Що розповів мені Самсон

Клаус Фішер

Дванадцять кроків уперед — поворот, — дванадцять кроків назад — поворот, — дванадцять кроків уперед…

Крізь загратовані вікна маленьких напівтемних камер безперервно долинають монотонні кроки британського вартового. У в’язниці — одній з багатьох у британській колонії Кенії — в переповнених камерах знемагають сотні африканців.

– Я не зрадник, ні, я не розкажу нічого… — тихесенько стогне в кутку однієї з камер молодий африканець. Він лежить на підлозі, на купі соломи, яку йому кинули тюремники. Руки, спина, голова в нього нестерпно болять, бо на кожному допиті його били, по-звірячому били. На тілі живого місця не зоставили. Але Самсон гордий: він не зрадив своїх друзів, свій народ. Через силу перевертається він на другий бік, намагаючись побачити невеликий клаптик неба за гратами, неба його любимої вітчизни, над якою в цей час опускаються присмерки.

Сьогодні вночі його знову поведуть на допит, знову мордуватимуть, вимагаючи, щоб він виказав, де переховуються бійці кікуйю з їх вождем, Деданом Кіматі. Та він і сьогодні нічого не скаже — він не зрадник. Може його розстріляють?.. Ні, він ще не помре, йому лише 17 років, життя тільки почалося. Ще два тижні тому сидів він разом з Кібоко та іншими своїми друзями в школі другого ступеня в Нієрі і слухав слова учителя. Здається, це було лише вчора — так виразно бачить він себе за партою біля вікна того пам’ятного жовтневого ранку…

Дедан Кіматі зібрав кікуйю з /148/ усіх околиць на великий мітинг, на демонстрацію протесту проти нового закону білих, за яким вся земля кікуйю проголошувалася власністю британської корони; віднині, щоб обробляти свою землю, кікуйю повинні були купувати або орендувати її. Кікуйю нізащо не поступляться своєю землею і, якщо треба, захищатимуть її зі з6роєю в руках, — заявив того ранку Дедан Кіматі, славетний вождь народу кікуйю, який під час останньої війни був офіцером в армії білих і бився на багатьох полях Європи. «Земля кікуйю належить нам!» — скандували тисячі голосів на площі, але Кіматі все ж стримав збуджений натовп, бо навколо площі, на всіх дахах, стояли британські кулемети. Навіть на будинку школи…

Самсон пригадує ще одну картину. Через кілька днів після мітингу вони з Кібоко сидять у лісовому курені в горах. Самсон обв’язаний бинтами: коли наступного дня після мітингу учні, як завжди, зібралися ранком біля школи, до них під’їхав армійський джип, і солдати накинулися на юнаків з гумовими кийками. Самсон дістав страшний удар по голові, друзі підхопили його й віднесли у безпечне місце. Учні тоді ще не знали, що по всій Кенії було проголошено надзвичайний стан, всі збори було заборонено й школи закрито. Кікуйю збиралися в лісах, кожний приносив з собою зброю, — здебільшого дідівські списи. В лісах споруджувалися табори, почала виходити газета. В першому номері її були вміщені вимоги кікуйю і розповідалось, як англійці на другий день після великого мітингу, відкинувши пропозицію розпочати переговори, піддали бомбардуванню селища кікуйю, повбивали багатьох людей, зрівняли з землею цілі вулиці. Отже британці не хотіли йти на замирення з чорними людьми, вони хотіли війни.

Так 28 жовтня 1952 року сталося те, що англійці потім назвали «повстанням мао-мао», — волелюбний народ Кенії почав визвольну війну проти британського свавілля.

Самсон неспокійно ворушиться на соломі, скоро його викличуть на допит. Але він нічого не скаже, він не має права говорити…

Дедан Кіматі наказав сформувати в усіх округах регулярні військові з’єднання; колишні солдати приєдналися до повсталих, багато з них прийшли зі зброєю, у військовій формі. Навіть жінки кікуйю сформували свої батальйони.

Ця війна, за свідченням англійців, була найскладнішою за всю історію імперії колоніальною війною. Частина повсталих була вдягнена у звичайну англійську форму, озброєна англійською зброєю, мала англійські автомобілі. Щоденно солдати-кікуйю перебігали з колоніальної армії до повстанців, і жоден офіцер не був упевнений що підлеглі виконають його наказ…

В камері Самсона стало зовсім темно, інші в’язні про щось тихенько розмовляють. Сьогодні в переповнену камеру кинули новака. Він розказує, що британці намагаються тепер за допомогою грошей, обіцянок та незначних поступок розколоти визвольний рух. За голову Дедана Кіматі обіцяють величезну винагороду… До Кенії перекинуто солдатів з Уганди,, Сомалі, Ньяссаленду. Навіть парашутистів з самої Англії. Самсон прислухається. Ранком його напевно розстріляють, тому що його захопили в бою. В очах англійців він всього лише чорна людина, бунтівник. З таким, звичайно, можна не церемонитися, під дію Женевської конвенції він не підпадає…

Новак розповідає про нову майстерну операцію Дедана Кіматі. Одного ранку Дедан одягнув загін своїх солдатів у британську військову форму та в цивільне і на реквізованих грузовиках в’їхав до великого міста. За кілька хвилин місто було в руках кікуйю, вулиці були перегороджені, англійські казарми обложені. Англійці не наважилися піддати артилерійському обстрілу чи бомбардуванню з повітря густо населені райони міста, і солдати кікуйю спокійно вивезли зброю та продовольство з військових складів…

Раптом новак замовкає. В коридорі чути кроки. Серце Самсона починає калатати, кров приливає до мозку, він знає, що зараз трапиться. Двері розчиняються, Самсона викликають на допит. Він через силу підводиться, дивиться в очі товаришів. Ні, він не зрадить!..

* * *

На початку лютого 1953 року Самсона випустили з тюрми. Англійці, очевидно, вирішили стежити за ним, сподіваючись, що сімнадцятирічний юнак зробить якусь необережність, яка приведе поліцію на слід штабу повстанців.

Та Самсон не виправдав надій колонізаторів. Наприкінці 1954 року він разом з кількома юнаками-кікуйю опинився в Індії. Керівництво визвольного руху послало їх туди вчитися. Кружними шляхами вивезли юнаків із країни, де ще тривала війна.

Важко жити далеко від любимої батьківщини, знаючи, що війна там стає дедалі жорстокіше й кривавіше. В 1956 році в Бомбей надходить страшна звістка: Дедан Кіматі, ім’я якого стало вже легендарним, якого оспівували в народних піснях, упав жертвою зради…

Визвольний рух втратив свого військового керівника. Англійці перейшли в наступ, і повстанці більше не могли підтримувати своїх студентів за кордоном. Становище Самсона та його товаришів стало дуже тяжким. І молоді студенти вирішили:     продовжувати навчання в одній із соціалістичних країн Європи.

…Тихе місто в Німецькій Демократичній Республіці. Широкоплечий африканський студент сидить за столом у студентському гуртожитку. Звичайно серйозний, юнак зараз сяє від щастя. Сьогодні він з успіхом склав свій перший іспит. За кілька місяців перебування в НДР Самсон досить добре оволодів німецькою мовою. Він хоче багато чого навчитися в Європі, щоб потім допомагати своїм братам в Кенії. Його батьківщині потрібні будуть лікарі, інженери, наукові працівники. День визволення прийде, бо право на майбутнє на боці кікуйю.

(Переклад з німецької) /149/

Джерело: Всесвіт (Київ). — 1960. — №10. — С. 148–149.