Пекін і Москва — порівняння

(ВІД РЕД.: Нижче приводимо трохи скорочений переклад статті Річарда Г’юґса, спеціяльного кореспондента лондонського «Сандей Таймс», про його подорожі по Китаю й СССР. В об’єктивності спостережень цього, явно антикомуністичного, буржуазного кореспондента, сумніватись в даному випадку не доводиться. Тим, власне, й цікаві ці його спостереження й вражіння).

Різниці й паралелі поміж двома найбільшими комуністичними країнами яскраво видко по їх столицях. Пекін і Москва на перший погляд мають багато спільного. Одноманітна, пригноблююча людська покора потребам машини примусової економіки й ростучої індустрії, хоч, поруч з цим, щиро кажучи, й помітне загальне покращання фізичних умов життя, здоров’я й перспектив для більшости людей.. Але це останнє — більше в Пекіні. Явні переваги Пекіну швидко даються взнаки. Хоч Москва і йде попереду в деяких фізичних атрибутах, лікарні, школи чи транспорт, проте Пекін іде далеко попереду в людських вартостях.

Тягар. норми видається легшим на китайській, ніж на російській, столиці. Чоловіки й жінки в Пекіні можуть вдягатись всі однаково в блакитні уніформи, але все ж вони ще мають спонтанну веселість і людську радість життя, які мало помітні на вулиці Ґорького чи на Червоній площі. Китайські крамниці помітно яскравіші. їхній харч безпорівняльно кращий. Різноманітність, якість і кількість дрібненьких предметів розкоші й делікатесів порівнюються з західними стандартами. Люди прогулюються й не спішать так, як у Москві. Вони завжди знаходять час зупинитись, поглянути, обговорити й покритикувати якесь найновіше будівництво.

Життєвий стандарт пересічного робітника, як і відвідувача з Заходу, є значно вищий в Пекіні, ніж в Москві. Хоч велика кількість нових мешканевих будинків у Пекіні, як на західні стандарти, збудована абияк, все ж вони є більш комфортабельні, ніж гігантські московські бараки. Модерні бюра й урядові будівлі є однаково подібні до стаєнь в обох містах. Але китайці з любов’ю реставрують і утримують свої безподібні імператорські палаци й скарби.

Ці поверхові різниці нагадують про інші, більш засадничі різниці внутрішньої політики. Режим Мао поводиться внутрі своєї країни з подивутідною відсутністю совєтської драконівської ортодоксальности. Китайський спосіб полягає радше в. «переконуванні», ніж у примусі, в «пристосуванні» радше ніж у насиллі, в «обговоренні» радше ніж в наказі, в тому, що «нехай різні квіти квітнуть разом», хоч, безперечно, в кінцевому рахунку, поступово, невблаганно, бажана червона рожа, і тільки вона, має з цього букету вирости. Як кажуть, одною з улюблених приповідок Мао є така: «повільно йди спочатку, а швидко під кінець». Якщо ви селяни, вас не примушують вступати до колгоспу. Але активісти бігатимуть вслід за вами день і ніч, невтомно пояснюючи, переконуючи. В колгоспі, який я відвідав, було три впертих обідраних індивідуалісти. їм поводилося гірше, ніж їх дисциплінованим товаришам, але мабуть найгіршою для них карою було почуття, що вони не належать, що вони виключені з родинного кругу селян, їхній дух явно занепадав.

Впертий політичний в’язень, що не хоче визнавати свою неправоту, карається тим, що йому не дозволяють працювати. Його навіть виключають, якщо він винятково впертий, з відвічних клясів «самокритики», на яких, як він догадується в часі своїх самотніх роздумувань, його товариші з співчуттям обговорюють його і, фактично, моляться за його реформацію.

Оцей східній спосіб твердої «поміркованости», здається, замінив ортодоксальний тероризм. Жоден відвідувач, звичайно, неможе догадатись, скільки ще в’язнів сидить у китайських в’язницях і трудових таборах. Урядовці говорять туманно про п’ять-шістсот тисяч. Показова тюрма в Пекіні має зараз тисячу двіста чоловіків і сорок жінок політичних в’язнів. Гомінданівські джерела в Гонґ Конґу твердять, що не менше двох мільйонів в’язнів ще є в Китаї.

Подібно, жоден чужинець не може авторитетно говорити, чи дійсно знати про екзикуції. З певністю можна сказати, що масових публічних страт більше немає. Процесії вантажних авт, напакованих приреченими в’язнями, по вулицях Шанхаю давно вже зникли.

Було б, звичайно, необачно твердити на підставі доказів, що постають перед відвідувачем комуністичної держави, що всі форми фізичного насильства й переслідування нині в Китаї усунуті. Але було б і нечесно твердити, що будьякі ознаки страху чи грубого насильства помітно в натовпах на вулицях Пекіну чи Шанхаю. Старі мешканці Китаю говорять, що оця лінія масових переконувань є більш підступна і виявиться більш тривалою на довгу тягу, ніж тероризм і насильство.

Назагал настрої людей на вулицях Китаю є помітно менш напружені, ніж навіть у після-сталінській відтаюючій Росії. Китайці, що говорять по-англійськи, значно більше готові розмовляти з чужинцем, ніж: росіяни, що говорять по-англійськи. При чому, китайці помітно менше бояться критикувати урядову політику чи пропаґанду. Слід відзначити, що ця критика має тенденцію головним чином торкатись бюрократичних невдач, неекономности, поганого урядування. Вона рідко торкається питань міжнародної політики, бо, очевидно, на цю тему пересічний письменний китаєць знає тільки те, що уряд дозволяє йому знати. Перед тим, як лінія Мао у мадярському питанні була визначена, я випадково зустрічався і розмовляв з кількома китайськими інтеліґентами, які відверто були стурбовані совєтською політикою. Після того ж, як партійна лінія була встановлена, я вже не чув ніякої критики, хоч це не значить, що всі непогодження були ліквідовані.

Видається, що китайці мають справжнє довір’я до своїх вождів, народне довір’я, яке так явно відсутнє в Росії. Мао є така ж фіґура «батька» в Китаї, як Сталін був у Росії, але тоді як Сталіна поважали й боялися, Мао явно поважають і люблять. Видається, що існує щира й непримушена прихильність до Мао, де б він не з’являвся поміж людьми.

Одним з наслідків китайського способу «переконування» є те, що Пекін задихається надмірністю пуританської правильности й моралі. Тоді як в Москві в урядовців болить голова від того, що молоді хулігани, маючи купу грошей, не мають їх на що витрачати окрім горілки, в Пекіні, за місяць мого побуту там я зустрів буквально тільки одного п’яного. Міліціонер підсадив його на велисопедну колісницю, ще й заплатив з власних грошей за його дорогу.

В Москві завжди можна почути, як розгніваний товариш вичитує охоронця порядку останніми словами. В Пекіні ж міліціонер і порушник вуличного руху розмовляють дослівно в такому дусі:

«Ви, товаришу, розумієте», каже пекінський міліціонер, «що якби вас вбило оте авто, це була б моя помилка». — «Я подивляю вашу щирість, товаришу», відповідає велосипедист. «Це мій обов’язок перед державою і моя обіцянка керівникові Мао недопускати до смерті товаришів у вуличних випадках». — «Я обіцяю, товаришу міліціонер, заявити й висповідатись у цій моїй помилці завтра на вечорі самокритики», щиро обіцяє велосипедист. І можна не сумніватись, що він обіцянку виконує…

Цей китайський «раціональний» підхід продукує дивовижні парадокси в економічному житті країни. Люб’язний і аристократичний віце-прем’єр Чень Юнь, економіст, вихований на доктринах Кейнза, рахує юані і рухає десятками тисяч робітників та має владу, про яку Маркс не міг і мріяти. Але поруч з цим він толерує вільний ринок, дозволяє фабрикам працювати для приватного зиску і ґарантує 5% доходу протягом принаймні наступних семи років вивлащеним капіталістам на вартість їхньої «добровільно зданої» власности.

«Мені іноді здається, що росіяни мусять заздрити нам, китайцям, з огляду на нашу соціялістичну елястичність і здібність пристосовуватись», сказав мені посміхаючись Лю Ньянь-лі, свого часу запеклий капіталістичний власник, а нині відданий соціялістичний директор Шанхайської Компанії Портлянд-Цементу. Компанія пана Лю минулого року понесла збитки, бо уряд визначив ціну на цемент нижче коштів його виробництва у цій компанії. Проте він і його співакціонери одержали свої 5% зиску незважаючи на це, бо уряд ці 5% ґарантував.

Китайська система, отже, видається більш еластичною в дії і значно міцнішою в дійсності, ніж совєтська система. На відміну від совєтських вождів, китайські комуністи були сильними, об’єднаними, лояльним один до одного, коли прийшли до влади, їхня єдність ще й досі не була захитана. Коротше кажучи, Пекін є комуністичний, але це є китайський комунізм.

Джерело: «Вперед» (Мюнхен). — Ч. 5 (78), травень 1957. — Стор. 5.

Advertisements

1 Response to “Пекін і Москва — порівняння”


  1. 1 Андрей Здоров 18/10/2013 о 07:58

    Шкода, що націонал-комунізм для сайту «Вперед» виявився лише українським варіантом маоїзму. Діфірамби китайському «комунізму» від західних туристів варті не більше, ніж подібні ж оповідання Веббів чи Фейхтвангера про сталінський СРСР 1930-х років.

    Дуже раджу про це почитати главу «”Друзі” СРСР» із книги «Зраджена революція» Льва Троцького: http://www.magister.msk.ru/library/trotsky/trotl001.htm#st13


Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Жовтень 2013
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Вер   Лис »
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: