Ораторство, усна творчість, культура

Антоніо Ґрамші

Зошит 16, §‹21›. Ораторство, усна творчість, культура. Маколі в своєму нарисі «Аттичні оратори» (перевірити точність цитати) пояснює легкість, з якою греки — навіть найрозумніші з них — по-дитячому піддавалися омані софізмів, тим, що в грецькій освіті та загалом у житті переважало живе й усне мовлення. Традиція усної творчости та ораторського мистецтва виробляє вміння добирати — і то напрочуд швидко — на перший погляд блискучі арґументи, що примушують замовкнути супротивника та приголомшують слухача[1]. Це спостереження може виявитися слушним також щодо деяких явищ сучасного життя і хиткости культурної бази окремих соціяльних ґруп, таких, як міські робітники. Воно ж частково пояснює недовіру селян до інтелєктуалів на мітинґах: селяни, що у них пошук підходящого вислову забирає чимало часу, почувши чуже розглагольствування, спочатку засліплюються його яскравим світлом, але приходять — завдяки здоровому глузду, що він зрештою витісняє емоції, викликані захоплюючими уяву словами, — до того, що чують у цих словах нерозуміння суті справи та поверховість, а отже почувають недовіру до виголошеного.

Не забути й инше спостереження Маколі: він згадує вислів Євгена Савойського, який сказав, що найвеличнішими полководцями ставали ті, хто раптом очолював війська й поставав перед необхідністю міркувати над великими та складними маневрами[2]. Себто, якщо в своїй професії стаєш рабом дрібниць, то перетворюєшся на бюрократа: за деревами не бачиш лісу; дотримуєшся реґляменту, а не стратеґічного пляну. А великі воєначальники думають одночасно про одне й инше — і про пайок для салдат, і про широке маневрування тощо.

Можна ще додати, що ґазета дуже подібна до ораторства й усного мовлення. Ґазетні статті зазвичай пишуть поспіхом, їх імпровізують, що великою мірою нагадує швидкість, з якою добирають підхожі образи та слова під час виступів на мітинґах. Небагато є ґазет, в яких працюють спеціялізовані редактори, та, з иншого боку, навіть їхня діяльність за великим рахунком є імпровізацією: спеціялізація допомагає імпровізувати краще та швидше. Саме італійським ґазетам бракує докладних і продуманих періодичних оглядів (театрального життя, економіки тощо): запрошені автори змінюють цей прикрий стан речей лише почасти, їхня участь є випадковою, адже вони не працюють у єдиному напрямі. У будь-якій культурі, отже, можна виокремити три великі підрозділи: а) культуру читачів суто ґазет; б) культуру читачів ґазет і журналів, але не ріжноманітних; в) культуру читачів книжок; не кажучи вже про велику кількість (більшість) людей, що не читають жадних ґазет і що їхні погляди формуються на періодичних зборах і під час виборів, коли вони стикаються з ораторами ріжного рівня. Спостереження, зроблені у міланській в’язниці, де продавалась «Соле»: більшість в’язнів, у тому числі політичних, читала «Ґадзетта делло спорт». На 2500 в’язнів продавалось максимум 80 примірників «Соле»; після «Ґадзетта делло спорт» найбільшу увагу серед читачів мали «Доменіка дель коррьєре» і «Коррьєре деї пікколі»[3].

Правильно буде зазначити, що процес поширення інтелєктуальної культури розгортається повільно, особливо якщо відбувається у формі ораторській і риторичній, себто за умов відсутньої або малорозвиненої письмової культури: запам’ятовування понять на слух лежало в основі всієї освіти (і дотепер є таким у деяких країнах, наприклад, в Абіссінії). Із гуманізмом розпочинається нова традиція: гуманізм запроваджує «письмове завдання» в школі та загалом в освіті; але можна сказати, що вже в Середньовіччі з його схоластикою нехай не одверто, але критикували традицію педаґоґіки, заснованої на ораторстві, та намагалися надати мнемонічним здібностям міцнішого та більш тривкого кістяку. Якщо придивитися до цього питання пильніше, можна побачити, що важливість, що її надавала схоластика вивченню формальної лоґіки, є фактично реакцією на демонстративну «поверховість» старих метод культури. Помилки формальної лоґіки є особливо типовими для усних доказів.

Тоді мистецтво друку здійснило революцію у всьому культурному світі, подарувавши людській пам’яті неоціненного помічника та призвівши до нечуваного розвитку освітньої діяльности. Це дослідження, отже, непомітно веде до дослідження якісних змін, що стоять за змінами кількісними (масове поширення), які відбулись у способі думання завдяки технічному розвитку та вдосконаленню знарядь орґанізації культури.

