Куба: виняток чи аванґард боротьби проти колоніялізму?

cubafidelЕрнесто Ґевара

Робітнича кляса є клясою плідною і творчою, саме вона створює все матеріяльне багатство, що істнує в країні. І допоки влада не належить їй, допоки робітнича кляса дозволяє, щоби влада була в руках хазяїв, які її експлоатують, в руках спекулянтів, землевласників, монополій, в руках закордонних чи національних інтересів, і допоки зброя буде на службі цих сил, а не в руках робітників, робітнича кляса буде змушена животіти, хай там якими великими будуть крихти, що падають з панського столу.

Фідель Кастро

Ще ніколи в Америці не траплялося події, яка мала б такі особливі характеристики, таке глибоке коріння і такі епохальні наслідки для доли проґресивних рухів континенту, як наша революційна війна. У самому крайньому випадку находяться таки, хто вважає її головною подією Америки, такою, що вона своїм значенням є наступною після трилоґії, до якої входять Російська революція, перемога над гітлерівською армією і наступні суспільні перетворення та перемога Китайської революції.

Цей рух, що він своєю формою і вираженням далеко відійшов від канонів, все ж слідував — а инакше й бути не могло — основним закономірностям усіх великих історичних подій століття, яким притаманні антиколоніяльна боротьба і перехід до соціялізму. Але дехто — через корисний інтерес чи щиро так вважаючи — вбачає у нашому русі низку особливих причин і рис, штучно перебільшуючи їхнє відносне значення у глибоко історичному явищі і навіть відносячи їх до визначальних характеристик руху. Чуємо розмови про виключність Кубинської революції, її порівнюють з політичними лініями инших проґресивних партій Америки, виводячи з цього висновок, що форма і шляхи Кубинської революції є неповторними і в решті країн Америки історичний перехід народів буде иншим.

Ми визнаємо, що мали місце виключні чинники, особливі для Кубинської революції, і це очевидячки доконаний факт: кожна революція має такі особливі чинники. Проте не менш доконаним фактом є й те, що всі ці чинники підпорядковуються законам, через які не може переступити суспільство. То-ж розглянемо чинники цієї «виключности».

Першим — і мало не головним, найориґінальнішим — чинником є ця телурова сила на ім’я Фідель Кастро Рус — ім’я, що за кілька років набуло історичного значіння. Майбутнє ще знайде місце для заслуг нашого прем’єр-міністра, але нам вони здаються співставними з діяннями найвидатніших постатей Латинської Америки. А якими є особливі обставини, в яких постала особистість Фіделя Кастро? Є багато прикметних подробиць його життя і характеру, що яскраво його виріжняють від товаришів і послідовників: Фідель є людиною такого величезного маштабу, що він міг очолити будь-який рух. Саме так він і робив на всьому життєвому шляху — починаючи від студентського життя і закінчуючи посадою прем’єр-міністра нашої батьківщини і пригноблених народів Америки. Він має якості великого вождя, що вони разом з його особистими чеснотами (зухвалість, сила, відвага), а також з неймовірною готовністю завжди дослухатися до воли народу привели його до славної і жертовної посади, яку він займає. Але він має й инші важливі якості, як-от здатність всотувати знання і досвід, аби вміти зрозуміти ситуацію в цілому, при цьому не втрачаючи деталей, величезна віра у майбутнє і широта бачення, що дозволяє його передбачати та випереджати хід подій. Його погляд завжди чіткий, і він бачить далі за своїх товаришів. Завдяки цим великим якостям, завдяки його здібності гуртувати, об’єднувати, опиратися розколам, що ослаблюють, завдяки здатності очолювати дії народу та безмежній любові до нього, вірі у майбутнє і здатності передбачати його для побудови з нічого міцного апарату Кубинської революції Фідель Кастро зробив більше за инших.

Одначе навряд чи хтось наважиться стверджувати, що на Кубі були соціяльно-політичні умови, які повністю відріжняються від умов в инших країнах Америки, і що революція відбулась саме через цю відмінність. Так само не можна стверджувати, що Фідель Кастро здійснив революцію попри цю відмінність. Фідель, великий і здібний провідник, очолив революцію на Кубі, давши вірне тлумачення глибоким політичним зрушенням, у момент і у формі, підготовлені до великого виходу на революційний шлях народом. Разом з тим склались певні умови, характерні не лише для Куби, але які важче буде знову використати иншим народам, адже імперіялізм — на відміну від деяких проґресивних ґруп — вчиться на своїх помилках.

Умова, яку можна було б вважати вийнятковою, є та, що північноамериканський імперіялізм був дезорієнтований: він так і не зміг належним чином оцінити справжній засяг Кубинської революції. В цьому є щось, що пояснює багато очевидних суперечностей «четвертої влади» у США. Монополії, як це зазвичай буває в таких випадках, вже почали думати про наступника Батісти саме тому, що народ теж не був ним задоволений і прагнув його змінити, але революційним шляхом. Хіба не обміркований і вправний хід — позбутися вже непридатного до служби дрібного диктатора і поставити на його місце нових «молодців», які у належний час взяли би на себе служіння інтересам імперіялізму? Імперія поставила саме на цю карту і безталанно програла. До перемоги революції до нас ставилися підозріло, але не боялися: ставили одразу на дві карти, керуючись досвідом гри, в якій вони зазвичай не програвали. У гори до революціонерів під виглядом журналістів проникали емісари державного департаменту, але не змогли нащупати симптоми безпосередньої небезпеки. Коли ж нарешті імперіялізм кинувся реаґувати (коли він зауважив, що ґрупа недосвідчених молодиків, які тріюмфально крокують вулицями Гавани, чітко усвідомлює свій політичний обов’язок і має тверду рішучість його виконати), було запізно. І відтак, у січні 1959 року почала сходити перша соціяльна революція в усій Карибській зоні — найбільш далекосяжна з усіх американських революцій.

Ми не вважаємо чимось вийнятковим те, що буржуазія — щонайменше найбільша її частина — прихильно поставилася до революційної війни проти тиранії, водночас підтримуючи та просуваючи рухи, які шукали способів вирішити все шляхом домовленостей, які б дозволили їм поставити замість уряду Батісти людей, що вони гальмували би революцію.

З огляду на умови, в яких розгорталась революційна війна, і заплутаність політичних тенденцій, які чинили опір тиранії, не є вийнятковим і те, що деякі представники лятифундистів додержувалися невтралітету або принаймні не ставилися до повстанських сил вороже.

Зрозуміло, що національна буржуазія, залякана імперіялізмом і тиранією, що її війська грабували дрібних власників і жили зі здирництва, з симпатією спостерігала за тим, як молоді повстанці у горах карають найману армію — збройне крило імперіялізму.

Так нереволюційні сили фактично сприяли приходу революційної влади.

Можна ще ускладнити питання і додати ще один чинник вийнятковости. Він полягає в тім, що через потреби напівмеханізованого капіталістичного сільського господарства на великій частині території Куби відбулась пролєтаризація селянства, і воно вийшло на етап орґанізації, що допомогла набути чітку клясову свідомість. Це ми можемо визнати, але заради істини маємо зауважити, що на території, яку спочатку займало повстанське військо, що складалося з залишків розгромленої колони з «Ґранми», жило селянство, яке соціяльно і культурно відріжнялось від селянства, яке можна зустріти у районах напівмеханізованого сільського господарства Куби. Насправді Сьєрра-Маестра (зона дії першої революційної колони) є місцем, де знаходили прихисток усі селяни, які відчайдушно боролися проти лятифундії і тікали в пошуках нового клаптика землі, який вони вигризають у держави чи у ненажерливого лятифундиста, щоби створити свою маленьку маєтність. Їм доводиться постійно боротися проти поборів салдатів, що вони завжди на боці лятифундистів, і їх кругозір обмежується правом власности на землю. Селяни, що були першими бійцями нашого першого партизанського війська, були вихідцями саме з цієї суспільної кляси, що свідчить про їх жагу до володіння землею, себто те, що можна вважати дрібнобуржуазним духом. Селянин стає до боротьби, бо жадає землю — для себе, для нащадків, щоби обробляти та продавати її, щоби збагачуватися завдяки власній праці.

Попри власну дрібнобуржуазність селянин швидко усвідомлює, що не зможе задовольнити власну жагу до володіння землею без знищення системи лятифундій. Радикальна аґрарна реформа — єдина реформа, спроможна дати селянину землю, — напряму зіштовхується з інтересами імперіялістів, лятифундистів, цукрових і тваринницьких баронів. Буржуазія боїться протистояння з цими силами, а пролєтаріят — ні. Тим-то сам поступ революції об’єднує робітників і селянство. Робітники підтримують вимоги, спрямовані проти лятифундистів. Бідне селянство, отримавши у власність землю, залишається вірним революційній владі та захищає її від ворогів — імперіялістів і контрреволюціонерів.

Навряд чи вдасться навести хоча б ще один чинників виключности. Ми дуже рельєфно виділили їх, то-ж тепер погляньмо на типові причини всіх суспільних явищ в Америці, причини суперечностей, що визріваючи у лоні наявних суспільств, породжують зміни, які можуть набути маштабів такої революції як кубинська.

У хронолоґічному порядку, але не за ступенем важливости на даний час, першою фіґурує лятифундія. Лятифундія була підмурівком економічної влади панівної кляси протягом усього періоду після великої визвольної антиколоніяльної революції минулого століття. Однак суспільна кляса лятифундистів, присутня в усіх країнах, як правило плентається у хвості доленосних суспільних змін. Проте у деяких частинах світу найпильніша та найосвіченіша частина цієї кляси відчуває небезпеку та змінює характер капіталовкладень, подекуди переходячи до механізованого землеробства, переводячи частину прибутку до галузей промисловости або перетворюючись на комерційних аґентів монополій. Хай там як, але перша визвольна революція не змогла підірвати основи лятифундії, що вона завжди діє по-реакційному, зберігаючи в сільському господарстві рабство. Це явище ми подибуємо в усіх без виключення країнах Америки: воно лежить в основі всіх несправедливостей, починаючи з часів, коли великі земельні угіддя еспанський король надавав мостивим конкістадорам, залишаючи — у випадку Куби — тубільцям, креолам і метисам лише королівські землі, себто «коли» на перетині трьох суміжних колоподібних угідь.

У багатьох країнах лятифундисти зрозуміли, що поодинці їм не вижити, то-ж вони швидко знайшли спільну мову з монополіями, що вони — варто зауважити — є найсильнішими та найлютішими гнобителями народів Америки. Північноамериканські капітали з’явилися освоїти цілинні землі, а потім непомітно вивезти усю валюту, яку вони щедро «дарували», разом з иншими товарами, які багатократно перевищували суми капіталовкладень ув «обдаровану ласкою» країну.

Америка була полем битви імперіялістів і «війн» між Коста-Рікою і Нікараґуа, місцем, де відбулось від’єднання Панами, вчинили підлість проти Еквадору під час конфлікту з Перу, розгорівся конфлікт між Параґваєм і Болівією — все це є лише вираженням велетенської боротьби між великими консорціюмами світових монополій, що її результатом стала перемога після другої світової війни північноамериканських монополій. Відтоді імперія заповзялася вдосконалювати методи управління колоніями і зміцнювати підвалини своїх володінь, щоб запобігти проникненню до них старих або нових конкурентів з инших імперіялістичних країн. Усе це призвело до появи неймовірно викривленої економіки, що її сором’язливі економісти імперії описують невинними фразами, які свідчать про їхнє зверхнє ставлення до нас як до нижчих істот: наших індіянців, жорстоко експлоатованих, упосліджених і доведених до ганебного становища, вони називають «індіянчиками»; усіх людей неґроїдної раси та мулатів, покинутих, дискримінованих, використовуваних як інструмент розколу робітників у боротьбі за кращу економічну долю, вони називають «кольоровими»; а нас, народи Америки, вони називають иншим сором’язливим і м’яким словом — «слаборозвинуті».

Що таке слаборозвинутість?

Карлик з величезною головою і роздутим торсом є недорозвиненим у тому сенсі, що його слабкі ноги і короткі руки не співмірні його анатомії. Це наслідок аномального розвитку, що призводить до викривлення при зростанні. Саме цим карликом і є ми, коли нас м’яко називають «слаборозвинутими», а насправді ми — колоніяльні, напівколоніяльні або залежні країни. Ми є країнами з економікою, викривленою під впливом імперіялізму, який розвинув промислові і сільськогосподарські галузі до аномально великих розмірів як доповнення своєї складної економіки. «Слаборозвинутість» — або деформація розвитку — тягне за собою небезпечну спеціялізацію на виробництві сировини, а це загрожує усім нашим народам голодом. Крім того, ми, «слаборозвинуті», є країнами монокультур, монопродуктів і моноринку. Якийсь єдиний продукт, що його продаж не ґарантовано на єдиному ринку, який диктує та нав’язує свої умови, — такою є принципова формула імперіялістичного економічного панування, яка доповнюється старим і вічно молодим девізом римлян «розділяй і володарюй».

Лятифундія, отже, почерез свої зв’язки з імперіялізмом творить цю саму «слаборозвинутість», що її наслідками є низькі зарплати та безробіття. Цей феномен низьких зарплат і безробіття є зачарованим колом, в якому зарплати знижуються, а безробіття зростає мірою загострення суперечностей всередині системи і через постійні циклічні коливання економіки, що стає спільним знаменником народів Америки від Ріо-Браво до Південного полюсу. Саме цей спільний знаменник, який заслуговує на написання з великої літери, є основою аналізи для всіх, хто розмірковує над цими суспільними явищам, — Голод Народу, а також втома від гноблення, знущань, абсолютної експлоатації, втома від щоденного продажу власної робочої сили за мізерні гроші (через страх поповнити величезну армію безробітних), — все для того, щоб вичавити з кожного людського тіла максимальний прибуток, які потім протринькають ув орґіях власники капіталів.

Тим-то ми бачимо, що сьогодні є важливі, спільні для усієї Латинської Америки знаменники, і ми не наважуємось стверджувати, що ми звільнились від диктату хоча б одного з цих пов’язаних між собою чинників, які зрештою породжують найстрашніше та стійке явище: голод народу. Лятифундія як примітивна форма експлоатації, як вираження капіталістичної монополії на землю пристосовується до нових умов і укладає спілку з імперіялізмом — цією формою експлоатації фінансово-монополістичного капіталу, розташованого закордоном, — з метою ствердження економічного колоніялізму, який називають евфемізмом «слаборозвинутість», а вислідом його є низька зарплатня, часткова зайнятість, безробіття, голод. Усе це було на Кубі. Тут також був голод, тут був один з найвищих у Латинській Америці рівнів безробіття, і тут імперіялізм діяв жорстокіше, ніж в багатьох инших країнах Америки, а лятифундизм мав таку силу, як і в инших братських країнах.

Що зробили ми, аби звільнитися від імперіялізму, а також низки маріонеткових правителів у кожній країні й арміями найманців, готовими захищати цих маріонеток і всю складну суспільну систему експлоатації людини людиною? Ми застосували кілька рецептів, які ми вже представляли як відкриття нашої емпіричної медицини, покликаної вилікувати нашу улюблену Латинську Америку від великих хвороб, — емпіричної медицини, швидко включеної у рамки пояснень, базованих на науковій істині.

Об’єктивні умови боротьби створив голод народу, а також реакція на цей голод, страх, навіяний, аби притлумити цю реакцію і підняту репресіями хвилю гніву. Америці бракувало суб’єктивних умов, з яких найголовнішою було усвідомлення можливости перемогти імперіялістичні сили й їхніх внутрішніх поплічників насильницьким шляхом. Ці умови створюються у процесі збройної боротьби, яка робить чимдалі очевиднішою необхідність змін (і дозволяє передбачити їх) і необхідність поразки армії народними силами з її наступною ліквідацією (як необхідною умовою будь-якої справжньої революції).

Ми вже зазначали, що такі умови створюються почерез збройну боротьбу, то-ж маємо ще раз наголосити, що ареною цієї боротьби має бути сільська місцевість, і вже звідти військо селян, озброєне великими цілями, за які варто боротися (першою з них має бути справедливий розподіл землі), захопить міста. Керуючись ідеолоґією робітничої кляси, чиї великі мислителі відкрили загальні закони суспільного розвитку, селянська кляса Америки створить визвольне військо майбутнього, як це сталося на Кубі. Це військо, створене на селі, де визрівають суб’єктивні передумови для захоплення влади, здобуватиме міста ззовні, єднаючись з робітничою клясою і розширяючи своїми зусиллями ідеолоґічну основу, може та має перемогти військо гнобителя — спочатку в засідках, зіткненнях, несподіваних нападах, а наприкінці у великих боях, коли виросте з крихітки партизанського загону у велетня народно-визвольної армії. Фазою консолідації революційної влади стане ліквідація старої армії, як ми вже зазначили вище.

Якщо всі ці — кубинські — умови спробувати прикласти до инших країн Латинської Америки, до инших умов боротьби пригноблених кляс за владу, що тоді станеться? Чи можна їх відтворити? Якщо можна, це буде легше зробити, аніж на Кубі, а чи складніше? Розглянемо складнощі, що вони, на нашу думку, утруднять нову революційну боротьбу в Америці. Є складнощі, загальні для всіх країн, а є такі, що вони притаманні лише деяким країнам, що їхній рівень розвитку чи національні особливості відріжняють їх від инших країн. На початку цього твору ми вже показали, що до чинників виключности можна зарахувати стан, в якому опинився імперіялізм, збитий Кубинською революцією з пантелику, і — до певної міри — ситуацію з клясою національної буржуазії, дезорієнтованої настільки, що вона з відомою симпатією спостерігала за діями повстанців, відчуваючи на собі тиск з боку імперії (така ситуація є спільною для всіх наших країн). Куба знову рішуче проклала межу та відродила дилєму Пісарро: на одному боці ті, хто поважає народ, а на ишому ті, хто його зневажає; між ними проходить чимдалі очевидна межа, як розділяє дві великі сили суспільства — буржуазію і робітничу клясу, які мірою розвитку Кубинської революції чітко визначаються у своїх позиціях.

Це означає, що імперіялізм добре засвоїв урок Куби, і його вже не застати зненацька у жадній з двадцяти республік, у жадній з досі істнуючих колоній, у жадній частині Америки. Це означає, що на тих, хто хоче порушити мертвий спокій миру імперії, чекає велика народна боротьба проти могутніх військ інтервентів. Це важливо, адже якщо дворічна визвольна війна на Кубі, важкі бої, період розрухи та нестабільности були важкими, то нові битви, що очікують на народи инших країн Латинської Америки, будуть безкінечно важчими.

США поспішають надати зброю тим маріонетковим урядам, яким, як думають у США, загрожує небезпека: США змушують ці уряди підписувати кабальні угоди, аби юридично забезпечити передачу знарядь придушення і вбивства, а також відправлення до цих країн військ. Опріч того США розширюють військову підготовку кадрів для каральних військ, призначених послужити застрільниками у боротьбі проти народу.

Нас спитають: а що з буржуазією? Адже у багатьох країнах Латинської Америки є об’єктивні суперечності між національною буржуазією, яка змагається за розвиток, й імперіялізмом, який наповнює місцеві ринки власними товарами, щоби в нерівній боротьбі завдати місцевій національній промисловості поразки, а також користає з инших форм і видів боротьби за додаткову вартість і багатства.

Незважаючи на ці суперечності, національна буржуазія у цілому не здатна зайняти в боротьби з імперіялізмом послідовну позицію. Це доводить, що вона боїться народної революції більше, ніж незручностей від гноблення і деспотичного панування імперіялізму, що він душить національний дух, ображає патріотичні почуття і колонізує економіку.

Велика буржуазія відкрито заважає революції і не вагається, щоби боротися з народом і закрити йому шлях до революції, приставати на бік імперіялізму.

Зневірений і істеричний імперіялізм, який вдається до всіляких маневрів і надає своїм маріонеткам зброю і навіть війська, щоби придушити будь-який нарід, який наважився на спротив; жорстокий лятифундизм, безпринципний і вправний у застосуванні найбрутальніших форм репресій; велика буржуазія, що у будь-який спосіб прагне перекрити шлях до народної революції, — з них складаються сили, які прямо опираються новим народним революціям у Латинській Америці.

Саме такими є складнощі, які у нових умовах, що постали в Латинській Америці після консолідації Кубинської революції, яка набула характеру необоротного явища, треба додати до всіх инших складнощів, що вони постають під час боротьби такого штибу.

Крім того, є инші, більш специфічні складнощі. У країнах, які, не провівши дійсної індустріялізації, розвинули середню і легку промисловість або які переживають етап концентрації населення у великих міських центрах, важче підготувати партизанську війну. Опріч того, ідеолоґічний вплив цих центрів стримує партизанську боротьбу та сприяє мирній боротьбі орґанізованих мас.

Саме це породжує відому «довіру до інститутів», коли у більш-менш «нормальні» періоди ставлення влади до народу стає менш жорстким, аніж зазвичай.

Виникає навіть ідея того, що ймовірне кількісне зростання числа революційних кадрів на парляментських лавах доведе до того, що в якийсь момент стануть можливі якісні зміни. Цим сподіванням, як нам здається, важко справдитися з наявних умов у Латинській Америці. Хоча ми не виключаємо можливість змін шляхом виборів, проте умови, які переважають у латиноамериканських країнах, переносять цю можливість у віддалене майбутнє.

Революціонери не можуть передбачити наперед усі варіянти тактики, що можуть постати під час втілення проґрами визволення. Справжній талант революціонера визначається його здатністю віднайти революційну тактику, відповідну кожній зміні ситуації, мати у своєму арсеналі всі варіянти тактики і добувати з них максимальну можливу користь. Було б невибачною помилкою недооцінювати користь, яку може видобути революційна проґрама від кожного конкретного виборчого процесу. Так само було б невибачною помилкою обмежитись виборами і не бачити инших способів боротьби (в тому числі боротьби збройної) за владу, яка є необхідним знаряддям застосування і розвитку революційної проґрами, бо якщо не завоювати влади, усі инші завоювання будуть неміцними, недостатніми, неспроможними забезпечити необхідне розв’язання проблєм, хай там якими глибокими є ці завоювання.

Коли йдеться про прихід до влади шляхом виборів, питання залишається незмінним: якщо у якій-небудь країні народний рух прийде до влади завдяки широкій народній підтримці на виборах і вирішить послідовно втілити проґраму глибоких суспільних перетворень, що власне і забезпечило йому перемогу на виборах, чи не вступить одразу цей рух у конфлікт з реакційними клясами цієї країни? Чи не була армія завжди знаряддям гноблення у руках цих кляс? Коли так, тоді лоґічно припустити, що ця армія стане на бік своїх кляс і вступить у протистояння з обраним урядом. Цей уряд можна буде скинути за допомогою більш-менш безкровного державного перевороту і повернутися до старої гри. З иншого боку, армію гноблення може розбити збройний народний рух, яке підтримає свій уряд. Нам важко уявити, як армія щиросердно підтримає радикальні суспільні реформи і зміриться зі своєю ліквідацією як касти.

Говорячи про вищезгадані міські центри, на наш скромний погляд, навіть в умовах економічної відсталости може бути доцільним розгортати тривалу боротьбу за межами міста. Себто наявність партизанського осередку в горах у країні з чисельним міським населенням довго підживлюватиме вогнище повстання, і репресивному апаратові буде важче швидко — чи навіть за роки — ліквідувати партизанські загони зі стабільною соціяльною базою і на місцевості зі сприятливою ґеоґрафією, звісно, за умови наявности кадрів, здатних послідовно застосовувати тактику та стратеґію партизанської війни.

У містах усе геть инакше: там збройна боротьба проти військ карателів може набути неочікуваних маштабів, одначе ця боротьба переросте у лобове зіткнення, лише коли одній могутній армії протистоїть инша армія. Не можна йти в лобову атаку на могутнє та добре озброєне військо маленькими ґрупками.

Отже фронтальна боротьба потребує великої кількости зброї, а значить, виникає питання: звідки її взяти? Зброя не з’явиться нізвідки — її треба забрати у ворога. Але щоб забрати її, необхідно боротися, а боротися віч-на-віч не можна. Тим-то боротьба у містах має розпочатися у підпіллі, яке нападатиме на окремі ґрупи військових або захоплюватиме зброю під час безперервних вилазок.

Так можна багато чого досягти, і ми не наважимося стверджувати, що народне повстання, яке спирається на партизанський рух у містах, приречене на поразку. Ніхто не заперечуватиме цей підхід в теорії: у будь-якому разі ми такого наміру не маємо. Проте ми маємо звернути увагу на те, як легко знищити ватажків революції за допомогою доносу чи послідовного прочісування місцевости. І навпаки, з урахуванням проведення всіх можливих дій у місті, застосування орґанізованого саботажу і — найголовніше — найефективнішої форми партизанської війни, якою є партизанська війна у передмісті, все одно керівне бойове ядро має пересуватися по сприятливій для війни місцевості: тоді, навіть якщо каральні сили розіб’ють народні сили в місті, революційне політичне керівництво залишиться неушкодженим, адже воно буде відносно убезпечене від перипетій війни. Завжди треба мати на увазі, що воно має бути у відносній безпеці, але на війні, й керувати має не з-за кордону чи з віддалених районів: керівництво завжди в гурті народу та бореться разом з ним. Ці міркування змушують нас вважати, що навіть у країнах з переважно міським населенням політичне ядро боротьби може розвиватися у сільській місцевости.

Що стосується осередків військових, які допомагають у нападах і забезпечують зброєю, то тут є дві проблєми. По-перше, якщо ці військові справді приєднаються до народних сил для збройної боротьби та вважають себе орґанізованим загоном, здатним до самостійних рішень і дій, у такому випадку йдеться про виступ однієї частини армії проти иншої, то-ж дуже ймовірно кастова структура війська залишиться незміненою. Ув иншому випадку армія раптово та стихійно приєднується до народних сил, хоча, на нашу думку, це може статися лише після того, як армія наштовхнеться на запеклий опір з боку сильного і непоступливого противника, себто уже після катастрофи істнуючої влади. Саме після повного розгрому армії, що її бойовий дух зломлено, події можуть розвиватися за другим варіянтом, але щоб це відбулось, треба боротися, й ми знову повертатимемося до першого питання — як провадити цю боротьбу? Відповідь повертає до правила розвитку партизанської боротьби на сприятливій місцевості, але за умови підтримки міст і якнайширшої участи робітничих мас, керованих, звісно, ідеолоґією своєї кляси.

Ми вельми докладно розібрали складнощі, з якими стикаються революційні рухи Латинської Америки, а зараз треба подивитися, чи є які-небудь сприятливі чинники у порівнянні з попереднім етапом революції — етапом, коли Фідель Кастро змагався у Сьєрра Маестрі.

Ми вважаємо, що у Латинській Америці постали і спільні для всіх країн умови, що сприяють розвитку осередків повстання, і більш специфічні та сприятливіші умови — в окремих країнах. Варто зазначити дві суб’єктивні обставини — найважливіші наслідки Кубинської революції: перша — можливість перемоги; доведено можливість завершити перемогою справу, розпочату та доведену до кінця ґрупою мрійників — учасників експедиції «Ґранми» під час дворічної боротьби в Сьєрра Маестрі. Ця боротьба безпосередньо вказує на те, що можна започаткувати революційний рух, що діє у сільській місцевости, об’єднується із селянськими масами, зростає від меншого до більшого, розбиває армію у безпосередніх бойових зіткненнях, виступаючи з села, захоплює міста та у процесі боротьбою нарощує кількість суб’єктивних чинників, необхідних для захоплення влади.

Про важливість цього досвіду свідчить кількість поборників тези про «виключність» Кубинської революції, що вони з’явилися останнім часом. Поборники «виключности» є особливими людьми, які вбачають у Кубинській революції унікальну, неповторну світову подію, що нею несхибно — або з помилками — керує одна єдина людина, яка, на думку такого прибічника, не залежно від того, дотримуються такий прибічник лівих чи правих поглядів, провела революцію стежками, для инших революцій закритими. Ми заявляємо: це абсолютна брехня. Можливість перемоги народних мас Латинської Америки чітко продемонстрував шлях партизанської війни, яку веде селянська армія у спілці з робітниками, яка у безпосередній боротьбі завдає поразки урядовим військам, яка входить до міст із села, розпускає армію як перший етап тотального зламу надбудови старого колоніяльного світу.

Щодо другого суб’єктивного чинника, ми можемо зазначити, що маси не тільки знають про можливість перемоги — вони знають її подальшу долю. Вони чимдалі краще знають, що, хай там якою мінливою буде історія у короткостроковий перспективі, будучина належить народові, адже будучина за соціяльною справедливістю. Це допоможе підняти революційне бродіння у Латинській Америці на вищий за теперішний щабель.

Додамо кілька конкретніших міркувань, що вони стосуються не всіх країн. По-перше, і це найважливіше, загалом рівень експлоатації у більшості країн Америки вищий, аніж на Кубі. Нагадаємо тим, хто вбачає у початковому періоді нашої боротьби вирішальну ролю пролєтаризації сільських мас, що, на наш погляд, ця пролєтаризація слугувала прискоренню і розширенню — після захоплення влади і проведення земельної реформи — процесу створення кооперативів, проте на першому етапі боротьби селянин, основа повстанської армії, є тим самим селянином з Сьєрри Маестри — гордим хазяїном клаптика землі та непримиренним одноосібником. Звісно, Америка має свої особливості: арґентинський селянин має инший спосіб мислення, аніж селянин-общинник з Перу, Болівії чи Еквадору, але жага землі неодмінно притаманна всім селянам, а в Америці тон задають саме вони; і оскільки зазвичай їх експлоатують сильніше, ніж колись на Кубі, зростає вірогідність того, що зі зброєю руках виступить саме ця кляса.

Крім того, є ще один момент. Військо Батісти з усіма його величезними недоліками було створене таким чином, що усі — від найвищого ґенерала до останнього салдата — користали з експлоатації народу. Це була армія закінчених найманців, що додавало каральному апаратові відомої згуртованости. Більшість армій Америки мають професійний офіцерський склад і набраних призовників. Щороку до війська забирають юнаків, що вони лишають домівку, розмови батьків про щоденні страждання, які юнаки спостерігали на власні очі, злидні та відчуття несправедливости. І якщо одного дня їх як гарматне м’ясо кидають на боротьбу проти захисників вчення, яке їм глибоко в душі здається справедливим, їхня готовність йти в бій буде сильно підважена, і якщо за допомогою відповідних метод впливу показати цим новобранцям справедливість нашої боротьби та її причини, можна досягти неймовірних результатів.

Після нашого короткого огляду революції, можна сказати, що Кубинська революція обумовлена так чинниками виключности, відповідальними за її своєрідність, як чинниками, спільними для всіх народів Америки, що вони виражають внутрішню закономірність цієї революції. Ми також бачимо, що постають нові умови, які облегшать створення нових революційних рухів, даючи масам свідомість власної долі, свідомість необхідности революції і впевнености у її можливості. Одночасно є умови, які ускладнюють швидке досягнення мети — захоплення влади — озброєним народом. Такими чинниками є тісний зв’язок між імперіялізмом і всією латиноамериканською буржуазію, покликаний забезпечити опір народним силам. На Латинську Америку чекають важкі часи, а останні заяви можновладців США вказують на те, що скрутні часи, схоже, очікують весь світ: по-звірячому вбитий Лумумба величчю свого мучеництва демонструє, яку науку треба винести з траґічних помилок, які не треба повторювати. Розпочавши антиімперіялістичну боротьбу, необхідно бути послідовним і без упину бити по болючим місцям ворога, не відступаючи назад ні на крок. Завжди вперед, завжди контратакувати, на будь-яку аґресію завжди відповідати більшим натиском народних мас. Тільки так можна перемогти. Иншим разом ми проаналізуємо, чи пішла Кубинська революція після завоювання влади цим новим революційним шляхом, де проявилися чинники виключности, а чи тут з урахуванням певних специфічних рис проявився маґістральний шлях, прокладений внутрішніми законами суспільного розвитку.

Пер. з есп. за: Ernesto “Che” Guevara, “Cuba, ¿excepción histórica o vanguardia en la lucha contra el colonialismo?”, en Verde Olivo, 9 de abril de 1961.

0 Відповіді to “Куба: виняток чи аванґард боротьби проти колоніялізму?”



  1. Напиши коментар

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.




Вересень 2022
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930  

Останні коментарі

Архіви

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: