Режіс Дебре як марксист

Перрі Андерсон і Робін Блекбьорн

У цей самий час, як ми готуємось до друку, в Болівії перед судом має постати Режіс Дебре. Військова влада, що вона прагне засудити його, наперед проголосила його «винним» за нею ж сфабрикованими звинуваченнями. Історія його затримання, катування і ув’язнення під час виконання журналістського завдання (взяти інтерв’ю у Че Ґевари) тепер відома всьому світові. Проте болівійська військова диктатура сама підготувала помсту Дебре. Режим Баррьєнтоса[1] ув’язнив його за його ідеї — і це ув’язнення привернуло до цих ідей нечувану увагу всього світу.

Режіс Дебре — автор трьох тісно пов’язаних між собою досліджень про латиноамериканську революцію. Разом вони безумовно утворюють один з найбільш яскравих прикладів марксистсько-лєнінської аналізи, що з’явилась за останні роки. Що насамперед виріжняє твори Дебре, так це їхній безжалісно лєнінський наголос на здійсненні революції як політичному, технічному та воєнному питанні. Саме це забезпечує творам внутрішню єдність і ясний тон — тон нагальної потреби, що він нагадує спори та маніфести щодо повстання з 1917 року. Будь-який відступ та складнощі розглядаються під оглядом пошуку способів зупинити відступ і подолати складнощі. Їх дійсно можна вітати, якщо винесено уроки з них. Революція у порядку денному тут і зараз — хай навіть для здійснення її знадобляться величезні та дорогі зусилля. Завдання тлумача — прояснити революційну практику через теоретичне перетворення революційного досвіду.

Бекет і політика?

Террі Іґлтон

У вересні 1941-го року один із найбільш — на перший погляд — аполітичних авторів XX ст. приєднався до підпільної збройної боротьби проти фашизму. Самюель Бекет, що він задемонстрував побільшену — як на знаного песиміста — сприйнятливість щодо вибору слушного моменту, народившись у Велику п’ятницю (до того-ж п’ятницю 13-го!) 1906-го року, від 1937-го року мешкав у Парижі, своєю волею пішовши на вигнання подібно до багатьох видатних ірляндських письменників. Ірляндці — на відміну від їхніх колишніх колоніяльних хазяїв — завжди були космополітичною нацією: від мандрівних ченців Середньовіччя до виконавчих директорів доби «кельтського тигра». Коли одних гнітюча атмосфера колоніяльного режиму перетворювала на націоналістів, з инших вона робила громадян світу. Джойс, Сінґ, Бекет і Томас МакҐріві — носії двох-трьох культур заразом, двох-трьох мов — яскраво зоріли в космополітичній, ріжномовній атмосфері Европи зрілого модернізму; так само як півстоліття потому їхні співвітчизники палко вітатимуть Европейський Союз. Вступивши до лав модерністів, одержимих мовними /175/ справами, вони мали змогу видобутися за межі нації, що в ній мова, зростаючи на мінному полі політики, ніколи не була лише мовою як такою.

1940-го року Бекет добровільно став до лав французької армії, де був водієм санітарної машини; проте коли німці вдерлися до країни, він і його дружина Сюзен мусили тікати на південь. За два дні нацисти вже крокували Парижем. Після короткочасної зупинки в таборі для біженців у Тулузі вони, виснажені та нужденні, прибули до друга, що жив ув Аркашоні на Атлантичному узбережжі. Кілька місяців по тому, почасти зваблені підбадьорливими казками про буцімто пристойне поводження німців у столиці, пара вернула до своєї паризької квартири; сувору зиму 1940/41 року вони пережили на вбогій овочевій дієті. Джеймс Ноулсон, офіційний біоґраф Бекета, вбачає в цих фактах прообраз буйних розмов Владіміра й Естраґона про моркву, редис і ріпу в «Чекаючи на Ґодо»[1]. Бекетові герої (що в їх змалюванні дається взнаки воєнний досвід письменника) — вульґарні матеріялісти, надто заклопотані справою біолоґічного виживання, щоби присвятити себе чомусь такому величному, як суб’єктивність. Вони радше тіло, ніж душа: механічні асамбляжі тілесних частин, як у Свіфта, Стьорна, як у «Третьому поліцейському» Фленна О’Брайєна — романі, в якому людські тіла демонструють непристойний нахил зливатися в одноцілість із велосипедами.

На захист соціалістичного планування

Ернест Мандель

ВІД ПЕРЕКЛАДАЧА. Період «Холодної війни» став часом ідеологічного гартування і трансформації соціалістичної традиції. Оцінка західними лівими соціальної політики Радянського Союзу відобразилася, з-поміж іншого, у гострій полеміці між адептами й критиками «ринкового соціалізму». Головне питання, довкола якого точилася дискусія, стосувалася, ясна річ, відповідності радянської економіки марксистським критерієм соціалізму.

«Ринковий соціалізм» — це вчення про «органічну сумісність» колективної власності на засоби виробництва з принципами ринкової економіки.  Прихильники такої моделі протиставляли її т.зв. «реальному соціалізму» (офіційний термін брежнєвської пропаганди), буцімто «в основному» побудованому в СРСР та його європейських країнах-сателітах. У цьому сенсі важливою віхою стала стаття відомого економіста (і переконаного троцькіста) Ернеста Манделя (1923–1995), що з’явилася на шпальтах британського часопису «New Left Review» у вересні 1986 року як реакція на поширення й популярність в колах лівих (і не лише лівих) інтелектуалів ідей авторитетного «радянолога» Алека Ноува (Александра Новаковського), викладених ним у книзі «Економіка життєздатного соціалізму» (The Economics of Feasible Socialism, 1983). Як і решта представників «ринкового/демократичного соціалізму» (чеський реформатор Ота Шик, югославський економіст Бранко Горват та ін.), у своєму аналізі Радянського Союзу Ноув виходив з двох фундаментальних припущень.