Елітизм

Кваме Нкрума

Елітизм, це — ідеолоґія буржуазії. Ця ідеолоґія постала у другій половині XIX ст. наслідком роботи двох італійських соціолоґів — Вільфредо Парето (1848-1923)[1] і Ґаетано Моски (1858-1941)[2]. Вони писали в часи, коли середня кляса, котра щойно виборола політичну владу в аристократії, почувала, своєю чергою, небезпеку з боку робітничої кляси, котра швидко зростала та поділяла марксистську ідеолоґію. Парето і Моска прагнули спростувати Маркса та заперечити те, що соціялістична революція, що веде до побудови безклясового суспільства, є можливою. На відміну від Маркса, вони стверджували, що політичний хист визначає, кому правити, і що суспільством завжди керуватиме така собі еліта або спілка еліт.

По суті, прибічники елітизму стверджують, що на практиці реальну владу завжди здійснює меншість, а більшість ніколи не контролюватиме панівну меншість, хай би там які були так звані демократичні інституції. Згуртованість еліт, це — головна сила меншости. Вони невеличкі що до до всієї нації, але вони сильніші, ніж можна було б думати з огляду на їхню чисельність.

Елітизм, це — ідеолоґія, створена саме для капіталізму, і така, що відповідає фактичному пануванню буржуазії в капіталістичному суспільстві. Ба більше: вона розпалює расизм, адже його можна використати, щоб підтримати міт про расову вищість і расову неповноцінність.

Останнім часом інтерес до вивчення еліт відроджується і поширюється чимало нових теорій еліт. Знаменно, що це відродження історично співпадає з величезним соціялістичним і революційним підйомом у світі. Буржуазні теоретики, намагаючись виправдати дальше істнування капіталізму, вирішили, що треба повернутися до елітизму. Вони не можуть — в жадний раціональний спосіб — виправдати кричущу ірраціональність капіталізму, а тому намагаються довести, що завжди існуватиме якась владуща еліта і що урядуватимуть завжди ті, хто найбільш здатен керувати державою. Стверджуючи це, вони оминають важливе питання — питання господарської клясової структури та клясової боротьби в капіталістичному суспільстві.

З-посеред головних принципів елітизму — теорія про те, що влада породжує владу, а масам у політиці притаманні апатія, покірність і шанобливість. Демократію визначено як конкуренцію між оліґархами. Увійшли в моду балачки про обране коло тих, хто ухвалює рішення, та дебати про те, котрій ґрупі або ґрупам належить справжня влада в країні. Чи влада концентрується, а чи розпорошується? Як ухвалюють політичні рішення? Чи ухвалює їх правляча еліта? Чи володіють маси бодай якоюсь мірою опосередкованої влади? Чи рішення ухвалюють ріжні уґрупування еліт? Чи правдиве оте твердження: «Уряди не мають влади, але лише управляють урядовим механізмом, і ними самими управляє невидима рука?»[3]

Плюралісти стверджують, що влада належить не одній-єдиній еліті, але суміші багатьох еліт. Влада розглядається як певна сукупність, де  переплелися майно, суспільне становище та політична влада. З цим поглядом пов’язана ідея про «консенсус еліт», себто про те, що участь у формуванні політики беруть лише найважливіші уґрупування еліт.

Однією із заявлених цілей перших теоретиків елітизму було зруйнувати міт про «демократію». Вони прагнули показати, що у так званих демократіях народ — або більшість народу — насправді не править, а управління є справою невеличкої еліти. Вони навіть пішли далі та стверджували, що участь в державному управлінні не є обов’язковою ознакою демократії і що тота участь не є аж такою важливою.

Кляси всередині кляси бути не може, але всередині кляси можуть бути еліти. Еліти виникають наслідком розвитку та формування кляси. В Европі загальна схема кляс є такою:

Традиційна аристократія — ґрунтована на землі та титулах;

Середня кляса — ґрунтована на грошах, поділяється на верхню, середню і нижчу;

Робітнича кляса — ґрунтована на сільському господарстві та промисловості та поділяється на верхню і нижчу.

У гурті середньої кляси — нової аристократії — є плутократи, керівники, інтелєктуали, бюрократи, технократи тощо, при цьому про кожну з цих ґруп можна сказати, що вона є елітою. Зі швидким розвитком техніки та зростанням спеціялізації праці страта технократів — еліти у гурті середньої кляси — стає чимдалі впливовішою під час ухвалення рішень. Деякі теоретики елітизму стверджують, що настала доба мерітократії — урядування «фахівців».

Серед африканської буржуазії можна бачити еліти за европейським зразком. За колоніялізму африканські еліти в колоніяльних законодавчих радах і колоніяльних адміністративних службах представляли вожді, юристи та лікарі, судді та прокурори, державні службовці вищого рангу, старші офіцери армії та поліції. Після здобуття незалежности у старих еліт нічого не змінилось, і вони набули свіжих сил. Зміцнилось положення членів парляментів і національних зборів, міністрів, старших державних службовців, офіцерів армії та поліції тощо. Вони більше не підпорядковувались колоніяльній владі. Представники вільних професій, наприклад, вчителі, юристи та лікарі виграли від політики африканізації урядів нових незалежних країн.

Саме після здобуття незалежности постала верства, що її можна було б назвати партійними нуворишами, — еліта, котра виросла у лавах партії, що переможно виборола політичну свободу від колоніяльної держави. Після здобуття незалежности всередині партіє наростає конфлікт між правим і лівим крилом. Правиця стає нуворишами партії: вони збагачуються, адже щойно було завойовано незалежність і партія стала правлячою партією. Вони користають з цієї нової ситуації перебування при владі та потурають кумівству і сприяють корупції, у такий спосіб підриваючи довіру до партії та допомагаючи торувати дорогу до реакційного державного перевороту.

Подібно до цього після завоювання незалежности і з запровадженням плянів господарського розвитку, а також із заохоченням в окремих випадках місцевого підприємництва місцеві приятелі-капіталісти отримали нові можливості для розширення власного бізнесу. Проте загалом африканські капіталісти є лише молодшими партнерами імперіялізму. Вони отримують крихти у вигляді процентів з інвестицій, комісійних, гонорарів за посередницьку діяльність і керівних посад в іноземних фірмах. Так їх затягує павутиння неоколоніялізму.

Як наслідок колоніялізму та неоколоніялізму африканська підприємницька еліта лишається відносно малорозвиненою. Крім того, багато урядів нових незалежних країн зосереджують свої зусилля на державному, а не на приватному секторі економіки, а це призвело до того, що африканська капіталістична кляса є відносно малою. На загал африканський підприємець зацікавлений не так у розвитку промисловости, як у пошуку шляхів збагачення почерез спекуляцію, чорний ринок, корупцію, комісійні з контрактів і ріжноманітні фінансові махінації, пов’язані з отриманням так званої допомоги. Африканський капіталізм, отже, перетворюється на клясу-спільницю буржуазії капіталістичного світу. Він — пішак у величезній мережі міжнародного монополістично-фінансового капіталу.

Таким чином він тісно пов’язаний, наприклад, із велетенськими корпораціями монополістичного капіталізму. Стверджують, що в США «полфіни» (політики-фінансисти) управнені вирішувати все та відповідальні за ухвалення головних рішень. Влада здійснюється через «фінансові імперії», такі як «Форд мотор компані», «Дюпон» і «Дженерал моторс» (це лише кілька назв). 1953 року в США було більше як 27 тис. мільйонерів, і процес концентрації багатства у руках небагатьох прискорюється. За оцінками, 1,6 % населення володіють не менше як 32% всіх матеріальних багатств і майже всіма капіталовкладеннями, а 50% населення практично нічим не володіють[4]. Не можна сказати, що влада США перебуває у руках найдостойніших, адже більшість статків є спадковими, і, щоб володіти ними, не конче треба мати якісь заслуги.

І все одно деякі теоретики елітизму стверджують, що розвиток індустріяльних суспільств можна розглядати як рух від клясової системи до системи еліт, базованої на заслугах і досягненнях. Ця теорія не витримує перевірки наявними свідченнями загострення клясової боротьби по всьому капіталістичному світові.

У гурті теоретиків елітизму думки щодо того, якими згуртованими, свідомими та змовницькими є еліти, ріжняться. Очевидно, що неможливо точно виміряти вплив, владу і ступінь згуртованости тієї чи тієї еліти або ґрупи еліт.

Всередині політичної еліти в країнах, що розвиваються, є націоналістичні вожді, чиновники та інтеліґенція. Члени Ґанської палати депутатів після виборів 1954 року на 29% були представлені шкільними вчителями, а на 17% — представниками вільних професій. Із членів законодавчих зборів восьми територій колишньої французької Західної Африки після виборів 1957 року вчителів було 22%, урядових службовців — 27%, представників вільних професій — 20%.

Середня кляса в країнах, що розвиваються, була створена головним чином системою освіти та адміністративною системою, запровадженими за доби колоніялізму. Що інтеліґенція чисельно переважає в середній клясі, пояснюється головно політикою колоніяльної влади, зумисне спрямованою на плекання інтеліґенції, сприятливої до західних ідеолоґій, — такої інтеліґенції було треба, щоб колоніяльна адміністрація успішно функціонувала. Одночасно колоніяльна влада обмежувала можливості для формування кляси бізнесменів з тубільного гурту.

З розвитком еліт виникають елітні спілки, такі як колєґії адвокатів, асоціяції лікарів, масонські ложі, ротарі-клюби[5] тощо. Ці спілки допомагають формувати кляси, взаконюючи соціяльну нерівність. Про істнування клясового почуття свідчить бажання вступити до спілки та клюбу, що, як вважають, допомагає посісти краще місце в суспільстві.

Елітизм характерний для способу мислення згодних з клясовою стратифікацією суспільства. Це складова частина капіталізму, що вона живиться расизмом, який, своєю чергою, є результатом розвитку капіталізму та імперіялізму. Через елітизм, властивий правлячим клясам, вони дивляться на маси зверхньо. Елітизм, це — ворог соціялізму та робітничої кляси.

Перекладено за анґлійської за: Kwame Nkrumah, Class Struggle in Africa, London: Panaf, 1970, pp. 29-35.

Примітки

[1] Вільфредо Парето (1848-1923) — італійський соціолоґ і економіст. Критикував ідеолоґію та раціональне пояснення людської поведінки, наполягаючи на тому, що суспільством керують ірраціональні сили. За Парето, джерелом суспільного розвитку є психолоґія людини. Історія — арена постійної боротьби за владу «еліт», і творча сила «еліт» є основою всіх суспільних процесів. Найвищим принципом політичного життя він вважав владу, незалежно від способу її досягнення. Наполягав на тому, що влада (а це завжди вимушено влада небагатьох), завжди тримається силою навіть тоді, коли вона вдає, що виконує волю народу. Ще до першої світової війни Парето був знаний як один з найгостріших критиків лібералізму й італійського парляментського ладу, що пізніше дозволило фашистам називати його своїм вчителем. — Тут і далі прим. «Вперед».

[2] Ґаетано Моска (1858-1941) — італійський юрист, соціолоґ й історик, автор концепції «політичної кляси» — ріжновида «теорії еліт».

[3] Цитата належить британському політикові, лідерові Консервативної партії Бенджамінові Дізраєлеві (1804-1881).

[4] Процес майнового розшарування відтоді не зупинявся: станом на 2014 рік 1 % найзаможніших родин у США володіли 40% багатств країни, а 80% найбідніших — 7%. Схожу ситуацію можна спостерігати і по инших країнах — у Росії (станом на 2016 рік 1% найбагатших володіли 75% багатств), Індії (58%), Індонезії (49%), Бразилії (48%), Китаї (44%), Південній Африці (42%), Мексиці (38%), Великій Британії (35%). Точних даних для Україні немає, але вона має бути десь між Росією та Бразилією.

[5] Ротарі-клюб — міжнародна асоціяція зі штаб-квартирою у США, що об’єднує підприємців і кваліфікованих працівників («професіоналів»); створена 1905 року. Заявленою метою асоціяції є підвищення добробуту та зміцнення миру в світі, також вона має освітні проґрами.