Нотатки про Китай

Всеволод Голуб (Голубничий)

1.

Коли читаєш чотирьохтомник «Вибраних творів» Мао Цзе-Дуна, в якому його статті й промови зібрані в хронологічному порядку, неминуче зауважуєш, як ця людина поступово, з часом все більше й більше звільняється від впливу ідеології Сталіна, перестає цитувати його, висуває свої власні, протилежні Сталіновим ідеї й принципи. Правда, вплив Сталіна на Мао ніколи не був великим. Мао став вождем китайських комуністів якраз після провалу політики Сталіна й Комінтерну в китайській революції 1927-1930 рр. Сталін наказав тоді китайським комуністам оперти повстання на містах, і вони потерпіли поразку, а Мао ж відродив комуністичний рух, але олертий на села, на селянських анти-февдальних партизанів. І він переміг. Але Мао постійно вивчав всю теорію й практику Сталіна. Подекуди, якийсь час, він цитував Сталіна, як авторитет. Але вже приблизно від 1937 р. вплив ідей Сталіна на Мао починає помітно зникати.

Написана в 1937 р. філософська стаття Мао «Відносно практики» в суті своїй вже є анти-сгалінська. Вона атакує волюнтаризм і суб’єктивізм, явища, що саме розквітли під одноосібною диктатурою Сталіна в СССР («нет таких крепостей, которых бы не взяли большевики!», заява, що соціялізм вже побудований, проголошення економічних плянів об’єктивними законами розвитку суспільства і т.п.). Від цього часу й до нині боротьба проти волюнтаризму й суб’єктивізму, за марксистський детермінізм, стала наріжним каменем ідеології китайського комунізму.

Вже в 1940 р., в статті «Про нову демократію», Мао так повчав своїх послідовників: «Науковий підхід полягає в сумлінних і чесних пошуках істини. Вважати себе непогрішимим і тільки повчати інших — безглуздо. При такому підході жодного питання не розв’яжеш. Істина буває лише одна, і питання про те, на з чиїй вона стороні, вирішується в кінцевому рахунку об’єктивною практикою, а не суб’єктивним самохвальством».

Для науковця, що стоїть осторонь політики, ця формула Мао є звичайною, самозрозумілою річчю, труїзмом. Але, щоб зрозуміти її значення, треба пригадати, що вона звернута до людей, що живуть політичною боротьбою, щодня бувають засліплені своїми-успіхами й поразками, блискавками сутичок і громами полеміки, для людей, яким в більшости ніколи піднести голову й подивитись, куди несе їх ріка історії.

Проте, досьогоднішнім вершком філософії Мао Цзе-Дуна є його остання стаття «Про правильну розв’язку протиріч між людьми», промова, виголошена 27.II.1957 р., яка, безперечно, є найвидатнішим внеском до марксизму після творів Леніна. Ця стаття являє собою генеральний удар по всій теорії і практиці сталінізму в СССР і є спробою вказати новий шлях до соціялізму в усіх країнах, де до влади приходять комуністичні партії. Слід, до речі, нагадати і з обуренням осудити той факт, що ця стаття Мао, облетівши цілий світ, найменший відгук знайшла саме в СССР. Її надрукувала тільки одна «Правда» від 19.VI. ц. р., а такі журнали, як «Коммунист», і республіканські газети, як «Радянська Україна», промовчали її, очевидно, виконуючи розпорядження сталіністів з агітпропу ЦК КПСС!

Але про це згадуємо тільки між іншим, хоч це й обурливий факт. Нас тут цікавить тільки сучасний Китай. В згаданій статті Мао центральним є такий філософський постулят: «Марксистська філософія вважає, що єдність протилежностей є основним законом всесвіту. Цей закон діє скрізь, в природі, в суспільстві, в людському думанні. Протилежності об’єднуються в протиріччі і боряться між собою, і тим примушують речі рухатись і змінюватись. Протиріччя існують скрізь». Звідси витікає визнання Мао існування протиріч між диктатурою й народом, між бюрократією й пролетаріятом і т.д.

Знову ж таки, цим постулятом Мао нічого нового не сказав. Це ж лише повторення того, що говорили в філософських працях Енґельс і Ленін. Але Мао творчо застосував цю філософію в практиці до оцінки існуючої дійсности й до вироблення конкретної програми політичної роботи.

Але відродження цього основного постуляту діялектики є ударом в саме серце сталінізму. Адже ж Сталін у своїй інтерпретації діялектичного матеріялізму зовсім виключив закон єдности протилежностей (див. його IV главу «Краткого курса истории ВКП(б)»). Чому? Тому, що закон єдности протилежностей не сходиться з Сталіновим волюнтаризмом, він зобов’язує до об’єктивности й детермінізму, примушує визнавати об’єктивну істину, не прикрашену й. не забріхану, не «політичну», «тактичну», а таку як вона є в дійсності. Закон єдности протилежностей каже, що все у світі має «дві сторони медалі», поєднані в одній «медалі»; що все є поєднанням, разом існуючою єдністю чорного й білого, плюса й мінуса, «бога» і «чорта». Немає речей абсолютно ідеальних, непогрішимих, чисто білих, наскрізь позитивних. Немає в природі фальшивого «соціялістичного реалізму», цієї штучної вигадки сталінської філософії мистецтва. Якби не було світла, то не було б і темноти, якби не було мінуса, то не було б і плюса, якби не було «бога», то не було б і «чорта», якби не було капіталізму, то не було б і соціялізму, якби не було сталінізму, то не було б і останньої статті Мао і т.д.

