До питання про економічний колоніялізм на Україні

Всеволод Голубничий

У цьому питанні в українській літературі як на еміґрації, так і на батьківщині панує багато непорозуміння, опрощення й пропаґандизму. В УРСР часто розкидаються фразою, що, мовляв, Україна була колонією (або ще й «напівколонією» — щось таке!) царської Росії, а на еміґрації полюбляють твердження, що Україна є й зараз колонією Росії. Однак, колоніялізм є дуже складним явищем і розкидатися цим словом без поважного обґрунтування не рекомендується. В світі існують встановлені в науці (як, напр., і в документах Об’єднаних Націй) поняття й дефініції колоній і колоніялізму, ці поняття треба знати і з ними порівнювати становище України. А своє власне, якесь «українське» поняття колоніялізму, що пасувало б лише до України (чи Україна до нього) вигадувати не варт, бо світ його не визнає.

Насамперед треба наголосити, що в авторитетній світовій літературі зараз  р о з р і з н я є т ь с я  політичний колоніялізм і економічний колоніялізм, які хоч і часто пов’язані, проте далеко не завжди. (Крім того розрізняється ще й культурний колоніялізм, демографічний, соціяльний тощо, але це не буде нашою темою).

Дефініцію політичного колоніялізму можна просто подати так. Усі несуверенні країни й території, що є під владою інших держав, в суті речі є політично колоніями. Під цю категорію підпадає і те, що прямо зветься колонією (напр., Гонконґ), і різні «мандатні» чи «трестові» території (острови у Тихому океані), і різні протекторати тощо. Україну, поскільки вона не суверенна, не важко окреслити колонією в політичному сенсі, хоча й це треба робити обґрунтовано, з поясненнями (див. про це нижчеподану працю д-ра Б.Т. Галайчука). Але не слід змішувати політичний і економічний колоніялізм.

Економіка колонії, як правило, має такі риси:

1) За рівнем розвитку й багатства й за темпами росту колонія помітно відстає від метрополії. Колоніяльна економіка — це економіка слаборозвинутих країн.

2) Економіка колонії є цілком інтеґрованою з економікою метрополії. Як правило, колоніяльна економіка є вузько спеціялізована на виробництві сировини для метрополії. Вона є сировинним додатком до економіки метрополії. Часто колонія продукує таку сировину, якої сама не потребує зовсім і зовсім не споживає, а все вивозить до метрополії (напр., кавчук, цина, корок, спеції). Майже як правило, економіка колоній — сільсько-господарська. З промисловості буває лише гірництво, добування корисних копалин. Обробної промисловості, як правило немає.

3) Метрополія займає в економіці колонії монополістичну позицію. Присутність капіталів чи товарів інших країн на ринках колонії /18/ недопускається законами, митами та іншими засобами. Метрополія розвиває в економіці колонії лише такі галузі господарства й такі ринки збуту, які потрібні їй (метрополії), і розвиває їх лише настільки, наскільки це їй (метрополії) вигідно. Колонія ні в чому не може конкурувати з метрополією.

З економічного погляду розрізняється два типи колоній: колонії для заселення й колонії для експлуатації. Колонії для заселення історично виявили тенденцію до відриву від метрополії (США, Канада, Австралія, Родезія і т. д.). Колонії для експлуатації метрополії тримають силою, але лише доти, доки експлуатація оплачується.

На цьому місці важливо наголосити, що колоніялізм і експлуатація — це дві різні речі, які не можна змішувати. В питанні України саме змішання цих двох понять і призводить найчастіше до непорозуміння. Часто вважається, що раз Україна є експлуатованою, значить вона й є колонією. Однак, ми експлуатацію не включили в вищезгадані три головні риси колоніяльної економіки і це не випадково.

К о л о н і я л і з м  є  ц і л к о м  м о ж л и в и й  б е з  е к с п л у а т а ц і ї,  і  н а в п а к и  —  е к с п л у а т а ц і я  є  ц і л к о м  м о ж л и в а  б е з  к о л о н і я л і з м у.  Як зазначено вище, метрополія завжди займає монопольну позицію в економіці колонії і тому завжди є в стані її економічно експлуатувати за допомогою диференціації цін, тарифів, мит, податків тощо. Однак метрополія далеко не завжди експлуатує колонію, а буває й навпаки. Щоб довідатися чи існує експлуатація, треба обчислити торговельний і платіжний балянси колонії й метрополії. Без цього наявність експлуатації довести не можна. Експлуатація наявна тоді, коли в торговельному або в платіжному балянсі існує досить довгий час дефіцит, тобто коли імпорт колонії є значно більший, ніж її експорт, або коли з колонії відпливає більше грошових ресурсів, ніж до неї напливає. Експлуатація може бути також і порівняльною (релятивною). Це коли позитивне сальдо в балянсі є меншим, ніж могло би бути при інших умовах. Експлуатація колонії є те саме явище, як, наприклад, те що якесь підприємство (фірма) несе довгий час абсолютні втрати, або ж втрачає відносно, в порівнянні до інших фірм, що є в такій самій ситуації. Коли існує експлуатація, то колонія втрачає, а метрополія за її кошт наживається. Дефіцит у торговельному чи платіжному балянсі колонії є щось подібне до дірки в наповненій посудині. Через цю дірку витікає добро з колоніяльної економіки, вона порожніє, бідніє.

Чим покривається дефіцит у платіжному балянсі колонії, є питання складне і дуже цікаве, бо саме в ньому й закладена ціла суть економічної експлуатації. Річ в тім, що колонія звичайно не має своєї власної валюти, щоб її друком покривати дефіцит і затикати дірку. Тому, щоб покривати дефіцит, колонія може певний час все більше й більше заборговуватися в метрополії. Однак, брати в борг гроші безконечно не можна. В країнах з власними валютами дефіцит і заборгованість призводять до девальвації валюти. А що стається в колоніях, що не мають своїх власних грошей? В них відбувається перманентна «девальвація» цін їхніх колоніяльних продуктів. Ці ціни або падають абсолютно, або ж падають релятивно, в порівнянні до цін на товари метрополії, які можуть одночасно й зростати. /19/

Через дефіцитну дірку пливе з колонії до метрополії насамперед золото, срібло, різні інші коштовності включно з предметами мистецтва, музейними цінностями тощо. У зв’язку з платіжним дефіцитом пливе з колонії до метрополії і краща робоча сила, включно, наприклад, і з мистецькими силами. В метрополії ж заробітки значно кращі. Та найголовніший ефект колоніяльної експлуатації відчувається на продуктивності праці колоніяльної робочої сили. Поскільки ціни на колоніяльні продукти йдуть абсолютно або релятивно донизу, щоб утримувати рівень свого національного доходу від падіння, колонія мусить експортувати все більше й більше продукції (приймаємо, що попит на цю продукцію не падає, що, звичайно, є дуже великою умовністю). Щоб збільшувати продукцію при спадаючих цінах, колонія мусить затруднювати все більше й більше робочої сили, або ж (чи і також) збільшувати видайність праці одиниці робочої сили. В таких умовах реальна зарплатня не зростає. За ту саму суму реальної зарплатні працює все більша й більша робоча сила. Реальна зарплатня одиниці праці падає. Існує, отже, експлуатація колоніяльної праці. Зріст цієї експлуатації і є тим засобом, яким вирівнюється дефіцит у платіжному балянсі колонії. Якщо ж попит на колоніяльну продукцію в метрополії не зростає, або й падає, то колоніяльна економіка потрапляє в глибоку кризу.

Так як метрополія займає в економіці колонії монопольні позиції, вона екcплуатує колонію тим, що платить їй за її колоніяльні товари якомога менші ціни, а вимагає на колоніяльному ринку за свої метрополітальні товари якомога вищі ціни. Поскільки конкуренція із зовні на колоніяльному ринку відсутня, метрополія здобуває в цій різниці цін максимальний зиск. У цій різниці монополістичних цін віддзеркалюється й різниця зарплатень та всіх інших доходів і життєвого стандарту. Колоніяльній робочій силі та іншим засобам виробництва метрополія платить мінімальну зарплатню, а своїм власним засобам виробництва й робочій силі дає максимальні доходи. Технічний прогрес у високорозвинутій метрополітальній економіці хоч і здешевлює кошти виробництва, проте на цінах метрополітальних товарів не відбивається, бо вони — монопольні. Ціни ці не падають, а натомість у метрополії зростає зарплатня та інші доходи. Так метрополія багатіє, а колонія порівняльно, а часом і абсолютно, бідніє.

Але, як уже сказано, колоніялізм можливий і без експлуатації. Якщо сальдо торговельного й платіжного балянсу колонії позитивне, експлуатації немає. Це буває, наприклад, тоді, коли метрополія вкладає в колонію свої ресурси, або ж коли метрополія позичає в колонії капітал. Приклад першого випадку існував у тридцятих роках в Манджурії, яка була японською колонією. Японія індустріялізувала Манджурію дуже швидким темпом, при чому розвинула там не тільки видобувні, а й переробні галузі важкої промисловости. Однак, всі підприємства в Манджурії були власністю японців, а не китайців, і навіть кваліфікованих робітників було завезено з Японії. Манджурська економіка розвивалася як продовження й розширення економіки самої Японії, інтеґрація була майже повна. Але Японія не експлуатувала Манджурію. Приклад другого випадку маємо в історії економічних взаємин Англії й Індії. Спочатку англійського панування в Індії Індія була економічно експлуатована Англією, а під кінець стало навпаки, але не тому, що Англія вкладала великі капітали /20/ в Індії, а тому, що під час 2-ої світової війни Англія дуже заборгувалася в Індії. Ще інший приклад відсутності експлуатації — це сучасний Гонконґ. Він є англійською колонією в Китаї, але Китай має з нього більше вигоди, ніж Англія.

А що експлуатація можлива без колоніялізму, то це загально відомо. Америка вклала величезні капітали в економіку Західньої Німеччини й інших європейських країн, наприклад, і вивозить з Европи великі зиски та дивіденди, що перевищують нові капіталовклади. Однак, нікому не прийде в голову сказати, що Німеччина, чи й ціла Европа є американською колонією. З другого боку, протягом останнього десятиріччя Америка весь час мала великий дефіцит у своєму платіжному балянсі (головно через воєнні витрати за кордоном). Франція й інші країни скористалися з цього тим, що витягли з Америки майже всі її урядові запаси золота і срібла. Отже, Франція експлуатувала Америку, але це не був ніякий колоніялізм.

Застосуймо тепер усі ці дефініції до економіки України. Тепер повинно бути ясним, що  п е р е д  1 9 1 7  р о к о м  У к р а ї н а  н е  б у л а  в  е к о н о м і ч н о м у  с е н с і  к о л о н і є ю  Р о с і ї. Не була, поперше, тому, що її економіка була взагалі дуже високо розвинутою, а зокрема була вона вище розвинутою, ніж у Росії. І життєвий стандарт на Україні був вищий, ніж у Росії. Подруге, російський капітал порівняльно зовсім мало експлуатував Україну, бо російського капіталу було мало і в самій Росії. Навпаки, як відомо, під кінець територіяльно-українські монополії перемогли у конкуренції і знищили російський капітал на Уралі, і якби не війна і революція, то мабуть в кінцевому рахунку вийшло б так, що Україна експлуатувала б Росію. Потретє, перед 1917 роком Україна не була економічно інтеґрованою з Росією. Українська економіка не була й сировинним додатком до економіки Росії. Економічні зв’язки та обмін між Україною й Росією кількісно не були великі. Величезну більшість того, що Україна продукувала, вона споживала сама на місці. Почетверте, царський уряд розвитком економіки України в добу індустріяльної революції керував мало. Він експлуатував Україну через державний бюджет та й все. Він зовсім не провадив політики збереження України для Росії, а навпаки відкрив її для вільного доступу чужого капіталу.

Чи була Україна в економічному сенсі колонією Франції й Бельгії, є питання дещо складніше. Напрошується аналогія з японсько-манджурським прикладом. Однак, Україна не була окупована французами, як була Манджурія японцями. Але це політичний аспект. Політично Україна від Франції не залежала. Але й економічно беручи, франко-бельгійський капітал розвивав економіку України лише задля чистих зисків, а не як додаток до економіки Франції. Ні руда, ні вугілля, ні метал з України до Франції не вивозилися, інтеґрації поміж Україною й Францією було зовсім мало. Економіка України не спеціялізувалася, а розвивалася комплексно на всі боки, як самовистачальний економічний організм. Франко-бельгійський капітал експлуатував Україну, бо під кінець зиски, що вивозилися з України, перевищували нові капіталовклади (спочатку було навпаки). Але ця експлуатація мало чим відрізнялася від, скажімо, сьогоднішньої експлуатації Західньої Німеччини Америкою. Тому робимо висновок, що  к о л о н і є ю  Ф р а н ц і ї  ч и  Б е л ь г і ї  У к р а ї н а  т а к и  н е  б у л а. /21/

Що ж змінилося в цьому відношенні після 1917 року? Як явище, фіскальна експлуатація через державний бюджет СРСР залишилася без змін, як і за царату. Зараз щороку Україна втрачає біля 5 мільярдів карбованців у формі зібраних і не повернутих податків. Ці фонди Москва потім вкладає у розвиток східних районів РСФСР, Сибіру, Казахстану тощо. Росія багатіє, а Україна бідніє через цю пере- качку фондів. При чому це є чиста експлуатація, бо Москва забирає ці капітали буквально. Це не було б експлуатацією, якби вона ці фонди в України позичала з умовою повернути їх через певний час і платила б в межичасі на ці позички проценти. (В такий спосіб, позичками у багатших республік, фінансується, наприклад, економічний розвиток відсталих республік у Юґославії. В Італії отак Північ фінансує розвиток відсталого Півдня. Таких прикладів є багато).

На додаток до фіскальних з’явилися й нові методи економічної експлуатації: державно-монополістична диференціяція й дискримінація цін та тарифів, а також перерозподіл та розміщення ресурсів та робочої сили централізованими плянами в натурі. Централізоване плянування натуральними показниками створює майже ідеальні умови для максимальної експлуатації. Потім, від часу сталінських п’ятирічок економіка України розвивається під тотальною контролею московського уряду. Доступ іншим країнам в економіку України тотально закритий. Московський уряд скеровує розвиток української економіки, очевидно, так, щоб експлуатація України на користь Росії не зменшувалася. Отже, ясно, що  е к о н о м і ч н а  п о л і т и к а  М о с к в и  с у п р о т и  У к р а ї н и  є  к о л о н і з а т о р с ь к о ю.

В наслідок економічної експлуатації України Росія недавно перегнала Україну за рівнем свого економічного розвитку. Також пересічний життєвий стандарт в Росії зараз вже дещо вищий, ніж на Україні, коли міряти національним доходом на душу населення. Також середньорічні темпи розвитку економіки України останнім часом відстають від темпів розвитку Росії. Все це вказує на те, що й економічно Україна стає колонією Росії. Якщо ці тенденції продовжуватимуться достатньо довгий час і в майбутньому, то Україна  с т а н е  російською колонією.

Проте, хоч елементи колоніялізму й з’явилися в економіці України, к о л о н і є ю  ї ї  у  п о в н о м у  е к о н о м і ч н о м у  з н а ч е н н і  с л о в а  в в а ж а т и  щ е  н е  м о ж н а.  Поперше, економіка України і далі не є сировинним додатком до економіки Росії. Інтеґрація України з Росією далеко ще не зайшла. Подруге, різниці у рівнях розвитку та в життєвому стандарті поміж Україною й Росією ще не великі. Україна не є недорозвинутою країною в порівнянні до Росії. Потретє, в порівнянні до решти світу українська економіка розвинута дуже високо, так що її колоніяльність з погляду світу виглядає неймовірною. Частка України в цілій промисловій продукції світу в 1938—40 рр. була 2,9%, а зараз є біля 3,6%. Це вказує на те, що економіка України розвивається й зростає значно швидше, ніж пересічні темпи росту світового господарства, а цей факт теж не говорить у користь тези про колоніялізм України, бо колоніяльна економіка, як правило (японська Манджурія — єдиний виняток), швидко не розвивається. До речі, уділ населення України у світовому населенні зменшився з 1,8% у 1938—40 рр. до 1,4% зараз, бо приріст населення в світі більший, ніж на Україні. За рівнем розвитку, що вимірюється національним доходом на душу /22/ населення, Україна зараз стоїть приблизно на рівні Італії — на 14-му місці в світі, а це  д а л е к о  п о п е р е д у  у с і х  к о л и ш н і х  і  с у ч а с н и х  к о л о н і й.

Досі в цих лекціях мова йшла про Україну, як територію, й про українську економіку, як територіяльний комплекс (реґіон). Іншою темою, яку тут можна тільки заторкнути, але над якою варт детальніше зупинитись в майбутньому, є у к ра ї н ц і  н а  У к р а ї н і  т а  ї х  в і д н о ш е н н я  д о  е к о н о м і к и.  Економіка на території України не була й не є ще у повному сенсі колоніяльною, проте українці, як нація на території України, тому, що вони не були й не є політично суверенними, у своїй економічній діяльності мали й мають  п о з н а к и  к о л о н і я л ь н о ї  н а ц і ї. Ще не так давно українці були переважно селянською, сільськогосподарською нацією, а всі колоніяльні нації, як правило, займаються майже виключно сільським господарством. У минулому, за капіталізму серед українців було порівняльно зовсім мало промисловців, банкірів, купців та іншого роду підприємців. Промислових робітників було не багато. І так було не лише тому, що існувала дискримінація супроти українських підприємців (їм неймовірно тяжко було, наприклад, одержати в банках кредит). Інша причина була суб’єктивна: селянство не є конкуренційною клясою. Із своєї соціяльної природи воно консервативне й нічим іншим, крім землеробства, займатися не хоче. В чималій мірі, саме через оцю українську селянську нездатність конкурувати й змагатися, промислові міста України в час їх будівництва й розвитку опинилися в руках прийшлих з Росії елементів — ремісників, робітників, купців, вільних професій, державних урядовців. Українські селяни до міст переселялися не дуже охоче, хоч часто й жили в злиднях. А царат використовував це й провадив відповідну демографічну політику. Він запровадив поліційну пашпортну систему й видавав пашпорти російським переселенцям до українських міст (безпашпортних в містах не приймали на працю), а українських селян натомість вербував переселятися на Сибір, у Казахстан, на Зелений Клин, обіцяючи їм там багато землі. Селяни випродували свої мізерні землі на Україні, їхали на схід, а спритні скуповувані їхньої землі подекуди потім знаходили на тих землях різні руди, вугілля, корисні копалини.

Після революції, а особливо в добу плянової індустріялізації, ситуація помітно змінилася. Серед українців зросла освіта. Вони поплили з сіл до міст, з сільського господарства у промисловість. Нині вже існує не тільки українське робітництво, а й українські технічні й наукові кадри, кадри господарників та адміністраторів. Соціяльна конкуренційність українців, їхня рухливість на соціяльній «драбині» помітно зросла й пожвавішала. Зараз вони сильно змагаються в містах за кращі посади й кращі умови життя, за вищу освіту і більшу владу. Однак, сказати, що вже українці визволилися від своєї відвічної селянськости, своєї соціяльної колоніяльности, на жаль, ще не можна. Ще половина українців на Україні живе на селі й пов’язана з сільським господарством. Так як царат, радянський уряд провадить колонізаторську демографічну політику: безпашпортних українських селян переселятись до міст не пускає, а вербує їх, а то й примушує їхати на Сибір, у Казахстан, на північ Росії. Натомість в українські міста уряд скеровує росіян та інших неукраїнців. Однак, на відміну від царських часів, цю політику українці вже розуміють і ставлять їй помітний спротив. /23/

Щойно тоді, коли українці опанують міста, коли візьмуть в свої руки індустрію, банки, транспорт, науку, можна буде сказати, що й Україна є в їхніх руках. До цього поволі йде. Однак, далі стоїть проблема української культури, проблема зросійщення міст. Чи, захопивши міста, зможуть українці зробити їх українськими? Тут починається ще інша тема — тема культурного колоніялізму чи його спадщини. До цієї теми теж варт буде ще повернутися в майбутньому.

Література

Винар, Б.: Економічний колоніялізм в Україні (Париж, 1958).

Волобуев, М.: «До проблеми української економіки», БІЛЬШОВИК УКРАЇНИ (Харків), чч. 2 і 3, 1928.

Голубничий, В.: Суть української культури й українська культура в діаспорі (Торонто, 1965).

Дзюба, І.: Інтернаціоналізм чи русифікація? (Мюнхен, 1969).

Соловей, Д.: Україна в системі совєтського колоніялізму (Мюнхен, 1959).

Укргосплан: Материалы для определения роли Украины в общегосударственном бюджете СССР в 1913, 1922/23, 1923/24 и 1924/25 гг. (Харьков, 1925).

Beoker, G. S.: The Economics of Discrimination (Chicago, 1957).

Breton, A.: „The Economics of Nationalism“, THE JOURNAL OF POLITICAL ECONOMY (Chicago), LXXII (1964), 376—86.

Chambre, H.: Union Soviétique et développement économique (Paris, 1967).

Clark, G.: The Balance Sheets of Imperialism: Facts and Figures on Colonies (New York, 1936).

Deutsch, К. W.: Nationalism and Social Communication (Cambridge, Mass., 1966).

Halajczulk, В. T.: ,,Das Sezessionsrecht — Art. 17 der Verfassung der UdSSR“, JAHRBUCH FÜR OSTRECHT (Tübingen), IX/1, 1968, 123—53.

Hawtrey, E. G.: Economic Aspects of Sovereignty (London, 1930).

Holubnychy, V.:„Some Economic Aspects of Relations among the Soviet Republics“, in: E. Goldhagen (ed.): Ethnic Minorities in the Soviet Union (New York, 1968), 50—120.

Johnson, H. G.: „A Theoretical Model of Economic Nationalism in New and Developing States“, POLITICAL SCIENCE QUARTERLY (New York), LXXX (1965), 169—85.

Melnyk, Z. L.: Soviet Capital Formation: Ukraine, 1928/29—1932 (Munich, 1965),

Ohlin, B.: International and Interregional Trade (Cambridge, Mass., 1933).

Wagener, H.-J.: „Die RSFSR und die nichtrussischen Republiken: ein ökonomischer Vergleich“, OSTEUROPA WIRTSCHAFT (Stuttgart), Nr. 2, Juni 1969, 113—29.

Wallerstein, I. (ed.): Social Change — The Colonial Situation (New York, 1966).

Woddis, J.: An Introduction to Neo-Coloniallism (London, 1967).

Джерело: Всеволод Голубничий. Три лекції про економіку України. — Мюнхен — Нью-Йорк: «Україна і діяспора», 1969. — Стор. 18-24.