Чотири години в Шатілі

sabrachatilaЖан Жене

У Шатілі та Сабрі ґої влаштували різанину ґоїв, а на шибеницю тягнуть жидів?

Менахем Беґін

Ніхто, ніщо, ніякі прозові прийоми не зможуть передати те, якими були ці шість місяців, а надто перші тижні, що їх федаї провели у горах Джерашу й Аджлуну в Йорданії. Про ці події встигли розповісти до мене: виклали хронолоґію подій, написали про перемоги та помилки Орґанізації Визволення Палестини. Відчуття у повітрі, колір неба, землі та дерев — я можу розповісти про це. Але не про відчуття легкого сп’яніння, плавного руху — наче летиш — над землею, блиск в очах кожного, відкритість стосунків — не тільки між самими федаями, але також між ними та керівництвом. Там, під деревами, все і всі рухались жваво, безтурботно, переповнені щастям від дива, яким було це нове життя, і в цих флюїдах було щось дивовижно стримане, обережне, скритне, захищене, як буває, коли моляться, безмовно. Все належало всім. Кожний був на самоті. Й одночасно не на самоті. Одне слово, всі були і усміхнені, І зосереджені. Район Йордану, до якого вони через політичне рішення відступили, був поясом, що простягнувся від сирійського кордону до Ес-Сальту, і з одного боку його межею була річка Йордан, а з иншого — дорога з Джерашу на Ірбід. Близько шістдесят кілометрів завдовжки та двадцять кілометрів завширшки, це був гірський район, вкритий кам’яними дубами, невеличкими йорданськими селами та деінде посівами. В цьому районі під деревами та покритими маскувальним візерунком палатками федаї облаштували табори для бойових загонів з легкою та напівважкою зброєю. Після прибуття артилерії, а вона призначалась насамперед для протидії замірам йорданців, молоді бійці піклувались про особисту зброю, навчаючись її розбирати — для чистки та змазування — і знову збирати з якомога найбільшою швидкістю. Були навіть такі, хто досяг такого рівня майстерности, що розбирав і збирав зброю із зав’язаними очима, щоби вміти зарадити собі з нею навіть уночі. Між бійцем і його зброєю поставали інтимні та чарівні стосунки. Оскільки федаї лише нещодавно виросли з підліткового віку, рушниця як зброя була символом переможної змужнілости, з собою вона привносила певність буття. Аґресія зникла: вони показували зуби, посміхаючись.

Решту часу федаї чаювали, критикували керівників і багатіїв (палестинців і не тільки), лаяли Ізраїль, але найбільше вони говорили про революцію — ту єдину, якій вони присвятили себе.

У мене, якщо я в тексті якоїсь статті чи твору випадково натрапляю на слово «палестинці», миттєво виникає образ федаїв в одному певному місці — Йорданії — та час, що він легко згадуються — жовтень, листопад і грудень 1970 року, січень, лютий, березень і квітень 1971 року. Саме тоді і саме там я побачив Палестинську революцію. Надзвичайний вигляд того, що відбувалось, глибину цього щастя переживати життя інакше можна назвати красою.

Минуло десять років, і вістей від федаїв я не мав ніяких, крім тих, що вони перебрались до Лівану. З палестинським народом европейська преса поводилась безцеремонно, навіть презирливо. Аж раптом стався Західний Бейрут.

* * *

У фотокартки два виміри, як у екрана телєвізора: ні крізь першу, ні крізь другий не можливо пройти. Вони заповнювали вулицю від стіни на одному боці до стіни на иншому, вигнуті та скривлені, при цьому в одну стіну упирались ноги, на протилежну спирались голови, — ці почорнілі й опухлі трупи, через які я мав переступати, колись були палестинцями та ліванцями. Для мене, так само як для мешканців, що вижили, пересування Шатілою і Саброю було чимось на зразок гри в чехарду. Іноді прохід перешкоджала мертва дитина, а вулиці там такі вузенькі, такі тонкі майже як папір, а мертвих було так багато. Неприємний запах, що йшов від них, безсумнівно знайомий старим людям: мене він не турбував. Але всюди літали мухи. Коли я піднімав носовичок або арабську ґазету, що вона покривала мою голову, я порушував їхній спокій. Розлючені жестом, вони роїлися на тильному боці моєї долоні та намагалися похарчуватися нею. Перший труп, який я побачив, був трупом п’ятдесяти- або шістдесятирічного чоловіка. На голові можна було би розгледіти кружок сивого волосся, якби рана (від удару сокирою, здається мені) не розділи його череп навпіл. Частина почорнілого мозку виднілась на землі поряд з головою. Все тіло плавало в морі чорних згустків крови. Ремінь брюк розстібнутий, ширинка застібнула лише один ґудзик. Ноги мерця були голі, чорні, багряні, сині. Мабуть, його захопили зненацька вночі або на світанку? Він тікав? Він лежав у провулочку одразу праворуч від входу до табору, навпроти посольства Кувейту. Під час різанини лунали лише приглушені звуки, чи вона загалом відбувалась у повній тиші? Врешті-решт ізраїльтяни — і салдати, і офіцери — заявляють, що нічого не чули, нічого не підозрювали, хоча займали будівлю з обіду середи.

Навряд чи вдасться сфотоґрафувати мух — або густий білий запах смерти. Нічого не розповість фотоґрафія і про стрибки, що їх треба робити, щоби від одного трупа дістатися до иншого. Якщо придивитися до мертвого тіла уважніше, відбувається цікаве явище: відсутність життя у тілі перетворюється на повну відсутність тіла, або, краще сказати, під поглядом зникає його постійність. Хай там як ти наближаєшся, як тобі здається, торкнутися його ти не можеш. Це явище спостерігаєш, якщо дивитися на тіло. Якщо ж вказати на нього рукою, схилитися над ним, зачепити руку або палець, раптом відчувається його — майже дружня — присутність.

Кохання (l’amour) і смерть (la mort) — між цими двома словами дуже швидко утворюється зв’язок, щойно одне з них написано на папері. Я мав побувати у Шатілі, щоби лицезріти безсоромність кохання і безсоромність смерти. В обох випадках тілам нічого було ховати від сторонніх очей: пози, звиви, жестикуляція, знаки, навіть тиша належала їхнім світам. На животі лежало тіло тридцяти або тридцяти п’яти річного чоловіка. Так наче все тіло не було нічим крім сечового міхура, що він набув подоби людини: на сонці, а також через хемічний процес розкладання тіло роздулось настілки, що тканина на брюках натягнулась і ризикувала розірватися, оголяючи сідниці та стегна. Єдиний видимий мені фраґмент обличчя був ліловим і чорним. Просто над коліном на викрученому стегні під розірваною тканиною зіяла відкрита рана. Що спричинило рану: багнет, ніж, кинджал? Над раною літав рій мух. Голова була більша за диню — чорну диню. Я спитав, як його звали. Він був мусульманином.

— Хто це?

— Палестинець, — мені відповів французькою сорокарічний чоловік. — Подивись, що вони наробили.

Він скинув ковдру, яка закривала ноги. Литки ніг були голі, чорні й опухлі. На ногах були чорні розшнуровані чоботи, а щиколотки були щільно зв’язані міцною мотузкою — було видно, що це міцна мотузка — довжиною приблизно три метри, яку я поклав так, щоби пані С. (американка) могла чітко все сфотоґрафувати. Я спитав чоловіка, чи можна мені подивитися на обличчя.

— Якщо хочете, але дивіться самі.

— Ви допоможете мені повернути голову?

— Ні.

— Його тягнули по вулиці на мотузці?

— Я не знаю, месьє.

— Це були люди Хаддада?

— Я не знаю, месьє.

— Ізраїльтяни?

— Я не знаю.

— «Катаїб»?

— Я не знаю.

— Ви знали його?

— Так.

— Ви бачили, як він помер?

— Так.

— Хто його вбив?

— Я не знаю.

Він швидко відійшов від мерця і від мене. Обернувся, щоби ще раз зиркнути на мене, і зник у провулочку.

Куди тепер? Моєї уваги вимагали п’ятдесятирічні чоловіки, двадцятирічні юнаки, дві літні жінки-арабки; я почувався наче в центрі компасу, в усіх напрямках від котрого розташувались сотні мертвих тіл.

Додам (не знаю, чому саме в цьому місці): «Французи мають звичку вживати словосполучення „брудна робота“ — словосполучення затаскане. Так от якщо виконати „брудну роботу“ ізраїльська армія наказала фалянґістам або хаддадістам, „брудну роботу“ за „Аводу“ виконує „Лікуд“, Беґін, Шарон, Шамір». Це слова Р., палестинського журналіста, який ще був у Бейруті в неділю, 19-го вересня.

Стоячи серед них або перед ними — цими закатованими жертвами, — я не можу звільнитися від «невидимого образу»: кат — який він? Хто він? Я бачу його і не бачу. Він усюди, куди б я не повів оком, і єдині обриси, яких він коли-небудь набуде, намальовані контурами ґротескних поз, положень і жестів мерців, над якими роїться хмари мух і світить сонце.

Позаяк американські морські піхотинці, французьки парашутисти й італійські берсальєрі, що утворювали сили вторгнення у Лівані, залишили країну так швидко (італійці прибули на кораблі із запізненням на два дні, але улетіли на «геркулесах»!), а залишили вони країну за день чи півтора до офіційної дати виведення військ, наче тікали, і напередодні вбивства Башира Жмайєля, чи дійсно палестинці помиляються, коли підозрюють, що американців, французів й італійців попередили, щоби вони швидко тікали, якщо не хочуть бути вплутаними у вибух у штаб-квартирі «Катаїб»?

Справа саме в тім, що вони поїхали дуже швидко і дуже рано. Ізраїль самовпевнено вихваляється своїм вмінням воювати, готовністю до битв, здібністю користуватися обставинами та створювати обставини на власну користь. Дивіться. ОВП з перемогою покидають Бейрут на грецькому судні в супроводі воєнних кораблів. Башир, ховаючи це від усіх, відвідує Беґіна в Ізраїлі. В понеділок завершується інтервенція трьох армій (американської, французької й італійської). У вівторок вбивають Башира. В середу вранці до Західного Бейруту входить ЦАХАЛ. Ізраїльські салдати почали висуватися на Бейрут зранку у день похорон Башира, вдаючи, ніби рухаються зі сторони порту. У бінокль з восьмого поверху будинку, в якому я зупинився, я бачив їх, як вони рухались один за одним єдиною колоною. Мене здивувало те, що нічого не відбувається, адже їх можна було перебити за допомогою хорошої снайперської рушниці — один за одним. Їхня жорстокість випереджала їх.

А потім пішли танки. Потім джипи.

Втомившись від такого довгого ранішнього маршу, вони зупинились біля французького посольства, тим часом як танки продовжили рух і в’їхали на Хамру. Салдати посідали на тротуар через кожні десять метрів, при цьому направивши свої рушниці прямо, а спинами опирались на стіну посольства. Своїми високими тулубами вони нагадували мені удавів з витягнутими вперед ногами.

«Ізраїль обіцяв американському представникові Хабібу не входити до Західного Бейруту та — найголовніше — не займати цивільне населення палестинських таборів. Арафат досі має листа, в якому те саме йому обіцяв Рейґан. Хабіб мав пообіцяти Арафату звільнення в Ізраїлі дев’яти тисяч в’язнів. У вівторок почалась кривава різанина у Шатілі та Сабрі: „кривава баня“, якій, за заявами Ізраїлю, він запобігав через наведення ладу в таборах!» — це я почув від одного ліванського письменника.

«Ізраїльтяни з легкістю уникнуть усіх звинувачень. Журналісти в усіх европейських ґазетах уже тяжко працюють над тим, аби довести їхню невинність. Ніхто з них не напише, що у ніч проти п’ятниці, а також наступної ночі в Шатілі говорили на івриті,» — так мені сказав инший ліванський письменник.

Палестинська жінка — адже я міг піти з Шатіли тільки через трупи, і ця гра в стрибки туди-сюди не могла не привести до чогось незвичайного, а саме до того, що Шатілу та Сабру зрівняно із землею у процесі боротьби за будівництво на цьому самому пласкому цвинтарі, — палестинська жінка, очевидно, літня, адже її волосся було сивим. Вона лежала, розтягнувшись на спині, покладена зверху на купу сміття, цегли і покручених залізних дротів чи покинута на цій купі, у незручній позі. Спочатку мене здивував вигляд незвичного вигину мотузки й тканини, що поєднували зап’ястя і тримали руки у горизонтальній позиції, наче на розп’ятті. Чорне, опухле обличчя дивилось у небо; чорне воно було від мух, але зуби здались мені дуже білими, а обличчя, геть нерухоме, здавалось, кривлялось чи сміялось, чи кричало безмовним і безперервним криком. Панчохи на ній були чорні, вовняні у рожевих і сірих квітах, вони трохи підтягнулись уверх чи були надто короткі, загалом не знаю, але вони відкривали верхню частину чорних і опухлих литок з легкими відтінками рожево-лілового в тон з ліловим і рожево-ліловими кольором щік. Це синці чи природний наслідок розкладання тіла на сонці?

