Про істину і способи її пізнання

Всеволод Голуб (Голубничий)

Вихідним пунктом гносеології, тобто теорії пізнання, є розв’язка питання про те, як відносяться наші думки (ідеї) до оточуючого нас середовища (світу). Розв’язкою цього питання в той чи інший спосіб ми виявляємо наше розуміння істини чи правди, а таке чи інше розуміння істини в свою чергу визначує й практичні способи її реалізації. В такому формулюванні гносеологію можна вільно назвати наукою про наукову методу пізнання дійсности, якщо залишити на боці релігійну гносеологію, про яку ми тут говорити не будемо.

В сучасній світській гносеології можна розрізнити дві окремих розв’язки питання про відношення між нашими думками і оточуючим нас середовищем: 1). Оточуючий нас світ є уявний, залежний тільки від нашої свідомости, для кожної людини він є окремий, інший, а поза людьми він є ще інший. 2). Поза нами і незалежно від нас існує єдиний світ, що відображається в нашій свідомості таким, яким він є в дійсності.

Розгорнемо обидва ці погляди. Перший погляд, що є фундаментальним для сучасної філософії прагматизму й позитивізму, поширених на Заході, твердить, що матеріяльні предмети, явища і взагалі дійсність є уявні, поза нашою свідомістю не існуючі зовсім, або існуючі інакше, ніж вони нам видаються. Світ, що оточує нас, є тільки комплекс відчуттів, які наші органи чуття — дотик, зір, слух, нюх, смак — передають до нашої свідомости. Те, що існує поза відчуттям, є непізнавальне цілком.

Уява людина про світ є суцільно залежна від інструментів та способів вивчення його. Як не існує такої речі, як колір, без ока, яке сприймало б його, так не існує міри часу без якоїсь події, яка відзначала б його. Тому, що наша уява про світ залежить від інструментів, значить вона є умовною, релятивною, непевною. Годинник є одним з наших інструментів пізнання світу, але він не відбиває дійсности, бо в світі насправді часу немає. Те. що ми звемо годиною, Айнштайн назвав мірою простору — дугою в 15° на орбіті, по якій Земля кружляє довкола Сонця. Інструменти пізнання є обмеженими і обмежуючими. Наприклад, цілком неможливо визначити одночасно місце у просторі і швидкість руху електрону, бо він настільки малий, що, спостерігаючи його місце, ми порушуємо нашим інструментом його швидкість, і навпаки.

Крім цього всього, у індивідумів завжди є різні думки про ті самі речі; тобто, люди по-різному відчувають світ. Єдиного світу для всіх немає. Світ також не обов’язково є такий, як увижається людям. Експерименти над тваринами, наприклад, показують, що вони бачать далеко меншу кількість кольорів, ніж люди: отже, й їхній світ є інший, ніж той, що уявляється людьми.

З такого погляду на оточуючий нас світ робиться й логічний висновок про конкретне розуміння істини, правди. Істина, отже, є суб’єктивна, залежна від свідомости людини; умовна, релятивна, непевна, для кожної людини різна; об’єктивної незалежно від людини істини немає, а якщо вона й є, то вона непізнавальна.

На перший погляд такі твердження прагматизму й позитивізму можуть створити враження, що ця філософія відмовляє всякий сенс для існування науки і стремлінь та зусиль пізнати правду. Одначе в дійсності так не є, бо у відповідності до такого розуміння істини створилася й окрема наукова метода пізнання її. Цю методу кожен може помітити в роботах більшости представників сучасної західної науки, але вона широко розповсюджена, як світоглядова методологія, і серед західних політиків. Згідно цієї методи треба:

1). Зорати якомога більше емпіричних даних і фактів про досліджену річ, викласти її по порядку, але не робити з них ніякого синтетичного чи узагальнюючого висновку (який і був би істиною), а залишити робити цей висновок самому читачеві даної наукової праці згідно його власних (суб’єктивних) розумінь, уподобань, світосприймання;

2). Якщо ж у винятковому випадку, в наслідок простого співставлення чи порівняння фактів, доводиться робити такий узагальнюючий висновок, ніколи не треба бути в ньому певним і переконаним, а треба залишати місце на різні інші варіянти й можливості висновків, навіть на цілком протилежні до зроблених; треба стояти на засаді нерішучости, непередрішення.

3). Будь-які теорії чи філософські й ідеологічні доктрини треба відкидати, як такі, що пєредрішують висновки, бо наперед передбачають існування мети шукань чи устремлінь. Шукання об’єктивних універсальних законів розвитку природи і суспільства є антинауковим заняттям, бо таких речей в дійсності не існує, бо немає об’єктивної істини.

Як бачимо, вся прагматична й позитивістська наукова метода випливає з одного джерела: невизнавання чи заперечення об’єктивности істини. Це її початок, а її наслідки можна побачити скрізь: і в «теорії невизначености» у фізиці, що логічно приводить до визнання існування надприродної сили, і у відсутності філософських висновків з сучасних дослідів над атомами по відношенню природи матерії, і у відсутності ясної ідеології в політиці, і у нездібності зрозуміти СССР дещо більше, ніж співставлення кількости випродукуваної сталі і вугілля, і в непевності Даллесової зовнішньої політики, і навіть в доктрині нєпередрішення «Американського Комітету Визволення від Большовизму»! Це може видатися для декого дивним, що всі ці явища нашого світу мають своє філософське джерело в точці ставлення до об’єктивної істини, але так воно є в дійсності, і в цьому власне й полягає велич філософії і її універсальне значення, хоч більшість людей цього й не усвідомлює собі.

Автор цих рядків не визнає цієї теорії прагматизму й позитивізму за свою філософію, але й не відмовляє їй в певній науковості. Прагматична метода є цікава й корисна принаймні тим, що вона вимагає нагромадження маси емпіричного матеріялу, без чого всяка синтетична істина не може з’явитися. Тому цю наукову методу треба вважати об’єктивно корисною як джерело сирового і півфабрикатного матеріялу для синтетика й відважного шукача правди.

Ми не вважаємо нашою метою тут аналізувати причини народження й запанування на Заході філософії прагматизму й позитивізму. Коротко й апріорно скажемо, що причина мабуть та сама, що й у народженні й запануванні модерного безпредметного й абстрактного та сюрреалістичного мистецтва: розчарування в сучасному, зневіра в майбутньому, декаденс панівної суспільної кляси, яка є головним творцем і споживачем різних філософій і мистецтв.

Другий погляд на оточуючий нас світ є діяметрально протилежний до прагматизму. Вроджена хиба прагматичної філософії й гносеології є саме в її надмірному емпіризмі. Жюль Пуанкаре, французький математик кінця минулого століття, влучно сказав про емпіризм: наука є побудована з фактів, як будинок з цегли, але нагромадження фактів є наукою не більше, ніж; купа цегли є будинком. Будинок, структура, теорія є, також, необхідними для науки.

Якщо в основу розуміння відносин між нашою свідомістю й довколишнім світом покласти поняття, що дійсність є лише комплекс суб’єктивних відчуттів, а поза відчуттям нічого не існує, то значить — логічно — ми тим самим відбираємо у людства все його минуле і майбутнє, бо ми ж особисто їх не відчуваємо. Треба, значить, твердити, що все. що було перед моїм народженням, і все, що буде після моєї смерти, є речі, про які я не можу мати жодної певности. Треба, значить, твердити, що земля й природа не існували перед появою людини; треба казати, то раз я не був у Маляйських джунґлях, я не можу бути певним. що вони існують; якщо котові наступити на хвіст і він нявчатиме, то не можна твердити, що йому боляче, бо ми ж цієї болі не відчуваємо і т.д. Отже, вже на простий здоровий глузд видно, що заперечення існування об’єктивного й незалежного від нас світу поза нами приводить до комічних ситуацій.

Протилежна прагматизмові точка зору визнає існування об’єктивного світу поза нами і незалежно від нас це існування тільки підтверджується нашими відчуттями, знанням, досвідом. Зокрема існування об’єктивного світу підтверджується: 1), передбаченнями існування й відкриттям досі невідомого й незнаного, яке одначе весь час існувало без нашого контакту з ним; 2). здатністю людини пізнавати речі за допомогою думки, мислення, теоретизування; 3). однаковою в більшості реакцією людей, тварин, рослин і всієї органічної природи на ті самі явища й речі, зокрема на фізично-хемічні зміни (температура, хемічний склад речовин і т.п.); 4). присутністю в більшості випадків однакових вислідів з експериментів чи спостережень, проваджуваних різними, неоднаковими інструментами.

Наука безперервно відкриває все нові й нові факти, явища й речі про оточуючий нас світ, і ці факти справляють однакове вражіння на більшість людей і залишають незмінними висновки при спостереженні їх різними людьми й різними інструментами. Наприклад, якщо у небі є літак, то ми можемо його відкрити і за допомогою біноклю, і за допомогою радару, тобто двох цілком не подібних інструментів, і якщо обидва інструменти будуть в руках двох різних людей, то все одно обидва вони скажуть те саме. Крім цього, ні в кого не може бути сумніву, що цей літак справді існував ще й перед тим, як ми його побачили, і існував би в дійсності навіть і тоді, якби ми його чомусь і не бачили. Іншими словами, отже, він є об’єктивний, від нашої уяви чи свідомости незалежний. Крім цього, з цього прикладу ясно, що не літак (об’єктивна істина) є залежний від наших інструментів, якими ми його спостерігаємо (бінокль чи радар), а навпаки, наша свідомість у певній мірі залежить від інструментів, наше знання й розуміння літака (об’єктивної істини) залежить від того, чи допоміг нам бінокль його спостерігати. Ми могли побачити і могли не побачити літак залежно від досконалости нашого бінокля, але літак від цього не перестав об’єктивно існувати. Подібно й славетну «теорію невизначености» електрону в фізиці треба ставити з голови на ноги: ми ще не можемо визначити одночасно місце й рух електрону тому, що наші інструменти є недосконалі, а не тому, що це є якась межа нашого пізнання, що це кінцево непізнавальна дійсність.

Це правда, що кожна людина дещо по-різному бачить світ, а світ, обмацаний ріжками равлика чи обнюханий носом пса, є інший для їх «свідомости», ніж: для свідомости людини. Але це говорить про різницю свідомостей, а не відсутність об’єктивного багатогранного світу поза ними свідомостями. Поскільки у орла ліпший зір, у пса ліпший нюх, у зайця ліпший слух, ніж у людини, і поскільки одна людина розуміє більше речей у світі, ніж інша, постільки, значить, дійсний об’єктивний світ є складніший за той, що передається через органи чуття у кожному окремому випадку. Сприймання об’єктивно й незалежно існуючого світу безпосередньо залежить не лише від кількости й якости органів чуття, а й від розміру, будови й внутрішньої комбінації клітин «сірої матерії» в мозку. Отже, наша свідомість є залежна від об’єктивного світу, а не навпаки.

Раз існує об’єктивний світ, значить існує й об’єктивна істина, що є незалежна від свідомости людини. Кожночасний факт існування істини сам по собі одначе не ґарантує, що людині вдасться в даний момент пізнати цю істину. Рівень розвитку наших знань, стан і якість нашого мозку, наших органів чуття і нашого акумульованого досвіду визначують і обмежують можливості пізнання істини. Але якщо ми навіть її не пізнаємо в даний час, вона все одно існує.

Раз об’єктивна істина існує, значить і способи її пізнання мусять брати до уваги її об’єктивний характер. Пізнаємо об’єктивну істину способом теоретичного осмислення її, основного на емпіричних фактах і доказах. Ніколи і нікому не вдасться заперечити необхідність існування теорії для пізнання об’єктивної істини. Ця необхідність є безліч разів /7/ доказана емпірично. Наприклад, лише за допомогою теоретичних обрахунків людина є в стані передбачити затемнення сонця чи місяця на сотні років наперед з точністю не то що місяця чи-дня, а хвилини й секунди. Якби ми не мали теорії у цьому випадку, ми мусіли б лише жити та нотувати з власного досвіду, що ось затемнення сталося в цьому і цьому році, а передбачувати його ми не могли б. Якби Менделєєв не мав теорії атомової ваги елементів, він ніколи не зміг би передбачити існування в природі тих елементів, яких він сам особисто ніколи не бачив. А пізніше відкриття Кюрі підтвердили, що теорія Менделєєва була правильною. Айнштайн тільки теоретично обґрунтував можливість звільнення атомової енергії, а Отто Ган і Ліза Майтнер відкриттям ланцюгової реакції доказали, що теорія Айнштайна була правильна.

Теорія, як необхідний елемент наукової методи пізнання істини, мусить бути одначе поставлена на належне їй місце. Її яскраво треба відрізняти від догми. Теорія в науці є тільки робоча гіпотеза, припущення, що допомагає рухатись думці, дослідові чи експериментові в певному напрямку до певної мети. Наслідки досліду чи експерименту мусять підтверджувати теорію, а якщо вони їй протирічать, то теорію треба змінити.

Теорія перетворюється на догму тоді, коли вона не міняється відповідно до нагромаджуваних емпіричних фактів або коли зона взагалі не основана на фактах. В цьому останньому випадку її навіть соромно називати теорією, бо вена є антинаукова. Антинаукові теорії найчастіше зустрічаються з різних галузях суспільствознавства й політики. Тут суб’єктивні вартості й бажання та емоції грають першу скрипку, і тому «теорії» часто творяться не як засіб для пізнання об’єктивної істини, а як доказ для суб’єктивного твердження. Наприклад, абсолютна більшість «теорій» про становище в СССР, які з’являються в еміґраційних публікаціях (навіть у наукових, як у деяких виданнях Інституту для вивчення СССР в Мюнхені), не ставлять своєю метою зрозуміти й пояснити без упереджень ту чи іншу об’єктивну істину, а тільки хочуть доказати заздалегідь придуману суб’єктивну «істину». Через це й маємо таку подиву гідно велику кількість провалів і помилок в передбаченнях і пророцтвах таких «теоретиків». В цьому випадку часто діє відомий принцип «політичности» в науці, розвинутий і впроваджений у практику з шкодою для науки в СССР. Большовики вимагають від науковців все оцінювати політично, а це значить суб’єктивно, так як хочеться зараз партії. Через це й сучасні большовицькі теоретики так часто помиляються у своїх передбаченнях. Наука, що визнає існування об’єктивної істини, мусить говорити не те, що хочеться, а те, що є.

Сама теорія, звичайно, є тільки одним з факторів у методології пізнання істини. Вона міняється в залежності від нагромадження нових фактів, бо вона є їх узагальненням. Процес нагромадження фактів є другим складовим елементом методології в гносеології. Точність і об’єктивність істини завжди є прямо пропорційна до кількості емпіричних даних: чим більше є фактів, тим точнішою, правильнішою є об’єктивна істина, і навпаки, бо кількісне нагромадження фактів (знання) у нашій свідомості перетворюється на нову якість — розуміння їх істини. З огляду на цю закономірність не дивним є, що математика найоб’єктивніша і найточніша наука. Але й у всякій іншій науці, де лише зводиться статистика, тобто кількісний облік і реєстрація фактів, там зростає точність і об’єктивність істини. Досвід лікаря у встановленні діягнози і хвороби є кількість нагромаджених фактів, їх статистика з його пам’яті. Наука, передавана в шкільних підручниках, є теж тільки кількість нагромаджених фактів, статистика. Останнім часом статистика сходить все глибше й глибше у всі науки: в біологію, економіку, фізику, соціологію, медицину, психологію і т.д. Від цього наука уточнюється, її висновки стають досконалішими, твердішими, непохитнішими, а теорія з них — правильнішою, більш науковою. Оточуючий нас світ стає все більше й більше зрозумілий для людини. /8/

Джерело: український робітничий часопис «Вперед», Мюнхен. — ч. 2 (63), лютий 1956. — Стор. 7-8.