Андрій Здоров
Вступ
– То хіба Ви по-руськи не розумієте?
– Цебто по-панськи? А де ж би ми тут навчились?
Марко Кропивницький. “Доки сонце зійде, роса очі виїсть.” (Дія 1. Ява 4)
Подобно тому, как человечество может прийти к уничтожению классов лишь через переходный период диктатуры угнетенного класса, подобно этому и к неизбежному слиянию всех наций человечество может прийти лишь через переходный период полного освобождения всех угнетенных наций, то есть свободы их отделения.
Ленин В.И. Социалистическая революция и право наций на самоопределение // ПСС. – Т. 27. – С. 256.
Наступного дня після указу Президента В.Ющенка про розпуск Верховної Ради України від 2 квітня 2007 р. найбагатший українець мільярдер Р.Ахметов згадав про 1917 рік. В інтерв’ю „Українській правді” він закликав всіх виконувати рішення Конституційного суду й зберігати правову державу: „Є емоції, є різні точки зору. Але всі ми повинні бути рівними перед законом. Інакше в нас вийде не по європейські, а як у 1917 році”[1]. Ахметов не один, хто бачить загрозу повторення 1917 року. Буржуа всього світу добре пам’ятають цю загрозу й цей урок, що змушує їх досі оглядатися на сплячого велетня й робити вигляд, що вони ставляться до своїх найманих рабів як до людей, до „громадян”. При цьому вони не забувають нагадувати, що саме досвід історії підтверджує їх правоту, їх право на владу й панування. Так було завжди, відколи існують класові суспільства й держави на Землі.
Історію здавна використовували панівні класи для зміцнення і підтримки своєї влади як ідеологічну підпорку правлячого режиму. Ще російський дворянський історик Микола Карамзін на початку ХІХ ст. так формулював завдання історичної науки: „Треба знати, як спокон віків бунтівні пристрасті хвилювали громадянське суспільство, й якими способами доброчинна влада розуму приборкувала їх бурхливе стремління, аби встановити порядок, узгодити вигоди людей та дарувати їм можливе на землі щастя.
Але й простий громадянин мусить читати історію. Вона мирить його із недосконалістю видимого порядку речей, як із звичайним явищем у всі віки; втішає в державних лихоліттях, засвідчуючи, що й раніше бували подібні, бували й ще жахливіші, й Держава не рушилася…”[2]. /3/
Особливу увагу правлячі класи приділяють спотворенню і паплюженню історії революційних рухів робітників і селян, класової боротьби трудящих і експлуатованих мас проти експлуататорів. Зараз буржуазні засоби масової інформації, офіційна наука і освіта намагаються будь-що довести, що соціальна революція – це найбільше лихо, що спіткає народи, що пролетарі ніколи не могли й не зможуть захопити владу в свої руки і змінити хід історії („Кухарки не можуть управляти державою!” – пихато заявляють ситі й дипломовані лакузи капіталу).
Саме тому пролетарям всього світу, що ведуть і будуть вести боротьбу за право на життя й майбутнє всього людства, треба знати героїчну і трагічну історію свого класу і його боротьби. „Наша сила – у заявленні правди”, – писав В.І.Ленін.[3] Тільки правдою можна протистояти історичним фальсифікаціям, тільки правда допоможе сучасним пролетарям усвідомити і велич подвигу їх попередників, що вибороли право називатися людьми, а не „бидлом”, й змусили панівні класи надати трудящим хоч якійсь жалюгідний мінімум прав, і причини помилок і поразок революційних виступів, щоби уникнути цих помилок у майбутньому.
Для населення колишнього Радянського Союзу події 1917 р. були відомі майже виключно в офіційній версії двох революцій: Лютневої буржуазної та Жовтневої соціалістичної. Об’єктивний марксистський аналіз радянського суспільства та його класової структури дозволив встановити, що в Радянському Союзі ніколи не було й не могло бути соціалістичного ладу, тобто першої стадії безкласового суспільства, описаного К.Марксом і В.І.Леніним. Населення Радянського Союзу вже в сталінський період остаточно поділяється на два основних класи: безпосередніх виробників, що були позбавлені засобів виробництва й тому змушені були продавати свою робочу силу державі, тобто пролетарів, та партійно-державної номенклатури, що виступала колективним власником засобів виробництва, об’єднаних у державну власність – фактично – загальнокласову приватну власність номенклатури. Оскільки остання жила за рахунок експлуатації найманої праці, то була ні чим іншим, як державною буржуазією, а суспільний лад СРСР слід визначати як державний капіталізм.[4]
Виходячи з цього, революційні події 1917-1921 рр. у Росії слід порівнювати із Великою Французькою революцією 1789-1799 рр., Англійською буржуазною революцією 1640-1653 рр., Громадянською війною у США 1861-1865 рр., адже саме в ході цих подій жорстока класова боротьба знищила такі вікові кайдани суспільного розвитку, як позаекономічний примус, станова нерівність та особиста залежність, знищено феодальні перепони та відкрито шлях для швидкого капіталістичного розвитку цих країн[5]. Таке ж значення мала для колишньої Російської імперії Велика Російська революція 1917-1921 рр., буржуазно-демократична за своїм характером та значенням. Найвищим етапом цієї революції була встановлена в жовтні 1917 р. диктатура пролетаріату, яка через відсутність умов для соціалістичної революції починає вже влітку 1918 р. перетворюватись у диктатуру партії більшовиків, а у 1920-х, після того як в ході громадянської війни значна частина робітничого класу або загинула, або повернулася у село, а промисловість була відкинута на століття назад, /4/ диктатура пролетаріату остаточно вироджується у диктатуру сталінської бюрократії, або державної буржуазії.
Поряд із цими процесами багато колишніх пригноблених народів царської Росії в 1917-1921 рр. переживали власні національно-демократичні (буржуазні) революції, що привели до утворення їх національних республік, більшість яких стали союзними чи автономними республіками в складі СРСР. Всі ці національні революції відбувалися під безпосереднім впливом Великої російської революції, самі в свою чергу впливаючи на її розвиток.
Після розпаду Радянського Союзу офіційна ідеологія більшості держав, що утворилися на його теренах, стверджує, що більшовизм – це суто російське явище, що прикривало інтернаціоналістськими гаслами великоруські імперські амбіції, і що ідеї соціалізму були принесені до всіх народів колишньої Російської імперії, окрім росіян, із Росії на багнетах російської Червоної Армії.
Найбільшим після росіян народом Російської імперії та Радянського Союзу були українці. Саме тому історія української революції і історія встановлення Радянської влади в Україні зокрема мають важливе значення для історії революційного робітничого руху, історії класової боротьби взагалі та розуміння національного питання в цій боротьбі.
Термін „Український Жовтень” вперше запропонував на початку 1920-х років відомий український більшовик, соратник В.І.Леніна й один з творців української радянської держави Микола Скрипник[6]. Цей термін суттєво відрізняється від прийнятого в сталінсько-брежнєвській історіографії терміну „Велика Жовтнева соціалістична революція на Україні”.
Радянська влада (тобто диктатура пролетаріату й біднішого селянства) в Росії була дійсно проголошена в жовтні 1917 р. внаслідок повалення повсталими робітниками й солдатами на чолі із більшовиками Тимчасового уряду О. Керенського в Петрограді. ІІ Всеросійський з’їзд Рад робітничих і солдатських депутатів 25 жовтня (7 листопада) 1917 р. проголосив Росію радянською республікою і сформував перший Радянський уряд – Раду Народних Комісарів на чолі із Володимиром Леніним (Ульяновим).
В Україні наприкінці жовтня 1917 р. також відбувалася збройна боротьба революційних робітників і солдат, очолюваних більшовиками, проти місцевих урядовців й прибічників Тимчасового уряду, що закінчилася поразкою останніх. Але влада перейшла не до Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, як у Росії, а до Української Центральної Ради[7], що встала на чолі українського національно-визвольного руху.
Радянська влада була встановлена в Україні наприкінці 1917 – початку 1918 рр. внаслідок жорстокої збройної боротьби. Саме цей період і слід називати Українським Жовтнем або більшовицьким етапом української революції. Колоніальне становище України в Російській імперії до 1917 р., невирішеність національного питання наклали свій відбиток на класову боротьбу в Україні, значно ускладнивши процес встановлення диктатури пролетаріату. Саме тому цей період становить найбільший інтерес для істориків революційного руху. /5/
Хронологічними рамками дослідження є період від початку листопада 1917 р., коли виникла Українська Народна Республіка, до 18 лютого 1918 р., коли почалася інтервенція німецьких та австро-угорських військ в Україну. Наступ на Україну більш як 400-тисячної регулярної армії не міг не змінити докорінним чином внутрішньополітичне становище в УНР, тому цю дату слід вважати межею досліджуваного етапу. Всі дати, окрім спеціально означених, подано за старим стилем, який діяв на території Росії до 1 (за новим стилем 14) лютого 1918 р.
Історія Українського Жовтня має два аспекти: соціально-політичний та військовий. Вочевидь вони тісно пов’язані один з одним, але все ж суттєво відрізняються. Соціально-політичний аспект – це політична боротьба за владу різних соціальних сил в Україні, військовий – це власне війна між більшовиками та іх союзниками, з одного боку, та Центральною радою, з іншого. Предметом цього дослідження є саме соціально-політичний аспект Українського Жовтня.
Примітки
[1] http://www.pravda.com.ua/ru/news/2007/4/3/56813.htm
[2] Карамзин Н.М. История государства Российского в 12-ти т. – М., 1989. – Т. 1. – С. 13.
[3] Ленин В.И. ПСС. – Т. 11. – С. 328.
[4] Здоров А.А. Государственный капитализм и модернизация Советского Союза: марксистский анализ советского общества. – М., 2006. – 160 с.
[5] Здоров А.А. Гражданская война: потери населения. Опыт сравнительного анализа // Свободная мысль-ХХІ. – 1999. – №10. – С. 115-122.
[6] Див.: Солдатенко В.Ф. Незламний. Життя і смерть Миколи Скрипника. – К., 2002. – С. 295.
[7] Аби уникнути плутанини, під словом Рада в однині і без якихось інших означень далі в цитатах всюди мається на увазі Українська Центральна Рада (УЦР). Під словом Ради в множині маються на увазі Ради (російською — Советы) робітничих, солдатських і селянських депутатів. Відповідно, „влада Рад” або „Радянська влада” – влада Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. /6/
Глава 1
Історіографія українського Жовтня (основні віхи)
Історія встановлення Радянської влади в Україні та й історія української революції взагалі як будь-який переламний етап в історії країни давно привертає увагу істориків і тому не обділена літературою. Ми не будемо тут подавати повний огляд усіх праць, присвячених цій темі: навіть простий перелік їх зайняв би кілька сотень сторінок. Історіографію проблеми вже вивчали, хоч і з різних позицій, декілька дослідників[1]. Зупинимось лише на головних тенденціях історіографії та найважливіших працях. Початок історіографії проблеми було закладено ще на початку 1920-х рр. одразу після, а часом ще й до завершення самої революції і громадянської війни. Першими істориками революції стали самі її учасники, що воювали як на боці Центральної Ради, так і на боці більшовиків. Фактично це була історіографія воюючих сторін.
1.1. Історіографія української еміграції.
Змушені виїхати за кордон, діячі Центральної Ради природньо, прагнучи пояснити свою поразку, що змусила їх ганебно тікати з Києва в січні 1918 р. й запрошувати в Україну німецько-австрійські війська, запропонували теорію завоювання або окупації України російськими більшовиками. „Війна Великоросії на знищеннє України”, так визначає події грудня 1917 р. – січня 1918 рр. колишній голова Української Центральної Ради видатний буржуазний історик Михайло Грушевський. „В дійсності вона була війною національною, боротьбою за відновлення єдиної Росії і на знищеннє сепаратизму – ще більш завзятою і нелюдською, ніж та, яку вів з українством старий царський уряд, централістичні гасла котрого понесли під своїм большевицьким прапором нові спасителі єдиної неділимої Росії – большевики”[2].
Конкретний опис встановлення Радянської влади в Україні у М.Грушевського мало чим відрізняється від оцінки будь-яким правлячим класом усіх революційних виступів: „Прорвалися до Харкова большевицькі війська, чи краще сказати банди салдатів, матросів і ріжних наємних хуліганів, які стояли під Білгородом, ніби то пробиваючи собі дорогу на Дон. Їх прихід осмілив і місцеві елементи, розагітовані большевиками; місцева людність була тероризована, українська залога, продержавшись два тижні кінець кінцем зложила зброю.
Після сього банди большевицьких салдатів і так званих красногвардійців, себто узброєних робітників і всякого іншого люду, взятого на службу більшовиками, замість іти на Дон боротися з контрреволюцією, стали просуватись по залізницям України, захоплюючи міста й вузли донецького басейну, відти перекинулись в катеринославський, почали ширитись в полтавський й херсонський”.[3] Як порядний буржуа чи рабовласник, автор не може оцінити кожного, хто посягає на його власність, на його владу над підданими інакше, як „бандита” чи „наємного хулігана”. /7/ Для порівняння нагадаємо, що сучасний російський уряд саме як „бандитів” кваліфікує всіх чеченських повстанців.
Подібні думки висловив і колишній генеральний писар, а потім міністр внутрішніх справ в уряді УЦР П.Христюк, що в 1921-1922 рр. видав у Празі свою чотиритомну працю „Замітки й матеріали до історії української революції”. „Наступ російського совітського війська на Україну, який має всі ознаки окупації України і національної боротьби, – ось що було головне в цей момент, ось що відігравало рішаючу ролю в подіях… І цілий український радянський уряд, і ціла Українська Радянська республіка були тільки ширмою, “надстройкою” над політикою Совітської Росії.”[4]
Інший міністр Центральної Ради М.Шаповал винними у поразці свого уряду вважає, окрім звичайно Росії, ще й місцевих „інородців”, що живуть в Україні і брак „національної свідомості” в самого українського народу: „За Москвою всі переваги: населення удвоє більше, ніж на Україні. Але на Україні ще багато жидів та москалів, які своїй Москві допомагають. Опріч того – хіба всі українці за Україну стояли? Ні, ще були мільйони несвідомого люду по містах і селах, який ревів за Москву, за Росію, вважаючи себе за руських, а українство слідом за московською пропагандою вважав за «німецьку вигадку»”.[5]
Більш чесно й об’єктивно намагається пояснити причини поразки Центральної Ради колишній голова її уряду – Генерального Секретаріату – Володимир Винниченко. „Це була війна впливом, ні більшовики, ні ми не мали регулярного дисціплінованого війська, яким можна було розпоряжатися по волі керуючого центра, не зважаючи на те, що й як собі там думало й почувало те військо.
Наш вплив був меньчий. Він був уже остільки малий, що ми з великими труднощами могли складати якісь невеличкі більш менш дисціпліновані частини й вислати їх проти большевиків. Большевики, правда, теж не мали великих дисциплінованих частин, але їхня перевага була в тому, що всі наші широкі маси солдатства не ставили їм ніякого опору або навіть переходили на їх бік; що майже все робітництво кожного міста ставало за ними; що в селах сільська голота явно була большевицька; що словом, величезна більшість самого українського населення була проти нас”[6].
Автор прямо визнає, що українські трудящі маси відвернулися від Центральної Ради саме через її угодовську політику по відношенню до старих експлуататорських класів (поміщиків, чиновників, буржуазії) України, Росії та Антанти, через небажання лідерів Центральної Ради проводити послідовно революційні перетворення так, як це робили більшовики в Росії (розподіл поміщицьких земель між селянами, робітничий контроль на підприємствах, припинення імперіалістичної бійні). „Вся причина в тому, що українська влада, вся керуюча партійна українська демократія розійшлася зі своїми масами, що вона була соціально непослідовна, нерішуча, невиразна й не соціалістична.”[7]
При цьому В.Винниченко, як і решта його колег по УЦР, ясна річ вважає українською владою лише й виключно владу Центральної Ради, а /8/ Центральний Виконавчий Комітет Рад України й Народний Секретаріат (перший український радянський уряд) вважає владою російських більшовиків, які нічого спільного з Україною не мали. „Натуральна річ, що це була тільки одна формальність, бо харківський уряд (Народний Секретаріат. – А.З.) усі директиви одержував з Петрограду й вів військові операції силами руського уряду”.[8]
Природньо, що перемогу Радянської влади в Україні в січні 1918 р. В.Винниченко вважає поразкою української революції, поразкою визвольних прагнень українського народу. На думку В.Винниченка, найбільше відповідає як національним, так і соціальним інтересам українського народу „національно-українська Радянська соціалістична влада”, план організації якої він запропонував у своїй книзі.[9]
Якщо В.Винниченко звинувачує Центральну Раду в тому, що в ній було замало соціалізму, то протилежну позицію займає визначний буржуазний історик і також діяч УЦР Дмитро Дорошенко. На його думку, основною причиною поразки Центральної Ради було якраз надмірне захоплення соціалістичною демагогією, що вносила розлад і анархію в Україну, потурала темним інстинктам простого люду і заважала будувати власну державу, особливо її головний атрибут – власну армію. Саме соціалістичне доктринерство керівників Центральної Ради та їх відмова будувати власні збройні сили й призвели, як стверджує Д.Дорошенко, до того, що у вирішальний момент УЦР виявилась беззахисною перед навалою російських більшовиків. „Центральна Рада думала будувати Українську Народну республіку не на тих, хто мав, що тратити, а на тих, хто не мав нічого для страчення. В тому була її фатальна помилка, яка на ній незабаром і помстилася”, – пише Д.Дорошенко у своїх спогадах в 1923 р.[10] Цю ж думку він розвиває й у своїй праці „Історія України. 1917-1923”, перший том якої під назвою „Доба Центральної Ради” побачив світ у 1932 р.
Це дослідження перше й чи не єдине в історіографії української діаспори, автор якого використав не тільки націоналістичні, а й деякі радянські джерела. Більшість авторів з табору УЦР – УНР радянські джерела просто ігнорують. Проте й Дорошенко на догоду своїй концепції припускає й поширює одверто неправдиві твердження. Для прикладу можна назвати два з них. Некритично перейнята ним із спогадів П.Скоропадського версія про те, що він (Скоропадський) нібито „врятував” Київ від 2-го гвардійського корпусу російської армії, що під проводом більшовички Євгенії Бош хотів захопити Київ, вже викликала заперечення істориків.[11] Не узгоджується з іншими джерелами і заява Д.Дорошенка про те, ніби в грудні 1917 р. за наказом Центральної Ради було розформовано дві сердюцькі дивізії у Київському військовому окрузі.[12] Петлюрівський генерал В. Петрів свідчив, що сердюки при повному озброєнні знаходилися в Києві ще в січні 1918 р.[13]
Розвиваючи ідеї Д.Дорошенка, Зенон Стефанів у середині 1930-х рр. підготував перший військово-історичний нарис організації збройних сил Центральної Ради та їх боротьби із Радянською владою. Основною причиною поразки УЦР автор вважає захоплення її верховодів соціалістичними ідеями, /9/ нехтування інтересами української держави і відсутність у них досвіду в організації державного життя. „Через те Центральна Рада не спромоглась наладнати державного апарату…, не потрапила зорганізувати армії, цього стриженя кожного державного ладу. Брак сильної, нехай і невеликої української армії став безпосередньою причиною програної війни”. Радянська влада в Україні, за словами З. Стефанова, була встановлена силами „московської регулярної армії” в складі „30 тисяч добірного війська, набраного з колишньої гвардії, матросів і московського робітництва, воно мало 60 гармат та 10 панцирних поїздів”, а також допомогу „чужонаціонального населення великих міст України”.[14]
Ще більше роздмухує чисельність московської армії, що завоювала Україну в січні 1918 р., генерал армії УНР О. Удовиченко. Він визначає чисельність „північних завойовників” у 35-40 тис. бійців, з яких 40% – „інтернаціональний елемент (латиші, китайці, жиди, мадяри тощо)”, решта – „москалі-комуністи”. „проти визвольних змагань українського народу московські комуністи і московська буржуазія утворили спільний фронт”, – безапеляційно заявляє петлюрівський генерал у своїй книзі, перше видання якої вийшло у 1954 р. в Канаді, а друге у 1995 р. в Україні.[15]
Закладені Д.Дорошенком принципи вивчення української революції стали основними для істориків так званої державницької школи, що зайняла панівне становище серед дослідників української діаспори. При цьому науковий рівень праць, присвячених цьому періоду, рівень опанування джерел у багатьох представників цієї школи виявився нижчим, ніж у самого Д.Дорошенка.
1.2. Радянська історіографія.
Основи радянської історіографії Українського Жовтня були закладені на початку 1920-х рр. Миколою Скрипником. Як і всі радянські автори, він виходив з того фундаментального положення, що в жовтні 1917 р. в Росії почалася соціалістична революція й епоха соціалізму взагалі. Хоча у 1920-х роках було прийнято вживати більш коректний з наукового боку термін „пролетарська революція”, що вказував на головну діючу силу цих подій, а не їх формаційну природу.
М.Скрипник вперше звернув увагу на відмінності української та російської революції, обумовлені колоніальним становищем України в складі Російської імперії, національною невідповідністю між містом і селом. „В Росії успіх Жовтневої революції значною мірою обумовлювався тим, що після імперіалістичної війни і кріпосницького царизму робітничому класові, що повів боротьбу проти імперіалістичної війни і кріпосницького землеволодіння, проти лихварського капіталізму, вдалося з самого початку твердо взяти у свої руки керівництво селянськими масами і порівняно легко подолати опір куркульських верств, що одна за одною відшаровувалися”.
В Україні ж відносини між пролетаріатом і селянством ускладнювалися національною невідповідністю між містом і селом. „Село на Україні майже виключно українське. Місто складається з елементів за національним складом російських і напівзрусифікованих – єврейських та /10/ частково, на Правобережжі, польських. Індустрія мало централізована, підприємства – переважно дрібні або середні. Міський пролетаріат порівняно мало відійшов від дрібнобуржуазного оточення і живе ще багатьма й багатьма дрібнобуржуазними пересудами. Один з таких пересудів, які століттями плекав царизм і засмічував голови багатьом і багатьом робітникам, – це пересуд національний, тобто погляд на українську мову і українську культуру як на мову і культуру третьорядну, яку можна допустити лише для „простого”, домашнього вжитку.”[16]
М.Скрипник вказав також на обумовлені цим розбіжності у поглядах на національне питання взагалі і українське зокрема серед керівництва більшовиків України у 1917 р. Частина з них не розуміла необхідності всеукраїнського об’єднання більшовиків, виступаючи проти Української Радянської Республіки з російсько-шовіністичних позицій (за включення України або тільки її Сходу й Півдня безпосередньо до складу РСФРР – як Донецько-Криворізької республіки тощо).
М.Скрипник датував Жовтневу революцію в Україні груднем 1917 – січнем 1918 рр., підкреслив значення І Всеукраїнського з’їзду Рад в Харкові, який “протиставив всеукраїнському об’єднанню дрібнобуржуазної контрреволюції всеукраїнське об’єднання пролетарських сил”. Однак, М.Скрипник, як він сам зізнається, не мав у своєму розпорядженні майже жодних джерел, окрім власних спогадів: „Тому то зараз пишу не історію революційного руху на Україні, а лише його начерк”[17].
Збиранням джерел до історії революції в Україні зайнялися спеціально створені Комісії з історії Жовтневої революції та Комуністичної партії (Істпарти). Центральна з них була заснована у вересні 1920 р. у Москві при Наркомосі РСФРР, а згодом підпорядкована ЦК РКП(б). 13 лютого 1921 р. було створено Всеукраїнський істпарт, що з січня 1922 р. було підпорядковано ЦК КП(б)У. В тому ж 1922 році Всеукрістпарт почав видавати свій журнал “Летопись революции” (перший номер вийшов до 5-ї річниці Жовтня). Такі ж комісії були створені при всіх губернських і окружних комітетах правлячої партії.[18] Протягом 1920-х – початку 1930-х рр. вони зібрали й опублікували величезну кількість спогадів безпосередніх учасників революційних подій 1917-1920 рр. В Києві, Харкові, Катеринославі, Одесі тощо до 5-річного та 10-річного ювілею революції 1917 р. були підготовлені збірники спогадів та статей.
Працівники Істпарту у 1920-х рр. робили й перші спроби узагальнити віднайдені й опубліковані джерела. Серафіма Шрайбер на основі вечора спогадів членів першого ЦВК Рад України і Народного Секретаріату підготувала нарис „З історії Радвлади на Україні”.[19] Михайло Рубач вперше ввів до наукового обігу протоколи та інші документи Генерального Секретаріату Центральної Ради, дослідивши причини й перебіг конфлікту УЦР із Радою Народних Комісарів.[20] Микола Попов досліджував історію більшовицьких організацій України.[21] Працівники Київського істпарту В.Манілов, Ф.Ястребов і А.Іргізов підготували документальну хроніку „1917 /11/ рік на Київщині” і нарис історії жовтневого 1917 р. та січневого 1918 р. повстань у Києві.[22]
Однак, після утвердження наприкінці 1920-х – початку 1930-х рр. сталінського режиму умови для дослідження революції 1917 р. різко погіршуються. Більшість керівників більшовицьких організацій України 1917-1918 рр. було в 1930-х рр. оголошено „ворогами народу” й розстріляно. М.Скрипник в умовах публічних наклепів і цькування у 1933 р. застрелився. Цей постріл став своєрідним завершенням цілого періоду української радянської історіографії. Припинився вихід „Літопису революції”. Більшість видань істпартів потрапила у спецфонди, для користування якими був потрібен спеціальний дозвіл НКВС, або просто знищено. Комуністична партія була перетворена на предмет релігійного поклоніння. Критикувати великоруські тенденції серед частини більшовиків України, організаторів Донецько-Криворізької республіки, було заборонено. Навпаки, Ф.А.Сергєєва (Артема), що загинув у 1921 р. і навколо імені якого було створено культ ще у 1920-х, у 1930-40-х оголошують головним творцем Української Радянської республіки, хоч він та його прибічники аж до німецької окупації саботували діяльність ЦВК Рад України та Народного Секретаріату.[23]
Оскільки доступ до архівних джерел і навіть більшості публікацій 1920-х для широкого загалу було перекрито, то годі було говорити про якісь наукові здобутки. В кращому разі автори 1930-х – першої половини 1950-х рр. просто переписували із незаборонених книжок 1920-х те, що було дозволено й укладалося в офіційну схему “Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні”.[24] В гіршому – поширювали власні домисли. Так автор брошури „Розгром контрреволюційних вогнищ Червоною гвардією” (М., 1940) А.М.Федоров, не маючи змоги згадувати командирів червоногвардійських загонів, що воювали в Україні в 1917-1918 рр., бо вони виявилися згодом „ворогами народу”, довільно перейменував їх на свій розсуд: загін А.О.Знаменського – „Московський загін”, загін П.В.Єгорова – „Харківський загін” тощо. Цю плутанину, на жаль перенесли у свої роботи й деякі історики 1960-х років.[25]
В період хрущовської „відлиги” радянська історіографія Українського Жовтня робить значний крок уперед. Знову було дозволено згадувати реабілітованих учасників і керівників боротьби за владу Рад в Україні (В.Антонова-Овсієнка, В.Затонського, Г.Лапчинського тощо), використовувати їх спогади і праці 1920-х років. До 40-річча Жовтня у 1957-1958 рр. було видано значний масив документальних джерел і спогадів (як написаних у 1920-30-ті роки, так і записаних вже у 1950-ті).
Осмислення цього масиву джерел тривало до кінця 1960-х – початку 1970-х рр. (період так званого „шелестівського автономізму”). Вершиною „шелестівського періоду” радянської історіографії стала двотомна монографія Михайла Рубача, Степана Королівського й Миколи Супруненка „Перемога Великої Жовтневої Соціалістичної революції на Україні”, видана до 50-річчя Жовтня. Відповідно до партійних директив автори прагнули довести, що на 1917 р. в Україні визріли всі необхідні умови для соціалістичної революції, що Українська Радянська держава виникла /12/ внаслідок революційної боротьби робітничого класу та трудящого селянства України під керівництвом більшовицької партії та В.І.Леніна. Про ставлення до Української Радянської республіки більшовицьких діячів Донецько-Криворізької області автори цієї монографії не згадували. А братську допомогу російського народу у встановленні Радянської влади в Україні подавали „на паритетних засадах”: висвітлювали участь окремих українців у Жовтневому збройному повстанні в Петрограді і участь російських революційних загонів у боях із Центральною Радою в Україні.[26]
Військовим аспектом історії Українського Жовтня у 1960-ті рр. ХХ ст. найбільш плідно займався Петро Гарчев. В серії статей і монографії на основі переважно документальних джерел він дослідив історію організації Червоної гвардії України та хід бойових дій проти Центральної Ради наприкінці 1917 – початку 1918 рр. На жаль, більшість спогадів активних учасників цієї боротьби, опублікованих у 1920-30-ті рр., практично випали з поля зору дослідника, що значно знизило рівень його праць, призвело до окремих помилок. Автор не зміг встановити чисельність і склад військ воюючих сторін, умови й обставини вирішальних боїв.[27]
З 1972 р. із призначенням першим секретарем ЦК КПУ В.В.Щербицького в історичній науці України розпочався період застою. Ідеологічний диктат значно посилюється. На певні імена, теми, явища знову було накладено табу. Сумлінне дослідження джерел і чесне поводження із фактами стають досить рідкісним явищем. Від окремих замовчувань та перекручень лише головних висновків, радянська історіографія поступово переходить до фальсифікації усіх подробиць і деталей.
Прикладом „об’єктивності” дослідженнь тих часів може бути праця І.С.Хміля „Трудяще селянство України в боротьбі за владу Рад”, де автор склав таблицю губернських та повітових селянських з’їздів в Україні наприкінці 1917 – початку 1918 рр. За підрахунками І.С.Хміля, з 6 губернських та 51 повітових селянських з’їздів цього часу всі губернські та 41 повітовий з’їзд Рад підтримали ЦВК Рад України і засудили Центральну Раду. При цьому автор довільно об’єднав 4 з’їзди кінця 1917 р. та понад 50 з’їздів січня-березня 1918 р., які відбулися вже після збройного розгрому Центральної Ради, що не могло не вплинути на перебіг з’їздів. Сам І.С.Хміль відзначає, що в декількох губерніях і повітах „у листопаді 1917 – березні 1918 рр. відбулося по два-три губернських і повітових з’їзди, які нами свідомо не включені у названу кількість з’їздів, оскільки рішення їх були майже ідентичними”[28]. Наскільки це відповідає дійсності показують приклади Глухівського повітового селянського з’їзду 14-16 листопада 1917 р. та Харківського губернського селянського з’їзду 6 грудня 1917 р., які висловили підтримку Центральній раді[29], але про ці рішення автор не згадує взагалі, а з восьми селянських з’їздів, що відбулися в Україні в грудні 1917 р.[30], до своєї таблиці включив лише три. Характерно, що посилання на джерела І.С.Хміль дає не на кожен з’їзд окремо, як це робили наприкінці 1960-х – початку 1970-х рр. Ж.П.Тимченко та П.М.Тригуб, а загальним списком на всі 57 згадуваних ним з’їздів. Природньо, що перевірити достовірність його тверджень /13/ в цьому випадку значно важче. Такої потреби й не виникало в радянських істориків, які користувалися цими висновками у 80-ті роки[31].
Наукові дослідження дещо активізувалися лише в другій половині 1980-х рр. – в період горбачовської „перебудови”. До 70-річчя Жовтня Інститут історії партії при ЦК КПУ підготував і видав енциклопедичний довідник „Великий Жовтень і громадянська війна на Україні” (К.: УРЕ, 1987. – 632 с.). Зібраний там величезний фактичний матеріал було ретельно підібрано і підігнано під суворо виважену партійну тезу: „Встановлення Радянської влади на Україні було невід’ємною складовою частиною перемоги загальноросійської соціалістичної революції. Воно було результатом самовідданої боротьби робітників, солдатів і селян України під керівництвом партії більшовиків і братерської допомоги трудящих Росії”[32].
Характерно, що в цій великій за обсягом (майже 120 обліково-видавничих аркушів) грубезній праці знайшлося місце для біографій багатьох керівних діячів КПРС сталінського й брежнєвського періодів, що мали бодай найменше відношення до боротьби за Радянську владу в Україні (А.А.Андреєв, Г.К.Жуков, М.І.Калінін, А.Я.Пельше, М.С.Хрущов тощо), проте не знайшлося місця для біографії скажімо, першого голови ЦВК Рад України Юхима Медведєва чи першого народного секретаря військових справ Василя Шахрая, взагалі не згадуються комендант повсталого „Арсеналу” Сила Міщенко й другий голова ревкому „Арсеналу” М.В.Костюк, хоч обидва залишили й досить цікаві спогади про січневе повстання в Києві. Замість наведення повного складу ревкомів, міських, обласних комітетів партії тощо як правило наведено лише два-три прізвища осіб, що не відхилялися від „генеральної лінії партії”, й тому зручних для панівної ідеології.
Загальною рисою радянської історіографії було майже повне ігнорування джерел, що виходили з ворожого табору – документів Центральної Ради, спогадів її діячів та захисників. Документи УЦР ще використовувались у працях 1920-х початку 1930-х рр., частково у 1960-х, хоча доступ до них у Центральному державному архіві Жовтневої революції та вищих органів влади УРСР (ЦДАЖР УРСР – нині ЦДАВО України) був обмежений. Спогади противників більшовиків, видані за межами СРСР, у поле зору істориків УРСР практично не потрапляли за дуже незначними вийнятками (як-от книга В.Винниченка „Відродження нації”, яку сам автор у 1920 р. відправив у 20-ти примірниках до УРСР, плануючи повернутися в Радянську Україну), що в поодиноких екземплярах перебували в спеціальних (секретних) фондах.
З точністю до навпаки це стосується істориків протилежного табору, дослідників з української діаспори. Вони в свою чергу майже повністю ігнорували радянські джерела. Ясна річ, що і в першому, і в другому випадку виходила однобічна спотворена картина подій.
1.3. Історіографія незалежної України.
В історіографії незалежної України з початку 1990-х панівні позиції зайняла сформована в еміграції державницька школа, що оцінювала /14/ Український Жовтень як окупацію України російськими більшовиками. Цю теорію сприйняли більшість істориків провідних наукових установ країни.
Приміром, член-кореспондент НАН України О.П.Реєнт без жодних посилань на джерела стверджує, що на повалення Центральної Ради більшовики України отримали від уряду Леніна 18 млн. крб., що „зрусифіковані робітники міст мріяли про відновлення російської державності”, що війна Центральної Ради і більшовиків – це „національне протистояння”, а більшовицьким лідерам „ближче все-таки було імперське світобачення, не давала спокою незалежність Української держави”.[33]
На думку Л.П.Гарчевої, „великодержавна, диктаторська, антидемократична політика ленінського Раднаркому” була єдиною причиною конфлікту його із Центральною Радою. „Центральна Рада намагалася уникнути війни з Раднаркомом Росії, вступити у переговори з ним, але останній її не визнавав і в контакти не вступав”, а 25 листопада 1917 р. розпочав відкриту війну проти УНР[34].
„Війна, яку проголосила 4 грудня 1917 р. більшовицька Росія УНР була продовженням її імперської політики щодо України. Тоталітарний більшовицький режим не міг змиритися з існуванням в Україні демократичного устрою”, – пише в захищеній 1999 р. докторській дисертації В.Є.Голубко.[35]
Теорія російської окупації кінця 1917 р. – початку 1918 рр. зайняла провідне місце й у шкільних підручниках з історії України. Розділ, в якому висвітлюється встановлення Радянської влади в Україні в грудні 1917 – січні 1918 рр., в цих підручниках має назву „Війна радянської Росії проти УНР”.[36]
Особливо відвертими перекрученнями характеризується підручник Ф.Г.Турченка, випущений Міністерством освіти України вже у трьох виданнях. „Уранці 8 грудня озброєні артилерією і підтримані бронепоїздами російські червоні війська раптовим ударом з Білгорода захопили Харків”, – пише пан професор[37], хоча сучасники недвозначно свідчать, що в Харкові до кінця грудня перебував комісар Центральної Ради й підпорядковані йому війська.[38] Першого голову ЦВК Рад України лівого українського соціал-демократа Ю.Медведєва Ф.Турченко чомусь називає більшовиком, а чисельність військ, що прибули з Росії в грудні 1917 – січні 1918 рр. в Україну, збільшує до 60 тисяч, заявляючи, що всі вони були направлені проти Центральної Ради.[39]
„Справжня вакханалія беззаконня і жорстокого насильства прокотилася по всіх захоплених більшовицькими військами селах і містах України. Вона мала яскраво виражений антиукраїнський характер”, – пише Ф.Турченко[40]. При цьому жодним словом про ставлення більшовиків до цих ексцесів, про долю керівників цієї „вакханалії” М.Муравйова, І.Ремньова, Л.Шарова тощо автор не згадує. На підтвердження антиукраїнського характеру політики більшовиків в Україні на початку 1918 р. Ф.Турченко наводить факт зі споминів В.Затонського: „більшовицький комісар Дубенського повіту на Волині заборонив п’єсу „Сватання на Гончарівці”, яка без перешкод ставилася в царські часи. «Грати дозволяю, – говорив комісар, – /15/ тільки не на контрреволюційній (тобто українській. – Ф.Т.) мові»”[41]. В даному випадку Ф.Турченко вдається до прямої підтасовки. В.Затонський дійсно наводить у своїх спогадах таку резолюцію. Автором її був комендант Дубна (а не комісар Дубенського повіту) Василь Боженко – київський робітник-тесляр. „Він був безперечним українцем, він до смерті не вмів як слід по-російському розмовляти”.[42]
Ф.Турченко свідомо не називає прізвища цього „комісара Дубенського повіту”, аби видати його дії за дії російських більшовиків. Але й це не все. На початку 1918 р., тобто в період, про який пише Ф.Турченко, В.Боженка в Дубно просто не було. В січні-лютому 1918 р. він був у Києві як один з командирів київської Червоної гвардії (начальник Деміївського загону). На початку березня 1918 р. разом із радянськими військами В.Боженко відступив з Києва на схід. Комендантом Дубна він міг бути лише в період з 27 травня 1919 р., коли радянські війська й повстанці вибили з міста петлюрівців, до липня того ж року, коли Дубно захопили білополяки. В.Боженко в цей період командував Таращанською бригадою 1-ї української радянської дивізії, яка саме в цей час вела бої з петлюрівцями й білополяками в районі Рівне–Дубно–Сарни.[43] Саме до періоду з 27 травня по липень 1919 р. й слід відносити цю резолюцію В.Боженка. Періоди 1917 – початку 1918 рр. й літа 1919 р. – це якісно різні етапи розвитку як російської, так і української революцій, й переносити штучно явища одного етапу на інший неприпустимо.
Виникає цілком природне запитання: чи відомі всі ці факти пану професору Ф.Турченку? Якщо ні, то це лише засвідчує рівень історичної науки в Україні, якщо так, то має місце свідома фальсифікація, на яку пан Турченко отримав санкцію Міністерства освіти і науки.
Найбільшим досягненням державницької школи в історіографії Українського Жовтня є монографія Ярослава Тинченка „Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917 – березень 1917 рр.)” (К., 1996. – 371 с.) Розвиваючи теорію російсько-більшовицької окупації України, автор вважає, що війна УЦР із більшовиками виникла через протистояння двох ідей: національної та соціалістичної. Я.Тинченко проаналізував досить значний масив спогадів захисників Центральної Ради й радянських діячів, використав деякі архівні джерела. Вперше в історіографії він спробував співставити свідчення з обох воюючих сторін, визначити чисельність та склад військ УЦР та Радянської влади на кожному етапі боротьби.[44]
Проте і Я.Тинченко використав у своєму дослідженні далеко не всі навіть опубліковані спогади та документи. Випали з його поля зору спогади командирів червоногвардійських загонів, активних учасників боротьби за Радянську владу П.Єгорова, Д.Жлоби, М.Ховріна, Т.Харечка, С.Міщенка, С.Козюри, І.Воробйова, Віндзберга, М.Костюка тощо, спогади начальника штабу Гайдамацького коша Слобідської України О.Удовиченка, чимало досліджень, де використано документальний матеріал. При цьому для реконструкції подій, наприклад Київського січневого повстання 1918 р., автор залучає спогади, записані у 1950-ті (причому літературний запис), але не /16/ згадує мемуари, видані у 1920-30-ті рр. Нам не відомо, чи „вундеркінд історичної науки України”, як його називають „Киевские ведомости”, просто не знає про існування цих джерел, чи навмисно їх ігнорує, бо вони не вкладаються у прокрустове ложе концепції „україно-більшовицької війни”. Якщо попередні твори державницької школи здебільшого мали вигляд досить грубо виконаних підробок, то книга Я. Тинченка справляє враження доволі грунтовної, витонченої, майстерно зробленої фальсифікації, де шматочки правди дуже ретельно приладжені до маштабних перекручень і підтасовок. Саме тому розвінчання останніх вимагає глибокого дослідження предмету з урахуванням всіх доступних джерел.
Особливе місце в українській історіографії останнього десятиріччя ХХ ст. займають праці Валерія Солдатенка. Сформувавшись як історик ще у радянські часи, він не став спалювати все, чому поклонявся, й поклонятися всьому, що спалював раніше, як це зробили більшість його колег (Ф.Турченко, О.Реєнт, В.Верстюк, І.Курас, Л.Дещинський тощо). Вже сама назва його головної праці „Українська революція. Історичний нарис” (К., 1999. – 976 с.) – свідчить про певну власну позицію, що суперечить загальноприйнятому на офіційному рівні засудженню самого явища суспільної революції як виключно руйнівного, негативного етапу, трагедії для кожного народу.
Історична концепція В.Ф.Солдатенка найбільш близька до поглядів В.Винниченка. Він так само наголошує на внутрішніх соціальних причинах падіння Центральної Ради та вказує на необгрунтованість тверджень про чисельні регулярні війська, якими нібито Рада Народних Комісарів на початку 1918 р. завоювала Україну. Дослідник піддає критиці істориків державницької школи, насамперед Д.Дорошенка, що вважають більшовиків виключно зовнішньою неукраїнською силою. „Насправді ж більшовизм в Україні на кінець 1917 р. перетворився на впливову внутрішню силу. І хоча більшість членів РСДРП(б) становили неукраїнці за походженням, вони були жителями України, вважали себе невіддільною частиною українського суспільства, а не іноземними агентами, провідниками чиєїсь закордонної політики”.[44] Громадянська війна в Україні, на думку В. Солдатенка, розпочалася наприкінці 1917 – початку 1918 рр. як збройна боротьба між українською націонал-демократичною та загальноросійською соціалістичною революціями, що означало конфлікт українських „верхів” із власними „низами”.[46]
На відміну від В.Винниченка, що віддає перевагу класовим визначенням і критеріям, В.Солдатенко у 1990-ті рр. відкрито вживати класовий підхід не наважується. Він віддає перевагу іншим, більш розмитим й туманним соціологічним категоріям, як-от „верхи” й „низи”. Якщо у Винниченка проти Центральної Ради виступають трудящі й експлуатовані класи, робітники, солдати й селяни, то у В.Солдатенка – „різні верстви політично активного населення України“.[47] Історія ж встановлення Радянської влади в Україні не стала для В.Солдатенка предметом /17/ спеціального дослідження, і цей процес в його праці ніби випадає з історії української революції.
У 2007 р. побачила світ монографія російського історика І.В.Міхутіної „Український Брестський мир”, де на широкому документальному матеріалі переважно московських архівів досліджується історія конфлікту Ради Народних Комісарів Росії та Української Центральної Ради, та вплив їх стосунків на хід мирних переговорів у Брест-Литовську. З позицій російської державності авторка засуджує революційний догматизм і авантюризм більшовиків, проте в конфлікті із сепаратистами з Центральної Ради І.В.Міхутіна більшою мірою симпатизує саме уряду Леніна. На її думку, саме Радянський Союз здійснив стратегічну мету українського національного руху – зведення всіх українських земель в єдину „соборну Україну”[48].
Таким чином і радянська, і зарубіжна, і пострадянська українська історіографії мають певні здобутки у вивченні різних аспектів українського Жовтня. Проте політичні обставини й особистий фактор на давали змоги жодній з них досі відтворити повну й об’єктивну картину історії встановлення Радянської влади в Україні, проаналізувати весь комплекс наявних джерел.
Перед марксистською історіографією стоїть завдання відтворити справжню історію Українського Жовтня, тобто проаналізувати його об’єктивні передумови, співвідношення внутрішніх і зовнішніх факторів, дослідити процес виникнення і становлення Української Радянської влади, як першої спроби пролетаріату України встановити свою диктатуру, та хід збройної боротьби, що цей процес супроводжувала.
Примітки
[1] Историография Великой Октябрьской социалистической революции на Украине. – К., 1987. – 270 с.; Капелюшний В.П. Здобута і втрачена незалежність: історіографічний нарис української державності доби національно-визвольних змагань (1917-1921). – К., 2003. – 608 с.; Солдатенко В.Ф. Новітні видання і дослідження з історії української революції 1917-1920 рр. // Актуальні проблеми вітчизняної історії ХХ ст. – К., 2004. – Т. 1. – С. 237-305.
[2] Грушевський М. Новий період історії України за роки від 1914 до 1919. – К., 1992. – С. 36.
[3] Грушевський М. Вказ. праця. – С. 26.
[4] Христюк П. Замітки й матеріали до історії української революції. – Прага, 1921. – Т. 2. – С. 148-149. Цит. за: Солдатенко В.Ф. Українська революція: історичний нарис. – К., 1999. – С. 445.
[5] Шаповал М. Велика революція та українська визвольна програма. – Прага, 1928. – С. 107. Цит. за: Солдатенко В.Ф. Вказ. праця. – С. 445-446.
[6] Винниченко В. Відродження нації. – Київ-Відень, 1920 (Репринтне відтворення 1990 року). – Ч. 2. – С. 215-216.
[7] Там само. – С. 89.
[8] Там само. – С. 171.
[9] Там само. – Ч. 3. – С. 449. /18/
[10] Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914-1918) // УІЖ. – 1993. – №1. – С. 139.
[11] Солдатенко В.Ф. Вказ. праця. – С. 379-380.
[12] Дорошенко Д. Історія України. 1917-1923. – Нью-Йорк, 1954. – Т. 1. Доба Центральної Ради. – С. 199.
[13] Петрів В. Неторованим шляхом //Вітчизна. – 1993. – №7/8. – С. 142-143.
[14] Стефанів З. Військові сили часів Центральної Ради // Історія українського війська (від княжих часів до 20-х рр. ХХ ст.) – 4-е вид. – Львів, 1992. – С. 402-412.
[15] Удовиченко О. Україна у війні за державність. Історія організації і бойових дій українських збройних сил 1917-1921 рр. – К., 1995. – С. 12-13.
[16] Скрипник М.О. Донбас і Україна (з історії революційної боротьби на Україні 1917-1918 рр.) // Скрипник М.О. Вибрані твори. – К., 1991. – С. 158.
[17] Скрипник М. Начерк історії пролетарської революції на Вкраїні // Червоний шлях. – 1923. – №2. – С. 83.
[18] ВЖГВУ. – С. 229.
[19] С.Ш. Из истории Соввласти на Украине. О первом Всеукраинском съезде Советов и первом Советском правительстве Украины // ЛР. – 1924. – №4. – С. 166-185.
[20] Рубач М. К истории конфликта Совнаркома и Центральной рады // ЛР. – 1925. – №2. – С. 53-85; Он же. К истории украинской революции (заметки и документы. Декабрь 1917 – январь 1918) // ЛР. – 1926. – №6. – С. 7-35.
[21] Попов Н.Н. Очерк истории КП(б)У. – 3-е изд., испр. и доп. – Х., 1929. – 339 с.
[22] 1917 год на Киевщине. Хроника событий. Сост: А. Иргизов, В. Манилов, Ф. Ястребов /Под ред. В. Манилова. – К., 1928. – 583 с.; Ястребов Ф., Іргізов А. Два повстання київського пролетаріату (жовтень 1917 – січень 1918 рр.) – Х., 1929. – 109 с.
[23] Варгатюк П.Л. Донецько-Криворізька радянська республіка в оцінці В.І.Леніна // УІЖ. – 1988. – №4. – С. 36.
[24] Павлюк П.І. Харківська Червона гвардія (лютий 1917 – березень 1918р.) – К., 1948. – 100 с. Див. також: Білян П.Я. Історіографія української революції 1917 – поч. 1918 рр. Автореф. дис. … канд. іст. наук. – Львів, 2001. – С. 9-10.
[25] Поликарпов В.Д. Начальный этап гражданской войны (история изучения). – М.1980. – С.302-304.
[26] Королівський С.М., Рубач М.А., Супруненко М.І. Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні. – К., 1967. – Т. 1-2.
[27] Гарчев П.І. Червона гвардія України в Жовтневій революції. – Х., 1969. – 268 с.
[28] Хміль І.С. Трудяще селянство України в боротьбі за владу Рад. – К.,1977. – С. 108-109, 193-198.
[29] Тригуб П.М. Питання радянського будівництва на губернських і повітових з’їздах Рад України (листопад 1917-березень 1918) // Питання історії народів СРСР. – Х., 1971. – Вип.12. – С. 14, 135-138.
[30] Тимченко Ж.П. Селянські з’їзди на Україні в 1917 р. // УІЖ.. – 1969. – №11. – С. 120.
[31] Варгатюк П.Л., Солдатенко В.Ф., Шморгун П.М. В огне трех революций. Из истории борьбы большевиков Украины за осуществление ленинской стратегии и тактики в трех российских революциях. – К., 1986. – С. 514.
[32] ВЖГВУ. – С. 22. /19/
[33] Реєнт О.П. Ставлення пролетаріату України до Центральної Ради // УІЖ. – 1994. – №4. – С. 13, 16-17.
[34] Гарчева Л.П. Росія і Україна: від політичної конфронтації до збройного конфлікту // Українська революція: 1917 – початок 1918 рр. Проблеми, пошуки, узагальнення. – Запоріжжя, 1998. – С. 257, 250, 253.
[35] Голубко В.Є. Військове будівництво в Україні в період Центральної Ради. Автореф. … дис. докт. іст. наук. – Львів, 1998. – С. 20.
[36] Кульчицький С.В., Шаповал Ю.І. Новітня історія України. Підручник для 10 кл. – К., 2003. – С. 61; Турченко Ф.Г. Новітня історія України. Підручник. Вид. 3-е, доп. і випр. – Ч. 1. 1914-1939. – К., 2003 (перше видання – 1994). – С. 88.
[37] Турченко Ф.Г. Вказ. праця. – С. 83.
[38] Лапчинський Г. Перший період Радянської влади на Україні // ЛР. – 1928. – №1. – С. 170; Грушевський М. Вказ. праця. – С. 26; ХХГ. – С. 362.
[39] Турченко Ф.Г. Вказ. праця. – С. 85, 88.
[40] Там само. – С. 94.
[41] Там само. – С.94.
[42] Затонський В. Національна проблема на Україні. – Х., 1926. – С. 32.
[43] ВЖГВУ. – С. 61,187, 540.
[44] Тинченко Я. Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917 – березень 1918 рр.). – Київ–Львів, 1996. – 371 с.
[45] Солдатенко В.Ф. Українська революція. Історичний нарис. – К., 1999. – С. 414-423, 405-406.
[46] Там само. – С. 371, 900.
[47] Там само. – С.410.
[48] Михутина И.В. Украинский Брестский мир. – М., 2007. – С.269. Див. також рецензію на цю книгу В.Ф. Солдатенка // УІЖ. – 2007. – №4. – С. 203-206. /20/
Глава 2
Джерела до історії Українського Жовтня
При написанні цього дослідження нами опрацьовано декілька видів джерел: архівні документи, документальні публікації, спогади учасників та очевидців досліджуваних подій, статистичні джерела. Проведений аналіз джерельної бази дозволяє стверджувати, що основний масив джерел усіх видів з цієї теми, що збереглися до нашого часу, вже надруковано. Величезну подяку за це ми мусимо скласти багатьом поколінням істориків та учасників тих подій. Попри всі політичні обставини величезна праця з розшуку, систематизації й публікації джерел з історії революції заслуговує на пошану нащадків.
Цікаво відзначити, що керівники встановлення Радянської влади в Україні в грудні 1917 – січні 1918 рр. Є.Бош та В.Антонов-Овсієнко вже у 1924 р. підготували власні книги спогадів про ті часи, тоді як провідний військовий діяч Центральної Ради Симон Петлюра (до 18 грудня 1917 р. він був генеральним секретарем (міністром) військових справ, а після відставки з цього поста керував формуванням та бойовими діями антирадянських військових загонів на Лівобережжі та в Києві, зокрема придушенням київського січневого повстання 1918 р.), від імені якого захисників Центральної Ради й почали називати петлюрівцями, проживши до 1926 р., так і не спромігся написати свої спогади про той період.
2.1. Документальні джерела.
Найбільшу цінність серед джерел за рівнем достовірності становлять актові джерела, тобто документи, створені безпосередньо в досліджуваний період: протоколи й постанови різних органів влади, накази, бойові звіти й донесення, телеграми й записи телеграфних розмов, листи, посвідчення тощо. Але, на жаль, саме ця категорія джерел найгірше збереглася до нашого часу. Лідер більшовиків України наприкінці 1917 — початку 1918 рр. Євгенія Бош в передмові до книги своїх спогадів у 1924 р. писала: „Між тим за період з Лютневого перевороту до зайняття України окупаційними військами (Німеччини й Австро-Угорщини навесні 1918 р. – А.З.) в наших архівах геть відсутні справжні документи, а друковані матеріали, які є, головним чином газети, вимагають серйозної перевірки. Особливо воєнні повідомлення. Цей період пройшов на Україні майже в безперервній збройній боротьбі, спочатку із Тимчасовим урядом, потім з Центральною радою, й, нарешті, з окупаційними військами, а постійні евакуації примушували знищувати справжні документи, розрив же сполучень призводив до того, що наші газети користувалися випадковими, неперевіреними повідомленнями й давали неправдиві відомості”.[1]
Про те ж саме йдеться у пояснювальній записці до вцілілих документів штабу народного комісара по боротьбі з контрреволюцією на Півдні Росії Володимира Антонова-Овсієнка, складеній одним зі співробітників цього штабу: „Більша частина документів майже всіх бойових операцій (що /21/ відбувалися) до здачі Харкова, була спалена поблизу Змієва в той час, коли штаб був оточений гайдамацькими частинами”.[2]
Вивчення документів штабу народного комісара по боротьбі з контрреволюцією на Півдні Росії Володимира Антонова-Овсієнка, що становлять фонд 8415 Державного архіву Російської Федерації, підтверджує ці висновки. Нами переглянуто також послужні списки активних учасників боротьби за Радянську владу в Україні наприкінці 1917 – початку 1918 рр. Сили (Силантія) Міщенка та Павла Єгорова в Російському державному військовому архіві.
Серед документальних джерел мабуть найціннішими є протоколи засідань вищих органів влади воюючих сторін. На жаль, не збереглися в архівах протоколи І Всеукраїнського з’їзду Рад, зокрема його засідань в Києві та Харкові. Перебіг і постанови цього з’їзду нам відомі переважно за газетними публікаціями того часу.[3] Тільки в 1989 р. О.І.Божко та Л.В.Яковлева опублікували в журналі „Архіви України” протоколи перших засідань ЦВК Рад України.[4] Значний інтерес для з’ясування позиції і становища більшовиків України наприкінці 1917 р. становлять протоколи І Всеукраїнської наради більшовиків („крайового з’їзду”) 3-4 грудня 1917 р. та документи місцевих партійних організацій.[5]
У 1987-1988 рр. вийшла пробна публікація перших десяти протоколів засідань Ради Народних Комісарів – першого уряду Радянської Росії[6]. Повністю ці протоколи за період з листопада 1917 по березень 1918 р. (період двопартійної Радянської влади, коли до складі уряду входили більшовики та ліві есери) із порядком денним та додатками були опубліковані у 2006 р.[7] До цього дослідники мали у своєму розпорядженні лише короткий переказ питань, що розглядалися, та прийнятих за ними постанов в „Біографічній хроніці” В.І.Леніна[8]. Останні опубліковані також в Повному зібранні творів В.І.Леніна, та збірнику „Декрети Радянської влади”[9]. Важливим джерелом до історії політики Раднаркому щодо України є листи й телеграми В.І.Леніна до В.Антонова-Овсієнка, Г.Орджонікідзе, Е.Лугановського[10].
Протоколи Генерального Секретаріату Української Центральної Ради були вперше віднайдені й введені до наукового обігу М.Рубачем.[11] В 1932-1933 рр. частину цих протоколів на досить високому науковому рівні опублікували І.Премислер та П.Пташинський. Публікації І.Премислера передував науковий вступ, де описано справу „Протоколи Народних Міністрів” з фонду Генерального секретарства освіти Центрального архіву революції УСРР (нині ЦДАВО України), в якому збереглися завірені копії протоколів Генерального Секретаріату[12].
Порівняння публікацій М.Рубача (1925), І.Премислера (1932) та П.Пташинського (1933) із новим двотомним виданням „Українська Центральна Рада. Документи і матеріали”, випущеним у 1996-1997 рр. Інститутом історії України НАНУ, показує цілковиту тотожність, а отже й достовірність публікацій українських радянських істориків 20-х – початку 30-х рр. („скрипниківського періоду”). Дивує лише той факт, що упорядники /22/ новітнього видання документів УЦР жодним словом не згадали попередні публікації. Більше того, тексти телеграфних розмов Генерального Секретаріату із своєю делегацією у Брест-Литовську, опубліковані М.Рубачем та П.Пташинським, до цього академічного видання чомусь не потрапили, хоча це видання залишається досі найповнішим зібранням документів Центральної Ради та її органів.[13]
Протоколи й документи інших контрреволюційних урядів опубліковані значно менше. Зокрема, нам відома лише одна публікація частини протоколів Донського військового уряду (білокозачого уряду генерала Каледіна), де є цікаві дані щодо України.[14]
Хід бойових дій революційних загонів проти Центральної Ради й Каледіна відображають документи радянського командування: штабу В.Антонова-Овсієнка, Революційного польового штабу при Ставці верховного головнокомандуючого російської армії в Могильові, Мінського революційного загону тощо. Частина цих документів опублікована[15].
Газетні повідомлення 1917-1918 рр., головним чином резолюції різних зборів, мітингів, Рад, підприємств тощо широко публікувалися в збірниках документів, виданих за часів СРСР.[16] Особливу категорію публікацій становлять журнальні тематичні добірки документів з якогось окремого питання, зокрема історії революційного руху в частинах Південно-Західного фронту 1917 – початку 1918 рр., нові документи про Україну, підписані В.І.Леніним, добірки документів зі слідчих справ про вбивство Леоніда Пятакова та розстріл юнкерів під Крутами.[17]
Слід також відзначити, що багато документів вперше було опубліковано в мемуарах учасників тих подій (В.Винниченка, Є.Бош, В.Антонова-Овсієнка, А.Полупанова тощо). Автори мемуарів могли наводити для ілюстрації документи з особистого архіву або частково, або повністю, іноді навіть факсиміле (як-от В.Антонов-Овсієнко).
При всіх перевагах актових документів як історичного джерела в них є й певні недоліки. Актовий документ як правило не дає цілісної характеристики історичного явища чи періоду, а висвітлює їх в окремому дуже вузькому аспекті, що відповідав конкретним потребам авторів – цілям документу (наказ, резолюція, посвідчення тощо). По-друге, в таких документах можуть траплятися неточні й неправдиві твердження, особливо, коли їх авторам доводилося користуватися неперевіреною інформацією про віддалені від них події. По-третє, й це головне, кількість і обсяг актових джерел для досліджуваного періоду вкрай малі, а отже й не дозволяють відтворити повну картину подій.
2.2. Спогади.
Компенсувати ці недоліки значною мірою дозволяють спогади безпосередніх учасників і очевидців революції. Мемуари як історичне джерело мають ту перевагу, що дозволяють побачити зв’язок між подіями саме так як його бачили й розуміли безпосередні їх учасники, встановити ті деталі, які не зберегли документи, що дійшли до нашого часу. Спогади надають „той психологічний фон і той зв’язок, без якого окремі документи, /23/ що є в наших руках, можуть виявитися незрозумілими або зрозумілими неправильно. Безпосередні свідки виникнення документу можуть краще витлумачити його літеру, аніж люди, що підходять до документа через кілька років із настроями та уявленнями, яких не було ні в кого в ту хвилину, коли документ виник”[18].
Однак, при використанні мемуарів слід пам’ятати, що з плином часу багато подій і деталей в людській пам’яті стирається або перемішується із пізнішими подіями та враженнями. Тому найбільшу цінність природньо становлять спогади, написані в перші роки після описуваних подій. Слід також зважати й на те, наскільки близько стояв автор до описуваної події: чи був він її безпосереднім учасником, очевидцем, чи описує почуте від інших людей – через „треті руки”. Іноді автори мемуарів роблять прямі посилання на спогади інших людей[19], але найчастіше запозичення можна встановити лише шляхом ретельного порівняльного аналізу.
Крім того, кожні спогади є не тільки джерелом, а й до певної міри пам’яткою історіографії, бо дають оцінку періоду, явищу тощо, а ширше – пам’яткою суспільної думки того часу, коли вони були записані. Іноді провести чітку грань між спогадами й історичними працями практично неможливо. Наприклад, книга В.Винниченка „Відродження нації” належить одночасно і до першої, і до другої категорії. Вплив суспільної думки й обставин написання позначився на багатьох спогадах. Зокрема, Г.Лапчинський у спогадах, написаних в 1927 р. під час українізації, виділяє, хто з діячів ЦВК Рад України займав „правильну”, а хто „неправильну” позицію з національного питання. У спогадах борців за Радянську владу, записаних і виданих у 1950-1960-х рр., надмірно ідеалізується роль більшовицької партії й замовчуються протиріччя всередині неї, про які писали в спогадах у 1920-ті рр. Врахування всіх цих моментів дозволяє визначити відносну й абсолютну цінність спогадів та виділити в них різні види інформації.
Серед спогадів радянських діячів найбільший інтерес становлять книги Євгенії Бош та Володимира Антонова-Овсієнка. Євгенія Бош в 1917 р. була головою Обласного комітету РСДРП(б) Південно-Західного краю (Київська, Чернігівська, Волинська, Подільська, Полтавська губернії), головою Головного комітету РСДРП(б) – Соціал-демократії України, фактично очолювала перший радянський уряд України – Народний Секретаріат (формально вона була народним секретарем (міністром) внутрішніх справ). Книга Є.Бош „Рік боротьби” написана у 1924 р. й охоплює період з квітня 1917 р. по квітень 1918 р., коли автор знаходилася в центрі боротьби за Радянську владу в Україні. Незважаючи на окремі неточності, ця книга містить унікальні свідчення безпосереднього учасника й керівника тих подій, а також багато документів з особистого архіву автора. Книга Є.Бош вийшла вперше у 1925 р. (на жаль вже після смерті автора внаслідок тяжкої хвороби), а у 1990 р. була перевидана із додатком – автобіографічними листами Є.Бош до своїх дочок, написаними у 1922-1923 рр. Їх розшукав упорядник та науковий редактор видання 1990 р. П.Л.Варгатюк.[20] /24/
Володимир Антонов-Овсієнко видав свою книгу спогадів на рік раніше за Є.Бош. Перший том його „Записок про громадянську війну” вийшов друком у 1924 р. й має характерну назву „Жовтень у поході”. Будучи народним комісаром по боротьбі з контрреволюцією на Півдні Росії, В.Антонов-Овсієнко керував військовими операціями проти Центральної Ради й Каледіна. Його книга також містить значний документальний матеріал: записи телеграфних розмов із підлеглими йому командирами революційних загонів, бойові звіти, накази тощо. Природньо, що В.Антонов-Овсієнко більше підкреслює роль червоних загонів з Росії, якими він особисто командував, й недооцінює роль місцевих революційних сил.[21]
Цікаві свідчення про встановлення й організацію Радянської влади в Україні містять також спогади членів Народного Секретаріату: керуючого справами Георгія (Юрія) Лапчинського та народного секретаря освіти й повноважного представника ЦВК Рад України при РНК РСФРР Володимира Затонського.[22]
Перебіг збройної боротьби із націоналістичною контрреволюцією, розгром військ Центральної Ради революційними силами дозволяють відтворити спогади командирів та бійців червоногвардійських загонів Павла Єгорова[23], Дмитра Жлоби[24], Віталія Примакова[25], Ісидора Воробйова[26], Андрія Полу панова[27], Сергія Мойсеєва[28], І.Гончаренка[29], Сергія Козюри[30] тощо. Хід встановлення Радянської влади на місцях відомий також переважно зі спогадів старих більшовиків, червоногвардійців та інших учасників цієї боротьби[31].
Особливу категорію мемуарів становлять автобіографії радянських діячів – В.Затонського, М.Скрипника, Г.Кулика, К.Рокоссовського, В.Примакова та інших.[32]
Становище в таборі Центральної Ради допомагають відтворити спогади голови Генерального Секретаріату УЦР (з червня 1917 по 18 січня 1918 р.) В.Винниченка[33], губернського комісара УЦР на Чернігівщині Д.Дорошенка[34], членів УЦР А.Приходька[35], Г.Одинця[36], М.Рафеса[37], А.Гольденвейзера.[38] Стан військових сил Центральної Ради та їх бойові дії можна зараз дослідити також майже виключно за спогадами їх командирів та бійців.[39]
Висвітлити окремі важливі питання історії українського Жовтня допомагають і статистичні джерела, зокрема щодо національного складу пролетаріату України – це матеріали переписів населення 1897, 1917, 1926 рр., профспілкового обліку, обліку анкет колишніх червоногвардійців.[40]
Ретельне вивчення і співставлення всієї сукупності наявних джерел дозволяє відтворити, принаймні в основних рисах, історію встановлення Радянської влади в Україні наприкінці 1917 – початку 1918 рр. /25/
Примітки
[1] Бош Е.Б. Год борьбы. – К., 1990. – С. 22.
[2] Поликарпов В.Д. Пролог гражданской войны в России. Октябрь 1917 – февраль 1918. – М., 1976. – С. 16. Ссылка на: ЦГАОР СССР (ныне ГАРФ). Ф.8415. Оп.1. Д.174. Л.10, 22-23.
[3] Первый Всеукраинский съезд Советов // ЛР. – 1928. – №1. – С. 267-292; ВОСР. – Т. 2.
[4] Протоколи перших засідань ЦВК Рад України / Підг. О.І.Божко, Л.В.Яковлева // Архіви України. – 1989. – №2. –С. 28-37; №4. – С. 24-42.
[5] Областной съезд РСДРП(б) (Первое всеукраинское совещание большевиков)/ Подг. С. Шрайбер // ЛР. – 1926. – №5. – С. 64-92; Большевистские организации Украины в период установления и укрепления Советской власти (ноябрь 1917 – апрель 1918 гг.) Сб. док и мат. – К., 1962. – 757 с.; Большевистские организации Украины: организационно-партийная деятельность (март 1917 – июль 1918 гг.): Сб. док. и мат. – К., 1990. – 801 с.
[6] Утро новой эпохи. Протоколы №1-10 Совета Народных Комиссаров РСФСР Подг. Ю.А. Ахапкин, Л.К. Виноградов // Вопросы истории КПСС. – 1987. – №10. – С. 29-34; №11. – С. 3-11; 1988. – №2. – С. 59-73; №4. – С. 92-105.
[7] Протоколы заседаний Совета Народных Комиссаров РСФСР. Ноябрь 1917 – март 1918 гг. – М., 2006. – 520 с.
[8] Владимир Ильич Ленин. Биографическая хроника. – Т.5. Октябрь 1917 – июль 1918 гг. – М., 1974. – 740 с.
[9] Ленин В.И. ПСС. – Т. 35. (Октябрь 1917 – март 1918 гг. )
[10] Ленин В.И. ПСС. – Т. 50. (Письма. Октябрь 1917 – июнь 1919 гг.)
[11] Рубач М. К истории конфликта Совнаркома и Центральной Рады // ЛР. – 1925. – №2. – С. 53-85; Он же. К истории украинской революции (заметки и документы: декабрь 1917 – январь 1918) // ЛР. – 1926. – №6. – С. 7-35.
[12] Премислер І. До історії зовнішньої політики Центральної Ради (наукова публікація документів) // Архів Радянської України. – 1932. – №1-2. – С. 44-63; Німецько-австрійська інтервенція на Україні / Підг. до друку П. Пташинський. –Т. 1. – Х., 1933. – 235 с.
[13] Українська Центральна рада. Документи і матеріали: у 2-х т. – К., 1996. – Т. 1. – 591 с.; 1997. – Т. 2. – 424 с.
[14] Триумфальное шествие Советской власти. Док. и мат. – М., 1963. – Ч. 1-2.
[15] Директивы Главного командования Красной армии (1917-1920). – М., 1969. – 884 с.; Директивы командования фронтов Красной Армии (1917-1922). Сб. док. – М., 1971. – Т. 1. – 788 с.; Великая Октябрьская социалистическая революция на Украине. Сб. док. и мат. в 3-х т. – К., 1957. – Т. 2. – 721 с.; Т. 3. – 998 с.; Моряки в борьбе за власть Советов на Украине (ноябрь 1917 – 1920). Сб. док. – К., 1963. – 687 с.; Военно-революционные комитеты действующей армии. 25 октября 1917 – март 1918 гг. Сб. док. – М., 1977. – 659 с.; Из истории борьбы за установление Советской власти. Ноябрь 1917 – февраль 1918 гг. – М., 1943. – 176 с.; Коммунистическая партия – вдохновитель и организатор объединительного движения украинского народа за образование СССР. Сб. док. и мат. Изд. 2-е, доп. – К., 1972. – 680 с.
[16] Борьба за власть Советов на Киевщине (март 1917 – февраль 1918) Сб. док. и мат. – К., 1957. – 660 с.; Борьба за власть Советов в Донбассе. Сб. док и мат. /26/ – Сталино, 1957. – 406 с.; Харьков и Харьковская губерния в Великой Октябрьской социалистической революции. Сб. док. и мат. – Х.,1957. – 547 с.; Борьба трудящихся Черниговщины за власть Советов (1917 – 1919). Сб. док. и мат. – Чернигов, 1957. – 475 с.; Боротьба за владу Рад на Поділлі. Зб. док. і мат. – Хмельницький, 1957. – 307 с. тощо.
[17] Нові документи про Україну, підписані В.І.Леніним (1918-1920) // УІЖ. – 1960. – №2. – С. 3-7; До історії революційного руху в частинах Південно-Західного фронту в 1917-1918 рр. // УІЖ. – 1957. – №3. – С. 67-80; Солдатенко В.Ф. До оцінки організацій «українських більшовиків» //УІЖ. – 1989. – №7. – С. 49-56; Вбивство Л. Пятакова //УІЖ. – 1990. – №4. – С. 95-99; Божко О. Крути в документальних свідченнях //Київська старовина. – 1996. – №2/3. – С. 47-55.
[18] Покровский М.Н. От Истпарта //Покровский М.Н. Избр. произведения. – М., 1967. – Кн. 4. – С. 559.
[19] Антонов-Овсеенко В.А. Записки о гражданской войне. – М., 1924. – Т. 1. – С. 54. Прим.1; Бош Е.Б. Год борьбы. – С. 26, 84.
[20] Бош Е.Б. Год борьбы. – 2-е изд. С прил. биогр. писем автора /Под науч. ред. П.Л. Варгатюка. – К., 1990. – 447 с.
[21] Антонов-Овсеенко В.А. Записки о гражданской войне. – М., 1924. – Т. 1. Октябрь в походе. – 300 с., 6 схем.
[22] Лапчинський Г. З перших днів Всеукраїнської Радянської влади //ЛР. – 1927. – №5-6. – С. 46-66; Він же. Перший період Радянської влади на Україні. ЦВК та Народний Секретаріат //ЛР. – 1928. – №1. – С. 159-175; Він же. Боротьба за Київ. Січень 1918 р. //Там само. – №2. – С. 202-219; Затонський В. Уривки з спогадів про українську революцію //ЛР. – 1929. – №4. – С. 132-172; №5-6. – С. 115-141; 1930. – №5. – С. 140-172; Те саме //Архіви України. – 1990. – №1. – С. 40-66; №4. – С. 53-73.
[23] Егоров П.В. Первый «Октябрь» на Украине //Военное знание. – 1922. – №10. – С. 46.
[24] Жлоба Д.П. Заметки из боевого блокнота //На подъеме. – 1932.- №11. – С. 88-98; Он же. Бытность в походах (из послужного списка) //Исторический архив. – 1958. – №4. – С. 213-217.
[25] Примаков В.М. Краткий очерк истории 1-го полка червонного казачества (1919) //Дубинский И.В.Примаков. – М., 1968. – С. 132-133; Он же. Рейды червонных казаков //Сборник трудов Военно-научного общества при Военной академии. – М., 1922. – Кн. 2. – С. 152-200; Он же. Червонное казачество в гражданской войне //Красная конница. – 1935. – №3. – С. 2-17; Он же. Борьба за Советскую власть на Украине //Этапы большого пути. – М., 1962. – С. 182-202.
[26] Воробъев И.П. и др. Против гайдамаков //Красная летопись. – 1934. – №3. – С. 79-88.
[27] Полупанов А.В. Бронепоезд «Свобода или смерть» № 4. Полупановцы. Воспоминания командира бронепоезда. – Л., 1939. – 64 с.; Он же. Моряки бронепоезда «Свобода или смерть». – М., 1952. – 46 с.; Он же. «Свобода или смерть». – Донецк, 1966. – 247 с.
[28] Моисеев С.И. Симоновцы на фронте //Октябрьские дни в Москве и районах. – М., 1922. – С. 163-164; Он же. Полк рабочей Москвы. – М., 1960. – 107 с. /27/
[29] Гончаренко И. Красногвардейский отряд паровозостроительного завода // ЛР. – 1928. – №1. – С. 187-197.
[30] Козюра С. В Полтавській Раді // Боротьба за перемогу Радянської влади на Україні. – К., 1957. – С. 436-448.
[31] Табаков З. Октябрьская революция в Черниговщине // ЛР. – 1922. – №1. – С. 143-170; Покко С. Организация и борьба Красной гвардии в Харькове // Там же. – С. 44-48; Мищенко С. Январское восстание в Киеве // ЛР. – 1924. – №3. – С. 20-43; Иванов А. Центральная Рада и Киевский Совет // Коммунистическая мысль. – 1922. – №6(8). – С. 85-88; Патлах Н. Январское восстание и железнодорожники // Там же. – С. 89-90; Патлах М.С. В боротьбі за Радянську владу в Києві. Січневе повстання в Залізничному районі // ЛР. – 1928. – №1. – С. 176-186; Киевский Арсенал в пролетарской революции. – К., 1928. – 139 с.; Январский район в революционном движении. – К., 1928. – 120 с.; Великий Жовтень на Київщині. Збірник спогадів. – К., 1957. – 354 с.; 1917 год в Харькове. Сб. ст. и восп. – Х., 1927. – 383 с.; Харьков в 1917 году. Воспоминания. – Х., 1957. – 181 с.; Борьба за Советы на Екатеринославщине. Сб. восп. и ст. – Днепропетровск, 1927. – 292 с.; Борьба за Октябрь на Артемовщине. – Х., 1929. – 285 с.; Жовтень на Сумщині. Спогади. – Суми, 1958. –135 с. тощо
[32] Затонский В.П. Автобиография //Деятели Союза ССР и Октябрьской революции. Автобиографии и биографии. – М., 1989. – Ч.3. – Стб. 295; Скрыпник Н.А. Автобиография //Там же. – Стб. 47; Примаков В.М. Автобиография //ВИЖ. – 1967. – №12. – С. 119-123; Кулик Г.И. Автобиография //ВИЖ. – 1990. – №3. – С. 18-20; Рокоссовский К.К. Автобиография //ВИЖ. – 1990. – №12. – С. 86-87.
[33] Винниченко В. Відродження нації. Історія української революції (марець 1917 – грудень 1919 р.) – Київ – Відень, 1920. (Репринтне відтворення 1990) – Ч. 2. – 328 с.
[34] Дорошенко Д.І. Мої спомини про недавнє минуле //УІЖ. – 1992. – №6, 7-8, 9, 12; 1993. – №1, 2-3, 4-6; Дорошенко Д. Война и революция на Украине //Революция на Украине по мемуарам белых. – М.; Л., 1930. (Репринтное воспроизведение 1990) – С. 64-98.
[35] Прийдешній А. (Приходько) Арешт десяти //Зшитки боротьби. Альманах. – К., 1920. – С. 34-55.
[36] Одинець Г. Мої спогади про Центральну Раду. – Х., 1926. – 38 с.
[37] Рафес М.Г. Два года революции на Украине. (Эволюция и раскол «Бунда»). – М., 1920. – 168 с.
[38] Гольденвейзер А. Из киевских воспоминаний // Революция на Украине по мемуарам белых. – М.; Л., 1930. (Репринтное воспроизведение 1990) – С. 1-63.
[39] Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918. – Київ – Філадельфія,1995. – 493 с.; Удовиченко О. Перша боротьба за Київ (1917-1918) // Архіви України. – 1992. – №1-3. – С. 55-61; Петрів В. Неторованим шляхом // Вітчизна. – 1993. – №5-6. – С. 123-135; №7-8. – С. 137-154; Гончаренко А. Бій під Крутами // Україна. – 1994. – №4. – С. 10-13; Кучабський В. Від першопочатків до проскурівського періоду //Історія січових стрільців. – К., 1992. – С. 12-201; Цап С. Тернистими шляхами в ім’я держави // Самостійна Україна. – 1993. – Ч. 3. – 27 січня; Ч. 4. – 3 лютого; Михайлик М. Виступ першої української військової школи // Герої Крут. – /28/ Дрогобич,1995. – С. 68-72; Він же. Бій під Крутами // Там само. – С. 78-85; Смовський К. Гайдамацький кіш Слобідської України та його артилерія //Там само. – С.193-205 тощо.
[40] Труд и профсоюзы на Украине. Стат. справочник за 1921-1928. – Х., 1928. – 390 с.; Горб А. Червона гвардія м. Катеринослава (Дніпропетровське) в боротьбі за владу Рад. – Дніпропетровськ: Партвидав ЦК КП(б)У, 1933. – С. 34. /29/
Глава 3
Передумови Українського Жовтня
Великий Жовтень для мешканців Радянського Союзу був відомий майже виключно як перша в світі соціалістична революція, що започаткувала в Росії епоху соціалізму. Багато хто з колишніх громадян СРСР продовжує вірити, що вони жили при соціалізмі. Чи можна вважати це істиною? Як писав К.Маркс, етикетка поглядів відрізняється від етикетки будь-якого іншого товару тим, що може обманювати не тільки покупця, а й самого продавця. Якщо під соціалізмом розуміти першу стадію безкласового суспільства, де відсутня експлуатація людини людиною, то СРСР й подібні йому держави нічого спільного із соціалізмом не мають[1].
Безкласове комуністичне суспільство не виникає внаслідок чиєїсь суб’єктивної волі, не вводиться рішенням пленуму чи з’їзду, воно породжується капіталізмом у той момент, коли капіталістична формація досягає межі можливого, досягає краю свого розвитку, й породжується з тією ж необхідністю, з якою сам капіталізм народився в надрах феодальної формації в період кризи останньої.
Якими ж причинами була викликана революція 1917 р.? Чи можна вважати її соціалістичною? Причини Великої російської революції були детально проаналізовані нами в роботі „Державний капіталізм і модернізація Радянського Союзу”. Специфіка ж української революції заслуговує на окремий розгляд.
Перед Першою світовою війною на 1913 р. в Україні мешкало 35,2 млн. осіб, з них 28,4 млн. – у селах і 6,8 млн. (або 19,4%) у містах[2]. Це означає, що близько ¾ населення було зайнято в сільському господарстві. Отже Україна, як і вся Російська імперія, була типово аграрною країною.
3.1. Сільське господарство і селянство України на початку ХХ ст.
Про рівень розвитку сільського господарства України того часу свідчить уже той факт, що при кількості зайнятих, яка більш ніж у десять разів перевищувала промисловість, воно давало лише 51,8% валової продукції народного господарства, тоді як промисловість – 48,2%[3]. Середня врожайність зернових по дев’яти українських губерніях Російської імперії становила у 1913 р. 9,67 ц/га. Це на тих самих кращих у світі українських чорноземах! Для порівняння, в тому ж році врожайність зернових у всій Російській імперії була 8,4, у США – 12,5, Франції – 12,8, Англії – 18,4, Німеччині – 20,7 , Японії – 22,7 ц/га[4]. Середнє виробництво зерна на душу населення становило в Україні у 1909-1913 рр. 628 кг (у 1913 – 658 кг), в той час як всього по Російській імперії – 509 кг, а в США – 1075,2 кг[5]. Причини такої низької продуктивності праці криються у виробничих відносинах, що панували в сільському господарстві України того часу. Основний засіб виробництва – земля – був розподілений таким чином. /30/
Таблиця 1.
Розподіл землеволодінь в Україні на 1915 р.[6]
| Категорія землевласників |
Млн. десятин |
% до загалу |
| Дворяни |
8,9 |
20,2 |
| Купці, міщани, іноземці, торговельно-промислові товариства |
3,3 |
7,6 |
| Уділи, церкви, монастирі |
1,6 |
3,6 |
| Держава, міста, установи |
2,4 |
5,4 |
| Селяни (надільна земля) |
19,1 |
43,3 |
| в т.ч. куркулі |
5,9 |
13,4 |
| Селяни (покупна земля) |
8,8 |
20,0 |
| в т.ч. куркулі |
7,1 |
16,1 |
| Всього |
44,1 |
100 |
За підрахунками М.Рубача, автора монографії про аграрну революцію в Україні, на 1917 р. в Україні було 4.011.000 селянських дворів. З них 487 тис. дворів (12,2%) віднесені до категорії заможних, 1.197 тис. (29,9%) – середняки, а 2.293 тис. дворів (57,1%) – бідняцьких. 2.293 тисячам бідняцьких господарств належало всього 5,1 млн. десятин землі, а поміщикам в цілому (включаючи церкви, уділи, тобто власність царського двору, державні установи тощо) – 14 млн. десятин, куркулям – 13 млн. Якщо середній розмір земельного володіння бідняцьких господарств у 1915 р. становив 2,2 десятини, то середній розмір володінь куркулів – 25,4 десятини на двір. На одне поміщицьке господарство припадало у 1887 р. (на жаль більш пізні дані на розшукати не вдалося) пересічно 721,4 десятини землі.[7] Як бачимо основна маса безпосередніх виробників не була відокремлена від засобів виробництва, тобто провідна галузь економіки України – сільське господарство – не пройшла ще навіть першої стадії капіталістичної формації – етапу первісного капіталістичного нагромадження, бо сутністю цього етапу, за К.Марксом, є як раз відокремлення безпосереднього виробника від засобів виробництва.
За розрахунками економістів того часу, щоб хоч якось утримувати звичайну селянську сім‘ю в 6-7 осіб при тодішній середній врожайності, селянинові треба було 8-10 десятин землі на двір. Отже більшість селян, щоби вижити, мусили йти на уклін до поміщика, орендуючи в нього землю на кабальних умовах: за користування клаптиком поміщицької землі селянин-бідняк найчастіше віддавав половину врожаю або мусив сам зі своєю жінкою, конем чи волами в найгарячішу пору сівби чи жнив обробляти панські поля. Навіть там, де переважала грошова форма орендної плати, вона здебільшого поєднувалася із різними формами додаткових робіт у поміщицькому господарстві. За підрахунками економіста П.П.Теличука, за 50 років після реформи 1861 р. селяни України виплатили поміщикам за оренду землі 3 млрд. царських рублів.[8] Фактично і орендна плата, і /31/ відробіткова система залишалися трохи відозміненими формами феодальної ренти (грошової і відробіткової).
Останніми роками у вітчизняній літературі поширився образ куркуля як такого собі сільського фермера чи аграрного бізнесмена. Цьому сприяла й офіційна радянська трактовка куркульства як сільської буржуазії. Не заперечуючи наявність буржуазних відносин (найманої праці) в їх початковій стадії як у поміщицьких, так і в куркульських господарствах, слід все ж зазначити, що основний дохід переважна більшість куркулів отримувала за рахунок лихварської, або кабальної (напівфеодальної) експлуатації. Про це недвозначно свідчать сучасники: від земських статистиків та економістів до письменників-класиків української літератури („Глитай або ж павук” Марка Кропивницького тощо).
Окрім лихварства (надання позик під процент зерном чи грошима), існувало ще декілька шляхів куркульського визиску бідняків. Кожне четверте селянське господарство України не мало коней. Щоб обробити свій наділ, бідняк наймав коня в куркуля. Звичайна розцінка такої допомоги була (наводимо дані за 1920-ті рр., але навряд чи до 1917 р. ці відносини суттєво відрізнялися): „або пуд (зерна за день), або бабі жати п’ять днів”. Чимало випадків траплялося, коли при відробітці за коня взагалі не рахували, скільки днів відпрацьовують, а робили стільки, скільки покличуть, й коли покличуть. Якщо врахувати, що пуд зерна тоді коштував від 70-80 (жито) до 1 крб. 10 коп. (пшениця), то день найважчої роботи в жнива оцінювався куркулем у 15-20 копійок. Справжній наймит коштував у 5-6 разів дорожче.[9]
Втративши найкращі для жнив дні на роботу на панському чи куркульському полі, бідняк на власному – ясна річ – збирав врожай із запізненням, тобто менше, ніж у багатих сусідів, й цього врожаю знову ж таки не вистачало до нового врожаю. Через це бідняк знову ішов на уклін до глитая позичати в нього хліб до нового врожаю, погоджуючись на найважчі кабальні умови.
В.І.Ленін в своєму фундаментальному дослідженні „Розвиток капіталізму в Росії” (1899 р., друге доопрацьоване видання 1908 р.), описавши розвиток буржуазних відносин в сільському господарстві, далі пише: „Кажучи вище, що селянська буржуазія є господарем сучасного села, ми абстрагували ці стримуючі розклад фактори: кабалу, лихварство, відробітки тощо. В дійсності ж справжніми господарями сучасного села є здебільшого не представники селянської буржуазії, а сільські лихварі та сусідні землевласники (тобто поміщики – А.З.)”.[10]
Канадський історик Орест Субтельний так оцінює вплив зазначених виробничих відносин на розвиток сільського господарства: „Зрозуміло, що хронічний брак грошей, характерний для 90% населення України, мав значні наслідки для економіки. Більшість селян не могли дозволити собі купити ні додаткової землі для прирощення наділів, ні сучасного реманенту (вже не кажучи про машини) для підвищення продуктивності… Селянин-орач, упряжений в дерев’яного плуга, був на Україні звичайним явищем. Відсутність достатньої кількості грошей ослаблювала внутрішній ринок /32/ України й перешкоджала розвиткові торгівлі, промисловості та міст, перетворюючи країну на застійну калюжу в економіці імперії”.[11]
Чи варто дивуватися за таких умов, що більшість селян могли бачити на своєму столі м’ясні страви лише кілька разів на рік – під час великих церковних свят? За обрахунками Ветеринарного управління МВС Росії, середнє споживання м’яса у 1912-1913 рр. становило в Європейській частині імперії 11,47 кг на душу населення на рік, в тому числі в містах із населенням більше 50 тис. мешканців – 68,63 кг на рік, в дрібних містечках та селах – 4,91 кг на рік.[12]
Погане харчування, виснаження організму важкою працею, скупченість у погано провітрюваних і ледь освітлених хатах, антисанітарні умови життя й побуту (в одній хаті з людьми особливо взимку часто перебував молодняк майже всієї домашньої худоби і птиці – ягнята, поросята, курчата тощо) – все це сприяло поширенню інфекційних, ревматичних і травматичних захворювань, що спричиняло високу й передчасну смертність населення.
Розстріляний денікінцями в 1919 р. молодий український поет Василь Чумак писав про становище українського селянства напередодні революції 1917 р., поєднуючи поетичний образ із жорстокою правдою життя:
Ряд хаток, пошарпані, подерті,
Мов старесенькі бабусі похилились.
Кіллям стіни протрухнявілі підперті,
Щоб од вітру та й не завалились.
О народе! Чи ти бачив сонце:
Хоч один тонюсінький промінчик долі?
– Де ж? Ганчіркою забите в нас віконце.
Голі й босі. Босі й голі.
Земський лікар В.М.Бурлаков у 1889-1891 рр. дослідив захворюваність та смертність населення Хорошківської волості Кобеляцького повіту Полтавської губернії (порівняно непоганої серед інших губерній України). На основі амбулаторних книг лікарень, метричних книг церков, посімейних списків волості та інших джерел В.М.Бурлаков підрахував, що на 19.392 особи, які мешкали у волості за цей період (5 місяців 1889 р., всі 12 місяців 1890 р., 5 місяців 1891 р.) було зареєстровано 8.426 випадків захворювань та 732 випадки смертей. За рівнем забезпеченості землею (а це для селян тоді була головна ознака їх матеріального становища) ці випадки розподілялися таким чином (див. Табл. 2). Тобто захворюваність у безземельних була в три рази вище, а смертність – в п’ять разів вище, ніж у селян, що мали понад 15 десятин землі. Середній вік померлих становив для 1-ї групи – 14 років, для 2-ї – 15 років, для 3-ї – 17 років, для 4-ї – 27 років, для 5-ї – 36 років, для 6-ї – 41 рік.[13] /33/
Такий середній вік померлих був обумовлений в першу чергу високою дитячою смертністю. Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. кожен п’ятий з числа народжених в Україні вмирав у віці до одного року. Причому майже всі дослідники того часу відзначають чітку зворотню залежність високої смертності від ступеню матеріального добробуту населення.[14] Наприклад, в Одеському повіті у 1909 р. загальний рівень смертності становив 38,6 на 1000 осіб населення, в тому числі серед „русько-малоруського населення” (росіян та українців) – 45 на 1000, а серед німецького населення – 19,2 на 1000 (німецькі колоністи як правило були у значно кращому економічному і правовому становищі, ніж селяни).[15] За існуючою структурою смертності в Європейській частині Російської імперії того часу половина мешканців не доживала до 25 років, а середня очікувана тривалість життя новонароджених становила 34 роки.[16]
Таблиця 2.
Захворюваність та смертність селян в залежності від їх матеріального становища (за даними Хорошківської волості Кобеляцького повіту Полтавської губернії 1889-1891 рр.)[13]
| № групи | Кількість землі на двір(десятин) |
Населення |
Захворювань |
Смертей |
||
|
Всього |
у % до групи |
Всього |
У % до групи |
|||
| 1 | Безземельні |
2.834 |
2.376 |
83,8 |
169 |
5,96 |
| 2 | 0-0,75 |
4.547 |
2.066 |
45,4 |
191 |
4,2 |
| 3 | 0,75-5 |
6.855 |
2.365 |
34,5 |
253 |
3,7 |
| 4 | 5-10 |
2.642 |
877 |
33,2 |
79 |
3,0 |
| 5 | 10-15 |
1.228 |
398 |
32,4 |
25 |
2,1 |
| 6 | Більше 15 |
1.286 |
344 |
26,6 |
15 |
1,2 |
| – | Всього |
19.392 |
8.426 |
– |
732 |
– |
3.2. Промисловість і робітничий клас України на початку ХХ ст.
Розвиток капіталістичних відносин в Україні на початку ХХ ст. був дещо вищим, ніж в цілому по Російській імперії: у валовому обсягу продукції народного господарства частка промисловості складала, як уже було зазначено, 48,2%, тоді як всього в імперії – 40%. Україна в 1913 р. давала 78% видобутку кам’яного вугілля (Донбас), 72% залізної руди (Криворіжжя), 57% заліза й сталі Російської імперії.[17]
В той же час частка населення України, зайнятого в сучасних індустріальних (модернізованих) галузях економіки, була вкрай низькою. На 1913 р. в містах жило лише 19,4% населення України. За переписом 1897 р. в Україні було 1.478.109 осіб, віднесених до категорії робітників, в тому числі:
Поденники і чорнороби 199.491
Слуги 430.693
Сільськогосподарські робітники 424.569 /34/
Промислові робітники 425.419.[18]
Причому в цифру 425,4 тис. промислових робітників включені й ремісники і робітники дрібних ремісничих майстерень. Відомий український радянський історик Михайло Рубач за матеріалами того ж перепису нарахував по дев’яти українським губерніям лише 316,2 тис. облікованих робітників промисловості і залізничного транспорту.[19]
На 1917 р. чисельність всього пролетаріату України за підрахунками того ж М.Рубача, зросла до 3612 тис. осіб, у тому числі промислових робітників 893 тис., залізничників – 121 тис., будівельників – 300 тис., міської ремісничої промисловості – 230 тис., сільської ремісничої промисловості – 444 тис., сільгоспробітники – 1.200 тис., домашні слуги – 365 тис., робітників міського транспорту – 59 тис. осіб. Враховуючи родини, пролетаріат України становив у 1917 р. 13,1% населення, в тому числі промисловий – 3,2%. Однак навіть у вугільній та металургійній галузях значна частина робітників зберігали свої клаптики землі в селах й на літо поверталися у село для зайняття сільським господарством.[20]
Структура робітничого класу України на початку ХХ ст. суттєво змінюється. Якщо у 1895 р. 64% усіх фабрично-заводських робітників України працювали у легкій та харчовій промисловості і лише 36% – у важкій, то на 1912 рік ці відсотки становили відповідно 39% і 61%. В умовах зубожіння населення і відповідно вкрай вузького внутрішнього ринку важка промисловість, що постачала вугілля, сталь, машини для всієї імперії, а особливо казенних замовлень (військова промисловість, будівництво залізниць), розвивалася більш швидкими темпами, ніж легка і харчова.
Більшість робітників України працювало по 10 і більше годин на добу. Середня заробітна плата робітника промисловості в Україні становила у 1913 р. 216 руб. на рік (у 1910 р. вона сягала 22% середньої платні робітника в Європі). Найбільшою вона була в металообробній промисловості – 347 руб., найменшою у харчовій – 139 руб. Частими була випадки видачі зарплати талонами на продукти в заводській лавці. В Донбасі переважна більшість робітників жили в землянках або казармах, в інших містах – на окраїнах у найгірших і найдешевших помешканнях.[21] Серед 118 міст України на 1917 рік лише 55 мали водогін, 15 – каналізацію, 14 – трамвай. За даними на 1904 рік лише 14 міст підросійської України мали електричне освітлення, до 1917 року їх число зросло в кілька разів[22], але для основної маси робітників більшість вищевказаних ознак цивілізації були недоступні.
Письменність у віці 9 років і більше за переписом 1897 р. серед усього населення українських губерній становила 26,5%, в тому числі серед українців 23,6% (38,5% серед чоловіків, 12,4% серед жінок). На 1914 рік відсоток письменних у тому ж віці В.Кубійович подає 42%, хоча джерел цієї цифри не вказує.[23] Серед „промислового населення” на 1897 р. письменних було 50,8 %, на 1914 р. за даними В.Голубничого, – близько 70 %.[24] /35/
Щодо національного складу пролетаріату України на 1917 р. на жаль точні дані відсутні. Повні дані є лише за переписами 1897 р. (за 20 років до революції) і 1926 р. (через 9 років після революції). Перший всеросійський перепис населення 1897 р. не подавав поділу населення за національністю, проте з його матеріалів можна дізнатися про розподіл мешканців за місцем народження та рідною мовою. Дослідивши ці матеріали, всього по дев’яти українських губерніях Микола Порш нарахував 1.479 тис. робітників та прислуги, з них 1.042 тис. або 70% народилися у тих губерніях, де їх застав перепис. А всього родом з України було 1.236 тис. або 84% усіх робітників та прислуги. Серед 425 тис. робітників промисловості, транспорту і торгівлі зайшлих робітників (тобто тих, що народилися не в тих губерніях, де жили на момент перепису) було 189 тис. або 44,5%, отже більше половини (55,5%) цих робітників становили саме місцеві[25].
М.А.Рубач за даними того ж перепису 1897 р. по дев’яти українським губерніям підрахував, що серед 316,2 тис. облікованих робітників промисловості і залізничного транспорту України малоросійську (українську) мову визнали рідною 52,2%, в тому числі серед шахтарів 30%, металістів – 31%, залізничників – 41%. На жаль методику своїх рохрахунків М.Рубач не розкриває, а в тих виданнях перепису, на які він посилається, вказано не чисельність робітників, а чисельність „промислового населення” (тобто всіх, зайнятих певним видом діяльності – включаючи ремісників, власників підприємств, їх адміністрацію).[26]
За 20 років, що пройшли між 1897 і 1917 р., чисельність промислового робітничого класу України зросла майже втричі. Значно зріс наплив робочої сили з українського села й дещо зменшилася частка вихідців з Росії. Цю тенденцію було помітно вже наприкінці ХІХ ст.: серед шахтарів Донбасу вихідці з центральної Росії становили у 1871 р. – 82,5%, у 1884 р. – 59,9%, у 1900 р. – 55,7%. Зменшенню міграцій російських селян в Україну сприяв розвиток промисловості у самій центральній Росії на початку ХХ ст. Середня платня там була на 12% вища, ніж в Україні. Тому більшість нових робітників промисловості України вже походили з українського села.[27]
За роки першої світової війни промисловий пролетаріат України зріс з 631,4 тис. осіб у 1914 р. до 893 тис. у 1917 р., тобто майже на ⅓. Однак це поповнення було далеко не однорідним. Як згадував більшовик А.Іванов, наприклад, на київський „Арсенал” в ті роки прийшло чимало бажаючих, „працюючи на оборону („Арсенал” випускав гармати для російської армії. – А.З.), звільнитися від фронту: різні хазяйчики, дрібні спекулянти, крамарі тощо. Усі ці елементи старалися задовольнити начальство зразковістю і слухняністю”.[28] Саме такі дрібнобуржуазні елементи й могли становити основну масу „робітничих” куренів вільного козацтва у 1917 р.
В той же час група мобілізованих в армію кваліфікованих робітників з центральної Росії, в основному з Москви й Петрограду, була в 1916 р. направлена на важливі для армії підприємства, зокрема той же київський „Арсенал” (серед них і були більшовики А.Іванов, В.Стригін тощо). В зв’язку із просуванням фронту в Україну було евакуйовано декілька /36/ підприємств з Прибалтики (ризькі заводи ВЕК, Лейтнера, Шпілберга, „Герлях і Пульст”, Мелгозе – в Харків, „Уніон” і „Старс” – в Катеринослав, взуттєва фабрика Метесона – в Київ тощо) і Польщі (частина Варшавського арсеналу, серед робітників якого була група польських соціал-демократів на чолі з І.Фіалеком, переведена на Київський).[29]
Крім кваліфікованих робітників, у важку промисловість України було направлено чимало чорноробів з Середньої Азії, Китаю, Персії та полонених. На 1916 р. на шахтах Донбасу працювало 48 тис. військовополонених.[30]
Перший після революції 1917 р. повний перепис населення в Радянській Україні, як і всьому СРСР, було проведено 18 грудня 1926 року. Переписи населення 1917 і 1920 років через обставини воєнного часу значну частину населення просто не могли охопити. За даними перепису 1926 р. серед робітників промисловості України українці становили 41,6%.[31] Такі ж дані подає і довідник, виданий Всеукрпрофрадою і Наркоматом праці УСРР в 1928 р., На 1 квітня 1926 р. серед індустріальних робітників республіки, обчислених у 716.200 осіб, українці складали 41,6%, росіяни 40,6%, євреї – 12,0%, інші – 5,8%. Серед робітників залізничного транспорту (175.883 особи) українців було 69,1%, росіян 24,7%, євреїв – 0,7%, інших – 5,5%. В той же час українською мовою як розмовною в побуті користувалися лише 22,2% робітників промисловості і 41,7% залізничників. На загальних зборах профспілок українську вживали лише 2,7% залізничників і ще менше промислових робітників.[32]
Таблиця 3.
Національний склад робітників і службовців Української СРР у 1926 р.[33]
| Національність | Промисловість | Залізничний транспорт | Разом |
% |
| Українці |
297.939 |
121.535 |
419.474 |
47,0 |
| Росіяни |
290.777 |
43.443 |
334.220 |
37,5 |
| Євреї |
85.944 |
1.232 |
87.176 |
9,8 |
| Інші |
41.539 |
9.653 |
51.192 |
5,7 |
| Всього |
716.200 |
175.883 |
892.083 |
100 |
Значна частина росіян (для порівняння, серед населення України у 1926 р. вони становили лише 9,2%) і панування російської мови та культури серед робітників України були наслідком її колоніального становища в складі Російської імперії. Близька ситуація була, приміром, на Західній Україні під владою Польщі: за польським переписом 1931 р. серед робітників Західної України українців було 34%, поляків – 48,8%, євреїв – 15,2%, інших – 1,9%.[34] В підросійській Україні робітничий клас був переважно русифікований, під владою Польщі – полонізований. Це характерно для багатьох колоній, коли у передових галузях економіки, зокрема промисловості, були зайняті переважно представники панівної нації. Наприклад, у французькій колонії Алжирі до 1962 р. (до здобуття незалежності) серед чисельно невеликого робітничого класу переважали /37/ французи. В Баку за переписом 1913 р. серед робітників і службовців азербайджанці становили 37,6%, росіяни – 24,7%, вірмени – 20,4%, дагестанці – 9,2%, інші – 8,1%. Причому серед службовців адміністрації азербайджанці становили 11,7%, серед майстрів та підмайстрів 16,1%, серед робітників та учнів – 46,8%, серед чорноробів – 55,8%[35].
Характеризуючи національну відмінність міста і села у Російській імперії на 1917 р., Лев Троцький писав: „Населення міст на окраїнах цілком відрізняється за національним складом від населення сіл. На Україні та в Білорусії поміщик, капіталіст, адвокат, журналіст – великорос, поляк, єврей, іноземець; сільське ж населення – геть усе українці й білоруси. В Прибалтиці міста були осередками німецької, російської та єврейської буржуазії; село – геть усе латиське й естонське. В містах Грузії переважало російське і вірменське населення, як і в тюркському Азербайджані. Відокремлені від основної народної маси не тільки рівнем життя й звичками, але й мовою, наче англійці в Індії; зобов’язані захистом своїх володінь і доходів бюрократичному апарату; нерозривно пов’язані із пануючими класами всієї країни, поміщики, промисловці й торговці на окраїнах групували навкруг себе вузьке коло російських чиновників, службовців, вчителів, адвокатів, журналістів, почасти й робітників, перетворюючи міста в осередки русифікаторства й колонізаторства”.[36]
Повною мірою це стосується й України. За даними перепису 1897 р. серед великих міст України українці переважали лише у Полтаві – 55,8%, тоді як у решті міст становили меншість: у Києві – 22,1%, в Харкові – 25,9%, в Катеринославі – 15,9%, в Чернігові – 36,5%, в Одесі – 9,4%.[37] За підрахунками Д.Чорного, на 1897 р. в 61 місті Лівобережжя, Катеринославщини і Таврії (без Криму) жило 1.107.196 осіб, в т.ч. 535.157 українців або 48,3%. Росіяни становили 32,2% міського населення, але панівною мовою (і культурою) в містах була саме російська[38].
В той же час дані переписів 1897 і 1926 років не можна механічно переносити на 1917 р.: склад пролетаріату за цей період сильно змінився. Досить сказати, що чисельність промислових робітників України скоротилася з 893 тис. осіб у 1917 р. до 277 тис. у 1923 р.[39] – більш як втричі. Частина робітників загинула в громадянській війні, частина пішла в партійний і державний апарат, частина повернулася у село (яскравим прикладом останнього в літературі є образ старшого брата Павла Корчагіна Артема – українського залізничника, що на початку 1920-х рр. через голод і розруху переїхав до села – в романі Миколи Островського „Як гартувалася сталь”).
Про національний склад робітників України у 1917 р. дозволяють судити на жаль дуже фрагментарно збережені й опубліковані дані перепису чи переписів 1917 р. Зокрема в Києві міське статистичне бюро провело перепис населення 16 вересня 1917 р. Він виявив, що в місті перебуває 467.591 особа, в тому числі самодіяльного населення 240.092, серед них робітників – 83.312 або 34,7%. Причому в національному складі робітників /38/ Києва відсоток українців був більшим, ніж в усьому населенні міста (табл. 4).
Таблиця 4.
Національний склад населення міста Києва
за переписом 16.09.1917 р. (%)[40]
|
Національність |
Все населення |
Робітники |
| Росіяни |
49,5 |
48,2 |
Українці |
16,4 |
21,0 |
| Поляки |
9,2 |
8,9 |
| Євреї |
18,7 |
8,8 |
| Інші |
6,2 |
13,1 |
Близьким був і національний склад населення Катеринослава. Даних щодо розподілу за національностями робітників Катеринослава на 1917 р. в нас немає, але їх деякою мірою можуть замінити дані про національний склад червоногвардійців Катеринослава за анкетами 1928 р. (табл. 5.)
Таблиця 5.
Національний склад населення міста Катеринослава
й Червоної гвардії міста на 1917 р. (%)[41]
|
Національність |
Все населення |
Червона гвардія |
Росіяни |
17,28 |
40,9 |
| Українці |
30,07 |
37,7 |
| Євреї |
35,25 |
9,6 |
| Білоруси |
4,48 |
7,1 |
| Інші |
12,92 |
4,4 |
По інших містах України навіть таких даних на жаль розшукати не вдалося. Проте слід зауважити, що Київ та Катеринослав входили до п’ятірки найбільших міст України, в яких чисельність мешканців була більше 100 тис., а відсоток українців в таких містах був меншим, ніж у малих містах і серед всього міського населення. Це засвідчують, наприклад, дані міського перепису 1923 р. (табл. 6).
Таблиця 6.
Національний склад населення міст Української СРР
за переписом 1923 р. (%).[42]
| Населення міст | Українці | Росіяни | Євреї | Інші |
| Понад 100 тис. |
22,71 |
39,01 |
31,99 |
6,29 |
| 50-100 тис. |
24,69 |
25,15 |
35,20 |
4,96 |
| 20-50 тис. |
39,29 |
26,77 |
28,91 |
5,03 |
| 10-20 тис. |
54,54 |
17,60 |
24,18 |
3,48 |
| Менше 10 тис. |
51,18 |
17,40 |
27,77 |
3,65 |
| В цілому по УСРР |
38,49 |
27,22 |
29,40 |
4,89 |
/39/
Ще один спосіб визначити національний склад робітників України на 1917 р. – аналізувати списки прізвищ, зафіксованих в документах того часу, – так звані випадкові вибірки. Наприклад, список робітників Київського „Арсеналу”, загиблих під час жовтневого 1917 р. і січневого 1918 р. повстань, налічує 24 прізвища (тих чиї прізвища збереглися й були встановлені). З них треба виключити Олександра Горвіца – голову ревкому „Арсеналу” в січні 1918 р., який був студентом. З решти 23 прізвищ близько 11 можна віднести до українських за походженням: Колюшниченко, Титаренко, Аніщенко, Бондаренко, Іваненко, Кириленко, Крушельницький, Максак, Сагайдачний, Федоренко, Забавський.[43]
Іншу вибірку подає список депутатів, обраних до Харківської Ради робітничих і солдатських депутатів від найбільшого в місті Харківського паровозобудівного заводу 8 листопада 1917 р., опублікований у газеті „Известия Юга” 10 листопада того ж року. В списку 28 прізвищ, з них 14 – українських: Щербина, Заривайко, Романович, Нехаєнко, Дзюба, Демчук, Радченко, Литвиненко, Бондаренко (від більшовиків), Мельниченко, Бондаренко (від меншовиків), Гринько Ф., Гринько Н., Беличенко.[44]
Однак цей метод визначення національного складу не може гарантувати надійні дані. Наприклад, відомі діячі російського революційного руху Петро Мойсеєнко й Микола Криленко попри свої яскраво українські прізвища не мають жодного відношення до українців.[45] Натомість, Михайло Драгоманов і Микола Фітільов (Хвильовий), яких за формою прізвища слід було б віднести до росіян, були представниками саме українського народу, діячами українського соціалізму й комунізму.
Згідно з даними по Києву й Катеринославу, частка українців серед робітників була вищою, ніж серед усього населення міста (табл. 3 і 4), що й природньо: серед робітників українцеві було влаштуватися легше, ніж серед службовців і чиновників. Крім того, слід пам’ятати, що восени 1917 р., особливо після проголошення Української Народної Республіки, частина росіян – робітників, солдат, більшовиків – виїхали у Радянську Росію.
Отже дані перепису 1897 р., за яким 52% робітників промисловості й залізничного транспорту України були українцями, слід визнати найбільш близькими до ситуації 1917 р. Це підтверджують і дані профспілкового обліку Київської губпрофради на 1 жовтня 1923 р.: на 19 найважливіших підприємствах Києва серед робітників українці становили 51,1%, росіяни 32,6%, євреї 8,7%, інші 7,6%. В місцевих фабрично-заводських округах Київщини українці становили 55%, росіяни – 11%, євреї – 25%. В той же час розмовною мовою українську назвали лише 15,8% робітників Києва.[46]
Таким чином, промисловий пролетаріат України напередодні революції 1917 р. був багатонаціональним за своїм складом. Хоч колоніальний статус України й обумовив значну русифікацію робітничого класу, не менше половини його складали українці, решту – росіяни, євреї, поляки, латиші, німці, представники інших народів.
Протягом кінця ХІХ – початку ХХ ст. в числених виступах (страйках, мітингах, демонстраціях, повстаннях) та організаціях (професійні спілки, робітничі партії, насамперед РСДРП) сформувалися міцні революційні традиції українського пролетаріату, навички боротьби проти самодержавства й капіталістичного гноблення. Ці традиції дозволили саме робітничому класові відіграти провідну роль в буржуазно-демократичних революціях 1905-1907 та 1917-1921 рр., революціях, які остаточно змели феодальну систему і характерний для неї політичний режим, усунувши перешкоди для буржуазного розвитку (у формі державного капіталізму) країни, або її модернізації, як прийнято зараз говорити. /40/
3.3. Національне питання в Україні на початку ХХ ст.
Характеризуючи умови пролетарської (як вважали більшовики) революції 1917 р. в Україні, Микола Скрипник писав: „У країні, де переважає селянське населення, де пролетаріат фабрично-заводський кількісно дуже невеликий, а організаційно надзвичайно ослаблений безперервними кровопусканнями; у країні, де величезна правобережна частина живе багато в чому ще в умовах кріпосницьких латифундій і первісного капіталістичного нагромадження, у такій країні пролетаріат лише в тому випадку зможе твердо завоювати владу і будувати комуністичне життя, коли він зможе здобути широкий вплив на пролетарські й напівпролетарські верстви селянства.” Саме тому, на його думку, в перемозі пролетаріату важливу роль відігравало правильне розуміння ним національного питання й національно-визвольних завдань української революції зокрема.[47]
Із розвитком в Україні буржуазних відносин та появою капіталістичного укладу в другій половині ХІХ ст. починається процес формування української нації. Це в свою чергу викликає посилення національного гноблення з боку російського царизму, що прагнув задушити ті визвольні рухи, які підточували трухляву будівлю імперії Романових. Українська мова стає не тільки говіркою забитих селян, а й засобом вираження народних прагнень докорінної зміни існуючого ладу, прагнень до соціального і національного визволення.
Ще з кінця ХVIII ст., коли були ліквідовані останні залишки української автономії в складі Російської імперії, кожен українець знав, що звертаючись до будь-якої державної установи (починаючи від волосного правління, суду, школи тощо), він повинен перейти на російську мову. Та й подальший його успіх на службі чи в суспільстві залежав від того, наскільки добре він не тільки буде говорити російською, а й думати й відчувати себе росіянином, наскільки добре він забуде все українське.
В 1860-х рр. українська інтелігенція вперше намагається перетворити українську мову на літературну, на засіб впливу на суспільство, увести її в культурну й освічену сферу міського життя. Це викликає гостру й недвозначну реакцію самодержавства.
18 липня 1867 р. міністр внутрішніх справ Російської імперії П.Валуєв видав циркуляр, схвалений самим царем: оскільки „ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може, і що наріччя їхнє, яке /41/ вживається простолюдом, є та ж російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі… Міністр внутрішніх справ визнав за необхідне надалі до погодження з міністром народної освіти, обер-прокурором святішого синоду і шефом жандармів щодо друкування книг малоросійською мовою, дати по цензурному відомству розпорядження, щоб до друку дозволялися тільки такі твори, що належать до царини красного письменства; пропуск же книг малоруською мовою як духовного змісту, так і навчальних і взагалі призначених до початкового читання народу припинити.”[48]
18 травня 1876 р. російський цар Олександр ІІ, перебуваючи у м. Емс в Німеччині (біля Вісбадену), підписує новий указ (Емський) щодо заборони друку і поширення книжок українською мовою. Цей указ забороняв: 1) ввезення в межі імперії без особливого на те дозволу будь-яких книжок і брошур українською мовою, виданих за кордоном; 2) друкування й видання в імперії оригінальних творів і перекладів цією говіркою за вийнятком історичних документів і белетристики (останні мали друкуватися виключно російським правописом і за дозволом Головного управління друку); 3) сценічні вистави і читання малоруською говіркою і друкування нею текстів до музичних нот.[49]
Ці заборони було скасовано лише революцією 1905-1907 рр., але після її поразки царизм знову починає наступ на права пригноблених народів, в тому числі українського. Депутат Державної Думи Росії від робітників Катеринославської губернії більшовик Григорій Петровський 20 травня 1913 р. говорив з думської трибуни: “Я – представник пролетаріату однієї з народностей, яких цькує і пригноблює уряд. В Катеринославській губернії проживає 7/10, якщо не більше, українців, яких офіційно називають малоросами… Українцеві досить оголосити читання лекції українською мовою, й хоч ця лекція не матиме за своїм змістом нічого політичного й злочинного, нічого незаконного її буде заборонено, її буде заборонено. Чому? Тому що вона читатиметься українською мовою…
Українці, зволите бачити, не мають права на рідну мову ні в середній, ні в нижчій школі, ні в земствах, ні у сеймах.
Справжнє розв’язання національного питання у Росії, як і в інших країнах, можливе лише за цілковитого демократизму, що забезпечує послідовний і вільний розвиток національностей на основі цілковитого самовизначення. Прискорити прихід такого ладу може тільки цілковите злиття пролетарів усіх національностей у боротьбі за соціалізм проти всякої буржуазії і проти наших поміщиків, які розпалюють національну ворожнечу.
Коли Європа скидала з себе кайдани кріпосництва і абсолютизму для того, щоб закласти міцні підвалини політичної свободи, прогресу, цивілізації та культури, вся буржуазія визнавала саме гасло права кожної нації на самовизначення. Це стало тепер вимогою всієї міжнародної соціал-демократії. Буржуазія в Європі майже скрізь повернулася спиною до цього і тільки через страх перед визвольним рухом пролетаріату”.[50]
Із початком Першої світової війни видання практично всіх українських книжок, газет і журналів у Російській імперії й на окупованих царськими /42/ військами землях Галичини й Буковини було заборонене. Великий російський письменник Максим Горький у 1916 р., виступаючи на зборах прогресивної громадськості Москви, казав: „Український народ проніс через століття рабства і неволі дорогоцінне багатство свого генія. Гляньте, який ласкавий і співучий світ розкривається в його безсмертних піснях.
Український трудовий народ переживає тепер велику драму. Царські кати не дають розвиватися його мові, літературі, творчості. Те, що робить царський уряд з українцями, як і з іншими пригнобленими народами – це злодіяння, якому немає назви”.[51]
Перша світова війна для українського народу була подвійною трагедією ще й тому, що його землі були поділені між двома воюючими сторонами, зокрема Російською (більша частина України – Наддніпрянщина), та Австро-Угорською (Галичина, Буковина і Закарпаття) імперіями. Заради прибутків капіталістів Європи і США, в ім’я порятунку прогнилих і запліснявілих монархій Романових і Габсбургів українські селяни й робітники змушені були не тільки гнити в окопах і вбивати таких саме селян і робітників, але зодягнутих в інші шинелі, але й убивати таких саме українців. Українці Буковини і Галичини, мобілізовані в армію Австро-Угорщини, воювали з українцями Наддніпрянщини, мобілізованими в армію Росії.
З сільської місцевості України було мобілізовано в російську армію до 1 вересня 1917 р. 2885 тис. чоловіків, а всього з України – близько 3,5 млн.[52] Поряд із мобілізацією для потреб армії майже третини коней це призвело до скорочення посівних площ в Україні на 1916 р. на 1,8 млн. десятин, а валового збору зерна – на 27%. Хоча завдяки припиненню експорту хліба в Росії залишилися значні запаси зерна, хліботорговці свідомо підвищували ціни. „Загальне незадоволення населення дорожнечею життя на грунті спекуляції торговців починає набирати характеру, що загрожує спокою і виливається в форму дуже небезпечну: погромів магазинів і відкритого опору чинам поліції при придушенні заворушень. Так, натовпами в тисячу й більше осіб, що складалися головним чином з жінок і підлітків, розгромлені магазини: 16 травня в Сумах, 19 травня в с. Юнаківці Ахтирського повіту… Причому в обох випадках натовпи чинили опір поліції й кидали в неї каміння,” – зазначено в звіті Харківського губернського жандармського управління за липень 1916 р.[53]
В таких умовах чітко виявилася угодовсько-зрадницька позиція українських дрібнобуржуазних партій, що звикли плазувати перед пануючими класами великих держав. Майже всі українські партії виступили на підтримку того чи іншого імперіалістичного блоку, як вірнопіддані лакеї російської чи австро-угорської монархій. До перших належала газета „Украинская жизнь”, яку видавала у Москві Українська соціал-демократична робітнича партія, за редакцією Симона Петлюри. Газета заявила: „Українці не піддадуться на провокаційні впливи й виконають свій обов’язок громадян Росії в цей тяжкий час до кінця, й не тільки на полі битви, але й як громадяни-обивателі, зобов’язані в міру своїх сил і можливостей сприяти /43/ успішному виконанню російською армією виключно відповідального завдання (загарбання Галичини й Буковини?! – А.З.), що випало на її долю”.[54]
Інша частина УСДРП утворила Союз визволення України (Д.Донцов, В.Дорошенко, М.Меленевський тощо), який разом із галицькими соціал-демократами, радикалами й націонал-демократами заявив про свою вірність центральним державам (Австро-Угорщині і Німеччині), бо вони нібито допомагають Україні визволитися від російського ярма.[55]
Серед російських партій лише більшовицька фракція РСДРП на чолі з Володимиром Леніним з перших днів війни сформулювала інтернаціоналістську антивоєнну позицію: війна несправедлива і загарбницька з обох боків, і єдино можливий вихід з цієї кривавої бійні – повернути багнети проти своїх власних правителів і панів, скинути з власної шиї тих, хто розв’язав світову війну.
З числа українських марксистів інтернаціоналістські позиції зайняла газета „Боротьба”, орган закордонної організації УСДРП в Женеві, (редактор – Лев Юркевич-Рибалка) і група „Інтернаціональна революційна соціал-демократія” в Галичині (Роман Роздольський, Йосип Крілик, Роман Турянський тощо). В першому номері „Боротьби”, що вийшов в лютому 1915 р., зазначено: „Ми маємо отже те тверде переконання, що сучасна війна є насамперед війною імперіалістичною…Немає ні нападаючої, ні обороняючої сторони…Золоті слова сказав недавно Карл Лібкнехт: „Кожна соціалістична партія має ворога у власній країні…”[56] „Боротьба” заявила про свою повну підтримку рішення Ціммервальдської міжнародної конференції соціалістів: „Ми не стоїмо на грунті національної солідарності з класою визискувачів, а на грунті міжнародної солідарності пролетаріату і класової боротьби”.[57]
В міру наближення краху Російської імперії частішають антивоєнні виступи навіть у царській армії. В січні 1917 р. відмовилися виступити на позиції солдати 223-го Одоєвського полку Південно-західного фронту. Придушенням цього виступу керував майбутній отаман вільного козацтва і гетьман України, а тоді генерал-лейтенант царської армії Павло Скоропадський. Нашвидкуруч проведений воєнно-польовий суд постановив 5 солдат розстріляти, 14 відправити на каторгу.[58]
Підсумовуючи вищесказане, можна стверджувати, що Україна була переважно аграрною країною, в економіці якої був розвинутий капіталістичний уклад. Але, оскільки безпосередні виробники в основній своїй масі (селяни, ремісники) не були відокремлені від засобів виробництва, в країні панувала ручна праця й натуральне господарство, феодальні латифундії та відповідна політико-правова система (абсолютна монархія, становий поділ населення), говорити про перемогу капіталізму, чи навіть завершення етапу первісного нагромадження (тобто відокремлення безпосереднього виробника від засобів виробництва) і етапу промислового перевороту (переходу в основному від ручної праці до машинної) не доводиться.
В Україні на 1917 р. визріли всі умови для буржуазно-демократичної національно-визвольної революції, основними завданнями якої були: /44/ ліквідація феодальних перешкод для модернізації країни, в першу чергу самодержавства і поміщицьких латифундій, вихід з імперіалістичної війни, знищення національного гноблення і безправ’я, створення національної республіки для вільного розвитку українського народу. З огляду на недорозвиненість української буржуазії та її вірнопідданський дух щодо самодержавства і великоруського панства, найбільш революційними класами, здатними бути рушійними силами цієї революції, були пролетаріат і селянство. Однак через колоніальне становище України між міським робітництвом та сільською біднотою існували певні національні та мовно-культурні відмінності, які ускладнювали революційний союз між ними.
Примітки
[1] Здоров А.А. Государственный капитализм и модернизация Советского Союза: марксистский анализ советского общества. – М., 2006. – 160 с.
[2] Кубійович В. Людність українських земель // ЕУ. – Т. 4. – С. 1395.
[3] Гловінський Є. Капіталізм на Україні // ЕУ. – Т. 3. – С. 954.
[4] Розраховано за: Сборник статистико-экономических сведений по сельскому хозяйству России и иностранных государств. Год 10-й. – П., 1917. – С. 61, 16-21, 95, 105, 111; Миронов Б.Н. История в цифрах. – Л., 1991. – С. 149. Табл. 32.
[5] Сборник… – С. 2-3, 111; Кубійович В. Зернове господарство // ЕУ. – Т.3. – С. 806; Народне господарство Української РСР в 1967 р. Стат. щорічник. – К., 1968. – С.35.
[6] Рубач М.А. Очерки по истории революционного преобразования аграрных отношений на Украине в период проведения Октябрьской революции. – К., 1957. – С. 12.
[7] ПВЖСР.– Т.1. – С.35-37; Якименко М.А. Земельна оренда на Україні в період капіталізму // УІЖ. – 1991. – №2. – С. 55.
[8] Якименко М.А. Вказ. праця. – С. 60-62.
[9] Данилов В.П. Выступление на „круглом столе” „Коллективизация: истоки, сущность, последствия” // История СССР. – 1989. – №2. – С. 34.
[10] Ленин В.И. Развитие капитализма в России // ПСС. – Т. 3. – М., 1979. – С. 179.
[11] Субтельний О. Україна: історія. – К., 1993. – С. 325-326.
[12] Россия. 1913 год. Статистико-документальный справочник. – М., 1995. – С. 305.
[13] Бурлаков В.М. К вопросу о зависимости заболеваемости и смертности от экономического благосостояния крестьянского населения // Врач. – 1892. – №33. – С. 826-827.
[14] Корчак-Чепурківський Ю.О. Рух населення УСРР перед світовою війною // Природний рух населення України в 1924 р. з оглядом проиродного руху населення перед світовою війною. – Х., 1927. – С. ХХІІ; Васильевский Н.П. К вопросу о детской смертности в России // Русский врач. – 1903. – №22. – С. 844-846.
[15] Медико-санитарный отчет по Одесскому уезду за 1909 год. – Одесса, 1910. – С. 83.
[16] Новосельский С.А. Смертность и продолжительность жизни в России // Общественный врач. – 1916. – №3. – С. 148-152.
[17] Гловінський Є. Капіталізм на Україні. – С. 953. /45/
[18] Голубничий В. Робітництво // ЕУ. – Т. 7. – С. 2534.
[19] Рубач М.А. Пролетаріат України напередодні соціалістичної революції // УІЖ. – 1963. – №5. – С. 38.
[20] Голубничий В. Робітництво. – С. 2534.
[21] Там само. – С. 2535.
[22] Голубничий В. Міське господарство // ЕУ. – Т. 5. – С. 1611.
[23] Кубійович В. Письменність // ЕУ. – Т. 6. – С. 2050.
[24] Голубничий В. Робітництво. – С. 2535.
[25] Порш М. Робітництво України (Нарис по статистиці праці) // Записки Українського Наукового товариства в Києві. – 1913. – Кн. 11. – С. 109-122.
[26] Рубач М.А. Пролетаріат України. – С. 38.
[27] Голубничий В. Робітництво. – С. 2534.
[28] Ястребов Ф. Робітничий рух у Києві за часів імперіалістичної війни (1914-1916) // ЛР. – 1929. – №4. – С. 75 -76.
[29] Томан Б.А. За свободную Россию, за свободную Латвию. – М., 1975. – С. 65-68; История завода „Арсенал” имени В.И. Ленина. – К., 1986. – С. 106.
[30] ПВЖСР. – Т. 1. – С. 25.
[31] Там само. – С. 28.
[32] Труд и профсоюзы на Украине. Статистический справочник за 1921-1928 гг. – Х., 1928. – С. 110, 111, 130, 132.
[33] Складено за: Труд и профсоюзы на Украине. Стат. справ. за 1921-1928 гг. – Х., 1928. – С. 110.
[34] Голубничий В. Робітництво. – С. 2541.
[35] Алияров С.С. Численность, профессиональный и национальный состав бакинского пролетариата в период первой мировой войны // Ученые записки Азербайджанского государственного университета. Серия исторических и философских наук. – Баку, 1967. – №1. – С. 78.
[36] Троцкий Л. История русской революции. – Т. 2. – Ч. 2. – М., 1997. – С. 42.
[37] Климко А.А., Шевченко А.А. Динамика этнического состава населения Киева // Этнические группы в городах Европейской части СССР. – М., 1987. – С. 75.
[38] Чорний Д. Взаємовплив чи асиміляція: українці та росіяни по містах Лівобережжя на початку ХХ ст. // Пам’ять століть. – 2004. – №2. – С. 132.
[39] Голубничий В. Вказ. праця. – С. 2536.
[40] Боровський М. Національно-соціяльні перегрупування людності міста Києва в пореволюційних часах // Київ та його околиця в історії та пам’ятках. – К., 1926. – С. 434, 443, 448.
[41] Горб А. Червона гвардія м. Катеринослава (Дніпропетровське) в боротьбі за владу Рад. – Дніпропетровськ, 1933. – С. 34.
[42] До історії міжнаціональних процесів в Україні (30-ті роки). Документи і матеріали // УІЖ. – 1992. – №12. – С. 96.
[43] Киевский Арсенал в пролетарской революции. – К., 1928. – С. 126-127.
[44] ХХГ. – С. 265.
[45] Крыленко Н. Автобиография // Деятели Союза ССР и Октябрьской революции. Автобиографии и биографии. – М., 1989. – Ч. 1. – Стб. 237; Моисеенко П.А. Автобиография // Там же. – Ч. 2. – Стб. 54.
[46] Профессиональное движение Киевщины на 1 октября 1923 г. //Профессиональная жизнь. – 1923. – № 27-28. – С.7. /46/
[47] Скрипник М.О. Донбас і Україна (з історії революційної боротьби на Україні 1917-1918 рр.) // Скрипник М.О. Вибрані твори. – К., 1991. – С. 157.
[48] Миллер А.И. «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина ХІХ в.) – СПб., 2000. – С. 240-241.
[49] Там само. – С. 242-243.
[50] Петровський Г.І. Вибрані статті і промови. – К., 1974. – С. 8-16.
[51] Кримський А. Незабутній вечір // Слово про Буревісника. Максим Горький і українська культура. – К., 1968. – С. 241.
[52] Гамрецкий Ю.М. Большевизация солдатских масс тыловых гарнизонов Украины в 1917 г. // Революционное движение в русской армии в 1917 г. – М., 1981. – С. 223.
[53] ПВЖСР. – Т. 1. – С. 20-22.
[54] Гошовський А. У боротьбі з СВУ і соціал-патріотами // Український календар на 1966 рік. – Варшава, 1965. – С. 216.
[55] Там само. – С. 215.
[56] Там само. – С. 215.
[57] Там само. – С. 220; Карпенко О.Ю. Виникнення Комуністичної партії Східної Галичини // Заграва волі (з історії КПЗУ). – Львів, 1970. – С. 10-12.
[58] ПВЖСР. – Т. 1. – С. 25. /47/
Глава 4
Початковий (автономістський) етап
української революції
4.1. Велика російська революція та пробудження українського національно-визвольного руху.
27 лютого 1917 р. впала монархія Романових. В столиці імперії Петрограді повстали робітники, доведені до краю нестачею хліба й тривалою війною. Більшість солдатів петроградського гарнізону, незважаючи на накази стріляти в повстанців, приєдналися до робітників. Царський уряд втратив владу. Російський імператор Микола ІІ змушений був зректися престолу. Влада в країні перейшла до Тимчасового уряду, сформованого представниками буржуазних і частково соціал-реформістських (угодовських) партій. Поряд із Тимчасовим урядом та його комісарами на місцях по всій країні виникають Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів, але і в них до осені 1917 р. здебільшого панували угодовські партії меншовиків та есерів.
Вісім місяців, що Тимчасовий уряд перебував при владі, він докладав усіх зусиль для того, щоб згасити вогонь революції та увести її в „цивілізовані рамки”, зробити так, аби й вовки були ситі, й вівці цілі. Проте перша частина цього завдання, вдавалася уряду краще, ніж друга. Землі залишалися в руках поміщиків, заводи й фабрики, банки й копальні – в руках капіталістів. Вирішення всіх важливих питань відкладалося до Всеросійських Установчих зборів, скликання яких уряд також затягував.
Тимчасовий уряд заявив про свою вірність союзницьким зобов’язанням щодо Антанти, готовність справно постачати „гарматне м’ясо” на фронти Першої світової. Однак самі російські солдати виявляли все менше бажання бути цим „гарматним м’ясом” та йти на забій. За роки імперіалістичної війни російська армія втратила близько 2 млн. людей убитими та померлими від ран і хвороб та понад 4 млн. полоненими[1]. Мільйони людей стали інвалідами й біженцями.
Поряд із наростаючими селянськими виступами проти поміщиків, створенням робітничих Рад та солдатських комітетів, що проводили братання на фронтах, в Росії пробудився й ширився національно-визвольний рух пригноблених народів. Колишні „інородці” скликають власні з’їзди і створюють власні організації для боротьби за своє національне визволення, ліквідацію національного гноблення.
3 березня 1917 р. в Києві виникла Українська Центральна Рада. Сформована українськими буржуазними та угодовськими партіями (Товариство українських поступовців, незабаром перетворене на Українську партію соціалістів-федералістів, Українська соціал-демократична робітнича партія та Українська партія соціалістів-революціонерів – УПСФ, УСДРП та УПСР) вона оголосила себе представником українського народу. Згодом до складу УЦР були включені делегати від подібних же неукраїнських партій /48/ (російських, польських, єврейських), що діяли в Україні, – це дало підстави УЦР твердити, що вона представляє все населення України[2].
Проте навіть обережні прохання і звернення УЦР щодо автономії України в складі Російської імперії Тимчасовий уряд зневажливо відкинув. Російська буржуазія не бажала вести й мову про якісь права пригноблених народів, обстоюючи єдину і неподільну Росію.
5 червня 1917 р. в Києві всупереч забороні голови Тимчасового уряду Олександра Керенського зібрався ІІ Всеукраїнський військовий з’їзд. 2.308 делегатів, що прибули на нього, представляли 1,6 млн. українських солдатів усіх фронтів та округів російської армії. Делегати не тільки відмовилися виконати розпорядження Керенського про заборону з’їзду, а й поставили вимогу Центральній Раді розірвати стосунки із Тимчасовим урядом. Більше того, вони відмовилися залишити Київ без прийняття певних рішень щодо автономії України. В таких умовах керівництво УЦР пішло на прийняття урочистого маніфесту, який за старим козацьким звичаєм назвали Універсал. 10 червня 1917 р. І Універсал Української Центральної Ради було оголошено на засіданні ІІ Всеукраїнського військового з’їзду:
„Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від всієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям…”[3]
15 червня 1917 р. Центральна Рада сформувала перший орган виконавчої влади, майбутній уряд України – Генеральний секретаріат. Головою його став відомий український письменник, один з лідерів УСДРП Володимир Винниченко[4].
21 червня І Всеросійський з’їзд Рад робітничих і солдатських депутатів, більшість якого становили представники меншовиків та есерів, ухвалив резолюцію з українського питання. Пообіцявши підтримку „революційній демократії Україні” в справі здійснення демократичної автономії, автори резолюції ще раз нагадали, що ця автономія може бути остаточно здійснена тільки у Російських Установчих зборах, й запропонували Тимчасовому урядові увійти в угоду із Центральною радою та її органами „для розробки засад автономного устрою України”.
Делегація Тимчасового уряду незабаром досягла угоди із керівництвом Центральної Ради про розподіл повноважень. Генеральний секретаріат було визнано крайовим органом Тимчасового уряду, що було закріплено постановою цього уряду й ІІ Універсалом Центральної Ради від 3 липня 1917 р. „Ми рішуче ставимося проти замірів самовільного здійснення автономії України до Всеросійського Учредітельного Зібрання,” – урочисто заявляв ІІ Універсал, обіцяючи, що УЦР лише „підготовлятиме проекти законів про автономний устрій України для внесення їх на затвердження Учредітельного Зібрання”[5].
Але після липневої кризи 1917 р., коли в Росії скінчився період двовладдя і пануючі класи та реакційні сили переходять у наступ, навіть ці мізерні „милостиві пожалування”, які надав Україні попередній уряд, здавалися російським буржуа надто великими. Спроба делегації УЦР /49/ затвердити в Петрограді „Статут вищого управління Україною” завершилася повною поразкою. Делегатів Центральної Ради змусили кілька днів оббивати пороги уряду, чекаючи прийому й годинами вислуховувати повчальні настанови урядовців.
Врешті-решт 4 серпня 1917 р. Тимчасовий уряд оприлюднив „Тимчасову інструкцію Генеральному Секретаріатові”. Ця інструкція обмежила повноваження Генерального Секретаріату п’ятьма (з дев’яти) українських губерній: Київська, Волинська, Подільська, Полтавська й Чернігівська (за винятком чотирьох північних повітів із мішаним російсько-українсько-білоруським населенням). Від України було відрізано найбагатші й найбільш промислово розвинуті регіони: Катеринославська, Харківська, Херсонська й північ Таврійської губерній, хоч більшість їх населення становили українці. Зокрема за переписом 1897 р. українці становили в Харківській губернії 80,6%, в Катеринославській губернії 68,7%, в Херсонській – 53,5%, в трьох північних повітах Таврійської губернії (материкові повіти – Дніпровський, Бердянський, Мелітопольський) – 60,6% населення[6].
Число генеральних секретарств (міністерств) було скорочено з 14 до восьми, з яких не менше чотирьох мали очолювати неукраїнці. Генеральний секретаріат не мав права призначати урядовців в Україні, а міг лише представляти їх на затвердження уряду. Так само на затвердження уряду мали подаватися й розроблені Генеральним Секретаріатом і Центральною радою „пропозиції, які стосуються життя краю і його управління”[7].
Як писав В.Винниченко, „основним завданням цього кадетського твору було звести нанівець інститут окремої національної влади на Україні… Словом, уся інструкція було ні що інше, як цинічне, безсоромне й провокаційне зламання угоди 16 липня (н.ст. – 3 липня ст.ст. – А.З.) й одверте бажання видерти з рук українства всі його революційні здобутки”[8].
Та навіть ці куці повноваження уряд Керенського ігнорував у своїй практичній діяльності, оскільки всі розпорядження і документи надсилав безпосередньо до призначених ним в цих п’яти губерніях комісарів, не повідомляючи навіть Генеральний Секретаріат. За весь час „співробітництва” з Тимчасовим урядом Генеральний Секретаріат не отримав від нього жодного офіційного паперу. „Ми для нього не існували,” – робить висновок В.Винниченко[9].
Отже, вісім місяців правління Тимчасового уряду наочно показали, що доки російська буржуазія перебуває при владі, здійснення самовизначення українського народу, так само як і інших завдань буржуазно-демократичної революції (ліквідація поміщицьких латифундій, вихід з імперіалістичної війни) неможливе.
4.2. Жовтневе повстання в Петрограді і повалення влади Тимчасового уряду в Україні.
25 жовтня (7 листопада) 1917 р. загони повсталих робітників (Червона гвардія), революційних солдатів і матросів взяли штурмом резиденцію Тимчасового уряду – Зимовий палац в Петрограді, заарештували міністрів, /50/ які не встигли втекти. Петроградський Військово-революційний комітет, що керував повстанням, передав владу щойно відкритому ІІ Всеросійському з’їздові Рад робітничих і солдатських депутатів. 1033 делегати, що з’їхалися на нього, представляли понад 350 Рад країни, більш як третина з них – 139 Рад (34,5%) представляли й селянських депутатів. На з’їзді були присутні й 128 делегатів від 67 Рад України[10].
Більш як половина делегатів з’їзду – 530 належали до партії більшовиків, 158 – до їх союзників лівих есерів[11]. Більшовики, як найбільш послідовна революційна пролетарська партія, очолювали Жовтневе повстання і сформували новий уряд Росії – Раду Народних Комісарів (РНК). Головою РНК ІІ Всеросійський з’їзд Рад затвердив лідера більшовиків Володимира Ульянова (Леніна).
Наступного дня 26 жовтня 1917 р. з’їзд Рад одностайно прийняв запропонований В.І.Леніним „Декрет про мир”:
„Робітничий і селянський уряд, що створений революцією 24-25 жовтня 1917 р. і спирається на Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів, пропонує всім воюючим народам та їх урядам розпочати негайно переговори про справедливий демократичний мир”, тобто мир без анексій і контрибуцій.
„Під анексією або загарбанням чужих земель уряд розуміє, відповідно до правової свідомості демократії взагалі й трудящих класів зокрема, будь-яке приєднання до великої чи сильної держави малої чи слабкої народності, незалежно від того, наскільки розвинутою чи відсталою є насильницьки приєднувана чи насильницьки утримувана в межах даної держави народність, незалежно, нарешті від того, в Європі чи в далеких заокеанських країнах ця нація живе.
Якщо будь-яка нація утримується в кордонах даної держави насильством, якщо їй всупереч висловленому з її буку бажанню – все одно, чи висловлено це бажання в пресі, в народних зборах, в рішеннях партій, чи в заворушеннях і повстаннях проти національного гноблення, – не надається право вільним голосуванням за повного виведення війська нації, що приєднує, або взагалі більш сильної, вирішити без найменшого примусу питання про форми державного існування цієї нації, то приєднання її є анексією, тобто загарбанням і насильством.
Продовжувати війну через те, як поділити між великими та багатими націями захоплені ними слабі народності, уряд вважає величезним злочином проти людства й урочисто заявляє про свою рішучість негайно підписати умови миру, що припиняє цю війну на вказаних, однаково справедливих для всіх без винятку народностей, умовах.” Разом із тим Радянський уряд обіцяв розглянути й всі інші умови миру, що будуть запропоновані[12].
Тим самим принцип права націй на самовизначення, записаний у програму РСДРП (п.9) ще у 1903 р., першим же декретом Радянської влади було проголошено основним принципом відносин між народами. 2 листопада 1917 р. Рада Народних Комісарів ще раз підтверджує цей принцип, прийнявши „Декларацію прав народів Росії”, де проголошуються основні /51/ засади ленінської національної політики: „1) Рівність та суверенність народів Росії; 2) Право народів Росії на вільне самовизначення аж до відокремлення і утворення самостійної держави; 3) Скасування всіх і всіляких національних та національно-релігійних привілеїв та обмежень; 4) Вільний розвиток національних меншин та етнографічних груп, що населяють територію Росії.” 3 листопада Декларація була надрукована в петроградських газетах, а 7 листопада – в київський більшовицькій газеті „Пролетарская мысль”[13].
Не менш важливим був і другий законодавчий акт, прийнятий І Всеросійським з’їздом Рад 26 жовтня 1917 р., – „Декрет про землю”. Він передбачав негайну передачу всіх поміщицьких, державних, удільних та інших земель селянським земельним комітетам для розподілу між трудовим селянством.
Повідомлення про Жовтневе повстання в Петрограді надійшло до Києва 25 жовтня 1917 р. В той же день Мала рада (постійний орган Центральної Ради) зібрала термінове засідання за участю представників громадських організацій міста. На цьому засіданні після бурхливих дебатів було вирішено „утворити революційний комітет для охорони революції на Україні”. Поряд із представниками українських, російських і єврейських соціалістичних партій до складу цього комітету увійшли й три більшовика: Георгій Пятаков (як член УЦР), Володимир Затонський (від Київського комітету РСДРП(б)) та Ісак Крейсберг (від Київської Ради робітничих депутатів). 26 жовтня 1917 р. Комітет охорони революції звернувся із відозвою до населення України, де повідомив, що бере на себе всю повноту влади на території всіх дев’яти українських губерній. Тим самим Інструкцію Тимчасового уряду було визнано недійсною[14].
Питання про ставлення до Жовтневого повстання в Петрограді обговорювалося на надзвичайному засіданні Малої Ради ввечері 26 жовтня. Після довгих дебатів врешті-решт близько 2-ї години ночі було прийнято резолюцію, внесену українським соціал-демократом М.Ткаченком:
„Признаючи, що влада в цілій державі, так і в кожному окремому краю, повинна перейти до рук революційної демократії і вважаючи неприпустимим перехід всієї влади до рук Рад робітничих та солдатських депутатів, які складають тільки частину організованої демократії, Центральна Українська Рада висловлюється проти повстання в Петрограді і буде завзято боротися зі всякими спробами піддержки цього повстання на Україні”[15].
Після цього, ясна річ, лідер київських більшовиків Георгій Пятаков заявив рішучий протест: „Бій на вулицях Петрограда продовжується уже 3 дні. Це свідчить, що там повстання не більшовиків, а революційного пролетаріату і війська… Висловлюючись тут проти повстання петербурзького пролетаріату і війська, ви цим самим ударили і по нашій партії, і тому ми виходимо із Малої Ради, вважаючи себе ввільними. Але знайте, що, незважаючи на все це, в той момент, коли ви будете гинути під ударами російського імперіалізму, ми будемо з вами зі зброєю в руках”[16]. Г. Пятаков, В.Затонський та І. Крейсберг оголосили про свій вихід з Комітету охорони революції. /52/
Навпаки, представник фронтового козачого з’їзду, що як раз зібрався в цей час у Києві, Кузнецов цілком підтримав резолюцію, заявивши, що між козаками і Центральною Радою „є цілковита згода в поглядах”. Наступного дня 27 жовтня Генеральний Секретаріат оприлюднив звернення „До всіх громадян України”, де ще раз підкреслив, що він „буде рішуче боротися зі всілякими спробами підтримувати петроградське повстання”[17].
Наскільки відповідала ця позиція поглядам українських трудящих мас на той момент, показує резолюція ІІІ Всеукраїнського військового з’їзду, більшість делегатів якого становили солдати з фронту, від 28 жовтня 1917 р.: „Виходячи із засади цілковитого, нічим не обмеженого самоозначення націй, Третій всеукраїнський військовий з’їзд домагається від свого вищого революційного органу – Центральної Ради – негайного проголошення в найближчий сесії Української Демократичної республіки”. Хоча з’їзд висловився проти передачі всієї влади Радам робітничих і солдатських депутатів (тут виявився вплив українських дрібнобуржуазних партій, що керували роботою з’їзду), але заявив: „центральна влада, в складі якої мають силу буржуазні елементи, не може вважатися виразником волі і заступником інтересів трудової демократії, а через те виступ большевиків не можем лічити вчинком антидемократичним. І вжиєм всіх заходів, щоб війська з України, а також українські військові одиниці з фронту й тилу не посилались для боротьби з представниками інтересів трудового народу”[18].
„Як бачимо, з’їзд розійшовся тут з Центральною радою. В той час, як Мала рада, хоч і умовно, висловилась проти повстання в Петрограді, з’їзд поставився до нього з видимою симпатією, назвавши провідників цього повстання – більшовиків – „представниками інтересів трудового народу,” – писав з цього приводу генеральний писар Генерального Секретаріату Павло Христюк[19].
Повалення влади Тимчасового уряду в Україні відбувалося здебільшого мирним шляхом. Виняток становили лише Київ та Вінниця. Перші бої спалахнули в самому Києві. 27 жовтня 1917 р. об’єднане засідання Київської Ради робітничих і солдатських депутатів 489 голосами проти 187 ухвалило більшовицьку резолюцію про підтримку повстання в Петрограді і утворило Військово-революційний комітет (голова – Леонід Пятаков, секретар – А.Є. Карпенко). Проте штаб Київського військового округу на чолі з генералом Квєцинським та комісаром уряду Керенського в Києві Кириєнком випередив більшовиків. Спираючись на юнкерські училища, батальйони „ударників”, донських козаків та школи прапорщиків (загалом до 10 тисяч бійців), прибічники Тимчасового уряду перейшли в наступ і 28 жовтня захопили Маріїнський палац, де були розташовані Київська Рада робітничих депутатів, Київський комітет більшовиків і ревком, заарештувавши майже всіх членів останнього.
Однак, вже вранці 29 жовтня на нараді більшовиків в 3-му авіапарку було створено новий ревком (Андрій Іванов, Володимир Затонський тощо), який вже о 5-й годині вечора того ж дня розпочав бойові дії проти сил уряду Керенського. Близько 3 тисяч червоногвардійців та 3,6 тис революційних /53/ солдатів перейшли в наступ. До них стали приєднуватися самовільно і деякі частини Центральної Ради, яка офіційно тримала в цій боротьбі нейтралітет. 30 жовтня робітники Києва оголосили загальний страйк, а наступного дня прибічники Керенського склали зброю. Причому за домовленістю штабу КВО із Центральною Радою війська останньої зайняли пошту, телеграф та інші стратегічні пункти Києва.
1 листопада 1917 р. Центральна Рада оголосила про перехід влади до її рук. Більшість юнкерів та шкіл прапорщиків 2-3 листопада при повному озброєнні виїхали з Києва на Дон, до генерала Каледіна, який саме підняв повстання проти Радянської влади. Туди ж вирушили й генерал Квєцинський та комісар Кириєнко. Меншість юнкерів вступила до українських військових шкіл. Вимоги ревкому роззброїти цих юних жандармів Керенського Центральна Рада залишила поза увагою. Маючи майже трикратну перевагу над більшовиками у військовій силі (до 18 тисяч українських солдатів і офіцерів), Грушевський, Винниченко і Петлюра могли не зважати на більшовиків[20].
Повні втрати сторін у цих боях невідомі. Відомо лише, що від рук керенців (козаків та юнкерів) загинуло троє робітників „Арсеналу”: П.Аїстов, І.Колюшниченко, Г.Титаренко[21].
У Вінниці прибічникам Керенського також вдалося спершу перемогти більшовиків. Після того, як Вінницький Військово-революційний комітет (голова – більшовик Микола Тарногородський) оголосив недійсними розпорядження місцевих органів Тимчасового уряду й зокрема розпорядження комісара Південно-західного фронту меншовика М.Іорданського про відправку на фронт 15-го запасного піхотного полку, помічник М.Іорданського правий есер Костіцин віддав наказ вірним йому юнкерам та броневиками 28 жовтня оточити приміщення Вінницької Ради робітничих і солдатських депутатів і відкрити по ньому вогонь. Напередодні, 27 жовтня пленум ревкому за участю представників Червоної гвардії та військових частин, а також голови Південно-західного обласного комітету РСДРП(б) Євгенії Бош, ухвалив з огляду на військову перевагу Тимчасового уряду зачекати із виступом до прибуття частин 2-го гвардійського корпусу. В розташування корпусу в той же день відбули Є.Бош та представник Вінницького ревкому.
Змушені прийняти бій із переважаючими силами ворога, робітники і солдати Вінницького гарнізону три дні відбивали атаки карателів Керенського (юнкери, донський козачий полк, бронедивізіон, артилерія тощо), але врешті-решт, зазнавши чималих втрат, відступили за місто[22].
Тим часом Є.Бош дісталася розташування частин 2-го гвардійського корпусу під Жмеринкою. Слідом за нею туди ж прибули призначений Петроградським ВРК комісар 7-ї армії (до неї входив цей корпус) Іван Васянін та його помічник Василь Упир (обидва – унтер-офіцери, більшовики). 31 жовтня – 1 листопада Євгенія Бош, пробираючись із делегатом Вінницького ревкому через невилазну осінню грязюку від села до села, проводить загальні збори частин корпусу. Почувши про придушення /54/ вінницького повстання та політику Тимчасового уряду, солдати корпусу майже в повному складі вирішили виступити на допомогу робітникам Вінниці проти карателів Керенського[23].
Чим пояснити таку масову підтримку солдатами більшовиків? Й тоді, й зараз буржуазні публіцисти заявляють, що причина цього – ораторські здібності й демагогія більшовицьких лідерів. Однак у російських і українських есерів та меншовиків ораторів було не менше, та здібності їх не гірші за більшовиків. Не дарма того ж таки О.Керенського називали тоді не головнокомандуючий, а „головно-умовляючий” („главноуговаривающий”). Проте, солдати й робітники підтримали саме більшовиків, бо саме більшовики були найбільш послідовною революційною пролетарською партією. Й вони були щирими, коли казали робітникам і солдатам: – Беріть владу в свої руки, бо Радянська влада – це ваша влада, й від вас тепер залежить і припинення війни і розподіл поміщицьких земель між селянами і все інше.
Характерну деталь, що яскраво показує пролетарський характер більшовицької партії, згадувала Є.Бош. Вона виступала на зборах у Жмеринських залізничних майстернях. “Після моєї доповіді виступив меншовик й став мене крити, вказуючи зібранню, що я все зробила, аби підробитися під маси: легенька кофтина, порвані чоботи, з яких виглядає газетний папір. Це мене солдат навчив обгортати ноги газетним папером, тоді не будуть так мерзнути – та інші подробиці мого костюму. Зізнаюся, в перший момент зніяковіла.
Але за мене вступився якийсь солдат й пішов ганити їх, закінчивши: „Дайте-но свої чоботи й калоші, товариш не відмовиться їх надіти.” Кумедно це було”[24].
Згадуючи Військову раду делегатів усіх частин 2-го гвардійського корпусу, що прийняла рішення виступити на підтримку Радянської влади, Є.Бош пише: „В присутніх не відчувалося нервозності чи страху. Але яскраво виявилася рішучість й повне усвідомлення взятої на себе величезної відповідальності”. На цьому ж зібранні в ніч на 2 листопада було обрано ВРК 2-го гвардійського корпусу, головою якого став військовий лікар В.Зенькович[25].
4 листопада 1917 р., почувши про наближення до Вінниці частин 2-го гвардійського корпусу, юнкери втекли в напрямку Житомира[26]. Влада у Вінниці перейшла до Ради робітничих і солдатських депутатів. Але більшість її становили тоді представники угодовських партій. За їх допомогою та спираючись на власні українізовані війська, Центральна Рада встановила тут, як і по всій Україні, свою владу[27]. Комісарів Тимчасового уряду замінили комісари Центральної Ради. По інших містах України прибічники Керенського не чинили збройний опір.
Захопленню влади Українською Центральною радою сприяло й те, що більшовики України не розглядали тоді її як контрреволюційну установу. Свідченням цього є, наприклад, резолюція фракції більшовиків Київської Ради робітничих і солдатських депутатів, внесена 3 листопада лідером /55/ київських більшовиків Георгієм Пятаковим: „…стосовно організації влади в Україні вона заявляє:
1) Що крайовою владою є Центральна Рада, причому фракція більшовиків вимагає скликання з’їзду робітничих, солдатських і селянських депутатів України для реорганізації Центральної Ради в Центральну раду Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів…
2) Що крайова влада мусить діяти через Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів.
3) Що Ради, як місцева влада, проводять у життя постанови Радянського уряду і Центральної Ради.”[28]
Отже наприкінці жовтня – на початку листопада 1917 р. повсталими робітниками і солдатами під керівництвом більшовиків було повалено владу Тимчасового уряду, як в Петрограді, так і в Україні. Однак, якщо в Росії була встановлена диктатура пролетаріату – влада Рад робітничих і солдатських депутатів, то в Україні плоди цієї боротьби дісталися Українській Центральній Раді, яка отримала всю повноту влади. В цьому відношенні жовтневі події для України дійсно були „Лютневою революцією” (як про це писала та ж Є.Бош), бо привели до влади „український Тимчасовий уряд” – Генеральний Секретаріат УЦР.
4.3. Проголошення Української Народної Республіки.
Ще 1 листопада 1917 р. Центральна Рада постановила поширити владу Генерального Секретаріату на всю Україну, включаючи колись відрізані Тимчасовим урядом Херсонську, Катеринославську й материкову частину Таврійської губернії, а також заселені українцями Холмську і частину Курської та Воронезької губерній[29].
7 (20) листопада 1917 р. Українська Центральна Рада приймає свій ІІІ Універсал:
„Народе український і всі народи України!
Тяжка і трудна година впала на землю Російської республіки. На Півночі, в столицях іде межиусобна й кривава боротьба. Центрального правительства нема й по державі шириться безвластя, безлад і руїна.
Наш край так само в небезпеці. Без власти, дужої, єдиної народної Україна може впасти в безодню усобиці, різні, занепаду.
Народе український! Ти разом з братніми народами України поставив нас берегти права, здобуті боротьбою, творити лад і будувати все життя на нашій землі. І ми, Українська Центральна Рада, твоєю волею, в ім’я творення ладу в нашій країні, в ім’я рятування всієї Росії, оповіщаємо:
Віднині Україна стає Українською Народною Республікою.
Не відділяючись від Російської республіки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Російська Республіка стала федерацією рівних і вільних народів.
До Установчих зборів України вся власть творити лад на наших землях, давати закони і правити належить нам, Українській Центральній Раді й нашому правительству – Генеральному Секретаріатові України. /56/
Маючи силу й власть на рідній землі, ми тою силою й властю станемо на сторожі прав і революції не тільки нашої землі, але й усієї Росії…”[30]
Як бачимо, ІІІ Універсал починається некрологом по Тимчасовому урядові. Тимчасовий уряд принижував і зневажав Центральну раду. Здавалося б, Центральна Рада мала б радіти, що цей ненависний оплот великоруської буржуазії впав. Але перемогу пролетарського повстання українські дрібні буржуа оцінюють зовсім по іншому: „тяжка і трудна година”, „безвластя, безлад і руїна”.
ІІ Всеросійський з’їзд Рад обрав новий уряд – Раду Народних Комісарів. Натомість, Центральна Рада заявляє: „Центрального правительства нема”. Тим самим УЦР недвозначно дала зрозуміти, що не визнає нового радянського уряду – уряду Леніна, не визнає його декретів, й більше того, заявила про свій намір рятувати від робітничо-селянської революції не тільки Україну, але й усю Росію.
Звичайно, в період революційного піднесення, Центральна Рада не могла повністю ігнорувати й вимоги трудящих мас: робітників, солдатів і селян, які вже почали впроваджувати в життя ленінські декрети про мир, про землю, про 8-годинний робочий день тощо. ІІІ Універсал проголошував скасування поміщицького землеволодіння, хоч остаточне вирішення земельного питання відкладав до Українських Установчих зборів, встановлення 8-годинного робочого дня, скасування смертної кари й навіть намір УЦР вжити рішучих заходів, щоб розпочати мирні переговори „спільників і ворогів” (себто Антанти й Центрального блоку).
Виконуючи волю ІІІ Всеукраїнського військового з’їзду, УЦР проголосила Україну народною республікою, тобто здійснила право українського народу на самовизначення, проголошене в ленінському „Декреті про мир” та „Декларації прав народів Росії”. (ІІІ Універсал було прийнято як раз того дня, коли цю декларацію надрукували київські газети). Проголошення УНР було фактично останнім демократичним і революційним кроком Центральної Ради, зробленим під тиском українських трудящих мас, аби втримати в своїх руках керівництво українською революцією. Це проголошення було дійсним і єдиним здобутком українського народу в цьому універсалі.
Але не слід забувати, що іншим мотивом цього кроку для українських дрібних буржуа було бажання відгородитися від пролетарської диктатури в Росії. Підкресливши своє невизнання Радянської влади й намір рятувати Росію від „безладдя”, Центральна Рада об’єктивно ставала на бік реакційних сил старого режиму, повалених панівних класів царської Росії.
10 листопада 1917 р. орган Київського комітету більшовиків газета „Пролетарская мысль” висловила свою оцінку ІІІ Універсалу: „З деякими запізненнями і з певними урізаннями Універсал лише підтверджує частину декретів, виданих новим урядом робітників і селян, а оголошення Української республіки є лише висновком з оголошеної пітерським радянським урядом декларації прав народів… /57/
Весь Універсал складається зі звичайної буржуазної демократичної мелодекламації, яку можна тлумачити і так, і так. Робітників і селян можна переконувати, що універсал спрямований проти поміщиків і капіталістів, а останніх можна улещувати необхідністю заспокоїти робітників і селян деякими поступками. Але робітникам і селянам уся ця дипломатія непотрібна. Вони вимагають від Центральної Ради категоричної відповіді: чи стоїть рада на боці уряду робітників і селян, чи вона проти нього…”[31]
Про визнання Української Народної республіки свідчила й резолюція Харківської Ради робітничих і солдатських депутатів від 10 листопада 1917 р., внесена більшовиками. Привітавши рішення ІІ Всеросійського з’їзду Рад і єдино законний загальноросійський уряд Народних Комісарів, Харківська Рада заявляла:
„Визнаючи бажаність організації країни на федеративних засадах й вітаючи почин Української Центральної Ради, що оголосила народну республіку України, ми визнаємо, що на Україні, як і у всій Росії, вся влада й на місцях і в центрі має належати з’їзду Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів Української республіки й виділеним з нього Центральній Раді та Генеральному Секретаріатові…”[32]
Фактично позиція Харківської Ради збігалася із резолюцією більшовицької фракції Київської Ради робітничих і солдатських депутатів від 3 листопада 1917 р. Розуміючи, що робітники, солдати й селяни України ще не готові до захоплення влади так, як це сталося в Росії, більшовики погоджувалися визнати Центральну Раду крайовим органом влади в Україні із умовою, що місцевими органами влади будуть Ради робітничих і солдатських депутатів, а сама Центральна Рада буде переобрана на Всеукраїнському з’їзді Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів.
Отже, більшовики України в першій половині 1917 р. не ставилися до Центральної Ради, як до класово ворожої організації, а сподівалися на мирне перетворення її в орган Радянської влади так само, як це сталося у Росії із Всеросійським Центральним Виконавчим комітетом. В ньому, як відомо, до ІІ Всеросійського з’їзду Рад переважали меншовики і праві есери, а після жовтня 1917 р. – більшовики та ліві есери. Тобто з угодовсько-дорадчого додатку до Тимчасового уряду ВЦВК перетворився у центральний законодавчий орган пролетарської диктатури. Проте дійсність невдовзі розвіяла вщент ілюзії мирного переобрання Центральної Ради.
Таким чином, пробудження українського національно-визвольного руху сталося під безпосереднім впливом Великої російської революції 1917 р. Проте, вісім місяців перебування при владі Тимчасового уряду засвідчили, що, доки російська буржуазія тримає владу в своїх руках, вона на допустить самовизначення українського та інших пригноблених народів Росії. Тільки перемога пролетарського повстання в Петрограді й повалення буржуазного Тимчасового уряду дозволило Центральній Раді проголосити Українську Народну Республіку на всіх українських землях, що входили до складу Російської імперії. Фактично результатами боротьби робітників і солдатів України проти уряду Керенського в кінці жовтня – на початку листопада 1917 р. /58/ змогла скористатися лише Українська Центральна Рада, точніше ті дрібнобуржуазні й угодовські партії, які керували нею. Тим самим події кінця жовтня – початку листопада 1917 р. для України дійсно були „лютневою революцією”, бо привели до влади українських дрібних буржуа – українських Керенських.
Примітки
[1] Волков Е.З. Динамика народонаселения СССР за 80 лет. – М., 1930. – С. 52-63.
[2] Солдатенко В.Ф. Українська революція: історичний нарис. – К.,1999. – С.134.
[3] Там само. – С.230-234; Винниченко В. Відродження нації. – Ч.1. – К.,1990. – С.219-224.
[4] Солдатенко В.Ф. Вказ. праця. – С.239.
[5] Там само. – С.246-252.
[6] Первая Всеобщая перепись населения Российской империи 1897 г. Общий обзор / Под ред И.Н.Тройницкого. – СПб., 1905. – Вып. 7. – С. 2-5; Бойко Я.В., Данилова Н.О. Формування етнічного складу населення Півдня України (кінець XVIII – XIX ст.) // УІЖ. – 1992. – №9. – С. 62-64. Табл. 6, 7, 8.
[7] Винниченко В. Відродження нації. – Ч. 1. – С. 315-318.
[8] Там само. – С. 318-320.
[9] Там само. – Ч. 2. – С. 40.
[10] Покровский А.С. Список участников ІІ Всероссийского съезда Советов рабочих и солдатских депутатов // Археографический ежегодник за 1994 г. – М., 1996. – С. 112; Гамрецький Ю.М., Тимченко Ж.П., Щусь О.Й. Ради України у 1917 р. – К., 1974. – С. 184-185.
[11] Покровский А.С. Указ.соч. – С. 113.
[12] Ленин В.И. Декрет о мире // Ленин В.И. ПСС. – Т. 35. – С. 13-14.
[13] ДСВ. – М., 1957. – Т. 1. – С. 39-41; Бош Е.Б. Год борьбы. – К., 1990. – С. 334.
[14] Винниченко В. Відродження нації. – Ч. 2. – С. 67; Солдатенко В.Ф. Українська революція. – С. 317-318.
[15] УЦР. – Т. 1. – С. 363.
[16] 1917 год на Киевщине. – К., 1928. – С. 322-323; Солдатенко В.Ф. Георгій Пятаков: миттєвості неспокійної долі. – К., 2004. – С. 130-131.
[17] УЦР. – Т. 1. – С. 364.
[18] Український національно-визвольний рух. Березень – листопад 1917 р. Док. і матеріали. – К., 2003. – С. 870.
[19] Солдатенко В.Ф. Українська революція. – С. 329.
[20] ВЖГВУ. – С. 253; Винниченко В. Відродження нації. – Ч. 2. – С. 69-60; Бош Е.Б. Год борьбы. – К., 1990. – С. 79-81, 103-104; 1917 год на Киевщине. – К., 1928. – С. 357-358.
[21] Киевский Арсенал в пролетарской революции. – К., 1928. – С. 126.
[22] Тарнопольский Л.,Федулкін С. Жовтень на Вінничинні. – Вінниця, 1927. – С. 31-33; ВЖГВУ. – С. 102.
[23] Бош Е.Б. Год борьбы. – С. 118, 378.
[24] Там же. – С. 379.
[25] Там же. – С. 118; Октябрьская революция и армия. 25 октября 1917 – март 1918. Сб. док. – М., 1973. – С. 55.
[26] ВРКДА. – С. 365. /59/
[27] ВЖГВУ. – С. 102.
[28] 1917 год на Киевщине. – С. 357; Бош Е.Б. Год борьбы. – С. 338.
[29] Солдатенко В.Ф. Українська революція. – С. 332.
[30] Винниченко В. Відродження нації. – Ч. 2. – С. 74-80.
[31] Солдатенко В.Ф. Українська революція. – С. 337.
[32] ХХГ. – С. 263-264. /60/
Глава 5
Пролетарська диктатура у Росії
та Українська Центральна Рада
5.1. Революція і контрреволюція в Росії.
Колишні панівні класи Російської імперії звичайно не могли просто змиритися із втратою влади і власності. Після розгрому збройного заколоту Керенського–Краснова поблизу Петрограда на початку листопада 1917 р. центр боротьби із Радянською владою зміщується в Могильов – у Ставку Верховного головнокомандуючого, обов’язки якого із 3 листопада 1917 р. виконував генерал М.М.Духонін.
Він не визнав Радянської влади, і саме сюди, у Ставку з’їхалися лідери правих есерів та меншовиків, колишні міністри уряду Керенського В.Чернов та М.Авксентьєв, які виступили з ініціативою утворення нового однорідно-соціалістичного уряду Росії, що об’єднав би всі соціалістичні партії Росії від більшовиків до народних соціалістів, на чолі із В.М.Черновим. Більшовики були б у цьому уряді в меншості, але змушені були б його підтримувати. Ініціатори заявили, що цей уряд здійснить передачу земель селянам й розпочне переговори про мир негайно (очевидно, так само негайно, як це панове Чернов та Авксентьєв робили, перебуваючи на міністерських посадах в Тимчасовому уряді)[1]. Цей план підтримав Всеросійський виконавчий комітет залізничників (Вікжель), в якому переважали меншовики та есери. Вікжель намагався ліквідувати Радянську владу „мирним шляхом”, погрожуючи загальною зупинкою залізничного сполучення в Росії.
Більш праві сили, поміщицькі й буржуазні партії, не тішили себе ілюзіями про мирне повалення Радянської влади, а робили ставку на козачі війська Росії: Донське, Кубанське, Терське, Оренбурзьке, Уральське, Сибірське тощо. Особливий привілейований військовий стан імперії, козацтво протягом ХІХ – початку ХХ ст. використовувалося російським самодержавством як внутрішні війська чи каральні загони для придушення селянських і робітничих виступів, мало відповідні навички й досвід.
Вже ввечері 25 жовтня 1917 р., отримавши телеграфом повідомлення з Петрограду про повалення Тимчасового уряду, військовий отаман Донського козачого війська генерал Олексій Каледін направив телеграму Тимчасовому урядові, в Ставку, фронтовому козачому з’їздові в Київ, отаманам усіх козачих військ, що вважає захоплення влади більшовиками неприпустимим й разом із урядами інших козачих військ надасть повну підтримку існуючому Тимчасовому урядові[2].
5 листопада в Новочеркаську відновив свою роботу перенесений з Києва фронтовий козачий з’їзд. Виступаючи на ньому, голова Донського козачого уряду генерал М.П.Богаєвський підкреслив: „Ми об’єдналися у Південно-Східний союз… Треба рятувати Росію, й задля цього треба створити твердий грунт у себе”. Зміцнення цього союзу допоможе вирішенню головного завдання: „розпочати будівництво влади в допомогу новому Тимчасовому урядові”[3]. /61/
10 листопада 1917 р. англійського посла в Петрограді Джорджа Бьюкенена відвідав банкір князь Шаховський. Він повідомив, що генерали О.М.Каледін та М.В.Алексєєв збирають сили для походу на Москву й Петроград з метою повалення більшовицького уряду й хочуть заручитися підтримкою союзників і просять їх фінансової допомоги. Вже 20 листопада (3 грудня) англійський посол повідомив в Лондон, що після арешту Тимчасового уряду він постійно підтримує зв’язок із Каледіним і надає йому фінансову підтримку. Відряджений на Дон член французької військової місії полковник Гюше повідомив генерала М.В.Алексєєва, що французький уряд вирішив надати йому кредит в 100 млн. франків „з метою відновлення порядку в Росії й продовження війни проти центральних держав”. На ті ж потреби пропонувалося 500 млн. франків Українській Центральній Раді[4].
Тим часом 14 листопада 1917 р. цілковиту підтримку ленінському урядові висловив Надзвичайний з’їзд Рад селянських депутатів, який санкціонував входження свого делегата лівого есера О.Колєгаєва до складу Ради Народних Комісарів[5]. 20 листопада 1917 р. революційні загони під командуванням нового верховного головнокомандувача більшовика М.Криленка зайняли Ставку в Могильові. В той же день 20 листопада в Брест-Литовську розпочалися мирні переговори делегації РНК із країнами Центрального блоку (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія), а 3 грудня було підписано перемир’я[6]. Фактично це перемир’я вже давно існувало на багатьох ділянках фронту, бо солдати за активною участю більшовиків проводили братання із такими ж трудящими по той бік фронту.
Послідовне й рішуче впровадження в життя Декретів про мир та про землю більшовиками сприяло тому, що підтримку Раді Народних Комісарів висловила 7-8 грудня 1917 р. й більшість делегатів ІІ Всеросійського з’їзду Рад селянських депутатів. В ньому також брали участь представники селян України. З’їзд затвердив утворення нового об’єднаного Всеросійського Центрального Виконавчого комітету Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, а також входження шістьох лівих есерів до складу Раднаркому, закріпивши союз більшовиків із трудящим селянством[7].
5.2. Українська Центральна Рада – один з центрів всеросійської контрреволюції.
Як поставилася до всіх цих подій у Росії Центральна Рада? Яку позицію зайняла вона щодо великого класового конфлікту робітників, солдатів і бідніших селян Росії, з одного боку, та поміщиків, чиновників, офіцерів, капіталістів Росії та країн Антанти, з іншого? Яким було ставлення УЦР до пролетарської диктатури в Росії?
Вже наступного дня після проголошення ІІІ Універсалу, 8 листопада, як раз тоді, коли генерал Духонін відмовився виконати розпорядження Раднаркому про початок мирних переговорів, делегація Української Центральної Ради (Олександр Лотоцький та Дмитро Дорошенко) в Могильові підписала зі Ставкою Верховного головнокомандуючого угоду про українізацію Південно-Західного та Румунського фронтів: російські частини з них мали поступово перевести на інші фронти, а українців з інших фронтів /62/ перевести в Україну; Південно-Західний і Румунський фронти об’єднувалися в один – Український фронт, командуючим якого 23 листопада Генеральний Секретаріат призначив відомого чорносотенця й монархіста генерала Д.Щербачова[8].
9 листопада делегація УЦР повернулася до Києва й доповіла про результати поїздки до Ставки Генеральному Секретаріатові. Одночасно й голова уряду УНР В.Винниченко повідомив своїм колегам про розмову із представниками Вікжелю щодо формування нового уряду Росії. Обговоривши ситуацію, Генеральний Секретаріат вирішив не відставати від російських угодовців і активно підтримати спробу „мирного повалення Радянської влади” шляхом утворення однорідно-соціалістичного уряду. В постанові Генерального Секретаріату від 9 листопада зазначено, що уряд УНР:
„3. Визнає, що правительство народних комісарів Петрограда фактично не являється правительством, визнаним навіть більшою частиною населення держави.
4. Вважає, що таким правительством в Російській державі може бути тільки однорідне соціалістичне міністерство.
5. При сучасному розпаді революційної демократії в центрах, на думку Генерального Секретаріату, таке правительство може бути утворено спільними силами правительств України, Дону, Кавказу, Кубані і інших областей разом із центральними органами всеросійської революційної демократії.
6. Генеральний Секретаріат вважає потрібним негайно приступити до переговорів із згаданими правительствами і організаціями для утворення такого правительства спільними силами”[9].
В той же день Генеральний Секретаріат направив відповідне послання в Ставку і на Дон – уряду Донського козачого війська. „Бюллетень Общеармейского комитета” (№15) так викладає послання уряду Центральної Ради: „Підсумки політичної роботи по ліквідації большевизму вселяють упевненість, що більшовики змушені будуть відмовитися від спроби захопити владу в Києві та в області”. Що стосується кроків, які здійснила Рада Народних Комісарів щодо мирних переговорів, Генеральний Секретаріат постановив: вести переговори може лише уряд, визнаний всім населенням Росії, яким РНК не є. З огляду на це Генеральний Секретаріат просить Загальноармійський комітет взяти на себе ініціативу створення загально-соціалістичного міністерства, вступивши задля цього у переговори із урядами України, Дону, Кубані, Кавказу та інших окраїн та із центрами всеросійської революційної демократії[10].
Наступного дня, 10 листопада, В.Винниченко доповів про заходи щодо формування нового російського уряду Малій раді, зокрема про переговори зі Ставкою, Вікжелем та Доном. Причому в доповіді В.Винниченка немає прохання до Загальноармійського комітету при Ставці, натомість зазначено, що сам „Генеральний Секретаріат негайно розпочинає в сій справі переговори з республіками Дону, Кубані і іншими”. Тобто уряд /63/ Винниченка сам взяв на себе ініціативу утворення нового всеросійського уряду на противагу існуючому ленінському – Раді Народних Комісарів. Обговоривши доповідь, Мала рада прийняла постанову: „Заслухавши повідомлення Генерального Секретаріату в справі організації центральної влади в Російській республіці – ухвалити всі пропозиції Генерального Секретаріату і доручити йому вести працю в цьому напрямку”[11].
Аби не допустити укладення більшовиками перемир’я на фронті й послабити вплив їх на армію, генеральний секретар військових справ УНР Симон Петлюра 11 листопада 1917 р. розсилає телеграфом по всіх штабах фронтів, армій, корпусів, дивізій, а також у Ставку звернення до всіх українців по фронтах від імені уряду „Української республіки”:
„Заклику до війська народних комісарів Петрограда в особі Леніна та інших, як правительства, якого не визнала більшість людності, не треба слухатись. Генеральний Секретаріат Української республіки веде переговори з загальноармійським комітетом і областями Росії про сформування центрального правительства з представників національностей і центральної революційної демократії (себто Каледін, Чернов, Авксентьєв і Ко. – А.З.), котра одна тільки може бути правомочною, щоб почати переговори про перемир’я. Всякі інші переговори принесуть нещастя, одкриють фронт для супротивника і призведуть до розшматування української землі.
Як генеральний секретар по військових справах Української Республіки, звертаюсь, уповноважений Українським правительством, до всіх українців на фронті з проханням і приказом твердо стояти в цей небезпечний час на сторожі фронту і порядку. В частях, спиняючи всякі спроби самовільних вчинків, не допускати братання й перемир’я..”[12]
Якщо згадати, що чимала кількість українських солдатів і навіть окремі українізовані частини перебували практично по всіх фронтах російської армії, то виконання цього наказу С.Петлюри, якби він був виконаний, призвело б до зриву перемир’я по всьому російсько-німецькому фронту. Зробимо невеличкий відступ. Спробуємо уявити таку ситуацію. Якби зараз, приміром, уряди Росії чи Польщі звернулися до всіх росіян чи поляків, що живуть або перебувають на теренах України із таким закликом: оскільки президент Ющенко (або уряд Януковича) обраний не демократично й не користується довірою більшості населення, то слухатися його розпоряджень не треба. Як би відреагували на такий заклик панове Ф.Турченко, Я.Тинченко та інші сучасні апологети С.Петлюри? Гадаю, при всій їх любові чи нелюбові до нинішньої української влади вони б негайно заявили, що такі заклики є грубим втручанням у внутрішні справи України. Чому ж тоді подібні дії С.Петлюри по відношенню до Росії ці ж панове розглядають як боротьбу за демократію і незалежність України?
Саме як втручання у внутрішні справи Росії сприйняв ці звернення С.Петлюри, наприклад, Військово-революційний комітет 11-ї армії Південно-Західного фронту. В його відозві до солдатів армії, оприлюдненій наприкінці листопада – початку грудня 1917 р., говорилось: Петлюра „закликає не підкорятися визнаній робітниками, солдатами й селянами Росії владі /64/ Народних Комісарів… В той час, як російський робітничо-селянський уряд не втручається в справи України, він насмілюється говорити, що буде облаштовувати і армію, і мир для Росії. На це нахабне втручання в справи Росії може бути тільки одна ваша відповідь: руки геть!… Якщо він насмілюється закликати не визнавати народних комісарів, то ви закликайте українців скинути владу Петлюри, так само як ми скинули владу Керенського”[13].
Зовсім по іншому сприйняли ініціативу керівництва Центральної Ради генерал О.Каледін та інші реакційні сили. 14 листопада 1917 р. Донський козачий уряд, обговоривши телеграму Генерального Секретаріату від 9 листопада 1917 р., постановив: „Визнати за необхідне найскорішу угоду з Української радою на засадах, вказаних у телеграмі Секретаріату від 9 листопада із наступними застереженнями: 1) мир не може бути сепаратним; 2) міністерство повинно бути коаліційним, але без участі більшовиків”.
Донський отаман О.Каледін при цьому зазначив, що „треба утворити союз Південно-Східних областей і України для боротьби із існуючим (ленінським) урядом. Необхідно з’ясувати місце, де буде мати перебування уряд союзу. Таким місцем повинно бути місто нейтральне, за можливістю на Півдні Росії. Це бажано і з огляду на певне ставлення наших союзників по війні (Антанти. – А.З.) до Південно-Східного союзу.
Далі, якщо Південно-Східному союзові й Україні доведеться утворити тимчасовий Російський уряд, треба думати про кошти”[14].
В той же день газета „Вольный Дон” (орган Донського козачого уряду) вмістила інтерв’ю із генералом М.В.Алексєєвим, колишнім главковерхом, організатором відомої згодом Добровольчої армії (яка спершу називалася „Алексєєвська організація”): „Російська державність буде створюватися тут. Союз козачих військ уже заклав здорове ядро для цього. Уламки старої російської держави, що нині рухнула під небувалим шквалом, поступово будуть прибиватися до здорового державного ядра Південного Сходу”[15]. І серед цих „уламків старої російської держави”, серед цих трухлявих стовпів імперії Романових, до компанії Каледіна й Алексєєва „прибилася” й Українська Центральна Рада!
18 листопада Генеральний Секретаріат постановив задовольнити прохання духонінської Ставки про переїзд до України, хоча й запропонував замість Києва, куди хотіла перебратися Ставка, Чернігів або Ніжин[16]. Сам М.Духонін не встиг скористатися з цієї пропозиції, але деякі рештки його оточення, зокрема комісар козачих військ при Ставці В.В.Шапкін, таки переїхали до Києва під крильце керівників УЦР.
22 листопада Генеральний Секретаріат зробив ще один крок до зближення з Каледіним, прийнявши фактично його першу умову: „що ж до перемир’я, то ми визнаємо мир тільки загальний, а не сепаратний”[17]. Тобто уряд УЦР так само, як і Каледін, узалежнив укладання миру від волі держав Антанти, підтримавши тим самим продовження імперіалістичної війни й засудивши спроби більшовиків її припинити. /65/
До цього ж часу відноситься й перший обмін представниками між Центральною радою і О. Каледіним. В Києві представником Донського козачого уряду став комісар козачих військ Південно-Західного фронту підосавул Черемшанський, який допомагав Генеральному Секретаріатові використовувати козачі частини для придушення робітничих і селянських виступів в Україні. В свою чергу уряд УЦР призначив своїм представником у Новочеркаську в уряді Каледіна офіцера Богданівського полку, члена Малої Ради М.Галагана[18].
23 листопада 1917 р. Генеральний Секретаріат звернувся із офіційною нотою до уряду Південно-Східного союзу, а також контрреволюційних урядів Кавказу, Криму, Молдавії, Сибіру тощо із пропозицією негайно надіслати своїх представників до Києва задля участі в переговорах про утворення нового всеросійського уряду на основі: 1) укладення загального демократичного миру; 2) своєчасне скликання Всеросійських Установчих зборів[19]. Таким чином, як слушно зазначив П.Пташинський, українська буржуазія намагалася стати на чолі всіх контрреволюційних сил Росії[20].
Щоправда, в офіційному роз’ясненні Генерального Секретаріату від 30 листопада 1917 р. вказувалось, що „переговори про утворення центрального правительства всієї Російської республіки” ведуться не тільки із урядами Дону, Кубані, Сибіру, Кавказу тощо, але і „з Народним Совєтом у Петрограді”[21]. Про запрошення до цих переговорів Ради Народних Комісарів писав і Павло Христюк[22].
Однак, жодних документів про участь в цих переговорах Ради Народних Комісарів чи хоча б про те, що Генеральний Секретаріат взагалі повідомляв про них Раднарком, невідомо. А найбільш грунтовний історик Центральної Ради Д.Дорошенко пише: „Ніякого федеративного російського уряду Генеральний Секретаріат не створив з тої простої причини, що він обминав реально існуючий уже уряд в Росії – Раду Народних Комісарів, супроти якого сам виявився надто слабким”[23].
Фактично єдиним, хто реально й активно підтримав ініціативу керівництва Центральної Ради щодо створення нового російського уряду, був Донський уряд генерала О.Каледіна. 27 листопада товариш (заступник) отамана війська Донського генерал М.Богаєвський телеграфом дав доручення осавулу В.В.Шапкіну й підосавулу Черемшанському негайно розпочати переговори із Генеральним Секретаріатом „стосовно спільних дій в боротьбі з більшовиками”. В.В.Шапкін відповів, що переговори вже почалися[24].
На допомогу Шапкіну й Черемшанському Донський уряд надіслав до Києва військового старшину (в козаків відповідало званню полковника) Н.Н.Кушнарьова, який 1 грудня 1917 р. прибув до столиці УНР, а 2 грудня приєднався до переговорів. В телеграмі, відправленій з Києва генералу М.Богаєвському 4 грудня 1917 р., хід переговорів із Генеральним Секретаріатом викладено таким чином: „Інформували одне одного, обмінялися думками на сучасні події й виробили пункти подальших спільних дій. Принципових /66/ розходжень немає. Завтра або… післязавтра Шапкін з представником України виїздить на Дон”[25].
Сам Н.Н.Кушнарьов, повернувшись до Новочеркаська на початку грудня, повідомив Донський уряд, що з боку Центральної Ради й Генерального Секретаріату делегація зустріла „повну готовність увійти в контакт із Доном та йти з ним рука об руч”, що досягнуто згоди на пересування козачих частин на Дон й про підтримку Центральною Радою козацтва в разі більшовицького наступу на Південь[26].
Таким чином, дії Генерального Секретаріату, спрямовані на формування нового російського уряду на противагу існуючому ленінському, й союз у цій справі із Каледіним чітко засвідчили, що керівництво Української Центральної Ради перетворює її на центр всеросійської контрреволюції, центр захисту й порятунку старої поміщицької Росії, вірного постачальника гарматного м’яса на імперіалістичний фронт. Задля того, аби вислужитися перед буржуазією Росії і Антанти, заслужити її визнання і підтримку, лідери УЦР пішли на пряме втручання у внутрішні справи Росії, закликавши українських солдатів по всіх фронтах „не допускати братання і перемир’я” й не виконувати постанови Радянського уряду. Угода ж Генерального Секретаріату із Каледіним, навіть і не оформлена офіційно, але укладена фактично, ставила Центральну раду та її уряд у табір ворогів робітничо-селянської революції як в Росії, так і в Україні.
5.3. Політика Ради Народних Комісарів (ленінського уряду) щодо Української Народної Республіки в листопаді 1917 р.
Партія більшовиків, як єдина революційна пролетарська партія в Росії, з моменту свого створення завжди витупала проти великоруського шовінізму спершу царського, потім Тимчасового уряду за повне рівноправ’я і свободу відокремлення всіх пригноблених народів, за вільний союз між ними. Тому й проголошення Української народної республіки більшовики сприйняли як реалізацію права націй на самовизначення, записаного у Програмі РСДРП (параграф 9) і проголошеного в першому ж Декреті Радянської влади.
Газета „Известия ЦИК и Петросовета” 14 листопада 1917 р. писала: „Україна, проголосивши себе самостійною республікою, провела тільки в життя рішення ІІ з’їзду (Всеросійського з’їзду Рад робітничих і солдатських депутатів в жовтні 1917 р. – А.З.), який визнав принцип прав націй на самовизначення…
Саме тому, що при владі перебуває уряд Рад, окремі частини Росії не зустрічають з його боку перепон для самостійного будівництва свого життя.
Й надана Радянською владою окремим частинам країни свобода створює набагато міцнішу спайку країни, ніж насильство Миколи ІІ або Керенського”[27].
Як бачимо, ця заява залишала деяку двозначність: чи виступають більшовики за „самостійне будівництво свого життя” кожним пригнобленим народом, чи за „міцнішу спайку” колишньої імперії. Така двозначність була імовірно наслідком недостатньої ясності в поглядах окремих лідерів партії й /67/ недостатньої розробленості програми з національного питання. Конкретна політика Радянського уряду Росії була більш чіткою й недвозначною.
Найголовнішим атрибутом кожної держави є власна армія, тому ставлення Ради Народних Комісарів до Української Народної Республіки було, на наш погляд, найбільш показовим саме у питанні про створення української армії. Ще влітку 1917 р. чимало українських солдатів по різних фронтах і гарнізонах російської армії виявили бажання утворити окремі українські частини. Хоча великий вплив на процес українізації армії мали націоналістичні сили, але навіть деякі радянські історики визнавали, що в цьому процесі була й демократична течія, прояв визвольних прагнень українських трудящих мас, їх боротьби проти національного гноблення[28]. Радянський уряд із початку своєї діяльності не тільки не перешкоджав цьому, але й сприяв, звичайно намагаючись протидіяти спробам петлюрівців нацькувати українських солдатів на росіян. „Ті, що визнавали себе українцями, зводилися в окремі частини із виборним командуванням. Їм виділялася певна, в процентному відношенні кількість озброєння, й вони, в складі нових українських полків відправлялися до себе на батьківщину. Звичайно, ми намагалися домогтися того, щоби на чолі цих частин стояли радянські комісари. Ми, понад того, брали з них урочисту обіцянку діяти в дусі Радянської влади,” – згадував В.Антонов-Овсієнко, який із 9 листопада до початку грудня 1917 р. був командувачем Петроградського військового округу[29].
Зокрема, українські солдати із резервних гвардійських полків, що стояли в Петрограді – Волинського, Павлівського, Ізмайлівського, Семенівського – утворили в листопаді полк імені Тараса Шевченка. При повному озброєнні і знаменах цей полк був відправлений з Петрограда й 24 листопада 1917 р. прибув до Києва. Я.Тинченко датою його прибуття називає чомусь 20 грудня (2 січня), але більше підстав є довіряти тогочасній київській пресі, яка вказує на прибуття полку саме 24 листопада[30].
Чимало солдатів цих гвардійських полків в Петрограді брали участь у повстанні проти царя в лютому 1917 р. і в жовтневому повстанні проти Тимчасового уряду, а в Києві частина полку імені Т.Шевченка підтримала січневе повстання 1918 р. проти Центральної Ради, а частина брала участь у його придушенні[31].
З інших частин Петроградського гарнізону був сформований сердюцький полк імені П.Орлика, який на початку грудня прибув до Катеринослава і вразив місцевих петлюрівців своїми більшовицькими настроями. На виборах до Українських установчих зборів полк імені П.Орлика подав спільний список кандидатів із катеринославськими більшовиками[32].
В Москві формуванням українських полків займалася Українська військова рада, обрана І Українським військовим з’їздом Московського військового округу 16-18 жовтня 1917 р. 11 листопада 1917 р. новий радянський командуючий МВО Микола Муралов затвердив Українську військову раду МВО на правах відділу штабу округу. Зі складу українців-солдатів /68/ Московського гарнізону були утворені Чигиринський полк, який 5-6 грудня 1917 р. прибув до Харкова та полк імені гетьмана С.Наливайка, що прибув у Бровари під Києвом[33]. Формувалися українські полки і по інших округах і фронтах російської армії.
Другим важливим питанням, із яким зіткнувся уряд В.Леніна у відносинах з Україною, була справа повернення історичних реліквій. В середині листопада 1917 р. штаб Петроградської української військової Ради звернувся до народного комісара у справах національностей Й.Сталіна із проханням передати українській владі деякі історичні цінності з музеїв Петрограда: козацькі знамена, булави, гармати та інші речі, захоплені й вивезені з України ще військами Петра І й Катерини ІІ під час руйнування Запорозької Січі тощо. 16 листопада 1917 р. Й.Сталін вніс це питання на розгляд Ради Народних Комісарів. В той же день РНК постановила: „доручити Сталіну й Луначарському (народний комісар освіти. – А.З.) оприлюднити заяву, що рішення передати ці коштовності українському народові непохитно й буде приведено в дію після обміну думками з Українською радою”[34].
17 листопада відбулася телеграфна розмова народного комісара національних справ Й.Сталіна із генеральним секретарем праці УНР Миколою Поршем і членом обласного комітету РСДРП(б) Південно-Західного краю Сергієм Бакинським.
Й.Сталін виклав погляди „центральної влади, обраної ІІ Всеросійським з’їздом Рад робітничих і солдатських депутатів й визнаної з’їздом селянських депутатів, що відбувся нещодавно (Надзвичайний з’їзд Рад селянських депутатів 11-15 листопада 1917 р. – А.З.): „визнання за націями права на самовизначення аж до відокремлення та утворення самостійної держави…” „Влада в краї, як і в інших областях, має належати всій сумі робітничих, солдатських і селянських депутатів, включаючи сюди й організації Ради. В цій царині постає широке поле для угоди між Центральною радою і РНК. Тому буде доцільно влаштувати нараду представників Центральної Ради і представників народних комісарів.”
Принагідно Й.Сталін повідомив, що „сьогодні представники петроградської секції Української Центральної Ради за погодженням із Радою Народних Комісарів взяли національні українські реліквії – знамена тощо, відібрані в українців ще в добу Катерини ІІ.” В цьому Сталін випередив події. Насправді ж рішення ВЦВК про передачу цих реліквій було прийнято лише за тиждень після цієї розмови, а виконано значно пізніше (див. далі).
М.Порш зазначив, що Центральна Рада – це також по суті Рада робітничих, солдатських і селянських депутатів, тому скликати новий з’їзд – зайве. Представник київських більшовиків С.Бакинський у відповідь на це вказав, що УЦР перешкоджає передачі влади Радам на місцях і що „ми маємо на увазі найближчим часом скликання обласного з’їзду Рад робітничих і солдатських депутатів, а також обласного з’їзду партії нашої області спільно із харківською областю.” /69/
Й.Сталін підкреслив необхідність крайового з’їзду Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів: „Ми вважаємо, що ви, кияни, одесити, харків’яни, катеринославці тощо, повинні взятися за скликання такого з’їзду, звичайно разом із Центральної Радою”, якщо вона на це піде. Однак, тут же Й.Сталін спробував поставити під сумнів приєднання до України губерній, які свого часу відрізав Тимчасовий уряд (тих самих „одеситів, харків’ян, катеринославців тощо”), вказуючи, що довільна анексія нових губерній ставить під сумнів демократичність Центральної Ради.
М.Порш на це резонно відповів: „ще до Універсалу катеринославський, харківський, херсонський селянські губернські з’їзди висловилися за приєднання до України”[35].
Як бачимо, в політиці Ради Народних Комісарів щодо УЦР було досить лояльне ставлення і прагнення досягти угоди, хоч до кінця розробленої чіткої лінії ще не було, а в поглядах наркомнаца Й.Сталіна подекуди траплялися шовіністичні нотки. Розробкою цієї лінії стосунків із Україною невдовзі змушені були зайнятися особисто вожді більшовицької партії – В.Ленін та Л.Троцький.
22 листопада 1917 р. в промові на Всеросійському з’їзді військового флоту Володимир Ленін говорив: „Зараз ми спостерігаємо національний рух на Україні й ми говоримо: Ми безумовно стоїмо за повну й необмежену свободу українського народу. Ми мусимо зломити те старе, криваве й брудне минуле, коли Росія капіталістів-гнобителів грала роль ката над іншими народами. Це минуле ми зметемо, на цьому минулому ми не залишимо каменя на камені.
Ми скажемо українцям: як українці, ви можете влаштовувати в себе життя, як хочете. Але ми простягнемо братерську руку українським робітникам і скажемо їм: разом із вами ми будемо боротися проти вашої і нашої буржуазії”[36].
23 листопада 1917 р. позицію Раднаркому щодо України виклав у телеграфній розмові із М.Криленком народний комісар закордонних справ Лев Троцький (25 листопада текст розмови було опубліковано в газеті „Известия ВЦИК”):
„Пропонуємо прийняти представника українського штабу при Вашій Ставці. Рівним чином пропонуємо включити представника Генерального Секретаріату до складу загальноросійської мирної делегації. Що стосується створення єдиного українського фронту з нинішнього Південно-Західного й Румунського, то питання залишається відкритим. Цілком схвалюю Вашу політику: не чинити ніяких перешкод пересуванню українських частин з півночі на південь, оскільки це допускається загальним становищем фронту і становищем транспорту. Українські трудящі маси мають на ділі зрозуміти, що загальноросійська Радянська влада не буде створювати жодних труднощів для самовизначення України, в які б форми це самовизначення не вилилось, і що визнання Української Народної Республіки з боку російської влади найповніше. /70/
Але ми вважаємо в той же час необхідним відкрито показати не тільки перед російськими, але й перед українськими трудящими масами протиріччя соціалістичної політики Радянської влади і буржуазної політики Центральної Ради, яка фактично стає, можливо мимоволі, в якійсь своїй частині – урядом заможних класів в Україні. Не маючи наміру найменшою мірою нав’язувати свою волю українському народові, Рада Народних Комісарів в той же час готова всіма залежними від неї засобами підтримати Ради українських робітників, солдатів і бідних селян в боротьбі проти буржуазної політики керівників нинішньої Центральної Ради”.[37]
24 листопада 1917 р., виконуючи доручення Раднаркому, радянський главковерх М.Криленко провів телеграфну розмову із генеральним секретарем військових справ УНР Симоном Петлюрою. Повідомивши про змову проти робітничої і селянської революції російської буржуазії та реакційних кіл козацтва, М.Криленко запитав Генеральний Секретаріат, чи пропустить він через Україну радянські революційні війська на Дон, просив затримати в Україні козачі частини й прислати до Ставки представника Генерального Секретаріату на нараду про укладення перемир’я на фронтах[38].
В той же день пропозиції М. Криленка обговорив Генеральний Секретаріат. В його протоколі від 24 листопада зазначено, що уряд УНР:
„1) визнає, що конфлікт з Доном треба розв’язати не збройною силою, а порозумінням з донським правительством;
2) Генеральний Секретаріат категорично висловлюється проти пропуску війська на Дон через територію Української Республіки, бо це може викликати криваві сутички на Україні;
3) Генеральний Секретаріат не вважає можливим силоміць затримувати на Україні донців, визнаючи, що демократія козацька має таке саме право вільного переїзду, як і всяка інша демократія;
4) Генеральний Секретаріат зносився вже з Каледіним в справі тих утисків, які чиняться в Донеччині робітникам на шахтах, і Каледін згодився ці утиски негайно припинити…
5) Генеральному Секретаріату неясно, в яку саме комісію запрошує Криленко делегатів Української Республіки, у комісію по заключенню миру чи тимчасового замирення і через те до вияснення по цьому питанню відповіді Секретаріат дати не може.”[39]
Відповідь М.Криленкові передали в той же день телеграфом генеральні секретарі М.Порш і С.Петлюра. У звіті про їх розмову прямим дротом із М.Криленком, опублікованому в буржуазно-ліберальній газеті „Киевская мысль”, відповідь Генерального Секретаріату викладена із деякими доповненнями. Зокрема, М.Порш і С.Петлюра заявили, що на прохання уряду УНР Каледін погодився вивести своїх козаків з Катеринославської губернії й “виправити допущені помилки”, що козаки відмовилися придушувати український рух у Києві (ніби колись їх примушували виступати проти Центральної Ради! Те, що ці ж саме козаки придушували робітничі і селянські виступи в Україні, і зокрема Жовтневі повстання в Києві та Вінниці, Генеральний Секретаріат не дуже турбувало. – /71/ А.З.), що Генеральний Секретаріат дозволив з огляду на це 5-й і 6-й козачим дивізіям проїхати на Дон залізницями України, а крім того уряд УНР наполягав на об’єднанні Південно-Західного і Румунського фронтів в один Український[40].
Розглянемо докладніше, що означала відповідь, викладена в рішенні Генерального Секретаріату (йдемо за текстом протоколу, як більш вірогідним):
1) „Порозуміння” із Каледінським урядом було можливим лише на основі повалення ленінського уряду – Ради Народних Комісарів. Генеральний Секретаріат це добре знав, бо мав із Доном тісні стосунки, і, пропонуючи „мирне розв’язання конфлікту”, або просто грав на публіку, або мав на увазі „мирну ліквідацію Радянської влади” за планом Вікжеля.
2) Залишається неясним, чому „криваві сутички” мали виникнути тільки при просуванні через Україну революційних військ, але були відсутні при переїзді козаків-каледінців. Генеральний Секретаріат скромно умовчав про те, хто саме влаштовував криваві сутички, аби не допустити революційні війська на Дон.
3) Донські козачі частини знаходилися не просто на теренах України, а на Південно-Західному й Румунському фронтах і повернутися додому могли лише по залізницях України, які контролювалися Генеральним Секретаріатом. Нагадаємо, що вже 10 листопада 1917 р. Раднарком розпочав поступову демобілізацію армії за віковими групами (роками призову)[41]. Питається, чому ж робітники й селяни – прості солдати – повинні були чекати своєї черги й тримати фронт, гниючи в окопах, а козаки цілими дивізіями повертатися додому? Зняття з позицій козачих частин спровокувало посилення самовільних втеч солдатів з інших полків і загрожувало зривом перемир’я, бо німецькі війська, побачивши відсутність російських частин перед собою, могли розпочати наступ, не чекаючи підписання мирного договору.
28 листопада 1917 р. на засідання Військово-революційного комітету Південно-Західного фронту його голова Григорій Разживін повідомив, що за сприянням представників УЦР “всі козаки пішли з позицій і хочуть їхати на Дон, 5-6 дивізій козаків завантажилися вже у вагони”. В постанові ВРК фронту говорилося: „З огляду на встановлений факт контрреволюційного руху на Дону й з огляду на те, що Українська Центральна Рада сприяє відправці козачих частин на Дон, посилюючи тим самим контрреволюцію, допомагаючи організованому дезертирству з фронту й деморалізуючи інші частини, ВРК категорично вимагає від Української Ради припинити пропуск козачих частин на Дон й не перешкоджати просуванню радянських частин”.[42]
4) Питання про репресії проти робітничих організацій (заборони й арешти Рад, заводських і рудникових комітетів, страйкомів, профспілок тощо) на Донбасі, частину якого окупували каледінці, було піднято в переговорах між Генеральним Секретаріатом і Донським урядом лише один раз – в розмові генерального секретаря праці М.Порша із представником військового уряду Поляковим – через скарги, які надходили від робітників /72/ до Центральної Ради. Розмова між Поршем і Поляковим відбулася 17 листопада 1917 р. й закінчилася обопільною згодою докладніше перевіряти „факти, які подають різні делегації”. В той же день, як свідчення опіки Генерального Секретаріату над робітництвом, текст цієї розмови опублікувала „Робітнича газета” (орган УСДРП)[43].
Заява про згоду Каледіна припинити утиски – чистісінька вигадка. В той же день, коли відбулася розмова Порша і Петлюри із Криленком, Каледін запровадив на Дону військовий стан, а в ніч на 26 листопада загін юнкерів (можливо тих самих, яких при повному озброєнні відправила з Києва на Дон Центральна Рада) розгромив приміщення Ростовської Ради робітничих депутатів, убивши при цьому двох її чергових членів[44].
5) Делегувати своїх представників до більшовицької Ставки, навіть на офіційне запрошення верховного головнокомандуючого М.Криленка Генеральний Секретаріат категорично відмовився під чисто формальним приводом. Для порівняння: 2 листопада той же Генеральний Секретаріат вирішив надіслати свою делегацію в духонінську Ставку за першим викликом помічника М.Духоніна – В.Вирубова[45]. Тобто першу офіційну пропозицію Радянського уряду Росії мирним шляхом вирішити спірні питання керівництво УЦР зневажливо відкинуло.
Тим не менше того ж дня, 24 листопада, Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет розглянув питання про передачу історичних цінностей українському народові. Народний комісар освіти Анатолій Луначарський, виступаючи на пленумі ВЦВК, сказав: „ці реліквії в художньому відношенні мало цінні. Вони лише є свідченням того, що російський народ, заволодівши свого часу Україною, забрав із собою і трофеї перемог, але ці трофеї перемог минулих часів, тепер, при проголошенні принципу свободи націй на самовизначення, як символ поневолення однією нацією іншої, здатні лише зганьбити російську свободу. Трофеї ці складаються з гармат, булав і прапорів”. На пропозицію А.Луначарського ВЦВК прийняв рішення передати ці реліквії українському народові з улаштуванням свята братерства народів на площі перед Преображенським собором[46].
Однак, стосунки між УЦР та РНК дедалі погіршувалися. Відповідь Генерального Секретаріату М.Криленкові чітко показала, що „демократія козацька” (генерали Каледін, Алексеєв і Ко) керівникам Центральної Ради значно ближча, ніж уряд В.Леніна, обраний з’їздами Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. 25 листопада Рада Народних Комісарів у зверненні „до всього населення” вперше визначає Центральну Раду як буржуазну: „Буржуазна Центральна Рада Української республіки, що веде боротьбу проти українських Рад, допомагає Каледіну стягувати війська на Дон, заважає Радянській владі спрямувати необхідні військові сили по землі братнього українського народу для придушення каледінського заколоту”[47].
27 (за іншими даними 24) листопада В.Ленін телеграфує в Ставку, запитуючи про заходи, вжиті для боротьби із контрреволюцією на Дону та Уралі, і зазначає: „Ми вважаємо, що після вчорашньої заяви, зробленої Вам Петлюрою (очевидно, мається на увазі розмова М.Криленка із Поршем і /73/ Петлюрою 24 листопада. Інформація про неї могла дійти до Петрограда на день чи два пізніше. – А.З.), Рада явно і рішуче стала на бік кадетсько-корніловської і каледінської контрреволюції. Ми за Радянську владу в незалежній республіці Українській, але не за контрреволюційну каледінську Раду (Виділено нами. – А.З.)”[48].
В зв’язку з тим, що передачу історичних реліквій українського народу планувалося здійснити в руки представників Центральної Ради, а остання відкрито не визнавала Раду Народних Комісарів урядом Росії („центрального правительства нема”, як було заявлено в ІІІ Універсалі), то РНК змушена була знову повернутися до цього питання. 29 листопада з’явилося урядове повідомлення: „Представники Всеукраїнської Ради просили, щоби ця передача була здійснена в їх руки, проте в мандатах цих представників не було передбачено самої передачі й не було звернення до РНК як до законної верховної влади в Росії”. З огляду на це, а також на різку форму, в якій представники УЦР вели переговори, „голова Ради Народних Комісарів і народні комісари закордонних справ, освіти й національних справ, заслухавши постанову особливої комісії з передачі українському народові його реліквій, а також протест Українського революційного штабу, постановили:
Подальші переговори про термін і порядок передачі реліквій вести з українською фракцією Центрального Виконавчого Комітету й офіційну передачу здійснити в руки довіреної особи цієї фракції”[49]. Під „українською фракцією” малися на увазі три представники УСДРП та УПСР (правлячих партій Центральної Ради), які входили до складу ВЦВК на той час (П.Г.Василюк, Д.К.Кириченко, П.І.Кулиниченко)[50].
Через обставини громадянської війни передача історичних цінностей, вивезених з України російським царизмом, українським музеям тоді не відбулася. Здійснена вона була лише у 1930-1932 рр. за клопотанням тодішнього народного комісара освіти України М.Скрипника та постановою ЦВК СРСР[51].
Того ж дня, 29 листопада, відбулася телеграфна розмова генеральних секретарів УНР М.Порша та С.Петлюри із комісаром Державного банку Росії Георгієм Пятаковим. М.Порш зажадав від Ради Народних Комісарів 90 млн. рублів для покриття заборгованості робітникам залізниць, зокрема Південно-Західної, що погрожували страйком. Г.Пятаков відповів, що гроші будуть вислані безпосередньо страйкому залізниці, а взагалі забезпечення грошима України буде продовжено лише в тому випадку, якщо вона (УЦР) визнає владу Рад робітничих і солдатських депутатів на місцях і допустить в Київську контору Держбанку комісарів Рад. М.Порш і С.Петлюра відкинули ці вимоги, бо вони, мовляв, підбурюють селян проти робітників, підривають народне господарство і порушують права українського народу[52].
Взагалі керівники Української Центральної Ради зайняли досить дивну позицію щодо Ради Народних Комісарів і в своєму роді навіть унікальну: від неіснуючого, на їх погляд, уряду вони намагалися отримати /74/ цілком конкретні існуючі культурні цінності та грошові суми. Звичайно, така політика не могла бути основою для встановлення нормальних відносин.
Ще одним свідченням контрреволюційної позиції УЦР стала перехоплена тими ж днями Радянським урядом шифрована телеграма французького уряду своїй військовій місії на Румунському фронті (в Яси) від 28 листопада 1917 р. (ст.ст.): „всіма засобами підтримувати Українську раду” задля того, аби разом із козаками становити опір більшовизму, „втримати фронт і створити ядро для майбутньої розбудови розбитої імперії”[53].
1 (14) грудня делегація Української Центральної Ради (М.Левицький, М.Любинский та Г.Гасенко) для участі в мирних переговорах із німцями таки прибула в Двінськ до пункту переходу лінії фронту. Хоча переговори вже завершувалися, представники Радянської Росії Л.Каменєв та А.Йоффе привітали участь української делегації й виклали досягнути умови перемир’я, яке й було підписане 2 грудня 1917 р.[54]
2 грудня Рада Народних Комісарів знову розглянула українське питання. Доповідь робив Сталін. Рішення уряду в протоколі РНК зафіксоване таким чином: „1) Війська проти Каледіна просуваються через Україну, не рахуючись із наслідками. 2) Офіційно визнавати незалежну Українську республіку Рад із конфіскацією землі у поміщиків. 3) Висловити… Дати відповідну інструкцію Криленкові телеграфом”[55].
Таким чином, політика Ради Народних Комісарів щодо України в листопаді 1917 р. (відправка українських полків на батьківщину, рішення про передачу історичних реліквій українському народові, запрошення представників УЦР для участі у мирних переговорах із Німеччиною та вирішення інших спірних питань) показує намагання ленінського уряду встановити рівноправні і дружні відносини з Українською Народною Республікою, забезпечити реальний суверенітет українського народу. Проте, всі спроби радянського уряду встановити нормальні відносини із Українською Центральною Радою розбилися об відверто ворожу позицію її керівництва. Лідери УЦР класові інтереси української та російської буржуазії, боротьбу проти робітничо-селянської революції поставили вище національних інтересів і національного суверенітету українського народу. Перетворення Центральної Ради на один з центрів всеросійської контрреволюції і відверта підтримка нею антирадянського заколоту генерала Каледіна та інших „уламків старої російської держави” зробили конфлікт між Радянським урядом Леніна та Українською Центральною Радою неминучим.
Примітки
[1] Любимов И.Н. Революция 1917 г. Хроника событий. Т. 6. Октябрь–декабрь 1917 г. – М.-Л., 1930. – С. 102.
[2] Поликарпов В.Д. Пролог гражданской войны в России. Октябрь 1917 – февраль 1918 гг. – М., 1976. – С. 61; Рид Дж. Десять дней, которые потрясли мир. – М., 1987. – С. 127. /75/
[3] „Вольный Дон”. – 1917. – 8 ноября. Цит. по: Поликарпов В.Д. Указ. соч. – С. 67-68.
[4] Васюков С.М. Предыстория интервенции. Февраль 1917 – март 1918 г. – М., 1968. – С. 250; Гай-Нижник П. Україно-французькі взаємини у 1917-1918 р. (фінансово-політичний аспект) // Київська старовина. – 2006. – №4. – С. 76.
[5] Лавров В.М. “Крестьянский парламент” России. – М., 1996. – С. 168-169, 187.
[6] Любимов И.Н. Указ. соч. – С. 180.
[7] Лавров В.М. Указ. соч. – С. 206-213.
[8] Разложение армии в 1917 г. – С.84-85; Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле // УІЖ. – 1993. – №1. – С. 132-133; ВЖГВУ. – С. 609.
[9] УЦР. – Т. 1. – С. 404.
[10] Любимов И.Н. Указ. соч. – С. 112-113.
[11] УЦР. – Т. 1. – С. 408-409; 1917 год на Киевщине. – К., 1928. – С. 370.
[12] УЦР. – Т. 1. – С. 409-410; 1917 год на Киевщине. – С. 376.
[13] Большевистские военно-революционные комитеты. Сб. док. – М., 1958. – С. 487-488.
[14] Триумфальное шествие Советской власти. Сб. док. – Ч. 2. – М., 1963. – С. 156-157.
[15] Поликарпов В.Д. Указ. соч. – С. 68.
[16] УЦР. – Т. 1. – С. 459.
[17] Там само. – С. 470.
[18] „Рідний курінь” (Одеса). – 1917. – 23 листопада. Цит. за: Гарчев П.І. Червона гвардія України в Жовтневій революції. – Х., 1969. – С. 92-93.
[19] УЦР. – Т. 1. – С. 473.
[20] НАІ. – С. 8.
[21] Вісник Генерального Секретаріату УНР. – 1917. – №4. Цит. за: Голубко В. Армія УНР 1917-1918 рр. – Львів, 1997. – С. 128.
[22] Див.: Солдатенко В.Ф. Українська революція. Історичний нарис. – К., 1999. – С. 351.
[23] Дорошенко Д.І. Історія України. 1917-1932. – Т. 1. – Нью-Йорк, 1954. – С. 205.
[24] „Вольный Дон”. – 1917. – 29 ноября. Цит по: Поликарпов В.Д. Указ. соч. – С. 347.
[25] Триумфальное шествие Советской власти. Сб. док. – Ч. 2. – С. 106.
[26] „Вольный Дон”. – 1917. – 5 и 13 декабря. Цит. по: Кириенко Ю.К. Крах калединщины. – М., 1976. – С. 101.
[27] „Известия ЦИК и Петросовета”. – №225. – 1917. – 14 ноября. Цит. по: Шиловцев Ю.В., Гассан В.И. К истории конфликта между Совнаркомом и Украинской Центральной радой //Из истории борьбы местных организаций КПУ за построение социализма и создание коммунистического общества. – Х., 1968. – Вып. 5. – С. 38.
[28] Ткачук А.Г. Крах спроб Центральної Ради використати українізовані військові формування в 1917 р. // УІЖ. – 1967. – №8. – С. 75-84.
[29] Антонов-Овсеенко В.А. Записки о гражданской войне. – М., 1924. – Т. 1 – С. 20.
[30] Тинченко Я. Перша українсько-більшовицька війна. – К.,1996. – С.123; 1917 год на Киевщине. – С. 407.
[31] Дегтяренко П. Из истории революции на Киевщине// Коммунистическая мысль. – 1922. – №7 (19). – С. 95.
[32] Солдатенко В.Ф. Українська революція. – С. 375; БОУ. 1990. – С. 522-523.
[33] Фарсобин В.В. О времени установления Советской власти в Харькове // ИЗ. – Т. 73. – 1963. – С. 280. Прим. 65; Тинченко Я. Вказ. праця. – С. 122. /76/
[34] ПСНК. – С. 24.
[35] 1917 год на Киевщине. – С. 531-534.
[36] Ленин В.И. ПСС. – Т. 35. – С. 116.
[37] Рубач М. К истории конфликта между СНК и УЦР // ЛР. – 1925. – №2. – С. 56-57.
[38] УЦР. – Т. 1. – С. 575. Прим. 369.
[39] Там само. – С. 475.
[40] 1917 год на Киевщине. – С. 404.
[41] Декреты Советской власти. – М., 1957. – Т. 1. – С. 66.
[42] Любимов И.Н. Указ. соч. – С. 228.
[43] УЦР. – Т. 1. – С. 454.
[44] Любимов И.Н. Указ. соч. – С. 211.
[45] УЦР. – Т. 1. – С. 387.
[46] Культурное строительство в СССР.1917-1927. Док. и мат. – М., 1989. – С. 22; ДСВ. – Т. 1. – С. 169.
[47] ДСВ. – Т. 1. – С. 155.
[48] Ленин В.И. Неизвестные документы.1891 – 1922. – М., 1999. – С. 221-222.
[49] ДСВ. – Т. 1. – С. 168-169.
[50] Культурное строительство в СССР. 1917-1927. – С. 288.
[51] Сидоренко В.О. З історії обміну культурними цінностями між РРФСР та Україною // УІЖ. – 1972. – №2. С. 67-70.
[52] Любимов И.Н. Указ. соч. – С. 237; Буравченков А.О. Фінансово-грошові відносини між УНР та Радянською Росією в 1917 р. // Вісник Київського університету. Серія „Історія”. – Вип. 63-64. – 2002. – С. 44-45.
[53] Антонов-Овсеенко В.А. Записки. – Т. 1. – С. 124-125; Косик В. Франція і питання самостійності України. 1917-1919 рр. // Записки Наукового товариства імені Т. Шевченка. – Т. 225. – Львів, 1993. – С. 281-282.
[54] Михутина И.В. Украинский Брестский мир. – М., 2007. – С. 62-63.
[55] ПСНК. – С. 72. /77/
Глава 6
Рада Народних Комісарів і Українська Центральна Рада в грудні 1917 р.: між миром і війною
6.1. Спроби революційних військ проїхати через територію України на Дон на боротьбу із Каледіним.
Розуміючи, що заколот генерала Каледіна спрямований на повалення Радянської влади і придушення робітничо-селянської революції в Росії, Рада Народних Комісарів вживає всіх заходів для ліквідації каледінщини. Оскільки Червоної Армії тоді ще не існувало, то головну роль у боротьбі із Каледіним відігравали революційні солдати старої армії та робітнича Червона Гвардія. У військовому відношенні, звичайно, найбільш підготовленими були солдати старої російської армії, тому на них в першу чергу й розраховувало радянське командування.
6.1.1. 1-й Мінський революційний загін.
29 листопада 1917 р. Революційний польовий штаб при Ставці в Могильові перейменував Південний загін ВРК Західного фронту у 1-й Мінський революційний загін, призначив його начальником штабс-капітана Андреєва і поставив завдання: „Придушення контрреволюційного заколоту Каледіна”. 30 листопада вийшов наказ РПШ №10: командиром 1-го Мінського революційного загону був призначений старий більшовик поручик Рейнгольд Берзін, а начальником штабу – капітан Андреєв. Загонові було наказано рухатися двома шляхами: через Гомель – Бахмач та Брянськ – Орел – Курськ – Воронеж в загальному напрямку на Харків – Ростов-на-Дону[1].
1 грудня в Гомелі Р.Берзін видав свій наказ № 1 по Мінському загону. Він розбив свій загін на дві колони, названі за номерами полків старої армії, що входили до них: 17-та колона полковника Зайцева, куди входив 17-й сибірський стрілецький полк, рухалася через Брянськ – Курськ – Чертково, а 19-а колона, командиром якої був полковник К.М.Валобуєв, а комісаром І.Алістратов, мала їхати від ст. Клинці й Унеча через Гомель, Бахмач і Харків. До 19-ї колони входили 19-й сибірський стрілецький полк, 37-й запасний піхотний полк, 3 кулеметні команди й одна 6-гарматна батарея. Тим же шляхом мала рухатися й частина резерву 1-го Мінського революційного загону – 60-й сибірський стрілецький полк під командуванням Розенберга[2].
Дізнавшись про те, що революційні війська вирушили з Гомеля на Бахмач, вузлову станцію у Чернігівській губернії, генеральний секретар військових справ УНР Симон Петлюра телеграфує в Чернігів (близько 2-ї години ночі, імовірно, на 2 грудня, у Д.Дорошенка помилково – наприкінці листопада) губернському комісару Д.Дорошенко і наказує негайно вислати український батальйон з Чернігова до Бахмача, щоб не пропустити революційні війська через територію України[3]. Такий саме наказ отримав, очевидно, й командир 622-го українського полку полковник Менза, який своїми гайдамаками зайняв станцію Бахмач[4]. /78/
Діставшись до станції Доч, передові частини 19-ї колони зустріли там заслін 622-го українського полку, що перегородив їм дорогу. Після цього на станції Сновськ (нині місто Щорс), де зупинилися головні сили 19-ї колони, було скликано загальні збори ротних комітетів і представників солдатів. В.Антонов-Овсієнко головну провину за цю зупинку й подальший відступ 19-ї колони покладає на полковника К.Валобуєва „Марно тов. Берзін, діючи за вказівкою Ставки, вимагав від начальника колони Валобуєва рішучих дій. Валобуєв вступив у переговори з українським полком, що зайняв Бахмач і розібрав попереду колію. Українці заявили, що в жодному разі не пропустять наш загін і будуть стріляти. Валобуєв за таких обставин не наважився діяти”[5].
Однак, біографія Костянтина Валобуєва щось не дуже узгоджується із уявленнями про нерішучу, недосвічену чи слабохарактерну людину. К.М.Валобуєв прослужив майже 20 років у царській армії, пройшовши шлях від солдата до полковника, останнє звання отримав на фронті імперіалістичної війни. З перших днів Радянської влади К.М. Валобуєв перейшов на її бік, а в 1918-1920 рр. був начальником штабу військ ВЧК та начальником військ внутрішньої охорони республіки[6]. Вочевидь справа полягала в іншому.
За матеріалами спогадів, зібраних свого часу Чернігівським істпартом, В.К.Щербаков так описував подальші події в Сновську. Командир 19-ї колони Валобуєв сказав зборам таке: Главковерх вимагає надіслання 19-го полку на допомогу більшовицьким частинам, що б’ються на Дону. Проїхати треба через Бахмач – Харків – Ростов. Між тим війська Центральної Ради ухвалили не пропускати радянських військ через територію України. К.М.Валобуєв вважав за потрібне виконати наказ і захопити ст. Бахмач з бою. І ось чому: коли він запропонував (напевно, телеграфом. – А.З.) українському полковникові Мензі прийняти наших делегатів для переговорів, той запропонував їм іти пішки від ст. Мена до ст. Бондарівка, звідки їх із зав’язаними очима доставлять до штабу військ УЦР. Таку пропозицію К.М.Валобуєв вважав образливою й обстоював наступ на Бахмач, бо через Брянськ буде важко проїхати на Дон.
Проте інші промовці висловилися проти цього. Член Головного виконкому Лібаво-Роменської залізниці Ласівський закликав солдатів „не проливати братньої крові”, заявивши, що залізничники застрайкують в разі просування більшовиків силою. Ласівського підтримав і голова Сновської Ради робітничих депутатів Х.Николаєвський. В результаті, як пише В.Антонов-Овсієнко, збори 19-ї колони „висловились проти наступу на Бахмач, заявили, що будуть боротися лише проти Каледіна й готові їхати на Харків тільки через Брянськ”. Тим часом гайдамаки 622-го полку розібрали колію між ст. Чесноковка й Бахмач. К.М.Валобуєву із його колоною довелося 3 грудня повернутися до Гомеля[7].
П.І.Гарчев пише, що причиною цього було те, що війська Мінського революційного загону не мали санкції вступити в бій із військами Центральної Ради[8]. Однак, В.Антонов-Овсієнко був іншої думки. За його даними, Ставка вимагала найрішучіших дій для прориву через Бахмач, „але всередині 19-ї колони було чимало солдатів, які вважали себе українцями, й /79/ було дуже мало революційних свідомих елементів, які розуміли контрреволюційність Ради”[9]. Поданий вище опис мітингу в Сновську показує, що такого розуміння на початку грудня не було ще й у більшості робітників Чернігівщини: Український Жовтень ще не визрів у свідомості трудящих мас.
Я.Тинченко без жодних посилань на джерела стверджує, що проти Центральної Ради відмовився виступати 17-й стрілецький полк, коли війська УЦР зупинили його на Чернігівщині[10]. Однак, 17-й сибірський стрілецький полк взагалі на територію України не заходив, а рухався за маршрутом Брянськ – Курськ – Воронеж – Ліски – Чертково[11]. Залишається невідомим, чи Я.Тинченко навмисно вигадав цей епізод, чи просто переплутав 17-й і 19-й сибірський полки.
Взагалі ж, як згадував тодішній радянський верховний головнокомандувач М.Криленко, регулярні полки старої царської армії виявилися непридатними й небоєздатними для громадянської війни. „Всі полки, що викликалися з фронту, вийшовши за лінію окопів в тил, відмовлялися йти в бій незалежно від цілей, які ця боротьба переслідувала”. Особливо це відчував РПШ в Могильові[12]. Втомленість солдатів тривалою імперіалістичною війною переважала всі інші мотиви.
6.1.2. 2-й гвардійський корпус.
Подібним же чином розгорталися події і в 2-му гвардійському корпусі 7-ї армії Південно-західного фронту на Поділлі. Вище було описано, яку роль цей корпус відіграв у розгромі прибічників Керенського на початку листопада 1917 р. у Вінниці й Жмеринці. На той час він налічував близько 60 тис. бійців[13].
Ще у 1920-х роках Павло Скоропадський у своїх спогадах (уривки з яких вийшли вперше в альманасі „Хліборобська Україна” в 1922-1923 рр. в перекладі на українську мову В.Липинського (бо сам „пан гетьман всія України” до кінці життя української мови так і не навчився) запустив в історіографію міф про те, нібито наприкінці листопада – початку грудня 1917 р. 2-й гвардійський корпус „під проводом агітаторки Бош” намагався захопити Київ, й лише він, генерал П.Скоропадський, зі своїм 1-м українським корпусом (колишнім 34-м армійським) врятував тоді Київ і Центральну раду. „Взагалі, я без перебільшення можу сказати, що якщо більшовики з’явилися в Києві лише 21 січня, а не в листопаді, то причиною того (був) мій корпус, який зайняв вказані залізниці й рішуче протидіяв появі озброєних частин більшовицького спрямування на цій лінії”[14]. Потім цей міф підтримали Д.Дорошенко, Ф.Турченко тощо[15].
Як же події відбувалися насправді? Перш за все, стосовно „агітаторки Бош”. Євгенія Бош дійсно побувала в частинах 2-го гвардійського корпусу, але це було 31 жовтня – 2 листопада 1917 р., й більше вона туди не поверталася. В листопаді – на початку грудня 1917 р. Є.Б.Бош знаходилася в Києві, а отже ніяк не могла вести корпус зі Жмеринки[16]. Хоча наприкінці листопада 1917 р. з огляду на наростаючу небезпеку з боку військ УЦР для запланованого на 4 грудня І Всеукраїнського з’їзду Рад у Києві, Є.Бош /80/ пропонувала Київському комітетові більшовиків викликати на допомогу частини 2-го гвардійського корпусу. Ця ідея знайшла підтримку в голови Київського Військово-революційного комітету Леоніда Пятакова, який навіть направив делегата із відповідним проханням у Ставку. Проте більшість Київського комітету РСДРП(б) висловилася проти цього плану як авантюрного і скасувала його[17].
Причини такого рішення пояснює лист Київського гарнізонного ВРК до ВРК при Ставці від 2 грудня 1917 р., підписаний головою Київського ВРК Л.Пятаковим та секретарем А.Карпенком:
„В Києві зараз знаходиться близько двох дивізій українських військ, що до останнього часу підтримували Центральну раду.
Вступати з ними в бій було б безглуздям, не розколовши їх.
В даний момент серед них розкол уже є й підтримувати Центральну раду проти Рад вони не будуть, а отже треба діяти вищою мірою обережно, щоби знову не об’єднати їх проти великоросів.
Після тривалих спорів ми остаточно вирішили (спільно з т. Зинов’євим) займати залізничні вузлові станції, не чіпаючи Київ. Лінію Фастів – Жмеринка займає 2-й гвардійський корпус. Лінію Сарни – Коростень маєте зайняти ви. Лінію Бахмач – Ніжин бажано зайняти латиськими полками”[18].
Я.Тинченко про „агітаторку Бош” вже не пише, але заявляє, що частини 2-го гвардійського корпусу на чолі із „начальником західного загону Феєрбендом” мусили з Деражні здійснити наступ на Вінницю, Житомир і далі на Київ. При цьому Я.Тинченко посилається на спогади більшовика Юхима Краснова, що був членом ВРК цього корпусу[19]. Однак, сам Ю.О.Краснов у тих спогадах, на які посилається Я.Тинченко, жодним словом про „Феєрбенда” не згадує, а наступ на Вінницю й Київ відносить до січня 1918 р., коли корпус пробивався із фронту в Росію[20].
Як свідчать спогади народного комісара по боротьбі із контрреволюцією на півдні Росії В.Антонова-Овсеєнка й документи Революційного польового штабу при Ставці в Могильові, радянське командування в листопаді–грудні 1917 р. не планувало наступ цього корпусу на Київ. Згідно з планом В.Антонова-Овсеєнка РПШ вирішив перекинути частини 2-го гвардійського корпусу через Катеринослав у Донбас для боротьби із Каледіним. Для виконання цього РПШ направив у Жмеринку, в розташування цього корпусу члена ВРК при Ставці прапорщика Вольфганга Феєрабенда (а не „Феєрбенда”, як у Я.Тинченка) і члена РПШ при Ставці Є.І.Лисякова. Причому В.А.Феєрабенд був призначений РПШ „начальником Західного зведеного загону, що діє проти Каледіна”[21].
Що являв собою цей корпус? Я. Тинченко безапеляційно й без жодних посилань заявляє, що 2-й гвардійський корпус, як і 1-й Туркестанський Окремої армії – це „яскраво російські”, „найбільш реакційні корпуси”[22]. Ми вже описували вище роль 2-го гвардійського корпусу у жовтневих подіях на Поділлі, тому ненависть до нього різних панів та підпанків зрозуміла. Що ж до національного складу корпусу, то в нас також є декілька свідчень. /81/
Судячи з того, що в січні–лютому 1918 р. рештки 2-го гвардійського корпусу, що залишилися після стихійної та організованої демобілізації, були переправлені додому у Воронезьку й Тамбовську губернії[23], більшість солдатів цього корпусу мали становити саме росіяни. Проте й кількість українців серед них також була значною. Є.Б.Бош, яка на початку листопада 1917 р. провела серію мітингів в частинах корпусу, згадувала, що солдати багатьох частин зустрічали її доброзичливими зауваженнями українською: „Послухаємо, послухаємо, що нам баба скаже”. Особисто в неї навіть склалося враження, що корпус „у величезній більшості складався з українців”[24].
Те, що такі враження не були безпідставними чи просто вигадкою, засвідчує документ, який з ідеологічних причин ніколи не використовували радянські історики. Це телеграма комісара РПШ Є.І.Лисякова (у В.Винниченка помилково – „Ликов”) радянському главковерхові М.Криленку від 4 грудня 1917 р.: „Другий гвардійський корпус в моєму розпорядженні. Роззброюю українців, але солдати відмовляються з огляду на те, що в кожному полку є до 1000 українців. Пробував обеззброїти два ешелони гайдамаків, але це не вдалося через їхню непохитність…”[25]
А.Г.Ткачук та Л.Є.Дещинський за даними московських архівів наводять наступний склад Військово-революційного комітету 2-го гвардійського корпусу в листопаді 1917 р.: голова – військовий лікар В. Зенькович, члени – Ю.О.Краснов, В.А.Упир, В.У.Лаврентьєв, Й.Петров, П.Блохін, О.Яковлев, М.Сластенов (у Л.Є.Дещинського – І.С.Сластенков)[26].
Автори енциклопедії „Великий Жовтень і громадянська війна на Україні” серед активістів-більшовиків цього корпусу наводять чотири прізвища: В.А.Упир, М.А.Дударєв, І.К.Сударушкін та С.А.Краснов (очевидно, Юхим Олексійович Краснов)[27]. Судячи з того, що першим названо В.А.Упиря явно не за алфавітним принципом, маємо підстави думати, що саме В.А.Упир очолював більшовицьку організацію 2-го гвардійського корпусу.
Василь Антонович Упир – селянин з Полтавщини, який на фронті вступив у партію більшовиків, був делегатом ІІ Всеросійського з’їзду Рад робітничих і солдатських депутатів від 3-ї гвардійської піхотної дивізії 2-го гвардійського корпусу, а після з’їзду Петроградський ВРК призначив його помічником комісара 7-ї армії І. Васяніна[28]. До цього додамо, що Іван Майстренко, який зустрічався із В. Упирем на Полтавщині у 1919-1920 рр., коли той був військовим комісаром Кобеляцького повіту й командиром партизанського загону, вважав Василя Упиря за приклад ідейного й чесного більшовика. Пізніше, як пише І. Майстренко, В. Упир пристав до опозиції Л.Троцького й розділив долю всіх троцькістів[29].
Про В.Зеньковича нам, на жаль, більш повних даних розшукати не вдалося. Ю.О.Краснов у своїх спогадах, написаних через 50 років після 1917 р., пише, що колишній голова ВРК 2-го гвардійського корпусу Зенькович загинув на Північному фронті під час громадянської війни[30]. В довіднику біографій учасників боротьби за Радянську владу на Півночі Росії „Незабутні /82/ імена” згадується лише один більшовик Зенькович, убитий білогвардійцями під Архангельском 2 серпня 1918 р. – це військовий комісар Архангельської губернії Андрій Георгійович Зенькович. Він ніколи не був військовим лікарем, а наприкінці 1917 – початку 1918 рр. перебував у Архангельську, а отже й не міг бути у 2-му гвардійському корпусі[31]. Оскільки про загибель А.Г.Зеньковича радянська преса писала ще у 1918 р. й пізніше, а імена та ініціали тоді у пресі вказували рідко, то Ю.Краснов, прочитавши ці повідомлення, і міг подумати, що йдеться про колишнього голову ВРК 2-го гвардійського корпусу.
Упорядники збірника документів „Жовтнева революція й армія” (М., 1973) ототожнили В.Зеньковича із Трохимом Павловичем Зинкевичем (Зинієвичем) – учасником Жовтневого повстання в Петрограді, делегатом ІІ Всеросійського з’їзду Рад робітничих і солдатських депутатів від Архангельська, що був призначений 1 листопада 1917 р. комісаром Петроградського ВРК в резервному гвардії Кексгольмському полку (в Петрограді)[32]. Але й це ототожнення мало вірогідне, бо ні форма прізвища, ні ініціали В.Зеньковича не співпадають із Т.П.Зинкевичем[33].
Завершуючи цей відступ, треба сказати, хоч питання про національний склад солдатів 2-го гвардійського корпусу потребує подальшого дослідження, але наявність значної кількості українців серед них не викликає жодних сумнівів.
Подальші події в цьому корпусі після прибуття туди В.А.Феєрабенда та Є.І.Лисякова на початку грудня 1917 р. найбільш докладно описано в „Записках” В.Антонова-Овсеєнка:
„Тов. Феєрабенд, після повернення звідти у Ставку, повідомляв, що, ще до його прибуття в гвардійський корпус (Жмеринка) комісар 7-ї армії (Іван Васянін. – А.З.) розпорядився відправити батальйон Волинського полку на ст. Вінниця, де гайдамаки його обеззброїли. На нараді представників корпусу вирішено було роззброїти у відповідь гайдамацькі ешелони, але наша нерішучість дала гайдамакам можливість уїхати.
Потім Центральна Рада і штаб Південно-Західного фронту відмовилися дати ешелони для відправки корпусу на Дон проти Каледіна.
Феєрабенд у відповідь (виділено нами. – А.З.) вирішив спрямувати корпус на Київ, план був розроблений спільно з комітетом 2-го гвардійського корпусу, але залізниці й телеграф застрайкували на добу… Армійський комітет (7) і командарм 7 мало надавали підтримки. Біля Білої Церкви й Вапнярки радівцями підірвано колії й корпус відрізано.
Феєрабенд вирішив спрямувати на Київ і 7 Фінляндську дивізію (з боку Деражні й Вінниці), але дивізія відмовилася відправитися без розпорядження Армкомітету 7. Наказано виділити з корпусу всіх небажаючих іти проти Центральної Ради. 23 і 27 грудня (10 і 14 грудня ст. ст. – А.З.) виступили перші полки похідним порядком на Вінницю. До них з’явилася делегація від 3 полків гайдамаків, мортирного дивізіону, донських і уральських козаків. Їм заявлено, що угода може бути, якщо вони відмовляться від Центральної Ради. /83/
Вночі в містечку Браїлов українцями (військами УЦР. – А.З.) оточені й роззброєні 2 батареї 4-го стрілецького полку й 2 батареї. (Так у тексті. В ніч на 15 (28) грудня в Браїлові 611-й стрілецький полк 153-ї (2-ї української) дивізії 1-го українського корпусу оточив і роззброїв два батальйони 4-го гвардійського стрілецького полку та дві батареї стрілецької бригади[34]. – А.З.) У відповідь був відкритий артилерійський вогонь по Браїлову й вислано Кексгольмський полк, але цей полк самовільно вернувся. Корпус перейшов до оборони: з Вапнярки й Журавльовки почали загрожувати українці. Й „начальник західного загону” Феєрабенд повернувся у Ставку повідомити про свою невдачу”[35].
Отже рішення про спрямування 2-го гвардійського корпусу на Київ прийняв комісар РПШ при Ставці В.А.Феєрабенд у відповідь на відмову Центральної Ради пропустити частини корпусу на Дон й надати для цього ешелони. Наказ № 1 по військам 2-го гвардійського корпусу про виступ проти Центральної Ради за підписом “начальник західного загону по боротьбі із контрреволюцією”, датований 4 грудня 1917 р.[36] Тобто відмова представників УЦР пропустити корпус на Дон і роззброєння батальйону Волинського полку мали статися до цього дня.
Павло Скоропадський пише, що чутки про намір 2-го гвардійського корпусу йти на Київ до нього дійшли десь 22 листопада. Наступного дня П.Скоропадський за власною ініціативою рушив свій 1-й український корпус з Деражні на схід з метою перекрити шлях 2-му гвардійському корпусу на Київ. Через вісім днів, тобто 1 грудня, корпус П.Скоропадського зайняв Козятин й тут отримав телеграму С.Петлюри про передачу його в розпорядження Генерального Секретаріату й про те, що на П.Скоропадського покладена оборона Правобережної України з підпорядкуванням йому всіх інших частин. „Вже через два дні після того, як я зайняв Козятин, зі Жмеринки почав рухатися 2-й гвардійський корпус по напрямку Києва. 4-го чи 5-го грудня рушили два ешелони Волинського полку, чистішої води більшовики. Я зрушив їм назустріч Стрілецький Український дивізіон й команди добровольців залізничників, й тої ж ночі в балці неподалік Вінниці волинці були захоплені зненацька, обеззброєні, негайно посаджені в потяги й відправлені на північ у Великоросію”[37].
Радіотелеграма від імені загальних зборів 600 українців – солдатів гвардії Кексгольмського полку 2-го гвардійського корпусу із протестом проти роззброєння батальйону гвардії Волинського полку датована 5 грудня 1917 р.[38], а телеграма Є.І.Лисякова (Ликова) про роззброєння ешелону волинців в Ставку відправлена 4 грудня[39]. Тобто роззброєння військами П.Скоропадського батальйону Волинського полку поблизу Вінниці найімовірніше сталося в ніч на 4 грудня 1917 р.
Чи мав намір 2-й гвардійський корпус до 4 грудня 1917 р. дійсно захопити Київ? Жодних доказів цього не існує. План Київського ВРК, викладений в листі Л. Пятакова до ВРК при Ставці від 2 грудня 1917 р. передбачав лише, що 2-й гвардійський корпус займе залізницю Жмеринка – /84/ Фастів, не чіпаючи Київ (див. вище). РПШ при Ставці і В.Антонов-Овсієнко взагалі планували перекинути цей корпус на Дон проти Каледіна.
С.Петлюра, виступаючи на І Всеукраїнському з’їзді Рад в Києві 5 грудня 1917 р., заявив: „За отриманими нами сьогодні відомостями, перші ешелони більшовицьких військ, що спрямовані проти нас з боку Гомеля, вже наближаються до Бахмача… Криленко хотів рушити на нас 2-й гвардійський корпус. Пам’ятаючи прислів’я „береженого бог береже”, ми цей корпус затримали”[40].
Брехливість цієї заяви очевидна: і 1-й Мінський революційний загін, концентрований в Гомелі, і 2-й гвардійський корпус 29-30 листопада 1917 р. отримали наказ РПШ при Ставці вирушити на Дон. Зупинивши їх, С.Петлюра фактично допомагав Каледіну.
Нам невідомо, чи повідомляв про своє рішення спрямувати 2-й гвардійський корпус на Київ В.А.Феєрабенд радянську Ставку. Принаймні в телеграмі Є.І.Лисякова (Ликова) від 4 грудня є фраза: „Щоб рушити проти українців, необхідно виділити українців і відіслати їх на фронт; тоді можна рушити на Київ”[41].
Чи давала Ставка дозвіл на похід 2-го гвардійського корпусу проти Центральної Ради в грудні 1917 р.? Відомі на сьогодні документи дають негативну відповідь на це запитання. 6 грудня 1917 р. начальник РПШ при Ставці М.К.Тер-Арутюнянц в листі до В.А.Феєрабенда знову повторює свій попередній наказ: „Негайно виступити на Дон”[42].
План В.А.Феєрабенда розгромити Центральну Раду силами 2-го гвардійського корпусу не знайшов підтримки ні в комісара 7-ї армії І. Васяніна, ні у Військово-революційного комітету 7-ї армії (голова – лівий есер О.Ленговський), ні у більшості солдатів. Наказ ВРК 7-ї армії від 5 грудня 1917 р. підкреслював, що ВРК не визнає влади УЦР та її намісників й не бажає під їх командуванням тримати „Український фронт” проти німців: „Ми, росіяни, готові захищати Україну, де влада буде належати народу, але захищати Україну, де владарюють слуги поміщиків і капіталістів, Петлюри, ми захищати не будемо й підемо до себе на батьківщину. Хай українці захищають свої кордони. Втручатися в справи України ми не будемо”[43].
Член ревкому 7-ї армії Б.Леонідов, згадуючи про невдалу спробу 2-го гвардійського корпусу просунутися в бік Вінниці й далі до Києва „під керівництвом якогось Файнберга (очевидно, мається на увазі В.Феєрабенд. – А.З.), що мав нібито повноваження від Ставки”, пише, що солдати “не розуміли в достатній мірі ні мети, ні смислу боротьби, яка вимагала нових жертв на шляху до Росії”[44].
Таким чином, головною причиною невдач спроб 1-го Мінського революційного загону і 2-го гвардійського корпусу подолати опір Української Центральної Ради й проїхати на Дон через Україну (а останнього й рушити в бік Києва за наказом В.Феєрабенда) була в тому, що більшість українських робітників, солдатів і селян на початку грудня 1917 р. ще не були готові до боротьби проти Центральної Ради, не розуміли достатньо її контрреволюційний характер. За відсутності українського радянського /85/ центру, подібного до ВЦВК та Ради Народних Комісарів у Росії, Центральна Рада в свідомості трудящих мас продовжувала залишатися своєрідним національним парламентом, представницьким органом України. Тому й спроба В.Феєрабенда спрямувати на Київ проти УЦР 2-й гвардійський корпус не могла бути на той час ні чим іншим, як авантюрою, яка б штовхнула українських солдатів в обійми української буржуазії, як про це слушно попереджував Л.Пятаков в листі від 2 грудня 1917 р.
Спроби радянських військ просунутися через Україну на початку грудня 1917 р. показали силу української буржуазії і слабкість та неорганізованість українського пролетаріату. Український Жовтень, тобто встановлення пролетарської диктатури в Україні, ще не визріли в свідомості мас. Пролетарі України на той час ще не були готові захопити владу й не мали для цього відповідних організацій – всеукраїнського об’єднання більшовиків та всеукраїнського об’єднання Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів.
6.2. Ультиматум Ради Народних Комісарів від 4 грудня 1917 р.
4 грудня 1917 р. радянський верховний головнокомандувач М.Криленко передав телеграфом у Київ документ, який багато хто з істориків вважає початком війни між Радянською Росією і Українською Народною Республікою. Це був написаний В.Леніним і Л.Троцьким та прийнятий Радою Народних Комісарів ввечері 3 грудня „Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради”.
Перш за все в „Маніфесті” підкреслено, що інтересам єдності і братерства робітників і трудящих, експлуатованих мас у боротьбі за соціалізм відповідає забезпечення повного права на самовизначення для всіх пригноблених народів.
„Тому ми, Рада Народних Комісарів, визнаємо народну Українську Республіку, її право зовсім відокремитися від Росії або вступити в договір з Російською республікою про федеративні і тому подібні взаємовідносини між ними.
Все, що стосується національних прав і національної незалежності українського народу, ми, Рада Народних Комісарів, визнаємо зараз же, без обмежень, і безумовно.”[45]
На думку В.Ф.Солдатенка, „В.Ленін зовсім не випадково не вдається до офіційної назви тогочасного державного утворення – „Українська Народна Республіка”, а з розрахунком говорить про „народну Українську республіку”, що її, як видно з подальших положень документа, Центральна Рада не могла представляти… Таким чином, „Маніфест” не дає жодної підстави трактувати його як визнання Центральної Ради і УНР”[46].
Тут ми не можемо погодитися із В.Солдатенком. Дійсно, для В.Леніна і більшовиків означення „народна” було важливіше, ніж „Українська”, тому „народна” вони й поставили на перше місце, однак це зовсім не означало, що реально існуючу УНР вони не вважали народною і не визнавали. /86/
Слід зазначити, що усталеної форми назви цього державного утворення на той час не було й в офіційних документах Центральної Ради і Генерального Секретаріату. Наприклад, звернення С.Петлюри до воїнів-українців від 11 листопада 1917 р. мало назву: „Заклик до всіх українців по фронтах правительства Української республіки”, а підписано цей „заклик” – „Генеральний секретар військових справ Української республіки Петлюра”47. Як бачимо, слово „народна” в назві УНР С.Петлюра взагалі опустив. Звернення Генерального Секретаріату до уряду Південно-Східного союзу від 23 листопада 1917 р. написане від імені „уряду Української республіки”48.
Таким чином офіційно назва „Українська республіка” вживалася УЦР та її органами паралельно із назвою „Українська Народна Республіка”. Отже визнання Української республіки в „Маніфесті” РНК було саме визнанням УНР, як волевиявлення українського народу. Іншої Української республіки на той час не існувало. А назву УНР більшовики зберегли навіть тоді, коли сформували свій радянський уряд України.
Щоб остаточно розвіяти сумніви щодо цього, нагадаємо фразу з розмови Л.Троцького із М.Криленком від 23 листопада 1917 р., опублікованої в „Известиях ВЦИК” 25 листопада: „визнання Української Народної Республіки з боку російської влади найповніше” (див. вище 5.4.).
Далі „Маніфест” РНК зображував ті відверто ворожі дії щодо Радянської влади як в Росії, так і в Україні, які вчинило керівництво УЦР:
„Такими кроками були, по-перше, дезорганізація фронту.
Рада переміщує і відкликає односторонніми наказами українські частини з фронту, руйнуючи таким чином єдиний загальний фронт до розмежування, яке можна здійснити лише шляхом організованої угоди урядів обох республік.
По-друге, Рада приступила до роззброєння радянських військ, що перебувають на Україні (малося на увазі роззброєння військами УЦР більшовицьки налаштованих частин у Києві в ніч на 30 листопада 1917 р.[49] – А.З.).
По-третє, Рада підтримує кадетсько-каледінську змову і повстання проти Радянської влади. Посилаючись явно брехливо на автономні нібито права „Дону і Кубані”, прикриваючись цим каледінські контрреволюційні виступи, які йдуть врозріз з інтересами й вимогами величезної більшості трудового козацтва, Рада пропускає через свою територію війська до Каледіна, відмовляючись пропускати війська проти Каледіна.”
Виходячи з цього, Рада Народних Комісарів ставила Центральній Раді такі питання:
„1. Чи зобов’язується Рада відмовитись від спроб дезорганізації фронту?
2. Чи зобов’язується Рада не пропускати надалі без згоди верховного головнокомандуючого ніяких військових частин, що направляються на Дон, Урал або в інші місця?
3. Чи зобов’язується Рада сприяти революційним військам в справі їх боротьби з контрреволюційним кадетсько-каледінським повстанням? /87/
4. Чи зобов’язується Рада припинити всі свої спроби роззброєння радянських полків та робітничої Червоної гвардії на Україні і повернути негайно зброю тим, у кого вона була віднята?
У разі неодержання задовільної відповіді на ці питання протягом 48 годин, Рада Народних Комісарів вважатиме Раду в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії і на Україні”[50].
Зенон Стефанів та деякі інші представники державницької школи вважають, що “цей ультиматум позбавляв Центральну Раду права організувати власну армію”[51].
Вище (п. 5.4.) було описано, як РНК відправляла до України українські полки з Петрограду і Москви при повному озброєнні. Що стосується переміщення українських частин з Північного і Західного фронтів на Український (Південно-Західний і Румунський), то це проводилося в тією мірою, якою це дозволяло становище фронту і транспорту (як сказано в розмові Л.Троцького із М.Криленком 23 листопада 1917 р.). М.Криленко запрошував до своєї Ставки представників Генерального Секретаріату для вирішення спірних питань, однак керівництво УЦР це запрошення проігнорувало.
Необхідність „розмежування” шляхом „організованої угоди урядів обох республік” визнавав і „Маніфест”, проте будь-яку угоду із більшовицьким урядом Росії лідери Центральної Ради відкидали. Односторонні ж дії по відкликанню українізованих частин з інших фронтів, по відправці козачих частин з фронту на Дон тощо реально в умовах незакінченої війни могли лише зламати лінію фронту й зірвати мирні переговори в Брест-Литовську. Генеральний Секретаріат це добре розумів і саме на це спрямовував свої дії, бо зрив переговорів показав би недієздатність уряду Леніна, його неспроможність управляти армією і країною.
Ф.Г.Турченко пише, що вимоги РНК закрити залізниці України для каледінців були нереальними, бо „закрити їх означало вступити в збройну боротьбу з добре озброєними козаками, які після довгих років війни прагнули повернутися додому”[52].
Пан Ф.Г.Турченко явно кривить душею, бо забуває сказати, того ж самого прагнули не тільки козаки, а й прості солдати – селяни й робітники. То чому ж солдати мусили тримати фронт й гнити в окопах, чекаючи укладення миру, а козаки цілими дивізіями вертатися додому? Забуває пан Турченко сказати й те, що Рада Народних Комісарів ще 10 листопада 1917 р. розпочала демобілізацію армії за роками призову, що стосувалося рівною мірою і солдатів, і козаків. Зазначимо, що Генеральному Секретаріатові дуже добре вдавалося перекривати дорогу революційним військам і навіть роззброювати їх і висилати з України, а от перекрити шлях каледінцям керівники УЦР не вважали за потрібне.
„Маніфест” РНК вимагав від Центральної Ради не пропускати на Дон, Урал та в інші місця не просто козаків чи солдатів, які поверталися додому, а саме військові частини (а крім козачих частин до Каледіна Генеральний /88/ Секретаріат переправляв юнкерські училища, школи прапорщиків, різні добровольчі формування на кшталт батальйонів ударників), тобто збройні формування, які могли бути використаними для боротьби проти Радянської влади.
Врешті-решт, якщо вже лідери УЦР так активно заходилися „рятувати Росію”, що навіть розпочали переговори про утворення нового всеросійського уряду, то Рада Народних Комісарів, як уряд, обраний Всеросійськими з’їздами Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, мала всі підстави поставити питання руба: з ким і від кого буде рятувати Росію Центральна Рада?
Найслабшим пунктом ультиматуму РНК було питання про роззброєння більшовицьких частин у Києві. Більшість роззброєних в Києві в ніч на 30 листопада 1917 р. солдатів дійсно становили росіяни, і перебування озброєних російських формувань у Києві суперечило праву націй на самовизначення без присутності війська більш сильної чи приєднуючої держави, як про це написано в „Декреті про мир”. Характерно, що вимога повернути їм зброю йде в ультиматумі останньою, а в подальших переговорах із УЦР уряд Леніна це питання не порушував.
Найімовірніше, цей пункт з’явився в „Маніфесті” через слабку інформованість РНК про ситуацію в Україні. Як згадував В.Затонський, що приїхав на початку січня 1918 р. до Петрограду в складі делегації українського радянського уряду на переговорах із Німеччиною, В. Ленін запропонував йому залишитися в Петрограді, „а то ми нічогісінько не знаємо, що на Україні діється, й, напевно, раз-у-раз дурниці робимо”[53].
На І Всеукраїнській нараді більшовиків – крайовому з’їзді РСДРП(б) в Києві 3-5 грудня 1917 р., думки його учасників щодо ультиматуму РНК Центральній раді розділилися. Одні делегати (Л.Пятаков, В.Люксембург, Зайцев) вважали, що ультиматум зроблено правильно і своєчасно, інші (В.Затонський, І.Кулик, А.Александров) були протилежної думки.
В.П.Затонський, виступаючи на цьому з’їзді, казав, що ультиматум РНК – це результат „поганої інформації в Пітері”, й він не зробив того ефекту, який планувалося, а навпаки штовхнув українські маси в обійми шовіністів: „якщо наказ про Радянську владу походить зверху, іззовні, то виходить національна боротьба”[54].
А.С.Александров: „Розкол в українських масах вже почався, але ультиматум загрожує його зупинити. Нам доводиться воювати майже проти всього українського народу, а не проти Ради”[55].
В резолюції з’їзду більшовиків щодо цього ультиматуму спеціально роз’яснювалося: „не українському народові, а контрреволюції, що причаїлася й сховалася за Генеральним Секретаріатом, оголошено війну”[56].
6.3. Відповідь Генерального Секретаріату і реакція РНК.
5 грудня 1917 р. Генеральний Секретаріат УЦР дав негативну відповідь на ультиматум Ради Народних Комісарів. Пославшись на порушення більшовиками права на самовизначення України, а також Дону, Уралу, Сибіру тощо (тобто профануючи сам принцип права націй на /89/ самовизначення), Генеральний Секретаріат відкинув всі вимоги РНК і в свою чергу зажадав: вивести всі більшовицькі війська з України (реально УЦР пропускала більшовизовані частини тільки роззброївши їх), перевести в Україну всі українізовані війська, а також знову запропонував утворити однорідно-соціалістичний федеративний уряд Росії з представників Великоросії, Сибіру, Кавказу, Кубані, Дону, Криму, України тощо[57].
На тому ж засіданні Генерального Секретаріату, де приймалася відповідь на ультиматум РНК, 4 грудня 1917 р. С.Петлюра повідомив про виданий ним наказ українським частинам Північного фронту не виконувати накази радянського главковерха М.Криленка і „сповнити свій обов’язок щодо України, на яку з Петрограду насувається небезпека.”
Товариш генерального секретаря внутрішніх справ Іван Красковський на цьому ж засіданні переповів „відомості фінансових кругів в Петрограді” (плітки великоруських буржуа) про те, що в Петрограді є німецький штаб, який керує діями більшовиків і має на меті повернути монархію. „Настрій в Петрограді такий, що більшовики довго не продержуться. Всі з надією дивляться на Україну і чекають від неї спасіння”[58].
Справді, вся російська й українська буржуазія та той момент покладала надії на Петлюр та Винниченок, чекаючи, що Радянська влада ось-ось розіб’ється об союз України і Дону, об коаліцію Центральної Ради із Каледіним. Лідери УЦР просто мліли під такими захопленими поглядами.
Характерно, що 7 грудня 1917 р. права частина ІІ Всеросійського з’їзду Рад селянських депутатів (праві есери та їх союзники, що, опинившись у меншості, пішли зі з’їзду) „одностайно висловлює своє обурення Раді Народних Комісарів, яка розпочала нову завойовницьку війну всередині єдиної Російської республіки” (виділено нами. – А.З.), й шле свій „братський гарячий привіт Українській раді”[59].
Тобто російські праві есери, як і всі російські буржуа – принципові прибічники „єдиної і неподільної Росії”, в конфлікті більшовиків із Центральної Радою підтримали саме останню. Такі союзники, як Каледін і Чернов (лідер правих есерів на ІІ Всеросійському з’їзді Рад селянських депутатів, колишній міністр в уряді Керенського), чітко показують, що головною причиною конфлікту між РНК і УЦР було не самовизначення нації, а саме класова позиція керівництва Центральної Ради, її підтримка всеросійської контрреволюції.
5 грудня 1917 р. Рада Народних Комісарів, розглянувши відповідь Генерального Секретаріату УЦР, ухвалила: „Визнавши відповідь Ради незадовільною, вважати Раду у стані війни з нами. Доручити комісії в складі товаришів Леніна, Троцького й Сталіна вжити відповідні активні заходи по зносинам зі Ставкою й випустити від імені Ради Народних Комісарів дві відозви – до українського народу й солдатів. Вважати цю комісію повноважною діяти від імені Ради Народних Комісарів”[60].
В той же день РНК надає відрядження В.Антонову-Овсеєнку у Ставку для з’ясування організації і складу бойового центру, що діє проти Каледіна. „Прямим же завданням т. Антонова мусить бути організація /90/ боротьби й бойових дій із Радою”, – сказано в постанові РНК від 5 грудня 1917 р.[61]
Вранці наступного дня, 6 грудня, за дорученням В.Леніна його секретар Я. Іванов повідомив телеграфом главковерху М.Криленкові рішення РНК про оголошення війни УЦР й про те, що „відповідальність за долю демократичного миру, який зриває Рада, й за безчинства каледінців, яких прикриває Рада, падає цілком на Раду”[62].
Принагідно зазначимо, що „безчинства каледінців”, про які йдеться, не були абстрактною фразою. Саме 3 грудня, коли Рада Народних Комісарів обговорювала свій ультиматум Центральній раді, каледінці у Донбасі розгромили Боково-Хрустальську Раду робітничих депутатів, замордувавши її голову М.В.Переверзєва й двох робітників-червоногвардійців[63].
Таким чином, загострення конфлікту між робітничо-селянським урядом Росії – Радою Народних Комісарів – і Українською Центральною радою через підтримку останньою російської буржуазно-поміщицької контрреволюції призвело до того, що на ранок 6 грудня офіційно вони опинилися в стані війни.
6.4. Спроби мирних переговорів РНК і УЦР 6-30 грудня 1917 р.
Проте реально 6 грудня 1917 р. війна між Радянською Росією і УНР, між більшовиками і Центральною радою не розпочалася. Обидві сторони відчували слабкість своїх позицій, тому замість воєнних дій розпочали переговори.
6 грудня 1917 р. Український революційний штаб Петроградської крайової (української) військової Ради звернувся від імені Генерального Секретаріату до Ради Народних Комісарів із пропозицією про мирне полагодження конфлікту за таких умов:
„1) з боку РНК будуть визнані права УНР й забезпечено повне невтручання в її справи;
2) буде задоволено вимоги про повернення в Україну всіх українців, зведених у військові частини;
3) буде врегульоване питання про грошові знаки й золотий запас;
4) Румунський і Південно-Західний фронти будуть визнані Українським фронтом й виділені з-під командування Ставки;
5) Питання про мир буде вирішено за участю Української республіки. (В книзі В.Винниченка замість цього пункту стоїть: „щодо участі в союзнім правительстві – на думку правительства Української Народної Республіки, Україна з огляду на значіння, яке тепер осягнула, мусить мати в нім не менше третину заступників”[64]. Тобто українські буржуа продовжували мріяти про однорідно-соціалістичний федеративний уряд Росії, в якому їм нададуть „з огляду на значіння”, якого вони „осягнули”, не менше третини місць. Можливо, штаб Петроградської української Ради, більш реалістично оцінюючи ситуацію, з власної ініціативи виключив це положення з ноти до РНК. – А.З.)
Разом з тим Український революційний штаб уповноважений своїм урядом заявити Раді Народних Комісарів, що з огляду на фінансові труднощі, /91/ за межі України не будуть надсилатися продовольчі продукти надалі до отримання безпосередньо Генеральним Секретаріатом за рахунками за продукти кредитними білетами, а ⅓ золотом”[65].
В той же день, розглянувши пропозиції Українського революційного штабу Петроградської Крайової Ради, Рада Народних Комісарів постановила:
„1. Мирні способи полагодження конфлікту, зрозуміло, бажані, й Радянська влада робила все для досягнення саме мирного вирішення питання.
2. Що стосується висунутих Радою умов, то ті з них, які мають принциповий характер (право на самовизначення), не становили й не становлять предмету спору або конфлікту, оскільки РНК визнає і проводить ці принципи у всій повноті.
3. Дійсним предметом конфлікту, що цілком замовчується в умовах, які ви передаєте, є підтримка Радою буржуазно-кадетсько-каледінської контрреволюції, спрямованої проти влади Рад селянських, робітничих і солдатських депутатів.
4. Угода із Радою можлива тільки за умови категоричної заяви Ради про її готовність негайно відмовитись від якої б то не було підтримки каледінського заколоту й контрреволюційної змови кадетської буржуазії.”[66]
В той же день, 6 грудня 1917 р. на пропозицію української групи делегатів ІІ Всеросійського з’їзду Рад селянських депутатів президія цього з’їзду (голова – М.Спірідонова) уповноважила делегатів Лесновського, Волкова, Цевірко й Бондарчука виступити посередниками між РНК і УЦР, щоб не допустити можливого кровопролиття. 7 грудня ці делегати провели телеграфну розмову із В.Винниченком і М.Ткаченком[67].
Цікаво відзначити, що незважаючи на конфлікт із УЦР, радянське командування продовжувало відправку українських частин в Україну. 6 грудня 1917 р. член РПШ при Ставці В.В.Каменщиков віддав розпорядження комісару ст. Орша: „Ревком і Польовий штаб Ставки дозволяють ешелони українців-кавалеристів, що стоять, відправити за маршрутом Мінськ – Замир’є – Луцьк,” – хоч і зазначив, що відправляти ешелони слід не всі одразу, а малими частинами[68].
Проте, вже 7 грудня з огляду на ворожі дії Генерального Секретаріату (чого вартий хоча б наказ С.Петлюри українським військам Північного фронту від 5 грудня: „сповнити свій обов’язок щодо України, на яку з Петрограду насувається небезпека”), верховний головнокомандувач М.Криленко видає наказ-звернення до солдатів-українців: оскільки Центральна Рада не пропускає на Дон революційні війська й роззброює революційні частини, главковерх звертався:
„Брати українці! Від імені всієї робітничої і селянської Росії звертаюся до вас: зімкніть дружно ряди й разом із нами скиньте владу буржуазно-каледінської Ради”. Тим же наказом М.Криленко зупинив українізацію військових частин в російській армії (формування українських полків), а українізованим частинам поставив на вибір: або визнати владу РНК, або скласти зброю[69]. /92/
Того ж дня на ст. Липовська Риго-Орловської залізниці було роззброєно ешелон українців, виділений зі 121-ї дивізії, в кількості 840 осіб. В Смоленську цей ешелон намагався заарештувати члена ВРК[70]. До цього ж часу відноситься й спроба Української Ради Західного фронту, спираючись на українізовані частини, розігнати ВРК фронту в Мінську, так само ще 3-4 грудня були розігнані ВРК і захоплені штаби Південно-Західного й румунського фронтів[71]. У відповідь на такі дії революційні війська заарештували Українську раду Західного фронту й роззброїли вірні їй частини[72].
Однак, вже 8 грудня 1917 р. всі ворожі дії щодо Української Центральної Ради з боку уряду Леніна були припинені: член Ради Народних Комісарів і ЦК партії лівих есерів Проша Прошьян на чолі делегації ІІ Всеросійського з’їзду Рад селянських депутатів виїхав до Києва для переговорів із керівництвом УЦР[73].
У зв’язку з цим було змінено й завдання В.Антонову-Овсієнку. Якщо раніше це була боротьба із Центральною радою, то 8 грудня В.Ленін власноруч пише йому посвідчення, де сказано, що т. Антонов „уповноважується для загального керівництва операціями проти каледінських військ та їх пособників”[74]. А РНК в той же день приймає постанову: „ТоВ.Антонов, що від’їжджає в Москву й звідти на південь для воєнних дій проти Каледіна, зобов’язується щоденно повідомляти РНК прямим проводом…”[75]
В той же день Ленін та голова слідчої комісії Петроградської Ради робітничих і солдатських депутатів П.Красіков підписали наказ про негайне звільнення заарештованих сімох членів штабу Петроградської української крайової військової Ради[76].
19 грудня 1917 р. Рада Народних Комісарів заслухала доповідь П.Прошьяна про його поїздку до Києва та прийняла резолюцію про переговори з Українською Центральною радою, доручивши Й.Сталіну узгодити цю резолюцію із ЦВК Рад України та Народним Секретаріатом (українським радянским урядом). Оскільки останній не заперечував, РНК 20 грудня затвердила цю резолюцію як постанову. 21 грудня вона була надіслана до Києва та опублікована в газетах[77].
„Вислухавши доповідь товариша Прошьяна, що мав як делегат селянського з’їзду розмову із Винниченком, Грушевським і Поршем та іншими, як офіційними представниками Ради,
– і взявши до уваги, що ці офіційні представники Ради висловили принципову готовність почати переговори про угоду з Радою Народних Комісарів на засадах визнання Радою Народних Комісарів незалежності народної Української республіки і визнання Радою контрреволюційності Каледіна та його пособників; –
– взявши далі до уваги, що Рада Народних Комісарів завжди і безумовно визнавала право всякої нації, в тому числі й української, на незалежне державне існування; – /93/
– що всяка спроба усунути війну з Радою, коли б Рада визнала контрреволюційність Каледіна і не заважала війні проти нього, безумовно бажана;
– висловлюючи своє переконання в тому, що тільки Ради української селянської бідноти, робітників і солдатів можуть створити в Україні владу, при якій сутички між братніми народами будуть неможливі, –
Рада Народних Комісарів, вважаючи в той же час за доцільне почати ділові переговори з Радою з метою усунення тих сутичок, які викликані були політикою Ради щодо загального фронту і контрреволюційного повстання Каледіна, постановляє:
запропонувати Раді переговори про угоду на вказаних засадах і намітити, як один пунктів, де було б мабуть найзручніше вести переговори, міста Смоленськ або Вітебськ.”[78]
20 грудня 1917 р. В. Ленін підписує розпорядження народному комісару військових справ Миколі Подвойському про виділення через Г.К.Орджонікідзе В.Антонову-Овсієнку 5 млн. руб. на утримання військ, що діють проти Каледіна. На ведення бойових дій проти Української Центральної Ради В.Антонов-Овсієнко не отримав ні копійки[79]. Причина цього може бути тільки одна: в грудні 1917 р. війни із Центральною радою уряд Леніна не планував.
„З огляду на такий стан речей, я по відношенню до України обмежував воєнні дії лише заслоном, роззброєнням українських частин і розривом сполучень України із Донбасом і Доном.
Але й ці мої дії здавалися Раднаркому надто ворожими по відношенню до Ради. Сталін робив мені закиди в тому сенсі – і я мусив був йому пояснити стратегічну необхідність для нас захоплення Південної магістралі,” – згадував В.Антонов-Овсієнко[80].
Тим часом керівництво УЦР й не думало припиняти свої дії, спрямовані на „порятунок Росії” від більшовизму, на придушення робітничо-селянської революції.
10 грудня газета „Вольный Дон” повідомила, що верхи козацтва домовилися із С.Петлюрою про розміщення козачих частин на всіх пунктах від Румунського фронту до Кубані і Дону. Причому зазначено, що цей захід має “паралізувати діяльність більшовиків”[81].
11 грудня відбулася нарада представників УЦР М.Галагана та Є.Онацького із урядом Південно-Східного союзу козачих військ (Донського, Кубанского, Терського, Астраханського) в Катеринодарі, а 17 грудня М.Галаган та Є.Онацький зустрилися із головою цього уряду В.А.Харламовим у Новочеркаську. Уряд Південно-Східного союзу висловив підтримку пропозиціям Центральної Ради щодо формування федеративного уряду Росії, заявив про свою готовність надати допомогу УЦР в боротьбі з анархо-більшовизмом та просив Генеральний Секретаріат не наполягати на тому, аби федеративна влада була обов’язково однорідно-соціалістичною[82].
17 грудня „Известия ВЦИК” (№204) публікують телеграму Комітету постачання Північного фронту: „Маршрутний потяг з хлібом, який ішов на /94/ Північний фронт з Сімферополя, …на ст. Синельниково захоплено представниками Ради.
…Відсутність продуктів змусить наші армії, куди входить багато десятків тисяч українців, в намаганні піти від неминучого голоду, залишити фронт і стихійною масою рушити в тил”[83].
Слід зазначити, що Крим не входив до складу УНР за ІІІ Універсалом[84], більшість його населення складали кримські татари й росіяни. Ешелон з хлібом, відправлений з Сімферополя на Північний фронт, ішов через Україну транзитом, і захоплення його представниками УЦР було щонайменше звичайним пограбуванням.
20 грудня Військовий уряд Дону на прохання УЦР прийняв рішення віддати наказ усім козачим частинам, що йдуть через ст. Олександрівськ Катеринославської губернії (через це місто здійснювався оперативний зв’язок між петлюрівськими й каледінськими військами), „надавати найрішучішу допомогу українському народові, його військам і представникам (тобто Центральній Раді і Ко. – А.З.) в боротьбі з більшовиками, і, якщо цього вимагатимуть обставини, змінювати одне одну, зупиняючись на деякий час в місті за вказівками української влади”[85].
Того ж дня Генеральний Секретаріат заслухав звіт М.Галагана про його подорож на Дон та Кубань: „Союзне правительство (Південно-східного союзу козачих військ, куди входили Донське, Кубанське й Терське козацтво – А.З.) в Катеринодарі більше бажає конфедерації, а не федерації, не вважає воно Совіта Народних Комісарів правительством Великоросії і тому не вважає можливим входити в федерацію з ним. На запитання, як Союзне правительство дивиться на організацію центрального правительства, була одержана відповідь, , що у них нема соціалістів, через те вимоги однорідно-соціалістичного міністерства вони прийняти не можуть. Найбільш бажаний для них тимчасовий „целевой союз” для досягнення певної мети.
З городами, як і з „іногородніми” у Донського правительства згоди нема. Воно не признає миру, підписаного Совітом Народних Комісарів… Військовий стан воно ввело тільки для боротьби з більшовиками, але під більшовиками воно розуміє всіх робітників, а може і всіх не козаків, бо часто арештовують і не робітників. Політика у Донського правительства чисто козацька, кастова”[86].
В умовах відкритої військової співпраці лідерів УЦР із Каледіним, що поставив собі за мету повалення ленінського уряду, спроби лівих есерів влаштувати переговори між Радою Народних Комісарів і Центральною радою були приречені на провал. Це й засвідчила відповідь Генерального Секретаріату на ноту РНК від 24 грудня 1917 р.. Заявивши, що П.Прошьян неточно передав РНК зміст переговорів, що відбулись у Києві, Генеральний Секретаріат ставив нові умови для початку мирних переговорів із Радянським урядом Росії:
„Перша умова: негайне припинення військових операцій і виведення совітського війська з території УНР. /95/
Друга умова: офіційне признання Совітом Народних Комісарів УНР та заява, що народні комісари не будуть вмішуватися у внутрішній політичний і соціальний лад на Україні.
Третя умова: федеративний зв’язок України з Великоросією, як і з іншими державами Росії, може бути встановлено окремим порозумінням республік, які самовизначаються.
Четверта умова: боротьбу з контрреволюцією однієї з республік, яка грозить решті республік, можна вести також по згоді заінтересованих держав. Також не може одна яка-небудь сторона визначати контрреволюційність другої країни.”[87]
Іншими словами, боротися із каледінським заколотом можна лише тоді, коли сам Каледін визнає себе контрреволюційним, – за прикладом відомої гоголівської унтер-офіцерської вдови, яка „сама себе відшмагала”. Як бачимо, лідерів УЦР зовсім не турбувало ні перебування на території України білокозачих військ, ні те, що Каледін (до речі, завзятий прибічник єдиної неподільної Російської імперії) захопив пів-Донбасу, заселеного українцями, і вчиняє там кривавий терор проти робітників. Генеральний Секретаріат турбувало те, що Рада Народних Комісарів веде боротьбу проти Каледіна без згоди на те Центральної Ради, як „заінтересованої сторони”.
Ввечері 27 грудня Й.Сталін пише термінового листа В.Леніну, що перебував на лікуванні у Фінляндії: „Товаришу Ілліч! Дуже прошу негайно рушити в Пітер з тим розрахунком, щоби опівдні 28-го бути в Смольному. Справа в тому, що: 1) Отримана відповідь Ради (УЦР. – А.З.), ухильна, але все ж доволі компромісна (потрібна наша відповідь)…”[88]
Тим часом 28 грудня 1917 р. (10 січня 1918 р. за н.ст.) відновилися мирні перговори із державами центрального блоку (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина) у Брест-Литовську. Окрім делегації РНК Росії, що була ініціатором цих переговорів, сюди прибула також делегація Української Центральної Ради, яка заявила про свій намір взяти участь у переговорах. Цю заяву підтримали делегації Німеччини та Австро-Угорщини.
Ось як відреагував на це глава росіської делегації народний комісар закордонних справ Л.Д.Троцький: „Заслухавши оголошену українською делегацією ноту Генерального Секретаріату УНР, російська делегація у повній відповідності із визнанням за кожною нацією права на самовизначення аж до повного відокремлення заявляє, що зі свого боку не має жодних заперечень проти участі української делегації в мирних переговорах”. Німецький делегат Р.Кульман наполягав на чіткості формулювань щодо статусу українців. На це Л.Троцький ще раз підтвердив, що делегація УНР є представником самостійної держави. Глава делегації Центральної Ради В.Голубович зазначив: „Ми таким чином являємося тільки лиш двома абсолютно віддільними представниками одного і того ж фронту бувшої імперії”[89].
В радянській історіографії цей крок Троцького вважали зрадницьким. В.Ф.Солдатенко й досі вважає, що визнання Троцьким делегації Центральної /96/ Ради суперечило позиції Ради Народних Комісарів й пояснює це лише надмірною амбіційністю народного комісара закордонних справ, що заважала йому реально оцінити стан справ[90]. Російська дослідниця державницького напряму І.В.Міхутіна пише про те, що Троцький пустився у революційну догматику[91]. Насправді ж цей крок Троцького цілком відповідав загальній лінії РНК щодо України на той час. Жодних сумнівів у цьому не висловлював ні голова РНК В. Ленін, ні хтось інший з більшовицьких лідерів. Рада Народних Комісарів визнала УНР і продовжувала переговори із Центральною радою. Рішення розірвати стосунки із нею уряд Леніна прийняв лише 30 грудня 1917 р.
Але повернемось в Україну. 29 грудня 1917 р. центральний орган УСДРП, правлячої партії Центральної Ради, „Робітнича газета” опублікувала цитовану вище відповідь Генерального Секретаріату на пропозиції РНК. В той же день, каледінці захопили Ясинівський рудник поблизу Макіївки. Що відбувалося там далі, згадував робітник В.В.Хмара:
„29 грудня в напрямку Харцизька, Зуївки, Ханжонкова почався наступ козаків 41-го полку з 1-ї години дня до 6-ї години вечора. Ясинівський обстрілювався з 3-дюймових гармат і кулеметів. Їм відповідали шахтарі, які ще не вміли стріляти, які сьогодні лиш змінили обушок, лопату на гвинтівку… не могли встояти перед регулярними частинами, відступили, залишивши 10-15 людей убитими.
Увірвалися нові господарі, на руднику не знайшли ні більшовиків, ні червоноармійців, але знайшли робітників. Витягуючи з кліті на будівлях шахт, з квартир, п’яні, озвірілі офіцери, відшвирюючи вбік дітлахів, що чіплялися за своїх батьків, шмагали канчуками жінок, матерів, які видавали стогони й прокляття.
Вони згоняли докупи тих, у кого мозолясті руки говорили про його належність до партії більшовиків… рудник сповнився стогоном…
Розстріляли 118. З них 44 військовополонених австрійця за те, що один з них був з червоними.”[92]
Більшовики станції Ветка Бахмутського повіту Катеринославської губернії наприкінці грудня 1917 р. писали в ЦК РСДРП(б) (лист опубліковано в „Правді” 11 січня 1918 р.): „Всі сусідні рудники Області Війська Донського зайняті козаками. В Макіївці, Берестово-Богородицькому, Прохорівському, Григоріївському, Риковському рудниках – царство козаків, ціль яких, за їх власним визнанням, тільки боротьба із Радами і партійними організаціями, головним чином, більшовицькими. Вожді виконавчих комітетів арештовуються й направляються, за відомостями, в Новочеркаськ до Каледіна… Відбуваються повальні обшуки й при знаходженні гвинтівки ті люди, що їх ховають, вбиваються ногайками. Були випадки убивства прикладами, так принаймні розповідають ті, що прибігли до нас. Все це відбувається в 3-4 верстах від нас.” Причому козаки-каледінці, які з’явилися на ст. Юзівка, заявили, „що вони знаходяться в розпорядженні Української Ради (УЦР. – А.З) й тому діють з її відома та за її наказами.”[93] /97/
Як казав Шекспір, прощати вбивцю – значить убивати. Пролетарський уряд Росії не міг звичайно миритися із каледінським свавіллям, як не міг і не розуміти, що впевненості білокозакам надає підтримка Центральної Ради.
Ввечері 30 грудня Рада Народних Комісарів обговорює внесене у порядок денний її головою питання „34. Відповідь Раді”. Ознайомившись із відповіддю Центральної Ради, В.І.Ленін не підтримав думки Й.Сталіна, що ця відповідь може бути основою для компромісу. Після тривалих дебатів (У обговоренні брали участь 13 осіб. В.Ленін виступав 7 разів, Й.Сталін та В.Менжинський – по чотори, А.Луначарський, М.Єлізаров, П.Прошьян – двічі, Т.Аксельрод, В.Алгасов, П.Дибенко, І.Штейнберг, О.Шліхтер, В.Карелін – по одному разу[94]) РНК ухвалює підготовлену Леніним постанову:
„Рада Народних Комісарів уважає відповідь Ради настільки невиразною і ухильною, що вона межує із знущанням. Основним джерелом незгоди з Радою була та обставина, яку Рада Народних Комісарів ясно вказала в своєму першому зверненні до Ради з пропозицією мирних переговорів. Саме в цьому зверненні було сказано, що пряма чи посередня підтримка Радою каледінців є для нас безумовною підставою для воєнних дій проти Ради. Навколо Каледіна групуються контрреволюційні елементи з поміщиків і буржуазії, що зібралися з усіх кінців Росії. Проти Каледіна стоїть явно більшість селян і трудового козацтва навіть на Дону. Визнання Радянської влади більшістю населення Росії, й у першу чергу трудящих мас усіх націй, є також очевидний для всіх факт. У самій Україні революційний рух українських трудящих мас за повний перехід влади до Рад набирає все більших розмірів й обіцяє перемогу над українською буржуазією в найближчому майбутньому.
Ухилення Ради від відповіді на питання про те, чи припиняє вона пряму чи посередню підтримку каледінців, зриває розпочаті нами мирні переговори і покладає на Раду всю відповідальність за продовження громадянської війни, яку розпочали буржуазні класи різних націй, і яка цілком безнадійна, бо величезна більшість робітників, селян і армії рішуче стоїть за соціалістичну радянську республіку.
А національні вимоги українців, самостійність їхньої народної республіки, її право вимагати федеративних відносин Рада Народних Комісарів визнає повністю і вони ніяких спорів не викликають”[95].
Чи була ця резолюція проявом імперських амбіцій більшовиків? Доречно порівняти розвиток стосунків УЦР та РНК та розвиток стосунків уряду Леніна із Фінляндією. Фінляндія також скористалася поваленням Тимчасового уряду для проголошення незалежності. Фінський уряд П.Свінхувуда також не хотів визнавати Раду Народних Комісарів, а остання в свою чергу підтримувала ліві прорадянські елементи серед фінських робітничих організацій. Та коли більшовицький уряд поставив умовою визнання незалежності Фінляндії офіційне звернення фінського уряду, уряд П.Свінхувуда пішов на офіційне визнання ленінського уряду, а не став займатися „порятунком Росії”. 18 грудня 1917 р. РНК прийняла декрет про визнання державної незалежності Фінляндії, а 22 грудня 1917 р. цей декрет /98/ підтвердив ВЦВК[96]. Як пише з цього приводу фінський історик С.Цеттерберг, „визнання незалежності було в першу чергу засобом полегшити здіснення соціалістично революції у Фінляндії. Розраховували, що потім соціалістична Фінляндія приєднається до радянської Росії”[97].
28 грудня в бесіді з головою виконкому Рад Естляндського краю Яном Анвельтом В.Ленін сам пропонував естонським більшовикам обговорити доцільність проголошення Естонії незалежною республікою[98]. Фінляндія і Естонія знаходяться значно ближче до Петрограда, тодішньої столиці Росії, ніж Україна, і могли становити більшу небезпеку з військового погляду. Тим не менше ленінський уряд пішов на визнання відокремлення від Росії і Фінляндії, і пізніше Прибалтійських республік. Більшовики, розраховуючи на світову пролетарську революцію, розуміли, що справжню довіру й братерський союз між трудящими масами різних націй, панівних і пригноблених, може створити тільки повна й рішуча ліквідація національної нерівності, найменших привілеїв для одних націй („державних” чи „історичних”) за рахунок інших, а забезпечити це може тільки надання повного права на самовизначення для всіх народів.
З формального боку просування військ Ради Народних Комісарів (російських радянських військ) через територію УНР можна було б розглядати як порушення суверенітету України. Однак, Українська Центральна Рада до 9 січня 1918 р. не проголошувала відокремлення від Росії. ІІІ Універсал проголосив УНР частиною Російської республіки. Отже, суверенітет України був не повним, а обмеженим щодо загальноросійських справ, до яких належало переміщення військ. Війська Російської республіки за наказом верховного головнокомандуючого могли переміщатися через територію всіх її частин, в тому числі й України. Тим більше, що главковерх М.Криленко 24 листопада звертався до Генерального Секретаріату з проханням пропустити революційні війська на Дон, а Рада Народних Комісарів до початку грудня вільно пропускала українські війська в Україну.
Після того, як в грудні 1917 р. керівництво УЦР фактично відкинуло пропозиції РНК про початок офіційних переговорів задля мирного вирішення конфлікту, відверто встало на бік російської контрреволюції, допомагаючи поміщикам і капіталістам „рятувати Росію від більшовизму”, Радянському урядові Росії не залишалося нічого, як розірвати всі стосунки із Центральною радою. Постанова РНК від 30 грудня поклала край спробам мирних переговорів, поставила крапку у дипломатичних відносинах між Генеральним Секретаріатом і урядом Леніна.
31 грудня 1917 р. на засіданні мирної конференції у Брест-Литовську Л.Троцький пояснював, що конфлікт між РНК та Центральною Радою не має відношення до самовизначення українського народу. Самовизначення України відбувається у формі Народної Республіки й ця справа не може бути причиною конфлікту. В Україні немає окупаційних військ, немає позірного міністерства. В Україні є вільно обрані Ради робітничих, селянських і солдатських депутатів, отже процес самовизначення українського народу знайде своє закінчення. Підкресливши, що процес самовизначення України /99/ не завершено, Л.Троцький дав зрозуміти, що визнає повноваження делегації УЦР тимчасово, до остаточної перемоги Радянської влади в Україні[99].
Розгортання збройної боротьби між червоними військами і каледінцями на Дону і активізація виступів революційного авангарду трудящих в Україні, що переростало у відкриту війну між більшовиками та їх союзниками, з одного боку, і Центральною радою і Каледіним, з іншого боку, позбавляло сенсу подальші переговори сторін. Та й ситуація в самій УНР на кінець грудня докорінно змінюється на користь Радянської влади.
Примітки
[1] Поликарпов В.Д. Революционные органы при Ставке верховного главнокомандующего (ноябрь 1917 – март 1918 г.) // ИЗ. – Т. 86. – 1970. – С. 39; ВРКДА. – С. 104, 612.
[2] Антонов-Овсеенко В.А. Записки о гражданской войне. – М., 1924. – Т. 1. – С. 30-31.
[3] Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле // УІЖ. – 1993. – №1. – С. 137.
[4] Гарчев П.І. Збройна боротьба за владу Рад на Чернігівщині наприкінці 1917 р. // Питання історії СРСР. – Вип. 7. – Х., 1968. – С. 4.
[5] Антонов-Овсеенко В.А. Записки. – Т. 1. – С. 32.
[6] Внутренние войска Советской республики. 1917-1922. Док. и мат. – М., 1972. – С. 675.
[7] Щербаков В.К. Жовтнева революція й роки громадянської боротьби на Чернігівщині. – Чернігів, 1927. С. 41-42. В.К. Щербаков, так само як і Я. Тинченко (Перша українсько-більшовицька війна. – К., 1996. – С. 139), помилково називають прізвище командира 19-ї колони – „Валуєв”. Більш точно передає В.Антонов-Овсеєнко (Записки. – Т. 1. – С. 32) – “Волобуев”. Див. також: ГВВИ. – С. 85.
[8] Гарчев П.І. Вказ. праця. – С. 4.
[9] Антонов-Овсеенко В.А. Записки. – Т. 1. – С. 32.
[10] Тинченко Я. Вказ. праця. – С. 143.
[11] Антонов-Овсеенко В.А. Записки. – Т. 1. – С. 31, 94.
[12] Крыленко Н.В. Смерть старой армии // ВИЖ. – 1964. – №12. – С. 51.
[13] Бош Е.Б. Год борьбы. – К., 1990. – С. 112.
[14] Скоропадський П. Спогади. – К., 1995. – С. 93, 14.
[15] Дорошенко Д. Історія України. 1917-1923. – Т. 1. – Нью-Йорк, 1954. – С. 377; Турченко Ф.Г. Новітня історія України. – Ч. 1. 1914-1939. – К., 2003. – С. 81.
[16] Бош Е.Б. Год борьбы. – С. 82-83, 380.
[17] Там же. – С. 83-84.
[18] ВРКДА. – С. 412-413.
[19] Тинченко Я. Вказ. праця. – С. 72.
[20] Краснов Е.А. Незабываемые дни // Октябрь на фронте. Воспоминания. – М., 1967. – С. 188-190.
[21] ВРКДА. – С. 101; Антонов-Овсеенко В.А. Записки. – Т. 1. – С. 50; Поликарпов В.Д. Пролог гражданской войны в России. – М., 1976. – С. 352.
[22] Тинченко Я. Вказ. праця. – С. 71. /100/
[23] Леонидов Б. Октябрь в старой армии // Гражданская война. Материалы. – М., 1923. – Т. 2. – С. 154.
[24] Бош Е.Б. Год борьбы. – С. 115, 122.
[25] Винниченко В. Відродження нації. – К., 1990. – Ч. 2. – С. 152-153.
[26] Ткачук А.Г. Військово-революційні комітети на Південно-Західному та Румунському фронтах // УІЖ. – 1966. – №5. – С. 71; Дещинский Л.Е. Большевики во главе революционного движения в армии и на флоте. – Львов, 1982. – С. 178.
[27] ВЖГВУ. – С. 184.
[28] Герои Октября. – Л., 1967. – Т. 2. – С. 762, 725. Покровский А.С. Список участников ІІ Всероссийского съезда Советов рабочих и солдатских депутатов // Археографический ежегодник за 1995 г. – М., 1997. – С. 108.
[29] Майстренко І. Історія мого покоління. – Едмонтон, 1985. – С. 30, 40, 65.
[30] Краснов Е.А. Указ соч. – С. 191.
[31] Незабываемые имена. – Архангельск, 1967. – С. 111-118.
[32] Октябрьская революция и армия. 25 октября 1917 – март 1918 г. Сб. док. – М., 1973. – С. 450; Герои Октября. – Т. 2. – С. 742, 716.
[33] Дещинский Л.Е. Указ. соч. – С.178; Тарнопольський Л., Федулкін С. Жовтень на Вінничинні. – Вінниця, 1927. – С. 56.
[34] Тинченко Я. Вказ. праця. – С. 213.
[35] Антонов-Овсеенко В.А. Записки. – Т. 1. – С. 130.
[36] Из истории борьбы за установление Советской власти. Ноябрь 1917 – ферваль 1918 г. Сб. док. – М., 1943. – С. 122-123. Наприкінці наказу стоїть – „начальник запасного отряда по борьбе с контрреволюцией, член ревкомставки (подпись)”. Очевидно, мається на увазі “начальник западного отряда” В.А.Феєрабенд. Так принаймні зазначено в тому ж таки наказі, виданому окремою листівкою: БЗВСК.– С. 482.
[37] Скоропадський П. Спогади. – С. 91-92.
[38] БЗВСК. – С.481; Большевистские организации Украины в период установления и укрепления Советской власти (ноябрь 1917 – апрель 1918). Сб. док. – К., 1962. – С. 546-547.
[39] Винниченко В. Відродження нації. – Ч. 2. – С. 152-153.
[40] І Всеукраинский съезд Советов. Материалы // ЛР. – 1928. – №1. – С. 269.
[41] Винниченко В. Вказ. праця. – С. 153.
[42] ВРКДА. – С. 612. Прим. 94.
[43] Там же. – С. 418-419.
[44] Леонидов Б. Указ. соч. – С. 139-140.
[45] Ленин В.И. ПСС. – Т. 35. – С. 143; Ленін В.І. ПЗТ. – Т. 35. – К., 1974. – С. 137.
[46] Солдатенко В.Ф. Українська революція. Історичний нарис. – К., 1999. – С. 385.
[47] УЦР. – Т. 1. – С. 409-410.
[48] Там само. – С. 473.
[49] Солдатенко В.Ф. Вказ. праця. – С. 377.
[50] Ленин В.И. ПСС. – Т. 35. – С. 143-145; Ленін В.І. ПЗТ. – Т. 35. – С. 137-139; ПСНК. – С. 76.
[51] Стефанів З. Військові сили часів Центральної Ради // Історія українського війська. – Львів, 1992. – С. 401.
[52] Турченко Ф.Г. Новітня історія України. – Ч. 1. – С. 88. /101/
[53] Затонський В.П. Уривки з спогадів про українську революцію // ЛР. – 1929. – №4. – С. 160; Архіви України. – 1990. – №1. – С. 57.
[54] Областной съезд РСДРП(б). Первое всеукраинское совещание большевиков. Протоколы // ЛР. – 1926. – №5. – С. 82-84.
[55] Там же. – С. 84.
[56] Там же. – С. 88.
[57] УЦР. – Т. 1. – С. 512-514; Дорошенко Д.І. Історія України. 1917-1923. – Т. 1 – С. 216-217; Бош Е.Б. Год борьбы. – С. 129-131.
[58] УЦР. – Т. 1. – С. 499.
[59] „Дело народа”. – 8 декабря 1917 г. Цит. по: Любимов И.Н. Революция 1917 г. Хроника событий. – Т. 6. – М., 1930. – С. 303.
[60] ПСНК. – С. 84.
[61] Директивы главного командования Красной армии. 1917-1920. – М., 1969. – С. 15.
[62] В.И.Ленин. Биографическая хроника. – Т. 5. – С. 114.
[63] Кириенко Ю.К. Крах калединщины. – М., 1976. – С. 106.
[64] Винниченко В. Відродження нації. – Ч. 2. – С. 146.
[65] Антонов-Овсеенко В.А. Записки. – Т. 1. – С. 123.
[66] ДСВ. – М., 1957. – Т. 1. – С. 185-186.
[67] Любимов И.Н. Указ. соч. – С. 291, 299-300.
[68] ВРКДА. – С. 110.
[69] Там же. – С. 59-62.
[70] Антонов-Овсеенко В.А. Указ. соч. – С. 35.
[71] Дещинский Л.Е. Указ. соч. – С. 197.
[72] Триумфальное шествие Советской власти. Сб. док. – Ч. 2. – М., 1963. – С. 50.
[73] Любимов И.Н. Указ. соч. – С. 306.
[74] Антонов-Овсеенко В.А. Указ. соч. – С. 51. Фотокопия.
[75] Ленин В.И. ПСС. – Т. 35. – С. 17.
[76] ПСНК. – С. 97, 450. Прим. 129.
[77] Там же. – С. 131, 139; Антонов-Овсеенко В.А. Указ. соч. – С. 126-127; В.И. Ленин. Биографическая хроника. – Т. 5. – С. 145, 147-148.
[78] Ленін В.І. ПЗТ. – Т. 35. – С. 176-177; ДСВ. – Т. 1. – С. 263.
[79] В.И.Ленин. Биографическая хроника. – Т. 5. – С. 147; ДСВ. – Т. 1. – С. 593.
[80] Антонов-Овсеенко В.А. Указ. соч. – С. 128.
[81] Гарчев П.І. Червона гвардія України у Жовтневій революції. – Х., 1969. – С. 93.
[82] НАІ. – С. 36-37; Галаган М. З моїх споминів (1880-ті – 1920). – К., 2005. – С. 323.
[83] Любимов И.Н. Указ. соч. – С. 364.
[84] Винниченко В.Відродження нації. – Ч. 2. – С. 75.
[85] Поликарпов В.Д. Пролог гражданской войны в России. – М., 1976. – С. 360.
[86] УЦР. – Т. 2. – С. 54.
[87] УЦР. – Т. 2. – С. 67.
[88] Большевистское руководство. Переписка. 1912-1927. – М., 1996. – С. 33.
[89] Панцов А.В. Брестский мир // Вопросы истории. – 1990. – №2. – С. 69-70; Фельштинский Ю.Г. Крушение мировой революции. Брестский мир. Очерк 1. – М., 1992. – С. 163; Притуляк П.П. Україна і Брестський мир: від підписання до виконання (1917-1918). – К., 2004. – С. 60.
[90] Солдатенко В.Ф. До історії україно-російських взаємин 1917 – початку 1918 рр. // Пам’ять століть. – 2003. – №6. – С. 72-73. /102/
[91] Михутина И.В. Украинский Брестский мир. – М., 2007. – С. 148.
[92] 5-летний обзор деятельности союза горнорабочих в Донецком бассейне (1920-1925). Краткий очерк рабочего и профессионального движения горняков Донецкого бассейна до 1920 г. – Артемовск, 1925. – С. 38-39. Див. також: Куромія Г. Свобода і терор у Донбасі. – К., 2002. – С. 146.
[93] БОУ.1990. – С. 544-545.
[94] ПСНК. – С. 170, 172; В.И. Ленин. Биографическая хроника. – Т. 5. – С. 161-162; Солдатенко В.Ф. Українська революція. Історичний нарис. – К., 1999. – С. 412-413; Михутина И.В. Украинский Брестский мир. – М., 2007. – С. 154.
[95] Ленін В.І. ПЗТ. – Т. 35. – С. 203-204.
[96] ДСВ. – Т. 1. – С. 250.
[97] Цеттерберг С. Финляндия после 1917 г. – Хельсинки, 1995. – С. 20. Цит. за: Зубко М.В. 1 марта 1918 г. Договор, который хотели забыть // Вопросы истории. – 2004. – №8. – С. 33.
[98] В.И. Ленин. Биографическая хроника. – Т. 5. – С. 140, 157-158.
[99] Солдатенко В.Ф. До історії україно-російських взаємин. – С. 74. /103/
Глава 7
Український більшовизм
7.1. Більшовики й пролетарі неросійських націй імперії до жовтня 1917 р.
Ставлення більшовиків і В.І.Леніна до національного питання в Росії у свій час вивчалося як у радянській історіографії, так і за межами СРСР. Якщо радянські історики здебільшого займалися канонізацією Леніна й більшовизму, замовчуючи будь-які їх протиріччя й недоліки[1], то закордонні дослідники навпаки ці протиріччя підкреслювали й намагалися довести наявність у більшовиків імперської свідомості. До таких авторів належать перш за все представники української соціалістичної еміграції Г.Костюк та І.Майстренко[2]. Проте конкретні форми роботи більшовиків із пригнобленими народами взагалі й робітниками цих народів зокрема залишилися мало досліджені. Навіть національний склад самої більшовицької партії до 1917 р. і під час революції так і не було встановлено.
Російська соціал-демократична робітнича партія із моменту свого заснування (1898 р.) об’єднувала у своїх лавах представників різних націй Російської імперії. На початку революції 1917 р. більшовицька партія налічувала 24 тис. членів. Перший партійний перепис тоді вже РКП(б) був проведений 1922 р. На той момент партія налічувала 375,9 тис осіб, з яких лише 10023 вступили в партію до 1917 р. При аналізі національного складу РКП(б) на 1922 р. впадає у вічі значно більший відсоток росіян серед її членів (72%), ніж серед усього населення СРСР за переписом 1920 р. (55%). Для порівняння, серед більшовиків із дореволюційним стажем росіян було 56%, представників інших народів – 43%, в тому числі українців – 326 (3,2%). Партійний стаж із 1917 р. мали 34125 членів РКП(б), з них росіяни становили 23029 (67,5%), неросіяни – 11096, в тому числі українці – 1686 (4,94%)[3]. Отже за період з 1917 р. по 1922 р., відтоді як РКП(б) стала правлячою партією, відсоток росіян у ній істотно підвищився. Свою політичну діяльність до революції РСДРП вела переважно як організація російського пролетаріату, й більшість видань як єдиної партії, так і більшовицької фракції, що виділилася на ІІ з’їзді РСДРП (1903 р.) виходили саме російською мовою.
Власне росіяни (великороси) серед населення Російської імперії хоч і становили найбільшу групу, але все ж таки меншість – 43%. Решту складали десятки націй, народів і племен різного ступеню культури і безправ’я, за влучним висловом Л.Троцького[4]. Оскільки чимало цих народів були значно менше втягнуті в капіталістичні відносини, й відповідно частка зайнятих у модернізованих галузях економіки, зокрема промисловості була в них меншою, можна припустити, що серед робітничого класу частка росіян була вище, ніж серед населення країни в цілому. Проте й серед робітників промисловості й транспорту, як показує приклад України (див. п. 3.2.), була значна кількість представників інших народів. /104/
Прийнята в 1903 р. Програма РСДРП містила серед інших такі буржуазно-демократичні вимоги, як право всіх національностей отримувати освіту рідною мовою і користуватися нею в усіх державних та громадських установах (п. 8) та „право на самовизначення за всіма націями, що входять до складу держави” (п. 9.)[5]. Проте, як конкретно реалізовувати ці гасла і як проводити роботу серед трудящих неросійських народів, ясності в лідерів РСДРП не було. Об’єктивна необхідність вести роботу серед робітників різних національностей їхніми мовами і забезпечити рівні права всіх національностей в рамках самої РСДРП обумовила пошук марксистами Росії різних форм роботи і форм організації.
Першими кроками в цьому напрямку був випуск листівок і газет мовами пригноблених націй. В січні 1903 р. Казанський комітет РСДРП вперше випустив листівку татарською мовою. В березні 1903 р. І з’їзд кавказьких організацій РСДРП прийняв рішення видавати свій спільний орган газету „Боротьба пролетаріату” паралельно трьома мовами: російською, грузинською і вірменською. В 1905 р. в Петербурзі вийшла перша більшовицька газета естонською мовою „Едазі” („Вперед”), а в 1907 р. в Оренбурзі – перша більшовицька газета татарською мовою “Урал”. Переслідування поліції невдовзі змусили припинити випуск цих газет, але вони зробили свій внесок у залучення до революційної боротьби трудящих відповідних націй[6].
Власні соціал-демократичні партії незалежно від РСДРП наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. були утворені в Польщі, Литві, Латвії та Фінляндії. В кінці 1904 р. в Баку виникла азербайджанська соціал-демократична організація „Гуммет” („Енергія”), яка незабаром розпочала випуск однойменної газети азербайджанською мовою[7]. Найбільший вплив на трудящі маси як міста, так і села в своєму регіоні здобула Латиська соціал-демократична робітнича партія (ЛСДРП). Перший з’їзд її відбувся в 1904 р., хоч марксистські газети й журнали латиською мовою виходили ще із кінця ХІХ ст. Паралельно із ЛСДРП в Латвії діяли організації РСДРП і Бунду (еврейських соціал-демократів), що працювали відповідно серед російських та єврейських робітників. Серед промислових робітників Латвії на початку ХХ ст. латиші становили близько 50%, росіяни – 15%, литовці – 15%, решта – євреї, поляки, німці тощо[8].
На думку Г.Костюка, „більшовики, як прибічники єдиної централізованої і єдиної керівної партії…, заперечували будь-яке право на існування іншонаціональних соціал-демократичних партій навіть на принципі федеративного зв’язку й повного узгодження дій”[9]. При цьому Г.Костюк описує боротьбу Леніна проти Бунду, ППС (Польської соціалістичної партії Ю.Пілсудського) та УСДРП, але свідомо замовчує діяльність латиських, польських та литовських соціал-демократів (СДЛК та СДКПЛ) і азербайджанського „Гуммету” в союзі з більшовиками. В.І.Ленін справді завжди виступав проти комплектування організацій чи партій за національним принципом: виключно для євреїв, виключно для поляків, виключно для українців, за що виступали діячі Бунду, ППС чи УСДРП. Саме /105/ за таким принципом (nur für Deutsche – „тільки для німців”) пізніше була організована й гітлерівська NSDAP. На противагу національному Ленін обстоював територіальний принцип організації та єдність робітників усіх національностей в боротьбі проти експлуататорів[10]. Але як при цьому забезпечити рівні права пролетарів усіх національностей на користування своєю мовою та не допустити пригнічення панівною нацією інших?
Напередодні першої російської революції серед польських, литовських, латиських соціал-демократів виникла ініціатива об’єднання їх партій з РСДРП. Напередодні ІV Об’єднавчого з’їзду РСДРП (квітень 1906 р.) лідер більшовиків В.І.Ленін запропонував проект резолюції „Ставлення до національних соціал-демократичних партій”. Виходячи з того, що в ході революції пролетарі всіх націй все більше згуртовуються спільною боротьбою проти самодержавства і буржуазії, В.І.Ленін пропонував найскоріше злиття всіх національних соціал-демократичних партій Росії в єдину Російську соціал-демократичну робітничу партію на основі злиття всіх місцевих організацій всіх цих партій.
Причому в проекті Леніна зазначено: „партія повинна фактично забезпечити задоволення всіх партійних інтересів і потреб соціал-демократичного пролетаріату кожної даної національності, зважаючи на його культурно-побутові особливості.” Задля цього планувалося „влаштування особливих конференцій соціал-демократів даної національності, представництво національної меншини в місцевих, обласних і центральних установах партії, створення особливих груп літераторських, видавничих, агітаторських тощо”[11].
Якщо продумати до кінця цей проект, то він означав по суті утвердження в рамках єдиної і неподільної російської партії культурно-національної автономії за персональним принципом для представників інших націй. Наприклад, члени Ризької організації РСДРП в разі прийняття такого плану мали б посилати делегатів на п’ять чи шість окремих національних конференцій: латиську, литовську, єврейську, німецьку, російську, польську тощо. Замість того аби проводити спільні конференції соціал-демократів-робітників даного регіону і обирати керівні органи за здібностями, їх мали б формувати за квотами від національних курій. Фактично це означало б закріплення статусу національних меншин за всіма пригнобленими націями при панівному становищі російської, що на ділі було б не об’єднанням, а скоріше роз’єднанням пролетарів цих націй.
Саме життя показало помилковість і утопічність цього плану, який засвідчує лише те, що національна програма більшовиків на той час була дуже слабко розроблена й містила чимало неясності й плутанини. Конкретні форми й методи будівництва партійних організацій марксисти різних народів Російської імперії виробляли відповідно до рівня розвитку кожної нації, але врешті-решт одні раніше, одні пізніше – вже в роки громадянської війни, прийшли до національно-територіальних організацій, що об’єднували комуністів певних національних областей. Такі організації (з 1918 р. – Компартії республік) об’єднували свідомих робітників усіх національностей /106/ даного регіону і вели роботу (чи мали б вести) мовами всіх його національних груп. За таким принципом був свого часу побудований І Інтернаціонал, де свої національні секції мали як „державні”, так і „недержавні” на той час народи (поляки, ірландці).
ІV з’їзд РСДРП в квітні 1906 р. прийняв рішення про входження до її складу як автономних обласних національно-територіальних організацій Соціал-демократії Королівства Польського і Литви (СДКПЛ) та Латиської соціал-демократичної робітничої партії, що об’єднувалась із місцевими організаціями РСДРП у Соціал-демократію Латиського краю (СДЛК). Проект утворення останньої мав затвердити з’їзд ЛСДРП. СДКПЛ та СДЛК вели роботу серед пролетарів усіх національностей їх району та мали право в межах загальнопартійної програми самостійно визначати способи агітації і форми організації, збирати власні з’їзди, а СДЛК й самостійно визначати позицію в аграрному питанні в краї[12].
В липні 1906 р. ІІІ з’їзд ЛСДРП (І з’їзд СДЛК) прийняв рішення про об’єднання із місцевими організаціями РСДРП у Соціал-демократію Латиського краю – автономну частину РСДРП. Для ведення агітаційно-пропагандистської роботи серед росіян та литовців, що мешкали в Латвії, були створені Російський та Литовський культурні центри при Ризькому комітеті СДЛК. Орган ЦК СДЛК газета „Ціня” стала виходити паралельно й російською мовою – „Борьба”. Якщо до об’єднання в ЛСДРП налічувалось близько 10 тис. осіб, то після нього в СДЛК було 13-14 тис. членів. Як відзначалося у звіті ЦК на ІІ з’їзді СДЛК в жовтні 1908 р., за період між двома з’їздами попри репресії царизму і скорочення чисельності партії до 5 тис, було видано 25 номерів газети „Ціня” загальним тиражем 227,5 тис. примірників, 6 номерів газети „Борьба” тиражем 18 тис примірників, 5 номерів солдатської газети „Штик” тиражем 19 тис. примірників[13].
Крім того, СДКПЛ та СДЛК за умовами об’єднання із РСДРП зберегли право посилати свої делегатів на міжнародні соціалістичні конгреси й конференції. Наприклад, в серпні 1915 р. на Ціммервальдській конференції у Швейцарії був присутній делегат СДЛК Я.Берзінь-Зіємеліс, що підтримав позицію Леніна і більшовиків[14].
Фактичним визнанням переваг саме національно-територіальної організації є стаття В.І.Леніна до 10-річного ювілею газети „Ціня” (1910 р.). Лідер більшовиків пише, що пролетаріат Латвії має чим гордитися, бо він іде попереду робітників решти областей Російської імперії. За офіційними даними в 1905 р. в Латвії кількість страйкуючих була в п’ять разів більша за кількість промислових робітників, тобто кожен робітник Латвії за цей рік страйкував в середньому п’ять разів. Якби таку активність проявляли робітники всієї Росії, пише В.І.Ленін, то царизм не втримався би при владі вже в 1905 р.[15]
В Україні, на жаль, врахувати національно-культурні потреби українського народу більшовики в своїй практичній роботі до 1917 р. не спромоглися. Серед відомих нині сотень агітаційних листівок і відозв організацій РСДРП в Україні, випущених до 1917 р., лише одиниці написано /107/ українською: одна листівка Одеського комітету РСДРП (січень 1904) і кілька листівок Катеринославського, Миколаївського й Харківського комітетів партії (1905-1906 р.). До грудня 1917 р. не виходило жодної більшовицької газети українською мовою. Вся більшовицька преса в Україні до 1917 р. видавалася російською[16].
Лівий український соціал-демократ Лев Юркевич-Рибалка в січні 1917 р. писав: „Російські соціал-демократи, слідуючи стопами урядової асиміляції і користуючись її результатами, організовували пролетаріат в українських містах як російський пролетаріат й цим відокремлювали його культурно від пролетаріату сільського, чим, звичайно порушували єдність робітничого руху на Україні й уповільнювали його розвиток… Вони ніколи не виступали на українській території проти національного гноблення й користувалися результатами цього гноблення”[17].
Окрім РСДРП в Наддніпрянській Україні діяли також Українська соціал-демократична робітнича партія (до грудня 1905 р. – Революційна українська партія) та Українська соціал-демократична спілка („Спілка”), що відкололася від РУПу наприкінці 1904 р. І Спілка, і УСДРП на відміну від більшовицької партії спиралися переважно на інтелігенцію і дрібних службовців, так само як і російські меншовики. Не дивно, що й політичні позиції Спілки і УСДРП були найбільш подібні до меншовицьких.
Ідею об’єднання із РСДРП першою запропонувала Спілка. На ІІІ з’їзд РСДРП в 1905 р. Спілка отримала запрошення із дорадчим голосом, але її представник взяв участь у роботі не з’їзду, а меншовицької фракції. Спочатку Спілка мала намір працювати серед робітників, що розмовляють українською мовою, й навіть розпочала у Львові випуск своєї газети „Правда” українською мовою. Проте незабаром ця газета була переведена на російську, а сама Спілка перетворюється на звичайну територіальну організацію РСДРП. Як заявив на ІУ з’їзді РСДРП лідер Спілки М.Меленевський: „Український пролетаріат зовсім обрусів, і членам партії, які працюють серед нього, доводиться спочатку навчати його українській мові”[18]. Після ІV з’їзду РСДРП Спілка добилася об’єднання своїх організацій із місцевими організаціями РСДРП Південно-Західного краю, посиливши в них позиції меншовизму. Редакція „Правди” у Львові в 1908 р. укладає союз із Л.Д.Троцьким, який починає видавати цю газету вже без грифу Спілки[19].
УСДРП на ІV з’їзді РСДРП представляв М.Порш, який від імені своєї партії запропонував об’єднання на умовах визнання УСДРП єдиним представником українського пролетаріату в партії Росії та внесення на наступному з’їзді РСДРП в її програму пункту про автономію України. З’їзд відхилив пропозицію про негайне об’єднання і доручив розглянути справу ЦК РСДРП. В Центральному комітеті, обраному на ІV з’їзді, переважали меншовики, які більше довіряли заявами своїх союзників зі Спілки про нежиттєздатність УСДРП. ЦК РСДРП відхилив умови УСДРП і запропонував повне злиття партій, що в свою чергу не влаштовувало УСДРП, і об’єднання не відбулося[20]. /108/
Зазначимо, що ні СДКПЛ, ні ЛСДРП (СДЛК) не вимагали нічого подібного при об’єднанні з РСДРП. І СДКПЛ, і СДЛК були територіальними, а не суто національними організаціями і об’єднували пролетарів усіх націй, що мешкали відповідно у Польщі, Литві та Латвії, не претендуючи на виключне представництво польського чи латиського пролетаріату. Хоча переважну більшість своїх газет і листівок, приміром, СДЛК видавала латиською, це не заважало їй випускати свою літературу також російською, литовською, естонською, німецькою мовами і працювати серед пролетарів цих національностей.
Соціал-демократія Латиського краю мала у своїй програмі пункт про автономію Латвії, але не вимагала від РСДРП внесення такого пункту у загальноросійську програму, цілком задовольняючись записаним у Програмі РСДРП правом націй на самовизначення. В.І.Ленін неодноразово підкреслював, що це право означає виключно політичне самовизначення, тобто право кожної нації самостійно визначати форми свого державного існування аж до відокремлення від Росії і утворення окремої держави, і питання про відокремлення чи автономію має вирішувати сама пригноблена нація, а не парламент Росії чи тим більше РСДРП.
Не відповідає дійсності твердження М.С.Кармазіної про те, що після ІV з’їзду РСДРП УСДРП була єдиною національною соціал-демократичною партією, що залишилася за межами РСДРП[21]. Поза межами РСДРП діяли також подібні до УСДРП дрібнобуржуазні націоналістичні організації: Соціал-демократична партія Литви, Латиська соціал-демократична спілка, Бунд. Не входили до РСДРП і члени азербайджанської соціал-демократичної організації „Гуммет”. Революційні пролетарські елементи цих партій переходили до більшовиків в основному вже в роки революції 1917-1920 рр. в міру того, як вдосконалювалася структура самої більшовицької партії і створювалися її національно-територіальні організації[22].
Революція 1917 р. дала могутній поштовх до пробудження національно-визвольного руху всіх пригноблених народів Російської імперії. Розуміючи величезний революційний потенціал цих рухів, що піднімали з багатовікової сплячки мільйони селян, політичне пробудження яких не могло відбутися інакше ніж через рідну мову, багато свідомих пролетарів і зокрема більшовиків бачили в цих рухах своїх природних союзників. З метою залучення трудящих мас пригноблених націй на бік більшовизму створюються національні секції і організації в самій більшовицькій партії.
У вересні 1917 р. в Петрограді за ініціативою більшовика білоруса Олександра Червякова на основі лівого крила Білоруської соціалістичної громади утворюється Білоруська соціал-демократична робітнича партія, або як її називає сам О.Г.Червяков, Білоруська соціал-демократична партія більшовиків, програма якої співпадала із Програмою РСДРП(б). Вже в квітні 1918 р. ця партія перетворюється на Білоруську секцію РКП(б), а сам О.Г.Червяков на початку 1920-х стає головою РНК та ЦВК Білоруської СРР[23].
В середині жовтня 1917 р. в Уфі відбувся з’їзд більшовиків-татар і башкир Уфи, Єкатеринбурга, Челябінська і Троїцька, що утворив Татарську /109/ соціал-демократичну партію із центральним органом газетою „Алга” („Вперед”). З’їзд одностайно прийняв до керівництва Програму і Устав РСДРП(б). Як пише з цього приводу радянський історик Я.Ш.Шарапов, “фактично йшлося не про самостійну партію, а про національну організацію єдиної більшовицької партії, тому вживання назви „партія” в даному випадку помилково”[24].
Створення національних секцій і організацій пролетарів пригноблених націй в межах РСДРП(б) забезпечувало можливість свідомим робітниками і соціалістичній інтелігенції цих націй розвивати соціалістичну культуру свого народу своєю мовою, залучати широкі верстви трудящих і експлуатованих мас до революційної боротьби за соціальне і національне визволення. Саме ці національні секції і організації, звертаючись до колишніх „інородців” їхньою, а не „панською” (російською) мовою, й завоювали підтримку і довіру до Радянської влади і більшовиків з боку майже всіх пригноблених націй, що врешті-решт і обумовило перемогу більшовизму в громадянській війні.
Рівень розвитку національних організацій кожної нації в межах РСДРП(б) залежав від рівня розвитку нації в цілому, рівня розвитку пролетаріату цієї нації, ступеню національного гноблення і рівня збереженості національної культури у власне робітничому середовищі. Значна русифікація промислового пролетаріату України на 1917 р., як і всього населення міст, та й „загальний недолік соціалістів панівних націй: нерозуміння ними соціалістичних обов’язків по відношенню до націй пригнічених, пережовування забобонів, перейнятих від великодержавної буржуазії”25, якого не уникнула й частина діячів РСДРП(б), призвели до того, що всю партійну діяльність більшовики України до осені 1917 р. проводили майже виключно російською мовою. Це в свою чергу поглиблювало мовно-культурний розрив між робітничим класом і біднішим селянством України й ускладнювало союз між ними, посилюючи вплив української буржуазії на українські трудящі маси.
7.2. Чисельність та національний склад більшовицьких організацій України наприкінці 1917 р.
На жаль, точних даних про чисельність та національний склад більшовиків України наприкінці 1917 – початку 1918 рр. не збереглося. На обласному (крайовому) з’їзді більшовиків України 3-5 грудня 1917 р. в Києві були присутні делегати від 22 організацій 7 губерній і 2 військових організацій, всього – від 24 організацій, що об’єднували за даними, які подали самі делегати, понад 18 тисяч членів партії. Однак, на цей з’їзд не відправили делегатів більшість організацій РСДРП(б) Катеринославської і Херсонської губерній, як і жодна з організацій Харківської і Таврійської губерній. Від Донецько-Криворізької області, де позиції більшовиків були найсильніші, прибув лише один делегат з Катеринослава[26]. Отже, визначати чисельність більшовиків України тільки за даними цього з’їзду неможна.
Радянські історики за сукупністю різних джерел визначили загальну кількість членів організацій РСДРП(б) в Україні на жовтень 1917 р. у 50 тис. осіб, на початок 1918 р. – у 80 тис. осіб[27]. /110/
Національному складу більшовицьких організацій України у 1917 р. радянська історіографія майже не приділяла уваги. Виняток становили лише дослідники 1920-х – початку 1930-х років („скрипниківського періоду”). Один з перших істориків КП(б)У М.М.Попов відзначав: „До недавнього часу, а в значній мірі й зараз, наша партія продовжує ще бути переважно партією російського або русифікованого пролетаріату, на який часом справляла вплив й частково справляє і зараз російська дрібна буржуазія”[28].
Із утвердженням сталінізму в історичній науці це питання стало надто небезпечним, а отже і закритим для дослідників. Натомість чимало оцінок та суджень на цю тему можна знайти в західній історіографії. Зокрема В.Голубничий пише: „Засновники Комуністичної партії України та її перші керівники походили переважно з кіл російської та жидівської інтелігенції. Рядове членство складалося переважно з російського та несвідомого українського пролетаріату великих промислових центрів. На час створення КПУ не більше 7% її членів вважали себе українцями”[29].
За даними першого партійного перепису 1922 р., серед членів КП(б)У, які вказали свою національність, 53,6% були росіянами, 23,3% – українцями, 13,6 % євреями, 2,4% – поляками, 7,1% – представниками інших націй[30]. Однак серед 55 тисяч членів КП(б)У на 1922 р. лише 3 % вступили у партію до 1917 р., і лише 10% – у 1917 р., решта – пізніше[31], тому переносити механічно ці дані на 1917 р. навряд чи можливо.
На 1917 р. ми маємо поки що лише випадкові вибірки прізвищ: списки членів більшовицьких комітетів, фракцій, кандидатів у різні виборні органи. Більшість цих прізвищ дійсно належать за формою до російських та єврейських. Українські прізвища трапляються не так часто, але їх кількість зростає наприкінці 1917 – на початку 1918 р.[32]
Найбільший інтерес серед цих добірок становлять списки кандидатів від більшовиків до Установчих зборів (Всеросійських та Українських). В цих списках, на відміну від багатьох інших документах того часу, вказувалися як правило справжні прізвища (не псевдоніми), імена і по-батькові. Хоча списки складалися окремо по кожній губернії, в них включали також зазвичай у верхній частині лідерів РСДРП(б) загальноросійського масштабу, що мешкали в Петрограді: Л.Троцький, Я.Свердлов, Ф.Дзержинський, А.Луначарський, Г.Петровський, В.Ногін, Д.Рязанов тощо. На сьогодні опубліковано списки кандидатів від РСДРП(б) до Всеросійських Установчих зборів по п’яти губерніях Південно-Західного краю. Складалися ці списки наприкінці жовтня – на початку листопада 1917 р. і певною мірою відбивають національний склад більшовицьких організацій на той час (див. табл. 7).
Зіставлення складу кандидатів від більшовиків до Всеросійських Установчих зборів із результатами виборів показує, що частка українців серед місцевих кандидатів по кожній губернії значною мірою відображала і вплив більшовиків серед місцевого (на дві третини українського) населення. Депутати більшовики були обрані від тих губерній, де в більшовицьких списках була значна частина українців. /111/
Таблиця 7.
Склад кандидатів від РСДРП(б) до Всеросійських Установчих зборів по губерніях Південно-Західного краю[33].
| Губернія |
Всього канди- датів |
Мешкали в Петро- граді |
Мешкали в Україні |
З них українці |
Обрано в депутати |
| Київська |
22 |
2 |
20 |
1 |
1 |
| Волинська |
6 |
1 |
5 |
1 |
0 |
| Подільська |
17 |
1 |
16 |
2 |
0 |
| Полтавська |
20 |
3 |
17 |
4 |
1 |
| Чернігівська |
19 |
3 |
16 |
6 |
4 |
Про певний відрив від українських мас та труднощі у роботі із ними свідчили й відповіді на опитувальний лист (анкету) ЦК РСДРП(б) Луганської організації більшовиків, записані в середині листопада 1917 р.: „Живемо на Україні, де нас женуть, кажучи: „Геть з нашої хати!”, має бути багато неприємностей”; „є українські війська, що налаштовані дуже реакційно”[34]. До Луганського комітету більшовиків тоді входило декілька українців (І.Дахно, І.Ніколаєнко, О.Пархоменко)[35], але завоювати вплив на українські трудящі маси, працюючи виключно як російська партія, дійсно було дуже важко. По Луганському (Слов’яносербському) повіту, що знаходився на крайньому сході України і мав мішане населення, більшовики на виборах до Всеросійських Установчих зборів завоювали перше місце: 56 тис. голосів, при тому, що український блок отримав 42 тисячі, а російські есери – 27 тисяч. Але всього по Катеринославській губернії, найбільш промислово розвиненій, із найбільшою кількістю робітників в Україні, більшість голосів таки отримав блок українських дрібнобуржуазних партій УПСР – УСДРП: він провів 10 депутатів, російські есери та більшовики провели по 4 депутати[36]. Для порівняння зазначимо, що Петроград, Північний, Західний фронти і Балтійський флот більшість голосів віддали більшовикам.
Зазначимо також, що протягом осені 1917 р. склад більшовицьких організацій України змінювався. П.І.Гарчев наводить дані Генерального секретарства шляхів сполучення, що тільки в кінці листопада 1917 р. з Києва до Росії було відправлено 11 тис. солдатів-росіян.[38] До Радянської Росії виїжджає і чимало більшовицьких діячів: лідер київських більшовиків Георгій Пятаков в середині листопада 1917 р. став заступником комісара Держбанку Росії (в Петрограді), член Київського ревкому і кандидат до Установчих зборів по Київській губернії Олександр Соколов повернувся на батьківщину – в місто Новий Торжок Тверської губернії тощо[39]. Ще раніше виїхали до Петрограду члени Київського комітету РСДРП(б) Максиміліан Савельєв та Максим Лебедєв. /112/
Таблиця 8.
Підсумки виборів до Всеросійських Установчих зборів по Україні (листопад 1917 р.)[37].
| Округ |
Всього проголосувало |
В тому числі за більшовиків |
Відсотків |
| Волинський |
804208 |
35612 |
4,4 |
| Катеринославський |
1193049 |
213163 |
17,9 |
| Київський |
1509719 |
60693 |
4,0 |
| Подільський |
848254 |
32942 |
3,9 |
| Полтавський |
1149256 |
64460 |
5,6 |
| Таврійський |
568535 |
31154 |
5,5 |
| Харківський |
1096451 |
114743 |
10,5 |
| Херсонський |
905571 |
107975 |
11,9 |
| Чернігівський |
973646 |
271174 |
27,8 |
| Всьогопо Україні |
9048689 |
931916 |
10,3 |
| Південно-Західний фронт |
1007423 |
300112 |
29,8 |
| Чорноморський флот |
52629 |
10771 |
20,5 |
| Росія в цілому |
48401962 |
10889437 |
22,5 |
Натомість в Україну поверталися робітники й солдати-українці з Росії. До Києва з Петрограду повернулися робітники-більшовики С.П.Чайко та І.Т.Дідківський[40], в Донбас Московський ВРК направив Дмитра Жлобу, до Харкова з Петрограду за направленням ЦК РСДРП(б) прибули Микола Скрипник, Юрій Коцюбинський та Віталій Примаков.
В листопаді 1917 р. відбувалися перевибори Київської та Харківської Рад робітничих і солдатських депутатів. В Києві до виконкому Ради робітничих і солдатських депутатів 12 листопада було обрано 23 більшовика, з них 6 українців[41]. Список кандидатів до виконкому Харківської Ради робітничих і солдатських депутатів від фракції більшовиків, опублікований 19 листопада, містить 29 осіб, з них українські прізвища мають 14 або 48%[42].
В грудні 1917 – січні 1918 рр. проходили вибори до Українських Установчих зборів. На жаль, на сьогодні відомий лише один список кандидатів до них від більшовиків (основна маса більшовиків України ці вибори проігнорувала) – це список кандидатів по Катеринославський губернії, опублікований 22 грудня 1917 р. Всього в ньому 21 особа, з них лише один Ю.Лещинський мешкав у Петрограді, решта 20 – місцеві більшовицькі діячі та солдати полку імені П.Орлика, в тому числі 11 кандидатів або 55% становлять українці[43]. Можливо, певний вплив на такий склад справила та обставина, що це список кандидатів саме до Українських Установчих зборів. Але той факт, що по Катеринославській губернії, де було зосереджено найбільше промислових робітників і найбільше членів РСДРП(б) в Україні, більшість кандидатів становили саме українці, свідчить /113/ про стрімке зростання частки українців серед більшовиків України в грудні 1917 р.
Слід також нагадати зауваження Є.Бош про вибори до Київського комітету більшовиків: „робітники-масовики вперто знімали свої кандидатури, вважаючи себе непідготовленими до комітетської роботи”[44]. Отже маємо підстави думати, що серед рядових членів РСДРП(б) в Україні частка українців біла більша, ніж серед керівництва.
Найбільш представницьку вибірку прізвищ діячів більшовицької партії в Україні на грудень 1917 р. дає список делегатів І Всеукраїнської наради (крайового з’їзду) більшовиків 3-5 грудня 1917 р. у Києві. Всього на цей з’їзд прибуло 54 делегати із вирішальним і дорадчим голосом. З них вказано у протоколі та звіті прізвища 52 делегатів. Українські прізвища становлять найбільшу групу – 24 прізвища або 46,1% (Ми не включили сюди Ізраїля Юделевича Кулика та Діонісія Карловича Івасевича, які попри свої українські прізвища мають нехарактерні для українців імена і по-батькові)[45].
Таким чином, наявні на сьогодні джерела дають можливість зробити висновок, що в грудні 1917 р. частка українців серед членів більшовицьких організацій України зростає, досягаючи близько половини їх загальної чисельності. Це приблизно відповідає відсотку українців (52%) серед промислових робітників України того періоду і ще раз підтверджує пролетарський характер більшовицької партії.
7.3. Українські секції в РСДРП(б) і Соціал-демократія України: перша українізація більшовизму.
7.3.1. Підготовчий етап. Київська секція (Оргбюро СДУ).
Питання про створення секцій чи груп українських більшовиків при комітетах РСДРП(б) та пов’язане із ним питання про створення всеукраїнського об’єднання більшовиків Соціал-демократія України в радянській історіографії було дуже мало досліджено. Як будь-яке відхилення від генеральної лінії партії, що до того ж показувало помилки керівництва більшовиків в національному питанні, ця тема руйнувала канонізований образ безгрішної ленінської партії, а отже й не обіцяла дослідникам нічого доброго.
Єдина спеціальна праця, присвячена організації „українських більшовиків” кінця 1917- початку 1918 рр. з’явилася наприкінці 1980-х за часів В.В.Щербицького, коли правляча номенклатура за старою інерцією ще опиралася розпаду СРСР і засуджувала „націонал-ухильників” минулого. Та незабаром падіння КПРС і розпад Радянського Союзу вивели історію більшовицької партії за межі актуальних тем історичної науки вже незалежної України, і праця В.Ф.Солдатенка залишилася першою і останньою спробою дослідити це питання[46].
В.Ф.Солдатенко зібрав і опублікував чималу добірку (хоч і не повну) листівок і спогадів про „українських більшовиків”. Та відзначаючи цю його безперечну заслугу, слід визнати також, що оцінка дослідником їх діяльності не виходить за рамки канонів офіційної партійної історіографії того часу. Автор різко критикує ініціаторів проголошення Соціал-демократії України /114/ (груп українських більшовиків) за намагання „утворити окрему партію українських більшовиків на засуджених ще ІІ з’їздом РСДРП націонал-федералістських принципах”[47].
Проте з поля зору В.Ф.Солдатенка чомусь випало існування інших національних секцій в рамках РСДРП(б) – РКП(б), як і національно-територіальних автономних частин більшовицької партії – СДЛК та СДКПЛ. Чомусь існування організацій латиських, польських чи литовських більшовиків гнівний критик вважав за нормальне, а от створення організації українських більшовиків засуджував як безкорисне і безперспективне. На наш погляд, справа тут не в історичному підході до питання, а скоріше в настановах Інституту історії партії при ЦК КПУ, співробітником якого був автор статті. У 2002 р. той же В.Ф.Солдатенко розцінює „прагнення більшовиків-українців наблизитись до власної нації через спробу створення партії українських більшовиків” у 1917 р. як „нагальне веління часу”[48].
Політичне пробудження українських селянських і особливо солдатських мас у 1917 р., їх могутній рух за своє соціальне і національне визволення поставили перед більшовиками України завдання встановлення контактів із цими мільйонами трудящих і експлуатованих представників пригнобленої нації. Щоб завоювати довіру в них, треба було висловлювати їхні класові інтереси їхньою мовою. Із цим у більшовиків була проблема. „Погано було, що в нас майже ніхто не володів мовою. Організація мало не вся була російська. З українцями їхньою мовою, опріч мене, могли говорити ще двоє-троє”, – згадував член Київського комітету РСДРП(б) Володимир Затонський. „Для “Совєтів”, отже й для партій міського пролетаріату, як більшовиків, так і меншовиків, Україна як така, не існувала, бо не існувало її для міського робітника”[49].
Питання про випуск більшовицької літератури українською мовою, приміром, в Київському комітеті РСДРП(б) піднімалося кілька разів ще у квітні – червні 1917 р., але далі розмов справа так і не пішла аж до осені 1917 р.[50]
Обласна конференція РСДРП(б) Південно-Західного краю 12 липня 1917 р. прийняла резолюцію: „провести роботу серед українських мас населення”, задля чого “утворити національні секції в наших організаціях; видавати літературу мовами народностей, що населяють Південно-Західний край”[51]. Укладачі збірника документів „Більшовицькі організації України: організаційно-партійна діяльність” відзначають, що це рішення конференції виконано не було[52]. Це вірно лише почасти: як національні секції при комітетах РСДРП(б) в багатьох містах України існували групи, центри або райони латиських, литовських, польських та естонських соціал-демократів (зокрема групи СДЛК та СДКПЛ), що працювали серед робітників евакуйованих в Україну у зв’язку із війною підприємств Прибалтики та Польщі[53].
Довгий час більшовики України були задоволені статусом російської партії. Саме як представник російської національної меншини лідер київських більшовиків Г.Пятаков увійшов до складу Української /115/ Центральної Ради. Єдиної всеукраїнської організації більшовиків України до грудня 1917 р. не було. Як і Ради робітничих і солдатських депутатів, місцеві організації РСДРП(б) були об’єднані у дві області: Південно-Західний край (Київська, Волинська, Подільська, Полтавська, Чернігівська губернії) і Донецько-Криворізький басейн (Харківська, Катеринославська, частина Херсонської губерній та захід Області Війська Донського). Фактично окремо діяли більшовики Півдня України – Херсонської і Таврійської губерній. Об’єднуючим радянським центром для них була Одеса, де знаходився ЦВК Рад Румунського фронту, Чорноморського флоту та Одеської області (Румчерод). Між собою ці три обласних об’єднання більшовиків і Рад були майже не пов’язані, контактуючи безпосередньо із ЦК РСДРП(б) та ВЦВК у Петрограді.
Події кінця жовтня – початку листопада 1917 р. показали, що питання про владу в Україні в той період вирішували озброєні українські трудящі маси: без підтримки одягнених у сірі шинелі українських селян – солдатів українських полків – Центральній Раді не вдалося б захопити владу в Україні. Ці події поставили перед більшовиками вибір: або залишатися незначною національною меншиною, або ставати українською партією.
Досить показово, що перша відома листівка більшовиків, видана українською мовою після революції 1905-1907 рр., датована 27 жовтня 1917 р. Це відозва „Революційного комітету Київського комітету РСДРП(б)” (очевидно, київського ВРК) до робітників і солдат, яка закликала підтримати повсталих петроградських товаришів і не довіряти Українській Центральній раді, котра зрадила більшовиків і „хоче побіди контрреволюції”[54].
Ідея утворення національно-територіальної організації більшовиків України за прикладом Соціал-демократії Латиського краю чи СДКПЛ виникає в Київському комітеті РСДРП(б) на початку листопада 1917 р. Вже наступного дня після проголошення УНР, 8 листопада, орган Київської Ради робітничих і солдатських депутатів газета „Пролетарская мысль” вміщує оголошення „Крайовий з’їзд РСДРП(більшовиків)” Там зокрема повідомлялося, що Південно-Західний обласний комітет РСДРП(б) вирішив скликати з’їзд більшовицьких організацій всієї України і Південно-Західного та Румунського фронтів. „В порядку денному з’їзду передбачається про соціал-демократію України (виділено нами. – А.З.), про владу крайову й на місцях тощо”[55].
Наступного дня, 9 листопада, та ж „Пролетарская мысль” вміщує редакційну статтю „Соціал-демократія на Україні”, де спеціально обгрунтовується необхідність скликання з’їзду представників всіх організацій більшовиків України. „І цей з’їзд мусить створити центр, що об’єднує всю революційну соціал-демократію України”. Тільки утворення такого центру „допоможе згуртуванню всіх революційних робітників на Україні в єдину класову партію пролетаріату”[56].
11 листопада 1917 р. обласний комітет РСДРП(б) Південно-Західного краю відправляє листа до ЦК РСДРП(б): “Постійні перешкоди в нашій роботі у вигляді шовінізму й розкладаючого впливу українських соціалістичних /116/ партій і Центральної Ради, що породжують розбрат серед пролетаріату України й нацьковують один на одного частини його, змушують нас серйозно замислитися над створенням соціал-демократії України на противагу Українській СДРП. У зв’язку із цим та цілим рядом інших питань (про владу в краї тощо) нами передбачено скликання крайового партійного з’їзду. Просимо ваших санкцій і директив у зв’язку із з’їздом, що готується”. Листа підписав член обкому І.Ю.Кулик[57].
Із аналогічним запитом звернувся 12 листопада до ЦК і Полтавський комітет більшовиків: „у зв’язку із проголошенням Української Народної Республіки ми одночасно із цим звертаємось до Київського обласного комітету партії (Південно-Західного. – А.З.) із проханням скликати з’їзд всіх організацій партії Української республіки для вироблення спільної тактики… Виникає думка про зміну назви партії в Україні (Всеукраїнська, на противагу існуючій українській с.-д.). Можливо було б доцільно залишитися при старій назві, приєднавши назву Всеукраїнська…”[58]
Як поставився до ідеї утворення Соціал-демократії України ЦК РСДРП(б)? Перша відповідь на звернення Південно-західного обкому прийшла від члена ЦК Я.М.Свердлова не раніше 24 листопада 1917 р. Зміст її записано рукою Свердлова на звороті листа І.Ю.Кулика від 11 листопада 1917 р.: „Відповідь надіслано з посильним. Створення окремої партії української, як би вона не називалася, яку б програму не приймала, вважаємо небажаним. Пропонуємо через те не вести роботу в цьому напрямку. Інша справа скликання крайового з’їзду чи конференції, які ми б розглядали як звичайний обласний з’їзд нашої партії. Нічого неможна було б заперечити проти перейменування області: не Південно-Західної, а Української”[59].
Як бачимо, Я.М.Свердлову не вдалося тоді ще подолати ті великоруські забобони про єдину й неподільну Росію, про які писав Ленін, кажучи про соціалістів панівних націй. Або, як казав пізніше В.П.Затонський: „Це стара звичка товаришів дивитися на Україну як на Малоросію, як на частину Російської імперії – звичка, що вбита вам тисячоліттями, століттями існування російського імперіалізму”[60].
Тим не менше Південно-Західний обком РСДРП(б) надсилає свого представника Сергія Бакинського до Центрального комітету партії для вирішення питання про принципи партійного будівництва в Україні. Між 27 і 29 листопада С.Бакинський обговорює питання про становище в Україні із В.І.Леніним, Я.М.Свердловим та Й.В.Сталіним[61]. 29 листопада 1917 р. українське питання обговорює ЦК РСДРП(б). Ось запис у протоколі ЦК:
„VІ. Українські с.-д. просять дозволу іменуватися с.-д. робітничою партією України через те, що Российская СДРП українською означає русская. З огляду на необхідність обговорити всі дані за й проти та на відсутність часу – це питання передається в бюро ЦК (Сталін, Ленін, Троцький та Свердлов)”[62].
Досить оригінальне трактування цього рішення дає С.В.Кульчицький: „Невдовзі ЦК РСДРП(б) взяв на себе ініціативу заснування територіального відгалуження на Україні. На засіданні 29 листопада він розглянув питання /117/ про утворення СДРП України і доручив Леніну провести його в життя. Через кілька днів один з найближчих співпрацівників Леніна Г.Зинов’єв з’явився в Києві, де відбувалася партійна конференція, і добився прийняття рішення про утворення обласної організації під назвою РСДРП(б) – Соціал-демократія України”[63].
Тут і справді заплутаєшся, де в шановного автора закінчується правда і починається вигадка. Що саме мав проводити в життя Ленін, якщо жодного конкретного рішення з цього питання ЦК партії 29 листопада не прийняв? Ще більшою загадкою є питання про те, чого саме міг чи мусив добиватися Г.Зинов’єв, якого на вказаному засіданні ЦК взагалі не було, бо він перебував у відпустці на батьківщині в Єлисаветграді, й навряд чи взагалі знав про обговорення цього питання в ЦК РСДРП(б)?
Повертаючись із відпустки до Петрограду, 3 грудня 1917 р. Г.Зинов’єв дійсно заїжджав до Києва і зустрічався із місцевими більшовиками[64]. Ось як описує це В.Затонський: „Я чудово пам’ятаю свою першу зустріч з тов. Зинов’євим у листопаді 1917 р. (Очевидно мається на увазі початок грудня. – А.З.) Ми сиділи в Київському царському палаці, у кабінеті голови Ради робітничих депутатів. Розмова торкнулася нашої тактики щодо Центральної Ради, яка тоді вже виросла на досить серйозного ворога. Тов. Бош, фактична керівниця української організації на той час, знайомлячи мене з тов. Зинов’євим напівжартома, напівсерйозно сказала: – Ось наш український „націоналіст”. Він, здається, справді вважає, що треба серйозно рахуватися з українським національним рухом та на противагу до Центральної Ради утворити свій український партійний та радянський центр”[65].
Однак, жодних документів, які б підтверджували участь Г.Зинов’єва в обласному (крайовому) з’їзді більшовиків 3-5 грудня 1917 р. чи якийсь його вплив на рішення з’їзду невідомо. Ні в протоколах цього з’їзду, ні в спогадах його учасників, опублікованих ще у 1920-ті роки, про це немає жодної згадки[66]. Можливо, підставою для вказаного вище твердження С.В.Кульчицького стала біографія Г.Зинов’єва, написана у 1920-ті рр. Б.Богданом, що аж надто запопадливо роздмухує значення свого героя, заявляючи, що в листопаді 1917 р. Г.Зинов’єв нібито їздив на Україну „для організації боротьби проти Української Ради” й задля цього він “об’їжджає ряд найкрупніших пунктів України, бере участь у конференції в Києві, що підготовляла повстання проти Ради, де йому … ледь вдається уникнути арешту”[67]. Жодних арештів більшовиків під час конференції в Києві Центральна Рада не проводила, отже весь цей пасаж слід вважати чистісінькою вигадкою.
Це підтверджують і спогади іншого учасника обласного з’їзду більшовиків В.Ауссема: „т. Зинов’єв, що приїхав до Києва (з півдня) як раз напередодні грудневої наради, був надзвичайно здивований, дізнавшись про ворожу лінію Ц.Р. стосовно Рад, й зізнався, що в Пітері більшовики цілком щиро заявляли на мітингах, що Рада, ця справжня представниця українських робітників і селян, всіляко підтримає Радянську республіку в її боротьбі із контрреволюцією”[68]. Отже в середині листопада, коли Г.Зинов’єв виїжджав /118/ у відпустку, лідери більшовиків в Петрограді не вважали Центральну раду ворогом й не могли доручати Г.Зинов’єву “організацію боротьби” з нею.
Ініціатива утворення Соціал-демократії України належала, як свідчать протоколи обласного з’їзду більшовиків та інші документи того часу, групі членів Київського комітету РСДРП(б): Володимир Затонський, Іван (Ізраїль) Кулик, Олександр Горвіц та Леонід Пятаков. Вже сам цей перелік свідчить, що об’єднували їх зовсім не національні почуття: Кулик і Горвіц були євреями, а Л.Пятаков – росіянином. Але всі вони вели активну роботу в українських солдатських масах і чудово розуміли, що саме від українських солдатів, тобто одягнених у шинелі українських селян і робітників, залежала в той час доля і більшовизму, і Радянської влади в Україні. Знову надамо слово В.Затонському:
„Треба сказати, що солдатам у національних (українських) частинах морочили голову різними неймовірними байками, що наче більшовики – самі тільки кацапи (росіяни) і мета їхня – присилувати українців воювати, щоб тим часом самим захопити їхню землю. Більшовикові ж, що говорить російською, слова б не дали”. Тому, коли В.Затонський збирався із керівником військової організації Київського комітету РСДРП(б) Леонідом Пятаковим (до речі солдатом царської армії, що понад рік був на фронті імперіалістичної війни, мав бойові нагороди) до українських солдатів вони йшли на хитрість. В.Затонський складав для Л.Пятакова декілька фраз українською мовою, які той запам’ятовував.
Прибувши до розташування військових частин на мітинг чи збори солдатів, Леонід Пятаков „починав українською мовою”, „що він також українець та довгий час був у москалях, забув говорити по своєму й легше йому говорити мовою російською…
Коли лід зламано, збори охоче погоджуються, бо по-російському всі добре розуміють. Тоді Леонід говорить вже мовою російською. А що оповідач з нього чудовий і солдатів знає, як облуплених (Л.Пятаков сам був солдатом на фронті і мав кілька Георгіївських хрестів. – А.З.), то кінчається на тому, що у перший же вечір зав’язуємо із полком зв’язки і виходимо звідти з триумфом”[69].
Першу згадку про заснування української групи (секції) при Київському комітеті РСДРП(б) знаходимо в хроніці „1917 рік на Київщині”. Там подано звіт газети “Пролетарская мысль” про засідання Київської Ради робітничих і солдатських депутатів 24 листопада 1917 р.:
Головуючий Л.Пятаков: „Слово – українському більшовику Пащенко” (з лав українських с.-д. і с.-р. шум, сміх, крики: „Звідки ти взявся?”).
Пащенко: „Ви не смійтесь. Я вже кілька місяців працюю серед українських солдатів і знаю їх настрій. Він зовсім не такий, як у вас, лже-соціалісти. Тепер організована українська фракція більшовиків (виділено нами. – А.З.) і днями вона себе покаже (шум, крики).”
На підтримку Пащенка виступив О.Горвіц: „т. Пащенко казав вірно – не Григор’єв та інші панове оборонці висловлюють думку українських робітників і солдатів, а ті українці, що в Петрограді йшли разом із /119/ російськими робітниками й солдатами”[70]. Зауважимо, що в дні Жовтневого повстання в Петрограді Володимир Пащенко був делегатом ІІ Всеросійського з’їзду Рад від Київської окружної Ради солдатських депутатів[71].
За спогадами Г.Галайди, тоді курсанта 1-ї Української військової школи, при Київському комітеті РСДРП(б) „була утворена українська секція, де працювали Затонський, Кулик, 2 офіцери, один з гвардії Кексгольмського полку і один з піхотного батальйону, ще деякі товариші, а також я.” Секція працювала в основному серед українських солдатів, для чого видала декілька листівок українською мовою. Спроба цієї секції видати газету українською мовою через технічні причини не вдалася, але статті українською мовою (в тому числі Г.Галайди) виходили в більшовицьких газетах[72]. За свідченням сестри І.Ю.Кулика Е.Ю.Кулик, саме Іван Кулик редагував „український відділ” газети „Пролетарская мысль”, органу Київської Ради робітничих і солдатських депутатів[73].
Найвідомішою листівкою української секції Київського комітету РСДРП(б) стала відозва „Соціал-демократія України (більшовики-українці)”, підписана „Організаційний комітет Соціал-демократії України” й випущена окремою листівкою 30 листопада 1917 р. Авторами її були В.Затонський та І.Кулик. Відповідаючи на питання про те, чим саме відрізняється Соціал-демократія України від інших партій, автори звернення заявляли:
„Ми, українські більшовики, гуртуємось у партію і починаємо на Україні боротьбу за те, чого добиваються та чого більш-менш уже досягли більшовики російські у московщині.
…Руйнується старе життя, будується нове, випустиш з рук зараз – і онуки твої не досягнуть. Того-то і треба пильнувати, щоб тепер влада була в руках Рад робітничих та солдатських депутатів, які обираються тільки простим народом і без усяких строків (поки любі виборцям).”
Викриваючи облудну політику Центральної Ради, листівка зазначала: „не даром гуртуються коло Ради буржуазні верстви як українського, так і (останнім часом) російського народу, не даром запобігають радівці перед Каледіним та ведуть боротьбу із більшовиками (тобто робітниками та селянами російськими)…
В тім-то й річ, що політика українських соціалістів – це політика соціалістів дрібнобуржуазних, те саме, що у російських меншовиків.
І так само, як робітничий клас та бідніше селянство Росії спочатку вірили своїм ватажкам – соціал-патріотам Керенському, Церетелі, які завели їх під дурного хату, так більшість українського народу одурена універсалами, захоплена національним відродженням, приглушена бубнами і літаврами проголошення Української республіки, не бачить дійсного лиця своїх керівників.
Ми будемо допомагати робітництву, селянству та солдатам України розплющити очі і думаємо, що наша робота не пропаде. Ми знаємо, як важко переконати чоловіка одним тільки словом. Треба, щоб життя його /120/ переконало, але життя за нас і без сумніву широкі трудящі маси українського народу підуть за нами, а не за своїми зрадниками з Ради”.
Автори листівки висловлювали упевненість, що до них приєднається дійсно соціалістична частина існуючих українських партій, а також запрошували російських, польських та інших більшовиків, що живуть в Україні, “увійти як російські, польські та інші секції в єдину дійсно соціалістичну революційну партію на Україні”[74].
Реакція на цю відозву була неоднозначною навіть серед більшовиків України. На крайовому з’їзді більшовиків у Києві 3-5 грудня 1917 р. В.Затонський зокрема казав: „Тут утворилася вже с.-д. України, й це справило колосальне враження”[75]. Делегат від більшовиків Полтави В.Шахрай, навпаки, виступив із рішучим протестом проти самовільного випуску листівки „Соціал-демократія України” Київським комітетом РСДРП(б)[76]. Цілком серйозно сприйняв проголошення СДУ делегат від Кременчука Г.Лапчинський, який запропонував провести на І Всеукраїнському з’їзді Рад „нараду делегатів російських та українських більшовиків”[77].
Отже ідея утворення всеукраїнського об’єднання більшовиків „Соціал-демократія України” за прикладом СДЛК та СДКПЛ виникла у Київському комітеті РСДРП(б) на початку листопада 1917 р. як відповідь на зростання українського національно-визвольного руху й зокрема проголошення УНР. Аби завоювати довіру українських трудящих мас, особливо солдатів, від яких залежало питання про владу, українська група (секція) при Київському комітеті більшовиків протягом листопада 1917 р. активно пропагує ідею утворення організації (партії) українських більшовиків, задля чого звертається через Південно-Західний обласний комітет за підтримкою до ЦК РСДРП(б). Хоча ЦК до кінця листопада 1917 р. не прийняв певного рішення, обласний комітет Південно-Західного краю вирішив винести питання про всеукраїнське об’єднання більшовиків на крайовий з’їзд більшовиків України.
7.3.2. Обласний (крайовий) з’їзд більшовиків у Києві 3-5 грудня 1917 р. – І Всеукраїнська нарада більшовиків.
Обласний комітет РСДРП(б) Південно-Західного краю, як було вище зазначено, вже 8 листопада 1917 р. вирішив скликати крайовий з’їзд більшовиків всієї України та Південно-Західного і Румунського фронтів для обговорення становища, що склалося після проголошення УНР і зокрема головного питання – питання про владу в Україні.
3 грудня 1917 р. в Києві відкрився з’їзд більшовиків, на який прибули делегати від п’яти губерній Південно-Західного краю (Київська, Волинська, Подільська, Полтавська, Чернігівська) та по одному делегату від Катеринославської (Катеринославська організація) і Херсонської (Єлисаветградська організація) губерній. Взагалі не прислали делегатів більшовики Харківської і Таврійської губерній, Донбасу, Одеси тощо. Натомість в роботі з’їзду взяли участь деякі більшовики – делегати І Всеукраїнського з’їзду Рад, що прибули до Києва з Харкова (М.Данилевський, М.Сапельников, І.Булатников) та Миколаєва (М.Артамонов)[78]. /121/
Причини такого ставлення більшовиків Півдня та Сходу України до цього з’їзду розкривають слова Миколи Данилевського, делегата від Харківської Ради робітничих і солдатських депутатів: „Харків не послав делегатів на партійний з’їзд, оскільки в нього свій обласний комітет”[79]. Тобто з’їзд більшовиків України Харківський комітет РСДРП(б) вважав суто справою Південно-Західного краю. І в цьому керівники харківських більшовиків (так само як і частина більшовиків Півдня України) цілком погоджувалися із Керенським та Церетелі: Україна – це п’ять губерній Південно-Західного краю і не більше; Харківщина, Донбас, Херсонщина, Таврія – не мають до України жодного відношення. Подібної думки були й лідери Катеринославської організації РСДРП(б), які наприкінці жовтня 1917 р. висунули ідею проведення плебісциту з питання про приналежність Катеринославської губернії до України[80].
Вже 17 листопада 1917 р. на пленумі обласного виконавчого комітету Рад Донецького і Криворізького басейнів лідер харківських більшовиків Артем (Федір Сергєєв) підтримав протести меншовика Рубінштейна та правого есера Госубовського проти анексії Донецько-Криворізької області Центральною Радою і запропонував „створити незалежну від Київського центру самоврядну автономну Донецьку область і добиватися для неї всієї влади Рад”. Пленум підтримав ідею автономії ДКО у складі Росії[81]. 22 листопада на загальних зборах робітників та службовців Харківського залізничного вузла Артем висловив рішучий протест проти включення до складу України за ІІІ Універсалом („анексії”) Слобожанщини і Донбасу, а також проти їх „насильницької українізації”. 24 листопада на пропозицію більшовиків Харківська Рада робітничих і солдатських депутатів „протестує проти анексії Харкова і частини Донецького басейну” Центральною Радою і закликає до створення тут окремої радянської республіки[82].
Тим не менше участь у київському з’їзді представників більшовицьких організацій Катеринослава і Єлисаветграду та делегатів-більшовиків І Всеукраїнського з’їзду Рад від Харкова й Миколаєва дали підстави пізніше називати цей з’їзд не тільки обласним чи крайовим з’їздом Південно-західного краю, а й І Всеукраїнською нарадою більшовиків. Та й рішення, які ця нарада чи з’їзд прийняла, мали не суто обласне, а всеукраїнське значення.
Перш за все нарада виявила значні розбіжності в розумінні національного питання серед більшовиків України. Різні погляди на нього висловили вже доповідачі з трьох головних питань порядку денного: пункту ІІ і ІV (вони розглядалися разом) „Про ставлення до Центральної Ради та Українських Установчих зборів” – Володимир Затонський, пункту ІІІ „Організація центральної влади в Україні” – Євгенія Бош та пункту V „Крайовий орган та робота в краї” – Василь Шахрай.
Проти права націй на самовизначення із позицій Рози Люксембург виступила голова Обласного комітету більшовиків Південно-Західного краю Є.Бош: „В добу фінансового капіталу національний рух перестає бути революційним. Він перестає бути народним. На Україні він не є народним. До повалення царизму він майже не виявлявся… як тільки впав національний гніт, буржуазія стала вести боротьбу за національне /122/ визволення. Але вона взялася за нього не через революційні цілі, а через бажання проводити свою класову політику. Буржуазія України знаходиться під впливом російської, яка будучи вигнаною з Радянської Росії, прямує на Україну й під виглядом національного визволення прагне розколоти пролетаріат України. В цьому полягає політика імперіалістичної буржуазії у всій Європі.” „Україна за капіталістичного ладу як окрема держава не зможе існувати.”[83] Цю позицію підтримали Василь Валявко з Катеринослава та Аршак Александров з Кременчука.
Як пізніше згадувала та ж Є.Бош, „першочергове питання для України, національне розкріпачення її, залишалося в тіні й не було продумане не тільки Київським комітетом, але й обласним. Пункт нашої програми про право націй на самовизначення аж до відокремлення залишався голим гаслом, й комітет не мав практичної програми, що вказувала б форми боротьби революційних мас у пригнобленій країні, яка бореться за своє національне розкріпачення. Коли ж питання про національне самовизначення України було поставлено практично, коли Рада Народних Комісарів проголосила: „Право народів Росії на вільне самовизначення аж до відокремлення і утворення самостійної держави”, – Київський комітет залишився без програми дій. А виробити програму дій в той момент, коли Центральна Рада оголосила Україну народною республікою й обрала Генеральний Секретаріат – „національний” уряд України, – було набагато важче.
…По суті спір ішов той же, що у всій Росії після Лютневого перевороту: там про ставлення до Тимчасового уряду, тут – до Центральної Ради”[84].
На підтримку права націй на самовизначення виступили Володимир Затонський, Олександр Горвіц (з Києва) та Василь Шахрай (з Полтави). “Нам треба вибити з рук буржуазії зброю національної боротьби, яка ще може бути революційною,” – вважав В.Шахрай, наголошуючи на необхідності завоювати на свій бік дрібну буржуазію – селянство, що становило більшість трудящого населення України. Треба залучити пригноблену націю до боротьби із капіталом, а задля цього потрібна політична федерація й крайові радянські органи влади, – підкреслював О.Горвіц[85]. „З питання про владу ми мусимо заявити, що ми добиваємося влади Рад, але треба вказати, як ми вважаємо за потрібне вирішити національне питання на Україні. Детальну розробку цього питання треба доручити крайовому органові, який ми оберемо і який міг би представляти більшовиків на Україні”, – заявляв В.Задонський[86].
Як противники, так і прибічники права націй на самовизначення погодилися із необхідністю утворення на противагу Центральній раді всеукраїнського партійного і радянського центру. Причому останній мав увійти у федеративні стосунки із Радянською Росією. „Ми кажемо, що будемо боротися із владою буржуазії на Україні й створювати свій власний орган влади”, – наголошувала у своїй доповіді Є.Бош. В протоколі з’їзду їй /123/ навіть належать такі слова: „Не треба забувати, що федерація не є підкорення. Крайова влада має бути самостійною. З урядом Пітеру можливі лише договірні відносини… Армія має бути своя.” Щоправда редакція „Літопису революції” при публікації в 1926 р. протоколів з’їзду зазначила, що це місце – скоріше за все плутанина протоколістів. Однак сам факт наявності таких поглядів серед делегатів з’їзду більшовиків України не викликає сумнівів[87]. Слід нагадати й те, що саме Є.Бош пізніше рішуче виступала проти втручання В.Антонова-Овсеєнка у внутрішні справи України.
Проте жодної резолюції з питання про центральну владу в Україні з’їзд більшовиків не прийняв, обмежившись прийняттям тез, запропонованих А.С.Александровим, в яких визнавався факт Української республіки та її федерації із Росією[88]. Питання про владу в Україні мав вирішити І Всеукраїнський з’їзд Рад, що відкрився у Києві через день після відкриття з’їзду більшовиків. Тому, очевидно, партійний з’їзд і не став приймати з цього пункту окремої резолюції.
Натомість конкретне рішення було прийняте з питання про всеукраїнське об’єднання більшовиків та його центральний (крайовий) орган. Обговорення цього пункту порядку денного (V. „Крайовий орган і робота в краї”) виявило три різні позиції серед делегатів з’їзду.
Найбільш рішуче висловився В.Затонський: „Задля того, щоб наша партія була масовою, треба викинути назву російська… Я пропоную назвати „с.-д. партія українських більшовиків”. Близької думки був Леонід Пятаков: „Працювати під назвою російських більшовиків дуже важко – це відштовхує від нас маси. Якщо ми залишимося під старою назвою, то будемо завжди росіянами. Я пропоную з’їздові хоч тимчасово назвати організацію РСДРП більшовиків „Соціал-демократія України”.
Друга позиція зводилася до того, щоби просто додати термін „Україна” до назви РСДРП. Цю позицію обстоювали лідери майбутніх „національних ухилів” в КП(б)У, а тоді представники більшовиків Полтавщини Василь Шахрай та Георгій Лапчинський: назвати більшовицьку партію в Україні слід було б „РСДРП більшовиків на Україні”. Хоча в перспективі, як вважав В.Шахрай, загальноросійський з’їзд партії міг назвати українську організацію „Українська комуністична партія”. Близький погляд висловив Г.Лапчинський: „До правосильного партійного з’їзду ми можемо називатися таким чином: „РСДРП – Український союз комуністів”.
Третю позицію: не змінювати нічого – займали противники права націй на самовизначення. Проти „єретичної” думки про перейменування партії виступили Аршак Александров та Є.Бош. Остання зокрема говорила: „На Україні ми не можемо організувати окрему партію. В той час, як ми йдемо до соціалізму – дійсного об’єднання пролетаріату, смішно казати про організацію національної партії”.
Ця заява викликала заперечення О.Горвіца: „Ніхто не казав про організацію національної партії. Мова йде про організацію територіальної за зразком латиської, польської с.-д. тощо С.(оціал)-Д.(емократії) України. Це буде районна організація РСДРП. ЦК обирається на з’їзді… /124/
Нам треба звернути увагу на роботу серед українців по всій Росії, сприяти утворенню українських секцій в тих організаціях, де є українці.”[89]
Побачивши в ході обговорення, що перша позиція не набирає достатньо прибічників, В.Затонський вирішив піти на компроміс із другою групою, щоб ввести таки термін „Україна” у назву крайової організації більшовиків, узаконивши тим самим проголошену за його ініціативою „Соціал-демократію України”. В результаті обласний (крайовий) з’їзд більшовиків постановив:
“1. Назвати українську організацію „РСДРП (більшовиків) – Соціал-демократія України”.
2. Крайовий комітет РСДРП б-ків назвати „Головний комітет Соціал-демократії України”.”
Це в свою чергу викликало протест групи Александрова – Бош, яка, об’єднавшись із противниками СДУ (українських більшовиків) з числа другої групи („додатківців”), виступила із заявою протесту проти перейменування крайової організації партії, пообіцявши поставити це питання ще раз на наступному з’їзді.
Тим не менше головним підсумком обласного партійного з’їзду було рішення про утворення всеукраїнського об’єднання більшовиків та всеукраїнського партійного центру. До Головного комітету Соціал-демократії України, або як його називає у своїх спогадах Є.Бош, „Крайового комітету більшовиків”, було обрано дев’ять членів (А.С.Александров, В.Х.Ауссем, Є.Б.Бош, О.Б.Горвіц, А.В.Гриневич, В.П.Затонський, І.Ю.Кулик, Г.Ф.Лапчинський, В.М.Шахрай) та чотири кандидати (Р.В.Гальперін, Я.Б.Гамарник, В.С.Люксембург та Л.Л.Пятаков)[90]. Головою ГКСДУ стала Є.Б.Бош, секретарем – Г.Ф.Лапчинський[91].
Саме цей Головний комітет більшовиків України, очевидно, й розробив порядок денний І Всеукраїнського з’їзду Рад та прийняв рішення про утворення Всеукраїнського Центрального Виконавчого комітету Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів (Є.Бош пише, що ці рішення прийняв обласний з’їзд більшовиків[92], але в протоколах цього з’їзду таких рішень немає). Шестеро з 13 членів і кандидатів ГКСДУ (Володимир Ауссем, Євгенія Бош, Володимир Затонський, Георгій Лапчинський, Володимир Люксембург та Василь Шахрай) увійшли до складу першого українського радянського уряду – Народного Секретаріату. Є.Бош стала фактично головою уряду, а Г.Лапчинський – керуючим справами (писарем) Народного Секретаріату.
7.3.3. Поширення руху “українських більшовиків” по Україні та за її межами.
Протягом грудня 1917 р. групи чи фракції українських більшовиків виникають у багатьох містах України й навіть за її межами. Вже 5-м грудня 1917 р. датована відозва українською мовою, видана „Бюро фракції українських соціал-демократів (більшовиків) ІІ з’їзду вояків Південно-Західного фронту”: /125/
“…буржуазія українська, прикриваючись іменем Центральної Ради, прикриваючись гарними словами та туманними гаслами…іде війною на селян і робітників та їх партію – більшовиків.
…Ні один революційний солдат чи робітник не стане поперек шляху самовизначенню українського народу, але нехай народ ясно виявить свою волю через референдум (загальне голосування) чи Українські Установчі збори.
…З’їзд Рад робітничих, солдатських та селянських депутатів в Києві скаже, що воля народу України – Рада робітників, селян та солдатів…
Геть реакцію і шовінізм на Україні!
Хай живе Рада українських робітничих, селянських та солдатських депутатів!
Хай живе єднання всіх працюючих Росії!
Хай живе братерство народів всього світу!
Слава працюючому українському народу!”[93]
Місце випуску й авторство цієї листівки поки що встановити неможливо. ІІ з’їзд Південно-Західного фронту пройшов 18-24 листопада 1917 р. в Бердичеві й обрав переважно більшовицький за своїм складом Військово-революційний комітет фронту. До нього увійшов А.В.Гриневич[94], пізніше обраний членом ГКСДУ. Можливо, саме він був причетний до видання цієї листівки.
12 грудня 1917 р., як раз того дня, коли І Всеукраїнський з’їзд Рад у Харкові проголосив Україну республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, відозва Оргкомітету Соціал-Демократії України (українських більшовиків), датована 30 листопада 1917 р., з’являється одночасно у двох газетах: „Солдат и рабочий”, органі Херсонської Ради робітничих і солдатських депутатів, та (в скороченому і відредагованому вигляді) в газеті „Донецкий пролетарий”, органі Харківського комітету більшовиків та обласного комітету РСДРП(б) Донецького і Криворізького басейнів[95]. Ця публікація, як слушно вважає В.Ф.Солдатенко, стала поштовхом до появи груп українських більшовиків у регіонах поширення цих газет – на Півдні та Сході України.
В той же день, 12 грудня, в Одесі відбулися перші збори початкової громади Української соціал-демократичної робітничої партії (більшовиків) або Української партії більшовиків Одеської області. Фактично мова йшла про утворення української секції при Одеському комітеті РСДРП(б). Цитуємо дослівно газетний звіт: „Прослухавши доклади об цілях і завданнях організаційного бюро тт. українців і росіян С.-Д. (б), цілком згодились на розвиту програму з погляду інтернаціонала зо всім трудовим народом всіх країн всього миру”[96]. Збори, де були присутні переважно українські солдати, матроси й робітники, обрали президію Оргбюро. Головою її став робітник Микола Матяш, писарем (секретарем) – командир 8-ї роти 3-го гайдамацького куреня прапорщик Іван Курган. М.І. Матяш, за його спогадами, редагував українську сторінку в одеських більшовицьких газетах „Голос пролетария” та „Солдатская мысль”[97]. /126/
Вплив українських більшовиків на матросів Чорономорського флоту засвідчує резолюція моряків-українців міноносців „Жаркий” та „Зоркий” від 13 грудня 1917 р. На доповідь „т. Красного, члена української соціал-демократичної робітничої партії (більшовиків)” (очевидно, член Одеського бюро українських більшовиків Митрофан Красний[98]), збори прийняли рішення: „не визнаємо Українську Центральну Раду і Генеральний Секретаріат…підтримуємо тільки Радянську владу в особі Ради Народних Комісарів”[99].
В резолюції зборів українських більшовиків Одеської області від 19 грудня 1917 р. їх головою названо вже лівого есера Артема Кривошеєва. Засудивши спроби УЦР роззброїти революційні війська, збори представників червоної гвардії та військових частин і кораблів попереджали (цитуємо дослівно): „Заявляємо, що разоруженія яких би ні було революційних військових частин і червоної гвардії не допустимо і будемо боротись проти подібних мір всіма доступними средствами, вплоть до приміненія зброї (оружія).
Хай буржуазія зна, що революційний пролетаріат ще живий, сильний і зуміє себе заборонити від посягательства контрреволюції на єго завоєванія”[100].
Пізніше, в січні 1918 р. члени групи українських більшовиків відіграли активну роль у повстанні проти Центральної Ради. Завдяки ним частина українських солдатів підтримала більшовиків, а частина гайдамаків була нейтралізована. А.Т.Кривошеєв був навіть головою Одеського ревкому („Комітету 15-ти”), а М.І.Матяш – головою фракції українських більшовиків ЦВК Румчероду. За спогадами останнього, їх організація в Одесі налічувала від 400 до 1000 осіб[101].
30 грудня харківська газета „Донецкий пролетарий” вміщує кореспонденцію з Микитівки (Горлівсько-Щербинівський район): „У нас, у Микитівці, організувалася група українських більшовиків. Ми, колектив РСДРП ртутної та вугільної копалень, поставили собі за мету боротися з українськими шовіністичними партіями. До нашої групи вже почався приток членів. Нашу організацію ми спробуємо поширити й на інші копальні в нашому районі, а вас, товариші, просимо поставити своїм завданням – видавати газету українською мовою, вкрай для нас необхідну”[102].
20 січня 1918 р. той же „Донецкий пролетарий” (№65) публікує резолюцію районної конференції українських більшовиків Горлівсько-Щербинівського району, що відбулася 24 грудня 1917 р.:
„Ми, українські соціал-демократи, інтернаціоналісти-більшовики Горлівсько-Щербинівського району, що з’їхалися 24 грудня на копальні Ауербах і Ко й обговорили поточний момент та ставлення до Центральної Ради на Україні, знаходимо її дії контрреволюційними, що підтримують буржуазію всіх країн та поневолюють український народ, бідніших селян та робітників.
Ми, українські більшовики, як справжні борці за самовизначення всіх націй, заявляємо, що жодних розпоряджень, що походять від Центральної /127/ Ради, ми не визнаємо, а визнаємо і виконуємо розпорядження, що походять від Української Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів України, що заснувалася у Харкові, і яку ми визнаємо за найвищу владу в Україні, й завжди ми готові підтримати, оскільки Рада відповідатиме інтересам незаможних селян та робітників на Україні. Ухвалено одноголосно. Голова Н.Дубовий”[103].
Про те, що ця конференція не була справою рук УСДРП, свідчить прізвище Наума Дубового, більшовика з 1905 р., шахтаря й кандидата до Всеросійських Установчих зборів від більшовиків Катеринославської губернії[104]. Учасник цієї конференції член першого ЦВК Рад України Микола Острогорський згадував пізніше, що група „українських більшовиків” входила на правах відділу до Горлівсько-Щербинівської районної організації РСДРП(б) і включала не тільки „старожитних” українців або тих, хто володів українською мовою, але й всіх членів партії, що цікавилися взагалі національним питанням. „Виникнення такої групи в Горлівсько-Щербинівському районі не уявляє собою нічого незвичайного, бо історія знає своєрідний (хоч і невеликий за масштабом) рух організації „українських більшовиків”, в чому легко переконатися, переглянувши більшовицькі газети кінця 1917- початку 1918 рр. на Україні. Рух цей є безсумнівно наслідок шукання організаційних шляхів, якими повинна розгортатися більшовицька національна політика” (виділено нами. – А.З.)[105].
Поширеність цього руху засвідчує ще один факт зі спогадів Миколи Матяша: в березні 1918 р., будучи делегатом ІV Всеросійського з’їзду Рад від Одеси, М.Матяш „також був у президії „фракції українських більшовиків”, на якій було заслухано доповідь т. Затонського”[106].
Хоч організаційно цей рух був дійсно невеликий, але ідейний вплив українського більшовизму, ідея утворення Української Радянської республіки поширюється серед українських трудящих мас наприкінці 1917 р. дуже швидко й не тільки в самій Україні. Ще наприкінці жовтня 1917 р. при солдатській секції Московської Ради робітничих і солдатських депутатів виник гурток українських більшовиків, а до кінця 1917 р. до нього приєдналося близько 200 українців-солдатів московського гарнізону і робітників Москви. Голова цього гуртка Степан Сова-Степняк був членом Московського Військово-революційного комітету і головою „Ради 10-ти”, тимчасового комітету Ради солдатських депутатів. Відозви групи українських більшовиків „Щира промова до солдатів-українців” та „Рада, а чи зрада?” друкувалися не тільки окремими листівками, а й у більшовицьких газетах – „Известия Московского ВРК” та „Известия Московского Совета”[107].
Поширення руху українських більшовиків та рішення І Всеукраїнського з’їзду Рад у Харкові вплинули і на позицію ЦК РСДРП)б) у питанні про утворення окремої організації більшовиків України. 18 грудня 1917 р. секретар ЦК РСДРП(б) (в документі прізвище його не вказано; напевно, це був Я.М.Свердлов) відправив листа Полтавському комітетові більшовиків: „Шановні товариші! Не відповідали вам досі на ваше запитання про Україну, оскільки до сих пір не було прийнято остаточного рішення ЦК. /128/ Тепер питання вирішено таким чином: Україна як самостійна одиниця, може мати свою самостійну с.-д. організацію, а тому може називати себе соціал-демократична робітнича партія України (виділено нами. – А.З.), але оскільки вони не хочуть виділятися зі спільної партії то існують на тих же правах, як самостійний район”[108]. На жаль, сам текст цього рішення ЦК РСДРП(б) досі не знайдено, але таке саме роз’яснення Секретаріат ЦК дав і в листі до Сарненської групи більшовиків 26 грудня 1917 р.[109]
Таким чином, зростання класової боротьби пролетарських і солдатських (селянських) мас України наприкінці 1917 р. гостро поставило питання про певну відірваність більшовизму в Україні від українського народу. Колоніальне становище України та обумовлений ним мовно-культурний розрив між русифікованим міським пролетаріатом та українською сільською біднотою сприяли збереженню характерних для соціалістів панівних націй пережитків великодержавного шовінізму в діячів РСДРП(б) Півдня та Сходу України, що заперечували саму приналежність цих регіонів до України, та поширенню теорій Р. Люксембург, що заперечувала право націй на самовизначення і прогресивність національно-визвольних рухів взагалі.
Все це зумовило той факт, що до осені 1917 р. більшовики в Україні дійсно були передусім російською партією, партією пролетаріату панівної нації серед маси нації пригнобленої. Місцеві більшовицькі організації в Україні не були об’єднані у всеукраїнському масштабі, а підпорядковувалися безпосередньо ЦК партії в Петрограді, й не могли вести роботу в українських масах їхньою мовою.
Наприкінці 1917 р. ситуація докорінним чином змінюється. Стрімке зростання частки українців в більшовицьких організаціях України, що досягла не менш як половини їх членів; створення українських секцій (груп, фракцій) при комітетах РСДРП(б), що розгорнули роботу українською мовою; нарешті проголошення на обласному з’їзді в Києві всеукраїнського об’єднання більшовиків „Соціал-Демократія України” – все це дозволяє говорити про першу хвилю українізації (коренизації) більшовизму в Україні наприкінці 1917 – початку 1918 рр. Більшовизм в цілому на той час перестає бути виключно російським явищем, а стає дійсно інтернаціональною течією пролетаріату в умовах загальноєвропейської революційної кризи. Більшовизм в Україні ніколи не був політичною течією міського населення, що прагнуло відновлення єдиної і неподільної Росії, як вважають українські історики державницької школи. Український більшовизм кінця 1917 – початку 1918 рр. був політичним виразом прагнення і готовності українських робітників, солдатів і бідніших селян включитися в боротьбу за світову соціалістичну революцію – „зо всім трудовим народом всіх країн всього миру”, революцію, яка знищить і розподіл людей на експлуатованих і експлуататорів, і розподіл націй на панівні та пригноблені, знищить будь-яку нерівність і будь-яке гноблення і експлуатацію людини людиною взагалі, й побудує дійсно рівноправну світову комуну. /129/
Примітки
[1] Бурмистрова Т.Ю. Национальный вопрос и рабочее движение в России. (Ленинская политика пролетарского интернационализма в 1907-1917 гг.) – М., 1969. – 276 с.; Шаститко П.М. Ленинская теория национально-колониального вопроса. – М., 1988. – 271 с.; Юдина Р.М., Бурханова Е.И. Национальный вопрос и национальные отношения в СССР. Биб. указ. лит. – Душанбе, 1976. – 255 с.
[2] Майстренко И. Национальная политика КПСС в ее историческом развитии. – Munchen, 1979. – 224 с.; Костюк Г. Сталінізм в Україні. (Генеза і наслідки): Дослідження і спостереження сучасника. – К., 1995. – С. 27-112.
[3] Всероссийская перепись членов РКП 1922 г. – Вып.5. – М., 1924. – С. 25,34. Показовим у цьому відношенні був національний склад делегатів 6-го з’їзду РСДРП(б), що проходив 26 липня – 3 серпня 1917 р. Серед 171 його делегата, що заповнили анкету, великоросів було 92 (53,8%), євреїв 29 (16,9%), латишів 17 (9,9%), поляків 8 (4,7%), українців 6 (3,5%), грузин 6 (3,5%), литовців 4, естонців 3, фіннів 2, молдаван 2, вірмен 1 і персів 1. Див: РСДРП(б). Съезд. 6-й (август 1917). Протоколы. – М., 1958. – С. 294.
[4] Троцкий Л.Д. История русской революции. – М., 1997. – Т. 2. – Ч. 2. – С. 35.
[5] КПСС в резолюциях и решениях съездов, конференций и пленумов ЦК (1898 – 1970). – М., 1970. – Т. 1. – С. 63.
[6] Шарапов Я.Ш. Национальные секции РКП(б). – Казань, 1967. – С. 37-51.
[7] Агакишиев И.А. Возникновение и деятельность социал-демократической организации „Гуммет” в 1904-1911 гг. Автореф. дисс. … канд. ист. наук. – М., 1992. – С. 15-22.
[8] Очерки истории Коммунистической партии Латвии. – Рига, 1962. – Т. 1. – С. 17-18, 87.
[9] Костюк Г. Сталінізм в Україні. – С. 48.
[10] В.И.Ленин о национальном вопросе и национальной политике / Сост. Э.В.Тадевосян. – М., 1989. – 557 с.
[11] Ленин В.И. Проект резолюции к Объединительному съезду РСДРП // ПСС. – Т. 12. – С. 234-235.
[12] РСДРП(б). Съезд. 4-й (Объединительный). Апрель-май 1906 г. Протоколы. – М., 1959. – С. 529-531.
[13] Очерки истории КП Латвии. – Т. 1. – С. 165-168, 200, 206.
[14] Там же. – С. 303.
[15] Ленин В.И. К юбилейному номеру “Zihna” (июль 1910) // ПСС. – Т. 19. – С. 305-307.
[16] Шморгун П.М. В умовах загальноросійської революційної кризи (початок ХХ ст.) // Історія України. Курс лекцій.. – К., 1992. – Ч. 2. ХХ століття. – С. 34; Він же. Революція 1905-1907 рр. // Там само. – С. 53.
[17] Рыбалка Л. Русские социал-демократы и национальный вопрос. – Женева, 1917. – С. 30-32. Цит. за: Майстренко И. Национальная политика КПСС в ее историческом развитии. – Munchen, 1979. – C. 20.
[18] РСДРП(б). Съезд. 4-й (Объединительный). Апрель-май 1906 г. Протоколы. – М., 1959. – С. 33.
[19] Шморгун П.М. Політичні партії України на початку ХХ ст.: соціальний склад, чисельність, типологія // Наукові праці з питань політичної історії. – Вип.172. – К., 1992. – С.20; Левенець Ю.А. Ліворадикальні партії в Україні напередодні жовтневого перевороту // УІЖ. – 1992. – №3. – С. 27-30. /130/
[20] Шморгун П.М. Політичні партії України на початку ХХ ст. – С. 21-22.
[21] Кармазіна М.С. Революція 1905-1907 рр. в Україні. Парадокси стрімкої політизації // Політична історія України. ХХ століття. – К., 2002. – Т. 1. – С. 190.
[22] Мицкевич-Капсукас В.С. Автобиография // Деятели Союза ССР и Октябрьской революции. – М., 1989. – Ч. 2. – Стб. 42-43; ГВВИ. – С. 162, 449, 565.
[23] Червяков А.Г. Автобиография // Деятели Союза ССР и Октябрьской революции. – М., 1989. – Ч. 3. – Стб. 214-215; ГВВИ. – С. 62-63.
[24] Шарапов Я.Ш. Указ. соч. – С. 53.
[25] Ленин В.И. О праве наций на самоопределение // ПСС. – Т. 25. – С. 300.
[26] БОУ.1990. – С. 506
[27] ВЖГВУ. – С. 400, 22.
[28] Попов Н.Н. Очерк истории КП(б)У. – Х., 1929. – С. 11.
[29] Голубничий В. Комуністична партія України // ЕУ. – Т. 3. – С. 1099.
[30] Всероссийская перепись членов РКП 1922 г. Итоги партпереписи 1922 г. на Украине. – Х., 1922. – С. ХІІ.
[31] Там же. – С. Х.
[32] БОУ.1990. – С. 744-758. Именной указатель.
[33] БОУ.1990. – С. 448-450, 720, 721; Протасов Л.Г. Депутаты ВсероссийсккогоУчредительного собрания: проблемы идентификации // Отечественная история. – 2008. – №2. – С. 40.
[34] Там же. – С. 426.
[35] Там же. – С. 182, 267; ВЖГВУ. – С. 152, 319.
[36] БОУ.1990. – С. 426.
[37] Протасов Л.Г. Всероссийское Учредительное собрание: история рождения и гибели. – М.,1997. – С.363-366.
[38] Гарчев П.І. Червона гвардія України в Жовтневій революції. – Х., 1969. – С.190.
[39] Солдатенко В.Ф. Георгій Пятаков: Миттєвості неспокійної долі. – К., 2004. – С. 136; За власть Советов. Воспоминания участников революционных событий в Тверской губернии. – Калинин, 1957. – С. 224-225.
[40] Великий Жовтень на Київщині. Збірник спогадів. – К., 1957. – С. 123, 192.
[41] 1917-й год на Киевщине. – К., 1928. – С. 380.
[42] БОУ.1990. – С. 447.
[43] Там же. – С. 522-523.
[44] Бош Е.Б. Год борьбы. – К., 1990. – С. 66.
[45] БОУ. 1990. – С. 488-490, 504-505.
[46] Солдатенко В.Ф. До оцінки організацій “українських більшовиків” // УІЖ. – 1989. – №6. – С. 62-67; №7. – С. 49-57.
[47] Там само. – С. 67.
[48] Солдатенко В.Ф. Незламний. Життя і смерть Миколи Скрипника. – К., 2002. – С. 145.
[49] Затонський В.П. Уривки з спогадів про українську революцію // Архіви України. – 1990. – №1. – С. 41,47.
[50] БОУ. 1990. – С. 41, 138, 143.
[51] Там же. – С. 203.
[52] Там же. – С.706. Прим.120.
[53] Там же. – С. 736, 740, 739, 743.
[54] БЗВСК. – С. 361.
[55] БОУ. 1990. – С. 405. /131/
[56] Там же. – С. 409-411.
[57] Там же. – С. 414.
[58] Там же. – С. 417.
[59] Там же. – С. 468.
[60] РКП(б). Конференция. 8-я. (декабрь 1919 г.) Протоколы. – М., 1961. – С. 105.
[61] В.И.Ленин. Биографическая хроника. – Т. 5. – М., 1974. – С. 90; Солдатенко В.Ф. Георгій Пятаков: миттєвості неспокійної долі. – К., 2004. – С. 151.
[62] Протоколы ЦК РСДРП(б). Август 1917 – февраль 1918 г. – М., 1958. – С. 155.
[63] Кульчицький С. Феномен радянської державності // Розбудова держави. – 1996. – №6. – С. 57.
[64] Солдатенко В.Ф. Українська революція. Історичний нарис. – К., 1999. – С. 383.
[65] Затонський В.П. Вказ. праця // ЛР. – 1929. – №4. – С. 140.
[66] Областной съезд РСДРП(б). І Всеукраинское совещание большевиков. Протоколы // ЛР. – 1926. – №5. – С. 64-92; Лапчинський Г. З перших днів Всеукраїнської Радянської влади // ЛР. – 1927. – №5-6. – С. 56-65.
[67] Богдан Б. Г.Е.Зиновьев // Деятели Союза ССР и Октябрьской революции. – М., 1989. – Ч. 1. – Стб. 148.
[68] Шрайбер С. К протоколам Первого Всеукраинского совещания большевиков // ЛР. – 1926. – №5. – С.60.
[69] Затонський В.П. Вказ. праця // ЛР. – 1929. – №4. – С. 152-153.
[70] 1917-й год на Киевщине. – С. 407.
[71] БОУ. 1990. – С. 402; Покровский А.С. Список участников ІІ Всероссийского съезда Советов рабочих и солдатских депутатов // Археографический ежегодник за 1995 г. – М., 1997. – С. 93.
[72] Галайда Г. Жовтень – Січень (Спогади) // Життя й революція. – 1928. – №11. – С. 94.
[73] Кулик Е.Ю. Бойова молодість брата // Поет революції. Спогади про І.Ю. Кулика. – К., 1970. – С. 11.
[74] Солдатенко В.Ф. До оцінки організацій “українських більшовиків” // УІЖ. – 1989. – №7. – С. 50-52.
[75] БОУ. 1990. – С. 497.
[76] Там же. – С. 499-500.
[77] Там же. – С. 495.
[78] Шиловцев Ю.В. Партійне будівництво на Україні (листопад 1917 – липень 1918 рр). – Х., 1972. – С. 62.
[79] БОУ. 1990. – С. 495.
[80] Варгатюк П.Л. У борні гартована: В.І.Ленін і більшовицькі організації Катеринославщини. – Дніпропетровськ, 1990. – С. 216.
[81] Курас І.Ф., Солдатенко В.Ф. Ілюзії й практика національного нігілізму: погляд із сьогодення на Донецько-Криворізьку республіку // Пам’ять століть. – 2000. – №6. – С. 65.
[82] ХХГ. – С. 299, 304; Варгатюк П.Л. Донецько-Криворізька радянська республіка в оцінці В.І.Леніна // УІЖ. – 1988. – №4. – С. 38.
[83] Областной съезд РСДРП(б). Протоколы. – С. 76.
[84] Бош Е.Б. Год борьбы. – К., 1990. – С. 77-78.
[85] Областной съезд РСДРП(б). Протоколы. – С. 77.
[86] Там же. – С. 73.
[87] Там же. – С. 78, 91. Прим. 12. /132/
[88] Там же. – С. 78, 91. Прим.13.
[89] Там же. – С. 79-81.
[90] Там же. – С. 82.
[91] Бош Е.Б. Год борьбы. – С. 382; Областной съезд РСДРП(б). Протоколы. – С. 62.
[92] Бош Е.Б. Год борьбы. – С. 63.
[93] До історії революційного руху в частинах Південно-Західного фронту в 1917-1918 рр. Документи // УІЖ. – 1957. – №3. – С. 77-78.
[94] ВЖГВУ. – С. 186, 99.
[95] Солдатенко В.Ф. До оцінки організацій “українських більшовиків” // УІЖ. – 1989. – №7. – С. 52-53.
[96] “Голос пролетария”. – 1917. – №59. – 14 декабря. Цит.за: Солдатенко В.Ф. Вказ. праця. – С. 53.
[97] Там само. – С. 53-54; Кривошеев А. Октябрь на Юге // Гражданская война. Материалы. – Т. 2. – М., 1923. – С. 105.
[98] Солдатенко В.Ф. Вказ. праця. – С. 53.
[99] МБВСУ. – С. 56.
[100] “Голос пролетария”. – 1917. – №65. – 20 декабря. Цит. за: НАІ. – С. 17-18.
[101] Кривошеев А. Октябрь на Юге. – С.105; Солдатенко В.Ф. Вказ. праця. – С. 54.
[102] БОУ.1990. – С. 529.
[103] Борьба за власть Советов в Донбассе. Сб. док и мат. – Сталино, 1957. – С. 268-269.
[104] ВЖГВУ. – С. 188.
[105] Острогорський М.І. З історії більшовицької організації Горлівсько-Щербинівського району Донбаса 1901-1918 рр. // ЛР. – 1930. – №5. – С. 109-110.
[106] Солдатенко В.Ф. Вказ. праця. – С. 54.
[107] Степняк С. Жовтень в Москві і гурток комуністів України // ЛР. – 1929. – №2. – С. 195-201.
[108] БОУ.1990. – С. 520.
[109] Там же. – С. 527, 721. Прим. 264. /133/
Глава 8
Перший Всеукраїнський з’їзд Рад в Києві: більшовики проти Центральної Ради
8.1. Соціальна політика і класова позиція Української Центральної Ради.
ІІІ універсал Центральної Ради, прийнятий 7 (20) листопада 1917 р., окрім проголошення УНР, містив також заяви про низку рішучих соціальних перетворень, найбільш значними з яких були скасування поміщицької власності на землю і запровадження 8-годинного робочого дня. Ці заходи були найпершими вимогами селянських і робітничих мас того часу й були законодавчо оформлені вже першими декретами Радянської влади в Росії: „Декрет про землю” від 26 жовтня та Постанова РНК про 8-годинний робочий день від 29 жовтня 1917 р. Тобто лідери УЦР принаймні на словах намагалися не відставати від більшовиків і показати, що вони не менш рішуче захищають інтереси трудящих, ніж ленінський уряд у Росії. Для того, щоб з’ясувати, наскільки це вдалося керівництву Центральної Ради, і визначити реальну класову позицію УЦР, треба розглянути конкретну соціальну політику її уряду – Генерального Секретаріату та сприйняття цієї політики у суспільстві.
Характерний в цьому відношенні епізод згадував колишній губернський комісар УЦР на Чернігівщині Д. Дорошенко: на другий день після урочистого проголошення ІІІ Універсалу в Чернігові „свою радість і вдоволення засвідчила мені й депутація від дворянства з маршалком (предводителем. – А. З.) графом Мусіним-Пушкіним на чолі, невважаючи на те, що той самий універсал Центральної Ради, який проголошував Українську Народну Республіку, скасовував право приватної власності на поміщицьку землю… Так усі вірили, що молода Українська республіка захистить край від руїни й анархії і навіть свої глибокі й далекосяглі соціальні реформи проведе державними методами!”[1]
Які підстави мали поміщики Чернігівщини „невважати” на гучні декларації ІІІ Універсалу? По-перше, вже сама преамбула цього документу висловлювала недвозначне бажання лідерів УЦР „врятувати” від робітничо-селянської революції Україну та й усю Росію (див. вище п. 5.2). По-друге, і в земельному питанні ІІІ Універсал УЦР становив крок назад у порівнянні із ленінським Декретом про землю: Декрет про землю негайно передавав усі поміщицькі землі селянським земельним комітетам для розподілу їх між селянами, а ІІІ Універсал обіцяв остаточне вирішення лише на Українських Установчих зборах[2]. Саме таке пояснення невдовзі отримали й київські поміщики.
11 листопада 1917 р. Спілка земельних власників, Всеросійська спілка цукрозаводчиків та представники київських банкірів влаштували нараду в Києві, на яку запросили голову Генерального Секретаріату В.Винниченка та генерального секретаря праці М.Порша. Голова Спілки землевласників О. Вишневський оголосив декларацію протесту проти скасування ІІІ універсалом права власності на землю. До нього приєдналися цукрозаводчик Г.Логачов та банкір А.Добрий. У відповідь В.Винниченко пояснив: „Універсал не /134/ розв’язує питання про порушення права власності на землю, а висловлює лише погляди Ради на це питання, що вирішують це питання Установчі збори”. М.Порш в свою чергу від імені уряду запевнив, що „для охорони заводів та культурних господарств будуть виділені військові загони і взагалі буде вжито найрішучіших заходів”[3].
Першим заходом в цьому напрямку стала відозва-інструкція Генерального секретарства земельних справ від 14 листопада 1917 р. В ній роз’яснювалося, що до прийняття закону про землю Українськими Установчими зборами „земельні комітети мають взяти під охорону маєтки і переписати худобу, реманент і будівлі”. Але й це стосувалося лише нетрудових земель, тобто таких, „на яких хазяїн сам своїми руками і руками своєї сім’ї, хоч би й з допомогою машин не працює (не в силах обробити, а мусить держати постійних робітників). Землевласників же, котрі мають площу землі в розмірах трудового господарства, що мають трудові землі, скажімо менш як 50 десятин, Універсал не зачіпає. Така трудова власність по Універсалу не скасована, а остається собі, як і досі була.”[4]
Якщо врахувати, що більшість робітників сільського господарства України становили не постійні, а сезонні робітники, а середній розмір куркульського господарства становив 25 десятин при тому, що бідняцького – 2,4 десятини, то ця відозва чітко висвітлювала основну соціальну базу і класову опору Центральної Ради – українське куркульство. Ясна річ, що сільські глитаї, які формально не мали постійних робітників, але мали „трудові” господарства до 50 десятин, як один горою ставали на захист Центральної Ради. Та й поміщики мали всі підстави сподіватися на проведення земельної реформи „державними методами” – із відповідною компенсацією. Такою, приміром, як за часів скасування кріпацтва, коли селяни мусили платити поміщикам викуп за свої землі іще понад 40 років. Подібні плани ще влітку 1918 р. розробляв уряд гетьмана П.Скоропадського.
Але одними відозвами та інструкціями захистити поміщицькі маєтки від селян було неможливо. Тому Генеральний Секретаріат та його представники на місцях активно залучали до цього війська. 20 листопада 1917 р. генеральний секретар військових справ С.Петлюра надіслав розпорядження командуючому Південно-Західним фронтом про посилку війська у Кам’янецький повіт, 25 листопада – „направити негайно в Проскурів кінний полк для боротьби з анархією”[5]. Оскільки солдати, здебільшого такі самі селяни, не дуже охоче ішли придушувати селянські виступи й охороняти панське майно, Генеральний Секретаріат широко використовує для цього донських козаків (зокрема, у Вінницькому повіті Подільської та Липовецькому повіті Київської губернії) та куркульські загони „Вільного козацтва”[6].
27 листопада 1917 р. представники УЦР та Київської філії Чехословацької Національної Ради підписали угоду – „Положення про Чехословацьке військо на території УНР”, що містила зокрема параграф 4: „Чехо-словацьке військо може бути також використано для підтримання громадського та адміністративного порядку на території УНР”[7]. 22 грудня це /135/ положення затвердив Генеральний Секретаріат УНР, а 27 грудня на пропозицію В.Винниченка Генеральний Секретаріат постановив: „дозволити генеральному секретарству військових справ викликати чехословацьку дивізію для охорони цукрових заводів”[8].
Виконуючи цю угоду, чехословацькі частини брали участь у придушення селянських і робітничих виступів: 6-й чехословацький полк – в Дубівці й Мамаївці, 1-й полк – в Ігнатівці і Котельні, 9-й полк – в Житомирі тощо. 8 січня 1918 р. командувач чехословацьким корпусом генерал Червінка на прохання штабу Київського військового округу дав згоду на введення двох полків до Києва і одного батальйону в Дарницю – „для несення служби по відновленню порядку”[9].
Проте зупинити аграрну революцію в Україні ці сили не могли. Якщо Центральна Рада не хотіла упорядкувати й оформити цю революцію законодавчо, як це зробив більшовицький уряд у Росії, то селяни України робили її стихійно. З початку листопада 1917 по кінець січня 1918 р. у Київській губернії селяни розгромили 52 поміщицьких маєтки, у Подільській – 59[10]. За підрахунками Ж.П.Тимченко, селянські земельні комітети України, керуючись ленінським Декретом про землю, до кінця лютого 1918 р. конфіскували 60% поміщицьких земель, тоді як в Росії вже 75%. І.В.Хміль вважає, що на початок весни 1918 р. в Україні з 16,2 млн. дес. приватновласницьких земель у зрівняльний розподіл між селянами надійшло 8 млн. 991 тис. дес., або 55,5%[11].
Підготовка закону про землю була доручена спеціально створеному при Центральній Раді Українському земельному комітетові. Та вже перший підготовлений ним законопроект, що залишав недоторканими господарства, які мали понад 40 десятин землі, викликав бурхливу реакцію селян, що входили до складу Центральної Ради:
„Селянин Манько:
– Приїхати з таким законом додому, значить дрючка одержати.
– Мені, – говорив селянин Боб, – сказали на селі: „Іди, Боб, в Центральну Раду і наглянь там гарного лікаря. Нехай прізвище його починається на букву „р”. Це значить просто – революціонер. Тому що на шиї у мужика величезний нарив, він давить його до землі… І все селянин дивиться в землю… Доктор на букву „р” нехай розріже цей нарив, видавить гній та присипить… соціалізацією.”
– Та коли з фронту повернуться наші вояки, – сказав селянин Гуленко, – то вони штиками своїми переміряють ці 40 десятин”[12].
Тимчасовий земельний закон, що передбачав негайне відчуження нетрудових земель (без зазначення розмірів) та розподіл їх між селянами, Центральна Рада прийняла лише 18 січня 1918 р., на другий день після початку Київського січневого повстання, коли навколо будинку УЦР вже гриміли вибухи від снарядів „Арсеналу” та стрілянина наступаючих робітничих загонів. „Здавалося, що більшовики от-от захоплять Центральну раду”, – писав один з учасників засідання в офіційному звіті, опублікованому в газеті ЦК УПСР „Народна воля”[13]. /136/
Аналогічною була й політика Центральної Ради в робітничому питання. 25 листопада 1917 р. вона залишила чинними усі закони Російської імперії, що діяли на території України. Сучасний український історик Б.І.Андрусишин так підсумовує своє дослідження робітничої політики Центральної Ради: „Українська влада намагалася досягти соціального компромісу, розв’язуючи числені конфліктні ситуації між робітниками й підприємцями, створюючи різноманітні примирні інституції”[14]. Що означав цей компроміс експлуатованих з експлуататорами за версією панів Грушевських та Винниченків, згадувала член Київського комітету більшовиків Д.І.Иткінд:
„У місті зростало безробіття. Воно посилювалося тим, що підприємці часто користувалися послугами військовополонених, які працювали майже даром. Безробітні поставили вимогу перед Центральною радою про зняття військовополонених з роботи. Щоб трохи розрядити революційний настрій, який зростав і міцнів серед робітників, міністерство праці при Центральній раді ухвалило вислати всіх безробітних неукраїнців з Києва, нібито з метою боротьби з безробіттям”[15].
Закон про 8-годинний робочий день був прийнятий Центральною радою лише 25 січня 1918 р., в останній день перед втечею її з Києва, коли через сильний артилерійський обстріл наступаючих червоних військ саме засідання УЦР було перенесено з великої зали вниз у малу. Як згадував член Малої Ради М.Галаган, цей закон було прийнято членами Центральної Ради, стоячи на ногах, одягнутими, із шапками у руках. Одразу після цього вони розійшлися[16]. Так само, як і у випадку із земельним законом, лише пряма військова загроза змусила Центральну раду задовольнити хоча б на папері вимоги робітників. Чи треба іще доводити, що для реального здійснення цих вимог (а тут по суті йдеться про завдання навіть не соціалістичної, а буржуазно-демократичної революції) була потрібна така саме військова загроза – диктатура озброєного робітництва і селянства. Та саме від неї, від диктатури пролетаріату, від більшовицької революції й намагалася будь-за-що „вберегти” Україну Центральна Рада.
Отже політика УЦР і в селянському, і в робітничому питанні засвідчує, що її класова позиція – це позиція української дрібної буржуазії. Оскільки поміщики й велика буржуазія України були в основному русифіковані, то керівництво українським національним рухом захопили українські дрібні буржуа, які не проти були, скориставшись моментом, потіснити великих магнатів (куркулі, скажімо, прагнули поживитися й поміщицькими землями). Але в умовах найбільшого підйому робітничого і селянського руху, спрямованого проти експлуататорів взагалі, українська дрібна й середня буржуазія на перше місце поставила свої спільні класові інтереси з експлуататорськими класами всієї Росії. Для того, щоб не допустити поширення на Україну робітничо-селянської революції, українські дрібнобуржуазні партії, що очолювали Центральну раду, використовували всі можливі засоби від гучних обіцянок-декларацій до прямої військової сили. Саме тому навколо УЦР наприкінці 1917 – на початку 1918 рр. /137/ гуртуються всі зацікавлені у збереженні старого порядку реакційні сили і верстви суспільства: різні прошарки буржуазії, поміщиків, чиновництва і офіцерства незалежно від національності.
8.2. Скликання І Всеукраїнського з’їзду Рад і представництво Рад на ньому.
Ради (Советы) робітничих, солдатських і селянських депутатів виникають в Україні в березні 1917 р. До кінця 1917 р. ці нові революційні органи влади пролетаріату і біднішого селянства були створені у всіх великих і малих містах України, багатьох робітничих селищах. Всеукраїнського об’єднання Рад до грудня 1917 р. не існувало. Влітку 1917 р. на території України утворилося два обласних об’єднання Рад робітничих і солдатських депутатів: Обласний виконком Рад Південно-Західного краю із центром в Києві та Обласний виконком Рад Донецького і Криворізького басейнів із центром у Харкові. Трохи пізніше в Одесі виник Центральний Виконавчий комітет Рад Румунського фронту, Чорноморського флоту і Одеського військового округу (Румчерод). Ці три об’єднання між собою не були пов’язані й підпорядковувалися безпосередньо Всеросійському Центральному Виконавчому комітетові в Петрограді. Цей розподіл в цілому відповідав старому царському розподілу України на три генерал-губернаторства: Київське, Харківське і Новоросійське (центр – Одеса).
Ідея скликання Всеукраїнського з’їзду Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів із метою переобрання Центральної Ради вперше була зафіксована в резолюції фракції більшовиків виконкому Київської Ради робітничих депутатів від 3 листопада 1917 р.: „фракція більшовиків вимагає скликання з’їзду робітничих, солдатських і селянських депутатів України для реконструкції Центральної Ради в Центральну Раду Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів”. На об’єднаному засіданні Київських Рад робітничих і солдатських депутатів 4 листопада за негайне скликання Всеукраїнського з’їзду Рад висловилось 389 депутатів (близько 2/3 присутніх)[17]. Подібні резолюції в листопаді 1917 р. приймають Ради робітничих і солдатських депутатів Харкова, Полтави та деяких інших міст України[18]. Таким чином не витримує критики думка деяких авторів про те, ініціатива скликання Всеукраїнського з’їзду Рад належала Й.Сталіну, й сам з’їзд було скликано за його вказівкою, даною в розмові із М.Поршем та С.Бакинським 17 листопада 1917 р.[19]
10 листопада 1917 р. Обласний виконком Рад Південно-Західного краю звернувся до Центральної Ради із пропозицією спільно скликати Всеукраїнський з’їзд Рад, але Центральна Рада не спромоглася навіть обговорити цю пропозицію[20], а один з її лідерів М.Порш у розмові зі Сталіним та членом облвиконкому Рад С.Бакинським 17 листопада 1917 р. прямо заявив, що скликати такий з’їзд зайве[21]. Тоді 24 листопада 1917 р. обласний виконком Рад Південно-західного краю сам прийняв рішення скликати 3 грудня Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів у Києві[22]. Проте план мирного переобрання УЦР на з’їзді Рад провалився. Делегати, що з’їхалися до Києва висловили підтримку /138/ Центральній раді. Чому так сталося? Українська державницька історіографія пояснює це тим, що більшість Рад України підтримала Центральну раду, а не більшовиків.
На жаль, повних даних про ставлення до Центральної Ради та Ради Народних Комісарів усіх Рад України того часу не збереглося. Визначити політичну позицію Рад України того часу допомагають дані про партійний склад делегатів від України на ІІ та ІІІ Всеросійських з’їздах Рад робітничих і солдатських депутатів (табл. 9). Більшість із них становили більшовики та ліві есери, а правлячі партії Центральної Ради УПСР та УСДРП мали разом менше 10%.
Таблиця 9.
Партійний склад делегатів від Рад України на ІІ та ІІІ Всеросійських з’їздах Рад робітничих і солдатських депутатів[23].
|
Партійність |
ІІ з’їзд 25-27 жовтня 1917 р. |
ІІІ з’їзд 10-18 січня 1918 р |
| Більшовики |
60 |
53 |
| Ліві есери |
21 |
14 |
| Праві есери |
9 |
12 |
| Меншовики |
21 |
5 |
| Бунд |
– |
1 |
| УСДРП |
6 |
1 |
| УПСР |
4 |
– |
| Безпартійні |
1 |
2 |
| Не встановлено |
7 |
13 |
| Всього делегатів |
128 |
101 |
На думку Є.Б.Бош, в грудні 1917 р. в Україні не було Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, які б підтримували Центральну Раду[24]. Стосовно Рад селянських депутатів це не зовсім вірно, бо деякі повітові і губернські з’їзди Рад селянських депутатів, зокрема в тих регіонах, де вони ще не були об’єднані із Радами робітничих і солдатських депутатів, тоді ще висловлювали підтримку УЦР, вимагаючи водночас від неї впровадження в життя ленінських Декретів про мир та про землю[25]. Проте в Радах робітничих і солдатських депутатів Центральна Рада дійсно не мала впливу. Якщо влітку 1917 р. більшість у Радах України належала російським меншовикам та правим есерам, то восени 1917 – взимку 1917-1918 рр. шляхом перевиборів в абсолютній більшості Рад України керівництво перейшло до більшовиків та їх союзників лівих есерів[26]. Чому ж учасники київського з’їзду проголосували за Центральну раду?
Радянські історики стверджували, що Оргбюро по скликанню Всеукраїнського з’їзду Рад очікувало на прибуття близько 500 делегатів. Центральна Рада надіслала на з’їзд ніким не запрошених близько 2000 своїх прибічників, які й забезпечили потрібне рішення. Тоді 124 делегати, що /139/ представляли 41 Раду робітничих, солдатських і селянських депутатів України оголосили заяву протесту, залишили це збіговисько й переїхали до Харкова[27]. Проте в радянській історіографії так і не було встановлено ні загальну кількість делегатів, що мали прибути на з’їзд, ні загальне число делегатів, що реально прибули до Києва. Тому теза про те, що більшість делегатів від Рад підтримала більшовицьку резолюцію, залишалася недоведеною. Що й використовують досі представники державницької школи.
Спираючись на норми представництва, опубліковані в Повідомленні Оргбюро по скликанню І Всеукраїнського з’їзду Рад[28], розрахувати загальну чисельність делегатів, які мали прибути до Києва не так уже й складно. Всього норми представництва мають п’ять розділів.
1) Губернські центри мали надіслати по 10 делегатів від об’єднаних Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Якщо ці Ради існували окремо, – по 7 делегатів від Ради робітничих і солдатських депутатів та по 4 від Ради селянських депутатів або (коли такої не було) губернської селянської спілки. Всього в Україні було вісім губернських центрів: Київ, Житомир, Кам’янець-Подільский, Полтава, Чернігів, Харків, Катеринослав, Херсон. Отже разом 80-88 делегатів.
2) Повітові центри мали направити по 5 делегатів від об’єднаних Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів або окремо по 3 делегати від Ради робітничих і солдатських депутатів і 2 делегати від Ради селянських депутатів чи селянської спілки. Всього в Україні тоді було 92 повіти: 12 – Київщини, 15 – Полтавщини, 15 – Чернігівщини, 12 – Подільської губернії, 8 – Катеринославської, 11- Харківської, 6 – Херсонської, 3 материкових повіти Таврійської губернії (Крим не входив до складу УНР), 10 повітів Волинської губернії (Ковельський і Володимир-Волинський повіти були зайняті німецько-австрійськими військами).
Але вісім губернських центрів одночасно були й повітовими, отже посилали делегатів лише за нормами губернських. Залишається 84 повітових центри по 5 делегатів – разом 420 делегатів. Таким чином 500 делегатів мало прибути лише в тому випадку, якщо б Оргбюро запросило би на з’їзд тільки представників повітових і губернських Рад. Але ж норми представництва містять іще три розділи. Тобто вже можна констатувати підтасовку радянських істориків.
3) Малі міста й містечка мали надіслати по 3 делегати від об’єднаних Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів або по 2 – від Ради робітничих і солдатських і по 1 – від Ради селянських депутатів. Кількість цієї категорії Рад підрахувати найважче. Загальна чисельність Рад України на кінець листопада 1917 р. обрахована Ю.М.Гамрецьким, Ж.П.Тимченко і О.Й.Щусь. За їх даними на той час у Південно-Західній області існувало близько 100 Рад, в Херсонській і північних повітах Таврійської губерній – 33 Ради[29]. В Донецько-Криворізькій області, за даними обласного виконкому, на початок грудня діяло 140 Рад[30]. Отже, загалом на момент скликання І /140/ Всеукраїнського з’їзду Рад в Україні було 273 Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів.
Якщо припустити, що всі Ради селянських депутатів при цьому рахувалися окремо, а не в складі об’єднаних Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, то лише в губернських і повітових центрах мало бути 92 Ради селянських і 92 Ради робітничих і солдатських депутатів – разом 184. Тобто Рад малих міст залишається 89.
Однак, ще до Жовтня в Україні почався процес об’єднання Рад селянських депутатів і з Радами робітничих і солдатських депутатів. На Полтавщині, наприклад, вже в листопаді 1917 р. більш як третину Рад становили об’єднані Ради. Об’єднання Рад зменшувало загальну чисельність повітових і губернських Рад, збільшуючи частку Рад малих міст і містечок. Крім того, слід врахувати, що з 92 повітів України у 1917 р. повітові Ради селянських депутатів створили лише близько 70 повітів[31].
Таким чином загальна чисельність Рад малих міст на момент скликання І Всеукраїнського з’їзду Рад становила від 100 до 150. Ці Ради мали надіслати до Києва від 300 до 450 делегатів.
4) Солдатські комітети частин Південно-Західного і Румунського фронтів, що знаходилися на території України, мали надіслати: корпусні комітети – по 1, армійські – по 2, фронтові – по 3 делегати. Всього в Україні тоді розміщувалися чотири армії: Окрема, 11-а, 7-а і 8-а. Три перших входили до складу Південно-Західного фронту. Восьма армія в серпні була передана до Румунського. Ділянка фронту армії при цьому залишилася без змін: штаб – у Могилів-Подільському. В цих чотирьох арміях було 24 корпуси[32]. Отже 24 делегати від корпусних комітетів, 8 – від армійських і по 3 делегати від виконкому Південно-Західного фронту і Румчероду – разом 38 делегатів мало прибути на з’їзд від діючої армії.
5) Окремі представництва мали шість київських організацій: Всеукраїнські Ради робітничих, військових і селянських депутатів (всі три входили до складу Центральної Ради), Окружна Рада Київського військового округу, Обласна Рада робітничих і солдатських депутатів Південно-Західного краю і Головний комітет Південно-західної залізниці – мали надіслати по 3 делегати, разом 18.
Таким чином за нормами представництва, розробленим Оргбюро, на І Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів мало прибути від 856 до 1014 делегатів.
Скільки делегатів від Рад та відповідних їм організацій реально прибуло до Києва – досі не встановлено. Для цього в нас є поки що лише непрямі дані. Зокрема, резолюція протесту делегатів, що залишили з’їзд у Києві на заклик більшовиків, містить підписи 127 представників 42 Рад. Їх склад відображає таблиця 10. З 273 Рад України представлено 42, в тому числі з 92 повітових центрів – 27, з 8 губернських – 6.
Цікаво порівняти територіальний розподіл Рад України із розподілом делегатів, що підписали заяву 127 (табл. 10). /141/
Таблиця 10.
Ради України, представники яких підписали резолюцію протесту і залишили з’їзд у Києві[33].
|
Губернія |
Рад |
Міста |
| Київська |
5 |
Київ, Біла Церква, Умань, Фастів, Ходорків. |
| Волинська |
7 |
Житомир, Дубно, Коростень, Луцьк, Мина, Новоград-Волинський, Старокостянтинів |
| Подільська |
6 |
Бар, Вінниця, Летичів, Могилів-Подільский, Монастирище, Проскурів |
| Чернігівська |
10 |
Чернігів, Клинці, Конотоп, Ніжин, Новозибків, Остер, Почеп, Сосниця, Сураж, Рогівка |
| Полтавська |
3 |
Полтава, Кременчук, Пирятин |
| Харківська |
5 |
Харків, Ізюм, Краматорськ, Лебедин, Чугуїв |
| Катеринославська |
2 |
Костянтинівка, Луганськ |
| Херсонська |
4 |
Херсон, Кривий Ріг, Миколаїв, Тирасполь |
| Від фронту |
6 |
солдатських комітетів |
| Київських організацій |
2 |
Обласна Рада Південно-західного краю, Київська окружна Рада солдатських депутатів |
Досить легко пояснити, чому серед тих, хто підтримав заклик більшовиків і залишив з’їзд у Києві, найкраще були представлені Ради Чернігівщини. Ця губернія мала найбідніше селянство з усіх губерній України: селяни Чернігівщини жили переважно ще в умовах відробіткової системи (видозміненої панщини). Тому зрозуміло, що саме Чернігівщина дала найбільше голосів більшовикам на виборах до Всеросійських Установчих зборів з усіх губерній України, а на виборах до Українських Установчих зборів в січні 1918 р. за більшовиків на Чернігівщині проголосувало більш як половина тих, хто взяв участь у голосуванні[34].
Викликає подив той факт, що серед 127 делегатів, які підписали більшовицьку резолюцію і залишили з’їзд, майже 3/4 представляли Ради Південно-Західного краю, хоча серед усіх Рад України ці Ради становили трохи більше третини загального числа. Якщо припустити, що всі або більшість Рад України надіслали делегатів на з’їзд до Києва, то виходить, що вплив більшовиків на Правобережжі (Волинська, Київська, Подільська губернії) був більшим, ніж у Донбасі (Катеринославська губернія). Але це /142/ суперечить усім наявним джерелам і перш за все підсумкам виборів до Всеросійських Установчих зборів.
Таблиця 11.
Представництво Рад України серед 127 делегатів,
що залишили з’їзд у Києві.
|
Область
|
Всього Рад |
Підписали протест |
|||
|
Кількість |
% |
Кількість Рад |
% |
||
| Південно-Західна |
100 |
36,6 |
31 |
73,8 | |
| Донецько-Криворізька |
140 |
51,3 |
8 |
16,7 | |
| Південна |
33 |
12,1 |
3 |
9,5 | |
| Разом по Україні |
273 |
100 |
42 |
100 | |
Скажімо, Катеринославська губернія дала на виборах до Всеросійських Установчих зборів другу за величиною чисельність і відсоток голосів більшовикам після Чернігівщини – 17,9%, тоді як Подільська і Волинська – по 4% (див. табл. 7). Отже в складі більшовицької фракції з’їзду в Києві мало би бути щонайменше в 4 рази більше представників Катеринославщини, ніж Поділля чи Волині. Насправді ж в списку 127 було представлено 6 Рад Поділля, 7 Рад Волині й лише 2 Ради Катеринославської губернії. Навіть Катеринославська Рада робітничих і солдатських депутатів не представлена в цьому списку. Чи означає це, що Рада робітничих і солдатських депутатів Катеринослава, як і більшість Рад губернії, підтримувала тоді не більшовиків, а Центральну раду? Очевидно, що ні. Катеринославський губернський з’їзд Рад робітничих і солдатських депутатів, що проходив 1-4 грудня 1917 р. висловив недовіру Центральній раді[35].
Таким чином, вихідне наше припущення, що більшість або всі Ради України надіслали своїх делегатів до Києва, невірне. Можна вважати доведеним, що більшість Рад України, зокрема майже 90% Рад Донецько-Криворізької області і Півдня України, просто проігнорували запрошення на І Всеукраїнський з’їзд Рад у Києві. На користь цього свідчить і той факт, що приблизно на той самий час – початок грудня – були призначені іще два з’їзди: вищезгаданий губернський з’їзд Рад 1-4 грудня в Катеринославі та призначений на 7 грудня ІІІ Обласний з’їзд Рад Донецько-Криворізького басейну в Харкові[36]. Надіслати одночасно по кілька делегатів на два або три з’їзди більшість Рад України того часу не мали фінансових можливостей, бо вони існували за рахунок добровільних внесків та відрахувань робітників, солдат і селян.
Підсумовуючи аналіз наявних джерел про склад делегатів, що прибули на І Всеукраїнський з’їзд Рад до Києва, можна зробити висновок: більш-менш повно серед них були представлені лише Ради найбільших промислових і адміністративних центрів Південно-Західного краю. Більшість же Рад ДКО і Півдня України, вважаючи, очевидно, що вони до України не мають жодного відношення, своїх делегатів на Всеукраїнський з’їзд Рад на надіслали. /143/
Усвідомлення того, що вони живуть в Україні, а не „на Півдні Росії”, було досить рідкісним для Рад Півдня та Сходу України того часу. Виняток становила, наприклад, Харківська Рада робітничих і солдатських депутатів, виконком якої ще в листопаді 1917 р. обрав до Оргбюро по скликанню Всеукраїнського з’їзду Рад, створеного в Києві, двох своїх представників: більшовика Г.А.Романовича і лівого есера С.М.Ширяєва. Вони два тижні пробули в Києві і брали активну участь у підготовці з’їзду. А 1 грудня пленарне засідання Харківської Ради обрало делегатами на Всеукраїнський з’їзд Рад 7 чоловік: три більшовики – М.С.Данилевський, А.І.Булатников, М.А.Сапельников, два лівих есера – Л.І.Асмолов, В.Н.Живов, лівий український соціал-демократ Ю.Г.Медведєв та меншовик-інтернаціоналіст М.Камишниченко[37].
Дізнавшись про намір більшовиків утворити на Всеукраїнському з’їзді Рад новий орган влади в Україні, керівництво Центральної Ради вирішило змінити склад учасників цього з’їзду на свою користь, заявивши, що норми представництва складені неправильно. Орган ЦК УСДРП „Робітнича газета” писала, що Оргбюро по скликанню з’їзду виявило централістичне лице більшовиків, з’їзд ними підтасований і не має права вирішувати долю українського народу. „Найбільше що він може, це заповнити ті 50 місць, які належать совітам у Центральній раді”[38].
Цю позицію підтримали більшість сучасних українських істориків. Наприклад, О.Бойко із посланням на ту ж „Робітничу газету” пише, ніби Оргкомітет запропонував надіслати „по 4 представники від селянських, по 7 – від робітничих та по 7 від солдатських Рад. Таким чином, в Україні з переважаючим селянським населенням перевага віддавалася робітникам і солдатам”[39].
Однак, значно більше є підстав довіряти нормам представництва, опублікованим у повідомленні Оргбюро по скликанню І Всеукраїнського з’їзду Рад в газетах „Пролетарская мысль” (№16 від 25 листопада 1917) та „Донецкий пролетарий” (№25 від 1 грудня 1917 р.)[40]. Там вказано, що по 7 делегатів мали надсилати не окремо Ради робітничих і Ради солдатських депутатів, а об’єднані Ради робітничих і солдатських депутатів. Якщо пригадати, що понад 80% солдатів були призвані з села, то виходить, представництво селян було і від Рад селянських депутатів, і від Рад робітничих і солдатських депутатів, тобто більшим, ніж представництво робітників.
Крім того, слід пам’ятати, що Оргбюро скликало не з’їзд населення, а саме з’їзд Рад – органів революційної диктатури трудящих. В селах України на момент скликання з’їзду (кінець листопада 1917 р.) таких Рад було менше і об’єднували вони меншу кількість людей, ніж у містах. Більшість сільських Рад в Україні була утворена лиш на початку 1918 р. Політична активність селянства, особливо сільської бідноти була значно меншою, ніж у робітників і солдатів. Це засвідчив і склад делегатів, що приїхали на заклик Центральної Ради. /144/
Контрольована українськими есерами „Селянська спілка” скликає одночасно Всеукраїнську Раду селянських депутатів, куди було запрошено по одному делегату від волості[41]. Всього в Україні тоді було понад 2000 волостей[42]. Аналогічним чином, очевидно, зробила і Всеукраїнська рада військових депутатів, скликавши до Києва представників українських військових частин і військових рад, що об’єднували за національною ознакою українців солдат і офіцерів. Підстави для такого припущення дають перш за все документи мандатної комісії з’їзду, де істориками виявлено чимало посвідчень від різних військових установ: унтер-офіцер Є.Цибан був делегований „гуртом солдатів-українців 39-го корпусного радіотелеграфічного відділення”, А.Горовенко – 7-м Туркестанським полком, І.Заярнюк – 10-ю сотнею полку імені Б.Хмельницького, Ф.Лисаченко – лазаретом 77-ї піхотної дивізії, Д. Жуков – командиром дивізійного обозу. Досить часто ці „делегати” не уявляли навіть, на який саме з’їзд вони їдуть, бо в їх документах стояло і “Всеукраїнський селянський з’їзд”, і „загальний український з’їзд” і просто „на з’їзд українців”[43].
Член мандатної комісії І Всеукраїнського з’їзду Рад Г.Галайда згадував, що мандати делегатів, направлених Центральною Радою, “такі рябіли: від авіачастини штабу округи, військового начальника, від начальника штабу та Звенигородської канцелярії…Але хто їх обирав, від якої кількості тощо – цього не було”[44]. Голова Оргбюро по скликанню І Всеукраїнського з’їзду Рад В.Затонський свідчив, що в мандатну комісію був поданий документ такого змісту: „Командирую на з’їзд свого джуру (денщика)”. Підпис: командир такої-то сотні українського полку хорунжий такий-то; печатка військової частини[45].
Всього на 4 грудня таких „делегатів” прибуло до Києва близько 2000, з них 670 – селян і 905 – військових. Тобто Центральну раду на цій підставі теж можна звинуватити в тому, що вона віддавала перевагу не селянам, а військовим. 6 грудня кількість „делегатів Всеукраїнського з’їзду рад” вже перевищила 2500[46].
8.3. Військова підготовка УЦР і більшовиків.
Водночас лідери Центральної Ради, скликаючи до Києва своїх прибічників, не могли не розуміти, що добровільно Облвиконком, Оргбюро і Мандатна комісія з’їзду Рад ніколи не погодяться визнати цих людей делегатами. Тому не випадково, що саме наприкінці листопада вірні Генеральному Секретаріатові війська розпочали роззброєння частин, де переважаючий вплив мали більшовики та ліві есери[47].
На той час більшість Київського гарнізону вже становили українізовані частини. Зокрема, 26 листопада 1917 р. у виборах до Всеросійських Установчих зборів взяло участь 36680 виборців гарнізону, з яких понад 19 тисяч – в українізованих частинах. Загальний розподіл голосів по гарнізону Києва виглядав таким чином: за блок УСДРП-УПСР – 46,4%, за більшовиків – 37%, за російських есерів – 7,1%[48].
В ніч на 30 листопада за наказом Генерального Секретаріату полки 1-ї української сердюцької дивізії підполковника Ю.Капкана оточили /145/ більшовицьки настроєні частини і раптовим ударом примусили їх скласти зброю. Близько 11 тисяч солдатів було вислано за межі України[49]. Центральна Рада у своїх газетах пояснювала необхідність цієї операції тим, що більшовики готували за допомогою цих військових частин повстання в Києві. Цю версію сприйняли і деякі історики[50].
Про підготовку повстання Київським Військово-революційним комітетом (ВРК) наприкінці листопада 1917 р. в нас є два авторитетних свідчення. Це спогади Євгенії Бош та члена ВРК прапорщика Івана Пуке. Спогади Є.Бош були написані раніше, ніж спогади І.Пуке, до того ж Є.Бош, як голова Південно-західного обкому РСДРП(б), була більш обізнана у військово-політичній обстановці в Києві на навколо нього. Євгенія Бош зокрема пише: „Ревком вирішив діяти самостійно. І, вважаючи, що збройне зіткнення із Центральною радою неминуче, прийняв постанову розробити низку заходів, задля того щоб у вирішальний момент не опинитися у пастці”. Серед цих заходів було й рішення викликати на допомогу частину 2-го гвардійського корпусу.
Ці рішення ревкому викликали протест п’яти членів Київського комітету більшовиків (Олександр Горвіц, Ісаак Крейсберг, Михайло Майоров, Ян Гамарнік, Дора Іткінд). Скликаний на їх вимогу партійний комітет на своєму засіданні після бурхливих дебатів схвалив дії ВРК, зокрема і план повстання, детально описаний у спогадах І.Пуке.
Проте, як свідчить Є.Бош, п’ятірка опозиціонерів домоглася скликання наступного дня, тобто 29 листопада, нового розширеного засідання Київського комітету більшовиків за участю райкомів та низового активу, яке більшістю в два голоси скасувало постанову ревкому про підготовку повстання і виклик частин 2-го гвардійського корпусу[51].
І.Пуке у своїх спогадах згадує лише одне засідання Київського комітету більшовиків, яке саме і схвалило план повстання. І.Пуке датує це засідання 29 листопада[52]. Цю версію приймає В.Солдатенко[53]. Однак І.Пуке не входив до складу Київського комітету більшовиків, тож його могли просто не запросити на друге засідання комітету, тому це друге засідання й не залишилось у нього в пам’яті.
Жодним словом не згадує про схвалений нібито план повстання і голова Київського ВРК Леонід Пятаков в листі-донесенні до ВРК при Ставці від 2 грудня 1917 р.: „Прихована боротьба між Центральною радою, чи, вірніше, її Генеральним Секретаріатом, і нами 30 листопада вилилася у відкриту. Перший крок було зроблено Генеральним Секретаріатом, що роззброїв наші частини й відправив їх у Росію.
В Києві зараз знаходиться близько двох дивізій українських військ, що до останнього часу підтримували Центральну раду.
Вступати з ними в бій було б безглуздям, не розколовши їх.
В даний момент серед них розкол уже є й підтримувати Центральну Раду проти Рад вони не будуть, а отже треба діяти вищою мірою обережно, щоби знову не об’єднати їх проти великоросів.”[54] /146/
Цілком слушно працівник Київського істпарту В.Манілов, коментуючи спогади І.Пуке, писав, що прибічники негайного повстання проти УЦР не врахували загально-політичної обстановки в Україні: ще не було Всеукраїнського радянського і партійного центру, повстання готувалося без участі робітничих організацій, силами лише військових частин одного Києва[55]. Дивує й те, що рішення про підготовку повстання було прийнято настільки пізно: 28-29 листопада, тобто за день чи два до призначеної дати. Та й сили були явно нерівні. За даними того ж І.Пуке 16 тисячам солдатів Центральної Ради ВРК міг протиставити лише 8,4 тисяч революційних солдатів і робітників Червоної гвардії[56].
Отже рішення розширеного засідання Київського комітету більшовиків скасувати повстання проти Центральної Ради, призначене на 30 листопада, було цілком правильним: необхідність українського Жовтня, необхідність Радянської влади в Україні ще не визріли у свідомості українських трудящих мас, а передчасні військові авантюри могли лише зашкодити цьому. Лев Троцький свого часу писав: „Військове втручання, як щипці акушера: застосоване своєчасно, воно може полегшити пологові муки; пущене в хід передчасно, воно може дати лиш викидень”[57].
Після одноденного страйку протесту, проведеного робітниками Києва 1 грудня, як пише Є.Бош, революційним силам довелося тимчасово капітулювати[58]. Перед відкриттям І Всеукраїнського з’їзду Рад Київ був цілковито під контролем військ Центральної Ради.
8.4. Відкриття Всеукраїнського з’їзду Рад в Києві.
Зранку 4 грудня 1917 р. керівництво УЦР починає направляти своїх делегатів до мандатної комісії для отримання мандатів на Всеукраїнський з’їзд Рад. Мандатна комісія відмовилася видавати мандати тим, хто прибув не за нормами представництва й не від Рад взагалі. Але посланці Центральної Ради, добре озброєні й напідпитку, вирішили інакше. „Кінчилося на тому, що годині о 12-й дня мандатній комісії довелося залишити приміщення…через вікно. Добре хоч, що не дуже високо було – півтора поверхи.
Бланки захопила розлютована юрба, що її під’южували провокатори. Вони почали роздавати бланки, кому бачили”[59]. Збройної сили, щоб припинити це свавілля, у Київської Ради робітничих депутатів вже не було: після роззброєння 30 листопада 1917 р. більшовицьки настроєних військових частин в місті залишалися тільки війська Центральної Ради.
О 5-й годині вечора 4 грудня 1917 р. в приміщенні Купецького зібрання мав відкритися І Всеукраїнський з’їзд Рад. Велика зала із колонами під мармур була заповнена делегатами, закликаними Центральною Радою, серед яких була лиш незначна кількість представників Рад робітничих і солдатських депутатів. Буржуазно-ліберальна газета „Киевская мысль” так описувала початок з’їзду:
„Ледве тільки більшовик Затонський, уповноважений на це оргбюро з’їзду, намагається відкрити засідання, як член ЦК Селянської спілки М.Стасюк проголошує: „Об’являю збори відкритими”. Затонський намагається /147/ щось сказати, але його слова заглушають сильний шум і крики „геть більшовиків”[60].
Сам Володимир Затонський згадував: „Тільки підійшов я до столу президії й промовив: „Товариші…”, як не накинеться на мене купа українських есерів… Стасюк, здоровий, грубий чоловічина, схопив мене ззаду за шию. Аркадій Степаненко, керівник Селянських спілок, вискочив наперед і, відштовхнувши мене ліктем, почав щось говорити про те, що з’їзд незаконний.
Все це тяглося кілька хвилин. Наелектризована маса, зчинивши неймовірний гамір, кинулася бити більшовиків.
Наші комітетчики стояли маленькою купкою під колонами за столом. Я боровся з лідерами, що напосідали на мене, а через величезний важкий стіл лізла осатаніла маса.
…Пам’ятаю, надто напосідав на мене якийсь рудобородий, від нього виразно тхнуло спиртовим перегаром. Через півтора роки я цю саме „бороду” зустрів на фронті, і її власник, соромлячись, підійшов до мене й сказав, що мене знає… Виявилося, що через три місяці після згаданого випадку він сам став більшовиком. Він же й розповів мені тоді, як їх тоді підпоювали та що їм казали в Центральній раді.”[61]
Як пише Є.Бош, керівництво Київського комітету і Головного комітету більшовиків України, як і Обласний виконком Рад Південно-західного краю, розуміли, що відкрити засідання з’їзду Рад за таких умов неможливо, але вони вважали, що відкласти чи перенести засідання при тому настрої делегатів Центральної Ради означало спровокувати криваву розправу над більшовиками та справжніми представниками Рад. Тому президія Обласного виконкому і Головного комітету більшовиків України вирішили відкрити приватну нараду, іншими словами, провести мітинг й спробувати вплинути на делегатів, зібраних УЦР.
В той час, як група збуджених гайдамаків насувалася на В.Затонського, що стояв біля трибуни, місця за столом президії почали займати лідери Центральної Ради. Далі згадує Євгенія Бош: „Не знаю, що я думала, але, побачивши всю цю мерзенну роботу Ради, я не відступила, злість закипіла до нестями, і, зробивши два кроки вперед, я звернулася до радівців, що сиділи за столом головуючого із викликом:
– Подивимось, як ви будете вчиняти самосуд над беззбройними представниками робітників і селян.
…Вмить запанувала гробова тиша. Ті, що зайняли місце в президії, завагалися і помахом руки заспокоїли „законний гнів народу”. Це був вирішальний момент. Центральна Рада не зважилася провести заздалегідь намічений план. Крикуни замовкли й далі майже не перебивали”.[62]
Нам невідомо, чи дійсно в когось з керівників УЦР був план розправи над більшовиками – інших доказів цього немає. Однак цей епізод якнайкраще ілюструє ступінь накалу, якої досягли стосунки більшовиків з Центральною Радою, і методи „підготовчої роботи” останньої. /148/
Після повідомлення В.Затонського про те, що сьогодні відкриття з’їзду не буде, а буде лиш нарада, слово взяв М.Порш. Він запропонував перерву для переговорів з представниками Обласного виконкому Рад. На цих переговорах представники УЦР запропонували Обласному виконкому відкрити з’їзд разом, включивши двох представників облвиконкому до складу президії з’їзду. Але Облвиконком відкинув цю пропозицію, погодившись лише відкрити нараду делегатів[63]. За даними “Киевской мысли”, до складу президії з’їзду обрали 9 українських есерів, 3 українські соціал-демократи і 1 меншовика[64].
Після перерви виступив знову В.Затонський: „Зі з’їздом вийшло непорозуміння. На нього з’їхалися делегати, які згідно виробленим Оргкомітетом нормам представництва не мають права на ньому бути із вирішальним голосом. Є, наприклад, на з’їзді представники окремих полків і навіть рот. Якщо ми їм надамо право вирішального голосу, то що скажуть ті полки, котрі своїх делегатів сюди не прислали? Для того, аби владнати непорозуміння, що виникли на грунті неправильного представництва, всі фракції погодилися під час перерви: перервати до завтра зайняття з’їзду й доручити мандатній комісії вдруге перевірити повноваження всіх делегатів”.
У відповідь М.Стасюк заявив, що більшовицька обласна Рада явно неправильним представництвом, даючи чисельну перевагу робітникам і солдатам над селянами, хотіла фальсифікувати волю українського народу, тому ЦК Селоспілки подбав про збільшення селянського представництва на з’їзді[65]. Після виступів ще декількох прибічників Центральної Ради, близько 10-ї вечора засідання було вирішено закрити із тим, щоб наступного дня зібратися о 14-й годині[66].
5 грудня в Оперному театрі відкрилося друге засідання з’їзду. Всі входи й виходи були зайняті військами УЦР. Саме представники останньої перевіряли мандати і вказували місця учасникам зібрання. „Вийшло, що ми є частиною з’їзду, який організує Центральна Рада”, – пише Є.Бош[67]. Відкрив засідання один з лідерів УЦР Микола Порш, який перше слово для екстреного повідомлення надав Симону Петлюрі. Він повідомив про ультиматум Ради Народних Комісарів, яка „не хоче визнати незалежність України і оголошує нам війну”. Це повідомлення було для київських більшовиків як грім серед ясного неба, бо тексту цієї телеграми РНК (Маніфесту від 4 грудня 1917 р.) вони не мали. „Яким же був наш подив, гіркота й обурення, коли Петлюра раптом оголошує телеграму Ради Народних Комісарів про оголошення війни Україні. Тут стало ясно, що ми програли повністю й на з’їзді нам робити більше нічого. На заклик Петлюри зал відповів грізним „Геть москалів з України!” – свідчить Є.Бош[68]. „Така заява викликала величезне обурення серед з’їздівської більшості, а нас поставила в дуже скрутне становище, бо тексту телеграми ми ще не знали й взагалі до такого кроку петербурзьких товаришів підготовлені ще не були”, – згадував Г.Лапчинський[69].
За даними „Робітничої газети” (органу УСДРП), перше слово взяв А.Степаненко, який від імені фракції УПСР заявив, що його фракція ухвалила /149/ вважати це зібрання з’їздом, а не нарадою, як пропонували більшовики. М.Порш підтримав цю заяву, однак запропонував з’їздові „ствердити це після обговорення ультиматуму РНК, щоб більшовики, які не погоджуються із такою ухвалою, не мали підстав покидати збори”.
Більшовик Василь Шахрай пояснив, чому більшовики не можуть визнати нараду з’їздом і перерахував список тих Рад представники яких відмовилися визнати ці збори з’їздом. „Після цього, – пише „Робітнича газета”, кілька делегатів спростовує заяву т. Шахрая відносно декількох Рад, як от Харківська губернська селянська Рада, Летичівська, Чернігівська і ін.”[70]. Харківська губернська селянська Рада, вочевидь, була обрана на Харківському губернському з’їзді Рад, в якому до січня 1918 р. переважали праві есери, які підтримували Центральну Раду[71]. Але під заявою 124-х (чи точніше 127) делегатів, що на знак протесту залишили з’їзд в Києві, стоять підписи представників Харківської, Чернігівської та Летичівської Рад робітничих і солдатських депутатів, які, очевидно, й мав на увазі В.Шахрай. Від Летичівської Ради це, зокрема, був більшовик з 1905 р. робітник А.Ф.Секач[72].
Далі „Робітнича газета” (від 8 грудня 1917 р.) описувала так:
„Голосуванням збори ухвалюють пропозицію т. Порша, і після читання ноти УНР та РНК (так в тексті. – А.З.) перше слово надається більшовикам. Його бере т. Шахрай.
– Товариші й громадяни! – говорить він. – Я ще раз зазначаю, що ми вважаємо цей з’їзд не з’їздом, а нарадою чи краще мітингом (протести). І перед цією нарадою я мушу зазначити позиції, яких дотримується наша фракція в справі ультиматуму.
Цей ультиматум, на нашу думку, є непорозумінням, яке мусимо зліквідувати без пролиття крові…”
О.П.Юренко, процитувавши одну цю фразу, стверджує, що вся промова В.Шахрая засвідчила лише його особисту позицію, а не позицію його партії[73]. Послухаємо, що говорив далі сам В.Шахрай:
„Рада Народних Комісарів в ультиматумі вказала на признання Української Народної Республіки. В тім документі на Україну чи українців нападу нема. Справа стоїть інакше, як тут представляється.
…Під час цієї пролетарської революції ніхто не може зоставатися посередині. Кожен мусить пристати або до робітників і селян, або до поміщиків і капіталістів, інтереси яких боронить Каледін на Дону. Пропуск Генеральним Секретаріатом козачих частин – це певна допомога Каледінові, не на словах, а на ділі. Роззброєння великоруських частин було гіркою образою для великоруських солдатів і тим клином, що вбитий нині між українську й неукраїнську демократію. Це вина тої політики, яку проводила Центральна Рада.
Генеральний Секретаріат хоче центральної влади – однорідної, соціалістичної. Він хоче її федеральної. Очевидно, отже й Дон мусить дати йому соціаліста… Такий, заснований за допомогою Каледіна, центральний уряд не передасть землі селянам, не дасть демократичного миру. /150/
Ми будемо боротися з буржуазною політикою Центральної Ради за повний успіх революції . Але цей ультиматум ми вважаємо непорозумінням. Та частина російської соціал-демократичної партії більшовиків, що живе на Україні, вживе всіх заходів, щоб це непорозуміння закінчилося миром. Між російською і українською демократією не може бути ворожнечі”[74].
Якщо порівняти цей виступ із обговоренням ультиматуму на обласному партійному з’їзді більшовиків та резолюцією цього з’їзду, то можна дійти висновку, що більшість учасників партійного з’їзду думали так само, як і В.Шахрай: хоч вони і вважали ультиматум несвоєчасним чи результатом поганої інформованості в Петрограді, але в цілому провину за цей конфлікт покладали саме на Центральну Раду і однозначно стояли на боці РНК. Проте резолюція з’їзду більшовиків і сам ультиматум все ж оцінює позитивно: „Не українському народові, а контрреволюції, що причаїлася та ховається за Генеральним Секретаріатом, оголошено війну”; „українських соціал-шовіністів, соціал-націоналістів, що вносять розбрат між братами робітниками, солдатами і селянами, українська робітничо-селянська демократія мусить позбавити довіри”[75].
Але тут слід врахувати, що, виступаючи вранці 5 грудня на з’їзді Рад, В.Шахрай ще не бачив тексту ультиматуму РНК, а пояснював позицію більшовиків, виходячи із щойно почутого виступу С.Петлюри. „Довелося нам експромтом одбиватися від нападів наших противників, і від імені нашої фракції виступив Шахрай. Його енергійна промова, виголошена українською мовою, справила, безумовно, певне враження”, – пише Г.Лапчинський[76].
Обговорення ж на обласному партійному з’їзді відбувалося, вочевидь, ввечері 5 грудня, коли більшовики вже мали на руках текст ультиматуму РНК і могли більш докладно із ним ознайомитись та виробити власну позицію. Й нарешті, якщо особисті погляди В.Шахрая суперечили позиції більшості членів партії в Україні, то як могли його обрати до Головного комітету більшовиків України, як могли йому доручити виступати від імені фракції більшовиків на Всеукраїнському з’їзді Рад в Києві та в Харкові?
5 грудня 1917 р. на з’їзді Рад в Києві після виступу В.Шахрая пролунали промови С.Петлюри про те, як більшовики посилають війська „проти нас”, та В.Винниченка, що розповів про страждання під владою РНК „нещасної Великоросії” та закликав не вірити „Шахраєві та різним шахраям”[77].
Слідом за Винниченком, як пише „Народна воля” від 6 грудня 1917 р., слово взяв більшовик Іван Кулик, який вимагав, „щоб було зараз же вирішено питання: чи це є правосильний з’їзд, чи нарада”. Президія цього питання на голосування не поставила і більшовики залишили збори[78]. За свідченням Ю.Медведєва, І.Кулик виголосив заяву фракції більшовиків про те, що вони змушені залишити з’їзд, бо його склад фальсифіковано[79]. Очевидно саме виступ І. Кулика мала на увазі Є.Бош, коли писала: „Наш представник отримав слово для заяви й після прочитання декларації запропонував делегатам з’їзду Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів перейти в інше приміщення”[80]. /151/
Після цього із аналогічною заявою виступив від фракції лівих російських есерів делегат від Полтавської Ради Євген Терлецький, разом із яким пішли ліві есери. Невдовзі до них приєдналися п’ять лівих українських соціал-демократів на чолі із Юхимом Медведєвим[81]. Судячи з того, що до першого ЦВК Рад України був обраний один меншовик-інтернаціоналіст – член виконкому Київської Ради робітничих депутатів Леонід Слуцький (Ератов)[82], заклик більшовиків залишити ці збори підтримали й делегати Всеукраїнського з’їзду Рад меншовики-інтернаціоналісти.
Не можна погодитись із думкою В.Ф.Солдатенка, ніби „поодинокі більшовики, що залишилися на зібранні з інформаційною метою, солідаризувались з різко негативними оцінками ультиматуму РНК Українській Раді”[83]. Виступ В.Шахрая на засіданні з’їзду 6 грудня 1917 р. навпаки свідчить про те, що він відкоригував свою позицію відповідно до рішення обласного партійного з’їзду в бік підтримки дій РНК:
„Всі попередні промовці, в тім числі і генеральні секретарі, були добрими агітаторами за більшовикіВ.Винниченко казав: „Що ми маємо робити, коли Донові подобається Каледін?” А Мазуренко казав, що на Дону меншість козаків, а більшість українців, котрі бажають прилучитись до України. Та Генеральний Секретаріат замість того, щоб визволяти тих українців, робить згоду з Каледіним. („Провокація!” – чуються крики. Піднімається на кілька хвилин гамір).
…Коли я вчора казав, що ультиматум є непорозумінням, то після промов генеральних секретарів я кажу, що він був не зовсім непорозумінням, бо генеральні секретарі братаються з Каледіним”. („А ти з Вільгельмом!” – чуються крики. Гамір. Свист…)”[84]
Попри крики, гамір і свист прибічників Центральної Ради більшість делегатів від Рад України таки підтримали заклик більшовиків і залишили це зборище. Значна заслуга в цьому належить безперечно і В.Шахраю. Навіть серед тих, хто залишився в залі, при голосуванні за резолюцію „Про ультиматум” проти було подано два голоси, утрималося 19[85]. До них, вочевидь, належали представники лівого крила УПСР, як-от делегат від Полтавської Ради робітничих і солдатських депутатів Левко Ковалів. До тих делегатів, що пішли з київскьго з’їзду, „ліві українські есери (майбутні боротьбисти)… не прилучилися, хоча й цілком вже стояли на радянській платформі. Вони думали, що їм пощастить розкласти ту масу, що зосталася на боці Центральної Ради – вони зосталися в Києві й працювали самостійно”[86].
Ті, що пішли, зібралися 6 грудня в Будинку професійних спілок. Саме там, очевидно й було прийнято резолюцію із протестом проти “нечуваного насильства української буржуазії та її прислужників над повноважними органами революційної демократії України – Радами робітничих, солдатських і селянських депутатів”. Цю резолюцію, напевно, й має на увазі Є.Бош, коли пише: “одностайно прийняли рішення про нещадну боротьбу із Центральною радою та негайний вибір Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету”[87]. /152/
Під текстом цієї резолюції стоять підписи представників 49 Рад та солдатських комітетів (див. табл. 9). “Известия ВРК 7-й армии” № 16 від 15 грудня 1917 р., надрукувавши цю резолюцію українською мовою, додають до цього списку ще одного делегата від Луцької Ради[88]. М. Данилевський 15 грудня в Харківській Раді заявив, що залишили з’їзд і брали участь у нараді на кінець її делегати від 66 Рад[89]. Таку ж цифру називав В.Затонський в анкеті делегата ІІІ Всеросійського з’їзду Рад (10-18 січня 1918 р.)[90].
Ці розходження в цифрах обумовлені очевидно тим, що остаточний текст резолюції складався вже в Харкові, куди змогли переїхати не всі делегати, що пішли зі з’їзду в Києві. Загальне число делегатів, що підписали протест, становить 127. В.Шахрай вважав, що залишили петлюрівський з’їзд близько 150 делегатів[91]. На вечорі спогадів членів першого ЦВК Рад України, що пройшов під час 8-ї Всеукраїнської конференції КП(б)У в травні 1924 р., називали цифру 200 делегатів[92].
Є.Бош згадувала, що під кінець наради в Будинку профспілок прийшла група селянських депутатів (представників селянських спілок) із заявою, що вони вирішили розірвати із Центральною Радою й просять дозволити їм бути присутніми на з’їзді Рад робітничих і солдатських депутатів. Делегати з’їзду гаряче привітали їх рішення і постановили надати їм дорадчий голос на з’їзді Рад України[93].
Чутки про те, що Центральна Рада збирається арештовувати більшовиків, підштовхнули делегатів, що зібралися в будинку спілок, прийняти рішення про переїзд з Києва до Харкова, аби продовжити там роботу як повноважний з’їзд Рад України. Пропозицію про такий переїзд внесли делегати від Харківської Ради робітничих і солдатських депутатів більшовик Микола Данилевський та лівий український соціал-демократ Юхим Медведєв[94].
Своєрідний коментар до цього рішення подає Я.Тинченко: „Постає питання, а чому кияни обрали Харків, місто, яке не дуже лояльно ставилося до Києва? Справа в тому, що вже в ніч з 21 на 22 грудня (з 8 на 9 за ст.ст. – А.З.) до Харкова прибули російські загони Раднаркому Сіверса та Ховріна, під захист яких і втекли більшовики Києва”[95].
По-перше, загін Р.Ф.Сіверса прибув до Харкова не в ніч на 9, а 6 грудня 1917 р.[96] Ще до його прибуття, того ж таки 6 грудня командир розташованого в Харкові 30-го запасного полку більшовик М.Руднєв відправив донесення в штаб Московського військового округу, до якого належала тоді Харківська губернія: „В Харкові становище загострилося до останнього ступеню. Українці мають намір роззброїти радянські частини військ та Червону гвардію, але в них не вистачає сил, тому вони зараз намагаються сконцентрувати в місті свої сили. Ми думаємо захищатися й сподіваємося, що Радянська влада в Харкові похитнута не буде”[97].
По-друге, якщо більшовики Києва навіть про маніфест РНК від 4 грудня 1917 р., відправлений до Києва телеграфом, дізналися лише через день, то звідки вони могли 6 грудня знати, що в той же день до Харкова прибуде загін Р.Сіверса? Абсурдність цієї гіпотези Я.Тинченка очевидна. /153/ Отже немає жодних підстав не довіряти свідченню Є.Бош, яка пояснює рішення перенести з’їзд Рад до Харкова тим, що Харків – „це пролетарський центр України, де робітники чудово озброєні і зможуть вчинити опір Центральній раді”[98].
Про те, наскільки підготовленим було це рішення, свідчить той факт, що в Облвиконкомі Рад Південно-західного краю і ГКСДУ не було навіть грошей на переїзд до Харкова такої кількості делегатів. „Цілком випадково у одного з делегатів – тов. Любинського з Сосниці – найшлася досить значна на той час сума, і він позичив її Головному Комітетові для з’їзду”. В вагонах 3-го класу, не маючи місця не тільки де спати, а й іноді навіть де сидіти, ввечері 7 грудня делегати з’їзду Рад України виїхали до Харкова[99].
Таким чином, керівництво Центральної Ради, яке спершу заперечувало саму потребу Всеукраїнського з’їзду Рад, дізнавшись про намір більшовиків утворити на цьому з’їзді всеукраїнський радянський центр, по суті робітничо-селянський уряд України (за прикладом Ради Народних Комісарів у Росії), вжило всіх заходів, аби підтасувати склад делегатів цього з’їзду на свою користь. Значно полегшили це завдання три фактори. По-перше, це роззброєння в ніч на 30 листопада 1917 р. в Києві всіх революційно налаштованих військових частин, що дозволило прибічникам УЦР розгромити мандатну комісію з’їзду. По-друге, більшість Рад Півдня та Сходу України, представляючи русифікований міський пролетаріат, не розуміли значення всеукраїнського об’єднання пролетарських сил і тому фактично бойкотували Всеукраїнський з’їзд Рад в Києві. По-третє, несподіванкою для більшовиків України став ультиматум РНК від 4 грудня 1917 р., який хоч тимчасово, але штовхнув таки частину селянських делегатів в обійми націоналістів.
Однак, відверто реакційна політика лідерів Центральної Ради, що продовжувала фактично спроби уряду Керенського зупинити робітничо-селянську революцію, на фоні рішучого здійснення вимог робітників, селян і солдатів більшовицьким урядом у Росії (ліквідація поміщицького землеволодіння, початок мирних переговорів на фронті, 8-годинний робочий день та робітничий контроль у промисловості тощо) обумовила те, що більшість делегатів від Рад України, які приїхали до Києва, залишили з’їзд прибічників Центральної Ради й перенесли засідання Всеукраїнського з’їзду Рад до Харкова. Важливу роль у цьому зіграла й особиста мужність і самовідданість лідерів Головного комітету більшовиків України Євгенії Бош і Василя Шахрая. На їх заклик справжні делегати від Рад робітничих, солдатських і частково селянських депутатів України засудили контрреволюційну політику Центральної Ради, що об’єктивно встала на захист інтересів поміщиків та капіталістів України та Росії, і вирішили утворити замість УЦР новий орган влади – Центральний Виконавчий Комітет Рад України. Хоч рішення про перенесення з’їзду до Харкова було прийнято експромтом, але подальші події показали правильність такого кроку. /154/
Примітки
[1] Дорошенко Д.І. Мої спомини про недавнє минуле (1914-1918) // УІЖ. – 1993. – №1. – С. 134.
[2] Винниченко В. Відродження нації. – Ч.2. – К.,1990. – С.76.
[3] Дорошенко Д. Історія України. 1917-1923 рр. – Т. 1. – Нью-Йорк, 1954. – С. 188-189; ПВЖСР – Т. 1. – С. 223.
[4] УЦР. – Т. 1. – С. 444-445.
[5] Боротьба за владу Рад на Поділлі. Зб. док і мат. – Хмельницький, 1957. – С.188, 191.
[6] К истории борьбы крестьянства Правобережной Украины против Временного правительства и Центральной рады // Красный архив. – 1941. – №2. – С. 83,96.
[7] Клеванский А.Х. Чехословацкие интернационалисты и проданный корпус. – М., 1965. – С. 139. Автор датує вказане Положення 27 жовтня 1917 р., але це вочевидь помилка, бо тоді ще самої УНР не існувало.
[8] УЦР. – Т. 2. – С. 60,72.
[9] Клеванский А.Х. Указ.соч. – С. 142-145.
[10] ПВЖСР. – Т. 1. – С. 224.
[11] Хміль І.В. Аграрна революція в Україні: березень 1917 – квітень 1918 рр. – К., 2000. – С. 51-56.
[12] 1917 год на Киевщине. – К., 1928. – С. 447.
[13] УЦР. – Т. 2. – С. 113,128-130.
[14] Андрусишин Б.І. Робітнича політика українських урядів (1917-1920). Автореф. дисс….докт. іст. наук. – К., 1997. – С. 29.
[15] Иткинд Д.И. Из воспоминаний о работе Киевской большевистской организации в 1917 г. //Из истории Октябрьской революции в Киеве. – К., 1927. – С.101.
[16] УЦР. – Т. 2. – С. 124, 134-137; Галаган М. З моїх споминів. – К., 2005. – С. 333.
[17] 1917-й год на Киевщине. – С. 357-359.
[18] ХХГ. – С. 264.
[19] Гарчева Л.П. Росія і Україна: від політичної конфронтації до збройного конфлікту //Українська революція: 1917 – початок 1918 рр.: проблеми, пошуки, узагальнення. – Запоріжжя, 1998. – С. 251; Верстюк В.Ф. Українська Центральна Рада: Навч. пос. – К., 1997. – С. 221; Литвин С. Суд історії: Симон Петлюра і петлюріана. – К., 2001. – С. 123.
[20] Смолинчук А.И. Большевики Украины в борьбе за Советы. – Львов,1969. – С. 197; Бойко О.Д. Політичне протистояння Української Центральної Ради і більшовиків (жовтень – грудень 1917 р.) // УІЖ. – 2003. – №4. – С. 19.
[21] 1917-й год на Киевщине. – С. 532.
[22] ПВЖСР. – Т. 1.- С. 248.
[23] Складено за: Гамрецький Ю.М., Тимченко Ж.П., Щусь О.Й. Ради України в 1917 р. (липень – грудень 1917 р.). – К., 1974. – С. 184-189; Гамрецкий Ю.М., Тимченко Ж.П., Щусь О.И. Триумфальное шествие Советской власти на Украине. – К., 1987. – С. 226-227.
[24] Бош Е.Б. Год борьбы. – К., 1990. – С. 130.
[25] Тригуб П.М. Питання радянського будівництва на губернських і повітових з’їздах Рад України (листопад 1917-березень 1918) // Питання історії народів СРСР. – Х., 1971. – Вип. 12. – С. 14, 135-138. /155/
[26] Тригуб П.М. Про кількість, партійний та соціальний склад Рад України в грудні 1917 – квітні 1918 рр. // УІЖ. – 1972. – №1. – С. 110-118.
[27] ПВЖСР. – Т. 1.- С. 250-252.
[28] ВОСР. – Т. 2. – С. 550-552.
[29] Гамрецький Ю.М., Тимченко Ж.П., Щусь О.Й. Ради України в 1917 р. (липень – грудень 1917 р.). – К., 1974. – С. 282.
[30] ХХГ. – С. 334.
[31] ВЖГВУ. – С. 466.
[32] Там само. – С. 429.
[33] Складено за: ВОСР. – Т. 2. – С. 565-567.
[34] Якименко М.А. Земельна оренда на Україні в період капіталізму // УІЖ. – 1991. – №2. – С. 58; Щербаков В.К. Жовтнева революція і роки громадянської боротьби на Чернігівщині. – Чернігів, 1927. – С. 35.
[35] Октябрь в Екатеринославе. Сб. док. – Днепропетровск, 1957. – С. 228.
[36] Гамрецький Ю.М., Тимченко Ж.П., Щусь О.Й. Вказ. праця. – С. 290.
[37] Рибалка І.К. Харків у часи революції і громадянської війни //Історія міста Харкова ХХ ст. – Х., 2004. – С. 163.
[38] „Робітнича газета” №195. – 28 листопада 1917 р. Цит за: Божко О.А. Періодична преса органів українських партій 1917 р. про з’їзд Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів 4-6 грудня 1917 р. // Вісник Академії праці та соціальних відносин. – 2003. – №1 (20). – С. 117.
[39] Бойко О.Д. Політичне протистояння Української Центральної Ради і більшовиків (жовтень – грудень 1917 р.) // УІЖ. – 2003. – №4. – С. 19.
[40] БЗВСК. – С.440-442; ВОСР. – Т. 2. – С. 550-552.
[41] Борьба трудящихся Черниговщины за власть Советов (1917-1919). Сб. док. и мат. – Чернигов, 1957. – С. 52-53.
[42] ВЖГВУ. – С. 473.
[43] Гамрецький Ю.М., Тимченко Ж.П., Щусь О.Й. Вказ. праця. – С. 294-295; Божко О.А. Архівні документи про І Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів //Вісник Академії праці та соціальних відносин. – К. 2003. – №2 (21). – С. 209-211.
[44] Галайда Г. Жовтень – Січень (Спогади) //Життя й революція. – 1928. – №11. – С. 95.
[45] С.Ш. Из истории Соввласти на Украине // ЛР. – 1924. – №4. – С. 167; Затонський В. Уривки з спогадів про українську революцію // ЛР. – 1929. – №4. – С. 155.
[46] УЦР. – Т. 1. – С. 579. Прим. 387; С. 510.
[47] 1917-й год на Киевщине. – С. 412.
[48] Кичий И.В. Борьба за власть Советов на Правобережной Украине. – Львов, 1986. – С. 74, 76, 77.
[49] 1917-й год на Киевщине. – С. 415; Гарчев П.І. Червона гвардія України в Жовтневій революції. – Х., 1969. – С. 190.
[50] Бойко О.Д. Вказ. праця. – С. 20.
[51] Бош Е.Б. Год борьбы. – С. 83-84.
[52] Пуке И. Военно-Революционный комитет и Октябрьское восстание // Из истории Октябрьской революции в Киеве. – К., 1927. – С. 77.
[53] Солдатенко В.Ф. Українська революція. – С. 377.
[54] ВРКДА. – С. 412.
[55] Пуке И. Указ. соч. – С. 69-71. /156/
[56] Там же. – С. 72, 74.
[57] Троцкий Л.Д. Преданная революция. – М., 1991. – С. 175.
[58] Солдатенко В.Ф. Вказ. праця. С.378; Бош Е.Б. Указ. соч. – С. 85.
[59] Затонський В. Вказ. праця. – С. 155; Бош Е.Б. Год борьбы. – С. 123.
[60] Всеукраинский съезд Советов // ЛР. – 1928. – №1. – С. 267.
[61] Затонський В. Вказ. праця. – С.156.
[62] Бош Е.Б. Год борьбы. – С. 382, 124-125.
[63] Там же. – С. 125.
[64] Всеукраинский съезд Советов. – С. 267.
[65] Там же. – С. 268.
[66] УЦР. – Т. 1. – С. 502-503.
[67] Бош Е.Б. Год борьбы. – С. 126.
[68] Там же. – С. 126-127, 383; 1917-й год на Киевщине. – С. 436.
[69] Лапчинський Г. З перших днів Всеукраїнської Радянської влади // ЛР. – 1927. – №5-6. – С. 63.
[70] УЦР. – Т. 1. – С. 503.
[71] Тригуб П.М. Питання радянського будівництва на губернських і повітових з’їздах Рад України (листопад 1917-березень 1918) – С. 14.
[72] ВОСР. – Т.2. – С.566-567; Кучменко Б.А. Новые страницы революционной деятельности рабочих-партийцев Киевского Арсенала (1905-1907) // Актуальные проблемы исследования биографий пролетарских революционеров. Тез. докл. и сообщ. – Николаев, 1988. – Ч. 2. – С. 280.
[73] Юренко О.П. Василь Шахрай: сторінки життя й діяльності. Світогляд. Доля // УІЖ. – 1995. – №1. – С. 70.
[74] УЦР. – Т. 1. – С. 503 (За „Робітничою газетою” від 8.12.1917); Всеукраинский съезд Советов. – С. 291 (По „Киевской мысли” от 8.12.1917).
[75] Областной съезд РСДРП(б) // ЛР – 1926. – №5. – С. 83-85, 88.
[76] Лапчинський Г. Вказ. праця. – С. 63.
[77] Там само. – С. 64; УЦР. – Т. 1. – С. 504-506.
[78] УЦР. – Т. 1. – С. 579. Прим. 394.
[79] Медведєв Є.Г. З Харкова до Києва і назад // ЛР. – 1928. – №1. – С. 244.
[80] Бош Е.Б. Год борьбы. – С. 127.
[81] С.Ш. Из истории Совласти на Украине. – С. 170; Усенко І.Б. Волелюбний дух Євгена Терлецького // Реабілітовані історією. – К., Полтава, 1992. – С. 220.
[82] С.Ш. Указ. соч. – С. 173; Дорошенко Д. Вказ. праця // УІЖ. – 1993. – №4-6. – С. 83, 85; Бош Е.Б. Год борьбы. – С. 249. Думка деяких радянських істориків, ніби це був кримський більшовик Антон Слуцький нічим не обгрунтована (ВЖГВУ. – С. 520). Жодного представника Криму на І Всеукраїнському з’їзді Рад не було. Навіть за ІІІ Універсалом територія Криму не входила до складу УНР.
[83] Солдатенко В.Ф. Українська революція. – С. 393.
[84] УЦР. – Т. 1. – С. 507-508.
[85] Божко О.А. Періодична преса органів українських партій 1917 р. про з’їзд Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів 4-6 грудня 1917 р. // Вісник Академії праці та соціальних відносин. – 2003. – №1 (20). – С. 115.
[86] Юренко О.П. Левко Борисович Ковалів // УІЖ. – 1993. – №1. – С. 97.
[87] Бош Е.Б. Год борьбы. – С. 127; ВОСР. – Т. 2. – С. 565-567.
[88] Боротьба за владу Рад на Поділлі. Зб. док і мат. – С. 215.
[89] ВОСР. – Т. 2. – С. 597. /157/
[90] Гамрецький Ю.М., Тимченко Ж.П., Щусь О.Й. Вказ. праця. – С. 299.
[91] Скоровстанский В. Революция на Украине. – Саратов, 1919. – С. 32.
[92] С.Ш. Указ. соч. – С. 170.
[93] Бош Е.Б. Год борьбы. – С. 127-128.
[94] Скоровстанский В. Указ. соч. – С. 32; Лапчинський Г. Вказ. праця. – С. 65.
[95] Тинченко Я. Перша українсько-більшовицька війна. – К., Львів, 1996. – С. 32.
[96] Антонов-Овсеенко В. А. Записки о гражданской войне. – Т. 1. – М., 1924. – С. 28; Любимов И.Н. Революция 1917 г. Хроника. – Т. 6. – М., 1930. – С. 310.
[97] Игнатов А.Ф. Борьба большевиков Харькова за упрочение в городе Советской власти в 1917 г. // Вопросы истории СССР. – Х., 1989. – Вып. 34. – С. 17.
[98] Бош Е.Б. Год борьбы. – С. 127.
[99] Лапчинський Г. Вказ. праця. – С. 65.
Глава 9.
Народження Української Радянської влади (харківський період)
9.1. Військово-політична ситуація в Харкові в листопаді – грудні 1917 р.
Вранці 8 грудня 1917 р. делегати І Всеукраїнського з’їзду Рад прибули до Харкова. „Коли потяг підійшов до Харкова, перше, що ми побачили, виходячи з вагону, був ешелон революційних військ, що прибув з Петербургу під командою тов. Сіверса, як авангард експедиційного загону, що його вів проти реакційного Дону тов. Овсієнко-Антонов. Це відразу піднесло нам настрій, дало нам відчути поновлений зв’язок із нашими товаришами в центрі Революції, з петербурзьким пролетаріатом”, – згадував Г.Лапчинський[1].
Як опинилися в Харкові революційні загони з Петрограду? Яку роль вони відіграли у встановленні тут Радянської влади? Більшість радянських істориків встановлення Радянської влади в Харкові тісно пов’язували із прибуттям північних революційних загонів Р.Сіверса та Н.Ховріна, які разом із харківськими червоногвардійцями 8-9 грудня зайняли вокзал, телеграф, телефонну станцію та роззброїли 29-й автоброньовий дивізіон[2].
Із критикою цієї версії виступив В.В.Фарсобін. Він вважає, що пов’язувати встановлення Радянської влади в Харкові із прибуттям революційних загонів із Росії означає підтримувати великодержавно-шовіністичну точку зору М.Муравйова: „Ми принесли на багнетах своїх військ владу Рад”. В.В.Фарсобін наводить слова члена Харківського комітету РСДРП(б) Давида Ерде: „Правильніше буде вважати харківським Жовтнем фактичне захоплення влади, що слід віднести до моменту роззброєння українських частин”, однак тут же намагається їх заперечити таким аргументом: якщо допустити зв’язок між встановленням Радянської влади і роззброєнням українських частин, то доведеться визнати, що Радянська влада в Харкові була встановлена лише 28 грудня 1917 р.[3] Хоч В.В.Фарсобін і вважає це припущення абсолютно неймовірним, але, як ми побачимо далі, воно таки має в собі раціональне зерно.
На думку самого В.В.Фарсобіна, Радянська влада в Харкові була фактично встановлена 24 листопада 1917 р. Після перевиборів Харківської Ради робітничих і солдатських депутатів 19-21 листопада 1917 р. більшість у її виконкомі отримали більшовики та ліві есери. На першому засіданні новообраного виконкому 24 листопада головою його був призначений лідер харківських більшовиків Артем (Федір Сергєєв)[4].
Проте, як свідчать харківські газети та інші документи того часу, вища військова влада в Харкові на той час належала Військово-революційному комітетові, сформованому 26 жовтня 1917 р. з представників усіх соціалістичних партій і громадських організацій. До складу Бюро ВРК (“дев’ятки”) тоді увійшло два більшовики, два лівих есери, два члени УСДРП, два члени УПСР і один меншовик-інтернаціоналіст. Головою ВРК Харкова був обраний український есер Опанас Сіверо-Одоєвський, голова Ради /159/ Слобідської України, а його заступником (товаришем) – більшовик Артем. ВРК визнав ліквідацію Тимчасового уряду, але не визнав влади Ради Народних Комісарів, заявивши про своє підкорення Центральній Раді[5].
Саме цей ВРК призначив 6 листопада 1917 р. начальником харківського гарнізону члена УСДРП прапорщика М.Чеботарьова (Чеботаріва), пізніше начальника охорони С.Петлюри, якого самі петлюрівці називали „Малютою Скуратовим”[6]. Постанову ВРК про призначення М.Чеботарьова підписав до речі товариш голови ВРК Артем[7].
Тодішню ситуацію в Харкові яскраво змальовують спогади більшовика залізничника К.М.Гулого: „В Харкові тоді не було жодної влади. Меншовики та есери були у повній розгубленості, а більшовики не наважувалися взяти владу… Коли Дума обговорювала питання, чи треба брати владу в місті, чи ні, в той же час засідала Рада (Харківська Рада робітничих депутатів. – А.З.), вирішуючи те ж саме питання”. „В Харкові переворот розпочався фактично тоді, коли прибув загін Антонова”[8].
Тодішній голова завкому харківського заводу „ВЕК”, член міського комітету РСДРП(б) Купріян Кіркіж писав: „У маси членів партії – робітників була схильність до захоплення влади. Верхівка, які керували організацією, вагалися. Рухимович (член Харківського комітету більшовиків. – А.З.) навіть поставив питання про те, чи зуміють вони справитися. „Візьмемо владу, – казав Рухимович, – але я боюся, що в нас немає сили, ми не зуміємо справитися”. Ми заключили компроміс з меншовиками…”[9]
Але невдовзі хвилі революції докотилися й до харківських обивателів. В ніч з 19 на 20 листопада з тюрми у містечку Бихов під Могильовим втік колишній главковерх генерал Лавр Корнілов. У супроводі вірних офіцерів, батальйонів ударників та туркмен-текінців, що ледь розуміли російську й були сліпим знаряддям офіцерів, Л.Корнілов намагався пробитися на Дон до генерала Каледіна, через Ворожбу – Суми – Білгородх10ї.
В цей час в районі Ворожби діяв невеликий червоногвардійський загін унтер-офіцера 30-го запасного піхотного полку Г.М.Кривоноса. Цей полк стояв у Харкові й був під впливом більшовиків, а його командир прапорщик Микола Руднєв направив Г.М.Кривоноса на північ Харківської губернії із розвідувальною метою.
22 листопада червоногвардійці Кривоноса повідомили М.О.Руднєва, що з Ворожби на Суми – Білгород просувається загін корніловців загальною чисельністю 3000-4000 бійців. Для організації дій проти корніловців Харківський ВРК створив „п’ятірку”, якій було підпорядковано всі військові сили міста. До неї увійшли: двоє українських есдеків, один лівий есер та двоє більшовиків (член харківського комітету РСДРП(б) Михайло Рухимович та начальник Харківської Червоної гвардії Олександр Беленкович). Ця „п’ятірка” направила під Білгородд проти ударників зведений революційний загін, куди війшли як більшовизовані, так і українізовані частини: одна рота з солдатів 30-го полку (комроти прапорщик Н.Глаголєв), ще три – червоногвардійці Харкова (командири рот – Пузир, І.Минайленко, І.Мирошниченко), 4-й артдивізіон, батальйон 1-го саперного полку, 7-а рота /160/ 232-го полку, зведена рота українських полків. Очолив загін, за одними даними, керівник військової організації Харківського комітету більшовиків прапорщик 30-го полку Сергій Петриківський, за іншими – О.М.Беленкович. 23 листопада загін С.Петриковського виступив з Харкова на Білгород. Більшу частину 30-го полку на чолі із М.Руднєвим була направлена на Суми. Всього Харківський ревком відрядив проти Корнилова близько 6 тисяч бійців[11].
24 листопада в Білгороді загін С. Петриковського зустрів прибулі з півночі загони Івана Павлуновського та Ніколая Ховріна. Разом із ними 25 листопада біля станції Томарівка харківські червоногвардійці розгромили корніловців. Сам Л.Корнілов втік на Дон[12].
Саме в Білгороді харківські більшовики й розповіли командирам російських революційних загонів Н.Ховріну та Р.Ф.Сіверсу, який на чолі зведеного загону прибув 1 грудня до Білгорода, про становище в Харкові й домовилися про спільні дії проти реакційних сил у самому Харкові[13]. Отже харківські червоногвардійці першими вступили на територію Росії для боротьби із контрреволюцією і вступили туди за наказом Харківського ВРК[14].
Тим часом на початку грудня 1917 р. начальник харківського гарнізону М.Чеботарьов видає наказ про роззброєння і розпуск 30-го запасного полку – найбільшої військової опори більшовиків у місті. Але зробити це так легко, як роззброїли більшовицькі частини в Києві 30 листопада, харківські прибічники Центральної Ради не змогли. 4 грудня солдатська секція Харківської Ради висловила рішучий протест проти цього наказу М.Чеботарьова й заявила, що без санкції Ради робітничих і солдатських депутатів та її виконкому накази по гарнізону не виконуються. 5 грудня таке ж рішення прийняли загальні збори 30-го полку[15]. Проте в той же день до міста прибув з Москви український Чигиринський полк (див. п. 5.3).
6 грудня 1917 р. до Харкова прибуває Північний летючий загін Рудольфа Сіверса. До цього загону входили: 178-й піхотний запасний полк (зі Старої Руси) під командою унтер-офіцера есмінця „Самсон” Балтфлоту Григорія Шимановського – 889 багнетів; 18-й гусарський Ніжинський полк під командою вахмістра Костянтина Дашкевича – 47 шабель, 76 багнетів, 10 кулеметів, 40 осіб обслуги; загін Дновського гарнізону – 200 багнетів, 50 шабель, 3 броньовика; одна 6-гарматна батарея 17-го корпусу; збірна Петроградська самокатна команда – 14 самокатів, 9 мотоциклів, 4 кулемети. Разом 1165 багнетів, 97 щабель, 14 кулеметів, 6 гармат, 3 броньовика. Начальником штабу загону Р.Сіверса був більшовик Сергій Волинський. Самому Р.Сіверсу було 25 років, С.Волинському – 21 рік[16].
Реакція Харківського комітету РСДРП(б) на прибуття загону Сіверса була швидкою і досить гострою. Як пізніше розповідав С.Б.Волинський В.Антонову-Овсієнку, в той же день „до загону на вокзал прибули члени місцевого комітету більшовиків на чолі із т. Артемом, які домагалися від загону відмови від будь-яких ворожих дій проти харківських радівців. Із останніми місцеві більшовики спільно працювали в „Ревштабі” й не /161/ знаходили можливим стати у конфлікт із Центральною радою, фізіономія якої представлялася їм ще невизначеною. Але, оглянувшись у місті, Сіверс зараз же усвідомив необхідність рішучими діями знешкодити радівців”[17].
Навряд чи випадково саме в цей день, 6 грудня 1917 р. відбулися загальні збори червоногвардійців Харкова, які обрали Центральний штаб Червоної гвардії міста. Його начальником став Мойсей Рухимович[18].
Проте перейти до активних дій Р.Сіверс наважився лише 8 грудня, коли до Харкова прибув революційний загін матросів Н.Ховріна (близько 300 осіб)[19]. В той же день бійці Сіверса й Ховріна разом із червоногвардійцями Харкова зайняли управління Південної залізниці, телеграфну і телефонну станції. Одночасно Червона гвардія посилила охорону будинку Присутственних місць, де знаходилися виконкоми Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів[20]. Якщо розглядати дії Сіверса в контексті подій того часу, то вони були цілком логічними. Знаючи вже про невдалу спробу 1-го Мінського революційного загону проїхати через Україну на Дон на боротьбу із Каледіним, Сіверс, спираючись на підтримку місцевої Червоної гвардії, вирішив забезпечити собі шлях на південь, захопивши управління залізниці й телеграф для зв’язку із Петроградом. Те, що такі дії були б неможливі без підтримки Червоної гвардії Харкова, показує співвідношення військових сил у місті на той момент.
В.Антонов-Овсієнко, який прибув до Харкова 11 грудня 1917 р., в першій своїй доповіді В.І.Леніну від 19 грудня того ж року зазначав, що в місті тоді перебували такі військові сили: 2-й Український запасний полк (колишній 28-й піхотний) – 3000 солдатів, 427 офіцерів, 40 кулеметів, командир – штабс-капітан Омелян Волох; Чигиринський полк (колишній 503-й піхотний) – 1200 бійців (чисельність наводимо за Я.Тинченком, оскільки інших даних розшукати не вдалося), 16 кулеметів, командир – полковник Савицький; Вільне козацтво – до 300 бійців; 29-й бронедивізіон (11 бронемашин). Ці частини присягнули на вірність Центральній раді і були вороже налаштовані до більшовиків.
Більшовики могли спертися на робітничу Червону гвардію (близько 3000 осіб, але навчених і боєздатних, за даними Антонова-Овсієнка, лише 1500) та революційних солдатів гарнізону: 30-й полк міг виставити на боротьбу із контрреволюцією 500 бійців, 252-й – 150 багнетів[21]. Разом Центральна Рада мала у Харкові близько 4500 бійців, 56 кулеметів, 4-5 бронемашин (решта були несправні). Більшовики мали 2150 бійців Червоної гвардії та солдатів гарнізону і 1800 людей у загонах Сіверса й Ховріна, разом 3950 бійців, 30 кулеметів, 6 бронемашин, а також бронепотяг із двома гарматами з робітників Путіловського заводу під командою А.Зайцева[22]. Отже військова перевага була явно на боці Центральної Ради.
До прибуття в місто В.Антонова-Овсієнка загони Р.Сіверса й М.Ховріна знаходилися в оперативному підпорядкуванні головно-командуючого північними загонами по боротьбі із контрреволюцією есера-максималіста С.Д.Кудинського. Останній у своїй доповіді В.Антонову-Овсієнко від 9 грудня 1917 р. писав: „Харків в ніч з 8 на 9 грудня зайнятий /162/ моїми загонами”[23]. Цю версію беззастережно сприйняв і поширив Ф.Г.Турченко[24].
Однак, голова Центральної Ради М.С.Грушевський викладає ці події дещо інакше: після прибуття в Харків російських революційних загонів „українська залога, продержавшись два тижні (виділено нами. – А.З.) кінець кінцем зложила зброю”[25]. Насправді, чи можна вважати, що із 8 грудня влада в Харкові належала більшовикам, якщо до 28 грудня в місті перебували 4,5 тисячі бійців Центральної Ради, які підкорялися лише призначеному УЦР комісарові?
Член Харківського комітету РСДРП(б) Сильвестр Покко у 1922 р. писав: після того, як Сіверс зайняв правління залізниці й телеграф, „влада опинилася в наших руках. Проте в нас залишилася ще загроза з боку „жупанників” – піхотного полку на Москалівці (2-й український запасний полк – А.З.), кавалерійського – на Балаклії й бронезагону (29-й бронедивізіон. – А.З.) на Мироносицькій вулиці”. Сказавши, що влада перейшла до „наших рук”, С.Покко тут же суперечить сам собі, вказуючи, що для уникнення збройного конфлікту із радівцями, „за ініціативою меншовиків та бундівців було скликано в Міській думі спільне засідання всіх партійних комітетів, де від Київської Ради (УЦР. – А.З.) … був сам Петлюра, харківський керівник Петренко й Чеботарьов…, від нас тов. Артем, Рухимович, Руднєв і я. Від імені ініціаторів засідання виступив Рубінштейн (меншовик, міський голова. – А.З.). Він заявив, що метою засідання є з’ясування наших вимог й полагодження всіх питань мирним шляхом. Ми виставили наступні вимоги:
1) пропуск сировини в Росію;
2) посилка в Росію продовольства (інший варіант тих же спогадів: „щоб не затримували провіз хліба в Росію”);
3) вільне мешкання в Україні російських солдатів, демобілізованих зі старої армії (інший варіант: „щоб припинили висилку росіян”. – А.З.);
4) вільний пропуск Червоної гвардії на Дон”[26].
Орган харківських есерів газета „Земля і воля” викладає вимоги більшовиків таким чином: „1) не розформовувати і не виводити силоміць війська харківського гарнізону; 2) дозволити вільний пропуск військ, які направляються на боротьбу із Каледіним; 3) не чинити опір в постачанні решті Росії хліба, металу й вугілля”[27].
Логічно постає запитання, якщо в Харкові на той час вже була Радянська влада, як стверджують деякі мемуаристи й історики, чому всі ці питання вирішувала не Рада робітничих і солдатських депутатів, не обраний нею виконком чи ревком, а спільне засідання всіх соціалістичних партій?
У відповідь С.Петлюра заявив, що він не буде перешкоджати вивозу в Росію сировини й продовольства, хоч і не стане цьому сприяти, не буде виселяти росіян, а також не буде перешкоджати пропуску червоногвардійців на Дон, тільки якщо це буде робитися з його відома. Метою цього, як вважає С.Покко, було повідомляти каледінців про те, які сили й частини рухаються на Дон. За ці поступки С.Петлюра вимагав виводу з міста загонів Сіверса, на що більшовики не погодилися: „він залишиться, щоби їхати на Дон. /163/ Говорили годин із п’ять”[28]. Радянський історик С.М.Королівський вважає, що представники Центральної Ради приймали умови більшовиків із метою затягнути час і викликати на допомогу свої військові частини, посилаючись на повідомлення газети „Известия Юга” від 9 грудня 1917 р.: „гайдамаки наближаються до Харкова”[29].
Проте невдовзі в засіданні погоджувальної комісії було зроблено перерву, під час якої делегація більшовиків поповнилася (до неї приєдналися Рудольф Сіверс та Євгенія Бош), а делегація УЦР навпаки зменшилася (після перерви С.Петлюра вже не згадується як учасник переговорів). Поки йшло засідання, загін Сіверса вирішив захопити броньовики 29-го бронедивізіону, що становив найбільшу загрозу революційним силам. Про це рішення був повідомлений Харківський комітет РСДРП(б). Від імені комітету Яків Мартьянов вимагав відмови від цього виступу, щоб „не зривати початих переговорів із радівцями про перегляд їх ставлення до Раднаркому”[30]. Очевидно, задля того, щоб попередити цей виступ і заспокоїти представників УЦР, Сіверса й запросили в делегацію більшовиків на переговорах.
Запрошення до участі в цих переговорах голови Південно-Західного обкому РСДРП(б) і лідера більшовицької фракції І Всеукраїнського з’їзду Рад Євгенії Бош свідчило про те, що керівники Харківського комітету РСДРП(б) лише тепер почали розуміти необхідність всеукраїнського об’єднання більшовиків для боротьби із Центральною Радою. На початку 1922 р. в листі до дочок Є.Б.Бош згадувала: „В Харків прибули як раз вчасно – комітет обговорював як бути із комісарами і військами Центральної Ради. Після багатьох спорів вирішили переговори вести для виграшу часу, а самим об’єднати з’їзди (Всеукраїнський та Донецько-Криворізький обласний з’їзди Рад. – А.З.) й поставити питання про ставлення до Центральної Ради і влади Рад”[31].
В книзі „Рік боротьби”, написаній у 1924 р., Є.Бош більш докладно описує цей епізод, хоч і змішує засідання погоджувальної комісії з представників Харківської Ради, міської думи, українських організацій та засідання власне Ради робітничих і солдатських депутатів. Від останньої прибічники УЦР вимагали визнати Центральну раду й Генеральний Секретаріат вищою владою, посилаючись на рішення Всеукраїнського з’їзду Рад в Києві. Меншовики й частина більшовиків наполягали на відокремленні Донецького і Криворізького басейнів від України. Нарада президії Донецько-Криворізького обкому і Харківського комітету більшовиків, куди на пропозицію Артема запросили президію Крайового комітету (судячи з усього, це були голова ГК СДУ Є.Бош та секретар ГК СДУ Г.Лапчинський), виробила спільну позицію більшовиків: повідомити про зрив І Всеукраїнського з’їзду Рад в Києві та переїзд його в Харків, перенести питання про владу на цей з’їзд, зібрати негайно Червону гвардію міста, щоб дати рішучу відсіч радівцям[32].
Тим часом штаб загону Р.Сіверса разом із Н.Ховріним та штабом Харківської Червоної гвардії розробив план роззброєння 29-го бронедивізіону. Більшість його бійців становили росіяни – прибічники /164/ правих есерів, партії колишнього голови Тимчасового уряду О. Керенського, хоч у Харкові вони й підтримували Центральну раду[33]. За планом Р.Сіверса, на Мироносицький вулиці навпроти воріт бронедивізіону були розміщені гармати й кулеметний ланцюг, по Катеринославський вулиці – улани, з тилу на випадок виступу 2-го українського полку прикривали загони харківських заводів „ВЕК” та Шиманського.
Після перерви засідання погоджувальної комісії, як згадував С.Покко, продовжувалося десь до 1-ї години ночі: „Все готове. Засідаємо, торгуємося, заявляючи, що ми загін Сіверса з Харкова не відправимо. Есери та меншовики теж наполягали на виселенні Сіверса, адже він небажаний гість, загарбник влади в місті. Раптом лунає три гарматних постріли. Вбігає М.Петренко, блідий й заявляє, що більшовики нам зуби заговорюють, а самі роблять свою справу, й пропонує нам припинити нічну стрілянину й кровопролиття. Рухимович, Артем, Євгенія Бош, Сіверс і я відходимо на нараду. Тов. Артем вносить пропозицію припинити виступ, оскільки не впевнений у своїх силах й, що український полк може вдарити нам в тил. Але т. Рухимович заявляє, що тил забезпечено, показав через віконце Катеринославську вулицю, освітлену електричними ліхтарями, де стояли улани…Потім т. Сіверс заявляє, що якби навіть було зроблено розпорядження харківського губкому про відступ, він йому не підкоряється, бо вважає відступ неможливим. На тому й порішили. Повертаємось із наради і повідомляємо нашим противникам рішення”. За словами С.Покко, роззброєння пройшло без жертв близько 2-ї години ночі[34]. Н.Ховрін значно пізніше стверджував, що офіцери бронедивізіону між здачею та загибеллю обрали останнє[35].
В.Антонов-Овсієнко пише, що одночасно були заарештовані комендант міста М.Чеботарьов та „член військової Ради Павленко” (певно, мається на увазі член бюро ВРК, представник УЦР в Харкові Микола Петренко). „Після цього „наші угодовці” на чолі із Артемом приїхали до казарм бронедивізіону й викликали Волинського, як представника загону на засідання „демократичних організацій”. Волинський передавав, що більш мерзенного ставлення до революційних військ він ніде до тої пори не зустрічав. Все зібрання… розлючено шуміло, вимагаючи виводу загону з Харкова (цю вимогу голови міської думи підтримали й декотрі більшовики).
Тов. Артем та інші посилалися на особливе становище в Україні у зв’язку із національним питанням, вимагали від загону Сіверса припинення будь-яких ворожих дій проти радівців й підкорення міському ревштабу. Закінчили угодою – тримати контакт із ревкомом, що організується (більшовики з есерами без українців). За наполяганням парткомітету Сіверс звільнив заарештованих радівців. Однак, завдяки цій переконливій демонстрації наших сил, місцеві радівці погодилися змінити своє ставлення до „москалів” й, у порушення наказу Центральної Ради, не перешкоджали вивезенню продовольства з України на північ”[36].
10 грудня 1917 р. на спільному засіданні виконкомів Харківської Ради робітничих і солдатських депутатів та Ради селянських депутатів був /165/ обраний новий ВРК, до якого увійшло 9 представників Ради робітничих і солдатських депутатів та 6 представників Ради селянських депутатів. Всього серед 15 членів нового ревкому було п’ять більшовиків, сім лівих есерів, один меншовик-інтернаціоналіст, один лівий український соціал-демократ і один український есер. Головою ВРК став більшовик М.Л.Рухимович[37].
Причини такого дивного для Я.Тинченка „союзу” лідерів харківських більшовиків, ініціаторів відокремлення Донкривбасу від України, із Центральною Радою, ще у 1926 р. пояснював В.Затонський: „Адже в тому то й полягала різниця між Народним Секретаріатом та групою т. Артема в Харкові, катеринославцями та іншими кривдонбасівцями, що остання намагалися відгородитися від „радівської” України в своєму Донбасі, а ми прагнули утворити національний український радянський центр для всієї України.
За таких умов у тов. Артема з Радою злагода була можливою хоча б теоретично (на тій підставі, що Ц.Р. відмовиться від промислового району, хоч остання умова була звичайно неможливою для Ц.Р.), але у Народного Секретаріату із Радою ніякої згоди ні за яких умов бути не могло”[38]. Можна лише пошкодувати, що В.Затонський прибув до Харкова лише в другій половині грудня 1917 р. і практичної „злагоди” Артема із Центральною радою не бачив.
Зазначимо, що В.Антонов-Овсієнко не пише, що прибічники УЦР були повністю позбавлені влади й обеззброєні. В листі до В.Леніна він писав: „2-му українському полку загоном Сіверса було запропоновано демократизуватися – частина офіцерів розбіглася, дехто був заарештований, начальство було обрано”[39]. Тим не менше командиром полку до кінця грудня залишався О.Волох – рішучий противник більшовизму[40]. Всі військові формування Центральної Ради в Харкові залишалися при повному озброєнні до 28 грудня 1917 р. й підпорядковувалися комісарові УЦР в Харкові українському правому есдеку Я.Довбищенко[41]. Член першого ЦВК Рад України І.Ю. Кулик писав про другу половину грудня 1917 р.: „Взагалі це був цікавий час. В Харкові знаходився Радянський уряд, а поряд продовжували існувати органи дрібнобуржуазної Центральної Ради, навіть залишалися озброєними її військові частини, виходила шовіністична газета”[42].
До цього часу відноситься й свічення колишнього коменданта Харкова Миколи Чеботаріва: „І ось я рішив зліквідувати Харківський Совєт раб., солд.,і крест. депутатів. Відбулася нарада з командиром полку (Український Запорізький полк у Куп’янську – А.З.) полк. Захарчуком і його полковою Радою. Запевнили мене, що в них найпевніших свідомих і твердих знайдеться 500 козаків. Я віддаю наказ, щоб ці 500 козаків прибули в одиночному порядку, незамітно для стороннього ока, до Харкова, лише з револьверами і ручними гранатами. Ми мали під час засідання Совєта зліквідувати його. Напруження серед нашого средовища було найвище. Приготовані були старшини, які зараз же мусили стійками опанувати ціле місто і т.д. І ось ранком того дня, коли малася відбутися ліквідація, приїздять /166/ до мене полк. Захарчук з Радою і інформують мене, що в той час, коли вони у мене радилися в справі ліквідації, в той же час приїхала відома большевицька агітаторка Євгенія Бош, скликала віче і майже загітувала полк, коли не цілком прихильно до більшовиків, то в кожному разі здеморалізувала весь полк. Наша затія не вдался”[43].
Таким чином російські революційні загони більшовиків Р.Сіверса й Н.Ховріна з’явилися у Харкові 6-8 грудня 1917 р. Домовленість про це між ними та керівниками харківської Червоної гвардії було досягнуто під час спільних дій проти Корнілова під Білгородом. Метою загонів Сіверса й Ховріна було просування на Дон на боротьбу із Каледіним. Зустрівши протидію представників Центральної Ради, Сіверс вирішив разом із Червоною гвардією міста роззброїти 29-й бронедивізіон, що становив найбільшу небезпеку для більшовиків. Решта частин Центральної Ради залишилися про повному озброєнні і не наважилися втрутитися у конфлікт. В результаті із 9 по 28 грудня в Харкові було встановлено двовладдя. В місті співіснували, з одного боку, більшовицькі органи влади: обраний 9 грудня новий ВРК та виконком харківської Ради (Совєта) робітничих і солдатських депутатів, створений 11-17 грудня український радянський уряд – ЦВК і Народний Секретаріат, штаб Антонова-Овсієнка, з іншого боку антибільшовицькі – комісари Центральної Ради й міська дума. Відносний паритет сил дозволив російським радянським військам використати Харків як тилову базу для боротьби із Каледіним, а лівій частині Всеукраїнського з’їзду Рад провести тут свій з’їзд та створити центральні органи української Радянської влади.
9.2. Перший Всеукраїнський з’їзд Рад в Харкові. Утворення ЦВК Рад України.
9 грудня 1917 р. відбулося спільне засідання Головного Комітету Соціал-Демократії України та Донецько-Криворізького обласного комітету РСДРП(б), де було остаточно вироблено спільну позицію більшовиків України: злити Всеукраїнський з’їзд Рад із ІІІ Донецько-Криворізьким з’їздом Рад[44].
В той же день відкрився з’їзд Рад робітничих і солдатських депутатів Донецького і Криворізького басейнів. За даними мандатної комісії на з’їзді були присутні 77 делегатів із вирішальним голосом, що представляли 46 Рад області зі 140. Це дало підставу головуючому меншовику Рубінштейну поставити питання про правочинність з’їзду. У відповідь більшовик Абрам Каменський заявив, що представлена більшість робітників області, і з огляду на виключний політичний момент з’їзд є правочинний. Цю думку підтримала більшість присутніх. Проти були лиш меншовики та праві есери.
Після цього „представник Київського з’їзду” (напевне, це була Є.Бош) зробив повідомлення про причини, що унеможливили роботу з’їзду Рад робітничих і солдатських депутатів у Києві й змусили більшість його делегатів залишити з’їзд. На пропозицію делегатів, що прибули з Києва, збори більшістю в 43 проти 11 ухвалили: об’єднати роботу двох з’їздів і /167/ назвати з’їзд „з’їздом Рад робітничих і солдатських депутатів України за участю частини селянських депутатів”[45].
Зазначимо також, що радянському історику П.М.Тригубу наприкінці 1960-х – початку 1970-х рр. вдалося розшукати відомості і скласти картотеку лише на 105 Рад Донецького і Криворізького басейнів, що існували в грудні 1917 р. Причому сюди увійшли й Ради частини Таганрозького округу області Війська Донського[46]. Більшовик П.В. Решетько, наприклад, на обласному з’їзді Рад в Харкові представляв Ростовську Раду[47].
Отже цифра 140 Рад, наведена меншовицьким облвиконкомом Донкривбасу, вимагає коректив. Слід нагадати, що в кінці листопада – грудні 1917 р. ця цифра могла скоротитися, по-перше, за рахунок об’єднання Рад дрібних селищ; по-друге, через окупацію частини Донбасу військами Каледіна чимало Рад припинили свою роботу. З урахуванням цього загальну кількість Рад України на грудень 1917 р. можна визначити десь у 240 (105 Рад Донкривбасу, близько 100 Рад Південно-Західного краю та 33 Ради Півдня України).
11 грудня 1917 р. у Харкові відкрився І Всеукраїнський з’їзд Рад. В його роботі взяли участь представники 82 Рад України: 46 Рад Донецько-Криворізького басейну, 32 Рад Південно-Західного краю та 4 Рад півдня України, включаючи Одесу[48]. Крім того були делегати від 7 солдатських комітетів і армійських ВРК. Разом – понад 200 делегатів із вирішальним та 6 із дорадчим голосом[49].
Таким чином, з 240 Рад України було представлено трохи більше третини. Цікаво відзначити, що таким же приблизно було представництво Рад на ІІ Всеросійському з’їзді Рад робітничих і солдатських депутатів в жовтні 1917 р., який проголосив Радянську владу в Росії. За підрахунками А.С.Покровського, з 992 Рад, що виникли на території Росії на той час, делегатів на цей з’їзд направили трохи більше 350[50]. Але якщо це були так само, як і на І Всеукраїнському з’їзді Рад, Ради найбільших промислових і адміністративних центрів, то вони дійсно представляли більшість робітників і солдатів.
На першому засіданні І Всеукраїнського з’їзду 11 грудня 1917 р. Рад було прийнято порядок денний з’їзду: 1) Поточний момент; 2) Про самовизначення України; 3) Про самовизначення Донецького і Криворізького басейнів; 4) Про організацію влади в Україні; 5) Вибори ЦВК Рад України. Одразу ж після відкриття з’їзду ввечері 11 грудня виступив представник київської делегації Сергій Бакинський, який щойно повернувся з Петрограду. Від імені Ради Народних Комісарів він привітав з’їзд Рад і доповів про мирні переговори в Бресті та заходи щодо припинення війни[51].
Доповідь про поточний момент виголосив Артем. Резолюція, прийнята на його пропозицію, як відзначають радянські історики, „не позбавлена неточностей і недоліків”, але в цілому вітала Жовтневу революцію і владу Рад та висловлювала упевненість, що російська революція, яка розпочалася, проведе народи всього світу до „відновлення міжнародного братерства” й „організації його в ІІІ Інтернаціонал”[52]. /168/
12 грудня засідання з’їзду розпочалося із питання про самовизначення України. Доповідачем був В.Шахрай. В резолюції, прийнятій по його доповіді й ним же, очевидно, написаній, зокрема вказано: „В умовах сучасного буржуазно-капіталістичного суспільства, основаного на існуванні класів із протилежними інтересами і загостреною боротьбою між буржуазією і пролетаріатом, принцип права націй на самовизначення набуває суперечливого характеру, залежно від того, хто здійснює цей принцип: буржуазія чи пролетаріат…
І Всеукраїнський з’їзд (Рад. – А.З.) робітничих і солдатських депутатів, визнаючи Українську республіку федеративною частиною Російської Республіки, оголошує рішучу боротьбу згубній для робітничо-селянських мас політиці Центральної Ради, розкриваючи її буржуазний контрреволюційний характер. З’їзд буде боротися за самовизначення України в інтересах робітників і селян, за їх панування, за усунення всілякої національної ворожнечі і ненависті, за Українську робітничо-селянську республіку, засновану на тісній солідарності трудящих мас України, незалежно від їх національної приналежності, із трудящими масами всієї Росії”[53].
Цікаво відзначити, що делегат від Юзівської Ради робітничих депутатів більшовик Д.М.Болотський, виступаючи 16 грудня 1917 р. на загальних зборах Юзівської організації РСДРП(б) так пояснив зміст прийнятого рішення: „На пленарному засіданні з питання про Раду була прийнята резолюція, зміст якої: Україна має бути незалежною ні від кого”[54].
Тим не менше, всупереч чітко висловленому з’їздом прагненню зберегти Українську республіку, лідерам Харківського комітету більшовиків вдалося провести власну резолюцію „Про Донецько-Криворізький басейн”. В ній висловлювався протест проти намагань Центральної Ради і Каледіна („козацької і української буржуазних республік”) поділити між собою Донбас, і стверджувався намір „добиватися єдності Донецького басейну в межах радянської республіки”, причому йшлося саме про Російську радянську республіку[55]. Як згадував В.Шахрай, представники київської делегації погодилися на це „з тих мотивів, щоби відстала аграрна частина України не задушила реакцією промислову Слобожанщину”[56]. Зіграло, мабуть, роль і небажання киян псувати зайвий раз стосунки із господарями.
Найважливішою резолюцією І Всеукраїнського з’їзду Рад була без сумніву резолюція „Про владу в Україні”, прийнята 12 грудня 1917 р. більшістю в 110 голосів (13 меншовиків та правих есерів відмовилися брати участь у голосуванні). Доповідь із цього питання робив Георгій Лапчинський, голова Кременчуцької Ради робітничих і солдатських депутатів. Судячи за змістом, резолюція була складена ним же та лідером більшовиків України Євгенією Бош:
„Всеукраїнський з’їзд робітничих і солдатських за участю селянських депутатів постановляє: влада на території Української республіки віднині належить виключно Радам робітничих, солдатських і селянських депутатів; на місцях – повітовим, міським, губернським та обласним Радам, а в центрі – /169/ Всеукраїнському з’їздові Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, його Центральному Виконавчому Комітетові й тим органам, які він утворить. Україна оголошується республікою Рад”.
Тимчасовому ЦВК Рад України та ж резолюція доручала: негайно поширити на територію України всі декрети Робітничо-селянського уряду федерації (РНК), які мають загальне для всієї федерації значення (про землю, про робітничий контроль над виробництвом тощо); оголосити недійсними всі розпорядження Центральної Ради й Генерального Секретаріату, які будуть видані після оприлюднення цієї резолюції, а також всі ті раніше прийняті законодавчі акти УЦР та Генерального Секретаріату, що спрямовані проти інтересів робітників і бідніших селян українських”; встановити узгодженість дій робітничо-селянських урядів України і Росії; скликати в найближчий час 2-й Всеукраїнський з’їзд Рад[57].
В той же день з’їзд обрав ЦВК Рад України в складі 41 особи: 35 більшовиків, 4 лівих есера, 1 лівий український соціал-демократ, 1 меншовик-інтернаціоналіст. Ще 20 членів ЦВК мав обрати Всеукраїнський з’їзд Рад селянських депутатів. Він був скликаний у Харкові 20-22 січня 1918 р., але через неповне представництво (близько 80 делегатів від 6 губерній) отримав назву Всеукраїнська селянська конференція. Вона підтримала всі резолюції І Всеукраїнського з’їзду Рад і обрала 20 нових членів ЦВК Рад України[58].
Таким чином, історичне значення І Всеукраїнського з’їзду Рад полягає в тому, що він вперше в історії України об’єднав органи революційної диктатури трудящих Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів всієї України в одну організацію і на їх основі створив замість контрреволюційної Центральної Ради новий орган влади – Центральний Виконавчий Комітет Рад України. Він став першим всеукраїнським органом диктатури пролетаріату та біднішого селянства й заклав основи української радянської держави.
9.3. Народний Секретаріат України – перший український радянський уряд.
Діяльність першого ЦВК Рад України і його виконавчого органу – Народного Секретаріату у свій час досліджувалась у радянській історіографії[59]. Однак, з певних причин чимало важливих аспектів цієї теми так і залишилися невивченими: національний склад Народного Секретаріату, його відносини із місцевими Радами і більшовицькими організаціями, із Радою Народних Комісарів та штабом В.Антонова-Овсієнка. Більшість членів Народного Секретаріату у 30-ті рр. ХХ ст. оголошені були „ворогами народу”[60], а деякі з них (В.Шахрай, Г.Лапчинський) зберігали на собі тавро “націонал-ухильників” аж до 1991 р., що робило об’єктивне дослідження їх діяльності неможливим.
Перше засідання ЦВК Рад України відбулося 13 грудня 1917 р. під головуванням В.Шахрая. На ньому був прийнятий текст телеграми Раді Народних Комісарів, відправлений також по радіо „всім, всім, всім”: „Молода Радянська влада України вітає зміцнілу Всеросійську Радянську владу”. В /170/ телеграмі підкреслено, що відповідь Центральної Ради на ультиматум РНК від 4 грудня 1917 р. дана не від імені українського народу, а від імені незначних кіл української буржуазії, і що дрібнобуржуазну Центральну Раду очікує доля уряду Керенського. На тому ж засіданні ЦВК обрав комісію для вироблення маніфесту до українського народу (В.Шахрай, С.Бакинський, Є.Бош, Г.Лапчинський, Ю.Медведєв), та прийняв рішення про видання своєї газети українською та російською мовами „Вісті Української Народної Республіки”. Перший номер її вийшов 19 грудня 1917 р. під назвою „Вісник УНР”[61].
Друге засідання ЦВК відбулося 14 грудня під головуванням В.Ауссема. Воно прийняло текст „Маніфесту до всіх робітників, селян і солдатів України” (опубліковано в №1 „Вісника УНР”), а також затвердило офіційну назву уряду „Народний Секретаріат Української робітничо-селянської республіки”. Вибори Народного Секретаріату та Президії ЦВК відбулися на засіданнях ЦВК 15 і 17 грудня 1917 р. До складу Президії ЦВК Рад України були обрані: голова – лівий український соціал-демократ робітник Харківського трамвайного депо Юхим Медведєв[62], товариші голови (заступники) – більшовики Микола Артамонов, Степан Шелудько, Полікарп Решетько, секретар ЦВК – більшовик Микола Данилевський та його заступник Сергій Сивков[63]. Отже з 6 членів Президії – 4 українців і двоє росіян.
В складі Народного Секретаріату було вирішено встановити 13 народних секретарств (міністерств). Їх очолили: народний секретар внутрішніх справ Євгенія Бош, військових справ – Василь Шахрай, земельних справ – Євген Терлецький, фінансів – Володимир Ауссем, продовольства – Емануїл Лугановський, торгівлі і промисловості – Артем (Федір Сергєєв), праці – Микола Скрипник, міжнаціональних справ – Сергій Бакинський, освіти – Володимир Затонський, юстиції – Володимир Люксембург. 13-ю посадою була посада керуючого справами Народного Секретаріату (українською вона називалася – „Головний писар Народного Секретаріату”). Ним став Георгій Лапчинський[64]. Ще дві посади залишилися вакантними. Вибори народного секретаря шляхів сполучення вирішили доручити з’їздові залізничників, але оскільки останній так і не зібрався, це відомство тимчасово очолив Сергій Бакинський. Вибори народного секретаря пошт і телеграфів надали спілці поштово-телеграфних службовців. Її представник Яків Мартьянов увійшов до складу Народного Секретаріату 23 грудня 1917 р.[65] Всі члени Народного Секретаріату окрім лівого есера Є.Терлецького були більшовиками.
Голову Народного Секретаріату вирішено було не обирати. Найбільшим авторитетом серед делегатів І Всеукраїнського з’їзду Рад користувалася лідер Головного комітету РСДРП(б) – Соціал-Демократії України Є.Б.Бош. Як згадував Г.Лапчинський, вона “нас вразила своєю ерудицією, силою свого інтелекту, ораторським хистом й революційним темпераментом”, будучи водночас дійсно по-європейськи вихованою людиною[66]. Але обирати головою першого радянського уряду України жінку /171/ більшість членів ЦВК не наважилася, посилаючись на те, що маси це не зрозуміють[67]. Відіграло, напевно, свою роль тут і протиріччя між „киянами” і „харків’янами”, останні не хотіли занадто посилювати владу Народного Секретаріату. Проте, фактично обов’язки голови уряду до березня 1918 р. таки виконувала Євгенія Бош. Саме вона головувала на засіданнях Народного Секретаріату й керувала його роботою[68].
Отже всього в грудні 1917 р. до складу Народного Секретаріату було обрано 12 осіб. Оскільки голова Харківського комітету РСДРП(б) Артем повністю ігнорував діяльність Народного Секретаріату, ЦВК Рад України змушений був уже 30 грудня призначити замість нього тимчасово виконуючим обов’язки народного секретаря торгівлі і промисловості М.О.Скрипника, що залишився також народним секретарем праці[69]. Тобто реально в грудні 1917 р. в Народному Секретаріаті працювало лише 11 членів.
Щодо національного складу першого радянського уряду України існують дві цілком протилежні думки. У 1967 р. радянський тоді історик І.Ф.Курас стверджував: „з 13 секретарств 12 очолювали більшовики, більшість з яких була українцями за національностю”[70]. Представник державницької школи української еміграційної історіографії В.Косик пише: „25 грудня був утворений совєтський уряд України, в якому знайшлося два чи три українці. Інші його члени були росіянами”[71]. Однак, ні І.Ф.Курас, ні В.Косик повного складу Народного Секретаріату не наводять, й на чому засновані їх твердження, залишається незрозумілим.
Аналіз повного поіменного складу членів Народного Секретаріату в грудні 1917 р. спростовує обидві ці версії. Серед 12 обраних членів було щонайменше 4 українців – В.Шахрай, М.Скрипник, В.Затонський, Є.Терлецький; 4 німців – Є.Бош, С.Бакинський (Людвіг Бернгейм), В.Ауссем, В.Люксембург; 2 росіян – Артем (Ф.Сергєєв), який в Народному Секретаріаті не працював взагалі, та Г.Лапчинський (походив з обрусілого польського роду, народився в Петербурзі, приїхав в Україну у 1912 р., пізніше один з лідерів українського „націонал-комунізму”[72]), один єврей – Е.Лугановський (Португейс)[73]. Щодо Я.В.Мартьянова точних даних немає. Як пише Г.Лапчинський, він досить добре знав українську мову[74], що для харківських росіян того часу було зовсім нехарактерне, отже більше підстав є відносити його до українців. Таким чином, серед членів першого радянського уряду України були представники чотирьох національностей. Найбільшу групу становили українці, далі йшли німці, росіяни, євреї.
Більшість сучасних українських істориків слідом за лідерами Центральної Ради вважають Народний Секретаріат лише прикриттям російської окупації України. На доказ цього наводять передані у спогадах Г.Лапчинського висловлювання В.Шахрая: „Що це за уряд український, – скаржився він мені, – що його члени зовсім не знають і не хочуть знати української мови, що не тільки не користується жодним впливом серед українського суспільства, але воно навіть ніколи не чуло раніше їхніх прізвищ? Що я за „український військовий міністр”, коли всі українізовані /172/ частини в Харкові мені доводиться роззброювати, бо вони не хочуть іти за мною на оборону Радянської влади? За єдину військову підпору для нашої боротьби ми маємо лише військо, що привів на Україну з Росії Антонов і що на все українське дивиться як на вороже, контрреволюційне?”[75]
Наскільки узгоджується це свідчення (а спогади Г.Лапчинського були написані через десять років після 1917 р.) з іншими джерелами, й наскільки воно відповідає реаліям того часу? Ці питання, на жаль, досі не ставилися істориками, чимало з яких сприймають ці слова за абсолютну істину. „Жодне прізвище членів Народного Секретаріату України було невідоме. Навіть харківський більшовицький комітет та Харківська Рада робітничих депутатів не хотіли визнавати його правочинність”, – пише В.Ф.Верстюк[76]. „Як бачимо, Народний Секретаріат нічого не робив, на українські справи не впливав і був типовим додатком до штабу радянських військ В.Антонова-Овсієнка”, – категорично заявляє Я.Тинченко[77].
Василь Шахрай дійсно в середині грудня переживав кризу у своїх поглядах, вважаючи, що оскільки більшовики зараз в Україні у меншості, то ЦВК Рад України має лише бути органом пропаганди і агітації, а не державної влади[78]. Цьому сприяло і ставлення Харківського комітету РСДРП(б), ініціаторів відокремлення Донкривбасу від України. Слід відзначити, що подібні проблеми були і в більшовицького уряду Росії: 3 листопада 1917 р. група діячів більшовицької партії (Л.Каменев, Г.Зінов’єв, О.Риков, В.Ногін, В.Мілютін) заявили про свою відставку з ЦК РСДРП(б), а 4 листопада О.Риков, В.Мілютін та Й.Теодорович подали у відставку з посад у Раді Народних Комісарів на знак підтримки ідеї створення „однорідно-соціалістичного уряду” через нібито непопулярність РНК[79]. На відміну від них, В.Шахрай продовжував залишатися на своїй посаді до березня 1918 р.
Більшість членів Народного Секретаріату та ЦВК Рад України була цілком протилежної думки. Той же Г.Лапчинський пише, що сам факт існування українського радянського центру змушував більшовиків перейматися проблемами всієї України, спиратися саме на українських (хоч іноді і зросійщених) робітників, солдатів і селян[80]. Всі офіційні документи, постанови Народного Секретаріату і ЦВК Рад України виходили паралельно українською і російською мовами. Так само у двох варіантах виходив офіційний орган ЦВК „Вісник Української Народної Республіки”[81]. Ще в листопаді 1917 р. троє з членів Народного Секретаріату були обрані депутатами Всеросійських Установчих зборів від України: Є.Бош – від Чернігівської, Артем – від Харківської, Є.Терлецький – від Полтавської губерній[82]. Це вже засвідчує певний вплив в українському суспільстві. Ім’я першого голови Народного Секретаріату Євгенії Бош та той час було настільки добре відоме як прибічникам, так і противникам Радянської влади в Україні, що їй навіть приписували перебування там, де її не могло бути[83].
Ставлення Харківського комітету РСДРП(б) до ЦВК і Народного Секретаріату України дійсно було приховано ворожим або відверто недружнім. Коли делегати І Всеукраїнського з’їзду Рад прибули до Харкова, /173/ лідери Головного комітету більшовиків України звернулися до керівників Харківського комітету із проханням віднайти для делегатів помешкання на час з’їзду. На що отримали відповідь: „Влаштовуйтесь, як хочете. Ми не зобов’язані надавати вам квартири”. Лише рішучі протести Є.Бош змусили таки Харківський комітет більшовиків влаштувати делегатів з’їзду Рад України в приміщенні, призначеному для делегатів обласного з’їзду Рад. Членам же Крайового комітету більшовиків (ГКСДУ) представники Харківського комітету надали камери у місцевій в’язниці. Саме там і довелося провести першу ніч у Харкові членам першого українського радянського уряду. В камерах харківської в’язниці було так зимно, вогко й так смерділо, що на другий же день члени Крайового комітету більшовиків втекли звідти й далі ночували в будинку „Присутствених місць”, де були розташовані виконкоми Харківських Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів[84].
Проте із утворенням ЦВК Рад України, до якого до речі увійшло не менше семи харківських більшовиків, проблема приміщення не зникла, а навпаки загострилася. По завершенню роботи І Всеукраїнського з’їзду Рад зал засідань „Присутствених місць” був зайнятий іншими нарадами, а ЦВК Рад України залишився без приміщення. Перші засідання ЦВК змушений був проводити або вночі, коли звільнялися зали, або вдень – в якихось напівтемних кімнатах, завалених усіляким мотлохом, а перший Маніфест ЦВК Рад України писали на підвіконнях у коридорі[85].
Оскільки виконком Харківської Ради і Харківський комітет РСДРП(б) надати приміщення для ЦВК категорично відмовилися, останній вирішив віднайти його самостійно. Це рішення співпало із заявою начальника Червоної Гвардії заводу “ВЕК” Олександра Беленковича, який прийшов сам до ЦВК і повідомив, що його загін ухвалив стати у розпорядження ЦВК Рад України. За наказом ЦВК загін О. Беленковича 14 грудня 1917 р. зайняв будинок кадетської газети „Южный край”, редактором і власником якої був один з найбагатших харківських капіталістів Юзефович[86], по вул. Сумській, 13. Цим було вирішено і проблему друкування „Вісника УНР”, для якого у харківського комітету більшовиків також „не було місця”. Із 15 грудня 1917 р. по 28 січня 1918 р. саме в цьому приміщенні перебували ЦВК Рад України, Народний Секретаріат та редакція „Вісника УНР”[87].
Абсолютно нічим не підтверджена думка В.Ф.Верстюка, ніби захопити приміщення „Южного краю” ЦВК Рад України допомогли війська В.Антонова-Овсієнка[88]. О.М.Беленкович справді 24 грудня 1917 р. перейшов на службу до штабу Антонова-Овсієнка, але 13-15 грудня, коли його загін робітників захопив приміщення „Южного краю”, жодного відношення до цього штабу ні О.Беленкович, ні його червоногвардійці не мали[89].
Реквізиція приміщення буржуазної газети без дозволу виконкому Харківської Ради викликала шквал обурення лідерів місцевих більшовиків. 16 грудня Бюро Обкому РСДРП(б) Донецького і Криворізького басейнів заявило свій рішучий протест проти дій ЦВК[90]. Голову Крайового комітету Євгенію Бош викликали на спільне засідання Харківського та Обласного /174/ комітетів більшовиків, де вимагали пояснень. „Після декількох безцільних засідань президія Крайового комітету відмовилася продовжити суперечку й запропонувала Обласному і Харківському комітетам апелювати до ЦК партії, що й було, вочевидь зроблено”. Хронічний ледь прихований бойкот діяльності ЦВК і Народного Секретаріату з боку харківського комітету більшовиків тривав фактично до кінця перебування їх у Харкові[91].
На початку січня 1918 р., перебуваючи в Петрограді, Артем, як свідчить В.Затонський, домагався від ЦК РСДРП(б) не більше, не менше, як розпуску українського радянського уряду:
„Він, як тепер пам’ятаю, доводив, що це справа реакційна – утворювати Україну, хоч би навіть і радянську. Він казав:
– Робітництво Донбасу і взагалі міських промислових районів є неукраїнці. Селяни також мало що в цьому розуміють. Якщо на Правобережжі з Києвом на чолі є якісь українці, то хай їм біс – нехай роблять, що самі хочуть (виділено нами. – А.З.). А тут у нас, у Південно-промисловому районі, треба просто організувати Радянську владу, що підлягає безпосередньо Петрограду і жодної України не вигадувати.
Він доводив, що утворювати Україну, хоч би навіть і радянську, – це значить відкидати принцип диктатури пролетаріату.
– Натомість, – каже, – силуються встановити диктатуру право-бережного мужика!”
Проте, ні В.Ленін, ні Й.Сталін, яким Артем доводив свою позицію, не підтримали його, вважаючи, що нічого реакційного в Радянській Україні немає, і що саме для того, щоб Україна була Радянською, до неї треба включити й донецьке робітництво. „Артемові не пощастило досягти у Петрограді, в ЦК партії директив розпуску українського радянського центру, як він того хотів”[92].
Як ми бачили, ставлення Артема і його прибічників до Центральної Ради було навіть більш лояльним, ніж до Народного Секретаріату. Коріння такої позиції полягали у національній відмінності між містом і селом в Україні. „Міста , населення яких складалося з великоросів, євреїв, поляків і лише в незначній мірі з українців, мали значною мірою колонізаторський характер. Серед промислових робітників України великороси також становили значний відсоток. Між містом і селом залишалося майже непрохідне зяюче провалля … “, – писав Л.Д.Троцький[93]. Будучи острівками панівної нації серед моря нації пригнобленої, міста, зосереджена в містах інтелігенція та наближена до них частина робітничого класу не могли не схилятися до угодовства із панівними класами імперії, переймаючи при цьому забобони великоруського шовінізму. Не маючи опори в українських трудящих масах, Артем і його прибічники фактично йшли на поводу у харківського русифікованого міщанства й буржуазії, бажаючи просто відгородитися від Центральної Ради, як і від України в цілому.
Слід нагадати, що частка українців серед населення Харкова взагалі й серед робітників зокрема була навіть вищою, ніж у Києві. Тому не дивно, що ставлення робітничих і солдатських мас, простих більшовиків Харкова до /175/ українського радянського уряду різко контрастувало із позицією організаторів Донецько-Криворізької республіки – керівників харківського комітету РСДРП(б). Першим проявом цього ставлення були вищезгадані дії загону Червоної гвардії О.Беленковича.
14 грудня 1917 р. повну підтримку ЦВК Рад України висловили загальні збори робітників і службовців Харківського залізничного вузла (понад 3000 осіб), 18 грудня – загальні збори трамвайних службовців Харкова, 19 грудня – збори поштово-телеграфних службовців міста. 23 грудня 1917 р. сесія Харківської Ради робітничих і солдатських депутатів всупереч позиції власного ж виконкому приймає постанову: „ЦВК Рад робітничих і селянських депутатів України…є вищим органом Радянської влади на території Української Народної Республіки”[94]. Те, що ініціатива цих рішень належала саме робітничим масам, видно навіть із донесень агентів Центральної Ради: „В Харкові ніякої власті нема; новозаснована Центральна рада (ЦВК Рад України. – А.З.) і Народний Секретаріат пливуть за Красною гвардією”[95].
1 січня 1918 р. Харківська міська конференція РСДРП(б) прийняла резолюцію про ставлення до ЦВК Рад України:
„1. Центральною Радянською владою на Україні є Центральний Виконавчий Комітет Рад України та його Народний Секретаріат; завданням їх є державна робота, політичне керівництво всіма місцевими Радами, а також проведення необхідних революційних заходів в тих місцевостях, де Ради ще слабкі й не могли розгорнути революційної діяльності.
2. Місцевою владою є Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів, що проводять місцеву роботу відповідно до загальних вказівок та директив ЦВК України і Народного Секретаріату.
3. Всі військові частини, що прибувають з Півночі на Україну, мають поступати у розпорядження ЦВК України, й усі дії командуючого військами на Україні повинні виходити лише від імені ЦВК України та Народного Секретаріату.
4. Зокрема, тут, в Харкові, де тимчасово в даний момент знаходиться ЦВК України, всі місцеві справи також вирішує місцева Рада, причому завдання нашої фракції забезпечити, щоби Рада дійсно розгорнула революційну діяльність; але одночасно ЦВК може проводити й тут, в Харкові, заходи, що мають загальнокрайове значення, а також необхідні для діяльності ЦВК України і Народного Секретаріату…
6. Конференція вітає ЦВК України в (його) рішучій боротьбі проти контрреволюції, пропонує всім товаришам прийняти участь в цій роботі і всіма засобами допомагати”[96].
На початку січня 1918 р. в Народний Секретаріат з’явилася група працівників Військової організації Харківського комітету РСДРП(б) на чолі із начальником гарнізону Харкова С.І.Петриковським. Вони заявили, що вважають позицію більшості Харківського комітету шкідливою й будуть працювати у повному контакті з українським радянським урядом. “Робітнича Червона гвардія й військові частини, розташовані в Харкові, активно /176/ підтримували ЦВК, беззастережно виконуючи всі його приписи”, – згадувала Є.Бош[97]. Це підтверджує і С.Петриковський: „В основному управління начальника гарнізону керувалося вказівками ЦВК Рад України. Накази про демобілізацію солдатів чергового віку так і починалися: “Іменем Української Народної Республіки…”[98].
Саме ця підтримка революційних мас дозволила Народному Секретаріату розпочати активну діяльність із ліквідації залишків старого режиму та будівництва Української радянської держави. Перш за все Народний Секретаріат подбав про свою фінансову базу, розуміючи, що капіталісти не пошкодують грошей для боротьби із Радянською владою (наприклад, власник „Южного краю” Юзефович намагався за свої гроші підбити робітників друкарні на страйк, але безуспішно). Вже через два дні після утворення українського радянського уряду народний секретар фінансів В.Ауссем взяв під свій контроль Харківську контору Держбанку, призначивши туди свого комісара Л.Смолякова[99]. 21 грудня 1917 р. народне секретарство фінансів видало постанову по те, що віднині фінансування всіх установ на території України має проходити через Народний Секретаріат[100]. 2 січня 1918 р. за пропозицією народного секретарства фінансів уряд поклав на Харківське губернське казначейство тимчасові функції Державного казначейства (скарбниці) Української республіки[101]. Того ж дня вийшло Положення Народного Секретаріату про одноразовий податок на капітали, що перевищують 10 тис. рублів[102]. 7 січня 1918 р. Народний Секретаріат видав постанову про припинення операцій всіх приватних кредитних установ, тобто фактичну націоналізацію банків: усі вклади переводилися у Державний банк на рахунки вкладників, а золото конфіскувалося державою[103].
Найважливішим актом у сфері державного управління була Постанова Народного Секретаріату від 27 грудня 1917 р. (Наказ № 1 Народного секретарства внутрішніх справ) про скасування посад губернських, повітових та міських комісарів Тимчасового уряду та Центральної Ради й передачу їх повноважень Радам робітничих, солдатських та селянських депутатів[104]. В Чернігівському обласному державному архіві зберігся написаний українською циркуляр народного секретаря внутрішніх справ Є.Бош Новозибківській повітовій Раді від 8 січня 1918 р.: повідомити про виконання цієї Постанови[105].
В січні 1918 р. Народний Секретаріат розпочав націоналізацію промислових підприємств України: 3 січня його постановою націоналізовано АТ „Піролюзіт” (марганцевий рудник) в с. Красногригоріївка біля м.Нікополь Катеринославської губернії, 10 січня – АТ „Ауербах і Ко” (ртутні та вугільні копальні) на ст. Микитівка Катерининської залізниці, 20 січня – завод „Гартман” в Луганську[106].
30 грудня 1917 р. на пропозицію народного секретаря праці М.Скрипника ЦВК прийняв декрет про фабрично-заводські комітети, а 25 січня 1918 р. була опублікована постанова народного секретарства торгівлі і промисловості про обов’язкове запровадження робітничого контролю на всіх /177/ без виключення підприємствах промисловості, транспорту й торгівлі: „Робітничий контроль над виробництвом і торгівлею є не тільки правом, але й обов’язком робітників та службовців підприємства”[107].
Таким чином, перший український радянський уряд – Народний Секретаріат був утворений Центральним Виконавчим Комітетом Рад України за рішенням І Всеукраїнського з’їзду Рад без будь-якої участі чи втручання представників Радянської Росії. В національному складі Народного Секретаріату були представлені українці, німці, євреї, росіяни, причому останні складали менше п’ятої частини його членів. Забобони великоруського шовінізму в лідерів Харківського комітету більшовиків, зокрема Артема, їх уявлення про те, ніби Харківщина і Донбас – це не Україна, а Південь Росії, обумовили їх негативне ставлення до Народного Секретаріату, хронічний бойкот його діяльності. Відірваність від українських трудящих мас керівників Харківського та Донецько-Криворізького обласного комітетів РСДРП(б) змушувала останніх капітулювати перед російською і українською буржуазією. Навпаки, активна підтримка українських робітників і солдатів дозволила Народному Секретаріатові утвердити свою владу й розпочати революційні соціальні перетворення.
9.4. Військові сили Українського Радянського уряду та утвердження його влади в Харкові.
На початку 90-х рр. ХХ ст. відомий український історик Я.Р.Дашкевич, описуючи стан військово-історичної науки в Україні, вірніше причини її повної відсутності, зазначав: „Це можна сприймати як поганий анекдот, але минуле українського радянського війська часів Громадянської війни… також обходили боком, зводячи до не дуже насичених об’єктивними фактами енциклопедичних статей чи мемуарних записок”. В результаті „ми й досі докладно не знаємо короткотривалої історії тих українських формувань, що виступали під червоними прапорами”[108].
Не можна сказати, що в Радянській Україні історію цих формувань зовсім замовчували. Ще у 1920-і – на початку 1930-х вийшло декілька нарисів історії Червоного козацтва, підготовлених переважно його ветеранами[109]. В сталінський період, коли більшість командирів українських радянських формувань потрапили під жорна репресій, а територіальний принцип комплектування армії змінився екстериторіальним, національні війська були розформовані, а їх історія перестала вивчатися.
Дослідження у цій галузі дещо пожвавилися у період відлиги. В 1960-ті рр. з’явилося кілька статей та популярних нарисів. Найбільш відомий з них – нарис І.В.Дубинського та Г.М.Шевчука „Червоне козацтво” витримав п’ять видань[110]. Наприкінці 1960-х рр. було видано дві збірки спогадів його колишніх бійців[111].
Проте історія збройних сил Української Радянської республіки до того, як вони були повністю злиті із Червоною Армією РСФРР, фактично була виведена за межі компетенції радянських істориків. Такого предмету досліджень в радянській історіографії до кінця 1980-х рр. не існувало. Певних успіхів радянські історики досягли у дослідженні історії Червоної гвардії /178/ України, воєнізованих робітничих і селянських організацій, але їх історія вивчалася в рамках цивільної, а не військової історії[112].
За роки незалежності ситуація в цьому плані не набагато змінилася. Історія українських радянських формувань, як і всього радянського, не належить до популярних тем в сучасній Україні. За останнє десятиріччя ХХ ст. з’явилося лише дві наукові праці з цієї теми. В 1994 р. була захищена кандидатська дисертація О.І.Божка по історії першої та другої українських радянських дивізій (осінь 1918 – літо 1919 рр.)[113]. В 1996 р. за редакцією того ж Я. Дашкевича вийшла „Історія українського війська (1917 – 1995 рр.)”. Там, зокрема, вміщено нарис Л.Гриневич „Військове будівництво в Радянській Україні (1917 – початок 30-х рр. ХХ ст.)”. На жаль, написаний майже без наукового апарату, цей нарис містить низку грубих фактичних помилок. Авторка плутає Георгія та Леоніда Пятакових, стверджуючи, що делегатом VІІ Всеросійської конференції РСДРП(б) був Леонід Пятаков, хоч насправді це був його брат Георгій Пятаков[114]. Загін Р.Берзіна пані Л.Гриневич чомусь переміщує до Харкова, хоча цей загін діяв в районі Гомель – Бахмач – Київ й ніколи до Харкова не доходив[115]. Між тим обсяг навіть відомих вже на сьогодні джерел дозволяє висвітлити історію створення військових сил Радянської України без білих плям та вигадок.
Будівництво військових сил Українського радянського уряду почалося із запровадження в цьому уряді посади народного секретаря військових справ. 15 грудня 1917 р., коли ЦВК Рад України обирав перший склад Народного Секретаріату, народним секретарем військових справ в ньому був призначений Сергій Бакинський, його заступником А.Карпенко. Але 17 грудня на наступному засіданні ЦВК ці вибори визнали недійсними через відсутність кворуму і призначили новий склад уряду. В ньому вже народним секретарем військових справ став Василь Шахрай[116]. Такий вибір, очевидно, був обумовлений тим, що В.М.Шахрай був єдиним з членів уряду, хто мав військову освіту. Влітку 1916 р. він був призваний до армії і як людина, що мала вищу освіту, направлений до Віленського піхотного училища у Полтаві. Прискорений курс останнього В.Шахрай закінчив навесні 1917 р., одержавши звання прапорщика. Деякий час він навіть викладав у цьому училищі[117].
На тому ж засіданні 17 грудня, ще до перевиборів Народного Секретаріату, ЦВК Рад України заслухав екстрене повідомлення представника Полтавської Ради лівого есера М. Латишева (в протоколі помилково „Латиш”)[118] про вчинений „бандою сердюків”, тобто військами Центральної Ради, розгром Полтавської Ради робітничих і солдатських депутатів. На пропозицію Є.Бош ЦВК вирішив: „1) Негайно відправити війська у Полтаву для відновлення Полтавської Ради, 2) а також негайно направляти на місця для підтримки Рад військову силу”[119].
Однак, як згадує сама Є.Бош, жодних військових сил в розпорядженні ЦВК Рад України тоді не було. Червона гвардія підкорялася місцевим Радам[120]. ЦВК міг розпоряджатися лише невеличким загоном Червоної гвардії під командуванням О.Беленковича, який охороняв приміщення /179/ самого ЦВК і Народного Секретаріату. Тому не дивно, що, прийнявши запропоновану Є.Бош, постанову, ЦВК тут же ухвалив: „Доручається Народному Секретарю військових справ знестися по цьому питанню з т. Антоновим”[121].
В.Антонов-Овсієнко пише, що ЦВК „неодноразово наполягав на моєму наступі в бік Полтави, але я вичікував, заявляючи при цьому, що в усякому разі не почну військових дій, доки в нашому розпорядженні не буде своєї чисто української бойової частини”[122]. На той час В.Антонов-Овсієнко не мав і дозволу Ради Народних Комісарів на ведення бойових дій проти Центральної Ради, тим більше, що член РНК П.Прошьян як раз у цей час проводив переговори в Києві із лідерами УЦР (див. п. 6.4.).
Не отримавши допомоги від Антонова-Овсієнка, Народний Секретаріат дійшов висновку про необхідність створення власної військової опори. Першим кроком у цьому напрямку була організація Військового відділу ЦВК Рад України на чолі із київським більшовиком, головою солдатського комітету 3-го авіапарку Михайлом Богдановим. Завданнями цього відділу були: організація робітничо-селянської армії, озброєння на місцях Червоної гвардії та селянських революційних загонів, агітація у військах Центральної Ради[123].
18 грудня 1917 р. на пропозицію М.С.Богданова ЦВК прийняв рішення про утворення Крайового Військово-Революційного Комітету по боротьбі із контрреволюцією в складі чотирьох осіб: народних секретарів внутрішніх та військових справ, а також представника штабу Червоної гвардії та штабу Північного загону (тобто штабу Антонова-Овсієнка). При цьому Крайовому ВРК було надано право кооптації нових членів[124].
25 грудня 1917 р. Народний Секретаріат України прийняв постанову: доручити Військово-революційному комітетові при ЦВК Рад України „приступити до організації Червоної Гвардії для операцій у загальноукраїнському масштабі під керівництвом Робітничо-селянського уряду України. Для цього ВРК пропонується вступити у зносини з існуючими організаціями Червоної гвардії в Харкові та інших місцевостях”[125].
Саме 25 грудня 1917 р. датують рішення Народного Секретаріату про утворення Червоного Козацтва автори енциклопедії „Великий Жовтень і громадянська війна на Україні”. Там, зокрема, наведено текст тої ж самої постанови Народного Секретаріату від 25 грудня, яку ми цитували вище, в перекладі українською, але замість слів „Червона гвардія” стоїть „Червоне козацтво”. Над текстом стоїть редакційний заголовок: „Постанова уряду Радянської України про організацію Червоного козацтва”. Звідки взято цей документ, автори енциклопедії не вказують[126]. В інших працях цей документ наводиться із посиланням на „Вісник Української Народної Республіки” від 5 січня 1918 р.[127]
Однак, в тексті документу згадано „існуючі організації Червоного козацтва в Харкові та по другим місцям”, хоча відомо, що перший курінь Червоного козацтва в Харкові виник 28 грудня 1917 р.[128] До цього часу /180/ жодної організації із такою назвою ні в Харкові, ні „по другим місцям” не існувало. Отже документ не може бути датований раніше ніж 28 грудня 1917 р. під цим документом стоять підписи чотирьох членів Народного Секретаріату: Є.Бош, В.Люксембург, Ю.Коцюбинський, Ю.Лапчинський. Такі саме підписи стоять і в російському варіанті цитованої вище постанови Народного Секретаріату від 25 грудня 1917 р., опублікованому в газеті „Вестник Украинской Народной Республики” 5 січня 1918 р.[129] Але Юрій Коцюбинський був призначений виконуючим обов’язки народного секретаря військових справ у зв’язку із від’їздом В.Шахрая у Петроград лише 30 грудня 1917 р.[130] До цього часу Ю.М.Коцюбинський не входив до складу Народного Секретаріату й не міг підписувати його постанови. Отже підписи під цим документом також не є автентичними.
Можливо, в майбутньому в архівах буде знайдено справжній текст постанови Народного Секретаріату від 25 грудня 1917 р. Поки що, можна лише стверджувати, що на початку січня 1918 р. при публікації цієї постанови редакція „Вісника УНР” внесла до неї зміни: в російському варіанті додано підпис Ю.Коцюбинського, в українському окрім цього, ще й замінено словосполучення „Червона гвардія” на „Червоне козацтво”. Насправді ж до утворення Червоного козацтва ця постанова не має ніякого відношення.
25 грудня 1917 р. дійсно датована перша згадка червоного козацтва („красного казачества”) в документах. Але це не документи Народного Секретаріату, а документи штабу народного комісара по боротьбі із контрреволюцією на півдні Росії. У своїй другій доповіді голові РНК В.Леніну від 25 грудня 1917 р. В.Антонов-Овсієнко писав: „Працюємо в єднанні із ЦВК Рад України (але там мертвенно за браком сил) – через своїх хлопців сьогодні почав офіційно формування червоного полку „червоного козацтва” (працюють Шаров і Нікітченко)”[131]. Зберігся також наказ В.Антонова-Овсієнка: „Штаб наркому. Грудня 25 дня 1917 р. Л.І.Шарову: Призначаю Вас комісаром по формуванню полків червоного козацтва і пропоную діяти в тісному контакті із ЦВК Рад України. Нарком Антонов”[132].
В третій своїй доповіді В.Леніну від 11 січня 1918 р. В.Антонов-Овсієнко повідомляв: „В ніч на 28-е удар у Харкові – після годинного обстрілу броньовиками роззброєно І-й Український полк (мається на увазі 2-й український запасний полк. – А.З.). Вранці Чигиринський полк сам положив зброю, роззброєний і зведений польський загін (900 ч.), що заявив „нейтралітет”. У виступі проти українців допомагали самі українські солдати, з яких тут же наші комісари почали формування 1-го червоного козачого полку”[133]. Тобто до 28 грудня 1917 р. представники В.Антонова-Овсієнка так і не починали формування червоного козацтва.
Чому саме в ніч на 28 грудня 1917 р. в Харкові були роззброєні війська Центральної Ради? Адже штаб Антонова-Овсієнка прибув до Харкова 11 грудня 1917 р., а Народний Секретаріат України було сформовано 17 грудня. Слід нагадати, що 27 грудня 1917 р. Народний Секретаріат прийняв постанову про ліквідацію посад комісарів Тимчасового уряду та Центральної /181/ Ради на місцях та передачу їх повноважень місцевим Радам та їх виконкомам.. Природньо, що ліквідувати посаду комісара Центральної Ради в Харкові не можна було, не позбавивши його військової сили. Тому не випадково, що саме в цей час більшовики посилили роботу серед солдатів українських частин.
27 грудня 1917 р. загальні збори солдатів Чигиринського полку, заслухавши доповідь про контрреволюційну діяльність УЦР (найімовірніше доповідь зробив представник ЦВК Рад України), ухвалили: „Висловити Центральній раді осуд і прокляття за її буржуазне і контрреволюційне діяння; з 27 грудня ми стоїмо на точці зору захисту революції і визнаємо Центральний Виконавчий Комітет України та заявляємо, що за першим кличем ЦВК підемо на захист робітників і селян”[134].
Власну спробу дослідити виникнення Червоного Козацтва зробив у середині 90-х рр. ХХ ст. Я.Тинченко. Посилаючись на спогади харківських більшовиків С.І.Петриковського, І.Я.Грязева, П.М.Єфремова, А.А. Лелюка і Н.А.Петрикєєва, а також працю І.Дубинского та Г.Шевчука, Я.Тинченко пише, що „в ніч на 10 січня 1918 р. (28 грудня 1917 р. за ст.ст. – А.З.) В.Антонов-Овсієнко провів блискучу операцію обеззброєння 2-го Українського запасного полку”. В цьому йому допомогли „члени щойно створеного українського радянського уряду більшовики І.Кулик та В.Примаков”, які проникли уночі до помешкань 9-ї сотні 3-го куреня цього полку[135].
Однак, спогади С.І.Петриковського та інших харківських більшовиків, на які посилається Я.Тинченко, були надруковані лише у 1957 р., тобто через 40 років після описуваних подій. Жоден з цих авторів не вказує ні дати написання цих спогадів, ні те, яку особисту роль він відігравав у роззброєнні 2-го Українського запасного полку. Не вказано у цих спогадах і того, що наказ про роззброєння віддав В.Антонов-Овсієнко[136]. Книжка І.Дубинського та Г.Шевчука „Червоне козацтво”, яку Я.Тинченко чомусь зарахував до числа спогадів, не може бути спогадами, хоча б тому, що І.В.Дубинський служив у Червоному козацтві лише із травня 1920 р.[137], а радянський історик Г.М.Шевчук взагалі не мав до нього ніякого відношення.
Українським радянським урядом на той час був Народний Секретаріат, членами якого в грудні 1917 р. ні Іван Кулик, ні Віталій Примаков не були. І.Ю.Кулик був тоді лише членом ЦВК Рад України і членом колегії Народного секретарства з міжнаціональних справ[138], а не членом уряду, як пише Я.Тинченко. Зовсім незрозуміло, чому Я.Тинченко не використав спогади самих В. М.Примакова та І.Ю.Кулика, видані ще у 1919-1923 рр. Ці свідчення дозволяють встановити набагато більш точну й об’єктивну картину подій.
Віталію Примакову та Івану Кулику тоді було по 20 років. Обидва вони не мали військової освіти, але в партію більшовиків вступили, коли їм було лише сімнадцять[139]. Командиром і організатором Червоного Козацтва став Віталій Примаков. Його батько, вчитель за фахом, Марко Примаков, походив з роду чернігівських козаків. Сам В.М.Примаков був призваний на військову службу в серпні 1917 р. й поступив у 13-й запасний піхотний полк у /182/ Чернігові. На той час він уже був активним діячем РСДРП(б), членом Південно-Західного обкому більшовиків[140]. Тож не дивно, що від 13-го полку В.Примаков був обраний до Чернігівської Ради робітничих і солдатських депутатів, а в жовтні 1917 делегований нею на 2-й Всеросійський з’їзд Рад у Петрограді. Там він був обраний членом Всеросійського ЦВК і брав участь у розгромі заколоту Керенського – Краснова в листопаді 1917 р. В грудні 1917 р. на прохання українського радянського уряду ВЦВК направив В.Примакова до Харкова[141].
Перші спогади В.Примакова про організацію Червоного козацтва були написані до першої річниці його утворення, наприкінці 1918 – початку 1919 рр., а вперше надруковані в газеті „Бюллетень Харьковского Совета рабочих депутатов” 9 січня 1919 р. Вперше знайшов та ввів у науковий обіг їх І.В.Дубинський. Ось що писав В.М.Примаков у цих своїх перших спогадах:
„В ніч на 27 грудня ст.ст. минулого року (мається на увазі ніч з 27 на 28 грудня 1917 р. – А.З.) за розпорядженням народного секретаря військових справ Української Робітничо-Селянської республіки т. Шахрая (виділено нами. – А.З.) був роззброєний 2-й український полк. Роззброєння було проведено 3-м батальйоном 2-го українського полку, що був загітований мною і т. Шахраєм й перейшов на бік Українського робітничо-селянського уряду, за допомогою броньової машини, надісланої главковерхом т. Антоновим.
На руїнах 2-го українського полку був створений 1-й полк червоного козацтва, до складу якого ліг 3-й батальйон 2-го українського полку, що поповнився хвилею, яка ринула, добровольців. Організація полку була доручена мені й теперішньому моєму помічнику, отаману 2-го куреня т. Барону”[142].
Цікаво відзначити, що В.Примаков видавав свої спогади пізніше іще декілька разів у розширеному і скороченому варіантах, але прізвище В.Шахрая більше ніколи не згадувалось[143], як не згадувалось воно і в інших працях з історії Червоного козацтва. Й це не випадково. 9 березня 1919 р. ЦК КП(б)У вирішив виключити В.Шахрая з партії „за дії, спрямовані проти партії”[144]. Тож зрозуміло, що В.Примаков вважав за краще не згадувати публічно про свої зв’язки із „антипартійним елементом”, хоч це й не вберегло самого В.Примакова від розстрілу у 1937 р. як “ворога народу”.
Більш докладно операцію по роззброєнню 2-го Українського полку описує І.Ю. Кулик. Його спогади були написані до 5-ї річниці утворення Червоного козацтва і мають дещо белетризовану форму, що й не дивно для відомого у 20-ті – 30-ті рр. українського письменника[145].
„Ми із Примаковим ночували в тій кімнатці, де розміщувалась каса Народного Секретаріату. Це були перші тижні Радянської влади на Україні, й виконання членами ЦВК обов’язків простих караульних зовсім не було рідкістю…
В той пам’ятний вечір, 27 грудня 1917 р. за ст. ст. Віталій сказав:
– Ти краще не роздягайся, має бути цікава справа вночі.
– А що, чи не готується напад на касу? /183/
– Ні, на цей раз ми либонь самі нападати будемо.
Мене це дещо здивувало.
…Про можливість збройного зіткнення із Центральною радою я не подумав. Тут обидві сторони дотримувалися вичікувальної тактики, хоч до нас доходили чутки про дрібні сутички в Одесі, Катеринославі, про безчинства гайдамаків у Києві.
Віталій розв’язав мій подив:
– Будемо роззброювати 2-й український полк.
Я знав, що Примаков вже веде роботу по розкладу цього полку, що в нього там є „свої хлопці”…
– Дев’ята й одинадцята роти зовсім наші. Ми, значить, пройдемо в казарму, заарештуємо чергового офіцера, роздамо солдатам патрони. Спротиву можна чекати тільки з боку кулеметної роти. Але ми з вікон обстріляємо кулеметників і одразу тероризуємо їх.
– А офіцери?
– Офіцери будуть спати або пиячити після спектаклю, який зараз закінчується в полковому клубі… Опівночі приїде військовий комендант міста Войцеховський із бронемашинами. Він і буде керувати роззброєнням. А до цього часу керівництво операцією покладено на Шарова.
Близько півночі ми вирушили на Москалівку, в казарми 2-го Українського полку. Ми були в сірих шинелях, формених кашкетах.
…Вартовий дрімав і не помітив цивільних брюк, що виглядали з-під солдатської шинелі.
Пройшли у приміщення 9-ї роти. Примаков розшукав знайомих солдатів, ми зібрали їх у гурток й розмовляли, обговорюючи план дій. Потім зібрали всю роту, роздали гвинтівки, патрони.
Настрій солдатів був бадьорим. Всі вони ставили лиш одну умову: щоб по завершенні операції з них була сформована радянська українська частина (виділено нами. -А.З.)”.
Заарештувавши чергового офіцера, Примаков і Кулик те саме зробили й у 11-ій роті.
„У всьому цьому нам допомагав Шаров, що прийшов з міста. Але поведінка його нам не подобалася. Тримався він боягузливо, про щось шепотів потайки із найменш витриманими солдатами”.
Підхід бронемашин Войцеховського затримався майже на дві години. І.Кулик та В.Примаков вже думали, що справа програна. Лише близько другої години ночі біля воріт казарми почувся шум і постріли. Солдати 9-ї та 11-ї рот відкрили вогонь. “Шаров знітився зовсім. Командувати став Примаков”.
Тут виявилася цікава деталь: вікна приміщень 9-ї роти виходять в бік, протилежний казармі кулеметників. „Ми, значить стріляли в порожнечу. План виробляли Войцеховський і Шаров…” Вихід знайшов В.Примаков. Він швидко вивів 9-у й 11-у роти у двір, де в абсолютній темряві провів ланцюгом через безладну стрілянину на позицію, звідки вони могли обстрілювати кулеметників. /184/
Та стріляти довго не довелося. Як і розраховували, полк був цілковито приголомшений раптовим нападом. Спротиву не було. „Офіцери майже всі зникли, залишивши нам в якості трофеїв масу нашвидкуруч одірваних золотих погонів.
Двір казарми освітився смолоскипами, ліхтарями. З дверей виходили групи заспаних солдатів, що без заперечень складали зброю в купи, біля яких чатували червоногвардійці.
Зайнявся світанок. 2-го українського полку Центральної Ради вже не існувало. Зате проходив по місту сформований з колишніх солдатів 9-ї й 11-ї рот „перший курінь червоного козацтва”[146].
Судячи за спогадами В.Примакова та І.Кулика, операція по роззброєнню 2-го українського запасного полку була проведена за домовленістю між народним секретарем військових справ В.Шахраєм та народним комісаром по боротьбі із контрреволюцією на Півдні Росії В.Антоновим-Овсієнком. Останньому зокрема підкорявся призначений ним військовий комендант Харкова Михайло Войцеховський, колишній робітник Путіловського заводу, начальник штабу Червоної гвардії Петергофського району[147]. М.А.Войцеховський разом із Л.Шаровим розробив план операції та привів до казарм на Москалівці чотири бронемашини[148].
Участь у роззброєнні взяв також 1-й харківський пролетарський загін, сформований з робітників харківських заводів та солдатів 30-го запасного полку (всього близько 950 бійців, командир – М.Рухимович, комісар – Ю.Тиняков, командири рот – І.Минайленко, І.Сак-Саковський, М.Сущинський тощо). Ввечері 27 грудня 1917 р. цей загін завантажився у вагони для відправки у Донбас на боротьбу із Каледіним[149]. Дізнавшись, що найбільш боєздатні сили харківських більшовиків відправляються з міста, прибічники Центральної Ради очевидно втратили пильність, на що й розраховували В.Шахрай та В.Антонов-Овсієнко. Останній зокрема мав тоді в Харкові близько 2000 бійців, тоді як Центральна рада 4500 солдатів, офіцерів та вільних козаків[150]. План операції тримався в таємниці. Як згадували бійці 1-го Харківського пролетарського загону, наказ про виступ проти 2-го українського полку вони отримали вже в потязі за дві години до призначеного часу відправлення[151]. Разом із харків’янами такий наказ одержав і загін Петроградської червоної гвардії „Південна експедиція № 2″ (близько 200 бійців, командир В.Поляков), який тільки-но ввечері 27 грудня прибув до Харкова і потрапив, як то кажуть, з корабля на бал[152].
Лише після роззброєння військ Центральної Ради червоногвардійці за наказом Народного Секретаріату заарештували її комісара в Харкові Я.Довбищенка та закрили редагований ним орган губернського комісаріату газету „Нова громада”[153]. Рішучий протест проти цього висловили на пленумі Харківської Ради робітничих і солдатських депутатів місцеві меншовики. Хоч керівники харківського комітету більшовиків не хотіли підтримувати Народний Секретаріат, більшість депутатів-робітників висловила повну підтримку діям українського радянського уряду й, більше /184/ того, 29 грудня 1917 р. прийняла рішення про розпуск меншовицької міської думи за її контрреволюційну позицію[154].
Таким чином період двовладдя в Харкові фактично завершився 28-29 грудня 1917 р. із роззброєнням військ Центральної Ради. Саме цю дату слід вважати датою остаточної перемоги Радянської влади в Харкові. Всі антирадянські й антибільшовицькі органи влади в місті були ліквідовані.
Тим часом формування червоного козацтва ішло досить успішно. 28 грудня 1917 р. В.М.Примаков провів мітинг із 400 солдатами колишнього 2-го українського полку, що вирішили утворити 1-й курінь Червоного козацтва[155]. Л.Гриневич пише, що наступного дня, 29 грудня, Народний Секретаріат України затвердив рішення про організацію 1-го українського полку Червоного козацтва, але джерел цієї інформації не повідомляє[156].
30 грудня 1917 р. ЦВК Рад України на пропозицію Є.Бош вирішив асигнувати Військовому відділу ЦВК 22 тис. рублів для „видачі жалування роззброєним солдатам 2-го українського полку”[157]. Радянський історик В.М.Довгопол висловив думку , що ці гроші були асигновані 1-му полку Червоного козацтва[158]. На жаль підтвердити це можна поки лише загальними міркуваннями: для понад 3000 солдатів колишнього 2-го українського полку сума 22000 рублів для виплати жалування надто мала – десь по 7 руб. на солдата. Для порівняння: Декрет Народного Секретаріату від 20 січня 1918 р. встановлював для солдатів Червоного козацтва жалування 25 руб. на місяць[159].
Активну участь Василя Шахрая у створенні Червоного козацтва підтверджує звернення народного секретаря військових справ, видане 31 грудня 1917 р.: „Ми твердо вирішили організувати такий революційний загін, що як одна людина стане на боротьбу із контрреволюцією на Дону і Україні, організувати полк Червоного козацтва.
…Всі, хто хоче боротися проти буржуазії і контрреволюції, хто почуває себе вільним сином вільного народу Української Народної Республіки, – всі записуйтесь у полки Червоного козацтва!”
Підписано: „Народний секретар військових справ В.Шахрай. Комісар по організації Червоного козацтва В.Примаков”[160].
Відгукнулося на цей заклик близько 300 українських солдатів та робітників Харкова, зокрема харківського паровозобудівного заводу[161]. 2 січня 1918 р. В.Примаков доповів Народному Секретаріату, що 700 бійців 1-го полку Червоного козацтва при 4-х кулеметах “палають бажанням віддати себе на служіння робітникам і селянам України й чекають наказ про виступ”[162].
Збереглося також звернення Військового відділу ЦВК Рад України від 2 січня 1918 р. до Одеської Ради робітничих і солдатських депутатів, в якому повідомляється про формування в Харкові „революційного українського полку” і міститься прохання направляти до нього всіх солдатів українізованих полків та інших бажаючих: „необхідні кошти для цього буде надано”[163]. Напевно, такі повідомлення були надіслані й до інших Рад України. /186/
Після від’їзду В.М.Шахрая із мирною делегацією в Петроград 30 грудня 1917 р. тимчасово виконуючим обов’язки народного секретаря військових справ був призначений Юрій Коцюбинський. Син українського письменника Михайла Коцюбинського, Ю.М.Коцюбинський мав тоді 21 рік. Восени 1916 р. він був призваний до армії, у квітня 1917 р. закінчив Одеську школу прапорщиків і був направлений у 180-й запасний піхотний полк у Петрограді. Там він стає невдовзі членом Петроградського Військово-Революційного комітету, активним учасником Жовтневого повстання[164].
Перша згадка Ю.Коцюбинського в протоколах ЦВК Рад України датована 4 січня 1918 р. На пропозицію нового „військового міністра” ЦВК схвалив постанову Народного Секретаріату про оплату праці червоногвардійців та забезпечення їх на випадок поранення, хвороби або смерті, а також асигнував на ці потреби 50 тис. рублів (пропозиція Є.Бош). крім того, за поданням Ю.Коцюбинського ЦВК виділив 35 тис. руб. шпиталям, що перейшли до військового відділу[165]. Виділення грошей на утримання Червоної гвардії може свідчити про те, що принаймні в Харкові Червона гвардія знаходилася у підпорядкуванні ЦВК Рад України.
Того ж дня, 4 січня 1918 р., Ю.Коцюбинський підписав наказ №2 по народному секретарству військових справ. Ним було організовано апарат військового відомства з шести відділів. Найважливіший з них – мобілізаційний – очолила комісія з трьох завідувачів підвідділів: а) по реорганізації старої армії – „Гоголєв” (напевно, прапорщик 30-го запасного полку, що стояв у Харкові, більшовик Н.А.Глаголєв); б) по організації Червоного козацтва – В.Примаков; в) по організації Червоної гвардії – Латишев (імовірно лівий есер з Полтави М.Латишев). В складі секретарства були також створені відділи: військово-технічний (завідувач Замелатський), постачання і продовольства (завідувач Устимов), військово-санітарний (В.Ісакович), зв’язку (Клойко) та фінансовий (колегія у складі: М.Богданов, Халімов, Волошкевич)[166].
18 січня, після перемоги Радянської влади в Одесі, Народний Секретаріат вирішив утворити при військовому секретарстві Морський відділ. Очолив його Ю.Любицький, який звернувся із проханням до „всіх флотських організацій Чорного моря, а також матроських рад (маються на увазі українські матроські Ради. – А.З.) всіх флотів Російської республіки в найкоротший термін зв’язатися із Морським відділом”[167]. Можливо, це був колишній депутат 2-ї міської Районної Ради Петрограду від 2-го флотського екіпажу Юлій Лазаревич Любицький[168]. 23 січня 1918 р. ЦВК Рад України затвердив його організатором морського відомства[169].
20 січня 1918 р. Народний Секретаріат прийняв Декрет про організацію народної революційно-соціалістичної армії. В цілому декрет Народного Секретаріату схожий на Декрет Ради Народних Комісарів про організацію Червоної Армії, прийнятий 15 січня 1918 р. (підпис під ним, до речі, поставив і представник Радянської України В.Затонський)[170]. Обидва документи встановлювали добровільний принцип комплектування, класову робітничо-селянську основу нової армії, необхідність рекомендацій для вступу до неї, /187/ державне забезпечення для солдатів та членів їх сімей, що були на їх утриманні.
Але є між ними й відмінності. Робітничо-селянська армія України називалася „Червоне козацтво”, а не „Червона Армія”. Як пізніше писав В.Примаков, така назва була прийнята „на противагу петлюрівському вільному козацтву”[171]. При вступі до Червоного козацтва бійці мали дати обіцянку не полишати його лав не менш як 6 місяців. Якщо декрет РНК встановлював платню тільки воїнам (50 руб. на місяць), то Декрет Народного Секретаріату встановив диференційовані норми оплати: солдати – 25 руб, інструктор-командир взводу – 40 руб., роти – 50 руб., батальйону – 75 руб., полку – 100 руб., дивізії – 125 руб., корпусу 150 руб, армії – 175 руб. Недоліком декрету Народного Секретаріату була відсутність вказівок на те, кому підпорядковане Червоне козацтво. Виконання Декрету було доручено місцевим Радам, тоді як Декрет РНК РСФРР встановлював, що Робітничо-селянська Червона Армія підкоряється Раді Народних Комісарів та комісаріату військових справ[172].
Таким чином, об’єктивна необхідність збройної боротьби із Центральною Радою змусила український радянський уряд (Народний Секретаріат) вже в перший (харківський) період свого існування утворити військове відомство та зародок власної армії – Червоне козацтво, забезпечити правові та матеріальні умови його формування. Активну роль у військовому будівництві Народного Секретаріату відіграли більшовики Василь Шахрай, Віталій Примаков та Юрій Коцюбинський. Разом із робітничою та селянською Червоною гвардією та революційними солдатами полків старої армії Червоне козацтво становило збройні сили Української Радянської влади.
Примітки
[1] Лапчинський Г. З перших днів Всеукраїнської Радянської влади // ЛР. – 1927. – №5-6. – С. 65.
[2] ПВЖСР. – Т. 1. – С. 240-241; ВЖГВУ. – С. 577; Борщевский В.Я. Время установления Советской власти в Харькове (литература, источники) //Вопросы отечественной историографии и источниковедения. – Вып. 2. – Днепропетровск, 1975. – С. 11-13.
[3] Фарсобин В.В. О времени установления Советской власти в Харькове // ИЗ. – Т. 73. – 1963. – С. 278-279.
[4] Там же. – С. 283-284, 288.
[5] Там же. – С. 273-275.
[6] Тютюник Ю. З поляками проти Вкраїни. – Х., 1924 (Репринтне видання 1990). – С. 26.
[7] Фарсобин В.В. Указ.соч. – С. 278. Прим. 53.
[8] Вечер воспоминаний 17 сентября 1922 г. // Пять лет. Сб. ст. и восп. – Х., 1922. – С. 51.
[9] Там же. – С.54-55. /188/
[10] Поликарпов В.Д. Позорное бегство главарей корниловщины // ВИЖ. – 1970. – №12. – С. 100-114.
[11] Глаголев Н. Из опыта работы большевистской военки в 1917 г. // Война и революция. – 1934. – №6. – С. 36; Черномаз И.Ш. Красногвардейцы Харькова в борьбе с кадетско-калединской контрреволюцией // Ученые записки Харьковского университета. – 1964. – Т. 145. Труды кафедры истории КПСС. Вып. 2. – С. 46; Игнатов А.Ф. Борьба большевиков Харькова за упрочение в городе Советской власти в 1917 г. // Вопросы истории СССР. – Х., 1989. – Вып. 34. – С. 13-14; Визвольні змагання очима контррозвідника. (Документальна спадщина Миколи Чеботаріва). – К., 2003. – С. 23.
[12] Игнатов А.Ф. Указ.соч. – С. 14; Петриковський (Петренко) С.І. Харківський гарнізон у Жовтневій революції //Боротьба за перемогу Радянської влади на Україні. Зб. спогадів. – К., 1957. – С. 182; Фрайман А.Л. Питерцы на первых фронтах. – Л., 1972. – С. 47.
[13] Покко С. Организация и борьба Красной гвардии в Харькове // ЛР. – 1922. – №1. – С. 45.
[14] Фарсобін В.В. Нові документи про встановлення Радянської влади у Харкові // УІЖ. – 1966. – №5. – С. 82.
[15] ПВЖСР. – Т. 1. – С. 239-240; Гарчев П.І. Микола Олександрович Руднєв. – Х., 1973. – С. 55-57.
[16] Антонов-Овсеенко В.А. Записки о гражданской войне. – Т. 1. – М., 1924. – С. 28, 34; Герои Октября. – Л., 1967. – Т.2. – С.801; Тереков Е.А. Сиверс. – Донецк, 1963. – С.6, 159; Лаппо Д.Д. Их вдохновлял Ленин. – М., 1990. – С. 11.
[17] Антонов-Овсеенко В.А. Записки. – Т. 1. – С. 54.
[18] ПВЖСР. – Т. 1. – С. 240; Черномаз И.Ш. Указ. соч. – С. 45.
[19] Ховрин Н.А. Балтийцы идут на штурм. – М., 1966. – С. 205.
[20] „Земля і воля”. – 1917. – 9 грудня. Цит. за: ПВЖСР. – Т. 1. – С. 240.
[21] ГАРФ. Ф.8415. Оп.1. Д.4. Л.79-80, 118; Тинченко Я. Перша українсько-більшовицька війна. – К., 1996. – С. 41.
[22] Путиловец в трех революциях. Сб.мат. – Л., 1933. – С. 435.
[23] ГАРФ. Ф.8415. Оп.1. Д.4. Л.17.
[24] Турченко Ф.Г. Новітня історія України. – Ч. 1. – К., 2003. – С. 83.
[25] Грушевський М. Новітній період історії України. – К., 1992. – С. 26.
[26] Покко С. Указ. соч. – С. 45-46; Вечер воспоминаний 17 сентября 1922 г. // Пять лет. – Х., 1922. – С. 59.
[27] „Земля і воля”. – 1917. – 9 грудня. Цит. за: ПВЖСР. – Т. 1. – С. 240.
[28] Покко С. Указ. соч. – С. 45-46; Вечер воспоминаний 17 сентября 1922 г. – С. 59.
[29] ПВЖСР. – Т. 1. – С. 241.
[30] Антонов-Овсеенко В.А. Записки. – Т. 1. – С. 54.
[31] Бош Е.Б. Год борьбы. – К., 1990. – С. 383.
[32] Там же. – С. 134-137.
[33] Фарсобин В.В. О времени установления Советской власти в Харькове. – С. 280; Чепурнов П.И. Красная гвардия Харькова // Харьков в 1917 г. – Х., 1957. – С. 61; Тинченко Я. Перша українсько-більшовицька війна. – С. 78.
[34] Покко С. Указ.соч. – С. 46-47.
[35] Ховрин Н.А. Указ.соч. – С. 206-207.
[36] Антонов-Овсеенко В.А. Записки. – Т. 1. – С. 55-56. /189/
[37] Гамрецький Ю.М. До питання про час встановлення влади Рад у Харкові // Боротьба за владу Рад на Україні. Зб. ст. – К., 1977. – С. 116-117; Игнатов А.Ф. Указ.соч. – С. 19.
[38] Затонський В. Кілька зауважень до статті тов. Рубача // ЛР. – 1926. – №1. – С. 86.
[39] ГАРФ. Ф.8415. Оп.1. Д.4. Л.80.
[40] Тинченко Я. Злий геній Симона Петлюри //Академія. – К., 1995. – Вип. 1. – С. 6.
[41] Лапчинський Г. Перший період Радянської влади на Україні // ЛР. – 1928. – №1. – С. 170.
[42] Кулик И.Ю. Перший курінь // Червонное казачество. Пять лет. – Х., 1923. – С. 259.
[43] Визвольні змагання очима контррозвідника. – К., 2003. – С. 69-70.
[44] Бош Е.Б. Год борьбы. – К., 1990. – С. 137.
[45] ХХГ. – С. 334.
[46] Тригуб П.М. Про кількість, партійний та соціальний склад Рад України в грудні 1917 – квітні 1918 рр. // УІЖ. – 1972. – №1. – С. 109.
[47] Майоров М. Из истории революционной борьбы на Украине (1914-1919). – К., 1922. – С. 67; Лапчинський Г. Вказ. праця. – С. 163.
[48] Гамрецький Ю.М., Тимченко Ж.П., Щусь О.Й. Ради України у 1917 р. – К., 1974. – С. 299-301.
[49] ВЖГВУ. – С.417.
[50] Покровский А.С. Список участников ІІ Всероссийского съезда Советов рабочих и солдатских депутатов // Археографический ежегодник за 1994 г. – М., 1996. – С. 112.
[51] ПВЖСР. – Т. 1. – С. 256.
[52] Там само. – С. 257.
[53] Всеукраинский съезд Советов. Материалы // ЛР. – 1928. – №1. – С. 289-290.
[54] БОУ.1990. – С. 518.
[55] ВОСР. – Т. 2. – С. 576.
[56] Скоровстанский В. Революция на Украине. – Саратов, 1919. – С. 113.
[57] Всеукраинский съезд Советов. Материалы. – С. 288-289; ВОСР. – Т. 2. – С. 574.
[58] ПВЖСР. – Т. 1. – С. 262-275.
[59] Гриценко А.П. Тимченко Ж.П. Євгенія Богданівна Бош. – К., 1964. – 92 с.; Калита В.Д. Господарська діяльність першого уряду Радянської України – Народного Секретаріату // УІЖ. – 1965. – №11. – С. 81-87; Калита В.Д. Створення першого уряду Радянської України // УІЖ. – 1966. – №3. – С. 67-74; Яковлева Л.В. Архівні джерела з історії діяльності першого радянського уряду України – Народного Секретаріату // Архіви України. – 1987. – №5. – С. 31-42.
[60] Варгатюк П.Л. Перший радянський уряд України: відоме і невідоме // Про минуле заради майбутнього. – К., 1989. – С. 209.
[61] Протоколи перших засідань ЦВК Рад України //Архіви України. – 1990. – №2. – С. 28-31.
[62] Варгатюк П.Л. Юхим Григорович Медведєв: біографічний етюд // Про минуле заради майбутнього. – К., 1989. – С. 237-246.
[63] Протоколи перших засідань ЦВК Рад України. – С. 33.
[64] Там само. – С. 34.
[65] ВОСР. – Т. 3. – С. 548; Варгатюк П.Л. Перший радянський уряд України. – С. 208.
[66] Лапчинський Г. З перших днів Всеукраїнської Радянської влади // ЛР. – 1927. – №5-6. – С. 57. /190/
[67] Лапчинський Г. Перший період Радянської влади на Україні // ЛР. – 1928. – №1. – С. 164.
[68] Гриценко А.П., Тимченко Ж.П. Вказ. праця. – С. 62-63; Затонський В.П. Уривки із спогадів про українську революцію // ЛР. – 1929. – №4. – С. 159; Калита В.Д. Створення першого уряду Радянської України // УІЖ. – 1966. – №3. – С. 74.
[69] Протоколи перших засідань ЦВК Рад України. – С. 37.
[70] Курас І.Ф. Боротьба більшовиків України за створення першого радянського уряду України (листопад 1917 – січень 1918 рр.) // Наукові праці з історії КПРС. – К., 1967. – Вип. 13. – С. 12.
[71] Косик В. Франція і питання самостійності України 1917-1919 // Записки Наукового Товариства імені Шевченка. – 1993. – Т. 225. – С. 283.
[72] Фролов М.О. Компартійно-радянська еліта в УСРР (1917-1922 рр.): становлення і функціонування. – Запоріжжя, 2003. – С. 81.
[73] ВЖГВУ. – С. 46, 45, 319.
[74] Лапчинський Г. Перший період Радянської влади на Україні. – С. 165.
[75] Там само. – С. 171.
[76] Верстюк В.Ф. Українська революція: доба Центральної Ради // УІЖ. – 1995. – №6. – С. 71.
[77] Тинченко Я. Перша українсько-більшовицька війна. – К., 1996. – С. 37.
[78] Бош Е.Б. Год борьбы. – К., 1990. – С. 141.
[79] БОУ. 1990. – С. 716. Прим. 219, 220.
[80] Лапчинський Г. Вказ праця. – С. 172.
[81] ВЖГВУ. – С. 102, 593; Протоколи перших засідань ЦВК Рад України. – С. 29, 32.
[82] БОУ.1990. – С. 721; ВЖГВУ. – С. 576; Усенко І.Б. Волелюбний дух Євгена Терлецького // Реабілітовані історією. – К., Полтава, 1992. – С. 220.
[83] Здоров А.А. Евгения Бош – глава первого Советского правительства Украины (декабрь 1917-март1918 г.) // Россия и мир: вызовы времени. Мат. межд. науч.-практ. конф. – Уфа, 2005 – Ч. 2. – С. 170-174.
[84] Бош Е.Б. Год борьбы. – К., 1990. – С. 152-153; Лапчинський Г. Вказ праця. – С. 172.
[85] Бош Е.Б. Год борьбы. – К., 1990. – С. 154-155.
[86] Антонов-Овсеенко В.А. Записки. – Т. 1. – С. 178.
[87] Бош Е.Б. Год борьбы. – К., 1990. – С. 155, 384; Протоколи перших засідань ЦВК Рад України. – С. 29-30.
[88] Верстюк В.Ф. Українська Центральна Рада. – К., 1997 – С. 228-229.
[89] ГАРФ. Ф.8415. Оп.1. Д.4. Л.94. Антонов-Овсеенко В.А. Записки. – Т. 1. – С. 56.
[90] Варгатюк П.Л. Донецько-Криворізька радянська республіка в оцінці В.І.Леніна // УІЖ. – 1988. – №4. – С. 39.
[91] Бош Е.Б. Год борьбы. – К., 1990. – С. 156-162.
[92] Затонський В.П. Уривки із спогадів про українську революцію // ЛР. – 1929. – №4. – С. 163.
[93] Троцкий Л.Д. Сталин. – М., 1996. – Т. 2. – С. 48.
[94] ХХГ. – С. 340-347.
[95] УЦР. – Т. 2. – С. 76.
[96] БОУ.1990. – С. 533.
[97] Бош Е.Б. Год борьбы. – К., 1990. – С. 163. /191/
[98] Петриковський (Петренко) С.І. Харківський гарнізон у Жовтневій революції // Боротьба за перемогу Радянської влади на Україні. Зб. спогадів. – К., 1957. – С. 192.
[99] Лапчинський Г. Вказ праця. – С. 168-169.
[100] ВОСР. – Т. 3. – С. 531-532.
[101] Лапчинський Г. Вказ праця. – С. 169.
[102] ВОСР. – Т. 3. – С. 533.
[103] Там же. – С. 537.
[104] Там же. – С. 280.
[105] Борьба трудящихся Черниговщины за власть Советов (1917 – 1919). Сб. док. и мат. – Чернигов, 1957. – С. 62.
[106] Робітничий контроль і націоналізація промисловості на Україні. Зб. док. і мат. – К., 1957. – С. 321, 325, 328.
[107] Протоколи перших засідань ЦВК Рад України. – С. 37; Робітничий контроль і націоналізація промисловості на Україні. Зб. док. і мат. – К., 1957. – С. 274.
[108] Історія українського війська (від княжих часів до 20-х рр. ХХ ст.) – Вид.4-е, змін. і доп. – Львів, 1992. – С. ІІІ, VІІІ.
[109] Червонное казачество. Пять лет. 1918-1923. – Х., 1923. – 310 с.; Перша червона /За ред. І. Дубинського і М. Савка. – Х., 1931. – 345 с.
[110] Дубинский И.В., Шевчук Г.М. Червонное казачество. – 5-е изд. – К., 1987. – 244 с.
[111] Червонці. Спогади ветеранів Червоного козацтва. – К., 1968. – 242 с.; Червонное казачество. Воспомининия. – М., 1969. – 256 с.
[112] Гамрецький Ю.М. Червона гвардія України в радянській історіографії // УІЖ. – 1959. – №6. – С. 119-128; Гарчев П.І. Червона гвардія України в Жовтневій революції. – Х., 1969. – 268 с.
[113] Божко О.І. Формування та бойовий шлях першої та другої українських радянських дивізій (вересень 1918 – червень 1919 рр.) Автореф. дис… канд. іст. наук. – К., 1994. – 18 с.
[114] Гриневич Л. Військове будівництво в Радянській Україні (1917 – початок 30-х рр. ХХ ст.) // Історія українського війська (1917-1995). – Львів, 1996. – С. 16; Порівн.: БОУ. 1990. – С. 700. Прим. 64.
[115] Гриневич Л. Вказ. праця. – С. 47. Порівн.: Антонов-Овсеенко В.А. Записки. – Т. 1. – С. 34, 129, 146.
[116] Протоколи перших засідань ЦВК Рад України. – С. 32, 33.
[117] Юренко О.П. Василь Шахрай: сторінки життя й діяльності. Світогляд. Доля // УІЖ. – 1995. – №1. – С. 68.
[118] Гарчев П.І. Червона гвардія України в Жовтневій революції. – Х., 1969. – С. 116; Сметанич С. Полтава перед „Октябрем” // ЛР. – 1924. – №3. – С. 70.
[119] Протоколи перших засідань ЦВК Рад України. – С. 33.
[120] Бош Е.Б. Год борьбы. – К., 1990. – С. 185.
[121] Протоколи перших засідань ЦВК Рад України. – С. 33.
[122] Антонов-Овсеенко В.А. Записки. – Т. 1. – С. 132-133.
[123] Бош Е.Б. Год борьбы. – К., 1990. – С. 185-186; ВЖГВУ. – С. 60.
[124] Протоколи перших засідань ЦВК Рад України. – С. 35.
[125] ВОСР. – Т. 3. – С. 46.
[126] ВЖГВУ. – С. 593. /192/
[127] Ярошенко А.Д. Юрий Михайлович Коцюбинский. – К., 1986 – С. 61 Кравчук М.В. Військове будівництво УСРР. – Івано-Франківськ, 1998. – С. 15.
[128] Кулик И.Ю. Указ. соч. – С. 261.
[129] ВОСР. – Т. 3. – С. 46.
[130] Гарчев П.І. Вказ. праця. – С. 116; Ярошенко А.Д. Указ. соч. – С. 62.
[131] ГАРФ. Ф.8415. Оп.1. Д.4. Л.85.
[132] Там же. – Л.94.
[133] Там же. – Л.88.
[134] Астахова В.И. Революционная деятельность Артема в 1917-1918 гг. – Х., 1966. – С. 82; Ткачук А.Г. Участь солдатів українців у боротьбі за владу Рад (кінець 1917 – початок 1918 рр.) // Архіви України. – 1967. – №5. – С. 20.
[135] Тинченко Я. Перша українсько-більшовицька війна. – К., 1996. – С. 95-97.
[136] Петриковський С.І. Вказ. праця. – С. 187; Грязев И.Я., Ефремов П.М., Лелюк А.А., Петрикеев Н.А. Харьковские железнодорожники в дни революции // Харьков в 1917 г. Воспоминания. – Х., 1957. – С. 42-51.
[137] Червонное казачество. Воспоминания. – М., 1969. – С. 252.
[138] Гусєв В.І., Верба І.В., Юркова О.В. До історії діяльності народного секретарства з міжнаціональних справ // Наукові праці з питань політичної історії. – Вип. 171. – К., 1991. – С. 63-64.
[139] ВЖГВУ. – С. 298, 446.
[140] БОУ.1990. – С. 706. Прим. 114.
[141] Примаков В.М. Автобиография // ВИЖ. – 1967. – №12. – С. 119-121.
[142] Примаков В. Краткий очерк истории 1-го полка червонного казачества //Бюллетень Харьковского Совета рабочих депутатов. – 1919. – 9 января. Цит. за: Дубинский И.В.Примаков. – М.,1968. – С.132-133.
[143] Примаков В.М. Рейды Червонных казаков //Сборник трудов Военно-научного общества при Военной академии. – М., 1922. – Кн. 2. – С. 152-200; Примаков В.М. Борьба за Советскую власть на Украине // Сборник статей. 1918-1923. – М., 1923. – С. 171-195; То же // Этапы большого пути. – М., 1962. – С. 182-202; Примаков В.М. Червонное казачество в гражданской войне // Красная конница. – 1935. – №3. – С. 2-17.
[144] Юренко О.П. Василь Шахрай. – С. 75.
[145] ЕУ. – Т.4. – С. 1230.
[146] Кулик И.Ю. Перший курінь // Червонное казачество. Пять лет. – Х., 1923. – С. 259-261; То же // Червонное казачество. – М., 1969. – С. 52-55.
[147] Антонов-Овсеенко В.А. Записки. – Т. 1. – С. 174; ВЖГВУ. – С. 107.
[148] ХХГ. – С. 362.
[149] Черномаз И.Ш. Указ. соч. – С. 48.
[150] ГАРФ. Ф.8415. Оп.1. Д.4. Л.82.
[151] Вечер воспоминаний // Пять лет. – Х., 1922. – С. 61, 68, 74.
[152] Гаврилов И. Красная гвардия в Выборгском районе // Красная летопись. – Л., 1926. – №6. – С. 98-99; Фрайман А.Л. Питерские рабочие на первых фронтах. – Л., 1972. – С. 52-53.
[153] Лапчинський Г. Перший період Радянської влади на Україні // ЛР. – 1928. – №1. – С. 170.
[154] Бош Е.Б. Год борьбы. – С. 160; ХХГ. – С. 353.
[155] Червонное казачество. Пять лет. – Х., 1923. – С. 24.
[156] Гриневич Л. Вказ. праця. – С. 58. /193/
[157] Протоколи перших засідань ЦВК Рад України. – С. 36.
[158] Довгопол В.М. Початок створення Червоної Армії на Україні // Ученые записки Харьковского государственного университета. – Т. 89. Труды исторического факультета. Т. 6. – 1957. – С. 137.
[159] Бош Е.Б. Год борьбы. – С. 342.
[160] ВОСР. – Т. 3. – С. 47.
[161] Примаков В.М. Червонное казачество в гражданской войне. – С. 2.
[162] Червонное казачество. Пять лет. – Х., 1923. – С. 24.
[163] ВОСР. – Т. 3. – С. 47-48.
[164] Ярошенко А.Д. Юрий Михайлович Коцюбинский. – К., 1986 – С. 23-60.
[165] Протоколи перших засідань ЦВК Рад України // Архіви України. – 1989. – №4. – С. 26-27.
[166] ВОСР. – Т. 3. – С. 48.
[167] Там же. – С. 294.
[168] Районные Советы Петрограда в 1917 г. – М., Л., 1966. – Т. 3. – С. 366.
[169] Протоколи перших засідань ЦВК Рад України. – С. 29-30.
[170] ДСВ. – Т. 1. – С. 357.
[171] Примаков В.М. Автобиография // ВИЖ. – 1967. – №12. – С. 121.
[172] Бош Е.Б. Год борьбы. – С. 342; ДСВ. – Т. 1. – С. 352-357. /194/
Глава 10
Відносини Народного Секретаріату України із Радою Народних Комісарів Росії
10.1. Загальні засади.
Україна була другою після Росії республікою, яка проголосила Радянську владу. В той же час і ІІІ Універсал Центральної Ради, яким було проголошено Українську Народну Республіку, і резолюція „Про самовизначення України” І Всеукраїнського з’їзду Рад стверджували, що Україна залишається федеративною частиною Російської республіки. Принципи, на яких мали будуватися відносини між Україною і Росією в межах цієї федерації, тоді ще розроблені не були.
„Цікаво відзначити, – згадував Г.Лапчинський, що ми зовсім не розмежували своєї законодавчої компетенції й компетенції Петербурзької Ради Народних Комісарів, хоча вважали цей уряд за загально-федеральний, а себе за місцевий, краєвий. В багатьох питаннях ми реципували декрети, видані в Петербурзі, але часто-густо й зовсім самостійно розв’язували питання, керуючись лише загальними принципами нашої більшовицької програми. Гадаю, що на місцях це викликало не мало непорозумінь, і там з двох розпоряджень в одній справі, Харківського та Петербурзького, мабуть виконували те, що раніш ставало відоме, а ще певніше, те, що більш подобалося представникам місцевої влади. По суті ж усі ці розпорядження мали лише інструктивно-директивне значення, а на місцях Ради фактично були єдиною реальною владою”[1].
Проте певний розподіл повноважень між Радою Народних Комісарів та Народним Секретаріатом таки було проведено вже з моменту утворення останнього. В Народному Секретаріаті спершу не було відомства закордонних справ, бо міжнародну політику більшовики вважали прерогативою центрального уряду федерації. Лише після Брестського миру 3 березня 1918 р., коли Радянська Росія змушена була погодитися на повне відокремлення УНР, народним секретарем закордонних („міжнародних”) справ був призначений М.Скрипник[2].
10.2. Фінансові відносини.
Другим після закордонних справ питанням, яке український радянський уряд залишив у компетенції РНК, був випуск грошових знаків. Емісію грошей (російських рублів) здійснював Державний банк у Петрограді, який і надсилав відповідні суми своїм конторам на місцях. Після того, як Центральна Рада встановила свій контроль над Київською контрою Держбанку й відмовилася визнати Раду Народних Комісарів урядом Росії, уряд Леніна припинив надсилати грошові знаки до Київської контори. УЦР спершу намагалася їх отримати від РНК в обмін на продовольство, але врешті-решт 19 грудня 1917 р. вирішила розпочати випуск власних грошей – карбованців[3].
Вже у першій телеграмі Ради Народних Комісарів новоутвореному ЦВК Рад України від 16 грудня 1917 р. було зазначено: „РНК вітає народну /195/ владу України. Із цього часу гроші будемо пересилати на ім’я уряду України, тобто ЦВК України. Всіх, хто звертається до нас за грошима з України, ми будемо направляти до ЦВК”[4]. Як згадував Г.Лапчинський, після того, як народний секретар фінансів В. Ауссем взяв під свій контроль Харківську контору Держбанку, її фінансування йшло з Петрограду через Народний Секретаріат[5]. В цьому контексті слід розглядати й постанову Народного секретарства фінансів від 20 грудня 1917 р. про скасування всіх розпоряджень Центральної Ради та Генерального Секретаріату в галузі грошового обігу (скасування карбованців)[6].
Фінансові стосунки України і Росії взагалі кінця 1917 – початку 1918 рр. залишаються малодослідженими, а фінасово-грошові відносини ЦВК Рад України і Ради Народних Комісарів Росії, на жаль, досі не стали предметом спеціальних досліджень. В 1991 р. вийшла стаття київського журналіста К.Лукеренка «„Арсенал” проти Центральної Ради», автор якої стверджував, що в грудні 1917 р. В.І.Ленін виділив українським більшовикам 18 385 000 рублів, в тому числі 13 685 тис. руб. – залізничникам України, 3,2 млн. руб – робітникам заводу „Арсенал” і 1,5 млн. руб. – робітникам Деміївського снарядного заводу[7].
Цю цифру повторив історик О.Лупейко, а за ним і О.П.Реєнт: „І ця допомога надавалася тоді, коли стояли сотні заводів і фабрик, голод і холод панували в робітничих оселях Росії! Проте тим, хто багато говорив про самовизначення народів та демократію, імітував постійну турботу про трудящих, ближче все-таки було імперське світобачення, не давала спокою незалежність Української держави”[8]. Г.Костюк та Л.Гриневич стверджують, що на підтримку Радянської влади в Україні РНК направила тільки з грудня 1917 по квітень 1918 рр. до Харкова 860 млн. рублів[9].
Розглянемо докладніше, які саме суми Рада Народних Комісарів надсилала в цей період до України, для чого вони були призначені і як витрачалися. 17 грудня 1917 р. РНК приймає постанову про відправку до Харкова, „в розпорядження Українського робітничо-селянського обласного уряду” 13 680 тис. руб., асигнованих робітникам Південно-Західної залізниці. Причому в постанові зазначено, що гроші ці належить „використати виключно на сплату жалування робітникам” цієї залізниці під контролем представників Всеукраїнського Центрального Виконавчого комітету та уповноважених від самих робітників[10].
Південно-Західна залізниця на той час обслуговувала потреби Південно-західного та Румунського фронтів російської армії, тобто перевозила продовольство, боєприпаси в діючу армію, а поранених та демобілізованих солдатів у тил, в Росію. Генеральний Секретаріат УЦР контролював становище на цій залізниці, тобто міг, скажімо, не допустити перевезення революційних військ та забезпечити перевезення козачих дивізій на допомогу Каледіну. Проте, виплачувати заробітну плату залізничникам уряд Центральної Ради виявився не здатним, через що міністр праці М.Порш 29 листопада звертався із відповідним проханням до комісара Держбанку Росії Г.Пятакова[11]. /196/
Київський завод „Арсенал” був одним з найбільших пастачальників артилерії для російської армії в Першу світову війну й належав, як і Деміївский снарядний завод, до Головного артилерійського управління в Петрограді. Наприкінці 1917 р. „Арсенал” 2,5 місяці не отримував заробітної плати. Арсенальці пояснювали це наміром Центральної Ради розвалити й знищити цей величезний більшовицький колектив[12]. Генеральний Секретаріат в свою чергу заявляв про відсутність коштів, які не пересилає йому Рада Народних Комісарів Леніна. Дійсно важко було очікувати, що уряд Леніна буде пересилати гроші організації, яка оголосила його незаконним та антинародним. В таких умовах, як повідомяла 20 грудня ліберальна газета „Киевская мысль”, делегація робітників Арсеналу та деяких інших київських заводів виїхала до Петрогаду, щоби отримати гроші для виплати зарплатні робітникам[13].
Колишній слюсар „Арсеналу” Ф.Ф.Гнєповський в спогадах, написаних у 1958 р., стверждує, що голова Київського ревкому Андрій Іванов особисто прямим дротом зв’язався із Леніним, і Ленін дав розпорядження народному комісару фінансів виплатити арсенальцям 3,2 млн. руб. За ними виїхала делегація на чолі із головою заводського комітету „Арсеналу” Панасом Косяковим. Він, Гнєповський та арсеналець Березняк були на прийомі у В. Леніна в Смольному[14]. Щоправда сам А.В.Іванов в своїх спогадах, написаних ще у 1922 р., жодним словом про цей факт не згадує.
Упорядники „Біографічної хроніки” В.І.Леніна відносять зустріч вождя із делегацією київського заводу „Арсенал” аж до початку березня 1918 р. При цьому вони посилаються на більш ранні за часом спогади члена Всеросійського комітету робітників артилерійских заводів (ВКРАЗу) старого пітерського більшовика Ф.Євсєєва, який також брав участь у цій зустрічі[15]. Останній зокрема пише, що делегація київського Арсеналу прибула до Петрограду у 1918 р. Проте інші дати в своїх спогадах він подає за новим стилем (наприклад, Жовтневе повстання не 25 жовтня, а 7 листопада 1917 р.), отже зустріч ареснальців із Леніним, що відбулася наприкінці грудня 1917 р., Ф.Євсєєв міг датувати початком січня 1918 р. за новим стилем. За свідченням Ф.Євсєєва, саме Всеросійський комітет робітників артилерійських заводів, членом якого був і голова завкому київского Арсеналу П.Косяков, і організував зустріч арсенальців із Леніним. Результатом цієї зустрічі була резолюція останнього на заяві арсенальців: „Видати гроші для роздачі робітникам Київського арсеналу”[16].
Цікаво відзначити, що цей документ досі не знайдений. Натомість в протоколі Ради Народних Комісарів від 21 грудня 1917 р. є пункт 9 „Про оплату робітників заводів, що виробляють предмети бойового постачання в районі дій контрреволюціонерів (Рада, Дон)”. Рішення РНК з цього пункту було категоричним: „Жодних коштів не відпускати нікому, якщо є можливість, що ці гроші можуть бути використані Радою, Каледіним та контрреволюцією”[17].
Делегація арсенальців повернулася з Петрограду 26 грудня. За даними В. Фаворського, вона привезла 5 млн. руб. Розходження із Ф.Гнєповским /197/ можливо пояснюються тим, що В.Фаворський включив в цю суму й гроші для виплати Деміївському снарядному заводу тощо. 27 грудня відбулися загальні збори робітників Аресналу, де було повідомлено про отримання грошей й прийнято рішення приступити до їх видачі[18]. Керівництво Центральної Ради розпустило по місту чутки, що ці гроші привезені для агітації та боротьби проти Центральної Ради. Вранці 29 грудня представник Центральної Ради, прибувши до „Арсеналу”, пред’явив наказ командуючого військами: перевірити, кому видаються гроші, привезені з Петрограду. Для цього була утворена спеціальна комісія із представників робітників, адміністрації заводу та Центральної Ради, яка й виконала цю перевірку[19].
Цифру 860 млн. рублів вперше ввів до наукового обігу Є.М.Скляренко. Це загальна сума грошей, які надійшли з Петрограду до Харківської контори Держбанку з листопада 1917 по квітень 1918 р.[20] ЦВК Рад України і Народний Секретаріат перебували у Харкові із 13 грудня 1917 по 28 січня 1918 р. З 1(14) лютого 1918 р. влада в Харкові належала Раді Народних Комісарів новоутвореної Донецько-Криворізької радянської республіки[21]. Одержання суми 860 млн. руб. українським радянським урядом нічим і ніким не доведено.
Призначення грошей, які надсилалися до Харкова, допомагає з’ясувати листування В.І.Леніна із В.Антоновим-Овсієнком та Серго Орджонікідзе. 15 січня 1918 р. Ленін відправляє телеграму „В Харьков. Антонову и Серго. Ради бога, принимайте самые энергичные революционные меры для посылки хлеба, хлеба и хлеба!!! Иначе Питер может околеть”[22]. Наступного дня, 16 січня, В.Антонов-Овсієнко телеграфує Леніну: “С продовольствием, наверное, справимся, только шлите побольше денег… “[23]. 22 січня 1918 р. Ленін знову телеграфує С.Орджонікідзе: „Продолжайте, ради бога, изо всех сил добывать продовольсвие… Относительно посылки денег говорил и буду говорить с Пятаковым. Сто миллионов посланы, 50 будут посланы в Харьков. Примите меры для тройной охраны пути Питер – Харьков”[24]. Отже гроші до харківської контори Держбанку уряд Леніна надсилав на початку 1918 р. в першу чергу на закупівлю в Україні продовольства для голодуючого Петрограду й Півночі Росії.
За підрахунками В.І.Борисова, всього в січні – квітні 1918 р. до Радянської Росії було відправлено з України 17,3 млн. пудів хліба[25]. Частину з них було одержано в обмін на товари, які надсилалися з Росії. Лише Московський обласний продовольчий комітет за домовленістю із Народним Секретаріатом надіслав останньому для обміну на хліб 30 вагонів мануфактури, 10 вагонів чаю, 5 вагонів калош, 500 пар взуття[26]. З них 36 вагон