Випробування Джеррі Роулінгса

Коджо Янка

Книга Коджо Янки, відомого ганського журналіста й письменника, лауреата премій імені Ленгстона Х’юза та Девідсона, «Випробування Джеррі Роулінгса (відгомін Революції 31 Грудня)» користується популярністю на його батьківщині. Майстерне поєднання нарису, політичного портрета, репортажу, інтерв’ю, документальних матеріалів утворює яскраву й переконливу публіцистичну оповідь. К.Янка виступає не просто як свідок чи безсторонній хронікер революційних подій у країні, він прагне розкрити їх справжній соціально-політичний зміст, пристрасно обстоює справу революції з позицій людини, глибоко переконаної в її закономірній природі, в її прогресивному історичному значенні.

Гана — невелика західноафриканська країна з 11-мільйонним населенням, надзвичайно багата на цінні природні ресурси. Через чотири роки після визволення від британського колоніалізму тут було проголошено республіку (1960 р.). Уряд очолив Кваме Нкрума — лідер Народної партії конвенту, яка з моменту свого утворення (1949 р.) йшла в авангарді боротьби ганського народу за незалежність. У 1966 році уряд Нкруми було повалено й встановлено військову диктатуру, що здійснювала антинародну політику. 1972 року в результаті нового перевороту до влади прийшла Рада національного порятунку. Однак соціальні та економічні суперечності загострювались, і 4 червня 1979 року група офіцерів скинула РНП. Цього разу при владі стала Революційна рада збройних сил на чолі з лейтенантом авіації Джеррі Джоном Роулінгсом. 24 вересня 1979 року вона поступилася місцем цивільній адміністрації, але та не змогла вивести країну з економічної скрути, і 31 грудня 1981 року знову відбувся державний переворот. Країну очолила керована Роулінгсом Тимчасова рада національної оборони.

Саме цьому бурхливому періоду в історії Гани — сімдесятим — початку вісімдесятих років, — майже невідомому радянському читачеві, й присвячена книга К.Янки. Публіцист розглядає переворот 31 грудня як початок національно-демократичної революції, а Тимчасову раду національної оборони, що в справі революційного оновлення суспільства спирається на масову підтримку трудящих, втілену в діяльності місцевих органів народного самоуправління — комітетів захисту, — як «уряд з народу й для народу». Така авторська позиція щодо сучасного розвитку Гани зумовлює характер зображення подій минулого десятиріччя.

У центрі оповіді — постать народного лідера /174/ Дж. Роулінгса; шлях його революційної боротьби, який К.Янка називає «випробуванням», і становить основу сюжету.

З’ясовуючи мотиви, якими керувався Роулінгс, публіцист підходить до розкриття політичного змісту революції: він трактує зловживання владою як найочевидніший потворний вияв успадкованої від колоніального минулого соціально-економічної системи, настільки глибоко укоріненої, що країні не вдалося позбутися її за десятиріччя незалежності. На зруйнування цієї системи, власне, й спрямовані дії Роулінгса.

Сьогодні в революційно-демократичній ідеології Гани центральне місце посідають економічні проблеми, а підвищення господарської активності розглядається як магістральний напрямок усіх зусиль. Складність ситуації (як і в багатьох інших африканських країнах) полягає в тому, що доводиться орієнтуватися на змішану структуру: від державного сектора й кооперативів трудящих до приватнокапіталістичного устрою та іноземного партнерства. Як заявив нещодавно Роулінгс, «…усі наші дії та політика засновані на реалізмі та суворих фактах економічного становища країни». (Цікаво, що свою тезу він підтвердив посиланням на зміни в господарській політиці СРСР).

Публіцистична повість К.Янки переконує, що без наполегливої боротьби із зловживаннями, докорінного оздоровлення суспільної атмосфери неможливий прогресивний розвиток будь-якої країни.

Розділ 1
15 травня: різні погляди

Був вівторок, 15 травня 1979 року, сімнадцять годин дев’ять хвилин. Коментатор програми Бі-бі-сі «У фокусі — Африка» повідомляв:

«…Важко сказати, наскільки серйозним було це повстання… Мотиви його остаточно не з’ясовані… Гана, безумовно, збирається повернутись до цивільного правління на початку липня, і не виключено, що дехто з військових хотів би запобігти цьому. Адже відомо, що багато офіцерів збройних сил побоюються, аби майбутній цивільний уряд не повів рішучого розслідування корупції та зловживань військових за сім років їхньої адміністрації».

Тим часом лейтенант військово-повітряних сил Джеррі Джон Роулінгс сидів за гратами в підрозділі військової розвідки. Він не був аж надто засмучений тим, що справи склалися саме так. Звичайно, якби переворот завершився вдало, це більше б його задовольнило. Та все ще може змінитися, запевняв себе лейтенант. На суді він матиме можливість говорити, а значить, його почує весь світ.

Дружина Джеррі Нана була вдома. Кілька відвідувачів, у тому числі й хлопці з військової розвідки, завітали були до неї й пішли, але вже о пів на шосту з’явилися агенти служби безпеки з обшуком і ретельно перетрусили їхню маленьку однокімнатну квартиру. Обшукали й Нану. Жінка саме бавила дитину, якій щойно виповнився рік, але терпляче витримала прискіпливість нишпорок. Друзі заспокоювали її, радили перебратися в безпечніше місце. Нанина мати хвилювалася, мабуть, більше за неї.

Чи був арешт Джеррі Роулінгса такою вже несподіванкою для Нани?

— Певно, що ні, — сказала вона мені пізніше. — Джеррі постійно нарікав на несправедливість, корупцію, службові зловживання та інші злочини військового уряду.

Якусь мить жінка вагалася, розповідати далі чи ні, та потім наважилася:

— Бачите, настав час, коли я почала ховати від нього харчі і всілякий хатній дріб’язок…

— Чому? — здивувався я.

— Знаєте, чим займався Джеррі після роботи? Їздив купатися або катався верхи. Чи просто походжав із собакою десь у парку. Часом рибалив на Вольті… Шукав розради від тяжких думок. Не міг він бачити, як люди слабодухо миряться з безправністю. А проте, — провадила Нана стиха, — що більше чоловік вдавався до цих розваг, то частіше стикався з прикрощами та злиднями… І ріка гнітила його, бо ж тут він стрічав голодних, виснажених рибалок. Щоразу, йдучи збирати устриці, він брав для цих бідолах щось із речей повсякденного вжитку.

Що я міг сказати на це? Не лишалося місця навіть для найменшого жарту. Але Нана прийшла мені на допомогу, заговоривши знову:

— Знаєте того каліку, який щодня бродить цією вулицею?

Я відповів ствердно, бо не помітити його було неможливо.

— Джеррі наполягає, щоб ми його годували. Він каже, що цінує цю людину, яка робить потрібну й добру справу — наводить довкола порядок, збираючи клаптики паперу, що засмічують вулицю…

Подумавши хвилину, Нана додала:

— Я казала про тих рибалок з ріки. Так от: Джеррі часом відносив їм навіть мої голки з нитками та обмилки.

Певною мірою я починав розуміти, чому події 15 травня були неминучими. Нана знайшла відповідні слова:

— Що ж до мене, то я не дивуюся з його вчинків. Я не знала його планів, але була певна, що те купання та їзда не дуже допомагають йому. Можливо, він обмірковував вихід із становища, що склалося в Гані: з одного боку, її багатства й ресурси, з іншого — несправедливість та злидні. Це вражало його в самісіньке серце…

— Може, то було розчарування? — втрутився я.

— Так. Крім того, він дійшов думки, що /175/ люди, яким випало керувати цією країною, дбали лише про власний добробут.

В Аккрі плітки поповзли задовго до офіційної заяви уряду, після того, як хтось почув постріли навколо Бурма-Кемпу.

Декому здалося найбезпечнішим залишити роботу й піти додому. В самому центрі, біля ринку Макола, панувало сум’яття. Коли дійшла чутка, що якісь військові вступають до міста, більшість торговців покидали свій крам напризволяще, аби тільки врятувати життя.

Будинок радіомовлення ретельно охоронявся — ні увійти, ні вийти… Працівників тут тримали довгі години.

Управління збройних сил по зв’язках з громадськістю коротко повідомило, що того ранку якийсь офіцер військово-повітряних сил при підтримці жменьки рядових намагався вчинити заколот. «Їх було знешкоджено й ув’язнено, — йшлося далі в повідомленні. — Один з рядових загинув».

У пивничках новина набувала різних інтерпретацій. На думку одних, тут попрацювали агенти генерала Куту Ачемпонга, що скомпрометував себе як глава держави, а тепер хотів у такий спосіб заслужити реабілітації. Інші подейкували, що було відбито збройне втручання з-за кордону.

У країні вже кілька днів страйкував молодший медичний персонал, вимагаючи поліпшення умов праці. Після того, як поліцейський стріляв у студента, Національна спілка студентів Гани організувала в університетах виступи, демонструючи урядові свій протест. У студентських колах, як і в середовищі медпрацівників, відчувалося неабияке напруження. Тим часом робітники рибоконсервної промисловості припинили роботу, наполягаючи на підвищенні заробітної плати.

Наступного ранку газети повідомили про спробу перевороту. Передовиця однієї з них мала гучну назву: «ЗАКОЛОТ ПРИДУШЕНО».

В редакційному коментарі «Дейлі грефік» під заголовком «Чому сталося це заворушення», зокрема, говорилося:

«…Ще більше спантеличує те, що вчора в Палаці мала відбутися церемонія, яка свідчила б про ретельну розпланованість та неухильність заходів, спрямованих на підготовку виборів 18 червня: делегація з трьох осіб на чолі з головою установчих зборів Джастісом Креббом повинна була представити вищій військовій раді (ВВР) остаточний проект конституції…

Таким чином, постає питання: чого сподівалися досягти авантюристи в цей період, коли більшість ганців уже настроїлися на 18 червня й на те, що відбуватиметься далі?..

Чи вони керувалися самим лише владолюбством, чи, може, ними володіло справжнє невдоволення, якому вони не знайшли вдалішого втілення, ніж державний переворот?..»

Того ж дня, 16 травня, о сьомій годині ранку «Голос Америки» через свій французький відділ уперше повідомив про цей інцидент:

«…Це перша спроба перевороту, відколи генерал Акуффо прийшов до влади в липні минулого року. Наступного місяця в Гані мають відбутися вибори цивільного уряду».

Склалося так, що надії на подолання бідності, злиднів, нестатків та безправності народу пов’язувались із запланованими на 18 червня виборами. Здавалося, всі прагнуть позбутися військових правителів. Вони вже досить «накерували» за останні 7 років.

Цікаво, що посол Сполучених Штатів у Гані Роберт Сміт, прощаючись третього травня з главою держави генералом Фредом Акуффо, схвально висловився про «видатну діяльність ВВР і мудрість, виявлену нею в підготовці передачі влади цивільному урядові».

Містер Сміт вихваляв також «досягнення ВВР у сфері прав людини». Тобто досягнення у гнобленні, грабунку та експлуатації мас!

У Західній Європі вдавали, що нічого й не помітили; радіостанція «Франс ентер» вирішила не порушувати необізнаності своїх слухачів. 16 травня о 7 годині ранкова інформаційна програма повідомила лише таке:

«У Гані наступного місяця люди підуть до виборчих урн, щоб обрати цивільного главу держави й новий парламент. Варто нагадати, що нинішній лідер, генерал Акуффо, обіцяв передати владу цивільному урядові, який приступить до виконання своїх обов’язків 1 липня цього року».

Природно, що більшості іноземних країн хотілося побачити в Гані скоріше цивільний уряд і парламент, аніж занепад, спричинений корупцією та зловживаннями.

Саме навколо цієї теми розвивала коментарі Бі-бі-сі. Оглядач її програми «Двадцять чотири години» висловлював свій погляд:

«Дехто з військових, особливо молодших офіцерів, виявляє невдоволення, побоюючись, що армія зазнає прискіпливого розслідування з боку цивільного уряду, який прийде до влади в липні. Зловживання, крадіжки та корупція зумовили непопулярність військової адміністрації в останні сім років…»

Далі коментатор повідомляв, що «уряд генерала Акуффо з самого початку повів кампанію з метою перекласти відповідальність за всі провини, корупцію та правопорушення на адміністрацію Ачемпонга, багато членів якої входять тепер до складу ВВР і приймають політичні рішення разом з Акуффо».

Радіо Швейцарії також приділяло увагу лише виборам:

«Представники уряду Гани стверджують, що заколот не вплине на плани поновити в країні цивільне правління, початок якому покладуть загальні вибори наступного місяця».

Через три дні «Голос Німеччини» так повідомив про повстання:

«Командуючий армією Гани зневажливо висловився про невдалий переворот, учинений на початку цього тижня жменькою спантеличених осіб, і закликав збройні сили до згуртованості… Цей інцидент стався якраз за місяць до президентських та парламентських виборів, які відбудуться 18 червня з метою відновлення цивільного правління після семи років військової адміністрації».

Звістка про повстання розбурхала армію. Частина молодших офіцерів вважали, що такий струс був потрібен. Інші були прикро вражені.

Чули, як хтось із них сказав:

— Що це за жарти? Чи, може, він вважає себе єдиною в усій країні людиною, здатною розв’язувати наші проблеми?

Такі самі докори Нана Роулінгс вислуховувала по телефону, що дзвонив без перестанку: /176/

— Подивись, що Джеррі накоїв. Кого він із себе вдає?

Такому ж настрою піддалися навіть найближчі друзі Роулінгса, коли стало відомо, хто очолював виступ.

Командуючий армією генерал-майор Одерті-Уеллінгтон нагородив офіцерів і солдатів, які три дні тому «придушили заколот».

У редакційній колонці газети «Дейлі грефік» зазначалося:

«…Вшанування цих сміливців мусить відродити в наших солдатів випробуване часом переконання, що героїзм завжди винагороджується, а нерозважливі вчинки самозванців призводять до безчестя і ганьби…

Якби решта підрозділів збройних сил не зберегли честь мундира, те, що сталося минулого вівторка, могло б віддалити на кілька десятиріч нашу заповітну мету — повернути країні цивільне правління й залучити всіх і кожного до врятування нації від економічної розрухи, в якій ми опинилися…

У той час, коли ВВР накреслила програму підготовки виборів народного уряду 18 червня, будь-чия спроба вчинити переворот виглядає безглуздо.

Якщо заколотники мали на меті скинути ВВР і продовжити владу військових, цікаво, чи подумали вони про те, як цивільне населення, вже настроєне на відновлення конституційного правління, сприйняло б такий зворотний рух…»

Лейтенант Джеррі Джон Роулінгс був позбавлений будь-якої інформації. Ні газет, ні радіо. А його дуже розважило б те, що говорив коментатор африканської служби Бі- бі-сі вранці 19 травня:

«…Є також повідомлення, що лейтенант ВПС Роулінгс хотів залишити військових при владі ще на два роки…»

За кілька місяців до запланованих виборів майже в кожному ранковому випуску новин надавалося слово провідним релігійним діячам, які пропонували власні рекомендації щодо того, яке правління необхідно Гані. Всі вони добре знали про економічну та соціальну деградацію країни, тому використовували щонайменшу можливість для своїх настанов: «Превелебний І.С.Лемер, англіканський єпископ Аккри, закликав ганців обирати майбутніх лідерів, керуючись їхнім ставленням до бога та співвітчизників…

Він сказав на уїкенді в Темейлі, що тільки лідери, яких надихає любов до співвітчизників, здатні сприяти побудові справедливого й щасливого суспільства…

Превелебний Лемер наголошував, що тепер для повернення собі втраченої гідності країна, як ніколи, потребує наполегливих та самовідданих керівників…» («Дейлі грефік», 11 травня 1979 р.).

«Справедливе й щасливе суспільство». «Наполегливі та самовіддані керівники». «Втрачена гідність».

Цікаво, чому жоден із священиків не висунув власної кандидатури на посаду такого державного діяча?

2 квітня 1979 року превелебний Домінік Андо, католицький єпископ Аккри, радив політикам, котрі претендують на владу, ширше інформувати населення про сучасне економічне становище в країні й утримуватись від обіцянок, які вони не зможуть виконати в разі обрання…

Він закликав різних політичних діячів згуртуватися в єдиний фронт, щоб мати змогу реалістично підходити до розв’язання проблем країни в Третій республіці…

Як зазначив єпископ, населення добре знає становище, що склалося в країні. На його думку, претенденти вчинили б нерозважливо, заснувавши свої передвиборчі кампанії на тому, що він назвав купою брехні.

«Єпископ Андо заявив, що народові необхідні чесні, віддані та побожні діячі для керівництва Третьою республікою».

Неймовірно, але деякі газети все ще вдавали, ніби не знають, що робиться в Гані. Траплялися такі заголовки:

«Народний авангард гарантує звітність перед народом»,

«Ми зросимо рівнини Афраму: Народна національна партія (ННП)»,

«Об’єднаний національний конвент (ОНК) припинить імпорт пшениці».

А ще 6 березня «Дейлі грефік» писала:

«Як нація ми, здається, скотилися до найнижчого рівня за всю нашу історію. Збіг обставин та помилки дезорганізували колись багатообіцяючу економіку. Безсумнівно, тяжке становище, в якому опинилося господарство, є наслідком невдалого керівництва. Наші теперішні труднощі збіглися з наміром відновити цивільне правління, третє за час незалежності…»

Однак солдати вже збиралися повертатися в казарми. Військова верхівка за допомогою конституційних гарантій застрахувала себе на майбутнє від всякої відповідальності, а політики спритно виголошували обіцянки. Так, лідер Партії нового суспільства заявив у Хо, що коли його партії довірять владу, вона відкриє коледжі по всій країні.

«На додаток, запевнив він, Партія нового суспільства збудує залізницю з метою полегшити перевезення» («Дейлі грефік», 6 березня).

Ще задовго до 15 травня лейтенант Д.Д.Роулінгс занотовував олівцем деякі власні роздуми. Один з таких записів свідчить про те, що на 15 травня він готував промову:

«Вони є всюди, і вам уже слід розпізнавати їх. Це може бути голова департаменту чи менеджер, офіцер служби безпеки чи торговий агент — та якщо ми з вами не візьмемо права заарештувати їх, то марно сподіватися, що хтось зробить це за нас…

Як я вже казав, кожен з нас — це частка проблеми, тільки одні — по один її бік, інші — по другий… Бути водночас свідком проблеми і стояти осторонь її — неможливо. Якщо тепер тобі не вистачить духу й мужності, то ти назавжди поховаєш своє невдоволення й залишишся рабом…

Нам бракувало лідерів — самовідданих лідерів, які б думали насамперед про свій народ; лідерів, які б піклувалися насамперед про добробут підлеглих, які б розуміли тяжке становище і переймалися стражданнями народу. Натомість вони сіли нам на шию з їхніми розвагами та прагненням утриматись при владі й забезпечити собі розкішне життя у відставці».

Зустріч з адвокатами стала можливою для Джеррі лише через деякий час після арешту 15 травня. І це тому, що військовий уряд ніяк не міг вирішити, в який спосіб судити його. А ще тому, що мати Джеррі бігала, шукаючи поради, і його дружина Нана клопоталася про те, щоб найняти надійних юристів. Але доки /177/ адвокати Адумоа Боссмен і Цацу Ціката обмірковували свої аргументи, Джеррі й сам почав готуватися до захисту:

«Ваша честь, я не маю наміру відмовлятись од власних вчинків, що призвели до подій з чотирнадцятого на п’ятнадцяте. Так само я не збираюся зрікатись власних переконань, власних ідей і надій. Переконань, які поділяють благородні люди (ще шість звинувачених), солдати, а також — і це найголовніше — громадяни всієї країни…

І ось ми повертаємось до казарми, заплямовані тим, що не здійснили жодної енергійної, рішучої, радикальної спроби знешкодити й покарати державних злочинців, котрі довели нас до такого безчестя…

Для мене однією з причин було прагнення покласти край усім виявам безправності людей. Можливо, в боротьбі проти безправності мені довелося б вдатися до насильства…

Як на мене, будь-що, навіть смерть, краще, ніж безправність. Однак насильство призвело б до багатьох жертв, і думка про смерть бодай однієї невинної людини була нестерпною…

Ваша честь, зміни, як ніколи, потрібні саме тепер…

Ви мусите знати, що́ означає бути знедоленим, експлуатованим, пригніченим. Знедолені потребують захисту, як ніколи раніше. Ось вони перед вами — позбавлені буквально всього. Вони страждають через державне беззаконня, яке дало змогу іноземцям та різним пройдисвітам тримати під контролем державну владу. Знедолений почувається безпорадним…»

Якось увечері Джеррі отримав листівку від родича. Прочитавши її, він попросив олівця в одного з охоронців і написав на ній кілька слів. Залишалося ще два дні до військового суду в Бурма-Кемпі, й він мусив готуватися до захисту. Ось ще дещо з написаного ним:

«Ваша честь, хоч би який вирок чекав на мене та моїх товаришів, давайте щось робити з нашою армією, інакше ми докотимося до знищення власної совісті. Озброєна людина без совісті небезпечна…

Ваша честь, якщо минулий і теперішній досвід може бути мірилом для дня завтрашнього, то уявіть, до чого призведе нас і прийдешнє покоління ця інфляція, спричинена зажерливістю й недоумством?..

На народ Гани чекає занепад. Хоч ми й маємо надію виростити наших дітей кращими за нас, або принаймні такими, як ми, вони все одно стануть гіршими, і з часом ми платитимемо дедалі більшу ціну за поширення в нас культури білої раси Наслідки ви можете уявити самі…»

Кілька місяців по тому, як владу було передано ННП, Джеррі довелося відповідати на масу запитань, як-от:

— Чи не здавалося вам, що п’ятнадцятого травня ви втратили чудовий шанс?

Він казав мені:

— Йшлося не про втрату кимось якоїсь можливості. Дурні нездатні були осягнути всієї глибини страждань знедолених. Вони не мали уявлення про те, що вирує в серцях людей… Вони вважали, що судять мене одного. Де було їм знати, що вони випробовували совість збройних сил, навіть усього народу.

Розділ 2
Могутній заклик

— Пане голово трибуналу! Ініціатором і керівником заколоту є головний обвинувачуваний Джеррі Джон Роулінгс, лейтенант військово-повітряних сил Гани, що служив на авіабазі в Аккрі…

Так генеральний прокурор розпочав промову на відкритті процесу над шістьма військовими, звинуваченими у змові з метою заколоту та у вчиненні заколоту із застосуванням насильства. Сьомого звинуватили тільки в тому, що він утаїв відомості про змову.

У понеділок, 28 травня 1979 року, конференц-зал збройних сил Гани Бурма-хол був переповнений, оскільки газети сповістили, що того ранку відбудеться засідання трибуналу.

Ще до появи головного військового прокурора й членів верховного трибуналу в залі панувало напруження; воно відбивалося на обличчях присутніх, які нетерпляче чекали, що скаже Роулінгс.

Тим часом увійшла Нана Роулінгс і загубилася серед натовпу.

— Я хотіла уникнути телекамер, — розповідала вона мені згодом. — Майже ніхто не знав, що я — його дружина. Знайомі офіцери посадили мене в другому ряду.

За останні два тижні вона натерпілася, вислуховуючи всілякі інсинуації. Її прикро вразило, що деякі з найближчих друзів Роулінгса тепер вдавали, ніби не знайомі з нею. Домогтися побачення з Джеррі не вдалось, і Нана підтримувала з ним зв’язок лише через адвоката Ц.Цікату.

Вона сиділа серед натовпу, й перед її очима поставали, немов на екрані, обличчя, жести, слова чоловіка. Нана розповідала мені:

— Іще в шкільні роки його обурювали люди, які ошукували інших. Джеррі без вагань став би на захист знедолених… Він був щедрим, не соромився навіть скинути й віддати бідній людині власні шорти. Його дивувало, що люди на добро не завжди відповідають добром… Я помічала це за ним давно, але найбільше йому наболіло на душі за третій рік режиму Ачемпонга… А потім, коли Джеррі заарештували, навіть найближчі друзі приходили до мене з дурними запитаннями: «Чи давав тобі чоловік останнім часом великі суми грошей?», «Чи завжди він був удома?», «Чи відвідував вас протягом останніх двох тижнів хтось із білих?» І про це запитували люди, які мусили знати його краще за мене… Хотілося плакати. Але втішало те, що Джеррі ніколи не був боягузом. Він завжди говорив правду, навіть ризикуючи життям…

Налаштовано теле- і фотокамери. Репортери напоготові. Всі погляди прикуті до головного входу.

Привели обвинувачених. Попереду впевнено йшов лейтенант Роулінгс. Багато присутніх солдатів знали його. Він був у темних окулярах і тримав щось схоже на згорток паперу. За ним ішли рядові Н.Гатсікоу, С.Тамаклоу, К.Гбафа і Д.Дзіболозу, капрали А.Юболд і Д.Баба.

Більшість присутніх — а там були й сотні цивільних — бачили Роулінгса вперше. Коли ж його оголосили основним організатором заколоту, це викликало у всіх цікавість.

Джеррі Джон Роулінгс народився 22 червня /178/ 1947 року в Аккрі. Його батько, Джон Джеррі Роулінгс — виходець із Шотландії. Мати — Вікторія Акботуї — родом з ганського селища Дзелукопе, що поблизу Кети.

Він закінчив школу в Аккрі 1966 року. Особливо сумлінно ставився до шкільної військової підготовки.

«Ще школярем, за часів режиму Нкруми, я зрозумів масштаби корупції та несправедливості», — писав Роулінгс у своїй першій заяві після арешту. Відкинувши колишню мрію стати цивільним льотчиком, він, всупереч бажанню матері, пішов у військову авіацію. Джеррі, за власними словами, «опинився віч-на-віч з людською бездушністю і мстивістю».

25 серпня 1967 року Роулінгс був зарахований на авіабазу в Такораді, де оволодів основами льотної справи. Із вересня 1967 року до березня 1968-го навчався у військовому училищі неподалік Аккри. Завершив підготовку в січні 1969 року в Такораді. Там був нагороджений призом «Швидкокрилий птах», яким відзначали найкращого курсанта авіації.

— У Такораді він постійно роздумував про тяжке становище бідних і чи не кожну розмову зводив до теми, як змінити їхнє життя, — розповідав мені один з офіцерів.

Інший шкільний товариш Джеррі згадував:

— Він жартома застерігав свою подругу Нану, що їй доведеться нелегко в разі їхнього одруження. Адже Джеррі мав намір присвятити своє життя боротьбі проти злочинної експлуатації бідних. Нана, всміхаючись, казала, що боротиметься разом із ним.

Роулінгс розпочав службу на авіабазі в Аккрі в квітні 1978 року в званні лейтенанта.

— Пане голово! — провадив далі прокурор. — Головний обвинувачений уже давно зневірився в нашому несправедливому суспільстві. Після усунення Ачемпонга від керівництва державою в липні 1978 року й переходу влади до ВВР Роулінгсові якийсь час здавалося, що все обернеться на краще. Але вища військова рада не дбала про поліпшення життя народу, чим, на його думку, «заплямувала репутацію збройних сил». Роулінгса вкрай непокоїло, що військовий уряд не зробив майже нічого, щоб виправити становище, перш ніж передати владу.

Зал вибухнув оплесками — адже Роулінгс висловив думку армійських низів, тих, кого він назвав «совістю збройних сил».

Присутні перевели погляди .з прокурора на головного обвинуваченого, що спокійно сидів, закинувши ногу на ногу.

Ще під час слідства Роулінгс зазначав, що він був дуже задоволений, коли Ачемпонг у 1972 році пообіцяв покласти край розкраданню національних багатств. На думку Джеррі, деякий «динамізм», привнесений полковником у дії уряду, був «заснований на чесності та непідкупності». Але коли один з урядовців, спійманий на приховуванні значних запасів цукру, вийшов сухим з води, Роулінгс втратив надію. Він зрозумів: казнокрадство й приниження людської гідності не припинилися.

Саме в той час, десь у 1978 році, Джеррі почав пильніше придивлятися до льотчиків, які поділяли його погляди на становище в країні. Точилися розмови, зростало невдоволення серед військових.

— Він згуртував невелику групу однодумців, які потай зустрічалися в парку Плентейн- Гроув та інших місцях і обмірковували, як зарадити лихові, — провадив далі прокурор, обливаючись потом під потужними лампами телеоператорів. Він дістав хустинку й витер чоло. В залі ставало дедалі неспокійніше. — На одній із їхніх зустрічей головний обвинувачений запропонував план бомбардування промислових об’єктів, які належали сірійцям і ліванцям. Він сподівався, що з допомогою сум’яття та грабунків у країні вдасться спонукати ВВР спочатку створити комітети на чолі з молодшими офіцерами для розслідування діяльності підприємців з Лівану й Сірії, які прибрали до рук нашу економіку, а вже тоді передавати владу…

Схвальні вигуки в залі ставали дедалі голоснішими, й було очевидно, що Джеррі завойовує все більшу симпатію. Він слухав нерухомо, час від часу ствердно киваючи.

Проблема залежності економіки від іноземного капіталу турбувала всіх, навіть студентів. Останні військові уряди всіляко сприяли такому становищу, потураючи розбещеним ліванським та сірійським буржуа.

Коли прокурор перейшов до подробиць операції, в залі запала тиша.

— Пане голово, — провадив він, — як встановило слідство, чотирнадцятого травня в другій половині дня головний обвинувачений разом з відставним льотчиком Куейнором після служби поїхали до Ріккі, ніби для того, щоб узяти молоток та кліщі. Звідти вони подалися на авіабазу, аби з’ясувати, який підрозділ чергує, і чи залишився там ще хтось з офіцерів. Замість призначеного уоррант-офіцера[1] Секі чергував, відбуваючи покарання, лейтенант Атьємо…

— Вони поїхали додому й поснідали. Роулінгс поклав у ранець форму, черевики, пістолет та інструменти. Куейнор також зайшов до себе, взяв форму й гроші. Заростями вони дісталися до Плентейн-Гроув, де чекала решта змовників. Було вже близько восьмої вечора. Роулінгс вибачився, що запізнився, й коротко виклав план операції: озброївшись, захопити авіабазу і на бронемашинах під’їхати до штабу в Ріккі, де припаркована броньована техніка. Потім Роулінгс і Гатсікоу прокралися до складу боєприпасів, зірвали замки і взяли коробки патронів. Тут до них приєднався Гбафа. Роулінгс замкнув двері й повернувся на місце зустрічі. Після цього він послав за капралом Хаміду, який чергував у караульному приміщенні. Хаміду прийшов з капралом Д.Бабою і повідомив, що другий черговий ще не спить, тому Роулінгс запропонував почекати…

— Після другої години ночі, коли охоронець заснув, Хаміду витяг у нього ключі від складу із зброєю. Роулінгс та Гбафа взяли там десять гвинтівок, десять автоматів, магазини до них і повернулися до схованки в заростях, де головний обвинувачений роздав зброю. Удвох з Тамаклоу вони захопили пост чергового, заарештували Атьємо й увесь підрозділ…

— Головний     обвинувачений, —     провадив прокурор, — наказав викликати чергову бронемашину. Як тільки вона під’їхала, місце водія зайняв Дзіболозу. Атьємо посадили на переднє сидіння, а Роулінгс умостився позаду разом з Гатсікоу, Ніком та Куейнором…

— Вони вирушили до Ріккі. Коли минали ворота, Роулінгс наказав Куейнору знешкодити /179/ охоронців і захопити їхнього командира.

В Ріккі Роулінгс заарештував трьох солдатів, котрі спали у стайні. Він змусив одного з них викликати уоррант-офіцера Азаре, що чергував у штабі. Захопивши Азаре, вони разом з ним рушили до авіабази. Там Роулінгс висадив заарештованих у Ріккі солдатів, пішов з Азаре до кімнати відпочинку і звелів йому вишикувати водіїв бронемашин. Але тому бракувало рішучості. Тоді головний обвинувачений сам наказав зарядити кулемети на машинах. Водії відповіли, що кулемети вже заряджені…

— Починало світати. Водії з кулеметниками, на вимогу Роулінгса, зайняли свої місця. Гатсікоу і ще один з рядових сіли в одну машину, а капрал Баба й головний обвинувачений з черговим офіцером — в іншу. Вони під’їхали до авіабази, забрали трьох солдатів з Ріккі й попрямували до штабу. Зупинилися перед гаражем бронемашин біля площі…

— Роулінгс звелів оголосити тривогу у військовій частині, але система не спрацювала. Тоді Гатсікоу поїхав на авіабазу, дав там сигнал тривоги й повернувся з сигнальним пристроєм. Він повідомив Роулінгса, що за його, Гатсікоу, наказом заарештовано трьох старших офіцерів…

— Роулінгс доручив одному з солдатів увімкнути сирену. На сигнал прибув своєю машиною командир дислокованого в Ріккі полку майор А.Сулеймана. До нього підійшов головний обвинувачений із своїми людьми. Коли майор зробив зауваження одному з водіїв, що той без берета, головний обвинувачений вигукнув: «Тут командую я, а не ви! Вас заарештовано!» Сулеймана вийшов з машини й попрямував до свого дому. Бронетранспортер рушив за ним. На перехресті майор крикнув водієві, щоб той повертав назад, але головний обвинувачений попередив: «Я не жартую, сер, і якщо ви не зупинитесь, стрілятиму». Сулеймана не зупинивсь, і Роулінгс дав чергу з автомата над його головою.

— Пане голово, — провадив прокурор, — за даними слідства, Сулеймана кинувся до складу боєприпасів, де були озброєні солдати, наказав їм сісти в бронемашини і знешкодити заколотників, які на той час заарештували десятьох старших офіцерів, що пізніше погодилися на переговори з Роулінгсом…

— Під час переговорів головного обвинуваченого запитали, чого він домагався, вчинивши заколот. Роулінгс відповів, що це запитання безглузде. Адже люди вмирають від голоду в пазурях купки ненажер, які ще більше жиріють; економіку країни віддано на поталу іноземцям і жоден наш уряд не притягав їх до відповідальності за мерзенні вчинки. Далі головний обвинувачений заявив, що всі ешелони влади охоплені корупцією, і вийти з цього скрутного становища можна лише так, як це зробили в Ефіопії.

Зал вибухнув такими гучними оплесками, що голова трибуналу пригрозив припинити засідання. Коли присутні вгамувалися, прокурор продовжив:

— Незабаром три бронемашини вдерлися через головні ворота й, оточивши офіцерів, котрих Роулінгс тримав заложниками, взяли їх під захист. Зчинилася стрілянина. Один з рядових загинув, іншого було поранено. Тим часом на місце сутички прибув Сулеймана і примусив заколотників скласти зброю. Роулінгс кинув гвинтівку і був заарештований. При обшуку в нього знайшли текст промови, яку він, очевидно, мав намір виголосити в разі вдалого перевороту. Пізніше ми ознайомимо присутніх з цим документом…

— Шановні члени трибуналу! Я коротко виклав зміст обвинувачення… Це заворушення спричинило сум’яття в усій Аккрі, дехто з жителів кинувся тікати, навіть дебелі крамарки з ринку Макола виявили неабияку спритність.

Ці слова викликали сміх у присутніх і дещо розрядили напруження. Коли гомін ущух, військовий прокурор запропонував адвокатам приступити до виконання своїх обов’язків. Захисників Роулінгса очолював А.Адумоа- Боссмен. Решта обвинувачених лишилися без захисту. Однак Боссмен пообіцяв, що колегія адвокатів докладе всіх зусиль, щоб і їм забезпечити захист.

Перерва скінчилася. Після консультацій з адвокатами обвинувачені повернулися на свої місця. Джеррі гримнув на товаришів: «Тримайтесь, як личить солдатам». Незважаючи на співчутливу реакцію публіки, шестеро змовників майже втратили надію на благополучний фінал. Здавалося, дехто з них уже був ладен звинуватити Роулінгса в усьому, що сталося.

Трибунал припинив засідання на два дні.

Повний текст промови Джеррі, згаданої прокурором, нікому не судилося почути. Але мені вдалося дістати уривки її рукописного оригіналу:

«Слухайте мене, ганці, мої співвітчизники!

Добре слухайте, бо я не гайнуватиму часу на балачки! Перш за все знайте, що я не збираюся нав’язувати свою владу десятьом мільйонам громадян. Але в історії країни настав час, коли хтось мусить узятися за військову верхівку, за всіх тих політиків, бізнесменів та іноземних злочинців, які живуть з нашої крові, поту й сліз, з нашої тяжкої праці, багатіючи, загрузши в пияцтві та розпусті, тимчасом як народ ледь животіє…

Я знаю, що це таке: йти спати, коли голова паморочиться від голоду…

Хочу застерегти вас: якщо ви будете співробітничати із свинями-визискувачами або допоможете їм втекти, неважко уявити, як вони можуть знекровити нашу країну…

Я не фахівець у галузі права та економіки, але я добре розумію, як нелегко працювати на порожній шлунок, не знаючи, коли знову вдасться поїсти.

Сьогодні справа навіть не в тому, хто буде при владі — військові чи цивільні, те чи те плем’я. Сьогодні заможні протистоять незаможним. Величезна кількість голодних людей протистоїть жменьці зажерливих, бездушних, егоїстичних офіцерів, політиків, ділків, банкірів і збіговиськові ліванських буржуа, що воліють триматися подалі від власної країни з її проблемами. А хто залишається в дурнях? Ми з вами…

Америка пройшла через свою революцію, Франція — через свою, Великобританія — через свою. Так само Росія, Китай, Іран. Лише правителі чорної раси на чорному континенті поводяться зі своїми співвітчизниками як з гуртом худоби, маючи їх за рабів. Так от, знайте: вам не допоможе ані бог, ані жоден правитель, бо його діти не голодують, бо він має все, щоб жити як йому заманеться…

Тільки ви самі можете допомогти собі». /180/

Трибунал відновив роботу в середу, 30 травня. Але на той час дещо змінилося. На стінах у Бурма-Кемпі з’явилися плакати, й ті, хто прибув туди вранці, не могли не помітити їх. Деякі написи були зроблені крейдою:

«Припиніть судилище, бо лихо вам буде!»

«Якщо хочете смерті — продовжуйте».

«Революція або смерть!»

«Боротьба не припиниться».

Власті ледве встигли позривати плакати до початку засідання. Газети писали про Джеррі та його боротьбу з несправедливістю. В пресі широко висвітлювалась промова генерального прокурора, що дуже дратувало декого з урядовців.

У залі зібрався величезний розбурханий натовп. Люди плескали в долоні, незважаючи на попередження голови трибуналу. Лейтенант Атьємо засвідчив, що Роулінгс висловив готовність в разі поразки прийняти смерть за своїх однодумців. Після цього зал вибухнув шаленими оплесками.

Наступного ранку передова стаття «Дейлі грефік» вийшла під заголовком: «Облиште моїх людей!.. Я відповідаю за все». Наче сірник піднесли до хмизу.

Оце справжній ватажок, — розповідав мені згодом один капрал. — Знаєте, в армії підлеглі не люблять офіцерів-боягузів. А він висловив те, що кожен з нас давно хотів сказати. Нам тільки бракувало лідера, і ним став Роулінгс, якого полюбили навіть ті, хто не знав його раніше.

Третє засідання трибуналу відбулося в четвер, 31 травня. Адвокати вислухали головного свідка. Вигуки та оплески свідчили про підтримку позиції Роулінгса.

Голова трибуналу оголосив перерву до понеділка, щоб дати змогу колегії адвокатів підшукати захисників для решти обвинувачених. Він зробив присутнім останнє попередження, заявивши, що «позбавить їх можливості спостерігати за процесом», якщо вони й надалі порушуватимуть тишу.

Коли обвинувачених виводили із залу, люди махали їм руками на знак підтримки.

Розділ 3
Настало 4 червня

Двоє солдатів, що охороняли заарештованого Роулінгса, погодилися відповісти на мої запитання. Я пообіцяв не називати їхніх імен.

— Нам наказали приставити його у в’язницю армійської спецслужби, — згадував один із них. — Охороняючи Роулінгса з п’ятнадцятого травня до четвертого червня, ми весь час спілкувалися з ним, і через нас він підтримував постійний зв’язок з казармами. Третього червня до мене підійшли два капрали й запропонували допомогти звільнити Джеррі наступного дня.

Другий розповідав:

— Командир наказав нам бути особливо пильними щодо Роулінгса. Отже, ми не відходили від нього ні на крок… Окрім мене, жоден з охоронців не курив, тож я ділився з ним цигарками, і ми швидко порозумілися… Нарешті йому трапилася нагода докладно обговорити з нами мотиви своїх вчинків… Ідеї Джеррі зацікавили нас, і він почав нам подобатись. Якось уночі прийшли двоє і сказали, що незабаром їм потрібна буде наша допомога. Ми відповіли згодою… Рівно о пів на третю ночі четвертого червня агент спецслужби, в якого були ключі від камери Джеррі, підняв охорону по тривозі й оповістив, що в Бурма-Кемпі солдати зчинили стрілянину. Він попередив, що Роулінгс не повинен знати про це. Але хлопці не дрімали. Через півтори години один з вартових почув знайомий голос. То прийшли лейтенант і троє рядових. Агент з ключами кудись зник, і довелося збивати замок якоюсь залізякою… Так Роулінгс опинився на волі… Ми повели його до Будинку радіомовлення, біля якого вже зібралися наші люди.

Роулінгс похапцем щось занотовував, але заклик, з яким він звернувся до народу Гани, був імпровізований і тому дещо уривчастий. Голос його тремтів від збудження.

Зі слів одного сержанта:

— Ми хотіли, щоб саме він пояснив ганцям, що відбувається. Адже Роулінгс набув неабиякої популярності під час процесу, став нашим національним лідером.

Коли я спитав, хто саме скеровував події 4 червня, сержант відповів:

— То було народне повстання.

Очевидно, задум виник у змовників одразу ж після 15 травня, під час похорону солдата, що загинув у сутичці. Люди потай шепотілися, що якби Джеррі заручився підтримкою народу, переворот завершився б переможно. І хоча за такі балачки кидали до в’язниці, поширення самої ідеї стримати було вже неможливо. В атмосфері напруженості, що виникла внаслідок процесу, вже першого пострілу в Бурма-Кемпі було досить, аби привести в рух революційні сили.

Звернення Роулінгса нікого не залишило байдужим:

«Говорить лейтенант Джеррі Джон Роулінгс…

Солдати щойно взяли долю батьківщини в свої руки. Я звертаюся до вас, офіцери: щоб уникнути кровопролиття, не намагайтеся стати на їхньому шляху, бо вони ладні зігнати на нас всю злість, яку ми вселили в них за роки гноблення. Тому — заради всіх святих — не ставайте їм на заваді. Вони добре знають, що роблять. Якщо у вас є найменша причина боятися їх, тікайте. Якщо ж ви не почуваєте за собою ніякої провини, поводьтеся спокійно. Я вже сказав: вони знають, що роблять. Правосуддя таки здійсниться… І так буде скрізь, не лише в Аккрі. Вищої військової ради більше не існує, її замінить нова Революційна рада, до якої всі військові частини мають обрати своїх представників…»

Роулінгс не забув, що в країні триває передвиборча кампанія:

«Збройні сили Гани передадуть владу цивільному урядові в призначений час. Але перш ніж відбудуться вибори, я обіцяю вам встановити таку справедливість, якої жадають трудящі Гани… Кожен з вас причетний до цієї проблеми: одні її створили, а іншим доведеться її розв’язувати. Середини тут бути не може…»

Нані Роулінгс, власне, нічого не лишалось, як утекти з дому. Мати й схвильовані друзі умовили її переховатися — адже з нею була мала дитина. Через кілька хвилин після передачі троє офіцерів вдерлися до квартири, мабуть, щоб захопити її заложницею, доки «Джеррі не припинить оте своє безглуздя».

Але Джеррі не припинив. Адже він запалив полум’я народного повстання. Вперше в історії країни солдатські маси дали вихід своєму /181/ невдоволенню загниванням армії та суспільства в цілому.

І саме солдати вирішили, що лейтенантові Роулінгсу належить очолити Революційну раду збройних сил (РРЗС), яка керуватиме країною.

Звичайно, була й протидія. Командуючий армією генерал-майор Одерті-Уеллінгтон не збирався сидіти склавши руки. Він згуртував опозицію і вже через годину оголосив по радіо, що заколот придушено:

— Хочу додати: всі військові, незалежно від того, брали вони участь у заворушеннях, чи ні, повинні повернутись у свої підрозділи. А тим часом буде вжито заходів, щоб владнати питання про чиєсь там невдоволення і вигадані несправедливості.

Чи знав генерал, що на процесі над Роулінгсом прокурор також говорив про несправедливість, а солдати плескали в долоні?

Ще через півгодини Одерті-Уеллінгтон знову виступив по радіо — цього разу він закликав військових припинити стрілянину.

— Я наполягаю, — сказав він, — щоб лейтенант Роулінгс і його спільники зустрілися зі мною в штабі.

Для Роулінгса та його прибічників було б необачністю прийняти це запрошення. Постріли не вщухали, тож самому командуючому довелося тікати. Але в Німі його наздогнали і вбили у місцевому відділі поліції.

У другій половині дня радіо сповістило, що революційні сили утримують владу. Всім колишнім урядовцям запропонували з’явитися до поліції для їхньої ж безпеки.

Начальник штабу генерал-майор Д.Хаміду остаточно розвіяв усі сумніви:

— Я маю щастя оголосити, що облудним режимам ачемпонгів та акуффо покладено край… Запевняю вас: вибори відбуватимуться так, як планувалося… Ми проводимо такий курс в національних інтересах. Ми занадто довго страждали… Боже, благослови народ!
Наступного ранку «Дейлі грефік» писала:

«Ганці готові до дії. Повстання має всі ознаки народної революції…

Вже надто довго бідняки існують на межі голодної смерті. Через надмірну дорожнечу переважній більшості людей не вистачає на одяг та медичне обслуговування, а інколи навіть і на їжу…

Останнім часом з’явилося безліч крамарів та ділків, котрих аж ніяк не обходить нужденне становище співвітчизників. У бідняка не лишилося жодної надії. Благати про милосердя та справедливість було нікого… Адже відомо, що державні діячі також причетні до експлуатації народу…

Мораль та законність практично зведені нанівець, і громадяни забули, що таке порядність, чесність та доброзичливість…

Отже, вчорашні події не були несподіванкою для широких мас, які вимагають справедливості».

Яких же змін прагнув народ? Якщо, як пише «Дейлі грефік», він усе ще чекав на якогось рятівника, то у виборах були зацікавлені лише імущі. Що ж стосується трудящих, то їм потрібен був власний ватажок. І, попри ідейну позицію редактора, «Дейлі грефік» не могла не визнати істини: суд у Бурма-Кемпі був тією іскрою, з якої спалахнуло полум’я революції. І саме на революцію покладає надії народ.

Тим часом іноземна преса вбачала в повстанні лише заколот, вчинений жменькою змовників. У газетних заголовках та повідомленнях проступало здивування:

Індійська «Хіндустан тайме» писала:

«Заколотники прийшли до влади в Гані. Повідомляють, що вчора в Гані група офіцерів вчинила державний переворот. Вони захопили владу і створюють нову Революційну раду». (6 червня 1979 р.).

«Індіан експресс», 6 червня:

«У Гані, де на 18 червня заплановано вибори, хунта вчинила переворот…

Військові, які минулої ночі вчинили у Гані державний переворот, сьогодні запевняють: вибори, що мають повернути країні цивільне правління, відбудуться, як і планувалося, 18 червня».

«Стейтсмен» надрукувала повідомлення «Ассошіейтед пресс»:

«Командуючого збройними силами Гани застрелили, а главу держави зарізали в понеділок під час перевороту. Лейтенант Д.Д.Роулінгс та його прибічники захопили владу».

«Індіан експресс», також посилаючись на «Ассошіейтед пресс», дала дивний заголовок: «Ліві захопили владу в Гані». І повідомила, зокрема, таке:

«…У середині травня, після першої спроби захопити владу, Роулінгс був ув’язнений. Про нього мало що відомо. Існує припущення, що переворот у Гані покладе початок лівому режиму».

Це вже відверто тенденційне перекручення фактів. У «Ассошіейтед пресс», певне, були свої причини поширювати такі «припущення».

«Таймс оф Індіа» 8 червня надрукувала ще більш інтригуюче повідомлення «Рейтер» (Лондон):

«Очевидці зазначають, що у військовому перевороті, який привів до влади солдатську Революційну раду на чолі з ультрарадикалом лейтенантом Д.Д.Роулінгсом, загинуло лише кілька чоловік…

Як розповідають, Роулінгс, виступаючи по телебаченню в оточенні озброєних охоронців, заявив, що його мета — здійснити чистку в Гані, охопленій економічним розладом та корупцією…

Лейтенант Роулінгс — особа загадкова. Одні вважають, що він наполовину шотландець, наполовину ганець. Інші певні, що його батько був німцем».

Американська преса приділила подіям у Гані неабияку увагу.

«Нью-Йорк таймс» надрукувала звіт кореспондента в Нджамені:

«Прихильники Роулінгса вважають його стійким ідеалістом, обуреним продажністю командування, що за сім років правління заплямувало колись високу репутацію збройних сил».

А ось заголовок у «Вашінгтон пост» від 6 червня: «Офіцер претендує на владу в Гані».

Кореспондент газети в Абіджані, виявляючи чи то необізнаність з реаліями Гани, чи то упереджене ставлення до подій у країні, повідомляв:

«Сьогодні молодший офіцер авіації Роулінгс оголосив себе головою нової Революційної ради Гани й застеріг, що кожного, хто чинитиме їй опір, буде розстріляно…

У цій збанкрутілій західноафриканській країні невдоволені молодші офіцери вже вдруге протягом року повалили військовий уряд». /182/

На жаль, у газеті не було жодного слова про попередній переворот, але вона, принаймні, визнала, що Гана збанкрутувала.

«Вашінгтон стар» також стверджувала, що заколот учинено «бунтівними офіцерами військово-повітряних сил».

Респектабельна «Нью-Йорк таймс» послалася на ЮПІ, щоб створити відповідну «атмосферу» для нападок на новий режим:

«Телеоглядач, якому пощастило виїхати з Гани за мить до того, як було закрито кордон, повідомив, що в понеділок під час перевороту загинули сотні людей».

Аналіз змісту повідомлень виявляє цікаві розбіжності. Лише при їх пильному вивченні переконуєшся, наскільки преса все ж таки тенденційна.

Засоби інформації Великобританії також неоднаково реагували на події 4 червня. Бі-бі-сі визнала поширення корупції в збройних силах Гани і поставила питання так: «Або лейтенантові Роулінгсу дуже поталанило, або ж він і справді роздмухав полум’я загального обурення семирічним правлінням військових».

«Скотсмен» від 7 червня, навпаки, стверджував: «Здається, ганці розгубилися. Навіщо було проливати кров, коли нове керівництво країни, так само, як і генерал Акуффо, збирається провести вибори?»

«Найджіріан трібюн» (11 червня): «Переворот за таких обставин — непробачна помилка, зло для самої Гани і для всієї Африки… Він загрожує підірвати сплановану політичну програму…

Народ не повинен стати сліпим знаряддям в руках сп’янілих від влади молодчиків, що й надалі грабуватимуть країну.. Гана, як і вся Африка, потребує серйозного планування та самовідданих і досвідчених керівників, здатних витягти її з хащів, де вона опинилася через безладне втручання військових у державні справи».

Інша нігерійська газета «Дейлі таймс» писала:

«…Цей переворот — марна витрата зусиль, антипатріотичний виступ, вчинений умисне для того, щоб зірвати передачу влади… Не було жодних причин скидати Акуффо… Цей недоречний і безпідставний заколот ускладнив і без того нестабільне становище в Гані». Та що б там не писала іноземна преса, в народних мас Гани були вагомі підстави підтримати повстання. Коли африканська служба Бі-бі-сі скористалася з передовиці «Скотсмен», це викликало бурхливу реакцію вихідців з Гани, що поневірялися в Англії.

Один із сердитих листів було зачитано в передачі «У фокусі — Африка» 13 червня:

«Категорично заперечую проти такого некомпетентного й безглуздого тлумачення подій у Гані. Автор передовиці мав би з’ясувати причини повстання, перш ніж робити таку необгрунтовану заяву. Це не був переворот задля перевороту. Яка нісенітниця!..

Генералові Акуффо, як і всім громадянам Гани, добре відомо, що до перевороту Роулінгса спонукали зневіра та моральний занепад в армії…

Фред Акуффо й сам засуджував діяльність свого попередника генерала Ачемпонга. І що з того? Ачемпонг був позбавлений військових титулів та привілеїв і почав називатися «містером». У Гані страждає багато людей. З нас досить!..

Останнім часом дехто накопичив казкові скарби. Справедливість вимагає, щоб генерал містер Ачемпонг відповів перед народом за своє нечесно набуте злочинне багатство…

Як же збирався Акуффо спокійно передавати владу, не розв’язавши цієї нагальної проблеми? Адже він не міг не знати, що це викличе розпач і гнів народу…

Будь ласка, утримуйтеся надалі від таких жахливих, далеких від дійсності нісенітниць».

Пізніше автор передовиці висловив здивування такою «незвичайною реакцією громадян Гани і вихідців з цієї країни, що проживають у Лондоні». Йому вистачило мужності визнати, що його писанина про Гану поверхова:

«Я сам був кореспондентом в Африці й знаю, як часто виникають значні розбіжності між тим, що повідомляється тут, і тим, що насправді відбувається там».

Такими були найперші відгуки про народне повстання. Воно стало випробуванням не лише для армії. Лейтенант Джеррі Джон Роулінгс, для декого ще й досі головний обвинувачений, в очах десяти мільйонів ганців напередодні цивільного правління став вершителем нелегкої справи, високого патріотичного обов’язку.

Увечері 5 червня по радіо й телебаченню Роулінгса оголосили головою Революційної ради збройних сил. Було також названо ще вісім членів уряду.

Усім військовим Аккри, окрім тих, хто виконував службові обов’язки, запропонували повернутися до казарм. їх попередили, що найменший вияв беззаконня буде суворо придушено.

Після цього виступив Роулінгс. Він заявив, що до вчорашніх подій призвели «нічим не виправдані труднощі останніх років», і запевнив народ Гани й увесь світ, що Революційна рада збройних сил, впроваджуючи справедливість, «не йтиме шляхом безпідставної помсти». Але всі ті, чию вину буде доведено, «зазнають відповідного покарання». Роулінгс застеріг від самосуду над старшими офіцерами й сказав, що в справі відновлення гідності країни рада спиратиметься на «незаплямованих, дисциплінованих, самовідданих, рішучих та ініціативних солдатів».

Розпочалася нова ера в житті країни.

Розділ 4
Різні погляди

Наприкінці квітня 1979 року Комітет розслідування службових зловживань, пов’язаних з експортом деревини, встановив, що колишні члени ВВР генерал-майори Е.Утука та Р.Котеї «виписували своїм прибічникам незаконні ордери на вивіз великих партій лісу».

Один з фахівців збуту міністерства лісоторгівлі посвідчив, що у вересні 1976 року митники конфіскували 7494 дошки й перевезли їх до Аффлао на склад міністерства. Було вирішено продати деревину за валюту комерсантам з Того. Та перш ніж міністерство встигло сповістити про це уряд, на складі з’явився тодішній командир прикордонників у Аффлао, і під його наглядом партію цінного вантажу вивезли на машині прикордонної частини. І так відбувалося не раз.

Усе це доводилося до відома уряду через командуючого прикордонними військами генерала Утуку, але жодних заходів не було /183/ вжито. Країна не отримувала вкрай необхідної валюти.

Тим часом у пресі з’явилась інформація про зловживання тодішнього міністра фінансів генерала Ачемпонга. Із червня 1977 року по липень 1978-го він уклав, дбаючи про власний зиск, низку угод, котрі привели країну до величезних втрат валюти. Ачемпонга було позбавлено права займати будь-яку державну посаду в Гані. Але до 4 червня про викриття переважної більшості подібних злочинів не могло бути й мови.

Однією з найрішучіших дій Революційної ради збройних сил була страта вісьмох представників військової верхівки: трьох попередніх керівників країни — генералів Ачемпонга, Акуффо та Афрайфи, чотирьох членів ВВР — генерал-майорів Утуки, Котеї, контр-адмірала Амедуме, віце-маршала ВПС Боакі, а також високопоставленого державного службовця полковника Феллі. Суд, призначений новим урядом, визнав їх винними в корупції та зловживаннях посадою.

Повсюди в пивничках не вщухав радісний гомін, у студентських містечках панував піднесений настрій. Іноземні газети повідомили про страту перших двох — Ачемпонга й Утуки — без будь-яких коментарів. Слід зазначити, що Ачемпонг не був фаворитом Заходу, тому йому там не дуже співчували. Представник державного департаменту США сказав у інтерв’ю кореспондентові «Філадельфія інкуайрер», що «це внутрішня справа Гани». «Такі зміни в уряді, — додав він, — не можуть бути приводом для перегляду відносин між країнами. Сполучені Штати й надалі підтримуватимуть дипломатичні стосунки з Ганою».

Того ж дня Великобританія заявила, що вона визнає новий уряд Гани — Революційну раду збройних сил. Варте уваги одне з висловлювань Ачемпонга за кілька днів до його страти: «Те, що сталося, мене не дивує… Адже Нкруму спіткала така сама доля… Та я не претендую на непогрішність. Мабуть, єдина моя вада — надмірна поблажливість».

З’ясувалося, що Ачемпонг придбав за кордоном нерухоме майно, загальна вартість якого становила 2 мільйони доларів, узяті з державної скарбниці, ще 4 мільйони він роздав своїм прибічникам.

Поступово частка Гани в світовому експорті какао впала з третини до 20 відсотків. Інфляція в країні зростала щороку на 150 процентів. Контрабанда через потурання прикордонних властей стала майже легальною, набула загрозливих масштабів і підштовхнула економіку до остаточного занепаду.

«Нью-Йорк таймс» від 17 червня писала про Ачемпонга: «За час його керівництва ця західноафриканська країна, що колись процвітала, потонула в корупції та господарському розладі й утратила вплив у регіоні».

Ачемпонга й Утуку розстріляли, інші заарештовані представники військової верхівки чекали суду. Спекулянти заполонили столицю, й солдати хапали тих, хто приховував харчі та незаконно завищував ціни.

Невдовзі передвиборча лихоманка вщухла. Політики були заклопотані розподілом майбутніх посад. А тим часом ще декого з урядовців визнали винними в корупції та розтринькуванні державних коштів.

Наступного дня після страти Ачемпонга колишній британський міністр заморських територій Джудіт Харт звернулася до голови РРЗС з проханням «зберегти життя генералові Акуффо». Африканська асоціація юристів також застерегла РРЗС від «порушення основних прав людини». На це Роулінгс в інтерв’ю Бі-бі-сі сказав, що Гана не може дозволити собі «іранської революції» і в подальших стратах немає потреби.

Журнал «Ньюсуїк» назвав Роулінгса «одним з найпоміркованіших членів Революційної ради». Нагадуючи, що лейтенант зобов’язався передати владу цивільним, журнал зазначив: «Радикальні, промарксистські члени хунти можуть перешкодити лідерові довести цю справу до кінця».

19 червня кореспондент Бі-бі-сі запитав Роулінгса, чи не збирається РРЗС переглянути питання про передачу влади. Голова уряду відповів: «Ні, я так не думаю. Наша мета полягає саме в тому, щоб повернути владу народові цієї країни… Іншими словами, влада безумовно повинна належати масам, а правитель мусить служити їм, обстоюючи їхні інтереси».

Бі-бі-сі: «Чи не виникне у вас, нинішніх членів РРЗС, спокуси втрутитися ще раз, якщо, скажімо, через рік-другий в країні, на вашу думку, знову щось буде негаразд?»

Роулінгс: «Ні. Але якби ми спробували втрутитися знову, це мало б моральне виправдання, адже тепер ми робимо все, щоб повернутися в казарми з чистими руками. Якби збройні сили заплямували себе, я б застрелив першого-ліпшого військового, котрий попросив би нас втрутитися, незалежно від того, яким би продажним виявився цивільний уряд, бо я вважав би це несправедливим і морально хибним».

Отже, РРЗС узяла на себе лише половину справи. А вже Ліманну треба було продовжити розпочате. Щиро співчуваючи трудящим, він збагнув усю глибину їхнього відчаю. Ліманн сказав у одному з інтерв’ю:

«Люди втратили надію, остаточно збайдужіли… Вони надто довго страждали, й ми не маємо права влаштовувати їм нові випробування».

Ліманн щойно переміг на виборах і був оптимістично настроєний… Та 26 червня надійшла новина: ще шістьох розстріляно, в тому числі Акуффо й Афрайфу.

Після СІІІА першою на ці події відреагувала М.Тетчер. Вона висловила обурення стратами й попередила, що Великобританія вже проконсультувалася з іншими членами ЄЕС, США та Канадою щодо спільної заяви урядові Гани.

У той час Сполучені Штати були заклопотані становищем у Нікарагуа, де революційні сили намагалися скинути президента Сомосу. Бої точилися в Манагуа, тимчасовий уряд сандіністів відмовився припинити вогонь і вдатися до американського посередництва у вирішенні конфлікту. Тому займатися Ганою було доручено Великобританії, її колишній метрополії.

Кореспондент Бі-бі-сі Ендрю Уолкер, повернувшись з Аккри, в програмі «24 години» дав неупереджену оцінку настроїв, що переважали в Гані:

«Якби це залежало від Роулінгса, більше не було б страт. Але він зазнає великого тиску з боку нижчих чинів — капралів та солдатів, з яких переважно складається очолювана ним РРЗС. Вони хочуть покарати людей, котрі, на їхню думку, привели країну до такого жалюгідного стану, аби ті знову не вийшли сухими з води, якщо майбутні уряди баритимуться /184/ з вирішенням цього питання… Я думаю, що не лише військові, а й увесь народ жадає суворого покарання тих, хто приніс лихо Гані».

Як і слід було сподіватися, держави Заходу висловили протест РРЗС, тимчасом як Схід «зацікавлено спостерігав». Заяви також зробили Нігерія — основний постачальник нафти для Гани, Берег Слонової Кістки, Того і Верхня Вольта.

Одна кореспондентка повідомила, що в Аккрі передбачаються нові страти, й додала: «Особисто мене, як і багатьох ганців, це не дивує. Але ганці — не прихильники смертної кари. В історії країни майже ніколи не проливалася кров в ім’я правосуддя. Правда, — провадила далі кореспондентка, — багато хто вважає, що якби державні злочинці не сподівалися уникнути найвищої міри покарання, вони б боялися завдавати народові подібних страждань».

На думку кореспондентки, в людей старшого покоління, особливо представників середнього класу, смертні вироки не викликали захоплення, але більшість ганців, насамперед молодь, схвалюють їх. У багатьох університетах з’явилися гасла на підтримку дій РРЗС.

Невдовзі Нігерія заявила, що припинить експорт нафти в Гану на знак протесту проти страт.

Як на це відреагували в Гані?

Авторитетна й діяльна Національна спілка студентів Гани, як і багато інших прогресивних організацій, засудила таку позицію іноземних держав:

«Нас обурюють погрози уряду Обасанджо (Нігерія) припинити експорт нафти в Гану. «Чистка» в нас у країні створює новий прецедент в політичній практиці Африки… Протести керованих з Парижа урядів свідчать про їхнє нещире ставлення до народу Гани. «Добрі сусіди» активно співробітничали із жменькою наших внутрішніх ворогів, що таємно переправляли їм деревину, какао, алмази, рис, маїс та інші важливі експортні товари. А тепер, коли невблаганна рука революції вершить справедливий суд, вони наважуються просити про помилування злочинців!»

Через три дні Роулінгс запевнив, що страт більше не буде. «Натомість, — сказав він, — ми вдаватимемося до конфіскації незаконно надбаного майна та до ув’язнення з примусовою працею».

Відділення Національної спілки студентів Гани в Європі підтримало смертні вироки як «виправдані» й висловило надію, що «чистка» торкнеться не лише запроданців-військових, а й «цивільних злочинців у торгівлі, промисловості, управлінні».

Студенти наполягали також на розслідуванні діяльності колишніх і новоявлених партійних лідерів. Вони закликали РРЗС неухильно викорінювати корупцію і не зважати на невдоволення деяких держав (США, Великобританії, ФРН) та міжнародних організацій, «байдужих до страждань трудящих Гани. Чому вони ніколи не протестували проти того, що наш народ гине від хвороб, голоду та убозтва?»

Рада мусульман Гани заявила про підтримку РРЗС, яка «без вагань вершить правосуддя і без страху й упередженості визначає належні покарання». Рада схвально сприйняла рішення уряду засуджувати винних до примусової праці, а смертний вирок застосовувати лише до вбивць.

Хоч намір РРЗС поступитися владою не викликав сумніву, еліта була настроєна здебільшого скептично. Що ж до трудящих, то в їхніх очах рішучість, з якою РРЗС обійшлася з «недоторканими» особами, була рідкісним подвигом. Ще більше враження на людей справило зниження цін на ринку та підвищення закупівельних цін на какао. Якби в той момент Роулінгс висунув свою кандидатуру на виборах, він переміг би без жодних зусиль. Але підготовка до передачі влади вже розпочалася.

Ще рішучіше відхилила претензії з-за кордону одна з елітарних організацій — Товариство національного благоденства (ТНБ). В його заяві для преси говорилося:

«ТНБ висловлює стурбованість деякими аспектами зарубіжних відгуків на події в Гані, особливо погрозами застосувати економічні та інші санкції з метою впливу на її внутрішню політику… Ми не заперечуємо права будь-якої нації, організації чи особи як заманеться висловлюватись про події в інших країнах, але разом з тим ми серйозно занепокоєні надзвичайно негативною реакцією наших давніх друзів у Африці, членів Співдружності та деяких інших держав. Складається враження, що дехто з них має намір примусити РРЗС відмовитися від проголошеної мети.

Особливо прикро, що в більшості заяв не беруться до уваги ті обставини, які призвели до подій 4 червня. Але ж добре відомо, в яку прірву впала наша країна через пожадливість, продажність та безсоромність тих, кому належало дбати про трудящих, про визволення їх від нестерпних умов існування. Ми зганьбили себе на весь світ, і навіть телебачення братніх африканських країн відверто глузує з наших порядків. Найздібніша молодь Гани — дипломовані вчителі, інженери та інші фахівці, остаточно зневірившись, кидають батьківщину в пошуках кращої долі за кордоном…

Злиденність дійшла краю: ціни сягають астрономічних розмірів, чергам немає кінця. В лікарнях бракує медикаментів. Люди змушені купувати за кордоном мило, туалетний папір, цукор, зубну пасту, олію, найпростіші ліки, технічний дріб’язок тощо. Це призвело до процвітання «чорного ринку», який ще більше знецінив нашу валюту. Мінімальна заробітна плата становить у нас 4 седі на день, а вартість одноразового харчування, за відвертим визнанням уряду, досягла 15 седі…

І це тоді, коли Гана дуже вигідно продає на світовому ринку какао, золото, деревину та інші експортні товари. Ця парадоксальна ситуація вже давно обурює студентів, інтелігенцію, робітників. У травні 1977 року в країні почалися страйки та виступи протесту…

Серед цього океану злиднів впадають у вічі острови надмірного достатку та зухвалих розкошів. Урядовці та новоспечені шахраюваті бізнесмени, що нахапали ліцензій на імпорт, вибудовують собі палаци. Прірва між багатіями та незаможними поглиблюється, і навіть порядні люди змушені вдаватися до сумнівних джерел існування, щоб якось вижити.

Ідея створити уряд Національної єдності не відвернула уваги трудящих від похмурих реалій життя. Вітчизняні та зарубіжні газети без угаву твердять про моральний занепад, низьку продуктивність праці, загальний регрес. Здавалося, з усуненням Ачемпонга /185/ в липні 1978 року становище поліпшиться. Але його місце посіли казнокради, які й не збиралися нічого змінювати, і лише час від часу пропонували народові сміховинні політичні заходи. Усе це й призвело до подій 4 червня.

Нам зрозуміле занепокоєння зарубіжних кіл суворими вироками. Ми визнаємо, що вони сягають за межі традиційних уявлень. І наші друзі не можуть не знати, що різні організації в самій Гані, серед яких була й ТНБ, не приховували своєї стурбованості таким становищем. В одній з наших попередніх заяв ми закликали створений РРЗС суд беззастережно дотримуватись засад справедливого судочинства та основних прав людини. В заяві від 28 червня 1979 року зазначалося, що, «на превеликий жаль, склад і принципи роботи цього суду не були доведені до відома громадськості, а квапливість, з якою розглядаються справи, дає привід для серйозних побоювань». І ми вдячні РРЗС, що вона не залишила наше звернення поза увагою.

Неординарні ситуації часом обумовлюють неординарні вчинки. В деяких країнах страчують навіть звичайних озброєних грабіжників, і це нікого не обурює. В інших, де смертну кару скасовано, в окремих випадках до неї все ж таки вдаються, якщо зростання злочинності вимагає надзвичайних заходів.