Також сьогодні мовлення є одним із засобів розповсюдження ідеолоґії: усне поширення інформації характеризується швидкістю, великою площею покриття й емоційною одночасністю, що набагато перевищує письмові засоби поширення інформації (театр, кінематоґраф і радіо разом з установленням на площах гучномовців мають перевагу над усіма письмовими носіями інформації — книгою, журналом, ґазетою, стінґазетою), але тільки на поверхні, не глибше.

Академії й університети як орґанізатори культури та її бастіони. В університетах усні лєкції та робота на семінарах і в лябораторіях, роля авторитетних професорів і доцентів. Роля доцентів — та сама, що й в «старців Св. Дзіти» школи Базиліо Пуоті, що про неї пише Де Санктіс, себто формування в одній клясі «добровільних» помічників (відбувалось через відповідний спонтанний відбір серед тих самих учнів), що допомагають учителю та продовжують навчатися у клясі, набуваючи практичних навичок вчитися[4].

Деякі з попередніх спостережень зроблено під час читання «Популярного нарису соціолоґії», що самé хибує на усі недоліки усного мовлення, поверховість арґументації, притаманну ораторському мистецтву, слабку структуру формальної лоґіки[5]. Було би цікаво показати на прикладі цієї книжки всі лоґічні помилки, відзначені схоластами, не забуваючи про те, що й способи мислення є елєментами набутими, а не вродженими, і їхнє застосування (після набуття) відповідає професійній кваліфікації. Не володіти ними, не зауважувати, що ними не володієш, не вирішувати питання опанування цих способів мислення через «навчання» — все одно що заявляти про спроможність зібрати автомобіль, знаючи, як ним користуватися, і маючи у своєму розпорядженні струмент сільської кузні. Вивчення «старої формальної лоґіки» має сьогодні — почасти справедливо — погану славу. Але ми знову матимемо справу з питанням перетворення знання формальної лоґіки на зброю, повернуту проти відвертого недбальства в ораторських виступах, щойно постане найважливіша проблєма творення нової культури, що спирається на нову соціяльну базу, котра не має такої традиції, яку має стара кляса інтелєктуалів. Певний «інтелєктуально-традиційний блок» — його складність і делікатність його артикуляції — не в змозі орґанічно пристосувати до своїх завдань кожну окрему складову, елємент «знання лоґіки» без необхідности спеціяльного та наполегливого навчання (так само, як вчаться говорити «ґраматично правильно» хлопчики з освічених сімей, себто вони вчаться мови освічених людей, не змушені спеціяльно та старанно вивчати ґраматику, на відміну від дітей зі сімей, де говорять на діялєкті або діялєктованою мовою). Але це не відбувається без труднощів, непорозумінь і марнування маси енерґії.

Розвиток професійно-технічної школи на всіх рівнях післяпочаткової освіти становить ту саму проблєму в ииших формах. Варто згадати твердження професора Дж. Пеано, що навіть у політехнічному інституті та в точних науках кращі результати мають учні-випускники ґімназій-ліцеїв, ніж технічних шкіл[6]. Ліпша учнівська підготовка можлива завдяки всебічній «гуманітарній» освіті (історія, література, філософія), як про це докладніше написано в инших замітках (серії про «інтелєктуалів» і питання схоластики). Чому математика (вивчення математики) не може дати таких самих результатів, якщо математика така близька формальній лоґіці, що вони перетікають одна в одну? На рівні того самого педаґоґічного факту можна сказати: якщо є подібність, є також величезна відмінність. Математика по суті базується на послідовності чисел, себто на безкінечній послідовності рівнянь (1 = 1), що їх можна комбінувати безліччю способів. Формальна лоґіка має тенденцію займатися тим самим, але тільки до певного моменту: її абстрактність зберігається лише на початку ознайомлення з нею, у безпосередньому та грубому вираженні принципів, але вона втілюється конкретно в тій мові, якою відбувається абстрактне вираження. Мовні вправи, що їх виконують у ґімназіях і ліцеях, з часом показують, що в латино-італійській, греко-італійській традиції ніколи не було тотожности між термінами у мовах, що виникали, або принаймні така тотожність, що здається істнуючою на початку навчання (італійський «рожевий» = латинський «рожевий»), у перебігу «навчання» ускладнюється, себто віддаляється від математичної схеми, аж поки не дозріє до погляду, коли вихідними пунктами стають історія та смак, коли важитимуть відтінки, «неповторна й індивідуальна» виразність. Це стосується не тільки порівняння двох мов, але також вивчення історії тієї самої «мови», що показує, як той самий звук-слово семантично змінювався з часом і як змінювалась його роля впродовж певного періоду (тут важать не тільки фонетичні, але морфолоґічні, синтаксичні, семантичні та инші зміни).

Заувага. Один реальний експеримент, що демонструє, яким швидкоплинним є знання, здобуте в «ораторський» спосіб: дванадцятеро людей повторюють одне одному якийсь складний факт, а опісля кожний записує, що запам’ятав з почутого; отримуємо дванадцять ріжних варіянтів тієї самої початкової розповіді (перед тим записаної для перевірки), причому часто ріжних настільки, що це здається неймовірним. Цей експеримент, проведений неодноразово, може довести, що не варто довіряти пам’яті, не навченій відповідних метод.

Примітки

[1] Томас Бебінґтон Макóлі (1800-1859) — британський аристократ (барон), історик і політичний діяч з ліберального табору (з партії віґів). Як письменник відомий перш за все своєю «Історією Анґлії» (The History of England from the Accession of James the Second, 1848). Його нарис «Про атенських ораторів» (On the Athenian Orators, 1824) див.: Thomas Babington Macaulay, Miscellaneous Writings, London, 1870, pp. 56-63.

Маколіву заувагу Ґрамші вичитав у щоденнику Руджеро Бонґі. Див.: «I fatti miei e i miei pensieri», II: Dal diario inedito di Ruggero Bonghi, in «Nuova Antologia», 16 april 1927 (anno LXII, fasc. 1322), pp. 413-426. — Тут і далі прим. пер.

[2] Євген, принц Савойський і Каріньянський (1663-1736) — австрійський державний і військовий діяч, ґенералісимус (1733), командував імперськими військами у кількох австро-турецьких війнах і війні за еспанську спадщину (1701-1714).

[3] Ґрамші сидів у міланській в’язниці у 1927-1928 рр.

«Сóле» («Il Sole» — «Сонце») — міланська щоденна ґазета, що виходить з 1865 р. (з 1965 р. під назвою «Соле 24 оре»).

«Ґадзетта делло спорт» («La Gazzetta dello Sport» — «Спортивна ґазета») — міланська щоденна ґазета, що видається з 1896 р.

«Доменіка дель коррьєре» («La Domenica del Corriere» — «Неділя з кур’єром новин») — міланський ілюстрований щотижневик, що видавався у 1899-1989 рр.

«Коррьєре деї пікколі» («Il Corriere dei Piccoli» — «Дитячий кур’єр») — міланський ілюстрований щотижневик (перше італійське видання з коміксами), що виходив у 1907-1995 рр.

[4] «Старці святої Дзіти» — члени ради керівників комуни італійського міста Лукки у XIII ст. Італійський літературний критик і мовознавець Франческо Де Санктіс (1817-1883) у своїй автобіоґрафічній повісті «Юність» (La giovinezza, вийшла друком 1889 року, по смерти автора) пише, що у школі неаполітанського лінґвіста Базиліо Пуоті (1782-1847) так називали старшоклясників, які допомагали вчителеві та підтримували дисципліну.

[5] «Популярний нарис соціолоґії» — твір «Теорія історичного матеріялізму. Популярний підручник марксистської соціолоґії» (Теория исторического материализма. Популярный учебник марксистской социологии, 1921) російського революціонера, більшовика Ніколая Бухаріна (1888-1938). Ґрамші чимало часу присвятив критичній аналізі цього твору як найбільш авторитетного та систематичного викладу механістичного й «економістського» варіянту марксизму. До аналізи його також спонукала знаність Бухаріна в комуністичному русі. Укр. пер. див.: Н. Бухарин. Теорія історичного матеріялізму. — Берлін: Космос, 1923.

[6] Джузеппе Пеано (1858-1932) — італійський математик і лоґік. Професор математики в Туринському університеті. Відомий важливими результатами у математичній аналізі, теорії диференційних рівнянь, ґеометрії, а також творами у галузі лоґічних основ математики.

Пер. з іт. «Вперед» за вид.: Antonio Gramsci, Quaderni del carcere, Giulio Einaudi editore, Torino 1975. — Quaderno 16 (XXII), §‹21›. — Pp. 1889-1893.