Виходячи з цього основного постуляти єдности протилежностей, Мао синтезує: «Коротше кажучи, ми мусимо навчитись мати закруглений погляд на речі, бачити не тільки позитивну сторону речей, а й негативну їх сторону, і навпаки». Ця філософія означає кінець догматизму, волюнтаризму, суб’єктивізму. Вона означає перехід на позиції науки, розуму, об’єктивности, чесности, відвертости. Зважування всіх за і проти, врахування всіх плюсів і мінусів, визнавання фактів, спокійна витримка, раціональна розважливість. Повна відсутність зазнайства, самохвальства, культу особи. І цим духом власне й проникнута остання стаття Мао.

Але чому китайці дійшли до цього, а росіяни застряли в болоті сталіністської філософії? Не тільки тому, що у випадку китайців це — діялектичне відштовхування, боротьба протилежностей. Детермінуючу ролю тут грають також і вихідні позиції, минуле, традиції, цивілізація й культура. Філософія сталінізму, культ особи, виникли почасти завдяки ще й досі живучій силі тисячолітньої московської цивілізації й психіки. В сталінській метафізиці аж вилазять роги традиційного православ’я — сліпа, ірраціональна віра, містицизм, бараняча впертість і наскрізь емоційне переконання в своїй правоті. Культ особи в буквальному розумінні теж не новий. Його плекала в народі православна церква й її філософи від самого початку її існування в Московії, а брак найелементарнішої демократії у царській державі скріплював матеріяльно цей культ.

В Китаї ж ніколи нічого подібного не було. Хоч це й азійська нація, та по ідейному змісту своєї культури вона значно ближча до Західньої Европи, ніж до Росії. Конфуціянство є діяментральною протилежністю православ’ю. Ця наскрізь раціональна, світська релігія є радше тільки вченням про мораль, основану на роздумуванні. Пошуками об’єктивної істини, а не пропаґандою містичної віри, проникнута уся трьохтисячолітня китайська філософія. Науковий світогляд, можна сказати, зародився в Китаї, бо Китай перший дав світові природничі і точні науки. Це все, безперечно, відбивається на сучасній китайській комуністичній ідеології.

2.

Чи може бути соціялізм інакший, ніж в СССР? Інакший ще не значить ліпший чи гірший, бо діялектика каже, що в усьому є свої плюси й мінуси. Але з точки зору сталінської метафізики інакшого соціялізму не може бути. Доречі, з точки зору різних реакційних анти-соціялістів також. Але в дійсності в Китаї соціялізм інакший, ніж в СССР.

Сучасний уряд Китайської Народної Республіки є урядом коаліційним, хоч у ньому й переважають комуністи. Найбільшою по членству і найважливішою по впливах в Китаї є компартія. Але вона там не єдина партія. Крім компартії, в Китаї існує ще 8 політичних партій, які мають третину міністрів в уряді. Ці партії такі:

Революційний Комітет Гоміндану. Його очолює Лі Цзі-шень. Це є національно-демократична партія послідовників Сун Ят-сена. В 1948 р. вона відкололася від Гоміндану Чан Кай-шека і пішла на співпрацю з комуністами. Серед членів цієї партії є багато військових, а також старих націоналістів. В першому Національному Конґресі (так зветься парлямент сучасного Китаю) ця партія мала 59 депутатів; в другому, сучасному — 85. Три заступники голови Національного Комітету Оборони КНР, найвищого оборонного органу з країні, є представниками цієї партії. Міністри текстильної промисловости і пошт та телеґрафів є членами цієї партії, як так само чотири губернатори провінцій і заступник голови Постійного Комітету Національного Конґресу КНР (який дорівнює Президії Верховної Ради в СССР).

Демократична Ліґа Китаю. Створена в 1941 р., очолювана зараз Шень Чжунь-жу. Це є демократично-ліберальна партія інтеліґенції й дрібних власників, в уряді КНР вона має своїх трьох міністрів — юстиції, лісової й легкої промисловости, та одного заступника голови Постійного Комітету Національного Конґресу.

Демократичне Об’єднання Національної Розбудови Китаю є партія буржуазії, капіталістів і купців. Вона заснована в 1945 р. Керує нею Хуан Янь-бей, великий капіталіст-мільонер. Він є заступником голови Постійного Комітету Національного Конґресу КНР. Його партія має в уряді КНР двох міністрів — заготівель і харчової промисловости.

Об’єднання для Поширення Демократії в Китаї. Основане в 1946 р., об’єднує головно творчу інтеліґенцію та студентів. На чолі стоїть вдова одного з. найвидатніших китайських письменників — Лу Сіня. Ця партія має в уряді двох віцемінісітрів — народньої освіти и вищої освіти.

Китайська Селянсько-Робітнича Демократична Партія. Основана в 1928 р. По ідеології близька до наших ес-ерів. В уряді КНР має одного міністра — зв’язку.

Чжигундан, або «безстороння партія». Створена в Америці в 1947 р., представляє китайських еміґрантів, що постійно проживають поза Китаєм. По ідеології — демократична партія, без ясної програми.