— Її били прикладом?

— Погляньте, месьє. Погляньте на її руки.

Я не зауважив спочатку. Пальці на обох руках були розставлені віялом, і всі десять пальців були підстрижені наче садовими ножицями. Салдати, сміючись як діти і весело співаючи, мабуть, раділи, що знайшли ці ножиці та знайшли їм застосування.

— Дивіться, месьє.

Кінцівки пальців, верхні суглоби, з нігтями валялись у пилу. Юнак, що він дуже спокійно, без надриву в голосі показував мені тортури, пережиті мертвою жінкою, тихо накрив обличчя і руки палестинки тканиною, а її ноги прикрив шматком картону. Я більше нічого не бачив — тільки купу рожевого та сірого сукна, над якою кружляли мухи.

Три юнаки потягнули мене до провулка.

— Йдіть, мсьє. Ми почекаємо тут.

Я потрапив до кімнати — все, що залишилось від двоповерхового будинка. Виглядала кімната дуже мирною, навіть гостинною. Відчувалось, що тут було докладено зусиль, щоби створити затишок, напевне, навіть не без успіху — із застосуванням ріжного непотребу: піногумою забито отвір у стіні, три автомобільні покришки (можливо, від якогось викинутого на звалище «мерседеса») — їх я спочатку прийняв за фотелі, диван з подушками з яскравим квітастим і стилізованим малюнком, маленький бездіяльний радіоприймач, два підсвічники. Доволі затишна кімната, навіть з килимом зі стріляних гільз на підлозі… Відчинені наче протягом двері. Я ступив на стріляні гільзи та штовхнув двері, що вели до иншої кімнати, але мусив налягти на неї: її тримав каблук чобота і не дозволяв мені ввійти. П’ятка трупа, що він на спині лежав поряд з иншими трупами чоловіків, які лежали на животі, — всі разом на килимі стріляних мідних гільз. Через гільзі я кілька разів мало не впав.

В иншому кінці кімнати були відчинені ще одні двері без замка чи засувки. Я переступав через мертві тіла так, як переступають через провали в землі. В цій кімнаті трупи чотирьох чоловіків лежали штабелем на ліжку, один на одному: виникало враження, наче один намагався захистити иншого або їх охопила якась еротична пристрасть, що тепер розкладалась. Штабель підпахівників пах сильно, але не смердив. Запах і мухи, схоже, звикли до мене, і в цих руїнах і цій тиші я вже більше нічого і нікого не турбував.

«У ніч з четверга на п’ятницю, а потім з п’ятниці на суботу та з суботи на неділю біля них ніхто не чергував,» — подумав я.

І все одно мені здалося, що до цих мерців хтось приходив до мене і до їхньої смерти. Три юнаки чекали на мене неподалік від будинку, закриваючи носи носовичками.

Вже після того, я вийшов з будинку, я пережив невеличкий приступ безумства, через що майже посміхнувся. Я сказав собі, що вони ніколи не знайдуть достатньо дошок та столярів, щоби зробити труни. Але навіщо їм труни? Всі мертві чоловіки та жінки були мусульманами, яких зашивають у саван. Скільки треба метрів на всіх цих мертвих? А скільки молебнів. Чого тут бракувало, зрозумів я, так це ритмічних молебнів.

— Ходіть сюди, мсьє, швидко.

Саме в цей момент варто написати, що це раптове та короткочасне божевілля, через яке я почав рахувати метри білого полотна, надало моїм крокам майже енерґійної життєвости, що, можливо, було пов’язане з тим, що напередодні сказала мені палестинка, моя знайома.

«Я чекала, поки хтось принесе мені ключи (які ключи? від машини? від будинку? не пам’ятаю — пам’ятаю лише слово „ключи“), коли поряд пробіг старий. „Ви куди?“ — „По допомогу. Я — могильщик. Цвинтар розбомбили. Всі кістки мертвих з землі повикидало. Мені потрібна допомога, щоби зібрати кістки“».

Ця знайома є, якщо я не помиляюсь, християнкою. Далі вона розповіла: «Коли вакуумна бомба — їх ще називають боєприпасами об’ємного вибуху — вбила двісті п’ятдесят людей, все, що ми мали, була одна скриня. Чоловіки викопали на православному цвинтарі одну загальну могилу. Ми наповнювали скриню, а потім йшли та випорожнювали її. Під бомбами ходили туди-сюди, як могли викопували тіла та кінцівки».

Протягом трьох місяців люди користувались руками для двох дій: вдень мацали та торкались, вночі — дивились. Відключення елєктрики підвищило цінність навичок сліпого, а також альпініста, адже двічі або тричі на день треба було збиратися на восьмиповерхову мармурову гору. Весь посуд в домі наповнювали водою. Телєфон відключили, коли до Західного Бейруту ввійшли ізраїльські салдати, прикрашені надписами на івриті. Дороги всередині Бейрута були перерізані. Танки «меркава», що постійно пересувались вперед-назад, демонстрували, що вони контролюють все місто, хоча одночасно ми бачили, що екіпажи боялись, що їхні машини перетворяться на нерухомі мішені. Мабуть, вони також боялись бійців «Мурабітуну» та федаїв, які змогли залишитися в окремих районах Західного Бейруту.

Наступного після вступу до міста ізраїльтян дня ми перетворились на в’язнів, але мені здається, що інтервентів не так боялись, як зневажали: вони викликали огиду, а не страх. Ніхто з салдатів не сміявся, не посміхався. Очевидно, для вітання рисом і квітами час ще не настав.

Після того, як були перерізані всі дороги та відключено телєфон, втративши можливість спілкуватися з рештою світі, в перше у житті я відчув себе палестинцем і почав ненавидити Ізраїль.

На стадіон біля шосе Бейрут—Дамаск — стадіон, уже майже зруйнований ударами авіяції, ліванці привозять партії зброї і здають її ізраїльським офіцерам, при цьому вся зброя, схоже, навмисно пошкоджена.

У квартирі, де я зупинився, у всіх є радіоприймачі. Ви слухаємо «Радіо Катаїб», «Радіо Мірабітун», «Радіо Амман», «Радіо Єрусалим» (франкомовне), «Радіо Ліван». Так само, напевне, роблять в инших квартирах.

«З Ізраїлем нас зв’язують багато струмочків, що вони несуть до нас бомби, танки, салдатів, фрукти, овочі. Вони забирають наших бійців, наших дітей до Палестини … у постійному, безкінечному замкненому русі, адже ми зв’язані з ними, як кажіть, від час Авраама — нащадками, мовою, спільним походженням…» — слова палестинського федая. «Коротше кажучи,» — додає він, — «вони на нас нападають, примусово годують нас, душать нас і хочуть замкнути нас в обіймах. Кажіть, що ми — двоюрідні брати. Їм сумно, коли ми від них одвертаємось. Вони, мабуть, так розлючені на себе і на нас».

* * *

З твердження, що революціонерам притаманна особлива краса, є кілька проблєм. Всі знають (або підозрюють), що в обличчі, тілі, русі, погляді маленьких дітей і підлітків, які живуть у традиційному або строгому середовищі, є краса, подібна до краси федаїв. Пояснюється це, мабуть, так: розрив з старим порядком речей, нова свобода проривається через шари старої шкіри, і батьки та прабатьки роблять все, щоби загасити іскру в своїх очах, вгамувати пульсуючу в скронях енерґію, загальмувати рух крови у венах.

На палестинських базах навесні 1971 року ця краса тихо наповнювала ліс, оживлений свободою федаїв. У таборах була своя краса, трохи більш приглушена, що проявлялась у домінуванні жінок і дітей. Табори отримували своєрідне світло, яке надходило від бойових баз, а що стосується жінок, пояснення їхньої променистости потребуватиме тривалого та складного обговорення. Навіть більше за чоловіків, більше за федаїв палестинські жінки виглядають достатньо сильними, щоби чинити опір і піти на зміни, принесені революцією. Вони вже порушували традиції: дивились чоловікам прямо в очі, відмовлялись носити чадру, відмовлялись повністю ховати волосся, промовляли твердим голосом. Навіть найбільш лаконічні та прозаїчні їхні дії були складовими впевненого руху до нового, невідомого прядку, але порядку, в якому вони відчували свободу, що вона стане для них очисним купанням, а для чоловіків — сяючою гордістю. Вони були готові стати і жінками, і матерями героїв, ким вони вже були для своїх чоловіків.

У лісах Аджлуну федаї мріяли про дівчат, мабуть, і схоже, кожен подумки малював собі — або показував собі руками — дівчину, тісно прижату до нього. Звідси витонченість і сила — а також радісний сміх — федаїв зі зброєю. Ми були свідками не тільки передреволюційної зорі, але передсвітанку чуттєвости. Мороз, що ускладнював кожний рух тіла, сповнював його ніжности.

Постійно, щодня упродовж місяця у тому самому Аджлуні я бачив жінку з міцним і гнучким тілом, що вона на холоді припадала до землі — як припадають індіянці Анд, окремі чорні африканці, недоторкані Токіо, цигани на ринку, завжди напоготові, у разі найменшої небезпеки готові тікати — під деревами прямо перед караулкою, якою служила невеличка, нашвидку склепана, але стійка конструкція. Вона чекала босоніж у чорній сукні, прикрашеній на швах і рукавах тасьмою. Її обличчя було строгим, але не злим, втомленим, але не змореним. Командир боївки готував майже порожню кімнату, потім подавав її знак. Вона входила. Двері зачинялись, але не на замок. Потім вона, не промовляючи ні слова, не видаючи ні посмішки, виходила і босоніж, дуже струнка поверталась до Джерашу або до табору в Бака. Я дізнався, що у призначеній для неї кімнаті вона знімала дві чорні спідниці, виймала вшиті в них конверти та листи, складали їх у пачку та стукала в двері. Листи вона віддавала командирові, виходила з приміщення і безслівно йшла. Наступного дня вона поверталась.

Инші літні жінки сміялись над тим, що за домівку їм правлять три почорніли камені, які в таборі Хуссейн (в Аммані) вони, сміючись, називали «наш дім». Вони показували мені три камені, іноді освітлені сяйвом розпеченого вуглю, зі словами «наш дім», промовленими з посмішкою на дитячи манер. Ці жінки не належали ні до революції, ні до палестинського опору: їхньою була бадьорість, що втратила надію. Над ними сонце рухалось своєю звичайною кривою. Витягнутий палець або рука кидали чимдалі тоншу тінь. Але на чиїй землі? На йорданській — через адміністративно-політичну вигадку авторства Франції, Анґлії, Туреччини, Америки… Бадьорість, що втратила надію, — найбільш радісна, тому що найбільш безнадійна. Вони ще застали Палестину, яка зникла, коли вони мали шістнадцять років, і нарешті отримали ґрунт під ногами. Вони не були ні над, ні під ним, але просто в неспокійному місці, де найбільш невинний рух був невірним. Під голими ногами цих найвищою мірою елєґантних літніх жінок, цих героїв траґедії наскільки міцною була земля? Чимдалі менше вона була такою. Коли під ізраїльськими багнетами вони покинули Хеврон, земля тут здавалась міцною; було відчуття легкости, та всі чуттєво виражались арабською мовою. Минув час, і ось що, здається, сталося із землею: палестинців стало важко виносити, попри те, що ці палестинці, ці селяни вчились рухливості, швидкій ході, бігу, грі ідей, що вони мало не щодня тасувались як карти у колоді або як зброя, що її розбирали і збирали, і пускали в дію. Всі жінки говорять по черзі. Сміються. Переповідають, що одна з них сказала: «Герої! Анекдота! Я народила і шльопала п’ятьох чи шістьох таких у горах. Підтирала їм зад. Я знаю, з чого їх зроблено, і можу зробити ще».

У ще блакитному небі сонце завершувало свій шлях по величезній дузі, але спека не спадала. Ці траґічні герої одночасно пам’ятають і уявляють. Щоби підсилити виразність, вони піднімають палець уверх у кінці речення і з притиском промовляють підсилювальні приголосні звуки. Якби повз випадково проходив йорданський салдат, він був би щасливий: в ритмі слів він почув би ритм бедуїнського танку. Загалом без будь-яких слів ізраїльський салдат, якби він побачив цих богинь, розрядив би в їхні голови свій автомат.

* * *

Тут, серед руїн Шатіли, нічого не залишилось. Кілька мовчазних старих жінок швидко ховаються за дверним прорізом, прикритим прибитою над ним білою тканиною. Що ж до юних федаїв, то кількох з них я побачу в Дамаску.

Якщо хтось обирає якусь спільноту, відмінну від спільноти, в якій народився, хоча, щоби належати до цього народу, треба народитися в його гурті, цей вибір породжуються ірраціональною симпатією: не те, щоби справедливість в цьому виборі нічого не важила, але ця справедливість — й загалом виступ на боці цієї спільноти — виростає з тяжіння, що воно є сентиментальним або, можливо, чутливим чи чуттєвим. Я — француз, але весь я на боці палестинців, і оцінки тут не потрібні. Вони праві, тому що я їх люблю. Проте чи любив би я їх, якби несправедливість не перетворила їх на блукаючий нарід?

У Бейруті, в частині, що вона досі називається Західний Бейрут, постраждали майже всі будинки. Руйнуються вони по-ріжному: як багатошарове тісто, роздавлене пальцями якогось велетенського Кінґ-Конґа, байдужого й ненаситного; а іноді верхні три або чотири поверхи чарівно нагинаються, утворюючи вишукану складку, що надає будинку вигляду якоїсь прикраси з ліванських тканин. Якщо фасад недоторканий, варто зазирнути за будинок і побачиш, як инші стіни покрито отворами від куль. Якщо всі чотири боки неушкоджені, це тому, що бомба з літака влучила прямісінько в центр і створила шахту там, де колись були сходи або ліфт.

У Західному Бейруті після приходу ізраїльтян С. розповів мені: «Настала ніч. Було, мабуть, близько сьомої. Раптом гучний металевий брязкіт. Сестра, зять і я — всі вибігли на балкон. Стояла дуже темна ніч. І то тут, то там яскравий спалах, наче блискавка: сто метрів — не більше. Ну ти знаєш, що практично напроти нас є якійсь ізраїльський штаб: чотири танки, салдати й офіцери живуть у будинку, охорона. Темрява. І брязкіт наближається. Спалахи: палає кілька смолоскипів. А тоді сорок чи п’ятдесят хлопців років, може, по дванадцять-чотирнадцять стукають синхронно по каністрам камінням чи молотками, чи ще чимось. І кричать: „Немає бога крім Аллаха! Ні „Катаїбу“! Ні жидам!».

Г. сказав мені: «Коли ти приїхав до Бейрута та Дамаска 1928 року, Дамаск був зруйнований. Дамаск обстрілювали та зачищали ґенерал Ґуро та його війська, марокканці та тунісці. Кого звинувачувало сирійське населення?».

Я: «У масових вбивствах і руйнуванні Дамаску сирійці звинувачували французів».

Він: «У вбивствах у Шатілі та Сабрі ми звинувачуємо Ізраїль. Відповідальність за ці злочини не можна покладати тільки на „Катаїб“, що вони виконали роботу за ізраїльтян. Ізраїль винен у тому, що впустив дві сотні „Катаїб“ до таборів, що дав їм наказ, впродовж трьох днів і трьох ночей підбадьорював їх, доставляв їм їжу та напої, забезпечував освітлення таборів вночі».

Знову Г., викладач історії. Сказав мені: «1917 року переписали Авраамів заповіт, або, якщо так завгодно, уже бог був прообразом лорда Белфура. Бог, як стверджували та продовжують стверджувати жиди, пообіцяв Аврааму та його нащадкам землю молочних рік і кисельних берегів, але цю область, що вона не належала жидівському богові (на цих землях було чимало ріжних богів), цю область населяли ханаанці, що вони мали своїх богів і боролися проти полчищ Ісуса Навіна, аж поки не викрали ковчег заповіту, без якого жидам було не перемогти. 1917 року Анґлія ще не володіла Палестиною (землею обітованою), адже ще не було підписано угоду, за якою вона одержувала мандат на цю територію». — «Беґін заявляє, що він прибув до країни…». — «Є такий фільм. Називається „Така тривала відсутність“ (Une Si Longue Absence). Гадаєш, цей поляк є спадкоємцем Соломоновим?»

У таборах після двадцяти років вигнання палестинці мріяли про Палестину, ніхто не наважувався подумати чи сказати, що Ізраїль зруйнував її остаточно, що там, де колись було ячмінне поле, тепер стоїть банк, а замість лози над землею височіє елєктростанція.

— Давайте переробимо паркан навколо поля?

— Для цього нам треба буде переробити стіну поряд з фігою.

— Всі сковорідки, мабуть, покрилися іржею: треба купити наждак.

— А чому би не провести елєктрику і в комору?

— І більше ніякою ручної вишивки. Купиш мені швейну машинку та ще одну для вишивання.

Старі у таборах перебували в жалюгідному стані. Можливо, їхнє життя було жалюгідним і в Палестині, але там чарівним чином діяла ностальґія. Їм загрожує небезпека залишитися в’язнями злих чар таборів. Є сумніви щодо того, чи залишить ця частина палестинців табори без жалю. Саме так крайні злидні змушують жити минулим. Той, хто знав такі злидні, знає також, що в цій гіркоті є своя таємна, самотня, невиразна радість. Табори в Йорданії, розміщені на скелястих схилах, незахищені від негоди, але на краях їхніх зачаїлась ще сумніша убогість: продувні всіма вітрами халупки та намети, населені родинами, які випромінюють гордість. Лише повний брак розуміння людського серця може змусити заперечувати, що люди можуть любити своє кричуще нещастя і гордитися ним: ця гордість можлива, тому що кричуще нещастя врівноважені непомітною славою.

Самотність мертвих у таборі Шатіла була навіть ще відчутнішою, адже вони завмерли з жестами та в позіх, над якими не мають влади. Лежать мертві як прийдеться. Мертві та покинуті, де прийдеться. Але навколо нас в таборі продовжувало носитися — у пошуках палестинців, які тепер назавжди залишаться безмовними, — почуття прив’язаности, ніжність і любов.

Що сказати батькам, що вони поїхали з Арафатом, повіривши обіцянкам Рейґана, Міттерана та Петріні, які запевняли, що ніхто не чіпатиме цивільне населення таборів? Як пояснити, що допустили різанину дітей, старих і жінок, а їхні тіла покинули без молитви? Як сказати їм, що ми не знаємо, де поховані їхні рідні?

Різанини відбулись не в тиші та темряві. Вгорі горіли ізраїльські сиґнальні ракети, від самого початку, з вечора четверга, до Шатіли уважно прислухалися ізраїльські вуха. Які веселощі, яка гулянка відбувалась там, де смерть, схоже, брала участь у жартівливих витівках салдатів, п’яних від віна, ненависти та, безсумнівно, радости від того, що вони доставляють таке задоволення ізраїльській армії, поки та слухає і дивиться, підбадьорює і підбурює «гуляк». Я бачив те, що вони залишили по собі.

Щодо питання: «Що дало Ізраїлю вбивство Башир: вступ до Бейруту, відновлення порядку, запобігання кривавій бані».

Що мало дати Ізраїлю різанина в Шатілі? Відповідь: «Що дало йому вторгнення до Лівану? Що дали йому обстріл протягом двох місяців цивільного населення: вигнання і знищення палестинців. Що дала йому Шатіла: знищення палестинців».
Ізраїль вбиває людей, вбиває мертвих. Він стирає Шатілу з лиця землі. Він не упустить нагоди поспекулювати нерухомістю на новій очищеній землі: руїни коштують п’ять мільйонів старих франків за квадратний метр, але якщо цю землю «почистити»?..

Я пишу це в Бейруті, де — ймовірно, через безпосередню близькість смерти, що вона ще лежить на землі, — все є реальнішим, ніж у Франції: здається, що все відбувається, наче втомлений і переобтяжений обов’язком бути прикладом, бути недоторканим, користуючись станом того, чим, як він думає, він став (інквізиторським і мстивим святим), Ізраїль вирішив, нехай його судять безстрасно.

Коротко кажучи, через витончену й одночасно передбачувану метаморфозу він став тим, що його процес становлення тривав упродовж довгого часу: він став ненависною тимчасовою владою, колонізатором, причому таким, яким вже ніхто не наважуються бути, він став Остаточною Владою — владою, що постала через Ізраїлеве довге прокляття й обраний ним стан.

Залишилось чимало питань:

Якщо ізраїльтяни нічого не робили — лише підсвічували табори, прислуховувались до того, що відбувається, чули численні постріли, а я ступав по десяткам тисяч стріляних гільз, хто ж тоді стріляв? Хто для вбивства ризикував своєю шкурою? Фалянґісти? Хаддадісти? І скільки їх було?

Що сталось зі зброєю, після якої залишились всі ці мертві тіла? А де зброя тих, хто захищався? У цій частині табору я бачив лише два невикористані протитанкових ґранатомети.

Як вбивці потрапили до таборів? Чи стояли ізраїльтяни біля всіх входів до Шатіли? В будь-якому разі у вівторок вони були біля лікарні Акка — напроти входу до табору.

У ґазетах писали, що ізраїльтяни ввійшли до табору Шатіла, щойно вони дізнались про масові вбивства, і що вони негайно їх припинили, себто в неділю. Але що вони зробили з вбивцям? І коли вбивці пішли, куди вони пішли?

Після вбивства Башира Жмайєля і двадцяти його товаришів, після різанини у таборах, коли вона дізналась, що я повернувся з Шатіли, мадам Б., жінка з вищого суспільства Бейруту, прийшла до мене. На восьмий поверх вона піднялась пішки (не було елєктрики). На мене вона справила враження людини літньої, елєґантної, але літньої.

Я сказав їй:

— Ще до смерти Башира, до кривавих вбивств ви мали рацію, коли казали, що найгірше попереду. Я бачив це.

— Прошу вас не розповідайте мені, що ви бачили у Шатілі. У мене надто чутливі нерви. Я маю зберігати спокій, щоби витримати найгірше, а воно попереду.

Вона живе сама з чоловіком (він має сімдесят років) і покоївкою в великій квартирі на Рас Бейрут. Вона дуже елєґантна, дуже ретельно слідкує за своєю зовнішністю. Має старовинні меблі: з часів Людовика XVI, я думаю.

— Ми знали, що Башир їздив до Ізраїлю. Він помилився. Обраний голова держави не має пов’язувати себе з цими людьми. Я була впевнена, що з ним трапиться щось недобре. Але я нічого не хочу про це чути. Я маю берегти нерви, адже попереду на нас чекають страшні удари долі. Баширу слід було повернути листа, в якому Беґін називає його «мій любий друже».

Вища кляса — та її безмовна челядь — чинить опір по-своєму. Мадам Б. та її чоловік «геть не вірять у реінкарнацію». Що станеться, якщо при наступному народженні вони стануть ізраїльтянами?

День похорон Башира, це — також і день вступу ізраїльської армії до Західного Бейруту. Вибухи лунають ближче до нашого будинку. Нарешті всі спускаються в укриття в підвалі. Посли, лікарі, їхні дружини, дочки, представник ООН, прислуга.

— Карлосе, принеси мені подушку.

— Карлосе, мої окуляри.

— Карлосе, принеси води.

Прислуга теж говорить по-французьки, і їй теж дозволяють спускатися в укриття. Інакше може статися, що прийдеться піклуватися про них, доглядати, лікувати рани, везти до лікарні або на цвинтар. Стільки клопоту!

Важливо розуміти, що палестинські табори біженців Шатіла та Сабра складаються з кілометрів і кілометрів тісних провулків, адже навіть вулички тут такі вузькі, такі худорляві, що іноді дві людини не можуть розминутися, поки одна з них не притиснеться до стіни, — провулків, захаращених будівельним сміттям і кам’яними уламками, бруківкою, цеглою, брудними пістрявими килимами, і вночі в світлі ізраїльських сиґнальних ракет, що вони освітлювали табори, п’ятнадцять чи двадцять бойовиків — навіть добре озброєних — ніколи не змогли вчинити цю бійню. Були бойовики — і їх було багато, а крім них, напевне, були ґрупи мучителів, які розбивали черепи, рубали ноги, відрізали руки та пальці, тягали зв’язаних по рукам і ногам помираючих на мотузці, а ці чоловіки та жінки були ще живі, адже кров ще довго сочилася з тіла, а тепер уже і не зрозуміти, хто залишив цей струмочок висохлої крови в прихожій будинку, що тягнеться від великої кривавої плями в одному кінці коридора до порога, за яким сліди губляться у пилу. Це був палестинець? Жінка? Фалянґіст, що його тіло прибрали?

Сидячи в Парижі, дійсно можна сумніватися у всьому, надто коли нічого не знаєш про плян таборів. Можна дозволяти Ізраїлю заявляти, що першими звістку про масові вбивства принесли журналісти з Єрусалиму. Як передали цю новину в арабських країнах арабською? А як анґлійською та французькою? І коли саме? І подумати, які заходи проводяться на Заході, коли йдеться про підозріле вбивство: відбитки пальців, балістичні експертизи, розтини трупів, додаткові консультації фахівців! У Бейруті, щойно дізнались про різанину, ліванська армія офіційно взяла під контроль табори та негайно розчистила їх від залишків будинків, а заразом і від залишків тіл. Хто віддав наказ про такі поспішні дії? І все це після заяви, яка облетіла весь світ, що християни та мусульмани вбивали один одного, а кінокамери зафіксували всю жорстокість кривавої бійні.

Лікарня Акка, в якій розмістилися ізраїльтяни, напроти входу до Шатіли, розташована не в двохстах метрах від табору, а в сорока. Нічого не бачили, нічого не чули, нічого не знали?

А саме це Беґін і сказав у кнесеті: «У Шатілі та Сабрі ґої влаштували різанину ґоїв, а на шибеницю тягнуть жидів?»

Мій опис Шатіла на хвилю перервали, але я маю його закінчити. Ось тіла, які я побачив в неділю, близько другої години дня, коли до табору з бульдозерами зайшов Міжнародний Червоний Хрест. Сморід смерти йшов не від будинків чи закатованих жертв: його, вхоже, виділяло моє тіло, все моє буття. На вузенькій вулиці, під виступом стіни, мені здається, я бачив чорношкірого боксера, що він сидів на землі, приголомшений нокаутом, а на обличчі його посмішка. Ніхто не наважився закрити йому очі: на мене пильно дивилися витріщені очі, зроблені наче з білої порцеляни. Він виглядав пригніченим, переможеним, а руки його підняті вгору, прижаті до кута стіни. Це був палестинець, два чи три дні як мертвий. Якщо в першу мить я побачив у ньому чорношкірого боксера, це тому, що його голова була величезною, розпухлою і чорною, як всі голови та всі тіла, незалежно від того, на сонці чи в тіні будинків. Я ступав поряд з його ногами. Підібрав верхню частину зубного протезу та поклав його на залишки підвіконня. Порожня долонь дивились у небо, рот відкрито, розстібнута ширинка штанів без ременя: мухам було, де підкріпитися.

Я переступив через ще один труп, потім через ще один. У цьому вкритому пилом місці між двома тілами нарешті знайшовся живий предмет, неушкоджений посеред кривавого бенкету, прозорий з рожевим відтінком предмет, що він ще міг послужити: протез (схоже, з пластмаси), на якому зверху на сіру шкарпетку був надітий чорний черевик. Коли я придивився, стало зрозуміло, що його жорстоко зірвали з ампутованої ноги: ремінці, якими його зазвичай кріплять до стегна, були всі порвані.

Протез належав другому тілу: на ньому я побачив лише одну ногу та лише одну ступню з сірою шкарпеткою і чорним черевиком.

На вулиці, перпендикулярній до вулиці, на якій я побачив три тіла, лежало ще одне. Воно не загороджувало прохід, але лежало на вході до вулиці, так що я мусив пройти повз нього і повернутися до нього обличчя: на стільці в оточенні безмовних і молодих чоловіків і жінок сиділа жінка і ридала — жінка в рабському одязі, яка мала, наскільки я міг судити, шістнадцять або шістдесят років. Вона плакала над братом, що його тіло розтягнулось майже на всю ширину вулиці. Я підійшов ближче і придивився уважніше. На шиї у нею виднілись вузлики шраму. Вона оплакувала смерть брата, що лежав перед нею. Обличчя її було рожеве, як у немовля, рівномірного, дуже м’якого, ніжного рожевого кольору, але без вій або брів. Те, що я прийняв за рожевість, було не верхнім шаром шкіри, але центральним шаром в оточенні сірої шкіри. Все обличчя було обпалене. Не можливо сказати як, але я зрозумів, ким.

Побачивши перші тіла, я вирішив їх рахувати. Коли я дійшов до дванадцяти або п’ятнадцяти, оточений смородом і сонцем, спотикаючись на кожному кроці, я вже не міг продовжувати: все розпливалось перед очима.

Я бачив багато розвалених багатоквартирних будинків, випотрошених домів, з яких летів пух, і це мене ворушило; але коли я побачив будинки в Західному Бейруті та Шатілі, я побачив жах. Я загалом звикаю до мертвих, ми навіть ніби товаришуємо; але коли я побачив мертвих у таборах, я не міг розгледіти нічого крім ненависти та радости тих, хто їх вбив. Тут відбулось якесь варварське святкування: лють, оп’яніння, танці, спів, прокльони, благання, стогін — все на честь вуайєристів, що посміхались, зібравшись на верхньому поверху лікарні Акка.

У Франції до Алжирської війни араби не були красивими: вони здавались старими та важкими, повільними, їхні обличчя були кривими, скошеними. А потім майже раптово перемога перетворила їх на красенів. Проте прямо перед тим, як все стало осліпляюче зрозуміло, коли більше півмільйона французьких салдатів виснажувались в останньому подиху в горах Аурес і по всьому Алжиру, стало відчуватися цікаве явище, що воно проявлялось в обличчях і тілах робітників-арабів: щось як наближення, передчуття ще вразливої краси, яка засліпить нас своїм блиском, щойно остаточно очиститься їхня шкіра та промиються наші очі. Ми мали визнати очевидне: вони визволились політично, щоби предстати перед нашими очима такими, якими мали предстати: прекрасними. Так само, вирвавшись з таборів біженців, звільнившись від морали та порядків у таборах, від морали, накинутої потребами виживання, одночасно вирвавшись з лещат ганьби, федаї були прекрасними, і позаяк ця краса була новою — чи, ще можна сказати, доти небаченою або первинною, вона була свіжою, також живою, що вона негайно продемонструвала свою співзвучність з усією красою світу, звільненою від сорому.

Багато сутенерів-алжирців, що вештаються вночі на Піґаль, використали для алжирської революції все, що мали. І в цьому теж була чеснота. Здається, Ганна Арендт розріжняла два види революцій: одні прагнуть свободи, инші — чесноти, а, значить, праці. Можливо, наш обов’язок — визнати, що ціль, яку переслідують — в тайні навіть від самих себе — революції та акти визволення, полягає у відкритті — або повторному відкритті — краси, себто чогось невловимого або неописуваного, — чогось, що можна назвати лише одним словом «краса». Чи ні. Під красою треба розуміти пришпорену минулими злигоднями зухвалість — зухвалість, підбурювану системами та людьми, відповідальними за злигодні й сором, але зухвалість, що сміється, що усвідомлює, що, коли відкинути сором, народження нового життя відбувається швидко та легко.

Але на цій сторінці треба поставити насамперед таке питання: чи є революція революцією, якщо вона не прибрала з обличь і тіл мертву шкіру, яка їх спотворює? Я говорю не про академічну красу, а про невловиму — неописувану — радість тіл, обличь, криків, слів, що вони більше не мертві: я маю на увазі чуттєву радість такої сили, що вона витісняє весь еротизм.

* * *

Ось я знову в Йордані, спочатку в Аджлуні, а потім в Ірбіді. Зі свого светра я знімаю щось, що схоже на моє сиве волосся, і кладу це на коліна Хамзі, якій сидить поряд. Він бере його пальцями, оглядає і ховає в кишеню своєї чорної куртки, гладить долонею і каже:

— Волосся з бороди пророка не таке цінне.

Робить глибокий вдих і повторює:

— Волосся з бороди пророка не таке цінне.

Він мав тільки двадцять два роки, і його думки з легкістю випереджали думки сорокарічних палестинців, але вже ставили видимими ознаки — того, що єднало його зі старшими товаришами.

В старовинні часи селяни сякалися у пальці. Різкий рух зап’ястком відправляв шмарклі у тернові кущі. Носа витирали вельветовими рукавами, що вони за місяць вкривались перловим блиском. Так робили і федаї. Вони сякалися так, як нюхали тютюн шляхта і церковники: трохи схилившись уперед. Так став робити і я: вони мимоволі навчили мене.

А жінки? Вдень і вночі вони сиділи за вишиванням своїх семи суконь (по одній на кожний день тижня) з приданого на заручини, подарованого нареченим, зазвичай старшим за молоду й обраним родиною: яке глибоке розчарування. Молоді палестинки стали прекрасними, коли збунтувались проти батьків і поламали голки з вишивальними ножицями. В горах Аджулуна, Ес-Сальту або Ірбіду, в самій гущі лісів — там тепер оселилась чуттєвість, визволена бунтом і рушниця: не забуваймо про рушниці! Цього достатньо, всі більше ніж щасливі. Самі цього не усвідомлюючи (чи дійсно?), федаї вдосконалювали до того небачену красу: живість рухів і помітна втома, стрімкий рух і блиск очей, ясний звук голосу — все стало сполучатися зі швидкою реакцією і небагатослівністю. І точністю. Зникли довгі речення, красномовність і зарозумілість.

У Шатілі загинуло багато людей, і наша дружба, моя глибока прив’язаність до цих трупів, що гниють, була міцною також і тому, що я знав їх. Почорнілі, опухлі, частково розкладені сонцем і зморені смертю, вони залишились федаями.

Близько другої години дня в неділю троє салдатів ліванської армії з рушницями наперевіс підвели мене до джипу, в якому дрімав офіцер. Я спитав його:

— Говорите по-французьки?

— По-анґлійськи.

Відповів він сухо, очевидно, тому що я прокинув його.

Він подивився мій паспорт. Спитав (по-французьки):

— Ви йдете звідти? — він показав у бік Шатіли.

— Так.

— Бачили?

— Так.

— Писатиме про це?

— Так.

Він повернув мені паспорт і подав знак йти. Три рушниці опустились додолу. В Шатілі я пробув чотири години. В моїй пам’яті закарбувались сорок тіл. Всіх їх — всіх без винятку — катували, можливо, посеред п’яної гулянки, пісень, вакханалії, запаху пороху та вже гнилої плоті.

Безсумнівно я був один — один єдиний европеєць у супроводі кількох старих палестинок, що намагались втриматись за свої розірвані білі одіяння, а також кількох юних федаїв без зброї. Якби не ці п’ятеро чи шестеро живих душ, якби я побачив забите місто сам, побачив палестинців, що лежать там чорні та опухлі, я би збожеволів. Чи, може, я збожеволів? Це місто, яке я бачив, як воно кришиться і розсипається по землі, або думаю, що бачив, яким я все ж блукав, коли мене піднімав і гнав уперед непереборний запах смерти, — чи було воно? Я обслідував — дуже поверхнево — лише дванадцяту частину Шатіли та Сабри: я не бачив ні Бір-Хассана, ні Бурдж-аль-Бараджне.

* * *

Я переживав йорданський період як чарівну казку не тільки через свою прихильність. Араби з Европи та Північної Африки говорили мені про чари тих місць. Коли я прожив ці довгі шість місяців, лише злегка забарвлені ночами, що тривали по дванадцять чи тринадцять годин, і пізнав легкість події, виключні якості федаїв, але одночасно я мав передчуття вразливости всього підприємства. У місці, де палестинські бійці збирались у Йорданії, на берегах річки Йордан, створювались пропускні пункти, на яких федаї були так певні у своєму праві та силі, що і вдень, і вночі поява на одному з таких пунктів відвідувача ставала приводом для чаювання, розмов з гучними вибухами сміху та братніх поцілунків (той, кого обнімали, мав вночі перетинати річку, щоби в Палестині встановити бомби, та часто назад не повертався). Єдиними острівцями тиші були йорданські села: їхні роти були завжди на замку. Здавалось, що федаїв підняв у повітря над землею невеличкий бокал вина чи затяжка гашишу. Що то було? Молодість, яка не думає про смерть і має в своєму розпорядженні зброю чеського чи китайського виробництва, і з неї стріляє в повітря. Під захистом зброї, високі та гучні, федаї нічого не боялись.

Будь-який читач, який бачив мапу Палестини та Йордану, знає, що ця територія, це — не аркуш паперу. Територія вздовж річки Йордан, це — горельєф. Усю небезпечну витівку треба було назвати «Сон літньої ночі», хай там які гарячі слова лунали між сорокарічними керівниками. Все було можливе через молодість, насолоду сидіти перед деревами, грати зі зброєю, перебувати далеко від жінок, себто розв’язувати важке витання, бути найблискучішим через перебування на вістрі революції, користуватися підтримкою населення таборів, бути фотоґенічним, незалежно від того, чим зайнятий, і, можливо, відчувати, що ця казка з революційним сюжетом ось-ось закінчиться: влада федаям була не потрібна — вони мали свободу.

В дамаському аеропорті, повертаючись з Бейрута, я познайомився з кількома юними федаями, що втекли з ізраїлевого пекла. Вони мали шістнадцять чи сімнадцять років, вони сміялись, вони сильно нагадували федаїв з Аджлуну. Вони загинуть так само. Боротьба за країну може заповнити собою дуже багате, але коротке життя. Таким, не забуваємо, був в «Іліяді» Ахіллесів вибір!

1982 р.

Пер. з анґл. за: Jean Genet, “Four Hours in Shatila”, in Journal of Palestine Studies, Vol. 12, No. 3 (Spring, 1983), pp. 3-22.

0 Відповіді to “Чотири години в Шатілі”



  1. Напиши коментар

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.




Вересень 2022
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930  

Останні коментарі

Архіви

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: