А.Бабенко (Іван Майстренко)
Переворот-в Кремлі, що відбувся під час пленуму ЦК КПСС 22-29 червня, був підготований двома чинниками — матеріяльним і ідеологічним. Матеріяльний чинник — це створення в СССР безвласницького суспільного устрою, що с передумовою для нового типу демократії, базованої не на приватній власності на засоби виробництва, де демократія є фактично у кишені багатих, а на суспільній власності на засоби виробництва, де демократія буде в руках розумних. Матеріяльні передумови для такої демократії в СССР створені вже давно, і той факт, що вони створені нелюдськими кривавими методами виродка і злочинця Сталіна, не міняє в даному разі суті справи — передумови для нового типу демократії існують. А раз вони існують, то вони неминуче увіходять в протиріччя з тоталітарним суспільним устроєм, створеним за часів Сталіна. Цей устрій покликаний був зруйнувати пережиті приватновласницькі основи економіки, перетопити 25 мільйонів селянських господарств в усуспільненій економіці. І він це зробив. А зробивши це, він став колодою на шляху дальшого розвитку, бо тепер вже нікого перетоплювати, нікого колектизувати, нікого зсилати за спротив на Сибір, не потрібна вже терористична державка машина. Соціялістичні нації СССР хочуть розвиватися самі, власними силами, демократичним шляхом: без централістичного тоталітарного опікуна. Соціялістична демократія стукається в двері запакованого в обручі сталінізму нового суспільства.
Так стоїть справа з матеріяльним чинником, що підготував демократичну революцію в СССР, прелюдією до якої є події й зміни в Кремлі. Але сам матеріяльний чинник не робить іще революції, він її тільки підготовляє. Революцію роблять живі люди. А щоб вони її зробили, треба їх озброїти відповідною ідеєю, треба штовхнути їх до думання, до осмислення того нового, що витворилось під шкаралупою диктатури.
Тут треба відзначити, що сталінізм не давав жадної можливости для осмилення людьми в СССР нових суспільних відносин. Залізною рукою терору він убивав у зародкові всяке самостійне думання, всякий критичний підхід до совєтської дійсності. Він фальсифікував марксизм і ленінізм (в «Социалистическом вестнике» за червень 1957 Ю.Д. наводить конкретно цитату з Леніна і фальсифікацію її в совєтському «Учебнике политической экономии» в розділі 38 про «соціялістичну відпродукцію»). Авторитетом сфальсифікованих Маркса й Леніна сталінізм намагався прикрити власні протиріччя і виправдати труднощі. Особливо люто бив сталінізм по всякій живій думці, яка йшла з капіталістичного Заходу, хочби навіть вена йшла й не від прихильників капіталізму. Для цього була створена так звана «залізна заслона» — система духової ізоляції СССР від Заходу, включно з дорогими радіостанціями-глушителями. І яка іронія долі: колись капіталізм боявся комуністичної пропаґанди, а тепер, на 40-му році революції, сталінізм довів совєтське суспільство до такої степені розпуки, що змушений ізолювати його навіть від капіталістичної критики!
В наслідок усього цього в СССР зникла публіцистика, умерли суспільнознавчі науки. Немає ні одного теоретика марксизму, хоч на викладання його витрачаються грубі мільйони. Але марксизм, як і всяку іншу живу думку, не можна купити за гроші! Газети в СССР такі нудні, що їх ніхто не хоче читати, бо ж наприклад «Правда» виповнюється нікому не цікавим офіційним листуванням між Ворошиловим та королями… або нудними рапортами «передовиків» Хрущову і відповідями Хрущова «передовикам». Словом, мертва офіційна балаканина, якою люди цікавляться тільки тоді, коли там їх персонально згадано добрим або злим словом. Точнісінько та сама фальш, яка геніяльно зображена в оповіданні Яшіна «Ричаґі».
На цьому фоні всяке живе слово зза кордону, навіть слово неправильне, але щире й від серця сказане, є подібне до благодатних крапель дощу на порепану від спеки землю. Проте таке слово проривалось зза кордону рідко і то здебільшого в чужомовних виданнях, приступних вузькому колу людей, здебільшого студіюючій молоді. До речі це є пояснення, чому саме ця молодь найбільш бунтівлива проти сталінізму, пояснення й ілюстрація до вище сказаного —- чому зфальсифікований «марксизм-ленінізм» її не бере. Але написане в чужих мовах для совєтського читача цінне здебільшого тільки в критиці совєтської дійсности, а не в позитивних висновках. Треба було чогось такого, що не тільки будило б критичну думку, але й висувало б концепції, показувало б перспективу, при чому не назад, а вперед, не лякало б контрреволюцією й реставрацією.
Таким живим словом для СССР стали думки комуністів китайських, польських і почасти югославських (з тих обкарнаних дискусій між: Москвою й Беоґрадом, які проривалися в совєтську пресу). Але найбільшу ролю в просвітленні голів широких мас СССР і насамперед активу КПСС відограли статті китайських комуністів і передовсім Мао-Цзе-Дуна. Читаючи в «Правді» статті Мао-Цзе-Дуна, приходиш до висновку: в якому безвихідному становищі перебуває ідеологія сталінізму. З одного боку він не може не друкувати статтів Мао-Цзе-Дуна, а з другого боку ці статті перевертають догори ногами усю систему «партійного навчання» в СССР і всі старання цадиків сталінізму заморозити живу критичну думку. Можна не сумніватися, що одною з вимог молотовської опозиції була вимога негайного припинення друкування статтів Мао-Цзе-Дуна в «Правді». Але забороняти було вже пізно. Статті Мао виявилися не краплями дощу на спраглу землю, а іскрою в пороховий погріб. Значення статтів Мао можна порівняти хіба зі значенням енциклопедистів, що підготовляли велику французьку революцію. Різниця тільки та, що енциклопедисти свідомо підкопувались під ворожу їм систему аристократичного абсолютизму, а Мао-Цзе-Дун зовсім не хотів підкопуватись під витворену Сталіном /3/ систему, він щонайбільше хотів тільки виправити її хиби. Але і він став жертвою «залізної заслони», що не дала йому змоги розгледіти страшної підривної сили його ідей, а, отже, розгледіти і природу сталінізму.
Подивимось одначе конкретно, в чому саме Мао-Цзе-Дун наніс удар ідеології сталінізму і який вплив це зробить на розвиток подій в СССР.
Квінтесенцією учення Мао-Цзе-Дуна є його концепція про «протиріччя внутрі народу». Мао ділить протиріччя, які комунізм покликаний розв’язати, на дві категорії: на протиріччя антагоністичні — між державною системою комунізму і її одвертими й непримиренними ворогами, та протиріччя неантагоністичні — між: працюючими, наприклад протиріччя між робітниками й селянами (дрібними власниками взагалі). В цій частині Мао не додає поки що нічого нового до ленінізму. Але далі Мао говорить про протиріччя між працюючими й експлуататорами і на його думку ці протиріччя «крім антагоністичної сторони, мають також неантагоністичну сторону», тобто вони є протиріччями внутрі народу, отже протиріччями, які мусять бути подолані мирним шляхом. «В нашій державі, — пише Мао-Цзе-Дун, — протиріччя між робітничою клясою й національною буржуазією відносяться до протиріч внутрі народу. Клясова боротьба між робітничою клясою й національною буржуазією відноситься взагалі до клясової боротьби внутрі народу, оскільки національній буржуазії в нашій країні властивий подвійний характер. В період буржуазно-демократичної революції їй, з одного боку, була властива революційність, а, з другого боку, угодовство. В період соціялістичної революції вона, з одного боку, експлуатує робітничу клясу і витягає з того зиск, але разом з тим підтримує конституцію і бажає прийняти соціялістичні перетворення. Національна буржуазія відрізняється від імперіялістів, поміщиків і бюрократичної буржуазії».
Треба відзначити, що подібні думки, тільки у вужчому маштабі, висував у 1920-х роках в СССР Бухарін. Це ж він висунув був тезу про «вростання куркуля в соціялізм». Цю тезу Бухаріна легко було поширити і на «національну буржуазію». Але вона була жорстоко розгромлена марксистами-догматиками, в тому числі й троцькістами. Бухаріну ж належить теза, що після завоювання влади пролетаріятом ідея громадянської війни стає шкідлива й реакційна. Ми не будемо входити тут в обговорення питання про те, чи думки Бухаріна були своєчасні, чи ні. Скажемо тільки, що в категоричному відкиненні цих думок був елемент европейського соціял-демократичного догматизму й презирливого ставлення до дрібної буржуазії, що для Західної Европи було б може й зрозумілим, але для відсталіших країн це було й є життєвим питанням диктатури пролетаріяту.
Але якщо Бухарін мав змогу кинути на цю проблему тільки декілька думок, то Мао-Цзе-Дун розгорнув цілу концепцію, чи, точніше, науку про неантагоністичні протиріччя в народі, науку, яка з погляду догматиків могла б видатися просто ревізією марксизму. Але оскільки ця наука обороняє диктатуру пролетаріяту в Китаї, тобто служить ідеї комунізму, остільки заперечення її з марксистських позицій просто безнадійне. Мао-Цзе-Дун говорить речі, прямо несполучні з марксизмом початку XX ст. Він каже, що «протиріччя внутрі народу — це протиріччя, що існують в умовах, за яких інтереси народу в основному єдині». Говорячи про націоналістичні ухили, Мао висуває знаменне твердження, яке в найближчому часі напевне стане прапором національно-визвольних рухів соціялістичних націй СССР. Якщо в СССР ще й сьогодні, при переході «від соціялізму до комунізму» національні ухили неросійських народів очорнюються як «буржуазний націоналізм», то в дрібнобуржуазному Китаї, де диктатура пролетаріяту існує усього сім років, за Мао-Цзе-Дуном «як великоханський шовінізм, так і місцевий націоналізм … це — одно з протиріч внутрі народу», тобто таке, яке треба зглажувати мирним шляхом.
Розглянувши далі конкретно властивості кожної кляси китайського суспільства, Мао висуває в галузі ідеології принцип — «нехай розквітають сто квітів», «нехай змагається сто шкіл» … «В мистецтві, — каже Мао — можуть вільно розвиватися різні форми й жанри. Ми вважаємо, що примусове розповсюдження одного жанру, одної школи і заборона іншого жанру, іншої школи силою адміністративної влади нанесе шкоду розвиткові мистецтва і науки». І тут слова Мао звучать як замаскований виступ проти «соцреалізму». «Питання про правду й неправду в мистецтві й науці, — каже Мао, — повинно розв’язуватись шляхом /4/ вільної дискусії в колах діячів мистецтва й науки, повинно розв’язуватись шляхом практики в мистецтві й науці, а не спрощеними методами. Для визначення правильного й хибного часто потрібне випробування часом… Правильне, хороше люди напочатку часто не визнають „запашною квіткою“, а навпаки вважають його „отруйною травою“… Через це до питання про правду й неправду в науці й мистецтві треба підходити обережно, заохочувати вільну дискусію і не робити скороспілих висновків». Що до «помилкових поглядів знутрі народу», поглядів немарксистських, то Мао ставить таке запитання: «Чи можна забороняти такі погляди, не давати жадної можливости висловлювати такі погляди?» і відповідає: «Звичайно не можна… Можна не дозволити висловлювати помилкові погляди, але вони все одно будуть існувати. А правильні погляди, якщо вони вирощені в теплиці, якщо вони не мали сутички з вітром і дощем, якщо вони не набули імунітету, не зможуть перемогти, коли зустрінуться з помилковими поглядами. Через те тільки методою дискусії, методою критики й методою розкриття істини можна по-справжньому розвинути правильні погляди і подолати помилкові».
Обороняючи право робітничих страйків, Мао каже, що не можна необачно «виганяти з колективів ватажків бунтів, за винятком елементів, що порушили кримінальний кодекс і контрреволюційних елементів, що займаються нині підривною діяльністю». Торкаючись комуністичних ватажків, Мао пише: «В наш час серед багатьох наших працівників ростуть небезпечні тенденції, що виявляються в небажанні ділити з масами радість і горе, в прагненні особистої, слави й вигоди. Це дуже погано». І Мао вимагає «повернення значної кількости кадрових працівників на виробництво» (а не в «економічні райони» й Совнархози, як робиться в СССР).
З сказаного видно вже без коментарів, якою вибуховою антисталіністською силою мусіли стати виступи Мао на сторінках московської «Правди». Читаючи статті Мао (при чому без примітки редакції «Правди», що ці статті дискусійні, тобто з ствердженням, що сказане Мао-Цзе-Дуном є правильне), комуністи СССР природно міркували собі так: Китай відстала країна, диктатура пролетаріяту існує там усього тільки сім років, там іще є кляси трудящих і експлуататорів і все ж для перемоги соціялізму вождь китайської революції кличе не до нещадної боротьби з національною буржуазією, а до співпраці з нею. Соціялізму в Китаї ще немає, а Мао не тільки дозволяє, а й вимагає вільних дискусій і критики, бо інакше «правильні погляди, якщо вони вирощені в теплиці … не можуть перемогти». Чому ж у нас в СССР, де внутрішніх протиріч в народі немає, або в усякому разі їх набагато менше, ніж у Китаї, чому у нас (скаже совєтський комуніст) кличуть до безкінечної пильности проти невидимих «ворогів народу», затуляють рота за всяку критику, каються, що надрукували зовсім не антисоціялістичний роман Дудінцева, взагалі чому у нас заморожене всяке духове життя? Чому в Китаї, де небезпека реставрації капіталізму більша, ніж в СССР, говорять не тільки про націоналізм місцевий, але й про націоналізм великодержавний китайський, при чому обидва націоналізми не є «буржуазними», тобто антагоністичними противниками, а у нас, в СССР (скаже комуніст неросійської нації), прославляється російський націоналізм і імперіялізм (культ Петра І, Суворова тощо, фальшива теза про «добровільне» приєднання до Росії 400 років тому Башкірії, Кабарди і т.п.) і справедлива критика цієї неправди засуджується як «буржуазний» націоналізм, тобто як антагоністичне протиріччя, призначене до нещадного винищення? Між тим як ця критика не є навіть тим «націоналізмом» (внутрішнім протиріччям), про який говорить Мао, а в дійсності чистою соціялістичною вимогою й критикою. І так далі.
Ми будемо свідками дальшого розвитку подій в СССР, що їх запліднив своєю наукою великий вождь Китайської революції Мао-Цзе-Дун.
Принагідно кілька слів спеціяльно для еміґраційного читача. Науку Мао про внутрішні протиріччя в народі можна було б назвати національним солідаризмом, що є програмовою засадою однієї ОУН, як також російської націоналістичної партії НТС. Бо подібности дуже багато. Але й різниця величезна і її варто тут згадати, бо це питання могло б бути доброю ілюстрацією до марксистської й ідеалістичної (в філософському розумінні) розв’язки соціологічних проблем. Національний солідаризм Мао позбавлений містифікацій. Якщо автор націоналістичного солідаризму (корпоратизму) Муссоліні твердив, що клясова боротьба й антагонізми є вигадка марксизму, а в дійсності між буржуазією й пролетаріятом немає жадних протиріч (що очевидно заперечує ціла історія людства, історія фашизму і сама смерть Муссоліні), то Мао холодно-математично аналізує конкретні умови Китаю і, стверджуючи принцип клясових протиріч, висуває ідею національного солідаризму не як вічну містичну ідею, а як конкретну дійсність сьогоднішнього комуністичного Китаю. Але, попри таку принципово ідеологічну різницю з націоналізмом, Мао ніби хоче сказати, що в живій практичній дійсності націоналізм, будучи «внутрішнім протиріччям в народі», може бути конструктивним чинником у будівництві нового безклясового суспільства. Тим паче це можна сказати про Україну, де внутрішніх протиріч у народі значно менше, ніж у Китаї. /7/
Джерело: «Вперед» (Мюнхен). — Ч. 7 (80), липень 1957. — Стор. 3, 4 і 7.
Вперед 