Товариство Цзю Сань, або «Третього вересня», бо створене в день перемоги над Японією в 1945 р., об’єднує головно технічну інтеліґенцію й студентів. В уряді має двох міністрів — водного господарства й лісництва.

Ліґа Демократичного Самоуправління Тайвану. Партія формозьких націоналістів, основана в 1947 р. Стоїть за автономію чи самостійність Формози по відношенню Китаю, але за звільнення острова від Чан Кай-шека.

Всі ці партії мають своїх депутатів в Національному Конґресі КНР. Кожна партія має свою власну партійну пресу, газети і журнали. Є в Китаї також і безпартійна преса, зокрема старі поважні щоденники, видавництва яких існують просто як самостійні підприємства.

Ясна річ, жодна з цих політичних партій і газет не може виступати проти соціялізму в Китаї. Це заборонено конституцією, в виробленні якої ці партії приймали участь і на яку вони погодилися. Іншими словами, всі китайські партії й вся партійна й безпартійна преса визнають принципи соціялізму й факт, що Китай іде до соціялізму. Це, очевидно, не зобов’язує ці партії зватись соціялістичними і вони в більшості не є соціялістичними; але вони не є антаґоністичними ворогами соціялізму, погоджуються на співпрацю з ним.

В 1950 році ці партії спільно з комуністами створили так званий Народно-Демократичний Єдиний Фронт, органом якого була Китайська Народна Політична Дорадча Конференція. Ця конференція виробила спільну для всіх партій політичну плятформу, на яку ці партії й стали. Ця плятформа в жодному разі не є стопроцентно марксистська чи соціялістична. Вона є тільки анти-февдальна, анти-імперіялістична, але й не анти-соціялістична. Вона залишає відкритими двері до соціялізму. Соціялізм не зобов’язує некомуністичні партії, але вони погодились проти нього не воювати, а тільки критикувати в неантаґоністичних межах.

Можна вважати ці некомуністичні партії маріонетками комуністів. Але це було б тільки почасти правдивим і надто спрощеним. Дійсність є такою, як вона є. Ці партії справді погодились на співпрацю з комуністам. З одного боку, Чан Кай-шеківський фашизм залив усім сала за шкіру; з другого боку, у цих партій не було виходу, комуністи так чи інакше взяли владу. А пішовши на співпрацю з комуністами, ці партії таки демократизували до певної міри комуністичний режим, а цього вони певно й хотіли.

Комуністи ставляться до. цих партій толерантно постільки, поскільки ці партії не виступають принципово проти соціялізму. Критикувати ж практичну політику комуністів в межах толерантности й об’єктивности, висувати натомість свої пропозиції, ці партії і їх преса можуть і в дійсності роблять. У вищезгаданій своїй останній статті Мао Цзе-Дун навіть розвинув постулят «співіснування на довгий час і взаємного нагляду» між компартією і комуністичними партіями в Китаї. Взаємна толерантна критика помилок у практичній політиці, дружня дискусія по світоглядових питаннях є тільки корисними, на думку Мао.

Протягом останніх п’яти місяців після появи згаданої статті Мао, в Китаї розвинулася широка дискусія по питаннях демократії в межах існуючої «диктатури народу», тобто, диктатури партій Народного фронту. В цій дискусії був цілий ряд виступів керівних представників некомуністичних партій, некомуністичних міністрів уряду, некомуністичних генералів армії і т.д. які засвідчили, що ці партії справді некомуністичні й немарксистські. Декілька виступів були настільки антаґоністичні, що комуністи занепокоїлись і почали кампанію проти «правих». Зокрема, явно анти-соціялістичними були виступи міністрів революційного Комітету Гоміндану. Однак, комуністи, після впертої масової пропаґанди й дискусії, тільки примусили їх признати свої помилки, покаятися і більше нічого. Ці міністри навіть не втратили свої міністерські посади. Принаймні — досі, коли пишемо цю статтю, де вказує на те, що нова політика Мао таки справді нова й дійсна, а не шматок паперу.

Критика «правих», як кажуть комуністи, перейшла межі. Вони справедливо критикували комуністичний режим за те, що протягом останніх років, перед появою останньої статті Мао, в Китаї були ухили в бік сталінізму, розвивалася бюрократична диктатура, з’являвся свавільний терор. Це комуністи визнають. Але коли «праві» почали заявляти, що сталінізм є обов’язковим і неминучим супутником комунізму, коли вони почали утотожнювати соціялізм з сталінізмом, тоді комуністи заявили, що це неправда, що це перехід меж толерантности, реакційний ухил і виступ проти соціялістичної конституції. Мао називає отаку критику «недоброзичливою, несумлінною й неконструктивною», бо її ціллю є не направлення хиб соціялізму, а знищення його взагалі.

Проте, в Китаї навіть і за таку критику, і навіть міністрів та генералів сьогодні не розстрілюють…

3.

Ліквідація февдалізму й капіталізму в Китаї проходить зовсім в інший спосіб, ніж то було в СССР. Найхарактернішою і найважливішою різницею є те, що в Китаї класи капіталістів, поміщиків, купців і куркулів знищуються не фізично, як в СССР, а тільки економічно. Люди, члени цих кляс, і досі живуть собі вільно в Китаї, хоч власність у них відібрано.»

Земельна реформа в Китаї в 1949-1951 рр. (див. «Вперед», ч. 7 (44) за 1954 р., стор. 4) обезвласнила клясу поміщиків легально й організовано. На відміну від СССР, в Китаї не було чорного переділу землі селянами підчас революції, палення маєтків, руйнування господарства. Тут земельна реформа була переведена після того, як комуністичний режим стабілізувався. Реформі передувала ретельна підготовка й організація. Підчас реформи загальним зборам селян по селах було надано право самим вирішувати дальшу долю поміщиків. У деяких випадках селяни засуджували поміщиків-визискувачів до смерти і їх розстрілювали. Але в більшости випадків поміщикам нічого не робили, наділяли їх середнім для села шматком землі й примушували тим самим власною працею заробляти собі хліб. Частина поміщиків пішла до міста і там знайшла собі працю. Легально поміщики в Китаї позбавлені політичних прав, але мають право на працю й вільне життя. Їх арештовують і карають тільки в тому випадку, коли вони активно виступають проти режиму, за реставрацію своїх бувших прав і власности.

Після земельної реформи прийшла в Китаї в. 1955-1956 рр. ліквідація приватно-капіталістичних промислових і торговельних підприємств. Але це не була звичайна націоналізація, як в СССР. Китайські капіталісти були змушені погодитись тільки на те, що уряд закупляє в їх підприємствах 51% акцій. Таким чином підприємства стають мішаними, державно-капіталістичними. Управління підприємствами теж стає мішаним, при чому дуже часто, в більшости випадків, капіталіст навіть залишається головним директором на підприємстві. Уряд ґарантує капіталістові 5% постійного зиску на його капітал протягом семи років, незалежно від того, матиме чи не матиме зиск підприємство. Але зате підприємство включається в державну систему і працює вже згідно з державним пляном.

Невідомо жодного випадку, щоб у Китаї був заарештований і розстріляний хоч один капіталіст чи купець тільки за те, що він належить до цієї кляси. Навпаки, буржуазія ця має чимало свободи, у неї є власна партія, вона представлена в парляменті і в уряді, у неї є її власні газети. Але економічно вона вже втратила домінуючу позицію в суспільстві і з часом приречена на соціяльну смерть також. Помруть від старості сучасні капіталісти і купці і на цьому їх історія скінчиться, бо спадкоємців у них уже не буде.

Коли читаєш в китайській пресі опис якоїсь першотравневої чи першожовтневої (день проголошення КНР) демонстрації в Пекіні, то знаходиш такі рядки: «Ось марширує колона радісних капіталістів, що несуть транспарант „Хай живе китайський соціялізм!“» Від цього в мозок підсовєтської людини спершу може вселитися жах: невже то така пекельна азіятська система, що навіть капіталістів, як ту кобру, примушує танцювати під дудочку Мао Цзе-Дуна?! Щось неймовірне і щось глибоко жахливе. Але коли прочитаєш звіти англійських чи французьких журналістів, які вільно їздять по Китаю, живуть там постійно і мали вже сотні інтерв’ю з тими китайськими капіталістами, стає ясним, що то ніякий не жах і ніяке не диво. То є справді китайський соціялізм. Тим капіталістам ніхто нічого надто страшного не робить, їх вперто переконують, що їхня справа програна, що у них єдиний вихід — іти на співпрацю з державою, з соціялізмом. Одним з найсильніших арґументів, який переконує цю національну буржуазію, є арґумент національно-визвольний. Вона наочно бачить, що Китай після довгих віків колоніялізму став справді самостійною і справді світомогутьньою державою лише при комуністах і завдяки їм, що соціялістична індустріялізація перетворює Китай на рівноправного партнера великодержав світу. Поруч з цими переконуваннями капіталістів, без сумніву, є й тиск на них. їм кажуть іти на демонстрацію й нести такі транспаранти. Якщо не підуть, їх ще за це не розстріляють, але будуть у них зайві прикрощі у їх щоденних відносинах з владою, на них можуть накласти якийсь зайвий податок і т.п.

В 1956 р. в Китаї пройшла колективізація села. Вона була, безперечно, насильна, але зовсім не в такій мірі, як в СССР. Про це свідчать такі об’єктивні факти, як те, що після колективізації в Китаї сільське господарство не підупало, вимирання населення від голоду не було, навіть різання худоби селянами не досягло ніяких великих розмірів. Та найважливішою різницею між китайською і совєтською колективізацією було те, що в Китаї зовсім не було відбирань господарства, землі, викидання з хати на вулицю й масового виселення та заслання куркулів. Куркулі й досі живуть собі по селах і ті, що не вступили ще до колгоспів, мають своє господарство. Але економічно, як кляса, еони вже ліквідовані. Хоч землю й господарство від них не відібрано, проте їм тяжко дістати від держави кредит чи доброякісне насіння, на них накладені високі податки і т.д.

Отже, все справді є так, як писала пекінська газета «Ґуанмінжебао» ще в 1954 році: «В переходовому періоді політика нашої країни по відношенню багатих селян в основі ідентична з політикою СССР; тобто, обмеження й поступове знищення. Але тому, що умови в Китаї відрізняються від умов в СССР, методи знищення у нас певно будуть, інші, ніж в СССР.

4.

Що робилося б в СССР, якби Сталін… писав вірші? Можна собі уявити, як ціла Спілка совєтських письменників, всі журнали й газети, всі з’їзди й конґреси, діти в школах і яслах пластма лежали б в ногах «найгеніяльнішого у світі поета», захлинались би, деклямуючи його вірші, танцювали б дикі оргії возвеличування деспота. Як добре, що хоч цього не сталося…

А от Мао Цзе-Дун таки пише вірші. В дусі «соціялістичного реалізму»? Нічого подібного. Він пише тільки ліричні вірші про природу та символічні, національно натхнені поеми про давноминулу історію Китаю, про давніх народніх героїв. В одному вірші він також згадує своїх двох дітей, яких майже немовлятами він віддав селянам підчас «Довгого походу» китайської червоної армії з південних до північних провінцій в 1935 році. Похід був вийнятково важкий і дітей не можна було з собою нести. В одному бою з націоналістами Мао мусів їх покинути у селян. Діти після цього десь зникли.

Вірші Мао пише старим, зараз, у Китаї не прийнятим, історичним стилем. Даючи до друкарні кілька своїх поем, Мао написав у листі: «Я знаю, що я пишу в застарілий спосіб і що молодь ваша не буде. цим задоволена. І я не хочу, щоб хтось наслідував мене». А ще в 1940 році в одній статті. Мимохідь заторкуючи питання культурної політики партії, він заявив: «Я не багато тямлю в питаннях культури»…

А якою є нині культурна, літературно-мистецька політика китайської компартії? В 1954 р. був заарештований і суджений письменник Гу Фень, але не за якісь літературні ухили, а за політичну контрреволюційну пропаґанду. Правда це, чи ні, ми не знаємо. Може неправда, бо він же був членом компартії. Однак, так чи інакше, в сучасному Китаї митців і літераторів не зобов’язує ніякий «соцреалізм». В китайській літературі, малярстві, музиці, театрі нині існує велика кількість різноманітних шкіл і напрямків, прихильниками консервативного клясицизму починаючи й буржуазними модерністами кінчаючи. Протягом 1954-55 рр. компартія пробувала втручатись в культурне життя країни, наставляючи цензорів по різних видавництвах і т.д. Але й це було спрямоване лише на те, щоб не допускати до політичної контрреволюційної пропаґанди. Обмеження стилів, методів чи форм мистецтва в Китаї ніколи не було. А в 1956 р. прийшла ще більша свобода.

Новий погляд партії на .культурне життя в країні проголосив в травні 1956 р. Дін-Ї, керівник агітпропу ЦК КПК, в доповіді на зборах письменників і науковців в Пекіні. Доповідь ця надрукована в «Женьміньжебао» від 13.VI.1956 р. Ось деякі уривки з неї.

«Якщо ми хочемо, щоб мистецтво, література й. наука процвітали, ми мусимо застосувати до них політику свободи квітнути всім квітам, свободи змагання різних шкіл думок. Література й мистецтво в дійсності ніколи не можуть квітнути там, де квітне тільки одна квітка, яка б вона гарна не була… Політика свободи квітнути багатьом квіткам, свободи змагання різних шкіл думки, означає, що ми стоїмо за свободу незалежного думання; за свободу дискусії й творчої праці, свободу критики й свободу вислову, свободу мати свою власну думку про мистецтво, літературу чи наукові досліди… В мистецтві, в літературі й науці меншість, що має іншу думку, мусить мати право стояти на своєму. Принцип підпорядкування меншости більшості в цьому випадку не застосовується. Ті, що роблять помилки по наукових питаннях і навіть після критики й дискусії не хочуть писати статті з поправками своїх поглядів, не мусять бути примушувані до цього… Як кожен знає, природничі науки, включаючи медицину, не мають жадного клясового характеру. Вони мають свої власні закони розвитку. Тому, отже, завсім невірно наличковувати будьяку теорію в медицині, біології чи будьякій іншій природничій науці назвами февдальна, капіталістична, соціялістична, пролетарська чи буржуазна. Неправильно, наприклад, казати, що традиційна китайська медицина є медицина февдальна, або що лікарі західньої школи є капіталістичними лікарями, чи що теорія Павлова є соціялістичною чи теорія Міічуріна є соціялістичною, або що .генетична теорія спадковости Менделя—Морґана є капіталістична теорія. Це явні дурниці! Хоч деякі люди роблять такі помилки, бо вони — сектанти. Це невірно, коли дехто говорить, що треба все переймати з Совєтського Союзу».

5.

Пекінський журнал «Пиллз Чайна», ч. 1 за 1957 р., пише, що досвід соціялістичного будівництва в світі показує, що існує два способи соціялістичної індустріялізації: один спосіб — це необмежений пріоритет розвитку важкої індустрії, занедбання розвитку легкої індустрії й незадоволення потреб народу; другий спосіб — це обмежений пріоритет важкої індустрії і одночасний розвиток леткої індустрії. Журнал каже, що Китай вибрав другий спосіб. Кожному читачеві, звичайно, ясно без слів, що перший спосіб вибрав СССР. Але журнал так оправдує другий, китайський спосіб індустріялізації: «Якщо щоденні потреби народу в товарах будуть не задоволені, ентузіязм будівництва соціялізму зникне, а це в свою чергу негативно вплине на всю програму індустріялізації».

Ясна річ, що до повного задоволення 600 мільйонів населення Китаю в споживчих товарах ще дуже й дуже далеко. Китай є країна найнижчого в світі життєвого стандарту вже кілька сот років. Ті невеличкі капітали, що є в Китаї, держава мусить вміло розподіляти так, щоб і заводи будувати, і хоч трохи життєвий стандарт підносити.

У першій китайській п’ятирічці (1953-1957 рр.) капіталовклади між легкою і важкою індустрією були розподілені в пропорції 1:7, тобто, у важку індустрію вложено в сім разів більше капіталу, ніж у легку. В СССР, який вже неспівмірно багатший і вище розвинутий, ніж Китай, в останніх двох п’ятирічках (1951-1955 та 1956-1960 рр.) ця пропорція є 1:8. Тобто, порівняльно СССР значно більше обмежує свого споживача, ніж Китай. Чжоу Шу-цзюнь в свої книзі «Темпи росту промисловости нашої країни в період першої п’ятирічки» .(на кит. Мові, Пекін, 1956 р., стор. 30) наводить цікаве порівняння розвитку Китаю й СССР на початку індустріялізації обох країн. Вся промислова продукція, випродукувала в СССР в 1928 р., на початку його першої п’ятирічки, складалася на 39,7% з засобів виробництва й 60,3% з засобів споживання. В 1932 р., при кінці першої п’ятирічки, в СССР продукувалося вже 53,3% засобів виробництва і лише 46,7% засобів споживання. Оце такими темпами обмежив СССР свого споживача тільки за одну п’ятирічку. В Китаї на початку його першої п’ятирічки, в 1952 р., продукувалося 39,7% засобів виробництва й 60,3% засобів споживання, тобто, рівно стільки ж (пропорційно), як і в СССР в 1928 р. Вихідна точка між обома країнами, отже, була однакова. Але при кінці китайської першої п’ятирічки, в 1957 р., продукується ще тільки 45,4% засобів виробництва і аж 54,6% засобів споживання. Тобто, порівняльно Китай значно менше обмежив свого споживача, ніж СССР.

Звичайно, якщо країна хоче розвиватись не надто довільно, то не обмежувати свого споживання вона не може. В принципі в цілій економіці розподіл відбувається так само, як і в домашньому господарстві споживача: якщо ви хочете придбати собі відразу якусь дорогу річ (побудувати хату чи купити меблі і т.п.), вам доводиться скорочувати ваші витрати на споживання, доводиться економити на їжі чи на одязі, бо капіталу у вашій кишені звичайно невистачає. Так само й в цілій економіці, в країні, яка хоче придбати для себе заводи, залізниці, електростанції.

В Китаї обмеження споживання переводиться зараз за допомогою карткової системи на головні продукти споживання. Кожен зайвий нез’їдений фунт рижу, кожна нез’їдена свиня мусить іти на експорт, щоб купити потрібні машини. Проте, як свідчать західні кореспонденти, що постійно перебувають в Китаї, життєвий стандарт населення там зараз є дещо вищий, ніж за часів Чан Кай-шека. Це досягнуто зокрема в наслідок більш рівного розподілу товарів між населенням: стало менше багатих і стало менше бідних.

6.

Варто звернути увагу на мету китайської індустріялізації. На VIII з’їзді КПК у вересні 1956 р. голова уряду Чжоу Ень-лай окреслив її так:

«Головна мета соціялістичної індустріялізації нашої країни полягає в тому, щоб на протязі приблизно трьох п’ятирічок створити в основному замкнуту індустріяльну систему. Дехто питає: чи справді потрібно створювати в нашій країні суцільну систему промисловости, коли постійно розвивається господарство соціялістичних країн на чолі з СРСР і коли існує можливість широкої господарської й технічної співпраці між усіма соціялістичними країнами… Однак, в нашій країні, яка має таке велике населення і розпоряджається такими порівняльно багатими природніми ресурсами, створення цілої системи промисловости є необхідністю» («Женьміньжебао», 19.IX.56).

Що значить створення замкнутої, суцільної промислової системи? Це значить створення по можливості всіх видів виробництва, це значить стремління до повної самовистачальности й економічної незалежности від закордону, де значить, що метою китайської індустріялізації є автаркія.

Чжоу Ень-лай наводить такий приклад для вияснення мети індустріялізації Китаю: протягом першої п’ятирічки Китай ввіз зза кордону, головно з СССР, 40% всіх своїх потреб на машини і 20% потреб на вальцьовану сталь; в другій п’ятирічці запляновано, що Китай вже на 70% сам задовольнить свої потреби в машинах і зовсім перестане ввозити вальцьовану сталь.

Отже мета Китаю цілком ясна: брати від СССР допомогу зараз для того, щоб цілком унезалежнитися від СССР у майбутньому, про міжнародний поділ праці, про слеціялізацію на окремих видах виробництва Китай, не хоче думати. В цьому, безперечно, є елементи націоналізму, продиктованого мабуть гірким досвідом економічних взаємин з СССР.

7.

Китай зараз є тільки на восьмому році революції. Це значить, що в країні неминуче ще існують великі сили скинутих соціяльних кляс, серед яких є ще чимало елементів, постійно готових і активно діючих для контрреволюції. Додатковим і винятково важливим фактором є існування під боком у Китаю Формози, з якої, безперечно, постійно скидаються парашутисти, шпигуни й деверсанти, розкидаються з літаків летючки й ведеться постійна контрреволюційна пропаґанда, що заохочує контрреволюціонерів внутрі країни до активізації.

Немає нічого ненормального в тому, що революційна влада бореться з контрреволюцією. Так було й буде завжди, у всіх країнах, де стається революція. Так було в Америці, коли генерал Вашинґтон безпощадно вішав англійських шпигунів і на смерть засуджував контрреволюційних еміґрантів, що мали центр в Галіфаксі, в Канаді, й звідти вели підривну діяльність проти революційних Сполучених Штатів. Так було у революційній Франції, коли вона боролося проти монархічних реставраторів в 1789-1815 рр. Так було й в революціях в Англії, в Італії, в Арґентині, в Болівії, скрізь. Так само було й на початку революції в Росії й на Україні, так само є зараз і в Китаї.

Проблема боротьби з контрреволюцією набирає надзвичайного значення лише тоді, коли форми й методи цієї боротьби вироджуються, коли ця боротьба перетворюється в незаконний і несправедливий терор, коли замість нормального судового процесу панує сваволя розбещених поліцаїв, коли людей вбивають не за їх діла, а ні за що, коли вбивають вже не скинутих революцією активних ворогів, а всіх, кого попало, включаючи й тих, хто робив революцію, й тих, для кого вона робилася. Таким став терор за Сталіна в СССР. Таким він мав тенденцію стати й в Китаї в 1954-1955 рр., якби не був своєчасно припинений. За даними націоналістів з Формози, зараз в Китаї є біли 3,5 мільйона політичних в’язнів. Можна бути певним, що націоналісти цю цифру навмисне не применшують. Радше навпаки. Але, беручи до уваги велетенський розмір населення Китаю, таку кількість в’язнів порівняльно треба вважати малою. Це лише 0,6% населення. Зовсім не виключено, що в умовах ще свіжої революції такий відсоток населення може бути справді активними контрреволюціонерами. В СССР же, під кінець тридцятих років, коли вже в країні не були ніяких справжніх активних контрреволюціонерів, в ув’язненні було не менше 5% населення!

Найцікавішим однак є те, що ще й тепер, після смерти Сталіна і після ХХ-го з’їзду партії, в СССР нечесно говорять у пресі про минулий терор. Друкуються лише туманні натяки, що мовляв «існували деякі порушення соціялістичної законности», «слідчі органи переступали свої повновластя» та й все. Нічого конкретного й відвертого. Чим більший злочин, тим значить важче до нього признатися.

В Китаї зараз, навпаки, відвертости значно більше. Ось, наприклад що говорив у своїй доповіді голова Верховного Суду КНР Дун Ві-ву на Політичній Дорадчій Конференції 12 березня 1957 року: «Органи державної безпеки допускали на практиці багато недоліків і помилок. Наприклад, деяка кількість людей була арештована, хоч по характеру їх поступків арештувати їх було не слід. Помилково арештувались чесні люди. Родини арештованих не повідомлялися вчасно про арешт їх членів. Вироки іноді бували зависокі. Люди, яких не треба було засуджувати, були засуджені. Щодо трудово-поправчих таборів, то деякі з них не звертали достатньо уваги на життєвий рівень в’язнів. Бували випадки, коли в’язнів били чи лаяли їх, як також підвищували їх строки ув’язнення безпричинно… Найголовніші помилки й недоліки в боротьбі проти контрреволюціонерів виникли в другій половині 1955 року, коли ця боротьба досягла найвищого напруження… В другій половині 1956 року Верховна Прокуратура і Верховний Суд та Міністерство Юстиції перевели спільне обслідування боротьби проти контрреволюції. Виявлені помилки вже в значній мірі направлені і направляють зараз».

З метою уникнення розвитку терору надалі і зараз в Китаї є два нововведення. Поперше, періодичні, двічі на рік, інспекції діяльности органів державної безпеки комісіями місцевих органів влади. Подруге, публікування в пресі періодичних звітів і статистики про діяльність всіх судів. Для підсовєтського читача напевно дивно читати такі ось, наприклад, вістки в пресі:

«Помітне зменшення кількости осуджень відзначається в Шанхаї за період від січня до листопада 1956 року, в порівнянні з тим же періодом 1955 року. Це виходить з статистики, опублікованої органами державної безпеки» («Сіньвеньжебао», 13.ХІІ.56).

«Протягом останніх двох років народні суди розглянули 131.787 кримінальних і цивільних справ першого розряду й 12.806 цивільних справ другого розряду (це по м. Шанхай, — В.Г.). В боротьбі проти контрреволюціонерів, які ще активні, була застосована легальна зброя. Але з перемогами соціялістичної революції народнодемократична диктатура зміцнюється, ряди контрреволюціонерів, заламуються і тому кількість контрреволюційних справ постійно зменшується» («Сіньвеньжебао» 11.I.57).

«Згідно ще неповної статистики за період від першого до третього кварталу 1956 року, суди провінції (Чжецзян, — В.Г.) розглянули 39.041 кримінальну й цивільну справу, тобто, на 34,6% менше, ніж за той же період 1955 року. Кримінальні справи зменшились на 43%, а цивільні — на 26%… Це однак не значить, що підривна діяльність контрреволюціонерів незначна. Неповна статистика на кінець 1956 року показує, що протягом року в провінції було 498 випадків саботажу в колгоспах з боку контрреволюційних і клясово-ворожих елементів. Протягом деякого часу, зокрема після нападу англійців і французів на Єгипет, вороги почали більш активно розповсюджувати чутки й провадити підривну діяльність. В одному тільки районі Чжінхуа наші органи розкрили 137 випадків ведення антидержавної пропаґанди серед населення» («Чжецзянжебао», 25.XII.56).

Ясно, що такі повідомлення в пресі свідчать, що комуністи в Китаї не щадять своїх відкритих ворогів, цілком обмежують їхню свободу. Такі повідомлення впливають на свідомість населення, залякають його. Вони постійно нагадують, що каральна рука в органів безпеки важка і здатна знайти скрізь. Але поруч з цим, ці повідомлення дають також змогу бачити розміри терору та своєчасно попереджати його розростання. Принципова установка є та, що з часом контрреволюція мусить занепадати й терор мусить зменшуватись, а не навпаки. Статистика, що публікується, мусить служити тим мірилом, щоб бачити, чи так є з дійсності, чи ні. В СССР, де поліції, була поставлена над всіма органами влади і над партією і де нікому було її стримувати, крім самого Сталіна, були знищені мільйони людей без жодної про те згадки в пресі.

Джерело: «Вперед» (Мюнхен). — Ч. 9 (82), вересень 1957. — Стор. 2, 3 і 8.; — Ч. 10 (83), жовтень 1957. — Стор. 7 і 8.

Advertisements

7 Responses to “Нотатки про Китай”


  1. 1 Serge Insavant 17/11/2013 о 13:47

    Матеріяли УРДПівського “Впереду” — цікава річ. Але здається, на жаль це погляд скоріш міщанських соціял-демократів, ніж революційних марксистів..

  2. 2 Vpered 17/11/2013 о 17:24

    Чого нажаль? Будемо діялєктиками: на тлі міщанства «Вперед» рельєфніше виглядає ваша революційність. Вона так сяє, що аж очі болять.

  3. 3 Serge Insavant 17/11/2013 о 19:13

    У мене не було бажання висловити вам свій самозакохано-“революційний” сарказм, шановна адміністраціє, тому й ваш сарказм, гадаю, зайвий. А от якесь нібито співчуття в цій статті до буржуазно-парляментського державного ладу та до буржуазії — якщо це мені не примарилося — насправді прикра для мене річ. І це не в Майстренка, а в більш радикального Голубничого. Як би він поставився до Культурної революції, цікаво.

  4. 4 Vpered 17/11/2013 о 19:45

    Бажання не було, а висловили. Так буває. Не перейматеся.

    І чим вам саркзам зайвий? От редакції «Вперед» сарказм здається доречним — він витверезлює.

    Останній твір Голубничого на китайську тематику, це — «Матеріялістична діялєктика Мао Цзе-дуна» з 1964 року (є тут, на сайті). Це за два роки до початку Культурної революці. Важко сказати, що він написав би про неї. Можна припустити, що розвиток подій у КНР 1960-х розчарував Голубничого, і він побачив помилковість свого оптимізму 1950-х. А, можливо, просто не було часу на все, і він вирішив присвятити себе цілком вивченню питань, пов’язаних з УРСР/СРСР.

  5. 5 Serge Insavant 20/11/2013 о 11:45

    “Можна припустити, що розвиток подій у КНР 1960-х розчарував Голубничого, і він побачив помилковість свого оптимізму 1950-х.”

    Отож, це зміцнює підозру, що Голубничий критикує сталінізм справа, а не зліва.

    Хоча, звичайно, не все може бути так просто — я, наприклад, хочу вірити, що Культурна революція була експериментом з самоорганізації мас за зразком Паризькоі комуни та ідей ленінської “Держави і революції”. Але водночас, можливо (не хочеться вірити, проте) — це був період розквіту вульгарного соціологізму та соцреалістичної демагогії в культурі й мистецтві. (До того ж, наскільки мені відомо, самоорганізацію призупинив сам штаб Мао, дозволивши тільки одну Шанхайську комуну, хоча студенські й робітничі маси бажали всю країну реорганізувати в такий спосіб).

  6. 6 Vpered 23/11/2013 о 21:58

    Сергію!

    Ви пишете, що «Голубничий критикує сталінізм справа, а не зліва». Гм. Чи можна критику бюрократизації, бонапартизму, шалених темпів індустріялізації за будь-яку ціну у СРСР, покликаючись на досвід народного самоврядування, не людожерливої індустріялізації тощо у КНР, називати критикою справа?

    Що ж до Культурної революції, то краще не вірити, а всебічно вивчити питання. Як, до речі, завжди намагався робити Голубничий. Відповідну літературу, очевидно, не важко знайти.

  7. 7 Serge Insavant 26/11/2013 о 14:15

    Пишу, що “вірю”, саме щоб не було ілюзій щодо обізнаности в темі, про яку вирішив сказати.

    Щодо народного самоврядування. Наскільки розумію, саме справжнього робітничо-селянського самоврядування і не було, була влада буржуазно-демократичної республіки, нехай і під комуністичним керівництвом. Спроби здійснити самоврядування були, можливо, в народних комунах, та — головним чином — як спроба пролєтарської диктатури потім під час Культурної революції.

    А здалося, що Голубничий хотів би вважати державний устрій у Китаї 50х соціялізмом, як полюбляють робити соціял-демократи (Мао відкрито визнавав такий устрій лише перехідним, а не соціялістичним). Але сподіваюся, що це в мене просто причіпки.


Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Жовтень 2013
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Вер   Лис »
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: