Громадянська війна у Франції

Карл Маркс

Передмова

Пропозиція випустити новим виданням відозву Генеральної Ради Міжнароднього Робітничого Товариства з приводу громадянської війни у Франції й додати до неї переднє слово була для мене несподіванкою. Отже, я можу тільки побіжно торкнутись тут найважливішого в цій справі.

До більшого твору, що назву його я подав вище, я додаю ще дві відозви Генеральної Ради з приводу франко-пруської війни, і роблю це, по-перше, тому, що в «Громадянській війні» є посилки на другу відозву, а відозва ця не зовсім зрозуміла без першої, по-друге-ж, тому, що й ці дві відозви так само написано Марксом, і що в них, не менш, як і в «Громадянській війні», виявляється надзвичайний хист автора, що вперше визначився в його праці «Луї-Наполеонове 18-е брюмера», — хист схоплювати характер, значіння й наслідки поважних історичних подій в той час, коли події ці саме розгортаються перед нашими очима, або-ж щойно закінчились, — нарешті-ж ще й тому, що ми в Німеччині ще й досі відчуваємо на собі Марксове пророкування — тяжкі наслідки цих подій.

Чи-ж не справдилась висловлена в першій відозві думка, що коли оборонна війна Німеччини проти Луї Бонапарта перетвориться на нападну війну з французьким народом, то Німеччині доведеться знову, та ще в більшій мірі, пережити те саме безголів’я, що спіткало її по так званих визвольних війнах? Чи-ж не було у нас ще цілих двадцатьох літ бісмаркового господарювання, а під видом боротьби з демагогами — виключного закону проти соціялістів, що усталив цькування їх з тою самою поліційною сваволею, з тим самим обурюючим перекручуванням закону?

І чи-ж не справдилось цілком пророкування, що прилучення Ельзасу й Лотарингії «кине Францію в обійми Росії та що після цього прилучення Німеччина муситиме або одверто стати до послуг Росії, або-ж, по недовгім перепочинку, лаштуватись до нової війни, а саме — до війни національного характеру з об’єднаними слов’янськими та романськими расами?» Отже, чи прилучення Німеччиною французьких провінцій не кинуло й справді Францію в обійми Росії? Чи не запобігав Бісмарк марно цілих двадцять літ ласки в царя, чи не припадав до ніг «святої Руси» ще запопадливіше, ніж те мала за звичай робити колись маленька Прусія, ще як вона не перетворилась у «першорядну європейську державу»?

Чи не висить повсякчас над нашими головами Дамоклів меч війни, яка першого-ж дня поверне на нівець усі папіряні союзи владик світу цього, — війни, про яку нічого певного сказати не можна, крім того, що ніхто абсолютно не знає, чим вона скінчиться, — війни расової, яка кине Європу на грабунок п’ятнадцятьом або двадцатьом мільйонам збройних салдатів, і яка ще досі не вибухла тільки тому, що цілковита неможливість передбачити її наслідки призводить .до нерішучости навіть найміцнішу з великих мілітарістичних держав?

Отже, тим більш годиться знову зробити приступними для німецьких робітників ці напівзабуті документи, що яскраво свідчать про далекозорість міжнародньої робітничої політики 1870-го року.

Те-ж саме, що сказав я про ці дві відозви, можна сказати й про «Громадянську війну у Франції». 28-го травня переможними ворожими потугами знищено було в Бельвілю останніх оборонців Комуни, а через два дні, 30-го травня, Маркс прочитав у Генеральній Раді своє писання, в якому небагатьма словами змалював історичне значіння Паризької Комуни, і зробив це з такою влучністю та вдатністю, якої не досягнуто всенькою численною літературою, що з’явилася потім в цій справі.

Економічний та політичний розвиток Франції від 1789 року призвів до того, що кожна з революцій, які вибухали в Парижі за останніх 50 літ, набирала неминуче характеру повстання пролетаріяту; купивши кров’ю своєю перемогу, пролетаріят неминуче ставить після того власні свої вимоги. Вимоги ці звичайно бували невиразні та непевні, в залежності від ступня розвитку паризьких робітників, але остаточним їх висновком було знищення класових суперечностів між робітниками та капіталістами. Яким способом має відбутися ця зміна, вони того не знали, проте сама вже ця вимога, не зважаючи на всю її невиразність, мала в самій собі небезпеку для того, що існує, суспільного ладу; робітники, що виставляли цю вимогу, мали зброю в руках, і роззброєння їх було найважливішим завданням для пануючої буржуазії. Тим-то після кожної здобутої руками робітників перемоги революції виникала нова боротьба, що кінчалась поразкою робітників.

Уперше було так року 1848-го. Ліберальна буржуазія, що належала до парламентської опозиції, влаштовувала банкети для агітаціі за виборчу реформу, що мала дати панування її партії. В боротьбі своїй з урядом вона що-раз частіш мусила звертатись до народу й потроху висовувати на перший план радикальні та республіканські елементи з дрібної буржуазії. Ці елементи мали собі підпору в революційному робітництві, що з року 1830-го стало значно свідомішим політично, ніж те гадали буржуа, — навіть ті, що належали до республіканців. Коли скоїлась сутичка між урядом та опозицією, робітники розпочали боротьбу на вулицях; Луї-Філіп зник, а разом із ним зникла й виборча реформа; натомісць з’явилась республіка, і переможці-робітники оголосили її навіть «соціяльною». Що мала визначати назва «соціяльна республік», не тямив ніхто; не тямили того й робітники. Але вони мали тепер зброю в руках і сталися силою в державі. Отже, першим заходом буржуазно-республіканського уряду, скоро він став на тверді ноги, було роззброєння робітників. Це й було зроблено, коли вибухло червневе повстання, до якого робітники змушені були недодержанням обіцянок, безсоромною наругою над ними і, нарешті, спробою повисилати усіх безробітних у дальні провінції. Уряд заздалегідь забезпечив себе, зібравши значні військові сили, і робітників, після пятиденного геройського опору, було переможено. Почалось винищування беззахисних бранців у такім числі, якого не зазнати від часів громадянських війн, що вибухли перед занепадом римської імперії. Тут буржуазія вперше виявила, як люто мститься вона над пролетаріятом, коли він насмілюється виступити проти неї, як окрема класа, з своїми окремими інтересами та вимогами. Та проте 1848 рік був тільки дитяча забавка проти шаленств року 1871-го.

Заслужена буржуазією кара не забарилася. Коли пролетаріят ще не міг, то буржуазія вже не могла правити Францією, — принаймні під той час не могла. Тоді вона була, здебільшого, монархічною й поділялась на три партії династичні та четверту республіканську. Сварки серед самої буржуазії дали авантурникові Луї Бонапартові змогу захопити в свої руки усі найголовніші засоби державної сили: армію, поліцію, адміністрацію, і 2-го грудня 1851-го року він скинув останній захист буржуазії, Національне Зібрання. Постала друга імперія. Це був визиск Франції ватагою політичних та фінансових авантурників. А разом із тим розвиток промисловости пішов уперед з такою швидкістю, якої не можна було й сподіватись за дріб’язково-лякливої системи Луї-Філіпа, коли панування було в руках виключно однієї тільки незначної частини великої буржуазії. Луї Бонапарт, ніби-то маючи на увазі захистити буржуазію від робітників, а робітників — од буржуазії, позбавив капіталістів політичної влади, але панування його призвело до зросту спекуляції, до розвитку промисловости, взагалі до такого розквіту та збагачення всенької буржуазної класи в цілому, про які ніхто до того часу навіть і не мріяв. Та ще більш сприяло воно розвиткові продажности та страшенного хижацтва, яких осередком став імператорський двір, що одержав таким способом чималий прибуток од цього збагачення.

Але друга імперія була покликом до французького шовінізму, визначала потяг до границь першої республіки. В межах старої монархії, — певніше, в тісних межах .1815 року, — французька імперія не могла довго існувати. З цього походить неминучість війн та поширення границь. Але жодне поширення границь не. приваблювало так шовіністичного французького уряду, як поширення їх на німецькому лівому березі Рейну. Одну квадратову мілю на Рейні вони вважали за коштовніше придбання, аніж десять міль в Альпах або де-инде в иншому місці. За другої імперії поворот лівого берега Рейну, відразу чи частками, вважався питанням тільки часу. І цей час настав після австро-пруської війни 1866-го року. Наполеон, одурений, що до «територіяльної нагороди», Бісмарком і власною своєю хитромудрою політикою, мусив розпочати війну; війна, що вибухла року 1870-го, привела до Седану та до полону в Вільгельмсгое. Неминучим наслідком розгрому була паризька революція 4 вересня 1870-го року; імперія розвалилась, мов-би та карточна будова, знов оголошено було республіку. Та ворог стояв при брамі; військо, що зосталося в спадщину від імперії, було почасти обложено в Метці, і на визволення його не було надії, почасти-ж перебувало в полоні у Німеччині. Зважаючи на таке скрутне становище, народ дав паризьким депутатам колишнього Законодавчого Корпусу утворити «Уряд Національної Оборони». І на це згодились, надто через те, що тепер усіх здатних до зброї парижан було озброєно та зачислено до національної гвардії, а тому більшість у цій гвардії складалась тепер із робітників. Та вже незабаром виявивсь антагонізм між урядом, що складався поспіль з буржуазії, та озброєним пролетаріятом. 31-го жовтня робітничі батальйони захопили ратушу й заарештували кількох членів уряду. Зрада, одверте зламання слова, що його дав уряд, та втручання в справу декількох батальйонів з дрібної буржуазії визволили заарештованих; щоб не здіймати громадянської війни в обложеному ворогом місті, владу залишено було в руках старого уряду.

Нарешті, змучений голодом Париж мусив здатись 28-го січня 1871 року, але здавсь він на нечуваних у військовій історії почесних умовах. Форти було здано, міську фортецю обеззброєно, армійські й запасні полки роззброєно, і сами вони стали бранцями. Але національна гвардія лишилась при зброї та гарматах, вона тільки склала перемир’я з переможцями. Переможці не наважувались увійти в Париж, як тріумфатори; вони тільки захопили невеличкий його куточок, де були мало чи не виключно самі громадські сади, та й тут пробули тільки два дні. І в цей час їх, що держали Париж в облозі 131 день, самих держали в облозі озброєні паризькі робітники, що пильно стежили, щоб жоден «прусак» не переступив був поступленого переможцям кутка. Така була повага до паризьких робітників з боку того війська, перед яким склали зброю всі армії імперії. Пруські юнкери, що прийшли зруйнувати це огнище революції, мусили зупинитись перед цією озброєною революцією й воздавати їй ясу.

Під час війни паризькі робітники вимагали тільки одного — енергійної боротьби. Коли, після того, як здано було Париж, складено було мирові умови, Тьєр, голова нового уряду, побачив, що поки паризькі робітники матимуть у руках зброю, панування маючих клас — великих землевласників та капіталістів — буде непевне. Отже, перша дія, якою він виявив себе, була спроба роззброїти робітників. 18-го березня він послав армійське військо одняти у національної гвардії артилерію, що під час облоги споруджено було громадським коштом за підпискою. Спроба не вдалася. Увесь поспіль Париж узявся до зброї, і почалась війна між Парижем та французьким урядом, що втік до Версалю. 26-го березня було обрано, а 28-го оголошено Паризьку Комуну. Центральний Комітет національної гвардії, що держав до того часу владу в своїх руках і встиг уже скасувати гидотну «поліцію моральности», передав свої уповноваження Комуні. 30-го березня Комуна скасувала конскрипцію (призов) та постійну армію й оголосила національну гвардію єдиною збройною силою, — а до складу національної гвардії входили усі здатні до зброї; скасувала виплату платні за помешкання з жовтня 1870 р. по квітень р. 1871-го, а виплачені вже домовласникам гроші зарахувала в майбутню платню; припинила продаж позаставляних у ломбарді речей. Того-ж дня затверджено було на посадах обраних до Комуни чужоземців, бо — «прапор Комуни — то є прапор всесвітньої республіки». 1-го квітня ухвалено було, що платня службовцям Комуни, цеб-то членам її, не повинна бути більше 6.000 франків. Другого дня оголошено було відокремлення церкви од держави, знесено витрати держави на релігію, і все церковне майно повернено в національну власність, а 8-го квітня ухвалено усунути з шкіл усякі релігійні ознаки, образи, молитви і взагалі все, «що стосується до совісти окремих осіб», — і постанову цю розпочато помалу переводити в життя. 5-го квітня, зважаючи на те, що версальське військо розстрілювало полонених оборонців Комуни, видано було декрета про заарештування заручників, але декрета цього цілком ніколи не було переведено. 6-го квітня 137-й батальйон національної гвардії витяг і прилюдно спалив гільйотину, і це викликало гаряче співчуття всієї людности. 12-го квітня ухвалено було знищити Вандомську колону, що її вилив Наполеон по війні 1809 року з гармат ворога і що була символом шовінізму та національної ворожнечі. 16-го травня постанову цю було виконано, 16-го квітня Комуна видала наказа зареєструвати всі залишені підприємцями фабрики й розробити план експлоатації їх кооперативними товариствами з робітників, що працювали на цих фабриках, та план об’єднання цих товариств в одну спілку 20-го квітня скасовано було нічну працю по пекарнях і знищено контори для підшукування праці, які за другої імперії стали монополією добродіїв, призначених поліцією, найзапекліших визискувачів робітників. Підшукування праці перейшло до рук мерій 20-ти паризьких округ. 30-го квітня скасовано позичкові каси, що були засобом до визиску робітників і суперечили праву робітників на знаряддя праці й на кредит. 5-го травня ухвалено було знищити каплицю, збудовану з приводу смерти Людовика XVI.

18-го березня класовий характер паризького руху, що доти мало був помітний через боротьбу з ворогом, виявився виразно й рішуче. Комуна складалася мало чи не з самих робітників або-ж з прихильників робітничої класи, і тому постанови її відзначались рішуче пролетарським характером. Комуна ухвалила або такі реформи, що їх республіканська партія не перевела через свою нерішучість, але які були конечно необхідні за-для вільної діяльности робітничої класи, — як напр., здійснення принципу, згідно з яким релігія, що до держави, є справа стороння; або-ж такі реформи, що безпосередньо звязані були з інтересами робітничої класи й підкопували самісінькі підвалини суспільного ладу. Та місто було обложене, — отже Комуна мала змогу зробіти тільки перші кроки, бо вже з початку травня усі свої сили довелось їй віддати на боротьбу з потугами версальського уряду, які що-раз зростали.

7-го квітня версальці оволодили переправою через Сену при Нельї, на західньому паризькому фронті, але 11-го квітня генерал Ед одбив їх наступ на південному фронті. Ті самі люди, що ганьбили прусаків за бомбардування Парижу, тепер сами бомбардували його. І ті-ж самі люди благали пруський уряд повернути як-найшвидче французьких салдатів, узятих в полон під Седаном та Метцом, щоб за допомогою їх завоювати Париж. Поворот цього війська й дав при початку травня рішучу перевагу версальцям. Це стало зрозумілим уже 23-го квітня, коли Тьєр припинив переговори про обмін паризького архієпископа та инших священиків, узятих у Парижі за заручників, на одного Бланкі, якого двічі обрано було до Комуни, але який сидів у в’язниці в Клерво. Ще виразніш одбилося це на тоні промов Тьєра, що досі був стриманий та двозначний, у висловах своїх, а тепер враз став задирливим, грубіянським та погрозливим. 3-го травня версальці захопили на південному фронті редут Мулен-Саке, 9-го взяли форт Іссі, зруйнований до щенту бомбардуванням, а 14-го — Ванв. На західньому фронті вони помалу просунулись до головної лінії фортеці, захопили цілу низку місцевостів та сел, що підходили аж під міський мур. 21-го травня, завдяки зраді та через недбальство відділу національної гвардії, що стояв тут, вони увійшли в місто. Прусаки, що займали північні та східні форти, дали версальцям захопити місцевість на північ від столиці, хоча місцевість ця, згідно з умовами перемир’я, була неприступна для версальців, — а це дало версальцям змогу повести атаку на місто з того боку, з якого місто найменш було захищено, бо ніхто не сподівавсь нападу звідти. Західня частина міста, що була найбагатшою частиною, боронилась мляво. Опір ставав що-раз упертішим та дужчим, як військо наближалось до східньої частини столиці, міста робітників. Тільки по восьмиденній боротьбі останні оборонці Комуни загинули на висотах Бельвілю та Менільмонтану; вбивання беззбройних чоловіків, жінок та дітей дійшло тепер до найвищого ступня. Версальці лютували цілий тиждень. Удосконалена рушниця робила своє діло не досить швидко, — отже взялися до мітральєз і вбивали людей цілими сотками за раз. «Le mur des fédérés» (Мур федератів, чи союзників, цеб-то оборонців Комуни) на кладовищі «Pére Lachaise», де переводились останні розстріли, стоїть ще й досі як німий, але промовистий свідок тієї лютости, яка охоплює пануючу класу, коли пролетаріят зважується виступити в оборону своїх прав. По тому почались масові арешти. А що, нарешті, не можна було повбивати всіх заарештованих, то з лав полонених безпідставно вибирано окремі жертви й розстрілювано їх; решту-ж одпроваджувано до концентраційного табору, де вони мали чекати військового суду. Пруському військові, що оточувало Париж з північно-східнього боку, наказано було не пропускати жодного втікача, але офіцери часто недобачали, коли салдати йшли більш за почуттям гуманности, а не за наказом начальства. Найбільше вславивсь своєю гуманністю саксонський корпус, що пропустив багатьох, хоч вони явно були борцями за Комуну.

Коли тепер, по двадцятьох роках після цих подій, поглянути на діяльність та історичне значіння Паризької Комуни, то ми помітимо, що до викладу «Громадянської війни у Франції» треба зробити де-які додатки.

Члени Комуни поділялись на дві партії: більшість, до якої належали бланкісти, що торували й у Центральному Комітеті національної гвардії, і меншість, що складася з членів Міжнароднього Робітничого Товариства — здебільшого з прихильників Прудона. Бланкісти були соціялістами більш з почуття, через революційний пролетарський інстинкт; тільки де-хто з їх підносився до певнішого розуміння принципів соціялізму завдяки Вальянові, що знайомий був з німецьким науковим соціялізмом. Отже, зрозуміло, чому комуна не зробила, що до економічних відносин, багато такого, що як на нашу теперішню думку, вона повинна була зробити. Найнезрозумілішим її вчинком було побожне її відношення до Французького Банку. Це було великою помилкою й з політичного боку. Для Комуни Банк мав більше значіння, ніж 10.000 заручників. Коли б він був в її руках, всенька французька буржуазія почала-б вимагати од версальського уряду примир’я з Комуною. Але ще більш треба дивуватись з того, що Комуна, яка складалась із бланкістів та прудоністів, так часто робила те, що саме було треба робити.

Звичайно, відповідальність за економічні декрети Комуни та за добрі їх прикмети й хиби перш за все лягає на прудоністів, за політичні-ж її вчинки та хиби одповідати мають бланкісти. Як то звичайно бува тоді, коли влада попадає до рук доктринерів, і ті й ті робили, з іронії історії, саме протилежне тому, що наказувала їм шкільна їхня доктрина.

Прудон, що був проповідником дрібно-селянського та ремесничого соціялізму, ставивсь до асоціяції просто з ненавистю. Він казав, що вона має в собі більш лихого, ніж доброго; що вона не то що некорисна з самої своєї природи, але просто шкодлива, як усякі кайдани, що накладаються на волю робітника; що вона — порожня догма, непотрібна й недоречна, суперечна не то що до волі робітника, а й до принципу ощадливости в праці; що злі її прикмети переважають корисні; що в порівнанні до неї конкуренція, поділ праці, приватна власність, — усе то — корисні сили. Асоціяцію можна допустити хіба в великій промисловості та по великих підприємствах, як-от залізниці; але, на думку Прудона, царина ця є тільки виняток (Див. «Idée générale de la révolution», 3-me étude).

Року 1871-го велика промисловість перестала вже бути винятковим явищем навіть у Парижі, цьому осередкові ремесничого виробництва та виборних виробів; вона так поширилась, що найважливіший декрет Комуни ухвалював таку організацію великої промисловости й навіть мануфактури, для якої треба було не тільки робітничих асоціяцій на кожній фабриці, але й об’єднання усіх окремих асоціяцій в один великій союз. А така організація, як те слушно зауважив у «Громадянській війні» Маркс, необхідно вела до комунізму, цеб-то до прямої протилежности прудонізмові. Отже, з цього ми бачимо, чому Комуна була могилою для прудонівської соціялістичної школи. Тепер школа ця не має прихильників серед французьких робітничих кол: серед їх цілком панує Марксова теорія, і серед посибілістів, і серед марксистів. Прудоністи-ж трапляються ще тільки серед радикальних буржуа.

Щось подібне до цього відбулось і з бланкістами. Виховані в школі змовництва, звиклі до міцної дисципліни в конспірації, вони гадали, що за сприятливих умовин невелике порівнюючи число добре зорганізованих людей може захопити владу й утримати її енергійними та рішучими засобами в своїх руках доти, доки пощастить притягти до революції народ та згромадити його навколо невеличкої купки ватажків. Щоб перевести таким способом справу, потрібна була, перш за все, диктаторська централізація влади в руках нового уряду. Що-ж зробила Комуна, більшість у якій складалася з бланкістів? Вона випустила відозви до провінцій Франції, закликаючи всі комуни вільно з’єднатися з Парижем в єдину національну організацію, яка була-б уперше утворена самою нацією. Постійна армія, політична поліція, бюрократія, — уся гнітюща сила старого централізованого уряду, утворена Наполеоном року 1798-го, і якою, як зручним знаряддям, охоче користавсь з того часу кожний новий уряд проти своїх ворогів, мала скрізь упасти, як упала вона в Парижі.

Комуна мусила зрозуміти, що робітнича класа, здобувши владу, не може скористати за-для своїх цілів стару державну машину; що коли ця класа не хоче втратити що-йно здобуте панування, то вона має, по-перше, усунути старий механізм пригнічення, що досі справлений був против неї самої, а по-друге — забезпечити себе що до власних своїх службовців та вповноважених, зоставивши собі право усувати їх з посад, кожної хвилини й усіх без винятку. В чому полягала досі характерна відзнака держави? Простим поділом праці суспільство утворило собі спеціяльні органи за-для оборони своїх інтересів. Але з часом органи ці, і найважливіший з їх — державна влада, маючи на оці власні свої інтереси, сталися з слуг суспільства господарями його. Таке явище бачимо ми не в самих лише наслідних монархіях, а й у демократичних республіках. Ніде в світі політики не мають такого впливу й ніде вони так не відокремлені від иншого громадянства, як у Північній Америці. На чолі кожної з двох великих партій, що до їх, від одної до другої, переходить керма влади, стоять люди, які зробили з політики справжній гешефт; вони спекулюють посадами в законодавчих зібраннях Союзу чи окремих штатів або живуть з агітації за-для своєї партії, а коли партія здобуде собі перемогу, вони дістають собі в нагороду певні посади. Відомо, скільки сил витратили за останніх тридцять літ американці, щоб скинути з себе цей важкий тягар, проте, не зважаючи на все, вони що-раз більше загрузають в болоті продажности. Саме на прикладі Америки найкраще можна бачити, як державна влада стає незалежною від того самого суспільства, знаряддям якого вона є по суті. Там немає ні династій, ні дворянства ані постійного війська, окрім купки салдатів, завдання яких — стежити за індійцями, немає й бюрократії з забезпеченими посадами та пенсіями. Отже, не зважаючи на усе те, ми бачимо там, як дві великі ватаги політичних спекулянтів навперемінки володіють владою й найогиднішими способами експлоатують її для своїх брудних цілів, а нація стоїть безсила перед цими двома великими спілками політиків, що ніби-то перебувають у неї на службі, а справді — грабують її й панують над нею.

Проти такого перетворення державних органів із слуг суспільства на господарів його, — перетворення, що досі відбувалося завсіди по всіх існуючих державах, — Комуна ухвалила два надійних засоби. Перший: усі посади — учительські, судові, адміністрацій ні — обсажувано через обрання, при чому обирали усі ті, хто сам був заінтересований у виконанні тих чи инших обов’язків, і вони-ж мали право кожної хвилини й усунути тих, кого настановили. Другий: усі службовці Комуни, од вищого до нижчого, одержували платню, що не переважала заробітньої платні робітника. Найвищий розмір платні не переважав 6.000 франків. Тим покладався кінець кар’єризмові та вганянню за посадами, навіть не треба було й імперативних мандатів, що їх заступники народу отримували од своїх виборців і які, за таких умов, ставали в істоті зайвими.

У третьому розділі «Громадянської війни» докладно розповідається про це знищення старої державної влади та заміну її новою, правдиво демократичною. Але, зважаючи на те, що саме в Німеччині віра в державу перейшла з царини філософії в царину ідей, широко поширених серед буржуазії й навіть серед робітництва, ми визнаємо за необхідне ще раз підкреслити де-які риси цього явища. Німецька філософія уявляє собі державу, як «здійснення ідей» або-ж як перекладене на філософічну мову «царство боже на землі», як царину, в якій здійснюється або-ж має здійснюватись вічна істина та справедливість. З цього випливає забобонна пошана до держави й до всього, що в тій чи инший мірі звязане з державою, і ця пошана тим більша, що люди вже змалечку переймаються переконанням про неможливість провадити громадські справи або захищати інтереси всього суспільства не тим способом, яким це робилося досі, — а саме за допомогою держави та добре сплачуваних урядовців.

Часто вважають за надзвичайно сміливий крок одмову од віри в наслідну монархію та заведення до своєї програми демократичної республіки. Справді-ж, держава є не инше що, як знаряддя пригнічення однієї класи другою, і це стосується до демократичної республіки не менш, як і до монархії. В кращому випадкові держава є те зло, яке перейме собі в спадщину пролетаріят, коли здобуде перемогу в боротьбі за класове панування. Пролетаріят муситиме, так само, як мусила те зробити Паризька Комуна, негайно-ж урізати, оскільки можна, найгірші боки цього зла, заки нове покоління, що виросте за нового, вільного громадського ладу, зможе зовсім одкинути мотлох усяких державних установ.

Останнім часом німецький філістер знов починає виявляти спасенний жах, коли чує слова: диктатура пролетаріяту. Отже, чи хочете ви, панове, знати, що то єсть та диктатура? Придивіться пильно до Паризької Комуни. То була диктатура пролетаріяту.

Ф.Енґельс

Лондон. В день двадцятих роковин Паризької Комуни 18 березня 1891 року.

Відозви Міжнароднього Робітничого Товариства в справі франко-пруської війни

Відозва перша

Членам Міжнароднього Робітничого Товариства в Європі й Сполучених Штатах.

У відозві, що нею Міжнародне Робітниче Товариство ознаймило своє заснування в листопаді року 1864-го, ми казали «Коли за-для визволення робітничої класи необхідне братерське єднання та спільна праця, то як може робітнича класа виконати цю величню місію, поки закордонна політика з злочинною метою роздмухує національні забобони та в розбишацьких війнах не милує ні народньої крови ані народнього майна?» Закордонну-ж політику Інтернаціоналу ми визначали такими словами: «Ті само закони моральности та справедливости, що регулюють відносини між приватними особами, повинні стати найвищими законами, що мають регулювати й міжнародні відносини».

Отже, не диво, що Луї Бонапарт, який захопив владу, скористувавшись з боротьби класів у Франції, і підтримував її за допомогою цілої низки зовнішніх війн, з самого-ж початку поставивсь до Інтернаціоналу, як до найнебезпечнішого свого ворога. На передодні плебісциту він дає наказ розпочати по всій Франції переслідування членів розпорядчих комісій Міжнароднього Робітничого Товариства в Парижі, Ліоні, Руані, Марселі, Бресті, виставляючи за привід, що ніби-то Інтернаціонал є тайне товариство і складає змову проти його життя; недоречність вигадки незабаром виявлено було власними його суддями. В чому-ж бо справді полягала злочинність французької секції Інтернаціоналу? В тому, що вона одверто казала французькому народові, що голосувати за плебісцит — значить голосувати за внутрішній деспотизм і зовнішню війну. Справді, результатом діяльности її було те, що по всіх більших містах, по всіх промислових осередках Франції робітнича класа одностайно повстала проти плебісциту. На нещастя, глибока темнота сільських округ заглушила голос робітників.) Біржа, кабінети держав, пануючі класи й мало не вся європейська преса прославляли плебісцит, як блискучу перемогу французького імператора над французькою робітничою класою; та й справді плебісцит був гаслом до вбивства не окремої якої особи, а цілих народів.

Військова змова, що відбулась у липні 1870 р., була тільки поліпшеною варіяцією державного перевороту, що відбувся в грудні року 1851-го. На перший погляд справа здавалась остільки абсурдною, що Франція не хотіла навіть серйозно говорити про війну. Більш діймано віри тим депутатам, які вбачали у звойовничих галасуваннях міністрів просто біржові викрутні. Коли-ж, нарешті, 15 липня війну було офіціяльно ознаймовано Законодавчому Корпусові, уся опозиція одмовилась голосувати попередні витрати; сам Тьєр заплямував війну, назвавши її «мерзотною»; усі незалежні паризькі газети огудили її і, на превеликий подив, провінціяльна преса цілком прилучилась до їх.

Тим часом паризькі члени Інтернаціоналу знов узялись до праці. У «Reveil» за 12 липня вони оголосили маніфест «До робітників усіх країн», з якого ми наведемо тут кілька уступів: «Знову, — казали вони, — політичне честолюбство, посилаючись на охорону національної чести та європейської рівноваги, загрожує загальному мирові. Робітники Франції, Німеччини й Еспанії! З’єднаймо голоси наші в спільному покликові осуду… Війна, викликана бажанням переваги або справами дипломатичними, не може бути в очах робітників нічим иншим, тільки злочинним безумством. Ми, кому треба миру та праці, ми голосно протестуємо проти войовничих покликів тих, що, звільнені від «податку крови» (цеб-то, військового одбутку). і в світовому нещасті вбачають тільки джерело для нових спекуляцій!.. Німецькі брати наші! Розбрат між нами, робітниками Франції й Німеччини, призведе тільки до повної перемоги деспотизму по обидва боки Рейну… Робітники всіх країн! Хоч-би які були в цю хвилину результати спільних наших змаганнів, ми, члени Міжнароднього Робітничого Товариства, для яких не існує ніяких державних границь, посилаємо вам, на знак непохитної солідарности з вами, найкращі бажання наші та вітаємо вас від імени робітників Франції».

Слідом за цим маніфестом нашої паризької секції з’явилась сила подібних до його французьких відозв, але з усіх їх ми можемо навести тут тільки декларацію секції в Neuilly-sur-Seine, оголошену в часопису «La Marseillaise» за 22 липня: «Чи справедлива ця війна? Ні! Чи національна ця війна? Ні! Війна ця — виключно династична. В імени чоловіколюбства, в імени демократії, в імени правдивих інтересів Франції, ми цілком і з усією енергією прилучаємось до протестів Інтернаціоналу проти війни».

Протести ті одбивали правдиві почуття французьких робітників, і це виразно виявила одна подія. Коли невеличка купка поліцаїв, нове видання «товариства 10-го грудня» або-ж «палиці» (gourdins), перебравшись у робітничі «білі блузи», вийшла на вулицю, щоб індійськими військовими танками розпалити в народі воєнну гарячку, справдешні робітники з передмістів зараз-же одповіли на це такими численними й поважними маніфестаціями за мир, — аж префект поліції Пієтрі зважив, що краще покласти кінця всяким демонстраціям, посилаючись на те, що, мовляв, вірний паризький народ досить уже виявив свій довго стримуваний патріотизм та що надмір войовничого захвату вже досить вилився.

Хоч-би які були наслідки війни Бонапарта з Прусією, проте в Парижі вже оддзвонено подзвін по другій Імперії. Вона скінчиться тим, з чого й почалась: мізерною пародією. Та не треба забувати, що саме європейські уряди та пануючі класи й дали Луї Бонапартові змогу цілих вісімнадцять літ грати жорстокий фарс реставрації Імперії.

За-для німців війна ця була оборонною; проте, хто призвів Німеччину до необхідности оборони? Хто дав Бонапартові привід зняти проти неї війну? Ніхто як Прусія! То Бісмарк змовився з Луї Бонапартом, сподіваючись пригнітити в Прусії демократичну опозицію та об’єднати всеньку Німеччину під династією Гогенцолернів. Коли-б бій під Садовою було не виграно Прусією. а програно, французькі батальйони затопили-б Німеччину, яко союзники Прусії. Чи Прусія після перемоги хоч на хвилину подумала про те, щоб поставити проти поневоленої Франції вільну Німеччину? Зовсім навпаки! Старанно зберігаючи всі давні принади старої своєї системи, вона додала до їх ще й усіх фальшуваннів другої Імперії: фактичній її деспотизм і фальшивий демократизм, політичні містифікації й фінансові викрутні, широкомовні фрази й дрібненьке шахрайство. Бонапартівський режим, що процвітав досі по один тільки бік Рейну, знайшов собі наслідувача й по другий бік його. Чого-ж, як не війни, можна було сподіватись за такої ситуації?

Як-що німецька робітнича класа дозволить, щоб війна втратила свій оборонний характер та перетворилась на війну з французьким народом, — тоді й перемога й поразка будуть в однаковій мірі згубою для неї. Усе безголов’я, що спало на Німеччину після визвольних війн, зрушиться на неї ще з більшою жорстокістю.

Проте, принципи Інтернаціоналу надто поширились і надто глибоко закорінились серед німецьких робітників, щоб треба було боятись таких сумних наслідків. Німецькі робітники одгукнулись на голос робітників французьких. Величезне робітниче зібрання у Брауншвайзі 16-го липня оголосило повну свою солідарність з паризьким маніфестом, одкинуло всяку думку про національну ворожнечу до Франції й ухвалило резолюцію, в якій сказано: «Ми вороги усяких війн, і перш за все — війн династичних… З глибоким сумом і болем мусимо ми взяти участь в оборонній війні, як в неминучому злі, але разом з тим ми закликаємо всю свідому робітничу масу об’єднатись, щоб зробити неможливим удруге таке страшенне громадське нещастя, добиваючись, щоб сами народи мали право вирішувати питання про війну та мир і стались таким способом господарями власної своєї долі».

У Хемніці зібрання уповноважених од 50.000 саксонських робітників одностайно ухвалило таку резолюцію: «В імени німецької демократії взагалі і, зокрема, в імени робітників, що складають частину соціял-демократичної партії, ознаймуємо, що ця війна — виключно династична… З радістю стискаємо ми: братерську руку, що простягають до нас робітники Франції… Пам’ятаючи поклик Міжнароднього Робітничого Товариства: «Пролетарі всіх країн, єднайтесь!», — ми ніколи не забудемо, що робітники всіх країн — наші друзі, а деспоти всіх країн — вороги наші».

Берлінська секція Інтернаціоналу теж одгукнулась на паризький маніфест: «Щирим серцем прилучаємось до вашого протесту… Урочисто обіцяємо, що ні голос сурм, ні гарматні гуки, ні перемога, ні поразка не змусять нас забути нашу спільну справу — об’єднання всіх робітників, без різнації що до країн та народів».

І в той час, як два великих народи ведуть братовбивчу війну, з-заду визирає похмура постать Росії. Чи не зловісний то знак, що гасло до військової дії подано було саме в ту хвилину, коли російський уряд закінчив важливі для його з боку стратегчіного залізниці й сконцентрував військо в напрямку до Прута? Хоч-би які симпатії з’єднав собі німецький народ в своїй оборонній війні проти бонапартівського нападу, але він зараз-же втратить їх, скоро дозволить, щоб німецький уряд прикликав собі в допомогу козаків або тільки хоч приняв од їх собі поміч. Хай пригадають німці, що Німеччина, після визвольної війни проти Наполеона I-го, цілі десятиліття лежала покірно при ногах царевих.

Англійська робітнича класа по-братньому простягає руку робітникам Франції, так само, як і Німеччини. Вона певна, що хоч-би який кінець мала ця гидотна війна, але єднання робітників усіх країн таки знищить, нарешті, війну. Уже саме те, що в той час, коли офіціяльні Франція й Німеччина кидаються у братовбивчу війну, робітники обох цих країн подають одні одним привітання миру та приязні, — уже один цей факт, що йому немає рівного в історії, подає нам надію на кращу будучину. Він доводить, що в протилежність старому суспільству, з його злиднями та політичним безумством, підіймається нове суспільство, яке за принцип в міжнародніх відносинах матиме Мир, бо в кожного з народів пануватиме той самий принцип — Праця!

І Міжнародне Робітниче Товариство є провісник цього нового суспільства.

Лондон, 23 липня 1870 р.

Відозва друга

У першому маніфесті нашому 23 липня ми сказали: «У Париж вже оддзвонено подзвін по другій Імперії. Вона скінчиться тим з чого й почалась: мізерною пародією. Та не треба забувати, що саме європейські уряди та пануючі класи й дали Луї Бонапартові змогу цілих вісімнадцять літ грати жорстокий фарс реставрації Імперії».

Отже, ще перше, ніж почались військові дії, ми вже диви¬лись на бонапартівські химери, як на справу минулого. Ми не помилялись що до життєздатности другої Імперії, не помилились і в своїх опасках, що для Німеччини «війна втратить свій оборонний характер і перетвориться на війну з французьким народом». Справді, після того як Луї Бонапарт здавсь, Седан капітулював і в Парижі оголошено республіку, оборонна війна скінчилась. Але ще значно раніш од цих подій, скоро виявилась гнилизна бонапартівського мілітаризму, пруська воєнна кама¬рилья поклала перетворити оборонну війну в заборчу. Вельми неприємною перешкодою були власні відозви короля Вільгельма, випущені при початку війни. У тронній своїй промові до ландтагу Південної Німеччини Вільгельм урочисто ознаймив, що він веде війну тільки проти французького імператора, а не проти французького народу. 11-го серпня він видав маніфеста до Французького народу, де каже: «Імператор Наполеон зробив напад на морі й суходолі на німецький народ, який завсіди бажав і тепер бажає жити мирно з народом французьким. Я взяв на себе командування над німецькою армією, щоб одбити напад, і хід військових подій примусив мене перейти французьку границю». Отже, не задовольняючись заявою, що він узяв на себе командування над армією, «щоб одбити напад», Вільгельм ще яскравіше підкреслює «правдиво оборонний характер війни», додаючи, що тільки «хід військових подій примусив його перейти французьку границю». Звичайно, оборонна війна не виключає й наступних операцій, коли того вимагає «хід військових подій».

Отже, побожний цей король обіцявся й Франції й цілому світові, що вестиме правдиво оборонну війну. Як-же звільнити його від цієї урочистої обіцянки? Режисери всенької цієї комедії мусили виставити справу так, ніби він всупереч власному бажанню поступається перед напосідливими вимаганням німецького народу, — отже, вони зараз-таки підказали німецькій ліберальній середній класі, з її професорами й капіталістами, депутатами й газетярами, відповідний пароль. Ця середня класа, що виявила надзвичайну страхополохість, нерішучість та бездарність під час боротьби за буржуазну волю в 1846-1860-х рр., почула тепер, само собою, надзвичайний захват од думки, що вона має виступити на європейській сцені в ролі грізного лева німецького патріотизму. Вона вбралась у маску громадянської незалежности, щоб удати, буцім-то вона примушує пруський уряд виконувати тайні плани цього-ж таки самого уряду. Вона кається, що так уперто, мало що не релігійно, вірувала в Луї Бонапарта, і тому голосно вимагає, щоб французьку республіку пошматовано було на частки. Зупинімося-ж на хвилину на тих мотивах, що їх виставили ці лицарі «патріотизму».

Вони не насмілюються сказати, що ельзас-лотаринська людність тільки й мріє, що про обійми Німеччини. Зовсім навпаки. Щоб покарати Страсбурґ за його французький патріотизм, вони по-варварському бомбардують його без жаднісінької потреби, — бо з військового погляду значіння має не саме місто, а його цитадель, що стоїть окремо від міста, — і своїми «німецькими» вибуховими набоями підпалюють місто й забивають силу беззахисних мешканців. Де-ж пак! Адже землі цих провінцій належали колись до небіжчички Німецької Імперії! Отже, чи не годилось-би, на таких підставах, сконфіскувати, як давню німецьку власність, усю земну кулю з її людністю? Коли вже переробляти мапу Європи на підставі антикварських інтересів, то не треба забувати й того, що колись курфюрст бранденбурський, як володар пруських земель, був васалом Польської Республіки.

Та не треба забувати й про тих вертких патріотів, що так добре знаються на стратегічних завданнях і вимагають Ельзасу та залюдненої німцями частини Лотарингії, яко матеріяльної гарантії проти французьких нападів. Цей нікчемний довід наробив у багатьох кволих головах чимало плутанини, — отже нам доведеться зупинитись на йому докладніше.

Нема сумніву, що загальне становище Ельзасу що до другого берега Рейну й те, що на половині дороги між Базелем та Гемерсгаймом стоїть така велика кріпость, як Страсбурґ, дуже полегшує для Франції напад на Південну Німеччину і, навпаки, робить в значній мірі труднішим напад на Францію з боку Південної Німеччини. Нема, крім того, сумніву, що прилучення Ельзасу й німецької Лотарингії значно зміцнило-б границю Південної Німеччини; вона тоді стала-б господинею всього Воґезького хребта по всій його довжині й усіх фортець, що захищають північні проходи в цих горах. Коли-б ще до того, пощастило прилучити до Німеччини й Метц, то Франція, звичайно, втратила-б дві свої найповажніші операційні бази проти Німеччини, хоч проте це не завадило-б їй утворити нові бази — в Нансі або у Вердені. Але Німеччина має Кобленц, Майнц, Гемерсгайм, Расштат і Ульм, що творять собою операційні бази проти Франції; під час теперішньої війни Німеччина використала їх як-найкраще, — яке-ж вона право має зазіхати на Страсбурґ та Метц, єдині кріпості Франції в цій країні, хоч-би яке було значіння їх?

До того-ж, Страсбурґ може бути погрозою для Південної Німеччини тільки доти, доки її роз’єднано з Північною. З 1792 по 1795 рік ворог нічим не загрожував Південній Німеччині з цього боку, бо тоді Прусія брала участь у війні проти французької революції; але скоро Прусія склала, року 1795, сепаратний мир, покинувши південь на призволяще, на Південну Німеччину почались напади французів і не припинялись аж до 1809-го року, — і тоді Страсбурґ справді був операційною базою. Власне кажучи, об’єднана Німеччина має змогу паралізувати погрозу з боку Страсбурґу й хоч-би якої французької армії в Ельзасі, скупчивши свої потуги між Саарлуї та Ландау, як це вона й зробила під цю війну, та посунувши їх уперед або-ж принявши бій на лінії між Майнцом та Метцом. Доки головні німецькі потуги стоятимуть там, французька армія, що наступатиме з Страсбурґу на Південну Німеччину, буде під погрозою, що німці можуть обійти її та одрізати від бази. Коли остання кампанія що й довела, то саме те, як легко зробити напад на Францію з Німеччини.

Але, коли думати чесно, то чи то-ж не недоречність та не анахронізм — надавати військовим міркуванням значіння принципу, за яким має бути встановлено національні границі? Адже, коли-б керуватись таким правилом, то Австрія могла-б виставляти претензії на Венецію та на лінію по Мінчіо, а Франція — на лінію по Рейну, щоб захистити Париж, який значно менш забезпечений з північного сходу, ніж Берлін з південного заходу. Коли-б національні границі визначались на підставі військових інтересів, то-б усяким претензіям і кінця-краю не було, бо всяка стратегічна лінія має свої вади й усяку лінію можна поліпшити, прилучивши до неї частину сусідніх земель; до того-ж, ці границі ніколи не можна було-б визначити остаточно й справедливо, бо кожного разу переможець диктував-би границі переможеному, і вже в цьому був-би зародок нової війни.

З цілими націями буває те саме, що й з окремими особами, — так навчає нас історія. Щоб позбавити їх можливости нападати, треба позбавити їх усяких засобів оборонятись. Мало взяти їх за горлянку, треба вбити їх. Коли який переможець брав «матеріяльні гарантії», щоб паралізувати силу своєму ворогові, то це був Наполеон I з своєю тильзитською мовою та з тими засобами, яких він уживав що до Прусії й до решти Німеччини. А проте, по кількох роках уся його колосальна міць розвіялась, мов дим, перед німецьким народом. Та чи можуть дорівнюватись «матеріяльні гарантії», яких Німеччина навіть у найбожевільніших мріях своїх могла сподіватись од Франції, до тих, що взяв у неї самої Наполеон І? Результат і цього разу був-би не менш згубний. Історія одміряу свою кару згідно не з числом квадратових кілометрів, одірваних од Франції, а з величиною злочину, що в другій половині XIX століття відновив заборчу політику.

Але, кажуть нам оборонці німецького патріотизму, не треба гадати, що німці — те саме, що й французи. Ми шукаємо не слави, а самого лише миру. Німці — народ цілком миролюбний. Під розумним їхнім захистом навіть завойовання перетворюються з приводів до майбутньої війни на запоруку вічного миру. О, певне, не німці посунули в році 1792 свої потуги на Францію з високою метою задавити революцію XVIII віку! Не німці, певне, забруднили собі руки, коли поневолювано Італію, придушувано Угорщину, розривано на шматки Польщу! Теперішня її мілітаристична система, що поділяє всеньку здорову чоловічу людність на дві частини — постійну армію на службі й другу постійну армію в резерві, — при чому обидві армії засуджені на пасивне послухання своєму, з божої ласки, начальству, — ця система творить собою, певне, «матеріяльну гарантію» загального миру і найвищу мету цивілізації! У Німеччині, як і скрізь, урядові прихвосні завсіди струюють громадську думку тиміямом брехливих похвал.

Цих німецьких патріотів страшенно обурюють французькі фортеці Метц та Страсбурґ, але на колосальну систему російських кріпостів, що єднають Варшаву, Модлин та Івангород, вони заплющують очі. Вони жахаються бонапартівської навали, ганебности-ж царської оборони охоче не добачають.

Так само, як року 1865 подавали один одному обіцянки Бісмарк і Луї Бонапарт, — отже так само року 1870 подавали собі обіцянки Горчаков і Бісмарк. Так само, як Луї-Наполеон сподівався, що війна 1866-го року, виснаживши Австрію й Прусію, зробить його господарем над долею Німеччини, — отже й Олександер марив, що війна 1870-го року, виснаживши Німеччину й Францію, зробить його господарем над долею всенької Західньої Європи. Так само, як друга Імперія вважала, що вона не може існувати поруч із Північно-Німецьким Союзом, — отже й самодержавна Росія мусила вважати за небезпеку для себе Німецьку Імперію з Прусією на чолі. Такий закон старої політичної системи. У тісних межах цієї системи те, що виграє один, програє другий. Переважний вплив царя на Європу коріниться в традиційній перевазі його над Німеччиною. Чи-ж може цар попустити таке ослаблення своєї зовнішньої могутности в годину, коли в самій Росії вулканічні соціяльні сили загрожують похитнути найглибші підвалини самодержавства? Московські часописи і заговорили мовою бонапартівських часописів по війні 1866-го року. Чи-ж то й справді німецькі патріоти гадають, ніби вони забезпечують Німеччині мир та волю, кидаючи Францію в обійми Росії? Як-що військове щастя сп’яніння своїми успіхами та династичні викрутні призведуть Німеччину до грабіжницького захоплення французької території, то їй зостанеться два шляхи: або-ж вона мусить стати правдивим знаряддям російської заборчої політики, або-ж, по недовгому перепочинку, їй доведеться знову лаштуватись до «оборонної війни», ще й до того не до «локальної війни» недавнього ґатунку, а до війни расової, до війни проти об’єднаних слов’янських та романських рас.

Німецька робітнича класа, не мавши змоги одвернути цієї війни, енергійно підтримувала її, як боротьбу за незалежність Німеччини та за визволення її й усенької Європи з-під гнітючого тягару другої Імперії. Німецькі промислові й сільськогосподарські робітники, що покидали вдома свої напівголодні сім’ї, склали ядро геройського війська. Тепер, по всіх стражданнях на бойовищах закордоном, їх чекають не менші страждання вдома — від злиднів. І зони, в свою чергу, теж вимагають «гарантій», гарантій того, що їхні величезні жертви не пішли марно, що вони справді завоювали волю, що перемоги їхні над банапартівськими потугами не перетворяться, як то було р. 1815-го, на поразку німецького народу. Отже, перш за все, вони вимагають, як такої гарантії, «почесного миру для Франції» та «визнання французької республіки».

Центральний Комітет німецької соціял-демократичної партії видав 5-го вересня маніфеста, в якому енергійно вимагає зазначених гарантій. «Ми протестуємо, — каже він, — проти прилучення Ельзасу й Лотарингії й кажемо це від імени робітничої класи Німеччини. За-для спільних інтересів Франції й Німеччини, за-для інтересів миру та волі, за-для інтересів західньої цивілізації проти східнього варварства, німецькі робітники не будуть мовчки дивитись на прилучення Ельзасу й Лотарингії… Разом з нашими, товаришами з усіх країн ми зостанемось вірні нашій спільній справі й разом з ними оборонятимемо міжнародній пролетаріят!»

На жаль, сподіватись на безпосередній успіх їхньої справи не можна. Коли французькі робітники в годину миру не мали сили припинити напад, то чи-ж більш шансів мають німецькі робітники зупинити переможця під час брязкоту зброї? Маніфест німецьких робітників вимагає видати Луї Бонапарта, як звичайного злочинця, французькій республіці. А визискувачі їх, навпаки, намагаються за всяку силу знов підсадити його на тюїльрійський трон, як людину, що найбільш здатна привести Францію до остаточної загибели. Та хоч-би що було, а історія покаже, що німецьких робітників сотворено не з такого трухлявого матеріялу, як німецьку середню класу. Свій обов’язок вони виконають.

Укупі з ними ми вітаємо республіку у Франції, але разом з тим почуваємо турботу, яка, будемо сподіватись, зостанеться безпідставною. Республіка ця не скинула геть імператорського трону, вона тільки заступила його місце. її оголошено не як соціяльне досягнення, а тільки як акт національної оборони. Вона перебува в руках тимчасового уряду, який складається почасти з усім відомих орлеаністів, почасти з буржуазних республіканців, і на де-котрих з їх лежить невитравна пляма червневих днів 1848 року. Поділ праці між членами цього уряду мало доброго обіцює. Орлеаністи захопили найдужчі позиції — армію й поліцію, зоставивши ніби-то республіканцям функції балакліїв. Де-які з перших їхніх кроків доводять, що Імперія лишила їм у спадщину не тільки руїни, а ще й страх перед робітничою класою. Тепер, коли вони широкомовно обіцяють від імени республіки неможливі, може, речі, — то чи не на те це робиться, щоб викликати в народі потяг до «можливого» уряду? Чи не вбачають у республіці де-котрі з буржуазних її керовників, що сами охоче закопали-б її в могилу, тільки перехід до орлеаністської реставрації?

Отже, в дуже скрутних обставинах перебуває тепер французька робітнича класа. Усяка спроба скинути новий уряд в ту хвилину, коли ворог мало не грюка в паризьку браму, була-б правдивим божевіллям. Французькі робітники мусять виконати свій громадянський обов’язок, але вони повинні не дати собі захопитись національними традиціями 1792-го року, як селяне дали одурити себе національними спогадками першої Імперії. Вони повинні не відтворювати минуле, а творити будуче. Хай вони спокійно й рішуче скористають гарантії республіканської волі на те, щоб зміцнити власну свою класову організацію. Це надасть їм нової сили за-для боротьби за відродження Франції та за спільну нашу справу — визволення праці. Од їхньої сили та розуму їхнього залежить доля республіки.

Англійські робітники зробили вже де-які заходи, щоб вплинути на свій уряд та зломити небажання його визнати Французьку Республіку. Теперішньою своєю повільністю Англія, певне, хоче спокутувати ту хапливість, з якою вона була взялася до протиякобинської війни 1792-го року, і ту непристойну квапливість, з якою вона визнала державний переворот 2-го грудня. Англійські робітники, крім того, вимагають од свого уряду не дати розірвати Францію на шматки, чого так безсоромно вимагає певна частина англійської преси. Це та сама преса, що на протязі вісімнадцятьох літ виставляла Наполеона за свого бога та за провидіння цілої Європи, — та сама преса, що скаженим плесканням вітала повстання американських рабовласників. І тепер, як і тоді, вона працює на користь рабовласників. Хай-же секції Міжнароднього Робітничого Товариства кличуть робітників усіх країн до активної боротьби. Як-що робітники забудуть за свій обов’язок, як-що вони зостануться пасивними, — ця страшна війна стане прологом до нових, ще страшніших міжнародніх війн і в кожній країні приведе до нових поразок робітників, до нових перемог лицарів шаблі, капіталу та землі.

Лондон, 9 вересня 1870 р.

ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА У ФРАНЦІЇ

I.

4-го вересня 1870-го року, коли паризькі робітники оголосили республіку, яку мало не той-же час в одностайному захваті вітала вся Франція, ватага жадібних на гонори адвокатів, на чолі з Тьєром, як державним мужом, та з Трошю, як генералом, захопила міську ратушу. В ту хвилину люди ці твердо вірили, що Париж має призначення бути заступником Франції за кожної доби історичних криз, і гадали, ніби досить їм послатися на свої мандати заступників Парижу, — хоч ті мандати й утратили вже свою силу, — щоб за ними визнано було титули, які вони узурпували у правителів Франції. У другій адресі нашій з приводу війни, випущеній через п’ять день після того, як люди ці захопили владу, ми вже виявили вам, хто такі були ці панове. Та серед загального замішання, коли справжні робітничі проводирі сиділи ще по бонапартівських тюрмах, а прусаки вже наближались до столиці, Париж згодивсь визнати їхню узурпацію, тільки з обов’язковою умовою, щоб вони скористувались захопленою владою виключно для національної оборони.

Але обороняти Париж можна було тільки озброївши робітничі маси, зорганізувавши їх в активну військову силу та перетворивши в справжню армію в процесі самої війни. Проте, озброїти Париж означало — озброїти революцію. Перемога Парижу над пруською навалою була-б перемогою французького робітника над французьким капіталістом та над його політичними паразитами. Змушений вибирати між національним обов’язком і класовими інтересами, уряд національної оборони ані хвилини не вагався й перетворивсь на уряд національної зради.

Першим його заходом було — послати Тьєра по всіх європейських дворах жебрати посередництва, обіцяючи проміняти республіку на короля. По трьох місяцях від початку облоги, коли панове ці гадали, що вже настав момент вимовити вперше слово капітуляція, Трошю, в присутности Жюля Фавра та инших своїх колег по уряду, звернувсь до паризьких мерів з такою промовою:

«Першим питанням, що його поставили мені мої товариші увечері 4-го вересня, було ось-що: «Чи має Париж змогу оборонятись з певними шансами на успіх, як-що пруська армія обложить його?» Я не вагаючись одповів, що ні. Багато хто з моїх товаришів, присутніх тут, можуть ствердити, що я кажу правду та що я завсіди державсь цієї думки. Я заявив їм цими самими словами, що навіть спроба витримати облогу Парижу пруською армією була-б безумством. Може, додав я, це було-б безумство героїчне, та проте не инше що, як безумство… Події (він сам керував ними) не суперечили моїй думці». Цю любеньку промовочку Трошю один з присутніх при тому мерів, Корбон, оголосив потім друком.

Отже, вже того вечора, як оголошено було республіку, Трошю заявив своїм колегам, що планом його була капітуляція Парижу. Коли-б національна оборона не була приводом, що давав Тьєру та Фавру з товариством задержати владу в своїх руках, то вискочні 4-го вересня вже другого-ж дня зріклись-би своєї влади; вони об’явили-б план Трошю паризькому народові, запропонували-б йому або негайно-ж здатись або-ж узяти свою долю у власні руки. Але, замісць того, ці ганебні дурисвіти поклали вилікувати Париж од героїчного безумства голодом та кров’ю, дурячи його разом з тим широкомовними відозвами, оголошуючи в їх, ніби Трошю, «губернатор паризький, не згодиться на капітуляцію», а Жюль Фавр, міністр закордонних справ, «не поступиться ані п’ядею нашої землі, ані каменем з наших твердинь». А в листі до Ґамбети цей самий Жюль Фавр признававсь, що він обороняється «не від пруських салдатів, а від паризьких робітників». А бонапартівські розбійники, що їм Трошю обачливо віддав керування паризьким військом, в своєму інтимному листуванні через увесь час облоги цинічно глузували з цієї ніби-то оборони, якої тайну вони добре знали. (Див., напр., листування Альфонса Симона Ґіо, головного начальника артилерії паризької оборонної армії, кавалера ордена почесного легіону, з Сюзаном, генералом артилерійської дивізії. Листування це було видрукувано в «Journal officiel» («Офіціяльному Часопису» Комуни). 28 січня 1871 року вони, нарешті, скинули з себе маску. З правдивим геройством безмежної самозневаги, уряд національної оборони, підписавшись під капітуляцією, показав на-віч, що він — уряд Франції, утворений з бісмаркових бранців, — роля така ганебна, що її одмовився прийняти на себе навіть сам Луї Бонапарт у Седані. Після подій 18-го березня, капітулятори, тікаючи чимдуж до Версалю, забули в Парижі писані докази своєї зради, а щоб знищити їх, казала Комуна у відозві своїй до провінцій, «люди ці, не вагаючись, зробили-б з Парижу купу руїн, залитих морем крови».

До того-ж, де-хто з головних членів уряду національної оборони мав і особисті мотиви з щирого серця бажати, щоб справа скінчилась таким способом.

Невдовзі після того, як складено було перемир’я, один з представників Парижу в Національному Зібранні, Мільєр, розстріляний тепер за спеціяльним наказом Жюля Фавра, оголосив цілу низку юридичних документів, доводячи, що Жюль Фавр, живучи в конкубінаті з жінкою одного алжирського п’яниці, захопив через нахабне фальшування, переводячи його протягом багатьох років в імени своїх незаконних дітей, величезну спадщину і таким способом став заможньою людиною, та що в процесі, який завели проти його законні спадкоємці, фальшування його не було виявлено тільки тому, що бонапартівські суди потурали йому. Документів цих не можна було заперечити ніяким красномовством; отже, Жюль Фавр уперше за своє життя не одповів нічого й терпляче мовчав, аж поки почалась громадянська війна, а тоді взявсь люто лаяти паризький народ, називаючи його ватагою збіглих каторжників, що нахабно повстали проти сім’ї, релігії, порядку та власности. І той самий фальшовник документів, ледве встигши захопити після 4-го вересня в свої руки владу, звелів повипускати на волю Піка та Тейльфера, яких навіть імператорський суд визнав винними в фальшовництві під час скандальної справи з часописом «L’Étendard». Один з цих добродіїв, Тейльфер, мав нахабність вернутися до Парижу за Комуни, і зараз-же знов попав у свою камеру. І після цього Жюль Фавр смів ще здіймати на ввесь світ галас з трибуни Національного Зібрання, ніби парижани повипускали з в’язниць усіх каторжників!

Ернест Пікар, блазень уряду національної оборони, що сам оголосив себе міністром фінансів республіки, бо йому не пощастило добитись посади міністра внутрішних справ за імперії, доводиться братом Артюру Пікару, якого вигнано було з паризької біржи, як шахрая (див. рапорт поліційної префектури з 13 липня 1867 р.), і про якого доведено на підставі власного його зізнання, що він украв 300.000 франків, коли керував відділом Société Générale (див. рапорт поліційної префектури з 11 грудня 1868 року). Отже цього самого Артюра Пікара Ернест Пікар призначив редактором свого часопису «L’Électeur libre»! Тим часом, як міністерський часопис дурив своїми офіціяльними брехнями звичайних спекулянтів, Артюр тільки й справи мав. що бігав з міністерства фінансів на біржу та провадив там спекуляцію на поразках французької армії. Усе ділове листування цих шановних братів дісталось до рук Комуни.

Жюль Фері, що був до 4-го вересня адвокатом без шеляга в кишені, — ставши паризьким мером під час облоги, зібрав собі чималі кошти ціною голодування народу. День, коли він муситиме здати справоздання про своє правування, стане для його днем засуду.

Такі люди могли знайти собі рятунок либонь тільки на руїнах Парижу, — а таких саме людей і треба було Бісмаркові. Завдяки де-яким перекручуванням, Тьєр, що досі керував урядом потаєнці, опинився тепер на чолі його, а найскомпромітованіші з його приятелів стали міністрами.

Тьєр, потворний цей карлик, що втілює в собі інтелектуально всю зіпсованість буржуазної класи, вже мало не півстоліття захоплює своєю особою французьку буржуазію. Ще не бувши він державним мужом виявив, як історик, свою кебету до брехні. Історія його громадської діяльності — то історія безголов’я Франції. Звязаний до 1830 року з республіканцями, він за Луї-Філіпа підступом добився міністерського портфеля, зрадивши свого покровителя Лафіта; у короля він запобіг собі ласки тим, що підбурив громадську потолоч до розрухів проти духовенства, під час яких пограбовано було церкву в Сен-Жермен Локсеруа та архиєпископський палац; в справі графині де-Бері він виступив в ролі міністра-шпигуна та тюремника-акушера. Так само приложив він рук і до вбивства республіканців на вулиці Транснонен та до ганебних законів проти преси та права зібраннів. У березні року 1840-го, стоючи вже на чолі кабінету міністрів, він здивував усю Францію своїм проектом зробити з Парижу фортецю. Республіканцям, що назвали цей план змовою проти волі Парижу, він одповів з трибуни палати депутатів:

«Як! Гадати що кріпосні будови можуть бути коли небезпекою для волі! Хоч-би який був уряд, але то було-б наклепом — гадати, ніби він будь-коли зміг-би бомбардувати столицю, щоб утримати владу в своїх руках… Такий уряд після бомбардування став-би в сто разів більш неможливим, ніж до того.»

І справді, жоден уряд не насміливсь бомбардувати Париж з його фортів, опріч того уряду, що попереду віддав ці форти прусакам.

Коли король Бомба, в січні 1848-го року, бомбардував Палермо, Тьєр, що під той час вже давно не був міністром, підвівся в палаті депутатів і промовив: «Ви знаєте, панове, що коїться в Палермо. Усі ви тремтите від жаху [в парламентському розумінні, звичайно], чуючи, що велике місто бомбардовано цілих сорок вісім годин. — і ким? Яким чужоземним ворогом, може, що користався з права війни? Ні, панове, власним своїм урядом. І за що? За те, що те бідолашне місто допоминалося своїх прав. Так отже, за те що це місто допоминалось прав своїх, йому довелося витерпіти бомбардування на протязі сорока восьми годин… Дозвольте мені звернутись в цій справі до громадської думки всенької Європи. Підвестися й виголосити з цієї трибуни, — може, найславнішої на всю Європу, — кілька слів [дійсно, тільки слів] обурення про такі дії — значить зробити послугу роду людському… Коли регент Еспартеро, що зробив послуги своїй країні [а п. Тьєр їх ніколи не зробив], наміривсь був бомбардувати Барселону, щоб приборкати повстання, що спалахнуло там, усі партії всього світу зняли лемент обурення».

Через вісімнадцять місяців по тому п. Тьєр був одним із найзавзятіших прихильників бомбардування Риму французькою армією. І справді, єдиною провиною короля Бомби було либонь те, що він бомбардував Палермо не більш сорока восьми годин.

За кілька день до лютневої революції, незадоволений, що Ґізо вже давно усунув його од влади й прибутків, передчуваючи, що наближається народне повстання, Тьєр виступив у палаті депутатів з декларацією в тому псевдо-героїчному стилю, за який його глузливо прозвано «Мірабо-муха»: «Я належу до партії революції не то у Франції, а й у цілій Європі. Я бажаю, щоб революційний уряд зоставсь у руках людей поміркованих…, але коли-б його захопили й люди екзальтовані, навіть ті, що я зву їх радикалами, то й то я не покинув-би своєї справи. Я завсіди зостанусь прихильником революції.»

Спалахнула лютнева революція. Замісць замінити кабінет Ґізо кабінетом Тьєра, як сподівалась маленька ця людинка, революція скинула Луї-Філіпа й оголосила Республіку. Тьєр у перші дні народньої перемоги гарненько заховавсь, забуваючи, що призирство робітників є найкращим для його захистом од їхньої ненависти. З легендарною своєю сміливістю він перестав з’являтись на політичній арені, аж поки липневі вбивства не очистили її від того, що стояло на перешкоді його діяльності. Тоді він виступив як головний проводир «партії порядку» з її парламентарною республікою, цим анонімним межицарів’ям, за якого суперницькі фракції пануючої класи усі вкупі складали змови, щоб задавити народ, і разом з тим кожна підкопувалась під кожну, щоб відновити свою укохану монархію. Тоді, як і тепер, Тьєр виказував на республіканців, як на єдину перешкоду, що не дає твердо встановити республіку; тоді, як і тепер, він звертавсь до республіки, як той кат до дона Карлоса: «Я вб’ю тебе, але за-для власного твого добра»; тоді, як і тепер, він другого-ж дня по перемозі скрикне: «Імперія готова!» Не зважаючи на свої лицемірні проповіді про необхідність свобод та на особисту свою ненависть до Луї Бонапарта, що насміявся з його, одкинувши геть той парламентаризм (а маленька людинка дуже добре почула, що по-за штучною атмосферою цього режиму вона повертається в ніщо), — він брав участь у всіх ганебних діях другої Імперії од окупації Риму французькою армією до війни з Прусією, ще й під’южував до цієї війни, люто нападаючись на об’єднання Німеччини, бо в тому об’єднанні вбачав не замаскований пруський деспотизм, а замах на стародавні права Франції, заінтересованої в тім, щоб підтримувати в Німеччині розбрат. Він охоче стрясав перед всенькою Європою мечем першого Наполеона у своїх карлицьких рученятах, — Наполеона, якому він так ретельно начищав чоботи в своїх історичних працях, — а закордонною своєю політикою що-раз приводив Францію до зневаги, починаючи з Лондонської конвенції 1841-го року аж до капітуляції Парижу 1871-го року та до цієї громадянської війни, під час якої він, за спеціальним дозволом Бісмарковим, нацьковував седанських та метцьких бранців на Париж. Не зважаючи на всю гнучість своїх талантів та непостійність своїх постанов, людина ця завсіди зоставалась рабом найбезвигляднішої рутини. Отже, цілком зрозуміло, чому він ніколи не тямив того, що коїться в глибіні сучасного громадянства; і навіть ті переміни, що відбуваються перед очима на поверхні громадянства, зустрічають відразу в його мозкові, уся життєва сила якого скупчилась йому в язиці.

Отже, всяке збочення з старої протекціоністської системи він уважав мов-би за якусь зневагу святині. Бувши міністром за Луї-Філіпа, він здіймав на глум залізниці, як фантастичну химеру; і навіть, коли був у опозиції за Луї Бонапарта, громив, як наругу над святощами, усяку спробу реформувати давно вже віджилу французьку військову систему.

За всю свою довгу політичну кар’єру він ані разу не зробив нічого такого, що було-б корисне з практичного боку. Тьєр зостававсь послідовним тільки в своїй жадібності до багатств та в ненависті до тих, хто їх утворює. До правительства Луї-Філіпа він увійшов убогий, мов той Іов, а вийшов з його — мільйонером. Коли він був у-останнє міністром за цього короля (з 1 березня 1840-го року), йому кинуто було з трибуни палати депутатів обвинувачення у розтраті, і він не знайшов иншої відповіди, як сльози, а цього добра в його не менш, як у Жюля Фавра або в иншого якого крокодила. У Бордо першим його заходом, щоб урятувати Францію од неминучої фінансової руїни, було те, що він призначив собі три мільйони на рік. То було перше й останнє слово тієї «ощадливої республіки», яку він обіцяв своїм паризьким виборцям року 1869-го. Один з колишніх його товаришів по Палаті Депутатів 1830 р., сам капіталіст, але, на зважаючи на те, відданий член Паризької Комуни, Беле, звертавсь до п. Тьєра в своїй відозві, порозліплюваній по всьому Парижу, з такою мовою:

«Поневолення праці капіталом завсіди було основою вашої політики, і з першого-ж дня, коли ви побачили, що робітнича республіка твердо стала в ратуші, ви не перестаєте галасувати на всю Францію: «Вони злочинці!»

Майстер на дрібне політичне дурисвітство, митець що до кривоприсяги та зради, ручий до всяких безсоромних військових хитрощів, підступних каверз та ганебного віроломства в парламентській боротьбі, — він не вагається роздмухувати революцію, коли опиниться в опозиції, і топити її в крові, коли стане міністром. З класовими забобонами замісць ідей, з порожнім місцем там, де повинно бути серце, він у своєму приватному житті так само гидкий, як мерзотній у житті громадянському. Навіть тепер, коли він відограє ролю французького Сули, він не може втриматись, щоб не підкреслити мерзотність своїх учинків своєю сміхотворною чваньковитістю.

Паризькою капітуляцією, що віддала в руки Прусії не самий тільки Париж, а й усю Францію, закінчилась довга низка інтриг, що їх, як сказав сам Трошю, узурпатори 4-го вересня розпочали з того самого дня, як захопили владу. Разом з тим капітуляція ця була й приводом до громадянської війни, яку вони мусили розпочати, за допомогою Прусії, проти Республіки й Парижу. Пастку розставлено було вже в самих умовах капітуляції. Під той час більш третини Франції було в ворожих руках; столиця не мала змоги зноситися з провінціями, комунікацію було цілком зруйновано. За таких обставин обрати правдиве заступництво Франції було річчю неможливою, тим більш, що для того, щоб підготувати вибори, не було досить часу, а умовами капітуляції було ухвалено, що Національне Зібрання має бути обрано за тиждень, — отже, вийшло так, що по багатьох місцях оповіщення про вибори одержано було на передодні самих виборів. До того-ж згідно з одним з пунктів капітуляції, Зібрання це мало обговорювати тільки питання про мир та війну та скласти мировий трактат. Народ розумів, що самі вже умови сперемир’я робили неможливим вести війну, та що найгірші з французів могли ствердити мир, як його наказував Бісмарк, так сам добре, як і найліпші. Але Тьєр, не задовольняючись цими заходами, перше, ніж тайна перемир’я стала відома в Парижі, рушив у виборчу подорож по провінції, щоб воскресити легітимістську партію, яка вкупі з орлеаністами мусила заступити місце бонапартистів, що були під ту хвилину неможливі. Партія та була йому не страшна. Зробитись урядом сучасної Франції вона не могла, отже до неї, як до суперниці, можна було ставитись зневажливо, — а проте чи-ж можна було знайти яку иншу партію, щоб була, як знаряддя контр-революції, вігідніша од тієї, діяльність якої, як мовив сам Тьєр (Палата Депутатів, 5 січня 1833 р.), «завсіди виявлялась трьома способами — чужоземною навалою, громадянською війною та анархією?» Легітимісти-ж з щирого серця вірували в те, що отже й для їх настало так довго очікуване їхнє тисячоліття. Чужоземці топтали французьку землю; імперія завалилась; Бонапарт був у полоні, а вони зостались такі самісінькі, як і були. Колесо історії в-очевидьки повернуло назад, щоб зупинитись на Chambers introuvable 1816-го року. У республіканських зібраннях (з 1848 по 1851 р.) заступниками їх були їхні парламентські проводирі, люди освічені; тепер-же на сцену з’явились пересічні члени партії — всяка французька покидь.

Скоро члени цього зібрання «селюків»[1] з’їхались до Бордо, Тьєр прямо заявив їм, що вони мусять згодитись на преліминарні умови миру зараз же, не виявляючи зайвої до їх шаноби надто довгим обговорюванням, бо-ж тільки на таких умовах Прусія дає їм дозвіл розпочати війну проти республіки та її твердині, Парижу. Справді, контр-революція не могла гаяти часу. Друга Імперія збільшила державний борг більш, як удвоє і всі великі міста обтяжила величезними боргами. Війна страшенно збільшила цей тягар і безощадно виснажила всі національні кошти. Щоб довести руїну до кінця, з’явивсь пруський Шейлок, вимагаючи харчі для п’ятисоттисячної пруської армії на французькій території, п’ятимільярдної контрибуції, ще й п’яти відсотків недодержки, як-що виплату не буде зроблено в свій час. Хто мав сплатити рахунок? Треба було звалити республіку, щоб капіталісти могли були перекласти на плечі виробникам витрати на війну, яку викликали самі-ж ці збирачі багатств. Отже, страшенна руїна Франції примушувала цих патріотів, заступників землі та капіталу, на очу і під протекцією переможця, навалити на війну з чужинцем ще війну громадянську — повстання рабовласників.

Єдиною перешкодою до здійснення цієї справи був Париж. Розброєння Парижу було першою умовою успіху. І Тьєр вернувсь до Парижу з вимогою — покласти зброю. Але Париж був раздратований завзятими анти-республіканськими демонстраціями «селюцького» Зібрання, двозначними натяками Тьєра на законність існування республіки, погрозами позбавити Париж значіння столиці, призначенням орлеаністів на посади послів; дратували його й закони Дюфора про строки виплати та наймання, — закони, що загрожували руїною торговлі й промисловості Парижу, і переведений Пуйє-Кертьє двохсантимовий податок на кожний примірник видання, і засудження на смерть Бланкі та Флуранса, і переслідування республіканських часописів, і перевод Національного Зібрання до Версалю, і відновлення стану облоги, і призначення Вінуа, героя грудневого перевороту, на паризького губернатора, імператорського жандарма Валантена — на префекта поліції, а давнього друга єзуїтів, генерала Орель-де-Паладина, — на головного командира національної гвардії.

Звернімось тепер до п. Тьєра та його сателітів, членів уряду національної оборони, з одним запитанням. Відомо, що Тьєр, за допомогою свого міністра фінансів п. Пуйє-Кертьє зробив позичку в два мільярди з умовою повернути їх негайно. Отже, правда чи ні —

1) ніби цю справу обставлено було так, що кілька сот мільйонів ускочило до кишені Тьєра, Жюля Фавра, Ернеста Пікара, Пуйє-Кертьє та Жюля Симона? І —

2) ніби гроші ці мало бути сплачено тільки після присмирення Парижу?

Та чи сяк чи так, вже, певне, була в цій справі якась певна негайність, коли Тьєр з Жюлем Фавром без сорома намагались, в імени величи Бордоського Зібрання, щоб пруська армія сама безпосередньо заняла Париж. Але це не відповідало планам Бісмарка, як він сам глузливо заявив, коли повернувся до Німеччини, в промові до своїх шанувальників — франкфуртських філістерів.

II.

Тільки озброєний Париж стояв на перешкоді контр-революційній змові. Отже, треба було його роззброїти. Бордоське Зібрання виявило в цій справі цілковиту одвертість. Коли-б навіть люте ревіння «селюків» і не було таке зрозуміле для всякого, то вже саме те, що Тьєр віддав Париж на призволяще тріумвіратові з героя грудневого перевороту Вінуа, бонапартівського жандарма Валантена та єзуїтського генерала Ореля де-Паладина, повинно було-б розігнати всякі сумніви. Та одверто виявляючи, що справді визначало роззброєння Парижу, змовники виставляли мотиви, що були найбезсоромнішою брехнею. Артилерія паризької національної гвардії, казав Тьєр, є державна власність, отже її треба повернути державі. Справа стоїть ось як. З першого дня капітуляції, коли бісмаркові бранці підписали здачу Франції, забезпечивши себе чималим відділом гвардійців, щоб мати чим приборкувати парижан, Париж мався на осторозі. Національну гвардію було реорганізовано і на чолі її поставлено Центральний Комітет, обраний усіма гвардійцями, окрім де-яких рештків старих батальйонів, зформованих ще за Бонапарта. На передодні вступу прусаків до Парижу Центральний Комітет переведено було в Монмартр, Бельвіль та Ля-Віолет, гармати-же та мітральєзи капітулятори по-зрадницькому покинули саме в тих дільницях, що їх мали заняти прусаки. Артилерію цю набуто було за гроші, зібрані підпискою серед національної гвардії; на підставі умов капітуляції 28-го січня, її офіціяльно було визнано приватною власністю і тому виключено з списка державних гармат, що мали бути передані переможцям. Отже, у Тьєра так мало було приводів до війни з Парижем, що він мусив вигадати справжню брехню, ніби артилерія національної гвардії належить державі.

Вимагання артилерії було, в-очевидьки, тільки початком роззброєння всього Парижу, — отже й революції 4-го вересня. Але ця революція зробилась законним державним ладом Франції. Переможець визнав республіку, що була результатом цієї революції, навіть у самих умовах капітуляції. По капітуляції-ж її визнали усі чужоземні держави, і саме навіть Національне Зібрання скликане було від імени республіки. Переведена паризьким робітництвом, революція 4-го вересня була єдиною законною основою Національного Зібрання, що засідало в Бордо, і виконавчої його влади. Без цієї революції Національне Зібрання повинно було-б поступити своє місце Законодавчому Корпусові, що його обрано було року 1869-го на підставі загального голосування за французького уряду, а не за протекторату прусаків, і який було розігнано тільки силою революції. Тьєр із його спільниками мусили капітулювати, щоб здобути собі тим способом охоронні листи за підписом Луї Бонапарта, і тим тільки врятувались од подорожи до Каєни. Національне Зібрання з його уповноваженням скласти мирову умову з Прусією, було лише одним з епізодів цієї революції, правдивим втіленням якої був озброєний Париж, — бо-ж то він зняв революцію, він витримав за-для врятування її пятимісячну облогу з усіма муками голодування, і своїм опором, що переводивсь наперекір планам Трошю, дав змогу провінції вести свою вперту оборону. І тепер Париж мусив або скласти зброю за погордливим приказом бордоських рабовласників та визнати, що революція 4-го вересня тільки передала владу з рук Луї Бонапарта до рук його роялістських суперників, або-ж виступити самозреченим борцем за Францію, яку врятувати та відродити можна було тільки скинувши революційним шляхом політичні та соціяльні обставини, що утворили другу Імперію й остаточно згнили за її опікування. Виснажений п’ятимісячним голодуванням Париж не вагавсь і хвилини. Він героїчно поклав перетерпіти всенькі небезпеки опору французьким змовникам, навіть за погрозою пруських гармат, що з власних його фортів націлені були на його. Але жахаючись громадянської війни, до якої ці змовники штовхали Париж, Центральний Комітет зоставсь на цілком оборонній позиції, не зважаючи на провокаційні вибрики Національного Зібрання, на те, що воно захопило виконавчу владу й погрозливо стягало сили до Парижу та його околиць.

Тьєр розпочав громадянську війну, пославши Вінуа, на чолі юрби міських поліцаїв та кількох армійських полків, нічною експедицією проти Монмартра, щоб несподівано захопити артилерію національної гвардії. Відомо, як нещасливо скінчилась ця експедиція через опір національної гвардії та завдяки тому, що армія побраталась із народом. Орель де-Паладин уже заздалегідь був видрукував бюлетеня про перемогу, а Тьєр виготував об’яви, в яких сповіщалось про заходи до державного перевороту. Отже, усе це довелося замінити відозвами, в яких Тьєр звідомляє про свою великодушну постанову — зоставити національній гвардії її гармати, з якими, казав він, вона з’єднається, він певен, навколо уряду проти бунтівників. З 300.000 національних гвардійців тільки 300 чоловіка відгукнулось на заклик маленького Тьєра з’єднатись навколо його, щоб обороняти його особу від самих себе. Славна робітнича революція 18-го березня опанувала з цього моменту Париж. Центральний Комітет став її тимчасовим урядом. Європа, здавалось, ніби питалась сама в себе, чи ці політичні дії справжня реальність, а чи тільки маріння з давно минулих часів.

Од 18 березня й до вступу версальского війська в Париж пролетарська революція ще не заплямована була актами, з якими звичайно сполучені революції, а що — більш контр-революції «вищих клас», — отже вороги її могли закинути їй хіба лише розстріл генералів Леконта та Клемана Тома та ще події на Вандомському майдані.

Вирядившись разом із иншими бонапартівськими офіцерами в нічну експедицію на Монмартр, генерал Леконт чотирі рази давав наказ салдатам 81-го армійського полку стріляти в беззбройний народ на Пігальському майдані, — як-же салдати одмовились стріляти, обклав їх як-найтяжчими образами. Тоді його власні салдати, замісць убивати жінок та дітей, розстріляли його самого. Завички, що закорінились серед салдатів, вихованих ворогами робітничої класи, не можуть, звичайно, зникнути в хвилину, коли салдати перейдуть на бік народу. Ті-ж самі салдати розстріляли й Клемана Тома.

Генерал Клеман Тома, незадоволений своєю фельдфебельською кар’єрою, в останні рокі королювання Луї-Філіпа вступив до редакції республіканського щоденника «National» на подвійну посаду — «одповідального редактора», що має одсижувати по тюрмах за прогріхи часопису, та найманого дуелянта цього войовничого часопису. По лютовій революції люди з «National», ставши міністрами, витягли за собою й колишнього фельдфебеля та й призначили його на передодні червневої бойні генералом, — отже він був одним із винуватців її, разом з Жюлем Фавром та иншими зломисниками, і під час її виявив себе одним із найганебніших катів. Після цієї події «генерал» десь зник на досить довгий час і з’явивсь знову тільки 1-го листопаду 1870 року. На передодні уряд оборони, оточений у ратуші, дав Бланкі, Флурансу та иншим робітничим заступникам урочисту обіцянку передати свою узурповану владу Комуні, яка мала бути вільно обрана паризьким народом. Замісць виконати свою обіцянку, уряд нацькував на Париж бретонців Трошю, що замінили тепер собою банапартівських корсиканів. Один тільки генерал Тамізьє не схотів сплямувати своє ім’я, зламавши слово, і зріксь головування над національною гвардією. На місце його й призначено було Клемана Тома. Увесь час, займаючи цю посаду, Клеман Тома вів війну не з прусаками, а з паризькою національною гвардією. Він ставив їй перешкоди в справі загального озброєння, підбурював буржуазні батальйони проти робітничих, усував з посад офіцерів, що були ворожі планам Трошю, розпустив, обвинувачуючи їх в страхополохості, ті самі пролетарські батальйони, що потім здивували своїм геройством найзапекліших ворогів своїх. Клеман Тома дуже пишався тим, що знов має спроможність виявити свою особисту ворожнечу до паризьких робітників, яку він уже яскраво виявив під час бойні у червні 1848 року. За кілька день до 18-го березня він подав військовому міністрові Ле-Фло план, як покінчити з «цвітом паризької сволоти». Після поразки Вінуа він не міг одмовити собі приємности — з’явитись на арені подій, яко шпиг-аматор. Центральний Комітет і паризькі робітники так само винні в смерті Клемана Тома, як принцеса Уельська в смерті людей, що їх подушено було в юрбі під час її в’їзду до Лондону.

Убивство беззбройних громадян на Вандомському майдані — то просто байка, про яку п. Тьєр із своїми «селюками» не хотів навіть і говорити в Зібранні, зоставивши ширення її лакейству європейського газетярства. «Люди порядку», паризькі реакціонери, були страшенно налякані перемогою революції 18-го березня. Вони вбачали в ній наближення суду народнього. Примари жертв, що загинули од їх рук, з червневих днів року 1848-го почавши й до 22-го січня року 1871-го, стали їм перед очима. Той жах був їм єдиною карою. Міських поліцаїв не то не було пороззброювано та позаарештовувано, як це неодмінно треба було зробити, а ще їм відчинено було Паризьку браму, щоб легше було тікати до Версалю. «Людей порядку» не то не було потурбовано, а ще й дано змогу з’єднатися та захопити не одну міцну позицію в самому осередку Парижу. В цій поблажливості Центрального Комітету, в цій великодушності робітництва, що так непохожа була на звичаї «партії порядку», прибічники цієї партії побачили ознаку безсилости робітництва. Цим і з’ясовується безглуздий план — добитись через ніби-то беззбройну демонстрацію того, чого не міг добитись Вінуа з своїми гарматами та мітральєзами. 22-го березня з заможніх дільниць міста рушила галаслива громада «людей фешенебельних», в шерегах якої були всякі финтики (petits-crevés), а на чолі — усім відомі прихильники імперії — Гекерн, Ґетльоґон, Анрі де-Пен та инші. Підло ховаючись за гаслами мирної демонстрації, ватага та, маючи при собі, як ті бандити, сховану зброю, ішла вперед колоною, ображаючи та раззброюючи патрулі та окремі варти з національної гвардії, що зустрічались їй по дорозі, а дійшовши до вулиці Миру, почала буяти, галасуючи: «Геть з Центральним Комітетом! Геть з убивцями! Хай живе Національне Зібрання!» — і пробувала була прорватись через кордон варти, щоб захопити головну кватирю національної гвардії на Вандомському майдані. У відповідь на револьверні постріли, зроблено було звичайне попередження — розійтись, але юрба не зважала, і тоді генерал національної гвардії звелів стріляти. Од єдиного випалу усі ці финтики, що хвалились, ніби вже самий вид їхнього красного вбрання дасть ті самі наслідки, що й сурми Ісусові під мурами Єрихонськими, — кинулись навтьоки. Позад утікачів зосталось двоє гвардійців убитих і дев’ятеро тяжко поранених (один із них — член Центрального Комітету), а по всьому шляху їхнього звитязтва порозкидано було кінжали, револьвери, палиці з потайними шпагами й т. ин., — явний доказ мирного характеру їхньої беззбройної демонстрації!

Коли національна гвардія влаштувала 13 червня 1849 року справді мирну демонстрацію, як протест проти підлого захоплення Риму французьким військом, Національне Зібрання, особливо-ж сам Тьєр, вітали тодішнього генерала партії порядку Шанґарньє, як порятовника громадянства, що він пустив своє військо на цих беззбройних людей, наказавши йому стріляти, вбивати й топтати їх кіньми. Зараз-же було оголошено стан облоги. Дюфор на-швидку-руч провів нові репресивні закони. Зроблено було силу арештів, висилок, — одно слово, запанував терор. Але нижчі класи поводилися не так. Центральний Комітет 1871-го року не схотів звернути уваги на героїв цієї мирної демонстрації, — отже за два дні вони мали вже спроможність скупитися за керовництвом адмірала Сесе, щоб зробити збройну демонстрацію, що закінчилася втечою до Версалю. Уперто не бажаючи громадянської війни, яку розпочато було нічним нападом на Монмартр, Центральний Комітет зробив фатальну помилку, не вирушивши на Версаль, що був тоді цілком беззахисний, та не поклавши тим кінця змовам Тьєра та його «селюків». Замісць того, «партії порядку» дозволено було спробувати свої сили перед виборчими урнами 26-го березня, при виборах до Комуни. Цього дня «прихильники порядку» обмінювались лагідними та примиренними словами з своїми аж надто великодушними переможцями, обіцяючи собі потай знищити їх до щенту, скоро трапиться добра нагода.

Погляньмо тепер на другий бік медалі. Тьєр розпочав свою другу кампанію проти Парижу з початку березня. Поводження з першою партією парижан, приведених до Версалю, було геть огидливе. Ернест Пікар проходив по-між їх шерегів, позакладавши руки в кешені та глузуючи з їх, а пані Тьєр з панею Фавр, оточені своїми фрейлінами, плескали з балкону гидотним вибрикам версальської черні. Захоплених у полон армійських салдатів убивано, не довго балакаючи; хороброго друга нашого, генерала Дюваля, ливарника, розстріляно без усякого суду та слідства. І Ґаліфе, що жив, як альфонс, на удержанні у своєї жінки, яка безсоромно виставляла своє тіло на оргіях другої Імперії, хваливсь у одній з своїх відозв, що звелів перебити якийсь невеличкий відділ національної гвардії з капітаном та лейтенантом, який попавсь до рук його стрільцям. Тьєр нагородив Вінуа великим хрестом почесного легіону за те, що цей утікач видав наказ розстрілювати всякого армійського салдата, якого було захоплено з комунарами. Жандарм Демаре дістав ордена за те, що зарубав великодушного Флуранса, який врятував 31-го жовтня 1870-го року життя членам уряду національної оборони. Про всі подробиці його убивства Тьєр з тріумфом розповідав у Національному Зібранні. З напуженою пихою парламентського Хлопчика-Мизинчика, що силкується вдати з себе Тамерлана, він одмовив бунтівникам проти його карлицької нікчемности всякого права, яке забезпечується в війні між цивілізованими народами, навіть права нейтральности для їхніх завивних пунктів. Чи може бути що огидніш од мавпи, що на хвилину дістає волю для своїх інстинктів тигра, — мавпи, образ якої змалював нам Вольтер.

Після декрету Комуни 37-го березня, яким Комуна ухвалила одповідати на репресії репресіями та об’явила, що уважає за свій обов’язок «оборонити Париж од канібальських вибриків версальських розбійників та платити оком за око, зубом за зуб,» — Тьєр не припинив варварського поводження з полоненими і так глумився з їх у своїх бюлетенях: «Ніколи ще такі гидотні тварі демократичної патолочи не ображали собою очей чесним людям», — отаким чесним, як сам Тьєр та його подлі міністри. Проте, розстрілювання полонених на якийсь час було припинено. Але тільки Тьєр з своїми генералами, героями грудневого перевороту, зрозуміли, що декрет про репресії зостається самими словами, що навіть їхніх жандармів, захоплених у Парижі перебраними на національних гвардійців, та пійманих з запалювальними бомбами поліцаїв не було повбивано, — рострілювання знов почалось і не припинялось до самого кінця. Будинки, де переховувались національні гвардійці, оточувано жандармами, обливано гасом (його вперше вжито було за цієї війни) та запалювано; обгорілі трупи підбирались потім амбулаторією Прессі, улаштованою в Терні. Чотирьох національних гвардійців, що здались 25-го квітня у Бель-Епині кінним стрільцям, було порозстрілювано одного по одному капітаном, достойним підручником Ґаліфе. Один з їх, Шефер на прізвище, спромігсь якось долізти до передових чат паризького війська і засвідчив ці події перед комісією Комуни. Коли Толен зробив запитання військовому міністрові з приводу доклада цієї комісії, «селюки» заглушили його голос криками і не дали Ле-Фло одповісти на запитання. То-ж бо була-б образа для їхньої славетньої армії говорити про такі дії. Недбайливий тон, в якому Тьєр оповіщав у своїх бюлетенях про убивство багнетами федератів, захоплених у Мулен-Саке, та про розстріли в Кламарі, образив чулість навіть лондонського «Times», — а цей часопис не так-то вже легко розчулити.

Але то була-б річ нездійсненна, коли-б ми тепер схотіли розповісти про всі жорстокості, якими почали свою діяльність люди, що бомбардували Париж і були заводцями повстання рабовласників за протекторатом чужоземних переможців. Серед цих жахливих подій Тьєр, забуваючи свої ламентації в парламенті про страшну відповідальність, під тягаром якої згинались його карликові плечі, хвалиться в своїх бюлетенях, що Національне Зібрання спокійно засідає, і доводить своїми веселими каруселями, які він улаштовує то для генералів, героїв грудневих днів, то для німецьких принців, що ніщо, навіть примари Леконта й Клемана Тома, ані трохи не заважають добре працювати його шлунку.

III.

Вранці 18-го березня Париж прокинувсь од голосних покликів: «Хай живе Комуна!» Що-ж то таке та Комуна, що її ніяк не може розтямкувати буржуазний розум?

«Паризькі пролетарі, — каже в своєму маніфесті з 18 березня Центральний Комітет, — бачучи поразки та зради пануючих клас, зрозуміли, що настав час врятувати справу, взявши керування громадськими справами у свої власні руки… Вони зрозуміли, що то єсть конечний їхній обов’язок і незаперечне право — стати панами своєї власної долі, взявши на себе державну владу».

Проте, робітнича класа не могла просто захопити готову вже державну машину й використати її за-для своїх власних цілів.

Централізована державна влада з усіма своїми органами, як-от: постійна армія, поліція, бюрократія, церква, суд, — органами, зорганізованими за систематичним та ієрархичним планом розподілу праці, виникла за часів абсолютної монархії й була для буржуазної класи могутньою зброєю в боротьбі з феодалізмом. Але розвиткові її завсіди перешкоджали усякі пережитки середневіччя: сенйоральні права, місцеві привілеї, муніципальні та корпоративні монополії, провінціяльні установи. Французька революція XVIII віку геть повимітала своєю велетенською мітлою усі ці рештки давноминулих часів, очистивши таким способом соціяльний грунт од останніх перешкод, що не давали довершити будову сучасної держави. Справа довершилась за першої Імперії, що сама виникла, як результат війни коаліції цілої старої феодальної Європи проти новітньої Франції. З переходом державного ладу до инших форм, уряд, поставлений під парламентський контроль, цеб-то під безпосередній контроль заможних клас, зробивсь розсадником величенних національних боргів та тяжких оплаток; разом з тим, маючи таку непереможну принаду, як посади, гроші, протекції, він не тільки призвів до сварок по-між супірничими партіями та авантурниками з пануючих клас, але й самий його політичний характер змінивсь разом з економічними змінами в суспільстві. Разом з тим, як поступ сучасної промисловости розвивав, поширював та збільшував антагонізм між капіталом і працею, державна влада набирала що-раз більш характеру національної влади капіталу над працею, характеру громадської сили, організованої для соціяльного поневолення, знаряддя однієї класи. По кожній революції, що відзначали собою поступові фази в класовій боротьбі, репресивний характер центральної влади виявляється що-раз виразніше. Революція 1830-го року, результатом якої був перехід влади з рук земельних власників до рук капіталістів, одібрала цю владу од тих ворогів робітничої класи, що стояли далі од неї, і передала безпосереднім її ворогам. Буржуазні республіканці, що захопили центральну владу від імени лютневої революції, скористалися з неї за-для червневих убивств, щоб довести робітничим класам, що соціяльна республіка визначає соціяльне пригнічення робітництва, а роялістській більшості з буржуазії та земельних власників показати, що вони цілком безпечно можуть зоставити турботи й вигоди правування в руках буржуазних республіканців. Але після свого геройського подвигу в червні, буржуазним республіканцям довелось поступитись першим місцем і одійти в задні шереги «партії порядку», що утворилась, як коаліція усіх фракцій та усіх партій невиробничих клас, які оголосили одверту війну класам виробничим. Природньою формою їхнього уряду на вірі була «парламентарна республіка» з Луї Бонапартом, як президентом, на чолі. Це був уряд, що заснувавсь на одвертому терорі та погорді до «підлої черні» з боку клас привілейованих. Як-що парламентарна республіка, як каже Тьєр, була таким державним ладом, що найменше розділяв між собою пануючі класи, то вона вирила провалля між цими класами й рештою суспільства, що зоставалась по-за рідкими шерегами клас пануючих. Перешкоди, що за попередніх форм державного ладу виникали перед центральною владою через сварки серед пануючих клас і примушували владу до поміркованости, зникли завдяки тому, що ці класи об’єднались, — і тепер пануючі класи, перед якими завжди стояла погроза повстання пролетаріяту, безошадно й нахабно користались центральною владою, як знаряддям в національній боротьбі капіталу з працею. У цьому хрестовому поході проти працюючих мас пануючим класам довелось не то давати виконавчій владі що-раз ширші репресивні права, але разом з тим одібрати у своєї парламентарної твердині, Національного Зібрання, один по одному, усі засоби оборони проти виконавчої влади. І виконавча влада, в особі Луї Бонапарта, розігнала представників пануючих клас. Природнім результатом республіки «партії порядку» була друга Імперія.

Імперія, що мала собі за метрику державний переворот, за санкцію — загальне голосування, а за берло — шаблю, виявляла претензії спіратись на селянство, на цю велику громаду виробників, що мало була заінтересована в боротьбі між капіталом і працею. Імперія вдавала, ніби вона врятувала робітничу класу, зруйнувавши парламентаризм і, разом з тим, позбавивши владу одвертої залежности од заможніх клас. Вона вдавала, ніби врятувала заможні класи, забезпечивши їм економічне панування над класами виробничими; і, нарешті, вона похвалялась, що об’єднала всенькі класи між собою, воскресивши оману національної слави. І справді, вона була єдиною формою державного ладу, можливою за того часу, коли буржуазія втратила вже здатність керувати нацією, а робітнича класа ще не набула цієї здатности. Отже, всі вітали її, як порятівницю суспільства. За її урядування буржуазне громадянство, вільне од будь-яких політичних турбот, осягло такого розвитку, на який і само не сподівалось. Його промисловість та торгівля зросли колосально; біржова спекуляція святкувала космополітичні оргії; злидарство мас ще виразніш виступало поруч із нахабними виявами роспусної роскоші, надбаної шахрайством та злочинством. Центральна влада, вдаючи, ніби вона ширяє високо по-над суспільством, справді була найбільшим скандалом цього самого суспільства та огнищем його роспусти. Трухлявість самої цієї влади й трухлявість того суспільства, яке вона врятувала, виявились під багнетами Прусії, що сама тільки й марила, як-би перенести столицю цього державного ладу з Парижу до Берліну. Імперіялізм — то найгидкіша і, разом з тим, остаточна форма цієї центральної влади, — форма, що її утворив собі третій стан за початку свого постання, як знаряддя до визволення од феодалізму, та яку буржуазне суспільство, осягши повної дозрілости, остаточно перетворило на знаряддя до поневолення праці капіталом.

Комуна — то правдива протилежність імперії. Гасло «соціяльної республіки», яким паризький пролетаріят вітав лютневу революцію, виявляло собою тільки невиразний потяг до такої республіки, що мала заступити не то монархічну. форму панування однієї класи, а й саме це панування взагалі. Комуна й була певною формою такої республіки.

Париж, центральна столиця старої урядової влади і, разом з тим, соціяльна база французького робітництва, збройно повстав проти проекту Тьєра з його «селюками» відновити й увічнити стару урядову владу, що дісталась їм на спадщину од Імперії. Париж мав змогу поставити опір тільки завдяки тому, що під час облоги звільнивсь од армії, яку заступила собою національна гвардія, що в більшості складалась із робітників. Цей факт треба було перетворити в законну установу. Отже, першим своїм декретом Комуна знищила постійну армію й на місце її поставила озброєний народ.

Комуна склалась із обраних загальним голосуванням по всіх округах міста муніципальних радників, що мали бути відповідальні й змінятись через недовгий час. Більшість членів її була, звичайно, з робітників або-ж з визнаних заступників робітничої класи. Завданням Комуни була робота, а не балаканина; вона була разом і виконавчим і законодавчим органом. Поліція, замісць того, щоб зоставатись агентом центральної влади, була негайно позбавлена своїх політичних атрибутів і перетворилась на відповідального й змінного агента Комуни. Того-ж принципа переведено було й що до всіх инших адміністраційних урядовців. Від членів Комуни почавши й до найнижчих службовців, громадянська служба сплачувалась звичайною заробітньою платнею, яку діставав робітник. Усякі привілеї та кошти на заступництво, що їх мали вищі вельможі держави, зникли разом із самими вельможами. Громадські посади перестали бути приватною власністю креатур центрального уряду. Не сама тільки муніципальна адміністрація, а й уся влада, що була досі в руках держави, перейшла до рук Комуни.

Знищивши постійну армію та поліцію, ці знаряддя фізичної влади старого уряду, Комуна поклала розбити й знаряддя духового поневолення народу, владу духовенства, одібравши у церков усе їхнє майно й прибутки. Попівство мусило почати жити життям приватних людей і годуватись, як попередники їхні, апостоли, з подаяння од вірних. Усі шкільні заклади одкрито було для народу дурно і, разом з тим, звільнено од усякого втручання церкви або держави. Таким чином, освіта стала приступною для всіх, а з самої науки збито було кайдани, що накладали на неї класові забобони та урядова влада.

Суддів позбавлено було тієї фальшивої незалежности, яка тільки прикривала собою, як маска, їхнє прислугування усім урядам, що зміняли один одного та що їм судді присягали на вірність, щоб зрадити. Як і всі инші громадські урядовці, вони стали виборними, відповідальними та змінними.

Паризька Комуна, звичайно, мала бути зразком за-для всеньких великих промислових центрів Франції. Коли-б комунальний лад запанував у Парижі та в другорядних центрах, старий централізований уряд у провінціях змусив-би поступити місце новому урядуванню виробників. У начерку національної організації, якого Комуна не мала часу розробити в подробицях, говориться, що Комуна має стати політичною формою для всіх, навіть найменших, сел та що постійну армію по хліборобських кантонах має заступити національна міліція з як-найкоротшим строком служби. Хліборобські комуни кожної округи мали рішати свої справи на зібраннях уповноважених, що мали зібратись по головних містах округ, а ці округові зібрання мали посилати своїх уповноважених до Національного Зібрання у Парижі. Кожен уповноважений був змінний і звязаний імперативним мандатом од своїх виборців. Невелике число дуже поважних посад, що зоставались іще в руках центрального уряду, не касувалось, як про це неправдиво було переказувано, а заступалось комунальними агентами, цеб-то строго відповідальними особами. Єдність нації мало бути не зруйновано, а навпаки, організовано згідно з комунальною конституцією, і вона мала стати реальним фактом завдяки знищенню центральної влади, що мала претензії бути втіленням цієї єдности і вбачала в самій собі щось вище над націю, хоч проте була тільки паразитом на її тілі. Таким чином, суто репресивні органи старої урядової влади мало бути знищено, але законні її функції мали бути одібрані од влади, яка визнавала себе за щось вище над саме суспільство, і передані відповідальним перед суспільством агентам. Загальне голосування, замісць того, щоб рішати раз на три чи на шість років, хто з членів пануючих клас буде заступати народ у парламенті, мало тепер служити об’єднаному в комуни народові так, як служить особисте право голоса промисловцеві, коли він шукає собі робітників або-ж підмайстрів. А усім відомо, що товариства, як і приватні особи, завсіди мають змогу зробити як-найкращий вибір, як-що ж і зроблять помилку, то дуже легко можуть її спростувати. З другого боку, ніщо не суперечило так духові Комуни, як заступлення системи загального голосування системою ієрархічних призначеннів.

Звичайно бува так, що в цілком нових історичних формах державного ладу помилково вбачають наслідування оджилим уже формам соціяльного життя, до яких вони мають певну подібність. Отже, в цій новітній комуні, що зруйнувала владу сучасної держави, вбачали відродження середньовічних комун, що були попередницями центральної влади, а потім стали й за основу її. У комунальній конституції вбачали спробу заступити, як то мріяли Монтескьє та жирондисти, федерацією невеличких держав єдність великих народів, яку утворено було колись політичним насильством, але яка тепер сама стала потужним фактором соціяльного виробництва. В антагонізмі Комуни з державною владою помилково вбачали перекручену по-иншому форму давньої боротьби з надмірною централізацією. Особливі історичні умови можуть не дати вилитись буржуазному урядові в такі класичні форми, як у Франції, і дозволять утворити, як то бачимо в Англії, такі додатки до великих державних органів, як-от підкупні парафіяльні зібрання (Vestries) або муніципальні радники-хабарники, люті виконавці законів що до вбогих — по містах, а по провінціях — мало що не наслідні мирові судді. Комунальний лад, навпаки, повернув-би суспільному організмові усі сили, які висисала з його паразитна держава, що звязує собою волю суспільних рухів. Уже цим одним комунальна конституція сприяла-б відродженню Франції. Провінціяльна буржуазія вбачала у Комуні тільки спробу відродити те пануюче становище, яке вона мала за Луї-Філіпа і яке за Луї-Наполеона заступило ніби-то панування села над містом. Справді-ж, то комунальна конституція ставила сільських виробників під розумове керування відповідних округових міст, де вони мали знайти собі в робітництві природніх заступників своїх інтересів. Уже саме існування Комуни природньо вело до місцевого муніципального самоврядування, але це самоврядування було вже не контролем над центральною владою, яку від цього часу було вже знищено. Тільки в голові у якогось Бісмарка, що в перервах між своїми інтригами, де фігурують кров та залізо, що-раз вертається до давнього свого ремества редактора «Kladderadatsch», могла з’явитись думка — накинути Паризькій Комуні бажання наслідувати пруський муніципальний лад, цю карикатуру на давню міську організацію Парижу з року 1791, що зводить ні на що місцеві установи, утворюючи з їх звичайнісенькі коліщата державної поліції. Скасувавши постійну армію та урядовців, Комуна здійснила мрію всеньких буржуазних революцій — дешевий уряд. Вже саме її існування одкидає існування монархії, яка, принаймні в Європі, творить собою неминучий тягар та конечну маску класового панування. Комуна поклала в основу Республіки правдиво демократичні установи. Проте, ні дешевий уряд ані правдива Республіка не були її останньою метою: вони з’явились самі собою, між иншим.

Те, що Комуна викликала таку силу всяких міркуваннів і зачепила таку силу всяких інтересів, доводить, що вона була цілком експанзивною политичною формою, тим часом як попередні форми, в істоті, були репресивні. Секрет її полягає от у чому: вона була, перш за все, урядом робітничої класи, результатом боротьби між тими класами, що виробляють, і тими, що привлащають собі чуже виробництво, — тою, нарешті, знайденою політичною формою, за якої стало можливим здійснити визволення праці.

Без цієї умови комунальна конституція була-б неможлива, була-б просто примарою. Політичне панування виробничої класи не може існувати поруч із соціяльним його поневоленням. Отже, Комуна мала бути тією підоймою, яка мала повернути економічну підвалину, що на їй базується існування клас. Коли праця стає вільною, кожна людина стає робітником, і виробнича праця перестає бути прикметою однієї класи.

Дивна річ. Не зважаючи на все, що через цілих шістьдесят літ говорилось та писалось про визволення праці, робітники не можуть узятися серйозно до цієї справи, щоб не зняли лемент оборонці сучасного суспільства з двома його бігунами: капіталом і рабством найманої праці (земельні власники — то тільки компанйони у капіталістів), — мов-би капіталістичне суспільство завсіди перебувало в стані дівочої чистоти та непорочности; мов-би суперечностів, що ховаються в ньому, ще й досі не викрито; мов-би його омани не засуджено, а його гидотну істоту не виявлено. «Комуна, — галасують вони, — хоче знищити власність, основу всякої цивілізації!» Так, панове, Комуна мала на меті знищити ту класову власність, що працею багатьох утворює багатства для небагатьох. Вона хотіла експропріювати експропріяторів. Вона хотіла зробити індивідуальну власність реальною істиною, повернувши засоби виробництва (землю та капітал, що тепер творять собою найпотужніше знаряддя поневолення та визиску праці) на прості знаряддя вільної та об’єднаної праці. Але-ж це комунізм, неможливий комунізм! Чому-ж-то неможливий? Члени пануючих клас, що мають досить розуму, щоб бачити неможливість дальшого існування сучасної системи, — а їх чимало, — стали ретельними апостолами кооперативного виробництва. Як-що кооперативне виробництво не зостанеться мрією, як-що воно має заступити капіталістичну систему, як-що кооперативні товариства справді мають організувати національне виробництво згідно з певним загальним планом, поставивши це виробництво під свій контроль і тим поклавши кінця постійній анархії та періодичним конвульсіям, що являють собою неминучий наслідок капіталістичного виробництва, — що буде тоді, панове, — чи не той самий комунізм, можливий комунізм?

Робітники не сподівались од Комуни ніякого чуда. Вони не думали переводити декретом народа певних та готових вже утопій. Вони знали, що для того, щоб досягти власного визволення і разом з тим найвищих форм життя, до яких сучасне суспільство простує власними своїми економічними силами, — їм доведеться витримати довгу боротьбу та перебути цілий ряд історичних процесів, що мають перетворити і обставини і людей. Вони мають не переводити в життя ідеал, а тільки визволити елементи нового суспільства, що розвинулись уже в лоні старого хирного буржуазного суспільства. Цілком свідомі своєї історичної місії, повні героїчної рішучости виконати її, робітники можуть одповісти призирством і на грубіянську лайку газетярів і на дидактичні напучування доброзичливих буржуазних доктринерів, що виголошують дурні свої загальники та свою сектантську нісенітницю так, мов-би вони були безпомилешні оракули науки.

Коли Паризька Комуна взяла до своїх рук керування революцією; коли прості робітники вперше насмілилися зазіхнути на владу, що досі була привілеєм їхніх «природніх зверхників»; коли вони взялись, за найтяжчих обставин, виконувати скромно, совісно й з успіхом свою справу, — і то за таку платню, найвищий оклад якої виносив ледве п’яту частину суми, що її високий науковий авторитет установив, яко мінімум платні секретареві першої ліпшої шкільної ради у Лондоні, — старий світ вікорчивсь у скаженині, побачивши над ратушею символ республіки праці — червоний прапор.

А тим часом це була перша революція, в якій робітничу класу визнала здатною до соціяльної ініціятиви навіть значна більшість паризької буржуазії — крамарі, комерсанти, негоціянти — опріч лише великих капіталістів. Комуна врятувала їх, розумно розвязавши питання про винуватців та позичальників, — питання, що повсякчас призводило до сварок серед буржуазії. Цю саме частину буржуазії, після того, як вона допомогла приборкати робітниче повстання в червні 1848 року, Установче Зібрання без церемоній кинуло на жертву її кредиторам. Та не самим тільки цим мотивом керувались вони, прилучаючись до робітничої класи. Вони бачили перед собою альтернативу: або Комуна або-ж Імперія хоч-би під якою формою. Імперія зруйнувала їх економічно, марно витрачаючи громадські кошти, сприяючи біржовому шахрайству, допомагаючи в централізації капіталу та призводячи цією централізацією до зубоження ці кола буржуазії. Вона гнітила їх політично й скандалізувала своїми оргіями; вона образила їх вольтер’янський дух, доручивши виховання їхніх дітей невігласним патерам; вона обурила їх національне почуття, яко французів, втягнувши їх у війну, що в нагороду за все безголов’я дала їм тільки упад самої Імперії. Отже, ледве тільки вся бонапартистська та капіталістична богема вибралась із Парижу, правдива партія порядку з середньої класи зараз-же виявила себе, згуртувавшись, за назвою Республіканського Союзу, під прапором Комуни та обороняючи її од брехливої напасливости Тьєра. Чи матиме силу свідомість маси середньої класи витримати іспити поточної хвилини? На це питання відповідь може дати тільки час.

Комуна цілком мала рацію, коли казала селянам, що в її перемозі — єдина їхня надія. Найнахабнішого з усіх брехень, що пишно розцвіли у Версалю й обійшли всеньку європейську журналістику, було твердження, ніби «селюки» заступають собою французьке селянство. Уявіть собі, з якою прихильністю міг ставитись французький селянин до людей, яким він після 1815 р. мусив сплатити мільярд відшкодування! На думку французького селянина, саме вже існування великого земельного власника було зазіханням на те, що він здобув з 1789 року. Року 1848 буржуа наклав на шмат його землі ще додаткову оплатку в 45 сантимів, але зробив це від імени революції; тепер-же буржуазія роздмухувала громадянську війну, щоб перекласти на мужицьку спину найбільшу частину тягару з тієї 5-мільярдової контрибуції, яку мусила сплатити прусакам. Комуна, навпаки, в одній з найкращих своїх відозв ознаймила, що правдиві винуватці війни сами мають нести й тягар її. Комуна-ж звільнила-б селянство од «кривавого податку», дала-б йому дешевий уряд, замісць сучасних кровопивців: нотаря, адвоката, судового пристава та инших законних вампірів настановила-б платних комунальних агентів, обраних самим селянством і одповідальних перед ним. Вона визволила-б селянство від тиранства польових стражників, жандармів та префектів, вона настановила-б у школі вчителя замісць попа, що тільки запаморочує дітям голови. Французький селянин знає ціну грошам. Він визнав-би цілком розумним, щоб платня священикові складалась із доброхітних даяннів од парахвіян, а не стягалась з людей збірщиком податків. Такі безпосередні вигоди давало французькому селянству панування Комуни, і тільки воно й могло їх дати. Даремне було-б обмірковувати тут складніші, та й дуже поважні справи, які Комуна мала бажання й силу розвязати на користь селянству, — як от справу з гіпотечним боргом, який що-раз зростав і мав призвести селянство до повної руїни, що її наближав уже самий розвиток сучасної агрикультури та конкуренція капіталістичного сільського господарства.

Французький селянин вибрав Луї Бонапарта на президента Республіки, але імператором зробила його партія порядку. Чого саме хоче французьке селянство, воно почало виявляти ще з 1848-1850 років, протиставлючи свого мера урядовому префектові, свого шкільного вчителя — урядовому священикові та урядовому жандармові. Усі закони, ухвалені партією порядку в січні та лютому 1850-го року, направлено було проти селянства. Селянин був бонапартист, бо Наполеон був для нього втіленням Великої Революції з усіма вигодами, що їх здобуло собі під час Великої Революції селянство. Ця ілюзія, що хутко розвіялась за другої Імперії (та з самої вже істоти своєї, ворожа була й «селюкам»), ці забобони з минулого не змогли-б устояти проти заклику Комуни, що зверталась до безпосередніх інтересів і пильних потреб селянства.

«Селюки» знали (і найбільш боялись), що коли-б комунальний Париж мав спроможність зноситися з провінціями цілих три місяці, то це привело-б до загального селянського повстання; тому вони так і похопились оточити Париж поліційною блокадою, щоб не дати поширитись комунальній чумі по селах.

Отже, бувши правдивою заступницею всіх здорових елементів французького суспільства, а, значить, і правдивим національним урядом, Комуна була, з тим разом, і урядом робітників, поборницею визволення праці, і це надавало їй справді інтернаціонального характеру. Перед віччю пруської армії, що приєднала до Німеччини дві французькі провінції, Комуна приєднала до Франції робітництво усього світу.

Друга Імперія була урочистим святом міжнароднього шахрайства; потолоч з усіх країн цілими ватагами збігалась узяти участь в її оргіях та в грабуванні французького народу. Ще й тепер правою рукою в Тьєра служить мерзенний валах Ґанеску, а лівою російський шпиг Марковський. Комуна-ж закликала усіх чужоземців до почесної смерти за її невмирущу справу. Під час перерви між зовнішньою війною, програною через зраду буржуазії, та війною громадянською, що була результатом змови буржуазії з чужоземним переможцем, буржуазія знайшла час виявити свій патріотизм, улаштувавши поліційні влови на німців у Франції. Комуна-ж обрала німецького робітника на свого міністра праці. Тьєр, буржуазія й друга Імперія що-разу гучно виявляли свої найбільші симпатії до Польщі, а проте по-зрадницькому віддавали її на поталу Росії. Комуна-ж ушанувала героїчних синів Польщі, поставивши їх на чолі оборонців Парижу. І, щоб ще яскравіше підкреслити нову еру в історії, що її вона починала собою, Комуна, перед віччю пруських переможців, з одного боку, і бонапартистської армії з бонапартистськими генералами, з другого, скинула геть додолу колосальний символ військової слави, Вандомську колону.

Великою соціяльною дією Комуни було вже саме її існування. Спеціяльні заходи її могли тільки показати напрямок, в якому мав-би вести справу уряд народу, здійснюваний самим народом. Такими заходами була заборона нічної праці по хлібопекарнях; заборона працьодавцям, за погрозою кари, зменшувати заробіток робітників, накладаючи на них за всякими причіпками штрафи, завдяки чому фабрикант ставав разом і законодавцем, і суддею й виконавцем присуду, а до того ще й мав спроможність класти у власну кешеню робітницькі гроші. Другим заходом в тому-ж напрямку був декрет про передачу робітничим товариствам, при умові відшкодування, усіх майстерень та фабрик, власники яких повтікали або поприпиняли виробництво.

Фінансові заходи Комуни, варті уваги через свою ощадливість та поміркованість, могли виявлятись, тільки тими способами, що відповідали стану обложеного міста. Зважаючи на величенні злодійства, якими, за протекцією Гаусмана, обшахровували Париж великі фінансові товариства та всякі підприємці, Комуна мала значно більш права конфіскувати їхнє майно, ніж Луї Бонапарт — майно Орлеанів, і, певно, Гогенцолерни та англійські олігархи, що утворили собі більшу частину свого добра з награбованих церковних маєтків, дуже здивувались, довідавшись, що Комуна дістала од секуляризації усього яких 8.000 франків.

Тим часом, як Версальський уряд, ледве набравшись трохи сміливости та сили, вже почав уживати найлютіших заходів проти Комуни; тим часом, як він гнітив по всій Франції усякий вільний вияв переконаннів і навіть заборонив з’їзд делегатів од великих міст; тим часом, як він оддав Версаль і разом із ним усю Францію під шпигунський догляд, ще тяжчий, ніж за другої Імперії; тим часом, як він віддав наказ своїм жандармам палити всенькі часописи, що друкувались у Парижі, та переглядати всеньке листування Парижа з провінцією; тим часом, як навіть спробу мовити хоч одне приязне до Парижу слово зустрічано в Національному Зібранні таким ревінням, якого не чути було навіть у «Chambre Introuvable» 1816 р., — Комуна ганебно зрадила-б свій обов’язок, як-би в той час, коли Версаль не тільки йшов проти неї лютою війною, а й силкувавсь підкупами та змовами зруйнувати Париж з-середини, вона почала-б виявляти властиву лібералізмові чемність, мов-би то був час миру та спокою. Коли-б уряд Комуни подібний був до уряду п. Тьєра, не було-б причин забороняти в Парижі часописів партії порядку, а у Версалі —часописів Комуни.

«Селюки» справді мали рацію лютитись, що невірна Комуна виявила тайни манастиря Пікпуса та церкви Св. Лаврентія, і зробила це саме тоді, коли вони оголосили, що єдиний засіб врятувати Францію полягає в тому, щоб повернутись у лоно Церкви. Правдивою сатирою на Тьєра був факт, що в той час, коли він щедрою рукою роздавав бонапартівським генералам хрести в нагороду за їхню талановитість у програванні боїв, підписуванні капітуляцій та вмінні крутити сигаретки у Вільгельмсгое, — Комуна усувала з посад і заарештовувала своїх генералів, коли на їх падало підозріння в недбалому виконанні обов’язків. Те, що Комуна виключила з свого складу й заарештувала одного з своїх членів, який за чужим ім’ям проліз у Комуну, просидівши шість день у Ліонській в’язниці за банкрутство, — було справжнім поличником фальшовникові Жюлеві Фаврові, тодішньому міністрові закордонних справ, який продав Францію Бісмаркові та диктував свої накази зразковому бельгійському урядові. Проте, Комуна ніколи не претендувала на безпомилешність, що була неодмінною відзнакою усіх урядів старого ґатунку. Вона оголошувала про все, що робила чи говорила, і не намагалась ховати свої помилки.

За кожної революції, поруч із справжніми її привідцями, висуваються й люди иншого ґатунку. Котрі з них пережили давніші революції й свято переховують їх традиції, і хоч не розуміють характеру сучасного руху, та проте мають вплив на народ завдяки своїй чесності та всім відомій мужності або-ж за силою традицій; котрі-ж — просто крикуни, що здобули собі репутацію найнепримиренніших революціонерів тим, що не вгаваючи вигукували усе ті само стереотипні декламації проти існуючого уряду. Після 18-го березня на поверхні з’явились люди й такого ґатунку, і де-котрі з них здобулися на поважні посади. Вони, оскільки було їхньої змоги, заважали діяльності робітничої класи, так само, як те чинили й за всіх инших революцій подібні до них людці. Це зло неминуче; з часом їх позбуваються, — але Комуні не вистачило для того часу.

Як одмінивсь Париж, мов-би чудом, під владою Комуни! Жадного натяку на розпусний Париж другої Імперії! Париж перестав бути зборищем великих земельних власників Британії та Ірландії, колишніх рабовласників із Сполучених Штатів, бувших кріпосників-поміщиків з Росії та волоських бояр. Не стало трупів у Моргу, зникли крадіжки й нічні грабунки; вперше після лютневих днів 1848 року вулиці Парижу стали безпечні, — і все це без жодної поліції. «Ми не чуємо більш, — казав один з членів Комуни, — ні про вбивства, ні про крадіжки, ні про грабунки. Можна подумати, що поліція забрала з собою до Версалю усіх своїх приятелів консерваторів». Кокотки повіялись за своїми ласкавцями, прихильниками релігії, сім’ї і, особливо, власности. Замісць них зявились правдиві парижанки, героїчні, благородні, самозречені, як жінки з античної старовини. Працюючи, думаючи, б’ючись, спливаючи кров’ю, Париж, віддавшись ідеї народження нового суспільства, мало не забув про те, що при брамі його стоять канібали, і сяяв промінням ентузіязму в свідомості своєї історичної ініціативи!

Отже, позирнувши на новий світ, що з’явивсь у Парижі, і на старий світ у Версалю — на те зібрання вовкулаків з усіх похованих режимів: легітимістів та орлеаністів, готових кинутись на труп нації, з хвостом із допотопних республіканців, що своєю участю в Зібранні санкціонували повстання рабовласників, гадаючи, що їм пощастить підтримати любу їхньому серцеві парламентарну республіку за допомогою чванькуватости старого блазня, що стояв на чолі її, та утворюючи пародії на 1789 рік на своїх ганебних зібраннях у Jeu de Paume (Залі гри в опуку). Ось яке воно, те Зібрання, заступник усього мертвотного у Франції, що коли ще й живе, то тільки завдяки шаблям генералів Луї Бонапарта. Париж — сама правда; Версаль — сама брехня, — брехня, що пройшла через красномовні уста Тьєра.

Тьєр звернувсь до депутації мерів департаменту Сени й Уази з словами: «Ви можете здатись на моє слово, я ніколи не ламав його!» Він сказав навіть Зібранню, що «воно найвільніш обране й найліберальніше з усіх Зібраннів, які були коли у Франції»; він сказав своїй різномасній салдатні, що вона — «диво світу, найкраща армія, яку будь-коли мала Франція»; провінціям він сказав, що бомбардування Парижу — байка: «Як-що й було випущено кільки набоїв, то винна в тому не версальська армія, а та купка інсургентів, якій хочеться показати, ніби-то вона б’ється, — а тим часом вона не насмілюється навіть появитись». Та й ще він сказав провінціям, що «версальська артилерія не бомбардує Париж, а тільки обстрілює його». Архієпископові паризькому він сказав, що жадних кар смертю та репресій, приписуваних версальському військові, ніколи не було. Він сказав Парижеві, що хоче тільки «визволити його від гидотних тиранів, що гнітять його», та що Париж Комуни, в істоті, не що инше, як «купа злочинців».

Париж п. Тьєра не був справжнім Парижем «підлої черни», — то був Париж фантастичний, Париж шулерів, Париж бульварних завсідників обох полів, багачів, капіталістів, Париж позолочений та неробітний, що під той час розпорошивсь, з своїми лакеями, греками, літературною богемою й кокотками, по Версалю, Сен-Дені, Рюейлю та Сен-Жермену. Уважаючи громадянську війну за приємну розвагу, стежачи за боями через далекогляди, цей Париж лічив гарматні постріли й присягавсь честю своєю й своїх проституток, що тут драму значно краще поставлено, ніж у театрі Порт-Сен-Мартен, бо тут люди, що падають, справжні вбиті, крики поранених цілком натуральні, а до того-ж усе це — абсолютно історичне.

Ось який Париж п. Тьєра, як колись кобленцька еміграція була Францією п. де-Калоня.

IV.

Перша справа рабовласницької змови захопити Париж через окупацію його прусаками не вдалась, бо на окупацію не погодивсь Бісмарк. Друга спроба 18-го березня скінчилась поразкою армії та втечою уряду, що виїхав до Версалю, давши наказ усій адміністрації виїхати слідом за ним. Прикриваючись переговорами про мир, Тьєр одволікав час, щоб наготуватись до війни. Але де було взяти військо? Недобитків з армійських полків було обмаль, і настрій у них був непевний. Тьєр звертавсь до провінції з напосідливими проханнями допомогти Версалеві національною гвардією та добровольцями, проте заклики його не мали успіху. Тільки Бретань прислала купку шуанів, що виступали в бій під білим прапором, з серцем Ісусовим з білого сукна на грудях та з криком: «Хай живе король!». Тьєр мусив скупчити різномасну банду з матросів, морської піхоти, папських зуавів, Валантенових жандармів та поліцаїв та з шпигів Пієтрі. Та ця армія була-б ні до чого, коли-б її не поповнялося бранцями, яких Бісмарк пускав досить для того, щоб підтримувати громадянську війну й держати Версальський уряд в ганебній залежності од Прусії. Під час цієї війни Версальська поліція мала наглядати за армією, а жандарми підбадьорювали її до бою, сами стаючи в небезпечніших містах до лав. Форти, що дістались до рук цієї армії, не було взято: їх було куплено. Героїзм федератів показав Тьєрові, що ні його стратегічний геній ані військо, яким він орудував, не могли зломити опір Парижу.

Тим часом відносини Тьєра з провінцією що-раз гіршали. Звідти не приходило жаднісіньких адрес з виявом співчуття, щоб звеселити Тьєра з його «селюками». Навпаки, звідусюди прибували депутації та адреси, що вимагали в зовсім непочтивому тоні примир’я з Парижем на підставі формального визнання Республіки, затвердження комунальних вільностів та розпуску Національного Зібрання, уповноваження якого вже скінчилось; адреси ці надходили в такому числі, що міністр юстиції Дюфор наказав обіжником 23-го квітня прокурорам республіки кваліфікувати заклики до примир’я, як злочин. Бачучи Тьєр, що похід його обіцяє так мало, змінив тактику й призначив на 30 квітня муніципальні вибори по всій Франції на підставі нового виборчого закону, що він сам продиктував Національному Зібранню. Він мав надію добитись од провінції через інтриги своїх префектів та залякування поліції такої постанови, яка надала-б Національному Зібранню морального авторитету, бо такого авторитету те Зібрання ніколи не мало, і, разом з тим, дало-б йому матеріяльну силу за-для приборкання Парижу.

Свою бандитську війну з Парижем, яку сам Тьєр вихваляв у власних своїх бюлетенях, та спроби своїх міністрів поширити царство терора на всю провінцію, Тьєр думав доповнити комедією примир’я, що мусила, за його планами, мати кільки цілів. Вона мала одурити провінцію, з’єднати Тьєрові паризьку буржуазію, а головне — дати республіканцям з Національного Зібрання спроможність прикрити свою зраду що до Парижу своїм довір’ям до Тьєра. 21-го березня, коли в нього не було ще війська, Тьєр звернувся до Зібрання з такою заявою: «Хай буде, що буде, а я не пошлю проти Парижу війська». 28-го березня він сказав: «Я знайшов Республіку, як готовий факт, і твердо поклав підтримати її». Справді-ж, то він від імени Республіки задавив революцію в Ліоні та Марселі, а у Версалі скажене ревіння його «селюків» не давало вимовити самого слова «республіка». Після цих подвигів він почав говорити про «готовий факт», як про факт ще гіпотетичний. Принці Орлеанські, яких Тьєр передбачливо вислав був з Бордо, дістали тепер дозвіл, що явно стояв у-супереч з законом, вести свої інтриги в Дре. Умови, про які Тьєр увесь час балакав на своїх нарадах з паризькими та провінціяльними делегатами, — хоча що-разу міняючи тон і колір їх в залежності від часу та обставин, — ніколи не йшли далі обіцянки обмежити в будучому свою помсту «жменькою злочинців, причетних до вбивства Леконта та Клемана Тома», при конечній умові, звичайно, що Париж і Франція визнаюсь п. Тьєра за найкращу з усіх можливих республік, як він сам визнав 1830-го року за найкращу республіку Луї-Філіпа. Але й ці умови він робив непевними через ті офіціяльні коментарі, з якими виступали в Зібранні його міністри. За підручника у нього був на все готовий Дюфор, старий орлеаністський депутат, що завсіди був законником стану облоги, і року 1839-го за Луї-Філіпа, і року 1849-го за президентства Луї Бонапарта, і тепер, року 1871-го. Стоячи осторонь, він збагачувавсь, обороняючи паризьких капіталістів, і здобувся на популярність, виступаючи з промовами проти законів, одним з авторів яких був він сам. Він нашвидку перевів через Національне Зібрання цілу низку репресивних законів, що мали, після того, як Париж буде взято, вирвати з корінем останні паростки республіканської вільности у Франції; він заздалегідь вирішував долю Парижу, скорочуючи процедуру військових судів, бо уважав її за надто забарну, та випускаючи новий драконівський кодекс законів про заслання. Революція 1848-го року, скасувавши кару смертю за політичні злочинства, замінила її засланням. Луї Бонапарт не насміливсь, принаймні в теорії, відновити режим гільйотини. Зібрання «селюків», не маючи поки-що нахабства навіть зробити натяк, що парижани були не бунтівники, а вбивці, мусило обмежити свою помсту, якою воно дихало на Париж, новими законами про заслання, виробленими Дюфором. За таких обставин сам Тьєр не мав-би змоги вести далі свою комедію примир’я, коли-б вона не викликала, як він і сподівався, криків лютування серед «селюків», тупоумство яких не могло зрозуміти ні самої цієї комедії, ні конечности лицемірства, крутійства та одволікання.

Зважаючи на те, що на 30-е квітня призначено було муніципальні вибори, Тьєр одіграв 27-го квітня одну з найчуйніших сцен примир’я. Серед цілого потоку реторичних та сентиментальних фраз, він гукав з трибуни Національного Зібрання: «Жодної змови нема проти Республіки, опріче змови в Парижі, що примушує нас проливати французьку кров. Кажу це ще раз. Хай тільки ця нечестива зброя випаде з рук тим, хто її тримає, і кару зараз-же буде припинено актом миру, який пошириться на всіх, опріч незначної купки злочинців». «Селюкам», що переривали його промову своїм галасуванням, Тьєр одповів: «Будь ласка, панове, скажіть мені, чи-ж я не маю рації? Невже ж таки ви справді жалкуєте, коли я можу вам по чистій правді сказати, що злочинців тільки жменька? Хіба-ж то не щастя, що серед нашого безголов’я люди, які могли пролляти кров Клемана Тома та генерала Леконта, являють собою тільки рідкий виняток?»

Але Франція зосталась глуха на ці промови, що мали, як сподівавсь Тьєр, справити на неї вражіння співу парламентської сирени. На 700.000 муніципальних радників, обраних в 35.000 комунах, що зостались за Францією, легітимістів, орлеаністів та бонапартистів разом не пройшло й 8.000. Додаткові вибори дали ще несприятливіші для уряду результати. Отже, Національне Зібрання не то не дістало від провінції матеріяльної допомоги, якої воно так прагло, а втратило й останні рештки моральної сили, бо тепер його вже не можна було навіть уважати за вияв реального голосування в країні. Немов-би для того, щоб остаточно виявити свою нездатність, перевибрані на-ново по всіх містах Франції муніципальні ради почали одверто грозитись Національному Зібранню, цьому узурпаторові влади у Версалю, що вони одкриють друге Національне Зібрання в Бордо.

Тоді для Бісмарка приспіла так давно ждана хвилина рішучого виступу. Рішучим тоном він наказав Тьєрові прислати до Франкфурта уповноважених, щоб остаточно скласти мир. Покірний наказові свого пана, Тьєр швиденько вирядив туди вірного Жюля Фавра, а в додачу до нього ще й Пуйє-Кертьє. Цей Пуйє-Кертьє, руанський прядільник, завзятий і по-рабському відданий партизан другої Імперії, не вбачав у політиці її нічого такого, до чого можна було-б поставитись критично, опріч торговельної умови з Англією, бо умова та шкодила інтересам його крамнички. Він, скоро став у Бордо міністром фінансів у Тьєра, оголосив цю умову неправомічною, що її має бути незабаром скасовано, і мав навіть нахабність спробувати (та тільки марне, бо рішав без Бісмарка) знов завести давні протекціоністські ставки проти Ельзасу, посилаючись на те, що це не заборонено жадними трактатами. Отже, цю людину, що бачила в контр-революції засіб понизити заробітню платню в Руані, а в поступленні німцям французьких провінцій — засіб збільшити ціни на свій крам у Франції, — мов-би сама доля призначила за товариша Жюлеві Фаврові в останній його зраді.

Ледве встигла люба ця пара прибути до Франкфурту, як бравий Бісмарк поставив їм альтернативу: «Реставрація Імперії або приняття без жадних сперечаннів моїх мирових умов». Умовами цими було скорочення строків виплати контрибуції та заняття паризьких фортів німцями, аж поки Бісмарк не визнає, що внутрішній стан у Франції став задовольняючим. Отже, Прусію визнано було найвищим суддею в справі внутрішньої політики Франції! Зате він згоджувавсь не тільки пустити з полону всю бонапартівську армію, щоб присмирити Париж, а ще й підтримати її військом імператора Вільгельма.

Свої обіцянки він стверджував згодою не вимагати виплати першого внеску контрибуції, поки не буде присмирено Парижу Тьєр із своїми уповноваженими, звичайно, обома руками вхопились за таку принаду. Мировий трактат було підписано 10-го травня, а 18-го травня Версальське Національне Зібрання ратифікувало його.

Тьєр добре тямив, що протягом часу, який має минути між тою хвилиною, коли буде складено мир, і тим часом, коли повернуться до Франції бонапартисти, він мусить ще більш, ніж попереду, провадити свою комедію що до примир’я, — отже, ще більш тому, що республіканцям, які були слухняним знаряддям в його руках, треба мати якусь зачіпку, щоб заплющити очі на його лаштування до різанини в Парижі. Отже, 8-го травня він одповів буржуазній депутації, яка схиляла його до примир’я, що, мовляв, «коли бунтівники згодяться на примир’я, то паризьку браму вісім день буде одчинено для всіх причетних до вбивства генералів Леконта й Клемана Тома».

Кілька день по тому він ухиливсь од пояснення своїх слів, коли «селюки» внесли запитання з приводу його обіцянок, але додав многозначним тоном: «Кажу вам, що серед вас є люди нетерплячі, які надто вже хапаються. Треба перечекати ще з тиждень. Тоді небезпеки вже не буде, і завдання відповідатиме їхній мужності та здібностям». Ледве тільки Мак-Маґон повідомив його, що незабаром матиме змогу вступити до Парижу, Тьєр об’явив Зібранню, що «він увійде до Парижу з законом у руці й вимагатиме повної кари злочинцям, що віддавали на жертву салдатів і зруйнували громадянські пам’ятники». Коли цей рішучий момент наблизивсь, він сказав Зібранню: «Я буду безощадний» (що до Парижу, — бо Париж був переможений); а своїм бонапартистським бандитам він сказав, що вони мають офіціяльний дозвіл мститись над Парижем, як їхній душі забажається. Коли, нарешті, зрада одчинила 21-го травня паризьку браму перед генералом Дує, Тьєр з’ясував «селюкам» справжню мету своєї комедії примир’я, якої вони ніяк не могли втямкувати: «Кілька день тому я казав вам, що ми наближаємось до цілі. Тепер я прийшов сказати, що ми вже осягли цілі. Порядок, справедливість і цивілізація перемогли».

То було правда. Цивілізація та справедливість буржуазного ладу з’являються в своєму похмурому світлі скрізь, де раби цього ладу повстають проти своїх панів. Тоді ця цивілізація та справедливість прибирають відзнак лютої дикости та невблаганої мстивости. Кожна криза в боротьбі між класами виробників та експлоататорів виявляє це що-раз з більшою наочністю. Навіть жорстокість, що її виявила буржуазія в червневі дні 1848-го року, блідне перед невимовним жахом 1871 року. Героїзм та самозречення, що виявив паризький народ, — чоловіки, жінки, діти, — б’ючись цілий тиждень з версальцями після того, як ті вже увійшли в місто, так само одбивають у собі величчя їхньої справи, як те, що робили салдати, виявляє правдиву істоту тієї цивілізації, найманими оборонцями якої виступали вони. Справді, прекрасна цивілізація, найбільше завдання якої полягає в тім, щоб знайти спосіб якось позбутись трупу, наваленого купами під час бою!

Щось подібне до поводження Тьєра з його катами можна побачити тільки в давноминулі часи, коли вернутись аж до Сули та римских тріумвіратів. Та сама масова різанина з холодним серцем; те саме незважання при вбивствах ні на вік, ні на пол; та сама система катування полонених; ті самі проскрипції, тільки звернуті тепер проти цілої класи; те саме дике полювання на ватажків, що поховались, і боязнь, щоб хоч один не втік; ті самі доноси на особистих і політичних ворогів; те саме байдужне вигублювання людей, зовсім непричетних до боротьби. Різнація хіба в тім, що римляни не мали мітральєз, щоб убивати полонених гуртом, ані «закона в руці», ані слова «цивілізація» на устах.

А після цього жаху погляньмо й на инший, ще гидкіший бік цієї буржуазної цивілізації, як її змальовано у власних її часописах.

«В хвилину, — пише дописувач одного торійського лондонського часопису, — коли віддаля ще чути гарматні постріли, і поранені конають без жадної допомоги серед надгробків на цвинтарі Pére Lachaise, в хвилину, коли шість тисяч інсургентів, охоплених агонією розпачу, блукають в лабіринтах катакомб, а инших женуть вулицями, щоб порозстрілювати з мітральєз, — гидко бачити кав’ярні, повні всяких добродіїв, що п’ють абсент або грають на біліярді та в доміно, бачити, як по бульварах похожають повії, й чути галас оргій в окремих кабінетах людних ресторанів». Едуард Ерве пише в забороненому Комуною версальському часопису «Journal de Paris»: «Форма, в якій паризька людність виявила вчора своє задоволення, більш, ніж легковажна, і ми боїмось, що далі буде ще гірш. Париж має святочний вигляд, що тепер зовсім не до речі, і як-що ми не хочемо заслужити собі назву французів з часів упадку, треба покласти цьому кінця». Далі він наводить уривок із Таціта: «І другого-ж дня по цій страшній битві, ще перше, ніж вона зовсім скінчилась, збезславлений та розпусний Рим знов упав у болото розпусти, що руйнує йому тіло й сквернить душу: alibi proelia et vulnera, alibi balneae popinaeque» (кому — битви та рани, а кому — лазні та ресторації). Тільки п. Ерве забува сказати, що та паризька людність, про яку він говорить, то була тільки людність з Парижу п. Тьєра: шулери, що юрбами повертались з Версалю, Сен-Дені, Рюейлю та Сен-Жермену, — Париж часів упаду.

Під час своїх кривавих тріумфів над самозреченими борцями за нове та краще суспільство ця ганебна цивілізація, заснована на поневоленні праці, приглушує крики своїх жертв криками брехні, що розносяться потім по всьому світу. Лагідну Комуну паризьких робітників усякі дойди «партії порядку» враз перетворили на пекло. Що-ж доводить буржуазії всіх країн це перетворення? Доводить, що Комуна була змовою проти цивілізації! Паризький народ з ентузіязмом умирає за Комуну, і число жертв, що він приніс, переважа число вбитих під час усіх боїв, що за їх говорить історія. Що доводить це? Та тільки те, що Комуна була не народнім урядом, а узурпацією влади, яку захопила жменька злочинців. Парижанки з радістю несуть своє життя на барикади й на місце розстрілів. Що доводить це? Та просто те, що демон Комуни перетворив їх на меґер та гекат! Поміркованість, що її виявила Комуна під час свого двохмісячного безумовного панування, можна прирівняти хіба до героїзму її оборони. Що доводить це? Те, що Комуна цілі місяці ховала під маскою поміркованости та гуманности дикість своїх демонічних інстинктів, щоб виявити їх повною мірою під час своєї аґонії.

Робітничий Париж, віддаючи себе на жертву всеспалення, пустив вогнем будинки й пам’ятники. Коли гнобителі роздирають живе тіло пролетаріяту, їм нема чого сподіватись, що вони з тріумфом увійдуть в свої незаймані житла. Версальський уряд галасує про підпал, і цей галас підхопили усі його агенти, що понаймалися ловити тих, кого уважають за професійних паліїв. Буржуазія всього світу, що з задоволенням дивилась на бойню після битви, здрігається з жаху, дивлячись на зганьблену цеглу та тинк!

Коли уряди дають своїм флотам наказ «убивати, палити й руйнувати», — чи-ж це не значить — давати дозвіл на підпали? Коли англійські салдати пустили вогонь в Капітолій у Вашінгтоні та в літній палац китайського імператора, — чи-ж не були вони паліями? Коли прусаки, не з військових мотивів, а просто з помсти, палили, обливаючи гасом, міста, як-от Шатодюн, та цілу низку сел, — чи не були вони паліями? Коли Тьєр цілих шість тижнів бомбардував Париж, кажучи, що він хоче спалити тільки ті будинки, в яких є люди, — чи не був він палієм? Чи на війні вогонь не така само законна зброя, як і всяка инша? Зайняті ворогом будинки бомбардується, щоб підпалити їх. Коли оборонцям доводиться покидати ці будинки, вони самі підпалюють їх, щоб ворог не міг скористуватись ними. Неминуча доля будинків, що стоять близько бойовища, — бути спаленими. Тільки в війні рабів проти панів, єдиній війні, що для неї історія може знайти виправдання, цей всіма визнаний звичай визнається за злочин! Комуна почала вживати підпалів тільки як засобу оборони. Вона користувалась вогнем, щоб закрити для версальського війська довгі прямі вулиці, одкриті з одного кінця до другого для гарматного обстрілювання; вона користувалась ним, щоб прикрити свої одходи, так само, як версальці, наступаючи, користувались своїми бомбами, якими знищили принаймні стільки-ж будинків, скільки знищили їх підпали Комуни. Тепер навіть не можна правдиво й сказати, які саме будинки спалено було при обороні, а які при наступанні. До того-ж, оборона почала вживати вогню тільки тоді, коли версальці почали масами розстрілювати полонених. До того-ж, Комуна заздалегідь одверто об’явила, що коли її буде доведено до одчаю, то вона поховає себе під руїнами Парижу, зробивши з його другу Москву, як обіцяв те зробити й сам уряд оборони (але тільки на те, щоб одурити парижан). Щоб зробити це, Трошю навіть запас гасу.

Комуна добре знала, що вороги її мало дбають про життя паризького народу, але дуже піклуються про міські будинки. А Тьєр, до того-ж, заявив, що помста його буде безощадна. Коли армія його, з одного боку, була готова до облоги, а з другого, вихід занято було прусаками, він казав у своїй відозві: «Я буду немилосердний! Відкуплення буде повне, і закон буде суворий!» Як-що вчинки паризьких робітників і були вандалізмом, то це був вандалізм оборони, доведеної до одчаю, а не вандалізм перемоги, як вандалізм християн, що понищили неоціненні скарби античного мистецтва; а історія виправдала навіть цей вандалізм, як явище неминуче і, сказати-б так, малозначне в титанічній боротьбі межи новим світом, що народжувавсь, і старим, що конав. Ще менш можна його рівняти до вандалізму Гаусмана, що знищив історичний Париж, щоб перетворити його на Париж для туристів!

Але розстріл Комуною шостидесятьох-чотирьох заручників, з архієпископом паризьким на чолі! Буржуазія з своєю армією у червні 1848 року відновила звичай (що давно вже вийшов з військової практики) убивати бранців. Цим варварським звичаєм в більшій чи меншій мірі користувались усі уряди, присмиряючи народні повстання в Європі та в Індії, доводячи тим, що це справжній «поступ цивілізації». З другого боку, прусаки у Франції відновили звичай брати за заручників людей ані в чому неповинних, які проте мали одповідати життям своїм за вчинки инших людей. Коли Тьєр, як ми вже бачили, звернувсь з самого початку боротьби до гуманного звичаю розстрілювати полонених комунарів, Комуна, щоб забезпечити їм життя, мусила звернутись до пруської тактики й узяти заручників. Розстрілюванням полонених версальська армія вже не раз наражала на небезпеку життя заручників. Чи-ж можна було милувати їх після тієї бойні, якою одсвяткували Мак-Маґонові преторіянці свій вступ до Парижу? Чи-ж можна було одкинути єдиний спосіб покласти межі дикій лютості буржуазного уряду? Правдивий убивця архієпископа Дарбуа — то сам Тьєр. Комуна кільки разів пропонувала поміняти архієпископа, ще й з кількома священиками в додачу, на одного Бланкі, що попавсь тоді до Тьєра в лабети. Тьєр рішуче зрікся. Він знав, що Бланкі стане на чолі Комуни, а архієпископ, тим часом, краще може послужити його цілям, коли стане трупом. Тьєр пішов за прикладом Кавеньяка. У червні 1848 року Кавеньяк із своїми «людьми порядку» зняли галас обурення, накидаючи повстанцям убивство архієпископа Афра, хоч проте добре знали, що архієпископа вбили салдати «порядку»! Головний вікарний, п. Жакме, що був при тому присутній, ствердив це своїм свідченням.

Усі брехні, що їх партія порядку ніколи не забуває розпускати після своїх кривавих оргій про свої жертви, доводять тільки те, що сучасний буржуа вбачає в собі законного спадкоємця по колишньому баронові, який уважав за законну всяку зброю, що мав у своїй руці проти вілана, в руці-ж у вілана всяка зброя була злочином.

Змова пануючих клас задавити революцію громадянською війною, переведеною за протекцією чужоземного переможця змова, що її ми оце простежили, від 4-го вересня почавши аж до того часу, як мак-маґонівські преторіянці вступили у браму Сен-Клу, закінчилась бойнею паризького народу. Бісмарк може радіти, дивлячись на руїни Парижу, в яких він, може, вбачає початок тієї загальної руїни великих міст, якої він так бажає, бо він завсіди був не що инше, як селюк у пруській Chambre introuvable 1849 року. Він з утіхою може дивитись на труп паризького пролетаріяту. Для нього це не просто приборкання революції, а ще й зневага Франції, якій тепер справді стято голову, та до того ще й самим французьким урядом. Позверховий на розум, як і всі щасливі державні люди, він бачить тільки зовнішній бік цієї страшної історичної події. Але чи бачили ми коли в історії переможця, який завершив-би свою перемогу тим, що став навіть не жандармом, а просто найманим убивцею у звойованого уряду? Між Прусією й Паризькою Комуною війни не було. Навпаки, Комуна приняла прелімінарні мирові умови, і Прусія оголосила себе нейтральною. Отже, Прусія не була замішаною в війну стороною. Вона одіграла ролю вбивці, — вбивці підлого, бо робила свою справу без жадної небезпеки для себе, — вбивці найманого, бо заздалегідь виторгувала собі 500 мільйонів, коли Париж буде взято, — як ціну за кров. Таким чином, виявивсь, нарешті, правдивий характер цієї війни, що послало Провидіння, щоб покарати нечестиву та розпусну Францію рукою побожної та моральної Німеччини! І це нечуване зламання міжнароднього права, — навіть коли дивитися з точки погляду юристів старого світу, — не примусило цивілізовані уряди Європи оголосити злочинний пруський уряд по-за законом за те, що він був сліпим знаряддям у руках петербурзького кабінету, — а призвело тільки до розгляду питання, чи не повинні бути видані версальським катам ті кілька жертв, що прорвались через подвійний кордон, яким було оточено Париж.

Отже, ми бачимо, що після найстрашнішої за нового часу війни, армія переможців по-братерському єднається з армією переможених, щоб спільними силами вбивати пролетаріят; але ця нечувана досі подія доводить не остаточну, як гадає Бісмарк, поразку нового суспільства, що допіру народжується, а тільки кінець буржуазного суспільства, що розпадається на порох. Найбільший подвиг, до якого ще здатне старе суспільство, це — національна війна; а тепер усі знають, що національна війна — не инше що, як урядове шахрайство, щоб одвернути класову боротьбу, та яке зараз-же припиняється, скоро класова боротьба спалахне громадянською війною. Панування однієї класи не можна більш приховувати під національним мундиром: усенькі національні уряди перед лицем пролетаріяту — єдина суть!

По Тройці 1871 року вже не може бути ні миру ані перемир’я між французькими робітниками й тими, хто привлащає собі продукти їхньої праці. Залізна рука найманої салдатні може на більш чи менш довгий час поєднати обидві класи під спільним гнітом, але боротьба відновлятиметься знову в що-раз більшому маштабі, і не може бути жадного сумніву, хто вийде з неї кінець-кінцем переможцем: чи незначне число експлоататорів, а чи виробники, що складають величезну більшість суспільства. Французька-ж робітнича класа — тільки авангард сучасного пролетаріяту.

Виявляючи таким чином перед мурами Парижу міжнародній характер класового панування, уряди Європи оголошували в той самий час Міжнародне Робітниче Товариство, цю контр-організацію праці проти всесвітньої змови капіталістів, джерелом усього безголов’я. Тьєр виказував на його, як на поневолювальника праці, виставляючи себе самого визвольником її. Пікар дав наказ припинити всякі зносини між французькими й закордонними членами Інтернаціоналу; граф Жобер, Тьєрів спільник по 1835 року, що перетворивсь уже на мумію, оголошує, що перед усіма цивілізованими урядами стоїть велике завдання — знищити Інтернаціонал. «Селюки» здіймають справжній рев проти Інтернаціоналу, і європейська преса хором підхоплює його. Шановний французький письменник, зовсім не причетний до нашого товариства, каже: «Члени Центрального Комітету національної гвардії, так само, як і більшість членів Комуни, — найактивніші, найрозумніші, найенергійніші голови в Міжнародньому Товаристві, — люди, цілком чесні, щирі, інтелігентні, самозречені, чисті й фанатичні в найкращому розумінні цього слова». Буржуазний розум, звичайно, уявляє собі, що Міжнародне Товариство веде свою справу на взір тайного товариства змовників та що Центральний Комітет його призначає, од часу до часу, повстання то в тій, то в иншій країні. Звичайно, скрізь, де спалахує класова боротьба, бодай-би під якою формою та в яких умовах вона виявлялась, члени нашого Товариства стоять в перших шерегах. Грунт, на якому з’явилось наше Товариство, то є саме сучасне суспільство. Викоренити його не можна ніякими бойнями. Щоб викоренити його, урядам треба було-б зруйнувати деспотичне панування капіталу над працею, але-ж це панування становить собою умову їхнього власного паразитарного існування.

Париж робітників з його Комуною прославлятиметься вовіки, як провісник нового суспільства. Мученики його знайшли собі місце в великому серці робітничої класи. Катів його історія навіки прибила до ганебного стовпу, і ніякі молитви їхніх попів не зможуть одірвати їх од його.

Примітки

[1] Іронічна назва землевласників, що складали основне ядро Національного Зібрання й підтримували уряд Тьєра.

Переклад О.Буди

Джерело: Карл Маркс. Громадянська війна у Франції. — Харків, «Червоний шлях», 1925.

Advertisements

0 Responses to “Громадянська війна у Франції”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Червень 2010
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Тра   Вер »
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
282930  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: