Апотеоза шовінізму і імперіялізму

М. Стиранка

З приводу 150-тиріччя перемоги царсько-російських військ над Наполеоном під Бородіно розгорнулася в СССР хвиля російського імперіялістичного шовінізму. Для ствердження цього факту було б уже досить матеріялів, що появилися на сторінках центральної московської преси. Проте партія вважала за потрібне поширити святкування так званої вітчизняної війни проти Наполеона — під цим гаслом проходить уся кампанія — і на всі національні республіки, зокрема на Україну та Білорусь.

Діялектика Бородінських святкувань зовсім нескомплікована і носить на собі відпечаток усього того примітивізму, що вспів розгорнутися в умовах тоталітарного совєтського режиму за сорок років. На урочистих зборах, присвячених 150-річчю «Вітчизняної війни» у Кремлівському палаці з’їздів, що відбулися в половині жовтня і в яких взяла участь уся кремлівсько-совєтська знать — прийнято в зв’язку з тим цілий ряд історично-політичних догм. Вони мають мало що спільного з історичною правдою, але зате так конструйовані, щоб стали ще однією опорою заплянованої на XXII з’їзді програми «відмирання» націй в СССР, та цементом для зміцнення єдности так званого совєтського народу.

Совєтські тези про «Вітчизняну війну» в 1812 році зводяться до таких головних точок: /27/ Царська імперія уже в той час втішалася великою любов’ю всіх народів, як їхня батьківщина і тому «вітчизняна війна 1812 року становить одну з найбільш яскравих і хвилюючих сторінок національно-визвольної боротьби російського, українського, білоруського та інших народів нашої країни». (Слова Хвостова, совєтського історика і члена Академії наук СССР на згаданих вже урочистих зборах в Москві).

«Родовід» совєтського народу переноситься до часів цієї «визвольної боротьби». Ми не безрідні Івани, сказав з доручення партії той же Хвостов, — у трудового народу, справжнього творця історії, є свій родовід. Ми радянські люди не забували і ніколи не забудемо, про подвиги тих, хто півтора століття тому в суворих боях захистив незалежність нашої Батьківщини».

Захищали її, добровільно за совєтськими тезами, всі народи царської Росії в рамах ополчень і в рамах партизанів, що воювали проти Наполеона, начебто з патріотичного обов’язку.

Наполеонівський похід проти Росії вважається походом «реакційних сил французької буржуазії» з метою створити французьку імперію з цілого ряду великих і життєздатних народів. І взагалі Наполеона представляється як одного з найбільших реакціонерів, при чому глорифікується царсько-російських полководців і промовчується той факт, що в той час Росія сама була вже сформованою великою імперією, що загарбала і поневолила цілий ряд культурних і життєздатних народів.

Згідно з совєтськими тезами війна проти Наполеона, ведена Росією, була першою вітчизняною війною, так сказати б предтечею і прототипом другої вітчизняної війни, веденої проти гітлерівської Німеччини.

Використовує теж партія Бородінську битву для того, щоб показати непереможність сучасної імперіяльної структури СССР і совєтської зброї. «Історичний досвід переконливо свідчить про неминучу загибель усіх агресорів, що нападали на нашу країну» — відмітив цитований уже нами Хвостов на урочистих зборах в Кремлі. Ще яскравіше імперіяльне обличчя набирає ця теза в «Известиях» за 18 жовтня ц. р. Крізь дві сторінки проходить у цьому числі «Известий» гасло, що видержує конкуренцію з найкращими гітлерівськими зразками: «Нет силы, которая бы пересилила русскую силу».

В допомогу усім цим тезам приходить тотальне фальшування історичної правди. Як уже було згадано, Наполеона сучасна совєтська історіографія називає найбільшим реакціонером та імперіялістом, який мав за мету поневолення всіх народів в рамах французької імперії. В той же сам час ця сама історіографія називає прогресивними царські завоювання і творення царської імперії. Це, мовляв, включало в цивілізацію багато відсталих народів. /28/

Промовчує совєтська історіографія і той факт, що Наполеон носився з планами творення на звалищах Російської імперії цілого ряду незалежних держав. Він думав про відновлення литовсько-польського королівства. На Україні планував створення двох князівств. Він через своїх емісарів розслідував настрої «Козацької нації, яка звикла до свободи». Всі ці держави мали стати барієром проти дальшого поширення російського імперіялізму в Европі.

*

На базі цих сформованих в Москві тез про першу вітчизняну війну відбулися святкування Бородінської битви в усіх національних республіках. Ці святкування є загальною апотеозою російського імперіялізму і ще одним доказом того, яку вартість мають інтернаціональні гасла комунізму, що їх вживає совєтський режим. Вони теж кидають яскравий жмут світла на тези національної політики Хрущова, оформлені в новій програмі КПСС на XXII з’їзді партії. В програмі, як відомо, є такі протирічні твердження, як наприклад про розквіт і відмирання націй за доби комунізму в СССР. Гасло про розквіт націй було кинене для заспокоєння народів і невдоволених дотеперішньою національною політикою партії елементів в рядах самої таки партії.

Куди важливіше значення має гасло про відмирання націй за доби комунізму в СССР. В дискусії, яка розгорнулася довкола цієї справи в совєтських журналах після XXII з’їзду, виразно зазначалися тенденції «наукового» обґрунтування необхідности гегемонії російської мови та культури в умовах «безкласового» комуністичного суспільства. Проте дуже скоро дискусія про гегемонію однієї мови виявила, що не йдеться про саму тільки гегемонію, а про ліквідацію інших мов та культур неросійських народів в користь російської мови та культури. Совєтські теоретики почали доказувати, що російська мова є не тільки мовою взаємного порозуміння всіх народів СССР, але й їхньою другою рідною мовою.

Найкраще обґрунтував ролю і завдання російської мови член-кореспондент Академії наук СССР М. Камаррі на сторінках «Вопросов философии», у статті «Будівництво комунізму і дальше наближення націй в СССР». На його думку російська мова створює нову мовну спільноту, ширшу як спільнота національної мови. «І це можна вже розглядати, як передбачення деяких шляхів і форм майбутнього злиття націй в єдиній комуністичній спільноті».

Дискусія, розгорнена в зв’язку з новою програмою КПСС довкруги національного питання, показала ясно, що плян будівництва комунізму в СССР є тісно пов’язаний з планом знищення самобутности неросійських народів і побудування монолітної /29/ російсько-большевицької комуністичної імперії. Розроблений цією дискусією план передбачає: дальше вимішування і розпорошення неросійських народів; їхню мовну і культурну русифікацію; ліквідацію дотеперішніх державних форм Совєтського Союзу і створення «державно-правної єдности трудящих всіх націй» (Про це писалося у 12 числі журналу «Советское государство и право» за 1961 рік. В ній доказується, що сучасні федеративні форми державної побудови СССР — сьогодні неактуальні).

Останні святкування Бородінської битви показують, що совєтський режим намагається надати своїй імперії форми історичної тяглости, не скриваючи зовсім уже того, що СССР є продовженням традицій російсько-царської імперії.

*

Імперіяльно-російська політика партії, що виявилася останньо в явній глорифікації царського імперіялізму, натрапляє на дуже енергійний спротив неросійських народів. Дотепер, починаючи з 1956 року, вийшли в Совєтському Союзі три головні хвилі боротьби з так званим «буржуазним націоналізмом», що й є доказом незадоволення. В 1958 році пройшла масова чистка націоналістичних елементів у партійних організаціях середньоазійських республік, у Прибалтиці та на Україні. Тоді багато партійців в республіканських партіях, повіривши в поширення прав республік, почали їх відрусифіковувати. Проте дуже скоро всі ці надії виявилися зовсім нереальними, тому що Хрущов зовсім не думав відступати в дійсності від основної лінії старої національної політики Сталіна. Треба при тому додати, що акція національних комуністів спиралася на прагнення і стремління широких мас місцевого населення.

У зв’язку з цим, партії дуже скоро прийшлося повторити кампанію проти «буржуазного націоналізму» — тим разом на культурному відтинку. Почалася ця кампанія постановою ЦК КПСС з 9 січня 1960 року «Про завдання партійної пропаганди в сучасних умовах». В цих постановах знову широко обговорюється небезпека «буржуазного націоналізму». Вслід за постановою республіканські ЦК партії одержали спеціяльні інструкції з наказом провести чистку культурного життя республік. Тоді теж була проведена і широка чистка серед національної інтелігенції.

Рік пізніше питанням боротьби з націоналізмом знову жваво займалися республіканські партійні з’їзди. Як видно з мате-ріялів з’їздів прояви «буржуазного націоналізму» особливо загніздилися в таких республіках, як Естонія, Латвія, Литва, Кірґізія, Азербайджан, Туркменістан, Україна.

Як показують останні події в СССР, всі ці заходи партійного /30/ керівництва не дали позитивних результатів. Замість передбаченого відмирання національних мов та культур і не зважаючи на тиск у цьому напрямі, — на Україні та в інших республіках помічається відродження національних культур, наростання нових молодих сил, які з притаманною молодості динамікою отверто заперечують політику партії. Маємо тут на думці в першу чергу наростання нових сил на літературно-мистецькому відтинку і їх конфлікт з генеральною лінією партії. Цей конфлікт, як це виявили події на Україні, мас подібний характер, як і конфлікт, який за сталінських часів довів до масових репресій і нищення національної інтелігенції. Значить з того часу і самі проблеми, пов’язані з положенням націй в СССР та їхніх культур, не змінилися. І ціла плеяда нових письменників, мистців та критиків хоче їх по свойому розв’язувати, не дивлячися на спротив партії. Немає при тому сумніву, що це тільки початок конфлікту і що він наростатиме з поглибленням протиріч між імперіяльними стремліннями партії і національними стремліннями до самостійности і незалежности. /31/

Джерело: «Вільна Україна» (Детройт). — Ч. 35-36 (1962). — Стор. 27-31.