Тому, на нашу думку, замість того, щоб порушувати питання про санкції проти Гани, доцільніше взяти до уваги таке: основна мета уряду — викорінити корупцію, зловживання та експлуатацію, які перешкоджають збалансованому й стабільному соціально-економічному поступу Гани та деяких інших країн, що розвиваються. У зв’язку з такими вадами національні ресурси використовуються неоптимально, будь-яка допомога з-за кордону розтринькується або ж осідає в приватних кишенях, а це загрожує соціальними струсами. Злагоди, миру та процвітання в майбутньому годі й сподіватися.

Звичайно, всі ми засуджуємо будь-які порушення громадських прав, але нинішнє становище в Гані слід розглядати і в його всесвітньому контексті, з урахуванням сучасних соціальних ексцесів у деяких інших країнах, що розвиваються. Глибокі причини цього полягають в недостатній відкритості суспільного життя та недостатній звітності правителів перед громадськістю. А тому наші огудники, так само як і прибічники, мають бути зацікавлені в зміцненні демократичних підвалин нашого суспільства.

Кредитори, які тепер ладні переглянути своє ставлення до Гани та зменшити позики, незабаром зрозуміють, що цим вони лише сприятимуть хаосу та поширенню беззаконня в країні. Врешті-решт, від цього не виграють ні вони, ні Гана. Тож ми маємо надію, що традиційні партнери й надалі підтримуватимуть з нами економічні зв’язки».

Добираючи матеріали для цієї книжки, я натрапив на лист, який надіслала Роулінгсу 7 липня 1979 року група студентів Ганського університету. В ньому, зокрема, говорилося:

«Ви вийшли на політичну арену саме тоді, коли країна конче потребувала радикального й сміливого лідера Вашого гатунку. Ми вітаємо цю історичну подію і сподіваємося, що Ви створите в Гані нове, заможне, міцне й процвітаюче суспільство.

Ми із задоволенням відзначаємо, що всі Ваші революційні дії спрямовані на полегшення страждань трудящих…

Ви — Фідель Кастро Гани. Полум’я революції, яке Ви запалили, не згасне й після Вас, воно сяятиме прийдешнім поколінням.

Революція мусить невпинно розвиватися в усіх напрямах — політичному, економічному, культурному, аграрному, науковому й технічному… Тож будь-яка спроба поступитися владою буржуазії означатиме крах нашої революції і зраду інтересів трудящих…»

Але РРЗС залишалася вірною своїй програмі./186/

Джерело: Всесвіт (Київ). — 1989. — №2. — С. 174–186.

Розділ 5
Вибори

У неділю, 13 травня 1979 року, в усіх католицьких церквах Гани зачитали пасторського листа. Заборону на політичну діяльність було скасовано, і аж двадцять партій заявили про свій намір взяти участь у передвиборній боротьбі.

«Ганці йдуть напомацки в пітьмі, — говорилося в листі. — Ми живемо в тяжких, ненормальних умовах, господарство країни фактично розорене, й ми розгубили наші найвищі моральні цінності.

Одна з головних причин наших економічних труднощів — безпринципність тих, хто повинен забезпечувати матеріальний добробут народу, здійснюючи справедливий розподіл… Країна не може імпортувати необхідних товарів, бо уряд розтринькує іноземну валюту».

Засуджуючи спекуляцію, католицька верхівка посилалася на те, що «сам Христос вигнав міняйлів та крамарів із храму». Як зазначало духовенство, «матеріальні блага стали єдиним мірилом цінності людини в нашому суспільстві, незалежно від способів збагачення. Це призвело до повсюдного духовного занепаду…»

Наприкінці послання церква висловлювалася надто обережно: «Але підготовка до запровадження конституційних порядків (на це спрямована діяльність установчої асамблеї), створення політичних партій і послідовна передвиборна кампанія — все це дає змогу сподіватися на краще».

Асоціація юристів Гани, Конгрес профспілок і Рада християн також покладали останні надії на вибори.

Безперечно, сім років військового правління не виправдали себе. Господарство країни занепало, боротьба за існування була єдиним непорушним законом, прірва між багатими й бідними дедалі поглиблювалась, а військові керівники, які обіцяли «визволити» народ, допавшись до влади, дбали про власні меркантильні інтереси. Отже, єдиною очевидною альтернативою була передача влади цивільним.

Чому ж тоді церква не підтримала жодну з партій або сама не висунула на виборах кандидатури чесних і високоморальних осіб? Превелебний А.Сарпонг пояснив це так:

«Я не вважаю себе достатньо компетентним для такої діяльності… Кожен повинен займатися своїми справами».

Отже, католицькі ієрархи не побажали скористатися з нагоди увійти до уряду.

Серед партійних лідерів найближче до церковних кіл стояв У.Офорі-Атта, політик-ветеран, колишній священик. До його партії — Об’єднаний національний конвент — пристали як досвідчені громадські діячі, так і політики-початківці.

Урожай політичних партій був рясний, і газети тимчасово полишили проблеми народу, присвятивши свої сторінки партійним прес-конференціям.

Якийсь доктор Овузу Анса оголосив, що збирається заснувати Партію народної свободи, яка боротиметься за «створення держави наукового соціалізму, на основі філософських ідей покійного Нкруми й одвічних цінностей ганського народу». Але про цю партію ганці почули вперше і востаннє.

Потім доктор А.Блей-Мієза заявив: «Можливо, Гансько-Оманському акціонерному товариству доведеться втрутитись у політику, щоб відновити сприятливий політичний клімат і гарантувати безпеку своїм чималим інвестиціям». Це мала зробити Партія народного авангарду, що за кілька тижнів до виборів припинила своє існування.

Одного ранку преса повідомила, що група молодих юристів і державних діячів вирішила створити свою партію з метою «відновлення раціонального й ефективного керівництва господарством…»

Та ось над найімовірнішими кандидатами завис дискваліфікаційний декрет, який забороняв обіймати державні посади окремим категоріям осіб за їхні колишні антиурядові виступи. А тими, хто підпирав військовий режим, ганці вже були ситі по горло.

«Геть старих політиків!» — вимагали газети. Почали виринати нові імена. Полковник у відставці Ф.Бернаско очолив Партію дії.

В Аккрі з’явилася Народно-демократична партія на чолі з журналістом О.Поку, яка оголосила, що збирається створити «міцну базу революції, підтримуючи згуртованість нації та всіляко обстоюючи незалежність, суверенітет і територіальну цілісність Гани».

Якийсь містер Ю.Едра, дрібний службовець, сповістив про заснування партії «Кангрес хвілософського прогресу».

Кваку Оппонг, співробітник планового відділу науково-дослідного інституту будівництва, заходився створювати партію «Молодіжний фронт». Він стверджував, що її завдання — «розбудити молодь від Ріп-Ван-Вінклевої дрімоти й залучити до дій». /142/

Дж.Білсон, лікар-терапевт, створив Партію третього курсу (ПТК) й закликав ганців відмовитися від послуг старих політиків. Ось одна з його передвиборних обіцянок: «Ми купуватимемо в селян какао за цінами світового ринку».

У далекому Лондоні виходець із Гани Ф.Янні, викладач економіки, організував Партію трудящих Гани. Але про неї мало що відомо.

Містер К.Менза влаштував прес-конференцію в Аккрі й оголосив про створення Партії національної згоди, що «побудує безкласове суспільство».

Е.Анфом заявив, що очолить Партію Золотого Берега, пообіцявши «згуртувати народ навколо вождя, який виконуватиме волю більшості, й створити соціалістичний лад».

Безумовно, стара гвардія не лишилася осторонь. Ветерани Народної партії конвенту (НПК) згуртувалися в Народну національну партію (ННП), яку очолив міністр часів Нкруми.

Але дехто з ветеранів НПК забажав відокремитись. Адвокат Дж.Хансен очолив Народну революційну партію. Таку назву було присвоєно цій партії у відповідь на заклик покійного Нкруми створити всеафриканську народну революційну армію «для боротьби проти ворожих сил імперіалізму, неоколоніалізму, фашизму, напівфеодалізму, буржуазного бюрократизму та інших форм гноблення».

Ще один послідовник Нкруми, Г.Провансаль, заснував Національну партію Гани, яка мала намір «оживити нкрумаїстські ідеали та філософію».

Конгрес тред-юніонів пообіцяв надати матеріальну допомогу Національно-демократичному фронту, заснованому професором Мавузою Дейком.

Партія благоденства на чолі з юристом Ісааком Ефсоном збиралася перейменувати Гану на Золотий Берег, «зробити освіту безкоштовною на всіх рівнях — від шкільної до університетської — і передати будинки робітникам».

Міжпартійна боротьба — цікавий феномен. У ній бажають взяти участь і жінки. Тому Р.Асамані, колишній міністр уряду Нкруми, створив Партію жіночої солідарності з метою «домагатися рівноправної участі жінок у розв’язанні важливих національних проблем».

Альянси мінялися з швидкістю кінострічки. Переважна більшість політиків кидалася від партії до партії, керуючись не ідейними переконаннями, а міркуваннями кон’юнктури.

Строкаті передвиборні обіцянки просто-таки зачаровували: «Ми назавжди покінчимо з державними переворотами», «Ми покладемо край злидням», «Ми забезпечимо абсолютну свободу», «Дайте шанс Бернаско», «Ми гарантуємо позики селянам», «Голосуйте за нових кандидатів», «Ми ліквідуємо залишки трайбалізму», «Не зривайте агітаційних плакатів конкурентів», «Ми дбатимемо про трудящих», «Ми будемо ощадливими», «Не зважайте на марні обіцянки».

На 6 березня 1979 року лише шістнадцять угруповань відповідали вимогам нового Декрету про політичні партії. Решта вийшли з гри.

Важливо зазначити, що, хоч ганці нетерпляче очікували виборів як порятунку від усіх нещасть, партійні лідери гостро відчували дефіцит часу. Необхідність провести виборчу кампанію за шість місяців створювала для функціонерів неабиякі труднощі й рано чи пізно кожному з них доводилося зважувати свої сили й можливості.

26 березня 1979 року Народна національна партія, що вважалася спадкоємицею нкрумаїстської Народної партії конвенту, висунула Ігола кандидатом у президенти.

Через тиждень шістнадцять партійних лідерів зустрілися з Акуффо, щоб обговорити деякі кардинальні питання. Тринадцять із них вимагали перенести останній термін реєстрації кандидатів і дату самих виборів на пізніше, а церемонію передачі влади — з липня на січень 1980 року. І справді, складалося враження, ніби все відбувається поспіхом.

Люди прагнули позбутися військових правителів. Члени ВВР і самі поспішали вийти у відставку, заздалегідь підготувавши проект конституції, яка мала убезпечити їх від покарання за колишні злочини і від необхідності розлучитися з награбованими грішми. Тому Акуффо тільки й міг сказати: «Ми не маємо права самочинно змінювати термін, ми служимо народові й лише він може вимагати, щоб ми ще якийсь час залишалися на своїх посадах».

Одна з газетних передовиць підбила підсумки:

«Дивно, але деякі політичні лідери не погоджуються відстрочити відставку військового уряду… Навіть деякі функціонери, що торік вимагали від Ачемпонга негайно поступитися президентським кріслом, тепер хочуть виграти час, щоб завершити свої приготування. Насправді йдеться про задоволення їхніх власних політичних амбіцій за рахунок інтересів народу. З іншого боку, ті «діячі», котрим не терпиться сховатися в нори, найголосніше вимагають покінчити з військовим правлінням».

На тій самій зустрічі з Акуффо Ігола наполягав, аби ВВР не видавала декретів, які б дискваліфіковували можливих кандидатів. Він заявив, що їхню долю повинні вирішувати виборці.

Побоювання Іголи не були безпідставними. Через два дні ВВР видала декрет, Ігола вибув із гри, і ННП довелося переобирати свого кандидата в президенти. Наступного ж ранку ним став доти нікому не відомий службовець Міністерства закордонних справ, доктор державного права X.Ліманн. Кандидатуру Ліманна, який вважався в партійних колах лише можливим кандидатом у члени парламенту, запропонував сам Ігола.

Врешті-решт, взяти участь у виборах дістали змогу тільки шість партійних і чотири незалежних кандидати.

Навіть коли глибина економічної кризи вже ні для кого не була таємницею, вони продовжували давати абсурдні обіцянки. Так, один із незалежних заявив, що в разі обрання він влаштує референдум про державну мову.

Напередодні виборів Роулінгс закли́кав співвітчизників узяти участь у голосуванні. Але до виборчих урн прийшли менш як 40 відсотків виборців. /143/

Можна лише здогадуватися, в що обійшлася виборча кампанія кожному з її учасників. Більшість молодих кандидатів у члени парламенту, не маючи коштів, мусили покладатися на бізнесменів. Декого з них фінансували заможні адвокати, що, як з’ясувалося пізніше, ухилялися від сплати податків.

«Бідний службовець» Ліманн також не мав власних грошей, і члени ННП здогадувалися, що він спирався на фінансову підтримку партійних китів.

Згодом газети почали висвітлювати махінації, якими супроводжувались вибори:

«МОТИКА — ЗБРОЯ ПОЛКОВНИКА БЕРНАСКО.

Уряд з’ясував, що лідер Партії дії полковник Бернаско обдаровував виборців однієї з місцевостей мотиками… Сам Бернаско пояснив, що купив реманент на власні кошти. І якщо вже ННП порушила це питання, додав полковник, як тоді бути з цукром, скумбрією та грішми, які роздавала вона?» («Ганаїєн таймс», 20 листопада 1979 року).

Будь-яка партія покривила б душею, заперечивши, що вона роздавала рибу, цукор, гроші та мотики виборцям, здебільшого бідним селянам, аби привернути їх на свій бік.

Згодом Роулінгс казав: «На мою думку, про цілковиту справедливість можна буде говорити тоді, коли селяни матимуть змогу самостійно, без будь-чийого впливу обирати того, хто справді обстоює їхні інтереси… Хіба це «свобода і справедливість»[2], коли нею користуються лише спритні й лукаві шахраї?»

Розділ 6
Передача влади. Нові випробування

Кореспонденти західних газет почали звертатися до Роулінгса із запитаннями:

— Ви й справді вважаєте, що Гані потрібен сильний і великодушний диктатор?

— Так, нам потрібен твердий і принциповий лідер, стійкий, непідкупний і водночас людяний. Це має бути людина широких поглядів, яка враховувала б не лише власну точку зору.

— Як ви гадаєте, чи не будуть обрані політики нервуватися, весь час озиратися?

— Цілком можливо, але тому, хто не порушує законів, нема чого боятися…

Роулінгс наголошував:

— Я не знаю, що означає бути соціалістом — у тому значенні, в якому це слово вживають у Східній Європі. Або комуністом чи капіталістом. Я стою на тому, що будь-яка людина, мій ординарець, скажімо, чи якийсь солдат, має абсолютну цінність, як і я. Якби не ординарець, хто б почистив мої черевики, помив посуд, виправ мою форму? Я або ходив би неохайним, або ж мусив би відкладати свою роботу й марнувати час на побутові дрібниці…

Після підбиття підсумків голосування Роулінгс в одному з інтерв’ю заявив, що має намір залишитися в збройних силах у тому самому званні.

Якось я розговорився з двома генералами й вони запевняли мене, що Роулінгс здобув повагу командирів передусім завдяки своїй принциповій скромності.

— До того ж він дуже щира людина, — сказав про Джеррі один майор.

Хоч скромність і щирість Роулінгса були широко відомі, в західній пресі зростало побоювання, що він може не дотримати слова щодо передачі влади.

Спочатку церемонію було призначено на 1 жовтня. Та невдовзі з’ясувалося, що це збіжиться з аналогічною подією в сусідній Нігерії, і дату перенесли на 24 вересня.

Хвилювалися всі, а найбільше — члени ННП.

— Тієї ночі не вдалося й подрімати, — розповідав мені один з прес-секретарів Ліманна. — Ми просиділи до ранку в його офісі, готуючи для нього чотири промови. Він весь час втручався, міняючи слова й звороти. Ви ж знаєте, Ліманн такий педантичний.

Напередодні церемонії Роулінгс виступив по радіо і телебаченню. Він знову закликав ННП «здійснити чистку своїх рядів». І справді, якби поцікавилися минулим, скажімо, глави партії, який раніше звався Дж.Куорті, то з’ясувалося б, що свого часу він був засуджений за серйозні державні злочини. Але Ліманн твердив, що він уже «очистив» свою партію.

То був останній день правління Революційної ради збройних сил. Революція громадянської совісті міняла своїх вартових. Люди, які взялися за зброю, щоб відновити в ешелонах влади підзвітність і законність, залишали політичну арену.

Однак в останньому зверненні до народу Роулінгс застеріг:

— Нехай ні в кого не буде сумнівів щодо очисної сили і життєдайної енергії нашої революції. — Доки телекамера вихоплювала одного за одним членів РРЗС, Роулінгс продовжував: — Швидко минає час, і наше недовге правління щохвилини наближається до кінця… Ми ні про що не жалкуємо… Ми хочемо поділитися з вами своїми думками, і це буде наша остання воля, наш заповіт…

Роулінгс зробив коротку паузу й поглянув в обличчя колег, ніби востаннє питаючи згоди:

— Ми повертаємось до своїх обов’язків у збройних силах, готові служити новому урядові на наших скромних посадах… Ми йдемо з надією, що подих революції надиматиме вітрила державного корабля, який ітиме курсом оновлення й політичної стабільності. Доброї вам ночі. Хай живе революція!

Дехто з політиків полегшено зітхнув: соціальний струс нарешті вщух. На жаль, не всі повною мірою усвідомлювали його далекосяжність. Хлопці звільнили країну від «національного бруду». Але очистити збройні сили, що «втратили свій авторитет чераз безпринципність і ганебні вчинки», — то була лише їхня програма-мінімум. Революція, яку вони розпочали, мала спрямувати людські серця й свідомість проти несправедливості, сприяти докорінній перебудові самих підвалин життя народу — тобто, була розрахована на тривалий час.

Сто дванадцять днів правління Революційної ради збройних сил виявили зажерливість, /144/ амбітність та аморальність жменьки можновладців, що не бажали поступатися своїми привілеями.

— Ніби з іронії долі Гана виборола незалежність лише для того, щоб дістатися негідникам, — казав Роулінгс.

Принади високого суспільного становища спокушали більшість політиків. Пишні виїзди на новому лімузині з власним водієм, участь у прийнятті рішень в парламенті! Або ж довгі промови на мітингах і бурхливі оплески!

Але були й такі, хто щиро прагнув служити народові.

Першорядне значення недовгого правління РРЗС полягало в утвердженні критеріїв суспільної перебудови: воно збудило громадянську свідомість, дало поштовх силам, які «відтоді протидіяли користолюбній політиці та моралі».

Роулінгс і не сподівався негайних позитивних наслідків: «Ми лише розпушили незайманий грунт наших національних проблем. Потрібен час, потрібні величезні зусилля і неабияка рішучість, щоб досягти відчутних змін».

Отже, РРЗС лише визначила критерії, які Роулінгс чітко окреслив у своєму виступі по радіо й телебаченню:

— Ганьба тим, хто зазіхатиме на лаври та зиск! Ганьба тим, хто прагнутиме влади заради влади і по-зрадницьки скористається з довіри людей! Ганьба тим, хто сіятиме розбрат у народі!

Роулінгс завжди наголошував, що єдине джерело влади — це народні маси: «Революція була здійснена не нами (він мав на увазі членів РРЗС). Ні! Справжні революціонери — то ви, мільйони наших співвітчизників… Ми вдячні трудящим за палку підтримку».

24 вересня 1979 року о восьмій годині ранку біля будинку парламенту зібрався натовп. Гостей запросили до головної зали, а тисячі людей, що представляли усі верстви населення, юрмилися навколо будинку. То був пам’ятний день. Котилися сльози, тремтіли руки. Всі змокріли від поту, сонце виблискувало на невгамовних барабанах та розмаїтому вбранні фольклорного ансамблю.

Люди оточили членів РРЗС, що непомітно під’їхали до натовпу, й радісно вітали Роулінгса.

Президент-ілект X.Ліманн був ошатно вбраний. Клацали камери, вітальні вигуки порушували урочисту церемонію.

Півтора місяці тому Роулінгс висловив надію, що духовна революція, розпочата 4 червня, не припиниться з відставкою РРЗС. Тоді він застеріг: «Найменша спроба нової адміністрації загасити полум’я морального оновлення, запалене Революційною радою збройних сил, деморалізує націю».

Ліманн був надто розумною людиною, щоб не збагнути, про що саме йшлося, але й надто самовпевненою, щоб зважати на «пусті погрози». Він мав свій стиль керівництва й концепцію конституційного устрою. Він дещо знав про революцію з книжок, але цього було не досить, щоб продовжити справу, розпочату без його участі.

Роулінгс звернувся до принишклого парламенту:

— Революційна рада збройних сил закликає вас, пане президент, ваш уряд і членів парламенту ніколи не нехтувати самосвідомість народу Гани. Люди вперше покладають такі великі надії на владу. Влада — це ви, найдостойніші члени нашої адміністрації. На вас дивляться робітники й селяни, студенти й школярі. Вони сподіваються дочекатись відчутних змін.

Конфіскувавши чимало споруд, транспортних засобів, заводів, сільськогосподарських угідь, банків, капіталів та акцій компаній, РРЗС виручила мільйони седі. Революційний уряд зібрав також мільйонні податки, заборговані державі організаціями та заможними громадянами.

Роулінгс був відвертий:

— Народ голодує, люди вмирають від хвороб через відсутність ліків, сплачують надмірні податки; інфляція досягла небаченого рівня. Тим часом деякі члени суспільства спокійнісінько розкошують, гребучи з державної скарбниці на очах у всіх.

Люди, щільно оточивши гучномовці біля парламенту, схвально кивали. Вони не сумнівалися, що цивільний уряд поділяє позицію Роулінгса.

— Я певен, пане президент, що ваш уряд вирішить усі справи, на які нам не вистачило часу, — звернувся Роулінгс до Ліманна. — Бажаємо вам успіхів… У вас вистачило хоробрості заступити Революційну раду збройних сил біля керма державної влади. Наш відвертий курс на революційні перетворення не злякав вас, а це свідчить про ваш намір продовжувати його. Народ Гани покладає на вас надії.

Зал вибухнув оплесками.

Після промови Ліманна Роулінгс приєднався до групи військових, щоб привітати нового президента.

Літопис Третьої Республіки розпочався з Ліманнової обіцянки не припиняти переслідування злочинців.

— Народ підтримав Народну національну партію, бо в її маніфесті втілились ідеї революції четвертого червня. Це вона, на думку більшості, сприяла самоочищенню, вкрай необхідному в період кризи довіри й свідомості, — говорив Ліманн. — Таким чином, революція розпочала процес, який Третя Республіка повинна довести до логічного завершення.

Пролунали оплески.

— Заходи, вжиті Революційною радою збройних сил, мають служити зростанню активності мас, а не стати засобом досягнення короткочасного успіху, після якого ми б повернулися на той самий шлях, що привів нас до економічного розладу й приниження людської гідності. Про таке повернення не може бути й мови.

Власне кажучи, Ліманн уже не вперше обіцяв не відступити ані на крок. Ще раніше він зобов’язався «не брати до уваги жодної петиції про перегляд заходів РРЗС щодо державних злочинців».

Ліманн посилався на декрет, в якому зазначалося: «Спроба будь-якого суду поставити під сумнів рішення, вирок, висновки, наказ чи процедуру спеціального суду, скликаного відповідно до статті І цього декрету, вважається неправомірною». Невже мантія президента так запаморочила Ліманнові голову? Адже минуло не багато часу й він відкинув «революційні балачки» про притягнення винних до відповідальності.

Хоч Ліманн і мав конституційні повноваження, /145/ реальна влада, як і раніше, була в руках «старих політиків», котрі зробили його президентом. Окрім того, на Ліманна відверто тиснула досить могутня опозиція, не зацікавлена в швидкому розв’язанні проблем і здійсненні радикальних заходів.

За кулісами подій діяла військова розвідка. Побоюючись поширення революційних настроїв у армії, вона вирішила вжити негайних заходів для стабілізації становища. Ліманн прислухався до розвідки під тиском певних кіл на Заході, котрі вимагали не допустити нового лівого перевороту. (Адже західна преса визначила РРЗС як лівий режим.)

Сам Роулінгс потрапив у скрутне становище. Всіма своїми вчинками — від завзятих і щирих промов до рішучого виклику, яким стали події 15 травня і 4 червня, — він неабияк ускладнив долю інших лідерів, котрим бракувало такої ж впевненості у собі й популярності в народі.

Журнал «Західна Африка», що видається в Лондоні, не забарився з відгуком на повернення Роулінгса до збройних сил. У номері від 1 жовтня говорилося: «Зрозуміло, що президентові Ліманну аж ніяк не хочеться весь час озиратись на таку особу, як лейтенант Роулінгс, особливо після його прихованих погроз на адресу цивільного уряду, якщо той не виправдає сподівань. Мабуть, лейтенантові авіації доведеться зважитись на останній вияв патріотизму — забратися геть».

Коли Роулінгс уже став звичайним громадянином, той самий журнал у номері від 7 квітня 1980 року писав: «Ми, як і всі інші видання, приділяємо багато уваги шкоді, заподіяній 4 червня в деяких сферах. Водночас є всі підстави дякувати Роулінгсові, який не тільки дав поштовх моральному наступу на корупцію та експлуатацію, а й зумів запобігти справжній революції (так звану революцію 4 червня слід перейменувати на майже-революцію). Тепер він може ще більше прислужитися своїй країні».

Чим же міг Джеррі прислужитися, крім виконання своїх обов’язків офіцера? Деякі західні держави висували перед членами РРЗС низку альтернатив, але Роулінгс відхилив їх.

— Я знав, що за їхніми порадами приховується щось інше, — казав він мені. — Вони хотіли позбутися нас, щоб і надалі спокійнісінько чинити свої злочини й глузувати з нас.

Невдовзі перед Ліманном постала ділема: в казармах до Роулінгса все ще зверталися «голово» не лише рядові, а й дехто з офіцерів. «Я ж неухильно дотримувався субординації», — казав Джеррі пізніше.

Що стосується цивільного сектора, то тут новий експеримент з конституційним порядком незабаром розчавив Ліманна. Будь-яка дрібниця перебільшувалась. Якось він обмовився, що Гана не має жодного «щирого союзника». Лідер опозиції відразу ж виступив із заявою, в якій попросив президента переглянути цю тезу, а також розвіяти «спричинене нею негативне враження».

Народ почав непокоїтись. Як тільки РРЗС пішла у відставку, ціни поповзли вгору. Ліманн сподівався на підтримку «комітетів пильності», що стихійно виникали по всій країні. Дехто навіть закликав президента легалізувати їх. Але ті, хто тиснув на Ліманна, вимагали неухильного дотримання конституції.

Щоб посилити свій вплив у парламенті, Ліманн почав тісно співробітничати з Об’єднаним національний конвентом, однак опозиція побачила в цьому спробу вдатися до «надто простих авторитарних методів керівництва».

Тим часом у самій ННП почалася боротьба за владу. До того ж, треба було вирішувати з Роулінгсом, доки він не підняв на глум невдалий старт Третьої Республіки.

Наприкінці жовтня 1979 року уряд оголосив, що Роулінгс нібито зажадав скасувати рішення про ув’язнення кількох солдатів. Далі в повідомленні говорилося, що для розслідування цього випадку буде призначено спеціальну комісію. Дії уряду викликали критику в парламенті. А 12 листопада міністр внутрішніх справ сповістив про втечу з тюрми п’ятьох солдатів; уряд переконаний, твердив він, що це лише частина заздалегідь підготовленої змови, до якої причетні «охоронці в’язниць, солдати і ще якісь невідомі особи».

Згодом Роулінгс сказав мені: «Більше я не міг миритися з цим безглуздям». Отже, він виступив із заявою, опублікованою в «Ганаїєн таймс». У ній, зокрема, говорилося:

«Я обурений спробами зробити мене причетним до втечі з в’язниці Ашер Форт… Досі я мовчав, не бажаючи так чи інакше спричиняти напруженість, яка могла б порушити спокій в країні. Але заява міністра, що з’явилася в пресі, змушує мене дати відповідь. Адже мовчання може розцінюватись як визнання провини… Справа навіть не в моїй особистій невинності. Здається, починається кампанія з метою дискредитації РРЗС, яку я очолював. Вороги революції 4 червня не шкодують сил, щоб звести нанівець усі здобутки народу за час нашого правління».

Одного ранку в газеті з’явилася стаття під заголовком: «Ліманн заявляє, що фінанси вичерпано». В ній ішлося про те, що «грошей РРЗС ніхто не бачив». Коли звернулися до Ліманна, він визнав, що державна скарбниця — порожня. Але тих, хто збирався вказати на Роулінгса як винуватця цього, випередив спеціальний трибунал, який з’ясував, що всі гроші, зібрані Радою, — близько 24 мільйонів седі, — цілісінькі, і що внески продовжують надходити.

Якось Ліманн запросив Роулінгса, очевидно, для того, щоб запропонувати йому увійти до Державної ради — дорадчого органу, створення якого передбачалося конституцією. Тимчасом як Ліманн люб’язно всміхався до гостя в палаці, радіо сповістило: «Лейтенанта авіації Джеррі Роулінгса, колишнього голову РРЗС, звільнено із збройних сил». Це рішення військова рада аргументувала тим, що його перебування на військовій службі «несумісне із статусом колишнього голови держави».

Звільнили ще п’ятьох офіцерів, у тому числі командуючого армією, начальника штабу збройних сил і начальника поліції.

27 листопада 1980 року — через 65 днів після передачі влади — розпочався новий етап випробувань Джеррі Роулінгса. /146/

Розділ 7
4 червня «у відставці»

Серед тих, хто спочатку допомагав режимові ННП, була Народна партія конвенту в лондонській еміграції. Її рупор — газета «Доон» активно підтримувала Ліманна тому, що партія претендувала на відданість нкрумаїстській політиці. Але коли в Лондоні почали розчаровуватись у діяльності ННП, особливо після відставки Роулінгса, ця газета прямо заявила: «ННП припустилася грубої помилки, звільнивши Роулінгса. Цілком зрозуміло, що президента непокоїть популярність привабливого Джеррі. Однак таке безцеремонне ставлення до нього та його найближчих прибічників свідчить скоріше про слабкість, аніж про силу».

На думку газети, «феномен Роулінгса був породжений глибоким і справедливим невдоволенням збройних сил, поліції та багатостраждальних народних мас. Він не прагнув досягти корисливих політичних чи ідейних цілей. Навколо нього, до наївності відвертої і щирої людини, інстинктивно гуртувалися маси. Звичайно, — продовжувала газета, — тепер йому не личить займатися літаками. Але політично зрілий уряд, що має чітку програму, міг би використати Роулінгса інакше — хоча б у Національному продовольчому комітеті, залучивши його до відродження господарства». Газета зазначала: «Роулінгс виявив уміння викликати в людях ентузіазм. Тож не скористатися з цього божого дару — величезна помилка».

До речі, уряд ННП, як і опозицію, звільнення Роулінгса цілком влаштовувало. Після 4 червня вони остаточно зміцнили свою владу в країні.

Тим часом усі політичні партії створили міжпартійний консультативний комітет з метою «боротьби проти зловживань у торгівлі та інших суспільних вад».

Лідер Партії народного фронту (ПНФ) В.Овузу зажадав негайно розпустити «комітети пильності», щоб уникнути подальших міжпартійних чвар. Він розповів кореспондентам, що за повідомленням членів ПНФ на місцях, деякі з цих комітетів «почали вимагати пред’явлення членських квитків ННП, перш ніж дозволити бажаючим придбати найнеобхідніші речі, які продаються під їхнім наглядом».

Асоціація колишніх студентів Інституту ідеології імені К.Нкруми закликала Ліманна відмовитися від ідеї «держави благоденства», бо це — не що інше, як одна із стадій капіталізму, а Гана — країна, що розвивається».

Представники опозиції в парламенті заявили на прес-конференції: «Після трьох місяців керівництва ННП народ охопило почуття пригніченості й тривоги».

На думку Н.Бекоу, голови ННП, зростання інфляції вдалося б подолати, якби громадяни згуртувалися в «об’єднаний фронт». Він виступив на партійному мітингу з власними міркуваннями щодо бюджету.

Тим часом засновник ННП Ігола обмовився, що Міністерство торгівлі надало рибальській компанії, яка належить Бекоу, ліцензію на імпорт на суму в 10 мільйонів седі. Бекоу заявив, що ННП не уповноважувала І голу робити будь-які заяви з цього приводу й порадив йому не розпускати язика.

Тоді ж один із лідерів опозиційної ПНФ Б.Дарока запропонував доручити Роулінгсові провести в збройних силах кампанію з метою викорінення заколотницьких настроїв. Реакція населення була блискавичною, але відгуки опублікувала лише незалежна газета «Піплз івнінг ньюс». Один з читачів писав, що перевороти відбуватимуться, доки «ми миритимемось із шахрайством, покриватимемо злочинців і доки протестуватимуть лише ті, кого несправедливість торкнулася безпосередньо».

12 травня 1980 року ця ж газета надрукувала передовицю під гучним заголовком: «Припиніть цькувати Роулінгса».

Деякі політичні діячі наголошували, що ганці замість «безпідставних» випадів проти членів РРЗС повинні зосередити всі зусилля на відродженні суспільства.

Повторювалась історія Нкруми: ті, хто нещодавно співав осанну Роулінгсу та його Революційній раді збройних сил, тепер вимагав «розіп’яти» їх.

Тимчасом як наступ на РРЗС тривав, студенти університету почали створювати свої прогресивні організації: Рух 4 червня і Новий демократичний рух (НДР). В установчій заяві НДР зазначалося:

«Надії на краще більшість населення марно пов’язувала з переходом до цивільного правління. Уряд ставиться поверхово до вирішальних проблем усенародного значення, а погляди опозиції на ці питання відзначаються безпринципністю і тенденцією зосереджувати увагу навколо псевдоконституційних проблем, що не мають жодного стосунку до нагальних потреб народу».

Газета «Дейлі грефік» надрукувала статтю 28 червня 1980 року під яскравим заголовком: «Ліманна просять вийти у відставку».

Партія Третього курсу закликала Ліманна звільнити президентське крісло в ім’я «збереження конституційного порядку і врятування Гани від остаточного занепаду». Керівництво ПТК заявило, що «хаос у країні є красномовним свідченням банкрутства Ліманна; його подальше перебування при владі матиме згубні для народу наслідки».

Народні маси виявляли невдоволення: підскочили ціни на продукти, зростали черги. Обіцянки ННП, що наступне різдво буде зовсім не таким, як попереднє, залишилися невиконаними.

В армії тривали безпрецедентні в історії країни репресії. Їх жертвами були відомі активісти часів РРЗС. Деяких кидали за грати й катували, інших просто звільняли з посад.

Ставало дедалі очевиднішим, що ННП з усім її конституційним устроєм не має чіткої програми розв’язання нагальних проблем.

Що ж збирався робити Роулінгс, який у розквіті сил залишився без роботи?

Він заявив кореспондентові Бі-бі-сі:

— Тепер я опинився перед необхідністю стати на захист досягнень четвертого червня, протидіяти намаганням створити в людей враження про революцію як страхіття. В їхніх руках засоби інформації і якщо вони продовжуватимуть викривляти суть подій четвертого червня, нав’язувати власну думку /147/ про те, що правильно, а що хибно, важко навіть уявити, до яких шкідливих наслідків це може призвести… Отже, я повинен спілкуватися з людьми, щоб підтримувати в них рішучість.

Роулінгс і справді витрачав багато часу на розмови з керівництвом на різних рівнях, закликаючи його надати активістам 4 червня та іншим молодим безробітним ділянки землі, де вони могли б займатися сільським господарством. Він часто зустрічався з членами різних організацій.

Та ось настала перша річниця 4 червня.

Того дня Роулінгс, виступивши на прес-конференції, закликав парламент серйозно розслідувати кампанію репресій проти деяких військових за їхню участь у подіях 4 червня. Він зазначив, що кампанія репресій є головною причиною нестабільності в армії і вона загрожує зростанням напруженості між збройними силами і населенням країни.

Вороги революції, говорив Джеррі, не гребуючи брехнею, роблять усе можливе, щоб дискредитувати 4 червня, заплямувати його активістів. Мета цієї брудної кампанії — деморалізувати людей, переконати їх, що вони не можуть існувати без привілейованої жменьки гнобителів. Він закликав молодь рішуче протидіяти «системі, що призвела до занепаду, й застарілим традиціям, які поглиблюють кризу»…

Хто б міг сподіватися, що лише через дев’ять місяців після передачі влади Роулінгсові доведеться таке казати?

Наступного дня в столичному громадському центрі відбувся симпозіум під егідою організації Рух 4 червня. Він вилився в масовий мітинг. Просторий зал не міг вмістити натовпу, що юрмився навколо центру, тому було вирішено провести мітинг у парку. Ораторам, у тому числі й Роулінгсу, довелося виступати на даху центру. Як повідомляли газети, в парку зібралося близько 200 тисяч чоловік. Люди повилазили на машини, інші розмістилися на деревах і дахах сусідніх будинків.

— Нікому не вдасться знищити Рух четвертого червня, — говорив Роулінгс, звертаючись до натовпу. — Його історичне значення, мобілізуюча сила і могутня енергія могли б наснажити будь-який чесний уряд на створення такого суспільства, яке б ставило понад усе добробут більшості народу.

— Хай живе народ!

— Хай живе Рух четвертого червня!

— Хай живе Гана!

Після мітингу людський натовп колоною рушив у напрямку резиденції Ліманна.

Народ обрав Роулінгса своїм вождем — це не викликало сумніву. Велелюдні стихійні демонстрації здатні були розхитати владу уряду ННП, надану йому конституцією.

І уряд відреагував негайно. Роулінгса хотіли знищити, але якнайобережніше, щоб не викликати гніву мас.

Минув ще один рік.

Виступаючи перед численними журналістами на прес-конференції з нагоди другої річниці 4 червня, Роулінгс, як завжди, був на висоті. Він добре знав, що служба безпеки не спускає з нього очей, проте висловлювався одверто:

— Ніби з чиєїсь злої волі всі реальні здобутки четвертого червня зведено нанівець. Від завоювань трудящих не лишилося й сліду, ми знову опинилися в пазурах фінансових вампірів… Наша теперішня вихолощена демократія лише зміцнює владу експлуататорів. Але я хочу закликати всіх ганців, які сьогодні зазнають економічного гноблення, не впадати у відчай.

Що він мав на увазі? Може, знову щось намислив?

— Не впадайте у відчай, краще майбутнє не за горами. Я певен, що народ Гани може врятувати себе сам.

Пророчі слова! Джеррі найменше хвилювала власна доля, незважаючи на переслідування, що їх зазнавали поборники 4 червня. Його непокоїла зневіра, до якої довела трудящих парламентська демократія, тобто демократія лише для парламентарів.

Ця парламентська демократія спрямовувалась колишньою метрополією. Майно, конфісковане РРЗС, повертали колишнім власникам, не вщухала кампанія за перегляд конституції. Парламентарі клопоталися про підвищення своєї платні й розширення власних привілеїв. Фаворитам щедро надавались ліцензії на імпорт.

Тим часом відбувся розкол — як серед опозиції, так і в лавах прибічників уряду в парламенті. Незмінним лишився тільки намір усунути Роулінгса.

Одна з паризьких газет у липні-жовтні 1980 року конфіденційно повідомляла: «За період незалежності з 1957 року в Гані змінилося п’ять військових урядів, причому найдеспотичнішим був режим генерала Ачемпонга, що керував країною з березня 1972 року по березень 1978-го. І лише РРЗС, яку очолював Роулінгс, передала владу цивільному урядові.

Після того вороги прогресивних урядів країн, що розвиваються, ЦРУ і британська військова розвідка, діючи руками військової розвідки Гани, зробили життя Роулінгса та його прибічників нестерпним.

Як повідомляють надійні джерела, «брудною пропагандою» проти Роулінгса та його прибічників таємно керує підполковник А.Оджіджа (парадоксально, але його призначила РРЗС). Один із друзів Роулінгса мало не загинув у таємничій автокатастрофі. Цілком можливо, що ЦРУ і британська розвідка порадили Оджіджі запроторити прибічників Роулінгса в «тренувальний табір», бо уряд не мав достатніх підстав, щоб заарештувати їх.

Англійські військові радники погоджувались на реорганізацію збройних сил Гани після 4 червня лише за умови, що Роулінгса усунуть. Це була спроба позбутися єдиного офіцера, здатного повернути владу цивільним.

Можливо, британці причетні до замаху на Роулінгса».

Газета стверджувала, що Роулінгс та його РРЗС своїми намаганнями викорінити корупцію, яка роз’їдала державний апарат, здобули значну підтримку в народі. І саме ці намагання викликали вороже ставлення до нього розвідок.

Цим викриттям судилося відіграти важливу роль у революції 31 грудня, яку очолив Роулінгс. /148/

Розділ 8
Затаїтись і вистояти

Коли 1980 року я почав працювати над цією книжкою, мені було досить важко зустрічатися з Роулінгсом. У його невеличкій квартирі на вулиці Незалежності постійно юрмилися відвідувачі, тож я боявся, що для мене в нього не вистачить часу.

Одного ранку, розписавшись у журналі, що його тицьнув мені поліцейський, приставлений до Роулінгса режимом ННП, я відчинив двері до його кімнати. Там уже було четверо гостей: кореспондент прийшов узяти інтерв’ю, якийсь хлопчина просив допомогти влаштуватися на роботу, знайомий солдат забіг перекинутися словом, літня жінка цікавилась здоров’ям сім’ї.

Коли настала моя черга, Джеррі запропонував проїхатись у машині.

— Вистояти нелегко, — почав Роулінгс. — Довелось затаїтися. Бачите отих людей? — він вказав на трьох солдатів, що перетнули вулицю й попрямували до 37-го військового госпіталю. — Це мої друзі. Звичайно, хлопці впізнали і мою машину, і мене, але бояться підходити. Хтось може помітити це й сповістити військову розвідку. — Джеррі звернув у напрямку Бурма-Кемпу. — Йдеться про ізоляцію. Ви розумієте?

Уявити себе на місці Джеррі було нелегко, але, поглянувши йому в обличчя, я зрозумів його стан. Здавалося, він хотів сказати: «Невже я марно ризикував своїм життям?».

Йому було прикро, що люди нічого не знають про його справжнє становище, про те, що він змушений затаїтись, аби вижити.

Я запитав Джеррі, що штовхнуло його на цей тернистий шлях. Адже він, колишній глава держави, міг би спокійно жити серед привілейованих осіб.

Джеррі голосно засміявся. Він зупинив машину і зняв темні окуляри.

— Ось, бачите? Кажуть, що я ношу ці окуляри, бо зловживаю маріхуаною. Вони вигадують безліч нісенітниць, намагаючись скомпрометувати мене, друкують анонімні памфлети в недолугих приватних газетах, щоб підірвати мій авторитет, усунути мене з політичної арени. Інколи їм навіть вдається псувати мої стосунки з товаришами. Вони намагаються створити облудне враження, ніби я займаюся підривною діяльністю.

Я перервав його розповідь, нагадавши про випадок із втечею з в’язниці, коли Роулінгса хотіли представити як керівника банди.

— Так, вони обдурювали солдатів, позбавивши їх можливості зустрітися зі мною. Вони розуміли, що якби я мав доступ до казарм, то спростував би їхні вигадки, й тоді б люди дізналися, що уряд бреше. Вони заважають поширювати правду, а тих, хто спілкується зі мною, вважають співучасниками підривної діяльності. Таким чином їм вдається дезинформувати маси.

1985 року, майже через 4 роки після революції 31 грудня, в розмові з Роулінгсом я повернувся до деяких колишніх його заяв, до пережитого ним та його друзями. Для нього це була нагода грунтовніше проаналізувати набутий життєвий досвід:

— З погляду революції, є дві категорії людей: одні існують на межі життя і смерті, не мислять себе без діяльності в ім’я народу. Але є й такі, для кого цінність життя визначається їхнім власним добробутом та кар’єрою; вони прагнуть спокою і комфорту…

Хто базікає про благо народу, а сам піклується лише про власну кишеню, — той захребетник, що паразитує на народній революції.

Джеррі й сам відчував потребу звертатися до минулих подій:

— Пригадую, в ті скрутні часи я тісно співробітничав з деякими нашими науковцями в державному університеті в Легоні. А що за мною пильно стежила військова розвідка, я мусив вигадувати якісь причини для поїздок у Легон. І ось, коли ми всі зійшлися на чергову зустріч, я попросив одну з тамтешніх дам час від часу з’являтися зі мною на людях; якщо військова розвідка матиме її за мою коханку, то не надаватиме значення моїм частим відвідинам Легона. Але дама відмовилася. Чому? Мабуть, дбала про свою репутацію. Але…

Джеррі раптом розхвилювався, йому забракло слів. Помовчавши, він сказав:

— Хоч вони вважали себе носіями революційних ідей, боюся, жоден з них насправді так і не зрозумів, що таке революція. Теоретичне мислення нічого не варте без організаторського вміння, готовності діяти і жертвувати собою. Мені доводилося цілком свідомо принижуватись і ризикувати, але я не шкодую. Тим більше, що далеко не кожен не побоїться зазнати болю, загинути чи втратити репутацію. Мало хто з нас здатний пожертвувати собою в ім’я Гани, віддати за неї своє життя.

Хто заявляє про свою відданість революції, повинен не щадити себе. Але я не зношу людей, котрі загрібають жар чужими руками, чекають, щоб хтось ризикував за них своїм життям і репутацією, і дають цінні поради, ховаючись за чиєюсь спиною.

Джеррі, напевне, було боляче згадувати деякі епізоди революційного минулого. Він говорив просто і зворушливо:

— Ми ризикуємо щомиті. Ми віддали в заставу своє життя. Ми відмовилися від простого людського щастя, яке заважало б виконувати наш обов’язок. І все це не заради себе, а в ім’я високої мети…

Однак, можливо, саме нам, хто повністю присвятив своє життя виконанню обов’язку, судилося пізнати справжню цінність швидкоплинної радості, всю силу і глибину кохання…

Ми так живемо, й наше життя набагато змістовніше, ніж у тих, чий обмежений світ сповнений застиглого спокою, чий куций досвід складається з дрібних пригод. Вони прийшли і підуть, а ми житимемо жертовно й розлого, перемагаючи навіть смерть.

Розділ 9
Народ! Народ!

Я завжди підозріло ставився до політиків — цивільних і військових, — які зловживають словом «народ»: «Уряд, обраний народом», «В ім’я народу», «Нагодувати народ», «Інтереси народу — понад усе», «Ми /149/ віддаємо командні висоти в руки трудящих», «Більше житла для народу».

Виголошуючи ці гасла, безчесні політики найчастіше дбають про власне черево. На той час, коли Роулінгс вийшов на арену, ганці вже наслухалися їх досхочу.

Ту чи ту думку будь-який серйозний опит називає громадською, якщо її поділяють принаймні 60 відсотків опитаних. Однак еліта Гани намагалася створити враження, ніби народ несхвально ставиться до національних радіопрограм, бо, бачте, один процент населення надає перевагу зарубіжним радіопередачам.

Але, якщо поглянути на цифри неупереджено, то вони свідчать про значний перекіс на користь заможної меншості.

На липень 1978 року в Гані нараховувалося лише 50 тисяч телевізорів, а телеаудиторія заледве досягла 800 тисяч глядачів, і це при 10-мільйонному населенні країни!

Половина 105-тисячного тиражу щоденної газети «Дейлі графік» і третина примірників «Ганаїєн таймс» поширювалися в межах столичного округу.

На периферії проживало 71,1 процента населення країни і 70,3 процента всіх зайнятих у господарстві; тут вироблялося 98 процентів зерна і 60 процентів рослинної сировини для промисловості. Периферійні райони давали 96 відсотків експортної сільськогосподарської продукції, приносячи країні 60 процентів валюти; вони були основним джерелом національного доходу. Відтоді ці цифри значно не змінилися, а проте міська еліта, становлячи меншість, як і раніше, привласнювала майже всі блага, здобуті потом сільського населення.

На 16 відсотків ганців, які проживали у дев’ятьох обласних центрах, припадало понад 45 процентів усіх товарів та послуг, що їх надавали державні установи. Наприклад, 1978 року міста поглинули понад 70 процентів електроенергії.

Елементарна справедливість вимагає, щоб ті, хто тяжко працює, користувалися плодами своєї праці. На цьому принципі соціальної справедливості Роулінгс наголошував із самого початку. Тож, повторюючи, що джерелом суверенітету є народ, він мав на увазі «змогу й право більшості населення визначати напрями розв’язання життєво важливих проблем». Можливо, це звучить утопічно, але більшість розвинутих країн досягли цього. «Чому б не зробити так і в Гані, — казав Роулінгс, — у якої є стільки ресурсів?».

З 1966 року в Гані відбувалися різні військові перевороти. Полковників влаштовувала теза «народ — джерело суверенітету», тому вони захоплювали владу «в ім’я народу». Однак лідери не мали зв’язку з масами, і це не дивина — адже їхні почуття й настрої докорінно відрізнялися від сподівань трудящих. І щоразу, коли народ робив те, що не подобалося військовим, вони вдавалися до зброї.

Склалося становище, за якого збройні сили перетворилися на своєрідну корпорацію, а військова верхівка почала розглядати уряд як своєрідного клієнта. А що вони вважали себе нічим не гіршими від професійних політиків, то чому б і їм було не втрутитись?

Але 4 червня до влади прийшли не високі військові чини при підтримці молодших офіцерів та солдатів, а самі молодші офіцери та солдати, які уособлювали народ. Ось чому Роулінгс невтомно наголошував, що виступ 4 червня мав на меті встановити справедливість — соціальну, економічну й політичну — для всіх без винятку громадян Гани. В цьому виступі, за словами Роулінгса, «втілився протест трудящих проти соціальної несправедливості, економічного розладу та ракової пухлини корупції, яка вразила усі клітини суспільства».

Наприкінці липня 1979 року Народний революційний рух, породжений 4 червня, надіслав Роулінгсові петицію із закликом до РРЗС «вжити заходів, спрямованих на забезпечення подальшого розвитку революції і логічне завершення її — не просто передачу влади, а встановлення справжнього народовладдя й усунення від керівництва країною так званої правлячої еліти». Але РРЗС дотримувалась своєї програми та зобов’язань.

Партія Рух 4 червня, що виникла після подій 4 червня, існує й досі. Вона тісно пов’язана з трудящими і знехтувана елітою. Здається, значення цієї партії недооцінюють, її заснували студенти університетів, а згодом підтримали робітники, викладачі, селяни, прогресивні політики та безробітні.

Настало 4 червня 1982 року. Прес-конференція під егідою Руху, якою розпочався тиждень відзначення 3-ї річниці революції 4 червня, мала особливу вагу, бо більшість передбачень, висловлених партією на двох попередніх роковинах, справдилися.

Поштовхом до створення Руху 4 червня стали політичні завоювання тримісячного правління РРЗС. Рух продовжував політичну боротьбу з метою запобігти спробам привілейованих верств ізолювати й фізично знищити Роулінгса. Це по-перше. І по-друге, передбачалося, що в результаті боротьби вдасться скинути гнобителів і «створити сприятливі умови для переорієнтації економіки в інтересах трудящих».

У заяві для преси, зачитаній на пресконференції, йшлося про кілька спроб режиму ННП усунути Роулінгса, а також капітана у відставці К.Цікату. «Солдатів, причетних до Руху, заарештовували, катували й виганяли з армії. Навіть у виляску вихлопної труби автомобіля вбачали спробу прихильників Руху вчинити державний переворот».

Настрої членів Руху співпадали з позицією інших прогресивних організацій, які вважали, що події 4 червня лише започаткували революцію і її необхідно продовжувати.

Роулінгс добре розумів становище, що склалося, і настрої мас. Виступаючи перед натовпом, він сказав: «Я не маю грошей, щоб поділитися з вами, але я допоможу вам усвідомити власну гідність! Ви повинні боротися за свої права».

Роулінгс відмовився від традиційних ідеологічних проповідей. Він зазначив, що неоколоніалізм закріпив за правлячою елітою політичну й економічну владу і дав їй змогу збирати данину з народу. Однак звільнення економіки від іноземного панування — справа не одного дня, необхідна довгострокова програма освіти, виховання свідомості, мобілізації мас, розвитку виробництва, яку доведеться рішуче втілювати, спираючись передовсім на довіру народу.

Навіть солдатів, яких завжди використовували /150/ для придушення виступів їхніх співвітчизників, потрібно було переконувати й перевиховувати. І Роулінгс займався цим безперервно, доки очолював уряд, і аж до революції 31 грудня.

Зрештою, уряд ННП вирішив удатися до перереєстрації виборців. Реакція трудящих була млявою. Уряд не досяг помітних успіхів у перебудові економіки й годі було сподіватися кращого майбутнього. З парламенту повідомляли, що зібрати кворум нелегко. Отже, надії на серйозний підхід до розв’язання проблем, якого чекали люди, не справдились. Роулінгс говорив про це у своєму виступі з нагоди другої річниці 4 червня.

— Погляньте на умови життя народу — дорожнеча, занедбані дороги й залізниці, погано обладнані лікарні. А які великі надії покладали трудящі на нову конституцію і передачу влади! Боляче дивитись, як обрані ними представники реагують на їхнє тяжке становище.

Джеррі закликав робітників, солдатів, селян, поліцію, викладачів і студентів усвідомити, що їхні проблеми не можуть бути розв’язані лише з допомогою конституції або заміни військового правління цивільним. В історії Гани, зазначав він, були випадки, коли цивільні правителі нехтували конституцію і відмовляли трудящим у найелементарніших правах. Роулінгс застерігав:

— Трудящі не повинні припиняти боротьби за практичне втілення конституційних ідеалів. Для досягнення успіху в цій боротьбі, щоб перемога не вислизнула з рук, робітники мусять самі виявити ініціативу і згуртувати всі прогресивні сили. Необхідно виробити спільну платформу із студентами, селянами, інтелігенцією та іншими патріотами.

Сила Роулінгса — в його щирій відданості справі трудящих.

— Я готовий на будь-які жертви в боротьбі за краще життя народу, — говорив Джеррі, — і я завжди служитиму людям, відданим нашій спільній справі.

Ця прес-конференція Роулінгса не була широко висвітлена в пресі, але деякі агенти безпеки, політики й представники прогресивних кіл, що зібралися в громадському центрі, довели її зміст до народу.

На той час Джеррі вже бачив перспективу справжньої демократії, яка б давала змогу людям самим вирішувати власну долю. Він знав, що тих, кого обурює активність мас, лякає така перспектива.

— Вони виступають проти встановлення соціальної та економічної справедливості в нашій країні, — сказав він присутнім.

Ще до подій 31 грудня, під час яких створювались комітети захисту революції як органи народовладдя, Роулінгс був прихильником стихійної демократії.

— Події четвертого червня, — говорив він, — продемонстрували можливість створення трудящими своїх комітетів. Хотілося б особливо відзначити революційний комітет молодших чинів поліції, хоча він проіснував недовго, так само, як і комітети, створені солдатами в їхніх частинах.

Під час правління ННП Роулінгса критикували зокрема за те, що він перебільшував «завоювання 4 червня». Політики заявляли, що вони ситі по горло «так званими завоюваннями». Залишається тільки дивуватись, чому ж вони тоді так серйозно сприйняли прес-конференцію, присвячену другій річниці 4 червня.

Роулінгс казав:

— Я визнаю, що ми припустилися деяких помилок, і що багато справ лишилися незавершеними.

Що ж то були за незавершені справи?

— Гана перебуває в лещатах кризи. І ми її не подолаємо, якщо не покладатимемося на свій народ. Віддавши нашу економіку на поталу іноземцям, ми втратимо суверенітет і зрадимо надії попередніх поколінь, які боролися проти іноземного гноблення.

Навряд чи можна було зробити відвертіше застереження режимові Ліманна:

— Кожен, хто прислухається до народу, добре знає, що він цінує четверте червня, яке відкрило шлях до втілення ідеалів Свободи й Справедливості.

Роулінгс тримався впевнено, готовий очолити народну боротьбу за свободу, здобутки 4 червня, сплюндровані під час конституційного правління, проти безправності загалу та сваволі властей, що досягла критичної межі. На закінчення своєї промови він нагадав слова Дж.Ф.Кеннеді, сказані багато років тому: «Ті, хто перешкоджає здійсненню революції мирними засобами, сприяють насильницькій революції».

Роулінгсові аплодували стоячи. Люди скупчилися навколо нього, кожен намагався потиснути йому руку. Він підняв зціплену в кулак правицю, і гомін став ще гучнішим.

То бив дзвін по померлому режиму ННП.

Служба безпеки посилила нагляд за діяльністю Роулінгса та його соратників.

Розділ 10
Роулінгс і революція 31 грудня

Революція 31 грудня дістала широку підтримку народу. Звичайно, це мало свої причини. Адже прихильники 4 червня були повсюди — серед робітників і селян, в поліції та армії. Спалаху народної революції сприяли також безхребетність режиму Ліманна й неефективність альтернатив, що їх висувала опозиція.

— Ми знали, що це станеться, але не знали, коли саме, — розповідав мені один з учасників Руху 4 червня. — Інколи по кілька днів я ховався від агентів служби безпеки в приміщенні сільської школи, яка правила за конспіративну квартиру.

«Значну допомогу в агітаційній роботі нам надавали деякі представники радикального молодіжного крила ННП. Вони бачили, що і в самій правлячій партії, і в таборі опозиції точиться боротьба не за щастя народу, а за владу», — писав мені мій товариш із передмістя Акри.

Виступ було заплановано на 24 грудня 1981 року, але напередодні військова розвідка заарештувала кількох льотчиків.

«Виступ довелося відкласти, — ділився зі мною своїми спогадами Ф.К., один із рядових, що служив у військовій авіації. — Більшість із нас були певні: доки наш ватажок з нами, нікому не вдасться нас зупинити». /151/

Звістка вмить облетіла армію.

«Кожен, хто дізнавався про підготовку до революції, обіцяв свою підтримку, але ми діяли обережно, бо деякі солдати були підкуплені військовою розвідкою», — зазначав він.

Отже, Ф.К. не втрачав пильності. Йому доручили добути зброю і переховувати її до самого виступу. Непомітно для свого на парника-чергового він виніс зброю і сховав у машині, що стояла перед караульним приміщенням. Далі він писав:

«30 грудня чотири сержанти, три капрали і я зібралися в квартирі сержанта Б. на останню нараду. Ми остаточно обговорили план захоплення авіабази… Коли пролунав перший постріл, я приєднався до моїх товаришів. Ми зайняли позиції перед ангаром з літаками, а ще кілька чоловік стали біля головних воріт…

Того ж ранку мій брат Дж.Дж. оголосив по радіо про початок революції. Ми вже знали, що маси підтримують її».

Дехто заперечує всенародний характер революції, намагаючись довести її «етнічну обмеженість».

Досвідчений політик нкрумаїстського напряму Джонні Хансен у розмові з нігерійським письменником Ебенезером Бабатопе дав гідну відсіч ворогам революції:

— Звинувачення в трайбалізмі — справжня нісенітниця… Ця революція відповідає інтересам усього пригнобленого народу Гани. Страждання від експлуатації та несправедливості не мають етнічних меж.

Революціонери, з якими мені довелося спілкуватись, належали до різних племен. Але вони дійшли спільної мови через революцію, їх згуртувала необхідність повалити старий лад, який давав змогу жменьці визискувачів ошукувати народ.

Капрал Б.Ф. із 5-го піхотного батальйону писав мені в листі:

«Коли напередодні революції 31 грудня хлопці з нашої частини довідалися, що нас очолюватиме Роулінгс, усі дуже зраділи. Познайомившись із Джеррі в Легоні, я також почав допомагати йому, здійснюючи зв’язок з нашими друзями у казармах в Аккрі та Гондарі.

Ми на всі сто відсотків були впевнені в перемозі, бо знали, що нас підтримає народ. 11 листопада 1981 року по мене прийшли четверо з військової розвідки. У розвідувальному відділі мене допитали і, надававши стусанів, відпустили. 30 грудня схопили знову. Цього разу я потрапив на гауптвахту. Близько одинадцятої години ранку по радіо виступив Джеррі, а після нього — генерал-майор Куейну. Лише тоді я відчув себе людиною.

1 січня 1982 року я втік з гауптвахти, щоб приєднатися до товаришів у казармах Аккри… По дорозі я бачив, як раділо цивільне населення. Це свідчило про перемогу народної революції».

5 червня 1980 року, наступного дня після історичного 200-тисячного мітингу в Аккрі, шість тисяч робітників найбільшого промислового підприємства країни «Гана індастріал холдінг корпорейшн» застрайкували, вимагаючи підвищення заробітної плати. Одночасно в усій країні — з півночі на південь і з заходу на схід — перестали працювати фабрики, на деяких з них управлінський персонал було ізольовано. В Аккрі понад 3 тисячі робітників заскочили до будинку парламенту й зірвали засідання депутатів. Написи на їхніх плакатах закликали народних обранців по-справжньому взятися за розв’язання проблем трудящих.

Неважко було передбачити, чим усе це скінчиться. Того ж вечора робітників, що брали участь в страйку, за вказівкою уряду було звільнено з корпорації. Обійшлося без конституційних процедур. Навіть представники опозиції, виявивши поступливість, одностайно підтримали таке рішення. Нічого дивного в цьому не було: страйк, очолюваний Рухом 4 червня, як повідомила розвідка, загрожував стабільності країни.

Суд понад рік зволікав із розглядом справи звільнених робітників, тимчасом як більшість з них залишалися без засобів до існування.

Тому день 31 грудня став справжнім святом для пригнобленого народу. Люди, не чекаючи закликів, виходили на вулиці; дехто взявся розтягувати товари з крамниць сірійських та ліванських комерсантів.

«Я наполягаю щонайменше на революції, на такій революції, яка змінить суспільно-економічні підвалини країни», — заявив Роулінгс 31 грудня 1981 року. Хай мене розстріляють, сказав він згодом, якщо ця справа не відповідає інтересам переважної більшості народу.

Повстання розгорялося, немов пожежа. Люди, радіючи, танцювали; солдати залишили казарми й розбрелися містом; студенти на вулицях Аккри влаштовували демонстрації.

Події в Гані стали відомі в усьому світі. Зарубіжна преса нарікала, що ганці ніяк не можуть прийти до демократії західного взірця. Ось, мовляв, провалився ще один конституційний експеримент і націю втягнуто в революційну авантюру.

Мені довелося розмовляти з капралом А.Б. — активним учасником подій 15 травня, 4 червня і 31 грудня. Після передачі влади 24 вересня 1979 року його переслідувала військова розвідка.

— Коли вони почали хапати активістів 4 червня, я переховувався в заростях, а потім — в одного з друзів, — розповідав він. — Згодом мене звільнили з армії… Декого з наших хлопців тримали за гратами без суду по десять місяців; один перебрався в Нігерію, інший пішов на північ, здається, в Буркіна Фасо… Я залишився в місті й час від часу інформував Роулінгса про настрої населення Аккри.

— Не легко нам доводилось, — продовжував свою розповідь А.Б., якому жодного разу не спадало на думку припинити боротьбу. — Революція є революція; в неї або віриш, або ні. І доки боротиметься наш ватажок, ми не складемо зброю.

Скромний і розважливий А.Б. іншого разу зазначив:

— Жоден із нас дев’ятьох, хто керував подіями 31 грудня, не увійшов до складу Тимчасової ради національної оборони. Ми вважаємо своїм обов’язком віддавати всі сили справі, навіть перебуваючи в тіні. Ми пішли за нашим головою не для того, щоб зайняти високі посади, а зробили це в ім’я батьківщини. /152/

На думку А.Б., величезна агітаційна робота й популярність вождя, з одного боку, і безладдя, що панувало в Гані під час правління ННП, — з другого, спонукали багатьох військових взяти участь в історичній боротьбі проти несправедливості в країні.

Записати бесіду з Наною Роулінгс — не легка справа; вона розповідає охоче й багато.

— Як ви почували себе під наглядом військової розвідки? — запитав я.

— Спочатку це мене непокоїло, та невдовзі я зрозуміла, що вони хочуть ускладнити нам життя, вивести нас із рівноваги.

— Як саме вони діяли?

— Умисне лізли у вічі. Щодня, коли я поверталася з міста, мене супроводив військовий автомобіль з озброєними до зубів агентами. Тільки-но я припарковувала машину, котрийсь із них починав кружляти навколо мене на мотоциклі. Здавалося, варто зробити хоч один необачний крок, і вони почнуть діяти. За нашим будинком стежили хлопці з авіації, але в них із Джеррі склалися товариські стосунки, й уряд надіслав замість них поліцію. Вона доносила на тих, хто відвідував Джеррі.

Я запитав Нану, як на все це реагував сам Джеррі.

— Здається, надто спокійно, — сказала вона.

Цим спокоєм і байдужістю Роулінгс та його товариші маскували свої плани щодо 31 грудня 1981 року.

«Виступ військових рано-вранці 31 грудня 1981 року, — зазначали вони, — мав на меті відкрити шлях справжній демократії, а саме: урядові з народу, обраному народом в інтересах народу».

Звернення до населення по радіо через кілька днів після початку революції засвідчило початок нової доби в історії країни. Цього разу офіцери виступили спільно з молодшими чинами, тому протидії їм майже не було. Цивільне населення — робітники, студенти, торговці — щодня влаштовували демонстрації на підтримку Роулінгса. Він звернувся до них по радіо:

«Успішне завершення революції залежатиме від вас, трудящі Гани. Крім Тимчасової ради національної оборони та інших центральних державних органів, необхідно повсюди створювати місцеві комітети захисту революції — в містах і селах, на фабриках і заводах, у військових частинах».

Люди давно чекали такого заклику. Комітети захисту революції виникали по всій країні, охоплюючи всі сфери життя. Вони стали органами народовладдя.

Через тиждень після повстання Роулінгс зустрівся з представниками преси.

— Засоби масової інформації, — сказав він, — повинні висвітлювати події конструктивно й неупереджено. Необхідно роз’яснювати людям їхні права та обов’язки в побудові нового життя.

Роулінгс зазначив, що країна не збирається орієнтуватись ні на Америку, ні на Росію, ні на будь-яку іншу державу: Тимчасова рада національної оборони прислухатиметься лише до голосу народу Гани.

Через вісім днів Роулінгс виступав на стадіоні Ніколсона перед учасниками мітингу на підтримку уряду.

— Кожен громадянин Гани, — заявив він, — незалежно від свого становища в суспільстві, мусить надати допомогу сільському господарству в забезпеченні народу продуктами харчування.

Через місяць після події 31 грудня керована Роулінгсом Тимчасова рада національної оборони оголосила основні напрями своєї політики. У вступі, зокрема, говорилося:

«Гана — не бідна країна. Її народ добре знає, якими величезними ресурсами володіє, і спроможний використати їх для задоволення своїх основних потреб. Хоч багатства Гани створювались руками всіх трудящих, більшість населення не мала змоги скористатися плодами своєї праці.

…Найбільшого загострення загальна криза набула під час правління адміністрації Ліманна. Олігархія не виробила чіткого курсу в керівництві економікою, і вона стихійно підпорядковувалась інтересам неоколоніалізму, що сприяло послабленню місцевого управління, поширенню корупції та посиленню експлуатації.

Як раніше ми самовіддано боролися за самоврядування, так і тепер ми повинні спрямувати революційний процес на досягнення економічної незалежності шляхом цілковитого знищення неоколоніальних відносин.

Надто громіздкі установи, що й досі обслуговують неоколоніальну систему, мають бути скорочені, реорганізовані або ліквідовані.

Кожне справді революційне перетворення повинно бути спрямоване на оновлення існуючих суспільно-політичних та економічних структур, а також кадрового складу державного апарату. Одне із завдань революції — децентралізувати громадські установи й надати управлінню ефективності.

Головна мета цих перетворень — позбавити іноземні монополії контролю над нашою економікою і суспільним життям. Лише перебудувавши країну на суто національних засадах, ми досягнемо господарської самостійності і справжньої економічної незалежності. Необхідно також перевірити діяльність усіх установ, підпорядкованих різним міністерствам, з’ясувати, яка участь кожної з них у розтринькуванні найважливіших ресурсів і в потуранні іноземному капіталу, й привести їх у відповідність до національних потреб.

Ця боротьба є частиною революційного процесу, що відбувається в Африці. Ми повинні об’єднати зусилля з іншими країнами, які прагнуть економічної незалежності. Об’єднана Африка — такою є кінцева мета боротьби за економічне визволення всього континенту.

Говорячи про демократію, ми не маємо на увазі щось абстрактне. Йдеться про створення бази для розвитку демократичної всенародної освіти, охорони здоров’я, житлового будівництва і транспорту, забезпечення населення продовольством, підвищення фізичного, морального і культурного рівня нашого народу.

Хай живе революція!

Хай живе Гана!»

Випробування Джеррі Джона Роулінгса триває.

З англійської переклав Ігор ЄВТУХ /153/

Примітки

[1] Уоррант-офіцер (warrant officer) — категорія військовослужбовців, що йде після старшинського складу.

[2] Слова, написані на гербі країни.

Джерело: Всесвіт (Київ). — 1989. — №3. — С. 142–153.

Advertisements

0 Responses to “Випробування Джеррі Роулінгса”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Березень 2017
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Лют   Кві »
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: