Ернест Мандель
ВІД ПЕРЕКЛАДАЧА. Період «Холодної війни» став часом ідеологічного гартування і трансформації соціалістичної традиції. Оцінка західними лівими соціальної політики Радянського Союзу відобразилася, з-поміж іншого, у гострій полеміці між адептами й критиками «ринкового соціалізму». Головне питання, довкола якого точилася дискусія, стосувалася, ясна річ, відповідності радянської економіки марксистським критерієм соціалізму.
«Ринковий соціалізм» — це вчення про «органічну сумісність» колективної власності на засоби виробництва з принципами ринкової економіки. Прихильники такої моделі протиставляли її т.зв. «реальному соціалізму» (офіційний термін брежнєвської пропаганди), буцімто «в основному» побудованому в СРСР та його європейських країнах-сателітах. У цьому сенсі важливою віхою стала стаття відомого економіста (і переконаного троцькіста) Ернеста Манделя (1923–1995), що з’явилася на шпальтах британського часопису «New Left Review» у вересні 1986 року як реакція на поширення й популярність в колах лівих (і не лише лівих) інтелектуалів ідей авторитетного «радянолога» Алека Ноува (Александра Новаковського), викладених ним у книзі «Економіка життєздатного соціалізму» (The Economics of Feasible Socialism, 1983). Як і решта представників «ринкового/демократичного соціалізму» (чеський реформатор Ота Шик, югославський економіст Бранко Горват та ін.), у своєму аналізі Радянського Союзу Ноув виходив з двох фундаментальних припущень.
По-перше, вважав він, процес товарного виробництва в СРСР деформований надмірним бюрократичним плануванням, коли централізація управління руйнує динаміку попиту-пропозиції, а відсутність чітких критеріїв розподілу вироблених товарів і послуг неминуче веде до систематичного відтворення товарного дефіциту. По-друге, пов’язана з централізацією відмова владних інституцій від конкуренції між виробниками поглиблює цю кризу, штовхаючи Радянський Союз до хронічного відставання від розвинених країн світу. Тим самим проблема полягала в необхідності довести: порятунок для соціалістичної економіки — її поступова переорієнтація на ринкові відносини й тісніша інтеграція у ліберальний «вільний світ». При цьому роль однієї з логічних пасток мала відіграти концепція т. зв. «конвергенції капіталізму й соціалізму».
У своїй статті Мандель погоджується з тезою про неефективність і економічну відсталість радянського господарства. Але метою соціаліста, з погляду Манделя, є не капітуляція перед гаданими перевагами ринку, який, як він переконливо показує, так само не є ефективним для суспільства, а пошук альтернатив у злагодженості робітничого самоуправління та усуспільнення виробництва — усуспільнення, що імпліцитно вже наявне в монопольному капіталізмі. Кінцевим підсумком соціалізму є не задоволення усіх можливих (максимуму) потреб споживачів, а передусім створення умов для поєднання ініціативи виробника й ініціативи споживача, спрямованих на поступову заміну державної влади центрами координації самоорганізованих колективів трудящих. Отже, відмова від ринку на користь соціалістичного планування означає відмову від господарчого хаосу, породженого вертикальною нерівністю виробників і споживачів заради подолання звичних соціальних лих.
Згадана дискусія є цікавою не лише під історичним кутом зору. Вона показує сильні й слабкі сторони соціалістичної теорії та практики, що не випадково в результат призвели до ревізіоністських економічних підходів. Побіжно зауважмо, що попри майже повну відсутність обізнаності з теоретичним спадком Е.Манделя з боку українських читачів, творча продуктивність останнього вражає — близько 30 книг, серед яких найвідоміші: «Бюрократія» (De la bureaucratie, 1967) і неодноразово перевидані «Пізній капіталізм» (Der Spätkapitalismus, 1972) та «Влада і гроші» (Macht und Geld, 1994). Утім, аналіз і оцінка ідейної спадщини Ернеста Манделя ще очікують на свого ґрунтовного дослідника.
* * *
У своїй книзі «Економіка реального соціалізму» Алек Ноув[I] критикує методи марксистської економіки як помилкові або ж невідповідні завданню побудови соціалізму, і заперечує мету марксистської політики — соціалізм без товарного виробництва — як нездійснену. Результативна відповідь на заперечення Ноува має дотримуватися процедури, яку Маркс використав у своєму дослідженні виникнення капіталізму. Інакше кажучи, варто було би почати не з остаточного ідеалу чи нормативної мети, якої слід досягти, а з елементів нового суспільства, котрі вже постають у рамцях старого суспільства — з законів руху і внутрішніх суперечностей капіталістичного способу виробництва та законів чинного буржуазного суспільства. Що було засадничою історичною тенденцією капіталістичного розвитку від Промислової революції і дотепер? Зростання об’єктивного усуспільнення праці. Усі взаємопов’язані закони руху капіталістичного способу виробництва — постійний пошук збільшення інтенсивності та продуктивності праці на робочому місці; безперервний пошук нових ринків; акцент на технологічних інноваціях, які раціоналізують працю (зростання органічної структури капіталу); зростання концентрації й централізації капіталу; тенденція до падіння норми прибутку; спалахи періодичних криз перевиробництва й надмірного накопичення; неухильна тенденція до інтернаціоналізації капіталу — дають один кінцевий результат.
1. Об’єктивне усуспільнення праці
Що означає об’єктивне усуспільнення праці? Передусім, воно позначає зростаючу взаємозалежності як між виробничими процесами самими по собі, так і між вибором та виробництвом товарів, які ми споживаємо. Така взаємозалежність у XIV ст. включала щонайбільше кількасот осіб на одного середньостатистичного мешканця європейської чи азійської країни. Тепер вона охопила буквально мільйони людей. Але об’єктивне усуспільнення праці означає щось значно ширше, адже воно передбачає суттєве розширення спланованої організації праці. З початком індустріалізації на заводі встановилося неподільне панування не ринку, а планування. Що більшим є завод, то більшим є масштаб і обсяг такого планування. З появою монополістичного капіталізму функція планування від заводу переходить до компанії, себто, як правило, до інституцій, що володіють багатьма заводами. З розвитком у сучасному світі транснаціональних корпорацій планування стало міжнародним, а часто і справді, кажучи мовою юристів, стало спільною справою багатьох компаній.
Наслідком цього вікового процесу стало за часів пізнього капіталізму радикальне зменшення ринкового розподілу праці порівняно з працею, що вона розподіляється безпосередньо. Головну причину занепаду ринкового розподілу праці слід шукати не у зростанні державного втручання в економіку або у виникненні «держави загального добробуту», чи то пак, у здобутках боротьби робітничого класу — хоча всі ці чинники доклалися до кінцевого результату. Цей занепад зумовлений внутрішньою логікою самого капіталізму та його специфічною динамікою накопичення й конкуренції. Звісно, праця, розподіл якої здійснюється безпосередньо, може супроводжуватися фінансовим обліком, як це й відбувається у бюрократизованих планових економіках СРСР, Китаю та Східної Європи. Та це не робить такий розподіл тотожним ринковому розподілу. Коли запчастини для вантажівок «General Motors» виробляють на заводі Х, кузови на заводі Y, а складають усе докупи на заводі Z, той факт, що роздруківки найточнішого обрахунку вартості супроводжують вантаж із запчастинами аж ніяк не означає, що завод Х «продає» запчастини заводові Z. Продажі передбачають зміну власника, а заразом ефективний розподіл у прийнятті рішень, що відображає реальну автономію власності та фінансових інтересів. Не ринок, а запланована мета (отримання вантажівок) визначає, яка кількість кузовів має бути виготовлена. Завод з виготовлення кузовів не може «збанкрутувати» тому, що поставив заводові зі складання «забагато» деталей.
Ясна річ, ринкова економіка капіталізму досі панує в тому сенсі, що всі ці процеси типово обмежені етапом проміжних товарів, тобто товарів, яким ще належить потрапити до кінцевого клієнта (тут ми вживаємо слово «клієнт», а не «споживач», оскільки клієнтом може бути інший завод, що купує машини, або держава, що закуповує зброю). Але тепер ринок дедалі частіше вдається до неринкових механізмів не лише у сфері виробництва, а й в обігу. Той факт, що це економічне усуспільнення праці капіталом супроводжується й тісно переплітається зі зростанням політичних форм неринкового поділу праці лише загострює суперечності всього процесу.
«Планування»
Ми послуговувалися терміном «планування». Але саме це поняття потребує чіткішого визначення. Планування не рівнозначне «досконалому» розподілу ресурсів, «науковому» чи бодай «гуманнішому» його розподілу. Цей термін означає лише «безпосередній» розподіл ex ante [на основі прогнозованих величин. — Пер.]. І як такий він є протилежністю ринковому розподілу, який є ex post [на основі фактичних величин. — Пер.]. Це два основні способи розподілу ресурсів, що принципово різняться, попри те, що іноді вони можуть поєднуватися у нестійких і гібридних перехідних формах, які автоматично не відтворюватимуться. По суті, у цих способів розподілу різна внутрішня логіка. Вони породжують різні закони руху. Вони поширюють у виробників та управлінців виробництвом протилежні мотивації й виражаються у протилежних суспільних цінностях.
Історично обидва основні типи поділу праці існували повсюди. Відповідно обидва є цілком «реальними». Обидва були якнайрізноманітніше застосовані і дали абсолютно різні результати. Можливе планування «тиранічне» і «демократичне» (ті, хто заперечують останній тип, завжди нехтували доколоніальними поселеннями племен банту). Можливе планування «раціональне» та «ірраціональне». Можливе планування на основі взірця, звичаю, традиції, магії, релігії, незнання — планування під орудою викликальників дощу, шаманів, факірів та різного роду профанів. Та найгірше, можливе планування, кероване полководцями, адже кожне військо a priori засноване на розподілі ресурсів. Аналогічно можливе планування, напівраціонально зорганізоване технократами чи — за найвищого рівня науки — робітниками й безкорисливими фахівцями. Та якої би форми вони не набули, всі ці типи передбачають безпосередній розподіл ресурсів a priori (зокрема праці) завдяки зваженому виборові, зробленому певним суспільним інститутом. Альтернативою цьому є розподіл ресурсів завдяки об’єктивним законам ринку, котрі a posteriori протидіють чи корегують одиничні рішення, раніше ухвалені приватними інститутами окремо чи автономно одне від одного.
Схожим чином історично існували найрізноманітніші форми ринкових економік у сенсі розподілу ресурсів ex post. У принципі, могли б існувати й ринкові економіки з «абсолютною» вільною конкуренцією, але на практиці це важко було втілити. Можливі ринкові економіки, розхитані пануванням потужних монополій, здатних контролювати великі сектори діяльності і тим самим встановлювати ціни на тривалий період. Ринки можуть співіснувати з граничними формами авторитаризму і тиранії — як це відбувалося в часи абсолютизму в XVIII ст., царизму в XIX ст., що вже казати про різноманітні військові хунти й фашистські диктатури у ХХ ст. Але вони можуть поєднуватися і з розвиненими формами парламентської демократії, як це відбулося у другій половині ХХ ст., хоча й у менш ніж двадцяти країнах із приблизно ста п’ятдесяти країн капіталістичного світу.
Ринкові економіки можуть погіршити злиденний стан широких верств шляхом абсолютного зниження рівня життя, як це мало місце у більшості країн Заходу у XVIII–XIX ст., у Східній Європі аж до початку ХХ ст., і як це досі триває для, либонь, половини (якщо не більшості) мешканців Південної півкулі. За інших обставин ринкові економіки можуть викликати помітне зростання середнього рівня життя більшості населення, як це відбулося на Заході за три десятиліття до Першої світової війни і чверть століття по закінченню Другої світової. Утім, панівним для всіх цих відмінних між собою випадків залишався всевладний принцип ринку, тобто a posteriori розподіл ресурсів визначали продаж і дохід (за капіталізму — прибуток).
Історично ринкові економіки сягнули найбільших своїх меж у світі вільної конкуренції XIX ст. під час переходу від дрібного товарного виробництва до початкових стадій капіталізму відносно невеликих компаній. По тому чисті ринкові засади розподілу стали дедалі більше суперечити крайнощам раціонально спланованого виробництва в межах великого заводу і великої компанії. У відомому фрагменті з «Анти-Дюринґа» Енґельс блискуче сформулював цю несумісність: «Що масштабнішим ставало панування нового способу виробництва в усіх панівних галузях виробництва і в усіх найважливіших з економічного погляду країнах, зводячи тим самим індивідуальне виробництво до незначних решток, то гостріше мусила би проявитися несумісність суспільного виробництва з капіталістичним привласненням… Суперечність між суспільним виробництвом і капіталістичним привласненням відтворюється як антагонізм між організацією виробництва на окремих фабриках і анархією виробництва в усьому суспільстві»[1]. Я вже доводив у «Пізньому капіталізмі», що з цього засадничого антагонізму, а саме з суперечності між одночасним тяжінням капіталізму до часткової раціональності і до глобальної ірраціональності, можна виснувати більш загальний закон розвитку буржуазного суспільства як цілого (зміни і суспільних надбудов, і суспільного базису).
Дві протилежні системи розподілу ресурсів структурно пов’язані — а насправді значною мірою тотожні — з двома протилежними способами приведення виробництва у відповідність до потреб. Адже будь-яке людське суспільство врешті орієнтується на споживання, позаяк без споживання виробників, себто без відтворення їхньої робочої сили, не стане товарів, праці й людського життя взагалі. Тож існують лише два основні способи увідповіднення поточної продукції з потребами. Або ці потреби взято за висхідне дане, оцінене ex ante панівним суспільним інститутом, хай яким він не є, а продукція слугує задоволенню цих потреб; або ж потреби визначають як невідомі чи принаймні невизначені, припускаючи, що ринок виявить їх ex post шляхом «фактичного попиту».
Сучасні тенденції
Після другої світової війни традиційна буржуазна наука епохи антициклічної економіки і політики соціального забезпечення вважала попит до певної міри предметом формування і втручання з боку держави. Але в останнє десятиліття в капіталістичному світі спостерігалася гостра протидія кейнсіанським ідеям і методам та нестримне відновлення ринку і товарного виробництва як основних цінностей цивілізації. Ця зміна глибоко вплинула і на лівих. Сьогодні соціалістична думка в цілому — хоча вона давніша за Маркса, але саме він надав їй наукового і систематичного вираження — являючи собою критичний аналіз товарного виробництва і ринку per se [як таких. — Пер.] та фундаментальну історичну демістифікацію безлічі теоретичних припущень, успадкованих від Гобса, Лока й Сміта, перебуває під загрозою огульного заперечення. Тепер не лише консервативні вчені або політики, а дедалі більша кількість соціалістів — перш за все, чимало лівих соціал-демократів і єврокомуністів — наново відкривають і включають до своєї суспільної думки буржуазні аксіоми, що не мають жодних наукових чи емпіричних підстав, а є всього-на-всього предметом сліпої віри і догматизму. Логічним — і розповсюдженим — висновком такого зміщення в мисленні є недовіра до самої можливості розумного планування і схвалення — якщо не уславлення — ринку, що вражає справу соціалізму в її осердя. Значний масив теперішніх дискусій стосується не минущих обговорень того, наскільки потрібне збереження товарообміну відразу після антикапіталістичної революції, а того, чи довгострокова мета соціалізму — безкласове суспільство, для побудови якого можуть знадобитися віки — взагалі варта втілення і чому. Це було засадничою проблемою для шерегу мислителів від Бабефа і Сен-Симона до Енґельса і Люксембурґ, і, як показує прочитання «Економіки реального соціалізму» Алека Ноува, визначальною вона для нас залишається й тепер.
Це підводить мене до проблеми, з якою стикається будь-яка спроба дати відповідь Алеку Ноуву та іншим захисникам «ринкового соціалізму». Вони прагнуть проаналізувати й виправити серйозні збої в роботі перехідної економіки в Радянському Союзі, Східній Європі та Китаї, і сама по собі ця справа є виправданою й необхідною. Ці суспільства не можна серйозно вважати соціалістичними. Не можна також вважати, що ці країни наближаються до побудови соціалізму у такому вигляді, як його визначив Маркс; в жодній з цих країн наразі не є бажаним або доречним радикальне витіснення залишків ринкових відносин. Проте все вістря книги Ноува спрямоване на те, щоби довести, що «марксистський соціалізм» у своєму класичному визначенні не є актуальним у жодній з країн світу і що він відпочатково був утопічним проектом. Іншими словами, аргумент Ноува стосується не лише перехідного періоду з притаманними йому специфічними економічними проблемами, а й самої природи соціалізму. Вибіркові факти з історії Радянського Союзу з усім історичним тягарем відсталості, спустошливою війною і недолугою бюрократією використовуються для посилення класичних аргументів проти соціалістичного планування як такого. Слід поставити питання: чи не є конкретні проблеми економік радянського типу почасти наслідком незрілих умов для узагальнюючого усуспільнення? Я, навпаки, вважаю, що можливо показати, що об’єктивні тенденції до планування існують у найрозвиненіших країнах, в яких наявні необхідні для цього матеріально-технічні та людські ресурси. Разом із тим ці розвинені суспільства є свідченням того, яку велику ціну доводиться платити за відсутність планування. Звичайно, будь-яка реалістична програма боротьби з масовим безробіттям, надмірною експлуатацією робітниць або представників етнічних меншин, чи боротьби зі величезними проблемами, породженими екологічною безвідповідальністю корпорацій і урядів, має спиратися на створення абсолютно нових суспільних пріоритетів шляхом дійсного усуспільнення й демократичного планування. Сам Маркс не відкидав товарне виробництво («ринкову економіку») для соціалізму просто з міркувань економічної ефективності — або через сліпу віру в пролетаріат. Було б абсолютно неправильно відкидати вражаючий масив соціалістичної традиції, який у творах Маркса сягає апогею, лише тому, що це зібрання творів хибно втілене радянськими поборниками бюрократичної централізації. Вчинити так було би так само недоречно, як і відмовлятися від принципів прав людини під приводом того, що втілюють на ці принципи покликаються і реакційні капіталісти.
Забагато рішень?
Перейдімо ж тепер до головних заперечень, які висуває Алек Ноув проти того, що він вважає класичною марксистською концепцією соціалістичного планування. Спираючись на свою безперечну обізнаність з радянською економікою, він стверджує, що в Радянському Союзі в середньому виробляють, ймовірно, близько 12 мільйонів різних товарів і що лише ринок спроможний раціонально їх розподілити — кількість рішень, які необхідно ухвалити будь-якій демократичній асоціації виробників, є просто завеликою.[2] Що можна протиставити цьому аргументові? Спершу прояснимо, в чому полягає двозначність. Цифра, яку подає Ноув, включає величезну кількість як проміжних товарів і деталей, так і специфічного обладнання, з яким пересічний громадянин ніколи не стикається і яке ніколи не споживає. Крім того, ця цифра охоплює безліч варіацій одного й того ж самого товару широкого вжитку. У західних суспільствах ці варіації коливаються від десяти різних типів миючих засобів до тридцяти типів хліба і так далі. Звичайні люди, як правило, споживають лише один чи два з них, а не всі разом. Розуміння цього важливе для окреслення складнощі, з якою зіткнувся Ноув. Насправді у розвинених капіталістичних країнах не ринок «розподіляє» мільйони товарів як широкого вжитку, так і промислового призначення. У гіршому разі приватні споживачі за все своє життя можуть придбати декілька тисяч різних товарів (хоча для багатьох із них ця оцінка була би перевищеною). Вони не мають часу на споживання «мільйонів» різних продуктів або на реагування на «сигнали ринку» при «виборі» продуктів. Вигадане ліберальними економістами і виплекане Сталіним поняття про те, що існують «необмежені споживчі потреби», задоволення яких вимагає «необмеженої кількості товарів», — це просто нісенітниця. Неможливо спожити необмежену кількість товарів за обмежений відрізок часу, до того ж, як це не прикро, наше життя — скінчене!
Ця ситуація суттєво не змінюється, якщо поглянути на виробництво засобів виробництва (зокрема й проміжних виробів). Як ми вже зазначили, основна маса проміжних товарів взагалі не розподіляється ринком — їх виготовляють на замовлення. І цього достатньо. Проте — цього часто не помічають — те ж саме сьогодні стосується переважної більшості машин. Ви не йдете до супермаркету по гідроелектричні турбіни для греблі — ви замовляєте їх, керуючись дуже точними, детальними специфікаціями. Навіть якщо замовлення здійснюється через державний тендер, воно все одно не рівнозначне «ринковому розподілу ». Різні тендери не призвели до виробництва різних продуктів, між якими потім обирають. Вони призвели до виготовлення лише одного виробу, яким користуються автоматично. Очевидно, що такого самого порядку можна дотримуватися і без упровадження ринкового механізму. Замість конкурсних торгів можна було б обрахувати собівартість різних виробів на різних виробничих підрозділах і зробити вибір на користь найдешевшого постачальника за умови відповідної якості і технічних характеристик.
Таким чином ви доходимо вельми дивного висновку. Вже сьогодні у найрозвиненіших капіталістичних країнах основна маса товарів — як споживчого, так і промислового призначення — виробляється аж ніяк у відповідь на «сигналів ринку» і їхня продукція не коливається з року в рік (не кажучи вже про щомісячні коливання). Основна маса теперішньої продукції відповідає встановленим споживчим схемам і наперед визначеним способам виробництва, які значною мірою — якщо не цілком — не залежать від ринку. Як так сталося? Це явище є результатом зростання об’єктивного усуспільнення праці.
Чому проблему розподілу ресурсів, потрібних для [виробництва] цієї продукції, яка за великим рахунком заздалегідь відома, не можуть розв’язати згуртовані виробники за допомогою сучасних комп’ютерів, , безперечно, здатних впоратися з «мільйонами рівнянь», які так бентежать Ноува? Звісно, це правда, що звички споживача змінюються. Тривалі зміни технологій можуть радикально змінити як панівний асортимент споживчих товарів, так і способи їх виробництва. Сто років тому стандартними предметами виробництва були екіпажі на кінній тязі. Сьогодні їх замінили автомобілі з усіма наслідками, що з цього випливають (бензином, будівництвом автострад, виготовленням запчастин тощо). Сто років тому в житловому будівництві майже не використовували цемент, сталь або скло і взагалі не послуговувалися алюмінієм. Тепер при спорудженні більшості будинків лише зрідка використовують деревину й цеглу.
Але зміни таких масштабів відбувалися доволі довго. Крім того визначальним поштовхом до цих змін ніколи не був ні ринок, ні споживач. Ним був винахідник і пов’язане з ним підприємство. Не було десяти тисяч споживачів, які відчайдушно метушилися, заломлюючи руки й вигукуючи: «Шановний Генрі Форд, зробіть нам автомобілі! Шановні добродії з корпорації «Apple», будь ласка, поставте нам персональні комп’ютери!» Існували компанії (так, інноваційні компанії! Маркс більш ніж за півстоліття до Шумпетера вказав на потребу постійних технологічних змін та інновацій, спричинену як конкуренцією між капіталістами, так і класовою боротьбою між капіталом і працею), що нав’язували нову продукцію споживачам, аби створити тим самим необхідний попит на продаж якнайбільшої кількості товарів.
2. Дефіцит і достаток
Таким чином, проблема абсолютної складності розподілу в розвиненій індустріальній економіці, як показав нам приклад Ноува, є здебільшого мнимою. Ніхто не заперечуватиме, що демократичне соціалістичне планування стикатиметься при цьому з практичними труднощами, деякі з яких можна з легкістю передбачити, а інші наразі передбачити не так просто. Утім, немає підстав припускати, що ці труднощі, як стверджує Ноув, стануть практично нездоланними. Одначе він не обмежує критику марксистської концепції соціалізму на методах побудови безкласового суспільства, а поширює її на визначення мети як такої, позаяк засновок забезпеченості, на який спиралася Марксова ідея комунізму, Ноув вважає безнадійно утопічним. Ось що він пише з цього приводу: «Визначмо забезпеченість як достатність для задоволення попиту за нульову ціну, коли всі розумні людини задоволені і не ще чогось (принаймні чогось відтворюваного). Це поняття відіграє ключову роль у Марксовому варіанті соціалізму/комунізму. Забезпеченість усуває конфлікт за розподіл ресурсів, оскільки у кожного, за визначенням, всього достатньо, тож немає випадків несумісного вибору… У такому разі немає підстав для конкуренції між окремими людьми і групами людей за оволодіння тим, що й так доступне всім. Як приклад наведу постачання води у міста Шотландії. Очевидно, що воно щось коштує: слід затратити працю на будівництво водосховищ і трубопроводів, очищення води, ремонт і технічне обслуговування обладнання тощо. Одначе води вистачає. Не потрібно регулювати її використання шляхом „нормування за допомогою ціни”, вона наявна у достатній кількості для різних цілей. В жодному сенсі воду не „просувають на ринку”, а забезпечення нею не підлягає жодному „закону вартості” або критерію прибутковості. За воду не точиться конкурентна боротьба, через неї не спалахують конфлікти… Якби інші товари були б так само легко доступні, як вода в Шотландії, тоді між людьми постали би нові стосунки; поступово зникла б жадібність, так само як зникли би майнові права та злочини проти власності».[3]
Нелогічні висновки Ноува
У цій важливій цитаті міститься ціла низка нелогічних висновків. Ноув починає з розповіді про те, що «забезпеченість» означає відсутність конфлікту за розподіл ресурсів. Але при цьому він непомітно зводить «розподіл ресурсів» до потреб споживачів. Бо, ясна річ, у Шотландії не було б «достатньо» води, якби там запрацювало 50 електростанцій. Інакше кажучи, Ноув приховано припускає, що «достаток» визначається поточними місцевими потребами споживачів в і лише ними, за всіх інших незмінних обставин. Або, якщо сформулювати це інакше, наявні споживчі звички (і форми виробництва) Ноув вважає постійними й незмінними. Проте він не увиразнює цей засновок. Бо якби він його увиразнив, тоді його визначальне твердження, що забезпеченість неможлива, а марксистський соціалізм — нездійсненний, виявилося б підваженим.
У зазначеній аргументації наявна ще одна суперечність. З одного боку, Алек Ноув зазначає, що для збереження для мешканців Шотландії «достатку води» слід затратити працю на трубопроводи, водосховища, технічне обслуговування обладнання тощо. Отож праця є «відносно дефіцитною». Одну й ту саму працю, що її затрачену на трубопроводи або водосховища, можна було би застосувати якось інакше — на спорудження майданчиків для гри у гольф, електростанцій і навіть балістичних ракет. Проте дивним чином, попри загальну незворотність «конфлікту за розподіл ресурсів», воду в Шотландії можна розподіляти «безкоштовно», і вочевидь не виникне жодного конфлікту через розподіл відповідної праці. Тож встановлений Ноувом та безліччю інших економістів (що вже казати про соціологів і філософів-мізантропів) зв’язок між загальним дефіцитом ресурсів та конкретними моделями людської поведінки є, м’яко кажучи, емпірично недоказаним. Бо сам цей приклад показує, що, якщо виконана низка умов, люди можуть за певних обставин ставитися до окремих продуктів цілком безкорисливо.
Що це за умови? Чому «нормування за допомогою ціни» не є необхідним у випадку споживання води шотландськими громадянами? Як не дивно, Алек Ноув не згадує це очевидне економічне пояснення, з яким без жодних труднощів погодилися б і марксистські, й ліберальні економісти — і яке одразу проливає світло на те, чому те саме не стосується потенційного збільшення електростанцій у даному регіоні. А відбувається це тому, що гранична гнучкість попиту на воду стала нульовою або навіть від’ємною для середньостатистичного приватного споживача. Ймовірно, внаслідок безкоштовного постачання води з’являється деяке незначне її «розбазарювання». Однак це розбазарювання є меншим за «видатки на обрахування ціни» цього конкретного товару (встановлення лічильників, зайнятість управлінського персоналу, надсилання рахунків тощо). За цих умов ціна води просто не сплачується. Стійкий, прогнозований (з тенденцією до зниження) попит є ключовою оперативною емпіричною величиною. З цього випливає все інше.
Але якщо можна припустити, що з-поміж дефіцитних і необхідних для життя сукупних ресурсів води достатньо, чому це припущення (за схожих обставин) не можна екстраполювати на інші товари й послуги? Чи дійсно можливо, що в Шотландії вода є єдиним товаром, гнучкість попиту на який досягла нульового або від’ємного рівня? Ось тут Марксове бачення соціалізму/комунізму і вступає у свої права. Оскільки зі зростанням суспільного багатства, зростанням продуктивних сил і становленням пост-капіталістичних інститутів, кількість товарів і послуг з характерною гнучкістю попиту, а тим самим здатністю до безкоштовного розповсюдження, може поступово збільшуватися. Коли, скажімо, так розподілятиметься до 60–75 % всіх споживчих товарів і послуг, це сукупне збільшення повністю змінить «людське існування».
Існує ще один petitio principi[II], який випадково прокрався у висновок Ноува. Він, схоже, припускає, що «майнові права» неминуче випливають з «дефіциту». Та, звісно, для того, щоб дефіцит породив такі права, мають постати особливі суспільні інститути, які спричиняють, сприяють, підтримують і захищають приватне привласнення засобів виробництва, а також усувають маси виробників як від вільного доступу до цих засобів, так і від природної основи свого існування (землі, води й повітря). Своєю чергою, ці інститути мають бути пов’язані з особливими суспільними класами, котрі захищають свої особливі інтереси супроти інших суспільних класів, котрі захищають свої. У традиційному поселенні племені банту «дефіцит» був, ясна річ, цілком реальним. Але протягом кількох тисяч років він не призводив до появи «майнових прав» на землю. Тож сьогодні, якби мешканці Шотландії (Британії, Європи або Всесвітньої соціалістичної федерації) в демократичний спосіб вирішили не надавати майнових прав потенційним інвесторам у сферу гідроелектроенергії, жоден економічний закон не зміг би загадковим чином перетворити громадську власність на воду на приватну просто внаслідок її дефіциту. Громадянам довелося б «заплатити ціну» за дорожчу енергію (тобто за більшу затрату наявних матеріальних і людських ресурсів на обсяг виробленої енергії) за свою перевагу споживача мати вдосталь очищеної, безкоштовної води. Але таким був би їхній вибір і право споживачів і громадян.
Так само не менш хибно висновувати загальну «людську жадібність» з дефіциту. Не існує ніякої загальної жадібності. Схильності до наживи є радше індивідуальними і пов’язані вони не так із дефіцитом товарів загалом і навіть не з дефіцитом окремої групи товарів, як із відносною інтенсивністю індивідуальних потреб. «Rolls-Royce» — дуже хороший автомобіль. До того ж, він дуже дефіцитний. Чимало водіїв (і, певно, більшість автолюбителів) хотіли би мати свій «Rolls-Royce». Але переважна більшість населення не охоплена шаленою гонитвою за тим, щоб купити «Rolls-Royce». Більшість населення не заощаджує кожну копійчину, аби будь-що придбати «дефіцитний Rolls-Royce». Вона не відчуває жахливих заздрощів щодо лімузину. Її не охоплює невротична фрустрація від знання того, що «Rolls-Royce» їй ніколи не купити. Отож «жадібність» може відійти у вічність ще задовго до того як зникне «дефіцит в цілому» — так само як це сталося з водою для мешканців Шотландії. Достатньо того, що задоволені найважливіші потреби або що в цих сферах відбувається масове споживання. Це базове припущення, на якому Маркс ґрунтував своє бачення соціалізму. Воно є цілковито реалістичним і раціональним.
3. Ієрархія потреб
У відповідь на критику Ноувом марксистського теоретичного спадку ми ввели поняття «відносної інтенсивності потреб». Це поняття має декілька важливих наслідків для дискусії про соціалістичне планування, до якого нам слід тепер повернутися. Сьогодні на Заході мінлива інтенсивність потреб виражається у різній споживацькій поведінці щодо «цінових» (а також «нецінових») товарів і послуг. Але їх не варто вимірювати суто грішми. Їх можна емпірично визначити, приміром, шляхом вивчення змін у моделях фізичного споживання, коли доходи раптово зменшуються (як це сталося з величезною кількістю людей протягом теперішньої економічної кризи). Певні поширені ознаки чітко проявляться, адже деякі видатки зменшаться раніше за інші. Зменшиться споживання певних типів товарів в кожній із основних категорій, тоді як споживання інших збільшиться (більше споживатимуть свинини і менше пісної яловичини). Видатки на здоров’я стануть обмеженішими за видатки на речі особистої гігієни. Ця зміна вподобань є не випадковою. Одне із найважливіших досягнень у царині знань, що його можна приписати капіталізмові — у тому сенсі, що воно є побічним продуктом капіталу, полягає в тому, що внаслідок зростання рівня життя передусім середніх класів, а згодом і ширших верст населення, з’явилася велика кількість емпіричної статистики про структуру споживання, що для великої кількості країн дивним чином збігається. Вона показує об’єктивний порядок пріоритетів, спільних для сотень мільйонів людей протягом багатьох десятиліть. Будь-яке строге дослідження людських потреб має починатися з вивчення цих фактів.
З таких досліджень випливає стандарт, який прусський статистик [Ернст] Енґель зауважив ще півтора століття тому: щойно завдяки економічному зростанню потреби урізноманітнюються, з-поміж них вирізняється чітка ієрархія. Існують потреби фундаментальні, вторинні, а крім того є ще розкіш або надмірні потреби. Грубо кажучи — і тут ми готові скорегувати своє твердження за допомогою не метафізичних розважань, а емпіричних даних — до першої категорії слід віднести: основні продукти харчування і напої, одяг, житло і пов’язані з ним типові зручності (опалення, електрику, водопостачання, каналізацію, меблі); освіту і охорону здоров’я; забезпечення проїзду до місця роботи і назад; мінімальний відпочинок та дозвілля, необхідні для відновлення робочої сили за даного рівня інтенсивності праці та навантаження. Ці потреби, на думку Маркса, мають бути задоволені за умови що найманий працівник має продовжувати працювати на даному рівні затрати сил. Ці потреби можна поділити на фізіологічний мінімум і історично-моральне доповнення. Вони різняться у просторі й часі. Діапазон цих потреб не залежить лише від найголовніших змін середньої продуктивності праці. Вони є також функцією великих зрушень у балансі історичних сил між суспільними класами, між якими відбувається боротьба. Проте будь-якої миті, в будь-якій країні вони становлять об’єктивну даність, чітко наявну у свідомості переважної більшості населення. Їх неможливо довільно змінити (в тому числі за рахунок дії «ринкових сил»), не порушуючи соціально-економічної структури суспільства.
До другої категорії товарів і послуг ми могли би згрупувати більшість вишуканих продуктів харчування, напоїв, одягу і побутової техніки (окрім виняткових), найдосконаліших товарів і послуг для «культури» і «дозвілля», а також приватні автотранспортні засоби. Авжеж, складно окреслити чіткі межі між цими трьома категоріями потреб. Рамки першої категорії окреслити найпростіше. Функція економічного зростання і суспільного прогресу (зокрема, результатів класової боротьби пролетаріату) полягає в поступовому переході від потреб (і від товарів та послуг, які задовольняють їх) другої категорії до потреб першої. Оплачувані відпустки для всіх є недавнім здобутком робітничого класу, який можна датувати періодом від хвилі захоплень заводів у 1936–1937 роках до його подальшого поширення в індустріальному світі. Відмінність між третьою та другою категоріями є радше питанням соціально-культурних преференцій, а не спостережуваним масовим явищем.
Але якщо усі ці положення заслуговують на уточнення, загальна структура, що виникає, залишається цілком зрозумілою. Ієрархія людських потреб явно має і фізіологічне, й історичне суспільне походження. Вона не є ані довільною, ані суб’єктивною. Її можна подибати на всіх континентах за найрізноманітніших обставин, хоча й не всюди в один і той же час — у силу нерівномірного й спільного економічного зростання та суспільного прогресу. Ця ієрархія потреб не є результатом диктату ні ринкових сил, ні тиранічної бюрократії, ні просвічених експертів. Вона знаходить своє вираження у властиво стихійній або напівстихійній поведінці споживача. Єдиною притаманною їй «тиранією» є тиранія переважної більшості. «Ексцентричні» меншості — які здебільшого є в абсолютних підрахунках нечисленними — не вписується в загальну структуру: непитущі щодо споживачів алкогольних напоїв; курці щодо некурців; вегетаріанці щодо м’ясоїдів; люди, які відмовляються дивитися телебачення або не можуть чи не збираються читати газети або книги; ті, які не звертається до лікаря або принципово не ходять до лікарень. А втім, з огляду на той факт, що величезна кількість людей — сотні мільйонів — таки роблять це, закон середніх величин прагне урівноважити ці винятки і утвердити часово-просторовий стандарт, що виявляє певну ієрархію потреб з-поміж переважної більшості споживачів.
Ця ієрархія має ще один, значно важливіший аспект. Мало того, що гнучкість попиту тяжіє до нуля, а з кожною наступною стадією економічного зростання згори у переліку пріоритетів — до спадання, пункт за пунктом, донизу. Вона тяжіє до цього ще й завдяки основним категоріям потреб. Споживання на душу населення основних продуктів харчування (хліб, картопля, рис і т. д.) у найбагатших промислово розвинених країнах сьогодні, безумовно, знижується як в абсолютних фізичних величинах, так і в відсотковому відношенні до національних видатків у грошовому вираженні. Таким є споживання вітчизняних фруктів і овочів і, принаймні в грошових оцінках, спідньої білизни і шкарпеток, а також елементарних предметів меблювання. Крім того, статистика показує, що, не зважаючи на зростаюче урізноманітнення смаків і товарів (багатьох сортів хліба і випічки, загалом значно більшого асортименту продуктів харчування та одягу), cумарне споживання продуктів харчування, одягу та взуття, виміряне у спожитих калоріях, квадратних метрах тканини і парах взуття, тяжіє до насичення і навіть починає знижуватися.
Рівень споживання
Ці реалії повністю спростовують буржуазну і водночас сталіністську віру в безмежне зростання потреб пересічних людей. Немає нічого більш далекого від істини, ніж те, що виміряне в координатах поточної поведінки споживачів. Насичення основних потреб на Заході є тенденцією, що придатна для перевірки не тільки в силу їх зменшення щойно подолано певний поріг їх інтенсивності, а й унаслідок зміни мотивації. Раціональні стандарти споживання, як правило, замінюють собою гадані інстинктивні бажання споживати щоразу більше. У цьому вислові «раціональне» не потребує «диктату» (не мусить диктуватися) ані ринковими силами, ані бюрократами-планувальниками, ані експертами-всезнайками. Воно виникає внаслідок зростання зрілості споживачів, оскільки пріоритети людей зміщуються, а їхній егоїзм стає чимдалі очевидним для них самих.
Споживання продуктів харчування дає нам наочний приклад цього процесу. Здавна людство животіло на межі голоду і життя надголодь. Навіть в нашому столітті величезна більшість населення планети потерпала від голоду. За цих умов людська одержимість їжею мала бути цілком природною. П’ятьох років гострої нестачі продовольства в континентальній Європі під час Другої світової війни вистачило, щоби спричинити справжній вибух ненажерливості щойно після 1945 року знову було вможливлено щось на кшталт «необмеженого споживання їжі» (в деяких європейських країнах це сталося набагато пізніше). Та чи надовго затягнувся цей бенкет? Менш ніж двадцять років по тому як їжі знову стало відносно забагато (час лише одного покоління!), пріоритети почали різко змінюватися. Стало правилом їсти менше. Здоров’я стало важливішим за ситість. Ця зміна не була наслідком «нав’язування» нових стандартів споживання лікарями або сферою охорони здоров’я. До цього спонукав інстинкт самозбереження. Ще задовго до виникнення індустрії охорони здоров’я, подібна зміни у світогляді спостерігалися в середовищі заможних, які «втілили соціалізм для себе». Між англійським чи французьким правлячими класами, що страждали на ожиріння в 1850 році, і стрункими американськими мільйонерами наступного століття пролягла така собі гастрономічна революція. Сьогодні пересічні мешканці Заходу можуть отримати більше задоволення від різноманітних страв. Останнім часом вони мають змогу більше насолоджуватися власне приготуванням їжі. Проте досі вони схильні зменшувати абсолютне споживання калорій, щоби прожити на двадцять років довше, а не померти передчасно від переїдання і закупорки судин.
Структура споживання у хворих, чи іпохондриків, виявляє схожу тенденцію. Ніхто не погодився б по черзі позбутися хірургічним шляхом своїх кінцівок чи органів лише тому, що операція безкоштовна. Але різке зростання споживання патентованих ліків після війни, як і збільшення кількості зубних протезів і окулярів після запровадження у Великій Британії Національної системи охорони здоров’я, не було всього лише (чи здебільшого) пасивним підкоренням безвідповідальному рекламному тискові фармацевтичної індустрії. Воно стало по суті виявом накопичення незадоволених основних потреб. Після зникнення цього відставання і досягнення певного порогу насичення ефективною буде будь-яка послідовна й усебічна просвітницька кампанія з демонстрації шкідливого впливу від надмірного споживання ліків. Споживання ліків буде збалансовано і в кінцевому підсумку піде на спад (заможніші соціальні групи вже збагнули цю динаміку). Насправді не є надмірним оптимізмом зауважити, що систематична громадська просвіта згубності куріння призвела до певного зниження споживання цигарок, попри те, що всі зусилля тютюнової індустрії націлені на протилежне.
З цих міркувань випливають два висновки. По-перше, позаяк «дефіцит» дедалі більше обмежується менш суттєвими товарами й послугами, цілком можливо, що він знизить роль грошей в економіці загалом, позаяк безкоштовних товарів й послуг стане більше, ніж придбаних за гроші. Адже припущення про те, що споживачі можуть лише опосередковано визначати свої потреби через розподіл своїх фінансових доходів на різноманітні товари й послуги, є нісенітницею. Чому індивіди мусять опосередковувати грішми з’ясування власних потреб? Очевидно, що реальне становище є якраз протилежним. Споживачі хочуть певної кількості продуктів харчування, одягу чи дозвілля з конкретною перевагою на користь того, що їм до вподоби, а далі міркують так: «Я маю достатньо для покриття цих потреб, тобто я не можу спожити їх усі, відповідно серед них я мушу вибирати». Не буває так, що спершу споживачі володіють грішми, а потім метушливо заявляють: «Хвала готівці в моїй кишені й вітрині переді мною, тепер я розумію, що голодний!». Найпростіший — і найдемократичніший — спосіб узгодити матеріальні ресурси з суспільними потребами полягає не у посередництві грошей між двома людьми, а у з’ясуванні потреб людей через опитування.
Ясна річ, сьогоднішні розвинені капіталістичні країни, які в майбутньому постануть як єдина соціалістична співдружність, складаються з мільйонів різних людей, в кожного з яких свої власні специфічні смаки і схильності. При переході до соціалізму впроваджена капіталізмом однорідна стандартизація продукції буде, вірогідно, зменшена. В певний момент задоволення, насичення, потреби природно відбувається зміна з пасивного споживання на активне і поглиблення індивідуалізації потреб, що веде до більшої креативності у їх задоволенні. Назагал, схоже, що нові потреби належали б до двох категорій. Існуватимуть потреби авантюрних і вигадливих меншостей, котрі постійно жадають нових товарів і послуг. А втім, масове виробництво товарів і послуг не могло би стати автоматичним лише завдяки новим винаходам. Більшість мала би обирати свідомо. Двадцять відсотків населення не повинні мати право нав’язувати асортимент решті громадян, хоча для забезпечення себе продукцією вони самі могли би працювати більше. З іншого боку, траплятимуться випадки, коли більшість надаватиме перевагу достатньо новому діапазону товарів і послуг, а для задоволення нової потреби відбудеться фундаментальна реорганізація загального плану. В історії капіталізму XIX століття такі споживчі революції траплялися відносно рідко. Серед них виділяються три головні — автомобільна, електрична та виробництво товарів з пластику — які докорінно змінили життя кількасот мільйонів людей. За соціалізму такі масові трансформації відбуватимуться не різко й хаотично, а раціонально й гуманно, вперше в історії людства поставши в інтересах і під контролем тих, хто цих трансформацій зазнáє.
Це забезпечило б об’єктивну основу для відмирання товарного виробництва й грошового обміну. Воднораз потужність соціальних конфліктів може спадати лише якщо існують інститути, що забезпечують задоволення основних потреб для всіх у природному, звичному повсякденному житті. Це забезпечило б суб’єктивну основу для відмирання грошей і ринкової економіки. Бо суспільне протиборство є вкрай жорстким і суворим, коли на кону харч, земля, робота, початкова освіта і здоров’я, фундаментальні людські права та свободи. Але не існує прикладів, коли мільйонери щодня вбивають одне одного за можливість потрапити до розкішних пляжів на Багамах або коли спалахують світові війни за шедеври старих майстрів чи бодай за місця на чиказькій біржі (якою би болісною не було раптове їх позбавлення). Періодичні політичні інтриги, масштабна корупція і навіть убивство можна використати для розв’язання конфліктів за розподіл цих «дефіцитних ресурсів». Однак подібні непорозуміння годі порівняти з жахами голоду в Ірландії, Великою депресією чи кастовою системою в Індії. Якщо конфлікти такого роду породжені поширенням голоду, безробіття і дискримінації, нам знадобиться інший світ — з іншими моделями поведінки, з іншим типом мислення. Якби «жадібність» обмежувалася предметами розкоші і конкуренцією за кубинські сигари, такі конфлікти мали би якісно інший вигляд, а не той, свідками якого ми сьогодні стали. Ми не вагаємося заявити про те, що такий світ буде кращим для 99 % його мешканців.
Тиранія над бажаннями?
Хай там як, знайдуться ті, хто заперечуватиме ці висновки. Адже щойно ми починаємо вживати поняття «ієрархія суспільних потреб», в якому стверджується пріоритет щодо одних щодо інших, закрадається неухильна підозра, надто ж після досвіду бюрократично узурпованих, себто керованих і псевдокерованих бюрократами економік нашого часу: за яким правом, заради якої влади і за допомогою яких негуманних результатів такі «пріоритети» нав’язуються людям? Хіба не є це «дорогою до рабства»?[III]
Соціалісти, що глибше за прибічників усіх інших філософських та політичних світоглядів віддані емансипації людини, її свободі, мусять прийняти цей арґумент з особливою серйозністю. Але його важливо розглянути ретельно й послідовно. У праці, з якою Ноув радить ознайомитися — «Диктатура над потребами» — Ференц Фехер[IV] різко засуджує керівництво СРСР, Китаю та Східної Європи за огульне насильство над потребами своїх громадян. Це звинувачення важко спростувати. Але водночас воно половинчасте і доволі суперечливе. Джерело цієї суперечливості полягає в понятті, яке постійно вигулькує у книзі не лише Ференца Фехера і Аґнеш Геллер, а й в Оти Шика, Бранко Горвата, Влодзімєжа Бруса[V] та багатьох захисників «ринкового соціалізму»[4]. Не випадково те саме поняття можна подибати і в творах більш теоретично вишколених та інтелектуально послідовніших неолібералів, не кажучи вже про класичних лібералів на кшталт фон Мізеса, фон Гаєка чи Фрідмена. Цим поняттям є «потреби, визнані суспільством». Отож для усіх цих теоретиків, попри (великі) відмінності між ними, дефіцит ресурсів є основою, на якій має бути вибудована (вся) економічна теорія. А втім, дефіцит ресурсів автоматично передбачає, що не всі індивідуальні потреби можуть бути задоволені. Це прихований засновок формули «потреб, визнаних суспільством»: індивідуальні потреби суспільство визнає не автоматично, воно визнає лише частину з них. Таким чином, послідовний індивідуаліст мав би виснувати: формула «потреб, визнаних суспільством» завжди передбачає тиранію суспільства над індивідуальними потребами. Це буде правильно і для ринкової економіки, і для планової. Ця тиранія неминуча. Питання полягає лише в тім, якої форми вона набуває і які наслідки з неї випливають.
Форми й наслідки
Як для лібералів, так і для ринкових соціалістів очевидно, що деспотизм ринку — «нормування гаманцем» — не такий болісний для індивіда і не такий шкідливий для особистої свободи, як деспотизм планування — або нормування за допомогою карткової системи. Це може здатися цілком правдоподібним, якщо порівняти окремі крайнощі в Північній півкулі, наприклад, нормування шляхом різниці в доходах у шведській державі загального добробуту, з нормуванням згідно рішень Держплану у сталінській Росії. Але такі крайнощі — радше історичний виняток, а не правило. Якщо історично взяти в середньому капіталістичне нормування шляхом ринкових відносин і різниці в доходах, що характеризується масовим зубожінням і крайньою нерівністю доходів (в середньому для всього капіталістичного світу за останні 150–200 років), то цей висновок не такий уже й очевидний.
Чим менше основні потреби задоволені поточним розподілом доходів, тим байдужіші люди до особливих форм, яких набуває незадоволення цих потреб. Нещодавно інформаційні аґентства повідомили про католицького священика зі Сантьяґо, котрий твердив, що після нещодавньої девальвації чилійського песо міська біднота (понад 50 % населення!) на свої доходи не спроможна купити собі навіть хліба. Мілтон Фрідмен зі своїми «чиказькими хлопчиками» мали би клопіт, переконуючи їх у тому, що вони «вільніші» за жителів Східної Німеччини, які не страждають від нестачі основних продуктів харчування, хай би яка тиранія здійснювалася щодо їхніх другорядних потреб. Сучасна Африка дає ще одне підтвердження цих істин. Коли голод спустошує Сахель, чи знайдеться той, хто засудив би роздачу продовольства шляхом уведення фізичних норм для голодуючих як «диктаторський» розподіл, що перетворює голодних на «рабів» — натомість продаж їжі зробив би їх «вільнішими»? Якщо у Банґладеш спалахує загрозлива епідемія, чи обурює своєю огидністю безпосередня роздача ліків порівняно з торгівлею ними на ринку? Реальність полягає в тому, що набагато дешевше й розумніше задовольнити основні потреби через безпосередню роздачу (або повторну роздачу), ніж через опосередкований ринковий розподіл доступних для людей ресурсів за допомогою грошей.
Гроші й ринкові відносини, навпаки, стають інструментами забезпечення більшої споживчої свободи за умови, що основні потреби вже задоволені. Оскільки свобода споживача передбачає споживацький вибір і наштовхується на справді фундаментальні потреби, вибору у споживача якраз і немає. Не можна нормально «обрати» між хлібом і квитком на реактивний літак, між початковою освітою і ще одним телевізором, між медичною страховкою і перським килимом. Гроші — це достатній посередник для свободи споживача лише для рішень про відносний надлишок — за умови високого ступеня рівності доходів. Як засіб визначення основних напрямків розподілу суспільних ресурсів гроші, схоже, будуть і несправедливими, і неефективними.
Авжеж, якщо суспільство демократичним шляхом вирішує надати розподільчий пріоритет задоволенню основних потреб, воно автоматично зменшує ресурси, доступні для задоволення вторинних або надмірних потреб. Ось у якому сенсі годі уникнути «диктатури над потребами» допоки невдоволені бажання не стали малозначущими. Саме тут очевидно проявляється позитивна для соціалізму роль політики. Адже що простіше: пожертвувати основними потребами мільйонів чи вторинними потребами десятків тисяч? Поставити це питання не означає погодитися з витісненням на периферію нашої уваги витонченіших потреб, що зростали з розвитком самої промислової цивілізації. Соціалістична перспектива є перспективою поступового задоволення дедалі більшої кількості потреб без того, аби обмежуватися лише основними потребами. Маркс ніколи не був прихильником аскетизму чи жорсткої економії. Навпаки, концепція всебічно розвиненої особистості, що лежить в осерді його бачення комунізму, передбачає задоволення великої розмаїтості людських потреб, а не звуження наших бажань до елементарної їжі і даху над головою. Передбачене Марксом відмирання ринку і грошових відносин передбачає поступове розширення принципу розподілу ресурсів ex ante для задоволення цих потреб дедалі більшою кількістю товарів і послуг, у ширшій, а не меншій розмаїтості, ніж та, що існує за теперішнього капіталізму.
4. Деспотія над виробниками
Доcі ми слідували за Алеком Ноувом та іншими критиками марксистського соціалізму, зосередившись на проблемах споживання. Але такий підхід, звісно, сам по собі є однобоким, оскільки пересічні громадяни розвиненої індустріальної країни не є лише споживачами, і навіть не є здебільшого, тобто більшість свого дорослого життя, споживачами. Вони залишаються, передусім, виробниками. Вони, як і раніше, витрачають на роботі або в дорозі на роботу і назад додому в середньому як мінімум дев’ять — десять годин щодня п’ять днів на тиждень. Якщо більшість людей сплять вісім годин на добу, на споживання, відпочинок, спокій, сексуальні стосунки, соціальне спілкування у них залишається шість годин загалом.
Тут з’являється подвійне обмеження, якому поборники «споживацької свободи» навряд чи дадуть раду. Позаяк що більше ви урізноманітнюєте кількість потреб, які дане населення має задовольнити, то більшого робочого навантаження ви вимагатимете від виробників при даному рівні техніки й організації процесу праці. Якщо рішення про це робоче навантаження не прийняте самими виробниками свідомо й демократично, воно нав’язується їм диктаторськими методами — або негуманним сталінським трудовим законодавством, або безжальними законами ринку праці, де на сьогодні мільйони безробітних. Хіба не відчуває будь-який поборник більш справедливого й гуманнішого суспільства глибинну відразу як до цієї тиранії, так і до подібного насильства над потребами споживачів? Бо ж система «заохочень і покарань» за допомогою ринку, що її зараз відверто вихваляє стільки лівих, є нічим іншим як погано замаскованою деспотією над часом і працею виробників, а значить і над їхнім життям у цілому.
Такі заохочення й покарання передбачають не лише зростання чи зниження доходів, «кращі» чи «гірші» робочі місця. Вони також передбачають періодичні звільнення, злиденне безробіття (в тому числі моральне страждання від почуття соціальної безпорадності), підвищення виробничих норм без підвищення зарплатні, залежність від секундоміру і конвеєру, авторитарну дисципліну у бригаді, нервову й фізичну напругу, страждання від шуму, відчуження від знання про виробничий процес як систему, перетворення людини на простий додаток до машин або комп’ютерів. Чому настільки очевидно, що мільйони людей повинні коритися подібним обмеженням, щоби досягти «споживчої задоволеності», вищої на якихось 10 % в порівнянні з 50 % чи навіть 20 % у своїх сучасників? Але саме до цього їх змушує ринкова економіка, якщо вони хочуть оминути байдужість або неспроможність потурбуватися про себе і свої родини! Чи слід платити таку ціну за фундаментальне відчуження у виробничому процесі? Єдине, що можна сказати напевно: ствердна відповідь на це питання є бездоказовою. Чи не краще було би відмовитися від «Betamax», ще одного автомобіля (либонь, навіть першого за умови якісного громадського транспорту), електричної м’ясорубки і працювати на тижні на десять годин менше, зазнаючи набагато меншого стресу — якби задоволення всіх первинних потреб не постало під загрозою зменшення? Хтозна що виробники вирішили би, якби у своєму виборі вони стали по-справжньому вільними, тобто якби не зникла альтернатива задоволення ними своїх основних потреб і катастрофічно не зросла небезпека для їхнього життя?
В умовах ринкової економіки — ринкової економіки будь-якого типу, байдуже наскільки «змішані» її форми, зокрема й економіки «ринкового соціалізму» — такі рішення не можуть бути вільно ухвалені виробниками. Ці рішення продиктовані за їхніми спинами або роботодавцями, котрі вирішують замість виробників, або «об’єктивними законами», які виробники не в змозі контролювати. Але ця деспотія не фатальна, адже король насправді — голий. Не існує жодних вагомих підстав запобігти тому, щоб виробники вільної спільноти не мовили: «Нас — мільйон. Працюючи по двадцять годин щодня, двадцять мільйонів годин маючи справу з ось цим обладнанням і дотримуючись цієї організації нашої праці, ми не здатні наразі і в скорому майбутньому задовольнити х основних потреб — не більше і не менше! Ми можемо спробувати шляхом раціоналізації наших технологій та організації праці зменшити це робоче навантаження в найближчі двадцять років до 16 годин на тиждень. Ось це ми вважаємо головним пріоритетом. Окрім того, мають бути задоволені додаткові потреби — але для задоволення цих додаткових потреб ми наразі не готові працювати більше п’яти годин на тиждень, а через двадцять років — більше чотирьох годин на тиждень. Отже, ми юридично закріплюємо роботу по 25 годин на тиждень сьогодні і поступово скорочуємо її до 20 годин в наступні роки — попри те, що деякі потреби не будуть задоволені». За допомогою чого принципи «чесності», «справедливості», «демократії» або «гуманності» є суверенним правом вирішувати, який час і зусилля виробники мають присвятити задоволенню своїх споживчих потреб?
5. Об’єктивна неформальна співпраця
Для Ноува це питання ніколи не поставало. Та, поза сумнівом, він відповів би на нього, оскільки в його книзі вміщено приховану відповідь. В «Економіці реального соціалізму» Ноув повсякчас стверджує, що, навіть якщо ринок має свої недоліки, єдиною альтернативою їм є потужна централізована бюрократія як узгоджена економічна організуюча сила. Це один із лейтмотивів його праці. Але це догматичне упередження, що залишається вельми бездоказовим. Насправді, можна емпірично показати, що воно стає дедалі хибним як на Заході, так і на Сході вже сьогодні, ще до втілення будь-якої марксистської форми соціалізму. Але що Ноув таки проґавив, так це те, що як ринок, так і централізоване бюрократичне планування не можуть добре впоратися з наростаючою суперечністю між об’єктивним усуспільненням праці і з практикою допуску до ухвалення рішень обмеженого кола осіб. Що заважає обом цим незграбним та ірраціональним системам уникнути краху, так це той факт, що мільйони щоденних дій з об’єктивної неофіційної співпраці насправді не залежать від них.
Що мається на увазі? Для того, щоб зрозуміти, про що йдеться, необхідно покласти важливе розрізнення. Грошові відносини не тотожні лише ринковим відносинам, позаяк вони можуть бути напівринковими або псевдоринковими. У таких випадках одна й та сама грошова форма маскує цілком різні реальні змісти. Зараз ринковою економікою є економіка, керована коливанням цін. «Учасники економіки», байдуже, споживачі чи компанії, реагують на сигнали ринку. Якщо такої реакції не відбувається, тоді годі довести, що сигнал є економічно доцільним (хіба що це аксіома, яка не потребує доказів, себто очевидна догма). Але що нам кажуть про це дослідження фактичної поведінки споживачів, зокрема споживачів із робітничого класу, у розвинених капіталістичних країнах? Вони доводять, що на даний час переважну більшість виготовлених товарів купують у звичайних магазинах або у звичайних дистриб’юторів послуг незалежно від коливання цін. Не буде перебільшенням сказати, що на ці магазини припадає принаймні 80 % від споживання пересічним споживачем.
Отже, жодне теперішнє коливання цін не спровокує нормального клієнта раптово змінити свого пекаря, бакалійника, перестати користуватися звичним автобусом або метро, змінити свого перукаря, свій супермаркет або навіть галантерейника, не кажучи вже про зміну лікарні або школи, в яку ходять його діти. Пересічна людина не бігає від одного торговця фруктів до іншого, щоби з’ясувати, де півкіло яблук на 5 пенсів дешевше. Для них час (а в багатьох випадках звичка, бажання поспілкуватися зі знайомими продавцями або іншими споживачами) вартує більшого за ці дрібні відмінності. Зазвичай, лише коли стаються економічні катастрофи (ціни на нафту зростають на 300 % або внаслідок безробіття доходи падають на 30 %), такі стандарти споживання реагують на традиційні сигнали ринку — і навіть тоді це не стосується усіх товарів і послуг. Факти свідчать про те, що в багатьох сферах повсякденної економічної поведінки сучасні неринкові реакції витіснили ринкові. Навіть у робітничих кварталах, до несподіваного здешевлення яблук можуть поставитися з підозрою («гіршої якості?», «рекламний трюк?») і їх продаж впаде, а не зросте у порівнянні з не набагато дорожчими фруктами. Допоки доходи і зайнятість залишаються стабільними, відносно помірне — скажімо, на 10 %, — зростання ціни на туристичні поїздки може стимулювати, а не зменшити витрати у відпустку.
Такого роду економічні відносини пов’язані не з реальною ринковою економікою, не з бюрократично централізованим плануванням. Вони є найпростішими формами спонтанної співпраці. Ці форми часто залишаються відносно незмінними протягом багатьох років, якщо не десятиліть. Звісно, за бажанням людини або домогосподарства вони можуть змінюватися і часто-таки змінюються, але без будь-якого зовнішнього втручання, яке нав’язує подібні зміни, або без будь-яких серйозних економічних потрясінь, що відбуваються внаслідок цих змін. Те ж саме справедливо і для багатьох угод між компаніями. Для великої компанії немає сенсу гарячково шукати серед безлічі постачальників такого, який би заощадив їй 5 % на купівлі сировини лише тому, що її звичні постачальники прагнутимуть ґарантувати досвідом надійні терміни поставок і належну якість товарів, адже досвід важить більше, ніж невелика цінова різниця. Ось як сьогодні поводиться більшість підприємств у капіталістичних — і «соціалістичних» — країнах: керуючись звичкою, звичаями, усталеною практикою і природною співпрацею, яка зростає завдяки обміну знаннями і передбачуваним результатам.
Контрарґумент
На це можна заперечити: ці мільйони дій із добровільної співпраці, які самі по собі не скеровані ні сигналами ринку, ні бюрократичними директивами, разом з тим підкріплюються й уможливлюються потужними силами, спрямованими на економічну централізацію, байдуже ринкову чи планову. Звична співпраця регулює лише порівняно невеликі, а не масштабні централізовані операції. В цьому запереченні є зерно істини. Але його не так багато як може здатися на перший погляд. Сила заперечення ґрунтується на протиставленні, скажімо, з одного боку, мільйонів споживачів, які зазвичай ходять до невеликих крамничок або супермаркетів для того, щоб придбати там згущене молоко, не вистежуючи невеликої різниці в ціні, аби придбати молоко у дешевшій торговій ятці; а з іншого боку, корпорації «Nestlé» або «Cardation», яких під страхом банкрутства ринок змушує справді вистежувати ціни на продукцію і видатками на це молоко. Хіба «ринок» насправді не змусив ці гігантські трести об’єднатися? Чи це зробив не він?
А проте, мережа розповсюдження компанії «Nestlé» з тисячами її торгових яток повністю спроститься, а випуск нею згущеного молока стане високо автоматизованим і теж спроститься. Фактично, «ринок» узагалі економічно ледь утручається у цей ланцюжок, позаяк «Nestlé» як монополіст може природним чином нав’язувати відпускні ціни на основі середніх цін на продукцію плюс заздалегідь встановлений обсяг прибутку. Людям у кожному разі потрібне молоко і споживають вони його у більш-менш визначених кількостях, тож єдиними економічно значущим фактом тут є те, яка частка національного доходу (або національних видатків) буде спрямована на споживання молока і те, яка частка виробничих ресурсів буде виділена на виробництво і розповсюдження молока за оптимальних умов харчування та гігієни. З огляду на те, що передові технології вже існують, решта коливань — абсолютно мінімальні.
Ще яскравішим прикладом є енергетика. Для того, щоб нормально функціонувати, національна енергосистема — а насправді міжнародна енергосистема ЄЕС і кількох сусідніх країн — не потребує жодних ринкових сил або централізованої бюрократії. Гранична гнучкість попиту на електроенергію може бути досить точно встановлена на основі статистичних рядів. Максимальне навантаження в окремі періоди протягом року можна заздалегідь передбачити. Достатній резерв потужності може бути збережений без жодної небезпеки раптової аварії або різкого зростання попиту. Результатом є те, що стабільний розподіл потужності між кількасотма мільйонами споживачів, по суті, не вимагає ні ринкових сил, ні великих бюрократичних структур. Цією системою можна значною мірою управляти за допомогою комп’ютерів, що опрацьовують наявні статистичні дані.[5] Авжеж, таке «ціноутворення» цього блага стає дедалі більш ірраціональним (принаймні, для приватних споживачів і пересічних підприємств — небагато галузей, значних споживачів електроенергії, як і раніше, могли би споживати її вдосталь). Якби від цього відмовилися, близько 90 % наявних чиновників в енергетиці — на Заході і на Сході — можна було би враз скоротити.
Такі випадки неможливо узагальнити на всі види товарів і послуг, на всі галузі промисловості або сектори суспільства. Деякі проблеми централізації дійсно настільки технічні за своєю суттю, що спрощення не може замінити собою інститути ухвалення рішень. Сукупний розподіл економічних ресурсів (в національному і в міжнародному масштабі) між різними сферами діяльності та секторами суспільства має регулюватися добре продуманою установою. Утім, сама тенденція до дедалі ширшої фактичної співпраці між звичайними людьми, що еволюціонувала паралельно з об’єктивним усуспільненням праці, показує, що вихід між Сциллою сліпих ринкових сил і Харибдою гігантських централізованих бюрократій існує: це демократично централізоване, тобто скоординоване, самоуправління, засноване на свідомій і вільній співпраці.
6. Інновація й мотивація
Та хіба це «третє рішення» не призвело би до ідеалізації спрощення й звичаю, тобто до економічної стагнації? Певно, що не в царині виробництва, де інтереси споживачів зі скорочення робочого навантаження і поліпшення екології людини могли би створити стимул до зниження витрат. Це рішення, ймовірно, послабило би гонитву за новими споживчими товарами. Видозміна сучасного товарного потоку сама по собі навряд чи провокуватиме нужди — зрештою, навіть найзаможніші споживачі в недалекому минулому жили щасливо без електронних ігор або мобільних телефонів. Лише мізантропічне ставлення до людства поклало б край його відносному прогресові або здоров’ю шляхом збільшення кількості дедалі менш потрібних виробів, які споживають його представники. Соціалістична демократія зростала би як цивілізація, а не лише як споживацький рай, себто дедалі більше розширюючи важливу людську діяльність і відносини: виховання дітей і поширення освіти, турботу про хворих і немічних, різноманітну творчість, плекання мистецтв і наук, любові, пізнання світу й космосу. Хіба було б суспільство, яке надало найвищого пріоритету боротьбі з раком і серцевими захворюваннями, дослідженню розвитку характеру й інтелекту в дітей, осмисленню й мінімізації неврозів і психозів, отупілим і непривабливим порівняно з динамічним світом, у якому ми зараз живемо? Хіба свобода жити довше, будучи більш здоровішим психічно й фізично, менш важлива за свободу купувати два кольорові телевізори?
Відсутність ринкової конкуренції аж ніяк не зумовлює зникнення виробничого новаторства. І справді, протягом історії найголовніші відкриття й винаходи були зроблені цілком незалежно від зв’язку з комерцією. Коли вперше навчилися підтримувати вогонь, прибутку ще не існувало. Землеробство й металургію створив не ринок. Друкарську справу було винайдено не для зиску. Більшість великих відкриттів у медицині — від Дженера до Пастера й від Коха до Флемінґа — живилися не з надії на фінансову окупність[6]. Електродвигун з’явився в університетській лабораторії, а не на бізнес-тренінґу. Навіть комп’ютер, що вже казати про космічний корабель, було призначено для державних (хай і військових) цілей, а не для збагачення приватних акціонерів. Немає ні найменших підстав припускати, що відмирання ринкових відносин і фінансових стимулів призвело би до зникнення технологічних інновацій. Адже його спонуки лежать у сфері, набагато глибшій за гендлярську конкуренцію — у природній схильності звичайних виробників економити власну працю і в природній інтелектуально-науковій допитливості людей.
Так само немає підстав для поширеної думки про те, що соціальна рівність є перешкодою для економічної ефективності. Доказ на користь цього можна з легкістю подибати в ізраїльських кібуцах, де третє покоління мешканців зростає в середовищі, для якого характерна переважна відсутність грошових відносин у виробництві й у споживанні. Кібуц у жодному сенсі не є соціалістичною спільнотою. Навпаки, це військове поселення, що функціонує як колоніальний клин, спрямований проти палестинського народу з усіма недоліками й деформаціями, передбаченими цією функцією. Понад те, кібуц тісно споріднений з капіталістичною економікою, котра надає йому субсидій, і дедалі більш явно пов’язаний із відносинами капіталу/найманої праці. Тим паче саме в силу цих безнадійних обставин стає помітно, що просте скасування в кібуцах грошей і ринкових відносин призвело би до багатьох соціально-економічних наслідків, передбачених Марксом і Енґельсом. Не зважаючи на повне зникнення фінансових заохочень і покарань кібуцники нормально виробляють і споживають — фактично, в середньому більше, ніж у довколишній ринковій економіці. У кібуці не виникло ніяких нових «нефінансових» різновидів економічної нерівності, привілеїв, експлуатації чи тиску. Зникло насильство й злочини. У кібуцах немає в’язниць і «колективних» трудових таборів. Середній рівень здоров’я, культури й достатку навдивовижу вищий за загальний рівень в ізраїльському суспільстві. В кібуцах діє необмежена політична й культурна свобода. Це підтверджують не лише апологети цієї системи, а й такі її затяті критики, як психоаналітик Бруно Беттельгайм, ліберал Дитер Ціммер чи соціолог Мелфорд Спіро[7]. Звісно, там трапляється безліч конфліктів, передовсім, між поколіннями і між статями. Кібуц — це не втілення утопії. У результаті соціально-економічної рівності егоїстичні схильності й поведінка жодним чином не зникли. А проте, чи мали вони зникнути? Критерієм безкласового суспільства як такого могла би бути не однорідність його членів, а якнайбільша розмаїтість якнайбільшої кількості людей у ньому. Метою соціалізму є не так усуспільнення особи, як персоналізація суспільства, себто якнайповніший розвиток унікальної особистості кожного.
7. Скоординоване робітниче самоуправління
Таким чином, питання мотивації — щодо ефективності, співпраці та інновацій — для соціалістичної демократії жодним чином не є нездоланною проблемою. Значно більша трудність полягає в закріпленні народного суверенітету як такого. Як може бути поєднано максимум базової задоволеності споживача з мінімумом робочого навантаження виробника? Алек Ноув справедливо зупиняється на цій суперечності, яку жоден серйозний марксист не став би заперечувати. Але твердження про те, що це реальна суперечність — що неможливо виробляти товари і послуги ad infinitum [до нескінченності. — Пер.] в годинах людської праці від 1 або 0 на тиждень лише через «тотальну» роботизацію, сховану в імлі далекого майбутнього — не означає, що неможливо різко збільшити задоволення основних споживчих потреб для всіх людей, водночас різко не послаблюючи тягаря й відчуження праці безпосередніх виробників. При реалізації цих цілей система скоординованого самоуправління може досягнути багато чого. Її основні механізми та інститути функціонуватимуть ось у який спосіб.
Регулярні — припустімо, для простоти, щорічні — з’їзди національних і якнайшвидше міжнародних робітничих і народних рад визначатимуть великі поділи національного продукту, виходячи з попередньо обговорених усіма громадянами під час вибору для цього з’їзду погоджених альтернатив. Обрані варіанти — тобто, основні прогнозовані наслідки кожного з варіантів — можуть бути конкретизовані: середнє навантаження (тривалість робочого тижня); шляхом гарантованого розподілу ресурсів («вільного» розповсюдження) мають бути задоволені пріоритетні потреби для всіх; обсяг ресурсів, спрямований на «зростання» (резервний фонд — споживання додатковим населенням — чисті інвестиції як функція обраних технологічних варіантів знов-таки конкретизується); обсяг ресурсів, що залишилися для «несуттєвих» товарів і послуг, має бути розповсюджено через фінансові механізми; мінімальні й максимальні фінансові доходи; цінова політика щодо ринкових товарів і послуг. Тим самим глобальні рамки економічного плану були би встановлені на основі свідомого вибору більшістю людей, які підпадають під їхній уплив.
Виходячи з обраних варіантів, можна було би накреслити узгоджений загальний план, користуючись таблицями споживання-виробництва і балансу матеріалів із зазначенням ресурсів, доступних для кожної окремої галузі виробництва (секторів промисловості, транспорту, сільського господарства і розповсюдження) та суспільного життя (освіти, здоров’я, комунікацій, оборони — якщо в ній виникне необхідність і т.д.). Національний або міжнародний з’їзд не виходитиме за рамки цих загальних вказівок і не плануватиме специфікації для кожної галузі, виробничого підрозділу чи регіону.
Органи самоуправління — наприклад, з’їзди робітничих рад взуттєвої, легкої, електротехнічної, сталеливарної або енергетичної промисловості — тим самим розподілятимуть робоче навантаження, що випливатиме з загального плану, між існуючими виробничими підрозділами і/або проектуватиме створення додаткових виробничих підрозділів на наступний період, якщо за умов поточного робочого навантаження цього вимагатиме реалізація висхідних цілей. Ці органи розроблятимуть технологічний норматив (поступово, на основі наявних знань, прямуючи до технічно оптимального рівня), себто середню продуктивність праці або середні «виробничі видатки», запланованих для виробництва товарів, і не чинитимуть тиску на найменші виробничі підрозділи доти, доки загальний обсяг виробництва не покриватиме усіх загальних потреб і нові робочі місця для зацікавлених виробників не будуть гарантовані з умовами, які виробники вважають задовільними.
У виробничих підрозділах, які виготовляють обладнання, технічні коефіцієнти, що випливають із результатів попередніх кроків, здебільшого визначатимуть асортимент продукції, що вироблятиметься. На заводах, які виготовляють товари широкого вжитку, асортимент продукції залежатиме від попередніх консультацій між робітничими радами і нарадами споживачів, демократично обраними масами громадян. Їм будуть надані різноманітні моделі — наприклад, різні фасони взуття — які споживачі зможуть тестувати, піддати критиці й замінити їх на інші. Демонстраційні зали й рекламні аркуші стануть основними інструментами такого тестування. Останні зможуть виконувати роль «референдуму» — споживач, який має право на отримання шести пар взуття на рік, закреслюватиме шість зразків на аркуші, де буде вміщено сто або двісті опцій. Стандартний зразок надалі буде визначено підсумками такого референдуму, а коригувальні механізми в період після виготовлення враховуватимуть подальші критичні зауваги споживачів. Великою перевагою такої системи, у порівнянні з ринковим механізмом, був би набагато більший вплив споживача на асортимент продукції і убезпечення від перевиробництва — балансування між споживчими пріоритетами й фактичним упровадженням того, що по суті відбувається ще до виробництва, а не після продажу, з додатковим запасом вироблених соціальних резервів — емпірично (статистично) оптимізованих упродовж кількох наступних років. Отже заводські робітничі ради отримають змогу на власний розсуд переводити ці галузеві рішення на рівень виробничого підрозділу, організовуючи виробництво і трудовий процес для економії праці. Якби вони могли досягти виробничої мети працюючи двадцять, а не тридцять годин на тиждень після того, як вироблені ними товари пройдуть перевірку на якість, вони змогли би скористатися скороченням робочого навантаження, не скорочуючи суспільне споживання.
Перевага самоуправління
Алек Ноув зауважує: «У жодному суспільстві обрані збори не ухвалюють 115 голосами проти 73 рішення про те, куди розподілити десять тонн шкіри або чи потрібно виготовити додаткові 100 тонн сірчаної кислоти»[8]. У нашій моделі скоординованого самоуправління жодні збори не повинні будуть ухвалювати одразу два таких рішення, і ніяким «центральним» зборам чи колегії з планування не доведеться ухвалювати жодного з цих рішень. Але чому не може з’їзд робітничих рад шкіряної промисловості більшістю голосів ухвалити рішення (найімовірніше, на основі консенсусу в ході обговорення) про розподіл шкіри (яку кількість зразків слід залишити самій раді заводу — то вже інше питання), після того як споживчі цілі для виробів з використанням шкіри були визначені іншими органами? Чому рада не могла би розподілити загальні, скажімо, 50.000 тонн річних виробів зі шкіри по декількох заводах (як це практикується зараз на будь-якому капіталістичному шкіряному концерні), призначивши кожному підприємству своїх «споживачів» (тобто пункти призначення необхідної кількості шкіри)? Чи не будуть делегати такого з’їзду направду імовірно більш готовими до кращого розподілу, ніж який-небудь технократ або комп’ютер, позаяк знають свою промисловість ліпше і можуть врахувати чимало непередбачених нюансів, які ніякий ринок або центральне керівництво не врахує, або, в ліпшому разі, врахують випадково?
Насправді, у ринковій економіці постійно трапляються величезні «помилки» в розподілі, адже вона ніколи не була пов’язана зобов’язаннями із жодними ініціативними зборами робітників. Капіталістичні планувальники передбачили на спорудження ГЕС в Ітайпу (Бразилія) 5 млрд. дол. Її вартість сьогодні становить 18 млрд. дол. і підрахунок ще не завершено. Американський концерн з виробництва сільськогосподарської техніки «Deere» через розбіжності між кваліфікацією робочої сили та ідеями проектувальників й інженерів-технологів має — попри жорстку конкуренцію — переробляти свої машини. В умовах нинішнього економічного спаду баварський автоконцерн «BMW» несподівано з’ясував, що може скоротити запаси на складах з 11 до 5 днів виробництва, себто більш як на 50 %. При бажанні, такі приклади можна наводити й далі.
Ба більше, національні органи самоуправління можуть взяти на себе надання державних послуг — житлове будівництво, освіту, охорону здоров’я, зв’язок, транспорт або сфери розподілу продуктів. Тут теж могли би бути створені ради, які обиралися б зацікавленими громадянами, що повинні проводити обговорення ще до того, як ухвалені рішення остаточно втілюватимуться. Регіональні та місцеві органи надалі вводили б у дію розподілені таким чином ресурси, знову-таки з максимумом вільної ініціативи, щоби найкраще використати їх для задоволення користувача і для зменшення праці виробника. Така система надала би марксистській концепції поступового відмирання держави конкретного змісту. Це дозволило би враз замінити принаймні половину сучасних міністерств на органи самоуправління. Крім того, це призвело би до радикального скорочення кількості чиновників, в тому числі у сфері планування. Водночас це означало би те, що з буквально мільйонами людей не лише «консультувалися», а й те, що вони насправді були би залучені до ухвалення рішень і безпосереднього адміністрування економіки та суспільства. Суспільний поділ праці між керованими й керівниками, між начальниками і підлеглими, почав би зникати.
Управління перестало би бути виключною монополією «центрального рівня», у будь-якому разі ця монополія не перевищувала би міри самоуправління на рівня окремого заводу. І те, й інше поєднувалося б на центральному і децентралізованому рівнях. Величезні маси громадян, залучених до ухвалення рішень, не займалися б на постійній професійній основі цією нормативною діяльністю, витрачаючи весь свій час або на наради, або на дорогу туди. Оскільки рішення, про які йдеться, безпосередньо впливали би на поточний добробут і умови праці громадян, можна припустити, що вони ставилися б до своїх обов’язків не суто формально чи байдуже, а всерйоз долучалися би до процесу управління. Скорочення робочого тижня й інформаційно-комунікаційний потенціал комп’ютерів надали б фундаментальної матеріальної основи успішній дифузії влади[9].
Як мали би обраховуватися додаткові грошові надходження виробничих підрозділів і підрозділів з розповсюдження товарів поза гарантованим для них розподілом безкоштовних товарів і послуг? Їх можна було б індексувати до контролю якості та споживчої задоволеності в межах даної різниці з коефіцієнтом робочого навантаження (на шахтах та інших більш важких виробничих місцях, які дають більше прибутків). Для проміжних товарів вчасне постачання складатиме частку індексу контролю якості / споживчої задоволеності. Така система матиме ту перевагу, що не міститиме жодних прихованих антистимулів для відкритого і прозорого потоку інформації про ресурси й можливості виробничих підрозділів і підрозділів з розповсюдження товарів, адже робітництво, що саме собою керує, не буде жодним чином зацікавлене у приховуванні фактів. Ноув виставляє сильне заперечення проти ідеї очевидної прозорості потоків інформації. А втім, він, схоже, нехтує головною причиною обігу недостовірних даних у таких суспільствах, як СРСР, — матеріальною зацікавленістю управлінців підприємств, тісно пов’язаних з фізичними доходами своїх заводів. Не можливо усунути наслідок, не усунувши причину. До того ж, звісно, комп’ютеризовані потоки інформації, що автоматично супроводжують потоки товарів, можуть мати вагомий вплив на забезпечення коректних вхідних даних для демократично централізованого планування.
Як така система була би скоординована в масштабах усього світу? Одразу слід наголосити, що демократичне самоуправління не означає, що всі ухвалюють рішення про все. Якщо припустити таке, тоді висновок буде очевидним: соціалізм — неможливий. У такому разі чотирьом мільярдам людей забракло би життя для врегулювання навіть найменшої частки спільних справ. Та цього й не потрібно. Деякі рішення можна найкраще ухвалювати на рівні цеху, інші — на рівні заводу, решту — знов-таки на рівні кварталу, на місцевому, регіональному, національному, континентальному і, нарешті, на світовому рівнях. Досі наша дискусія, якщо слідувати аргументам Ноува, стосувалася переважно національного рівня. Які ж рішення могли би — і мали би — ухвалюватися в масштабах усього світу? Одразу спадають на думку чотири напрямки. Перший мав би включати всі рішення, які вимагають глобального перерозподілу людських і матеріальних ресурсів для забезпечення стрімкого подолання соціальних і культурних вад відсталості — голоду, дитячої смертності, хвороб і неграмотності у країнах Третього світу. Другий напрямок мав би охоплювати пріоритетний розподіл справді мізерних природних ресурсів — тих, які можуть зовсім вичерпатися, і позбавити яких наступні покоління жодна меншість не має права; тут право вирішувати належало би всьому існуючому населенню світу. Третій напрямок мав би включати всі питання про вплив на довкілля і клімат планети в цілому, всі ті процеси, які можуть забруднити або зруйнувати океани, полюси чи атмосферу, або знищити такі основи екологічного балансу в світі, як ліси Амазонки. Нарешті, звичайно, сюди слід віднести всі універсальні заборони — на зброю масового знищення, на виробництво токсичних речовин тощо.
З цих глобальних параметрів мали би випливати обмеження на придатні для планування й задоволення потреб континентальні або національні ресурси, рішення щодо яких могли би приймати на кожному континенті або в кожній країні. Так, наприклад, після розвантаження загального тоннажу сталі для подальшого використання в Америці, Європі та Азії, виробники і споживачі цих регіонів могли би вільно розподілити її обсяг на свій розсуд. Якби, всупереч усім екологічним та іншим аргументам, вони захотіли зберегти засилля приватних автомобілів і продовжити забруднення своїх міст, то мали би на це право. Зміни в довгострокових споживчих орієнтаціях відбуваються загалом повільно — знайдеться небагато тих, хто вважає, що робітники у Сполучених Штатах відмовляться від своєї прихильності до автомобілів уже на наступний день після соціалістичної революції. Поняття примусу до зміни людьми своїх споживчих звичок є набагато гіршим за подальше кількадесятилітнє забруднення Лос-Анджелесу смогом. Звільнення робітничого класу — тепер, усупереч всім загальновизнаним поняттям, вперше в історії абсолютної більшості населення Землі — можна досягти лише зусиллями самих робітників, таких, якими вони є: не людей з якогось іншого світу, а людей із такими ж недоліками, як у всіх інших.
До соціалізму
Така сукупність свідомого розподілу ресурсів, демократично централізованого планування й самоуправління була би значно ефективнішою як за (монопольно-капіталістичну) ринкову економіку, так і за (бюрократично-централізовану) командну економіку, оскільки вона мала би потужний внутрішній механізм самокорегування, якого бракує двом існуючим альтернативам. Ми не вважаємо, що «більшість завжди має рацію», як і не вважаємо, що рацію завжди має дуче, папа римський або партія. Помилок припускаються всі. Це ж саме вочевидь справедливо і щодо більшості громадян, більшості виробників, як і щодо більшості споживачів. Але між ними та їхніми попередниками існує фундаментальна відмінність. У будь-якій системі нерівної влади — байдуже, чи це економічна нерівність, політична монополія а чи їх поєднання — ті, хто ухвалюють хибні рішення щодо розподілу ресурсів, рідко розплачуються за наслідки своїх помилок і ніколи не розплачуються за свої помилки сповна.
Коли директори великої монопольної компанії вирішують зробити велику інвестицію, яка через пару років не окупиться, їхню зарплатню не знизять до рівня виплати з безробіття, а передмістя, де вони мешкають, не перетворяться на зони економічного лиха . Проте робітників компанії скоротять, і сумної долі зазнають саме їхні квартали, хоча вони абсолютно не винні в ухваленому рішенні. Аналогічно, коли керівництво Політбюро ЦК КПРС або Ради Міністрів чи Держплану припускаються помилки щодо політики у сфері сільського господарства, співробітників цих установ загалом не позбавлять споживання м’яса, тоді як мільйони людей буду змушені роками задовольнятися дуже скромним харчуванням, а забрудненими або спустошеними стануть цілі регіони. Навпаки, коли маси виробників/споживачів проголосують більшістю голосів за непропорційний розподіл ресурсів, вони самі розплачуватимуться за свою помилку. За умови існування реальної політичної демократії, реального культурного вибору та наявності інформації важко повірити, що більшість захотіла би, щоб її деревина гнила, споживання м’яса падало, житловий фонд скорочувався або в лікарнях бракувало б лікарів, а сама більшість не прагнула би якнайшвидше виправити помилку, допущену нею при розподілі ресурсів.
Окреслена нами система ще не була би «чистим» соціалізмом, як його уявляли собі Маркс і Енґельс. Це був би перехід до соціалізму — хоча безперечно до соціалізму, а не до невідомого майбутнього або до капіталізму — позаяк під час цього переходу зберігався би сектор, регульований грішми й ринком. Приватні й кооперативні підприємства збереглися би у сфері малосерійного виробництва (сільське господарство, ремесла, послуги тощо). Індивідуальні підприємства не забороняли би, адже оскільки усім громадянам був би гарантований певний мінімум споживання, їх ніхто економічно не примушував би продавати свою робочу силу таким підприємцям, а угоди між ними по-справжньому стали би добровільними. Домашню «самозайнятість» можна було би зробити узагальненою, тільки-но громадяни отримали би прості інструменти для виробництва у вільний від роботи час всього, чого їм заманеться, для власного задоволення або для своїх родин, друзів і сусідів. Однакові автомобілі можуть спотворити міста, але цього можна уникнути, якщо автолюбителі стануть творчими художниками, що змусять свою уяву попрацювати над корпусами автомобілів. Сфера практичних починань на кшталт «зроби сам» неабияк розшириться.
8. Змішані злидні: загальна критика
Алек Ноув запропонував модель життєздатного соціалізму, що складається з п’яти секторів — державних, усуспільнених, кооперативних, дрібних приватних та індивідуальних підприємств[10]. На перший погляд, відмінності між цією схемою і моделлю, яку ми щойно накреслили, можуть здатися порівняно незначними. Утім, попри деякі збіги, ці дві моделі розходяться у трьох принципових аспектах. Перший з них стосується характеру переважних виробничих підрозділів і підрозділів з розповсюдження товарів. Для Ноува індивідуальний облік витрат передбачає індивідуальну рентабельність цих підрозділів, себто те, що доходи груп або окремих осіб повинні бути пов’язані з різницею між вираженими у грошах вартостями (або корисними вартостями) матеріалів і продукції. Іншими словами, ці підрозділи є незалежними компаніями. Ми не згодні з таким підходом. На наш погляд, пов’язати групові чи особисті доходи з «прибутком» означає впровадити потужні стимули вбік економічної ірраціональності, ризикуючи соціальним спустошенням, що розглядається як функція конкретних, сегментованих інтересів. З тих же міркувань ми не вважаємо, що угоди між виробниками і споживачами мали би засновуватися на грошових заохоченнях і санкціях. Інакше кажучи, реальні ринкові відносини, цебто здійснений за допомогою грошей товарообмін, слід би було суттєво обмежити до взаємин між приватним і кооперативним секторами, з одного боку, і окремим споживачем або усуспільненим сектором, з другого боку. Наслідок цього полягав би в тому, що в розвинених індустріальних країнах такі відносини набули б у виробництві і споживанні лише другорядного значення. Спостерігалася б динаміка переходу до відмирання товарного виробництва, а не до його розширення.
По-друге, Алек Ноув встановлює відмінність між централізованим «державним сектором», де, як він стверджує, формальний масштаб і складність унеможливлює самоуправління з боку виробників, і «усуспільним» сектором автономних підприємств, де таке самоуправління могло би діяти. Крім того, Ноув, схоже, припускає, що різниця в доходах буде необхідною для них обох, а можливо, й для кооперативного сектора. Так, він пише: «Різниця в доходах (конкретний прояв ринку праці) є єдиною відомою альтернативою директивному управлінню працею. Тут важливо уникнути психологічної плутанини: хтось скаже, що в комуні або в якомусь кібуці можна добитися повної рівності праці й ротації кадрів… Але їх не можна екстраполювати на все суспільство, почасти тому, що в них працює невелика кількість людей, які знають одне одного і щодня бачаться, а почасти тому, що такі комуни будуть приваблювати лишень ентузіастів, яким таке життя до снаги».[11] Це скидається на аргумент здорового глузду, але фактично йдеться про низку бездоказових догм і упереджень, оскільки неправда, що вибір між деспотичним «управлінням працею» і ринком праці є єдино можливим вибором. Однією з реальних альтернатив є кооперативно розподілена праця. Так само неправда, що великими організаціями неможливо управляти, зберігаючи рівність ув оплаті праці. У XIX столітті й початку XX століття профспілками і церквами, до яких належали десятки і сотні тисяч членів, часто керували люди, які не отримували жодних значних матеріальних привілеїв. Тож насправді, а на це вказує і сам Алек Ноув, існували великі наукові організації, що вже казати про великі виробничі кооперативи. В іншому місці Ноув правильно вказує на те, що деякі викладачі вважали би за краще стати збирачами сміття, якби за це їм платили більше. Однак це спостереження — аргумент про більшу оплату не управлінської чи кваліфікованої праці (за умови, що опанування навички оплачує суспільство), а неприємної, брудної чи марудної праці — підважує його загальні припущення.
Та, мабуть, засадничий недолік в аргументації Ноува полягає в іншому. Він виявляється в постульованій ним антитезі між «невеликою кількістю людей» і «великими організаціями», позаяк не існує такої штуки як неструктурована, тобто атомізована, велика організація. Сучасний завод, банк, лікарня або середня школа, звісно, не є такою великою організацією. Всі такого роду установи в дійсності складаються з невеликих підрозділів об’єктивної суспільної співпраці: бригад, контор, відділів, аудиторій тощо. Чому не можна собі уявити, що ці дрібні підрозділи не здатні керувати собою самі й обирати делегатів (зокрема шляхом ротації), які надалі керуватимуть більшими підрозділами, які, своєю чергою, керуватимуть усім? Передумови демократичного самоуправління слід шукати в тому способі, завдяки якому функціонують дійсні клітини наявних недемократичних інституцій, а саме завдяки трудовим відносинам невеликої кількості людей, які знають одне одного, бачаться одне з одним і щодня мають потребу один в одному: іншими словами, не можуть виконувати свою роботу без взаємної співпраці. Таким чином, на відміну від Алека Ноува, ми вважаємо, що простір для самоуправління є не галузевим, а всезагальним, і що матеріальне заохочення та привілеї не є обов’язковими супутниками демократичного виконання керівних обов’язків, а радше навпаки — чужими йому..
Третя засаднича відмінність між моделлю Ноува і нашою власною стосується ролі в них конкуренції. Ноув свідомий руйнівних і порочних наслідків конкурентної щурячої гонки в умовах чинного капіталізму. Але у своєму соціалізмі він хоче зберегти фінансові стимули, тому й стверджує, що слід розрізняти «прийнятні» й «небажані» форми конкуренції.[12] Але приклади, якими він послуговується для ілюстрації відмінності між ними, насправді показують наскільки вони малозначущі для цілей економіки. Адже очевидно, що «конкуренція» за місце в Шотландському Національному оркестрі, за перемогу на Олімпійському забігу чи навіть за обрання до робітничої ради «усуспільненої „Dupont”» мало чим пов’язана з конкуренцією за продаж на ринку нафти, сталі, важкого обладнання, літаків або ракет. Перший тип «конкуренції», наскільки нам відомо, ніколи не спричиняв страждань мільйонів людей (він призводив до багатьох індивідуальних страждань, а проте, марксистський соціалізм ніколи не тішив себе ілюзією, що він у змозі розв’язати всі подібні труднощі). Другий тип, навпаки, не лише систематично призводив до масового безробіття і падіння рівня життя — якщо не до злиднів — а й до воєн, що вартували мільйонів життів.
Хибна дилема
Однак до своєї мимовільної казуїстики Ноув звертається тому, що зберігає відданість традиційному поглядові на ринок. Тож поєднання в його думці «ринку» й «соціалізму» неминуче веде до тривожних суперечностей. Ноув неодноразово приписує марксистам утопічне бачення соціалізму. Але він не спроможний помітити того, що його власні засновки — вищий рівень добровільно взятої на себе окремими особами соціальної відповідальності і воднораз соціальна структура, пронизана конкуренцією за фінансову винагороду і матеріальну користь, — являють собою кульмінацію утопічного мислення. У більш слабкому варіанті вони нагадують невигадливі (або цинічні) заяви радянських чиновників про те, що СРСР рухається до створення «соціалістичної людини», а при цьому в країні зберігається колосальна нерівність у доходах і у доступі до влади, зберігається загальне змагання за матеріальні блага. Ноув не може вибратися із суперечливостей, оскільки втрапив у пастку хибної дилеми. Логіку його помилки можна бачити з наступному уривку: «Припустімо, що існує шістнадцять чи більше (усуспільнених і кооперативних) підприємств, зайнятих виробництвом певного товару чи послуги, скажімо, тканин із шерсті, зубної пасти, кулькових підшипників, пансіонатів абощо. Вони ґрунтують виробничу діяльність на переговорах зі своїми споживачами. Останні можуть обирати, від кого їм отримувати потрібні товари й послуги. Необхідні для організації виробництва матеріали всі підприємства можуть отримати від обраних ними ж постачальників. Вони наперед зацікавлені у задоволенні [потреб] споживача… Хотілося би сподіватися, що конкуренція точитиметься не лише через гроші… Але не можна припустити, що вся маса населення діятиме тільки в ім’я успіху, який не вимагатиме матеріальних стимулів і факторів стримування».[13]
Перша частина цього аргументу викликає у нас щиросердну згоду. Ми хотіли би лише застерегти, що для складних у виробництві товарів або великогабаритного устаткування не знайшлося б шістнадцяти постачальників. Проте друга частина аргументу взагалі не випливає з першої. Її подано як свого роду доповнення або поправку, хоча насправді їй бракує і зв’язності, і обґрунтування. Ось що зробив Ноув: він припустив, що люди можуть діяти або суто альтруїстично, або заради фінансового заохочення. Але цим вибір не вичерпується. Чому не можуть існувати нематеріальні та неринкові стимули й фактори стримування? Повсякденний досвід свідчить про їхню важливість навіть при капіталізмі. Зрештою, якщо більше 99 % водіїв зважають на світлофори, то не тому, що хочуть уникнути сплати штрафів за правопорушення, а тому, що хочуть прожити довше. Цей здоровий інстинкт самозбереження пов’язаний з іншим спільним для людей пориванням — з бажанням мінімізувати марудну, механічну, нудну й нетворчу працю, себто звести до мінімуму роботу, що виконується лише для здобуття споживчих товарів і послуг і, отже, є втраченим життєвим часом. Завжди існує потенційний стимул скоротити робоче навантаження шляхом кращої його організації, і це дуже потужний стимул. А втім, попри ці аспекти Ноув, схоже, забув про можливість «суспільного дивіденду». Чому б не прив’язати додаткову кількість безкоштовних товарів і послуг до сукупної річної економічної продуктивності суспільства, що її, своєю чергою, могли би зробити прозорою публічні обговорення та засоби телевізійного зв’язку? Чи не було би стимулом для всіх виробників і розповсюджувачів [продукції] збільшити кількість і поліпшити якість продукції, а також раціонально організувати працю, якби це зростання кількості фактично виготовлених і спожитих товарів та послуг прив’язали до, скажімо, збільшення безкоштовних відпусток і подорожей для всіх (якщо б на те пристала більшість)?
Але, тільки-но він штучно протиставив один одному суб’єктивні мотиви, які підштовхують його у бік фінансових стимулів, Ноув надалі продовжує нехтувати об’єктивно ірраціональними наслідками поєднання великої ринкової економіки з сектором безкоштовних товарів і послуг та суспільною власністю. Бо ж, ясна річ, якщо прибуток залишається основним механізмом розподілу ресурсів, немає жодних підстав не припускати негативних наслідків цього механізму, добре відомих при капіталізмі. Показово, що коли Ноув розглядає ризики, пов’язані з переходом до грошового заохочення, його приклади стають другорядними і не стосуються величезних збитків, до яких призводить виробництво, орієнтоване на прибуток: будівництво надмірних потужностей, перевиробництво, безробіття, руйнування обладнання та пошкодження товарів. Всі ці типові явища завдають споживачам і виробникам набагато серйознішої шкоди, ніж буцімто надмірні витрати, викликані браком «рівноваги між прибутками і збитками». Цей урок підносить нам щодня не лише капіталізм. Цей болісний урок отримали і посткапіталістичні суспільства, де практичний досвід показує — передовсім, у Югославії та Польщі, але не за горами й інші приклади, — що спроби скорегувати спотворення й дисфункції бюрократично централізованого планування через збільшення опори на ринкові механізми після перших короткочасних успіхів призводять до посиленого зрощування бюрократичних хвороб з ринковими, не пом’якшуючи, а поглиблюючи обидві.
Ця модель міцно утвердиться навіть у Китаї — найсприятливішому прикладі для поборників ринкового соціалізму, бо що відсталіша країна, то необхіднішими є ринкові механізми, перш за все, в сільському господарстві. Годі сумніватися, що припинення катастрофічних наслідків «Великого стрибка» — цілковито ірраціонального і містифікованого уявлення про негайне впровадження комунізму — призвело до надзвичайного прогресу в китайському селі. Продуктивність і виробництво різко пішли вгору, і зростаючий надлишок наразі спрямовується на сільське господарство. Це стало результатом звільнення колосальних продуктивних сил китайського селянства, напевно, найздібнішого селянства у світі з двохтисячолітньою традицією інтенсивного землеробства, котра не має аналогів у більшості країн Західної Європи, що вже казати про Східну Європу. Але зростаючий надлишок продовольчого зерна призведе до неухильного зростання надлишку робочих рух у сільському господарстві, оскільки менше людей зможе виробляти більше харчів. Що станеться з цим перенаселеним суспільством за п’ятнадцять, двадцять або тридцять років? Якщо воно залишається в межах ринку, тоді результатом стане небувале зростання безробіття в Китаї — ця проблема вже по-справжньому загрожує великим містам. Лише спланована індустріалізація може поглинути додаткове сільське населення і лише демократично — а не бюрократично — спланована індустріалізація може зробити це, не спровокувавши на селі потрясінь, спричинених насильницькою колективізацією у Радянському Союзі: насильницька колективізація сама по собі була панічною реакцією на наслідки зростання ринку в СРСР.
Недооцінюючи ваги усіх негативних наслідків ринку для економіки, Ноув пропонує його позитивне політичне обґрунтування: ринок розпорошує владу ухвалювати рішення, а значить є бастіоном проти тиранії. Це, звісна річ, традиційне ліберальне обґрунтування ринку. Але це також хибне уявлення, що маскується під соціалізм. Це очевидно з того, як Ноув, обґрунтовуючи ринок, одночасно схвалює різницю в доходах для управлінців. Бо, якщо управлінці отримують матеріальні переваги від виконання управлінських функцій, вони неминуче намагатимуться перетворити їх на постійну власність, себто намагатимуться триматися за привілеї усіма силами, вдаючись до всіляких економічно нерозумних і політично репресивних заходів, що вони неодмінно супроводжують усі подібні спроби. Влада тяжітиме до монополізації. Розпорошення влади, про яке каже Ноув, не може відбутися, доки владу не відокремлять від привілеїв. Це не предмет віри, а емпіричний висновок з усієї історії людства. Щойно влада й привілеї перетинаються, починається згортання демократії убік монополізації інформації, знань і влади невеликою меншістю. Ноув прагне розвитку демократичного соціалізму. Але щойно він проголошує фінансове заохочення для управлінців, цілком закономірно, що він має закінчити розмовами про необхідність сильної держави.[14] При всій гостроті своєї критики «реального соціалізму», зі свого висновку він виводить дві пропозиції, що підозріло ближчі не до марксистського соціалізму, а до реальності радянського бюрократичного ладу. Показово, що Ноув вживає поняття, багато в чому схожі з тими, якими скористалася польська бюрократія у своїй критиці відмови «Солідарності» погодитися на зниження рівня життя польських робітників.[15] При цьому він забуває, що відповідальність за економічні потрясіння лежить не на робітничих вимогах і не на страйках, а на всій моделі бюрократичної безгосподарності до і після 1980 року.[16] Схожим чином, Ноув не бере до уваги нерозв’язну суперечність між робітничим самоуправлінням і «ринковим соціалізмом», яка наразі проявилася в Югославії. Якщо «об’єктивні економічні закони», що діють за спиною виробників — а це і є справжнє значення закону вартості — в кінцевому підсумку визначають обсяги виробництва й зайнятості, тоді робітники не здатні визначити їх ні на заводі, ні в комуні, ні на національному рівні.
Невже цьому немає альтернативи? Зміст цієї статті, на щастя, полягає в тому, що вихід таки існує — демократично скоординоване й централізоване самоуправління, сплановане автономне самоуправління виробників, які взаємодіють між собою. Народний суверенітет не залежить від припущення про будь-яку наперед установлену чи досконалу гармонію між загальними та конкретними інтересами в рамках спільноти. Навпаки, самоочевидним є те, що постануть неминучі конфлікти інтересів між виробниками і споживачами, технічно більш й менш розвиненими виробничими підрозділами, соціально більш і менш активними людьми, економічно і культурно більш і менш розвиненими регіонами. Сáме демократичне самоуправління є системою «вбудованих» гарантій запобігання цим суперечностям порушити будь-яке розумне планування або суспільну співпрацю шляхом гасіння поновленої класової боротьби й міжусобного насильства. «Ринковий соціалізм», навпаки, не покладе краю ані злу капіталістичного міфу про вільний ринок, ані злу бюрократичної пародії на вільний соціалізм. Змішана економіка, яку пропонує Ноув, це лише змішані злидні. Правдива економіка життєздатного та бажаного соціалізму перевершить обидві альтернативи. Усупереч проголошеній Алеком Ноувом вірі — tertium datur [третє дано. — Пер.].
Зрештою, наша дискусія стосується головної проблеми людської історії: за яких умов людство може — і чи може загалом — спромогтися на самостійне вирішення власної долі; чи самовизволення і самовизначення завжди лишатиметься для всіх нездійсненною мрією. Адже якщо суспільні науки та суспільна практика не зможуть добитися контролю за суспільним розвитком, як це зробили природничі науки в царині природи, тоді навіть досягнення природничих наук ризикують вибухнути прямо нам в обличчя. У багатовіковій дискусії про можливості розуму і тягар долі — а йдеться кінець-кінцем, про суперечку між знанням і марновірством — «ринкові закони» постають нічим іншим, як сліпою долею, прикритою чимдалі більш тьмяною машкарою часткової «раціональності». Чи справді осягнення людством законів власного розвитку є той плід, якого йому не дано скуштувати?
Примітки
Перекладено за виданням: New Left Review, No.159, September-October 1986, pp. 5–37.
[I] Ноув Алек (1915–1994) — син російського емігранта-меньшовика (справжнє ім’я Александр Новаковський), професор економіки ун-ту Ґлазґо (Велика Британія), один із визнаних «радянологів» періоду «Холодної війни»; автор праць: «Радянська економічна система» (The Soviet Economic System, 1977), «Політекономія і радянський соціалізм» (Political Economy and Soviet Socialism, 1979) та ін., в яких пропагував ідею неминучої лібералізації соціалістичного господарства. (Прим. пер.)
1. Friedrich Engels, Anti-Dühring, Moscow, 1954, pp. 374-75, 378 (переклад уривку на українську виконано з німецького оригіналу).
2. The Economics of Feasible Socialism, London, 1983, p. 33. У своїй статті я зосереджуся радше на принциповій критиці, спрямованій Ноувом проти марксистської концепції соціалізму, а не на його незгоді з марксистською економічною теорією загалом. Її я зачіпатиму у своїй книзі Marx’s Theoretical Legacy—Restating the Case for Socialism at the End of the Twentieth Century, London: Verso, 1987, яка невдовзі вийде з друку.
3. The Economics of Feasible Socialism, pp.15-16.
[II] Логічна помилка, що полягає у прийнятті бездоказового засновку за основу доказу. (Прим. пер.)
[III] Очевидний натяк на однойменну книгу ліберального економіста Ф. фон Гаєка, в якій затавровано соціалістичний лад як систему, що під гаслом свободи нав’язує суспільству неприродні форми його існування. (Прим. пер.)
[IV] Фехер Франц (1933–1994) — угорський марксист-дисидент, учень і асистент Д.Лукача, автор праць з літературознавства. (Прим. пер.)
[V] Геллер Аґнеш (нар. 1929) — угорська марксистська філософиня (досліджувала проблеми етики), учениця Д. Лукача і дружина Ф. Фехера; Ота Шик (1919–2004) — чехословацький економіст, апологет ідеї «ринкового соціалізму», один з лідерів «Празької весни» 1968 р.; Бранко Хорват (1928–2003) — хорватський економіст, учасник югославської групи «Праксис» (гуртувалася навколо однойменного журналу), надалі соціал-демократ; Влодзімєж Брус (1921–2007) — польський економіст, був економічним радником в уряді В. Ґомулки, на поч. 1970-х емігрував на Захід. (Прим. пер.)
4. Див., зокрема, Wlodzimierz Brus, The Market in a Socialist Economy, London, 1972; Branko Horvath, The Political Economy of Socialism, London, 1976; Ota Sik, The Third Way, London, 1976; R. Selucky, Marxism, Socialism and Freedom, London, 1979; Ferenc Feher and Agnes Heller, Dictatorship over Needs, London, 1984.
5. Щодо використання комп’ютерів для упровадження в СРСР цілком автоматизованих систем управління, які англійською автор називає ASUP [АСУП — автоматизовані системи управління виробництвом. — Пер.], див. Martin Cave, Computers and Economic Planning, Cambridge, 1980, pp. 153-67.
6. Сезар Мільштейн, лауреат Нобелівської премії з медицини за 1984 рік, відмовився від патенту на винахід, який до 1990 року міг би на ринку дати прибуток на суму 1 млрд. ф. ст.: «Отримання патенту означало би збереження таємниці, а ми думаємо про застосування винаходу — для науки це кричуща образа. Патенти — це інтелектуальне шахрайство». Sunday Times, 21 October 1984.
7. Див., серед іншого, Bruno Bettelheim, The Children of the Dream, New York, 1969; Rabin-Beit Hallahmi, Twenty Years Later, New York, 1982; Gunar Heinsohn (ed.), Das Kibbutz-Modell, Frankfurt, 1982; Dieter Zimmer, “Die Form des neuen Menschen”, in Zeitfragen, 12 October 1984.
8. The Economics of Feasible Socialism, p. 77.
9. Потужний дослідницький проект під керівництвом професора Дьорнера, німецького консерватора, експериментально довів, що за допомогою комп’ютерів пересічні люди можуть розв’язувати чимало складних проблем соціально-економічного планування на рівні міста середніх масштабів. Людям не знадобився інтелект, вищий за середній рівень і значне експертне знання. Ключем до їхнього вміння було відчуття, що вони дійсно контролюють, переконання, що вони володіють справжньою здатністю ухвалювати рішення. Див. Dietrich Dörner (ed.), Lohausen. Vom Umgang mit Unbestimmtheit und Komplexität, Berne-Stuttgart-Vienna, 1983.
10. The Economics of Feasible Socialism, pp. 200-01.
11. Ibid., p. 215.
12. Ibid., pp. 204-05.
13. Ibid., p. 204.
14. Ibid., p. 229.
15. Ibid., p. 178.
16. Андреас Гьослі зробив чудовий аналіз і критику псевдоуправління, що його здійснює польська бюрократія: Die planlose Planwirtschaft?. Слід сподіватися, що цю книжку, що вона незабаром з’явиться німецькою, швидко перекладуть англійською.
З англійської переклав В’ячеслав Циба
Вперед 
0 Відповіді to “На захист соціалістичного планування”