Archive Page 2

Теолоґія визволення: християнський та ісламський варіянти

Роман Тиса

Реліґійне убозтво є в один і той самий час вираз дійсного убозтва і протест проти цього дійсного убозтва. Реліґія, це — зітхання пригнобленої істоти, серце безсердечного світу, подібно до того як вона — дух бездушних порядків. Реліґія є опіюм народу.

Карл Маркс

Соціялістичний католицизм

У 1940-і — 1970-і рр. Латинську Америку охопила революційна боротьба. Немаєтні, голодні, безправні народні маси повстали проти багатих і успішних «господарів життя» — лятифундистів, компрадорської буржуазії, військово-бюрократичних диктатур. Маштаб боротьби був такий, що Латинську Америку називали «палаючим континентом». Вщухнувши в одній країні, боротьба з новою силою розгоралася в инший. Одночасно з практичною політичною боротьбою розгорталась боротьба теоретична: філософи, соціолоґи, громадські діячі ріжних країн сперечалися про кращій устрій суспільства.

У Колумбії — країні в північно-західній частині Південної Америки — з 1948 по 1958 рр. йшла громадянська війна. Розпочавшись як суперництво між двома традиційними партіями — консерваторами і лібералами, вона поступово переросла в селянську війну. Колумбія була країною різких соціяльних контрастів, де національне багатство належало невеличкій купці багатіїв, а решта людности жила бідно чи навіть у злиднях. Ситуація на селі (половина населення країни) була гірша, ніж у місті: у руках лятифундистів, що становили менше 4% землевласників, зосередились 64% всієї землі, а 56% селян володіли лише 4%. Війна охопила мало не всю країну. Продовжити читання ‘Теолоґія визволення: християнський та ісламський варіянти’

Advertisements

А молодість не вернеться, не вернеться вона…

Про молодість, революцію і круто зварене яйце

Рецензія на кн.: Терри Пратчетт. Ночная стража / пер. с англ. Николая Берденникова
Москва: Эксмо, Домино, 2011. — 528 с.

«Нічна варта» (Night Watch) Террі Пратчетта, писана 2002 року, належить до серії «Дискосвіт» (Discworld) і є його 29-ю книгою, шостою з підциклу про Варту. Ми розпочали знайомство з цим автором саме з неї, спокусившись алюзією на «Нічну варту» Рембрандта. Звісно, як і заявлено в анотації, жодного Рембрандту там нема, проте, як написано там же, «є справжнісінький Террі Пратчетт». Так це чи ні, сказати напевне тяжко, оскільки для цього треба краще знати його творчість. Вікіпедія заявляє, що письменник знаний фірмовим чуттям гумору. Оцінити це за однією книгою теж складно, хоча певні блискітки — передусім завдяки блискучому перекладові Миколи Берденнікова й редагуванню Нат Аллунан і Алєксандра Жикарєнцева — є. Гумор цей чорний, і його знати вже з характеристики героїв і деталей: доктор Газон, «трипперный докторишка»; Достабль Себе-Ріжу-Без-Ножа, який торгує пирогами зі щурятини; Цоп Загорло — голова особістів; Смерть, котрий (так, Смерть — він) не дає вельможі доїсти торт, «КІНЕЦЬ ТОРТА»; яйце на могилі як символ улюбленої їжі покійного. Дехто зі знавців фентезі радить починати відкривати Дискосвіт саме з «Нічної варти».

Загалом книга справляє похмуре враження і не тільки тому, що дія — як це звично для фентезі — відбувається у часі, подібному до Середньовіччя. Це історія про Сема Ваймса, командора, очільника об’єднаної Варти — Денної і Нічної, людину, котра ніби й досягла усього, але й в усьому розчарувалася. Саме це розчарування урухомлює сюжет: герой жаліється, що чогось бракує, він уже не той і навіть убивці вже не хочуть його вбивати як колись, ста-а-арість на порозі… І маєш: автор з думкою, що «все можна відіграти», завдяки маґічному (як же без нього!) кульбітові переміщує Сема і його затятого ворога-злочинця у минуле. Оп — і готово: абсолютно звичайна фантастична фабула є, інтриґа в наявності, навіть дві — що тепер робитиме Сем і чи повернуться обидва, є і «обтяжуючі обставини» — вдома чекає дружина з дитям, яке оце народжується… Продовжити читання ‘А молодість не вернеться, не вернеться вона…’

Спадщина 1848 року та дилєми демократичних революцій

Іштван Месарош

Головною спадщиною 1848 року є рішуче втручання робітничої кляси — та, ширше кажучи, народних мас — у формування історичних подій, що яскраво освітлює певні нерозв’язні структурні недоліки істнуючого суспільного ладу та в такий спосіб примушує внести до порядку денного на майбутнє багато невирішених питань.

Друга Республіка (1848)[1] у Франції спочатку намагалась бути «соціяльною республікою», започаткувавши важливі реформи. Арман Барбес[2] формулює вимогу, що політичні реформи мають бути лише засобами соціяльних реформ. Відтоді знову ізнову повертається велика дилєма, позаяк політичні реформи часто використовуються просто для зміцнення встановленого ладу без будь-яких серйозних намірів започаткувати суспільні перетворення. Дійсно часто соціяльні реформи, що їх мусили були запроваджувати під тиском народу, скасовувались у рамках консервативної та реставраційної політики. Наприклад, під час революційного бродіння у Парижі 25 лютого 1848 р. було проголошено «право на працю», а з метою боротьби з прокляттям безробіття відкрито мережу «національних майстерень». Одначе не минуло й чотирьох місяців, коли 21 червня цей захід було анульовано, а «національні майстерні», покликані допомогти безробітним, зачинено. Продовжити читання ‘Спадщина 1848 року та дилєми демократичних революцій’

З книжки «Дім Дездемони»

Ліон Фейхтвангер

Я пишу про історичну художню літературу. Тому дозволю собі докладно не зупинятися на тій величезній кількості текстів історичного змісту, які переслідують єдину мету — розважити читача й матеріально забезпечити письменника. На кожну сотню книжок, які вважаються історичними романами, таких набереться не менше дев’яноста восьми.

Свідомо чи ні автори цих романів хочуть подарувати читачеві ту романтику, якої він, як правило, позбавлений у буденному житті, й утішити його, ніби він вивчає історію і розширює свій світогляд.

Я пізнав на власному досвіді, яким захоплюючим читанням може бути мелодрама. Пам’ятаю, дванадцятилітнім хлопчаком, лежачи влітку на траві, я, захлинаючись, читав роман «Ад’ютант імператриці». Йшлося про Катерину та її поклонників; там не було жодного слова правди, жодної гідної думки, але який величезний, барвистий, бурхливий і розкішний світ розкривався перед моєю дитячою уявою! Що за дивовижні герої жили в ньому, як вони палко кохали й ненавиділи, як незвичайно поводились, з якою хитрістю й мужністю боролися з ворогами й один з одним, а над усім цим і малим, і великим світило криваво-червоне сонце мінливої любові імператриці. Який солодкий жах, яке сум’яття почуттів від страху й співчуття аж до підсвідомої еротики породжував у мені цей довгий, плутаний і моторошний роман. І все зображене в ньому не було безтілесною вигадкою, це були факти світової історії. Продовжити читання ‘З книжки «Дім Дездемони»’

Партизанська війна

Н. Ленін

Питання про партизанські виступи дуже цікавить нашу партію й робітничу масу. Ми вже торкалися не раз цього питання мимохідь і тепер маємо намір взятися до обіцяного нами суцільнішого викладу наших поглядів.

І.

Почнімо від початку. Які основні вимоги повинен ставити всякий марксист до розгляду питання про форми боротьби? По-1-ше, марксизм відрізняються від усіх примітивних форм соціялізму тим, що він не зв’язую руху з будь-якою одною певною формою боротьби. Він признає якнайрізніші форми боротьби, при чому не «вигадує» їх, а лише узагальнює, організує, надає свідомости тим формам боротьби революційних кляс, що виникають самі собою в бігу руху. Безумовно ворожий усяким абстрактним формулам, усяким доктринерским рецептам, марксизм вимагає уважного ставлення до масової боротьби, яка точиться, і яка з розвитком руху, з ростом свідомости мас, з загостренням економічних і політичних криз зроджую щораз нові й дедалі різноманітніші способи оборони й нападу. Тому марксизм безумовно не зарікаються ніяких форм боротьби. Марксизм ні в якім разі не обмежуються можливими і наявними тільки за даного моменту формами боротьби, визнаючи неминучість нових, невідомих для діячів даного періоду форм боротьби із зміною даної соціяльної коньюнктури. Марксизм у цім відношенні вчиться, коли так можна висловитися, у масової практики, далекий від претенсій учити маси вигадуваних від кабінетних «систематиків» форм боротьби. Ми знаємо, — говорив, наприклад, Кавтський, розглядаючи форми соціяльної революції[1], — що прийдешня криза принесе нам нові форми боротьби, яких ми не можемо передбачити тепер. Продовжити читання ‘Партизанська війна’

Тенета масонської ложі

Геннадій Зафесов

УДАВ СКИДАЄ ШКІРУ

Лічо Джеллі — офіцер Муссоліні по зв’язках з німецьким командуванням — ніколи не шкодував, що перед війною його за рукоприкладство вигнали з бухгалтерських курсів. Адже, якби він не зацідив тоді кулаком у викладача, то сидів би й досі десь у конторі, клацаючи на рахівниці або порався б на батьківському млині. І хоч батько міг виклопотати для нього звільнення від військової служби, проте до планів Лічо це не входило. Здався йому той млин. Щоправда, він дає непоганий прибуток, і, вважай, уся округа у тебе в кулаці. Але ж тільки округа. А він марив масштабами значно більшими, державними… Тільки не знав, як йому здійснити свою мрію. Заради неї він готовий був на будь-який ризик.

Ризик, як кажуть, справа благородна, але й небезпечна. От хоча б узяти його старшого брата. Ризикнули вони удвох і в складі експедиційного корпусу поїхали воювати на боці генерала Франко. Поїхали вдвох, а повернувся Лічо до Італії сам. Проте навіть братова смерть не розвіяла марнославних мрій Лічо. Адже мало кому відомий генерал Франко зумів стати диктатором Іспанії! Сплюндровані міста, мертві старики й Діти, закатовані полонені — все це забудеться, людська пам’ять коротка,— зате влада залишиться. Потрібно досягти влади, але ризик при цьому слід звести до мінімуму, а більше покладатися на хитрощі та спритність. Приміром, люди люблять багато патякати, і з цього при бажанні можна мати неабиякий зиск. Необережно мовлене слово може перетворити одну людину на раба, а іншу — на володаря. Так Джеллі почав збирати картотеку на тих, хто воював з ним в італійському експедиційному корпусі на боці франкістів. Збирав про всяк випадок, підштовхуваний непогамовним бажанням влади, впливу. Хто-хто, а він свого шансу не проґавить. Продовжити читання ‘Тенета масонської ложі’

Хто вони, вбивці Альдо Моро?

Панас Веселицький

Хвилі лівацького тероризму прокотились останнім часом практично всім капіталістичним Заходом. У чому ж причина цього явища, на які сили спираються лівоекстремістські організації, як реагують різні політичні партії на криваві злочини терористів? На ці питання дає відповідь книжка Панаса Веселицького «Чорні сліди „червоних бригад “ (хто вбив Альдо Моро)», що її готує до друку Видавництво політичної літератури в Москві. Пропонуємо нашим читачам уривок із цієї книжки.

I

16 березня 1978 року о 8.55 ранку офіцер карабінерів Оресте Леонарді, що вже п’ятнадцять років супроводжував Альдо Моро в усіх поїздках, як звичайно, чекав біля його будинку на вулиці Форте Тріонфале, 79. Зателефонував з автомату дружині, та, побачивши, що Моро виходить, швидко закінчив розмову: «Чао, подзвоню пізніше!»

За кілька хвилин машина лідера ХДП виїхала на вулицю Фані, але перед поворотом різко загальмувала: дорогу несподівано перегородив якийсь «фіат-128». Тієї ж миті пролунали перші постріли. Терористи, які вибігли з-за кущів, принаймні четверо, всі — в формі стюардів італійської авіакомпанії, відкрили автоматний вогонь по машині охорони. За кілька секунд машина нагадувала решето. Продовжити читання ‘Хто вони, вбивці Альдо Моро?’


Грудень 2018
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Жов    
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти

Advertisements