Відповідь Н.Лєніна Розі Люксембурґ

Владімір Лєнін

Стаття тов. Рози Люксембурґ в 42 і 43 номерах «Die Neue Zeit» є критичним розбором моєї російської книги про кризу в нашій партії. Я не можу не висловити подяки ґерманським товаришам за їхню увагу до нашої партійної літератури, за їхні спроби ознайомити із цією літературою ґерманську соціял-демократію, але я маю зазначити, що стаття Рози Люксембурґ в «Die Neue Zeit» знайомить читачів не з моєю книгою , а з чимось иншим. Це видно з таких прикладів.

Тов. Люксембурґ говорить, наприклад, що в моїй книзі чітко і яскраво виразилась тенденція «вимоги безумовного централізму». Тов. Люксембурґ вважає, таким чином, що я відстоюю одну орґанізаційну систему проти якоїсь иншої. Але насправді це не так. Протягом всієї книги, від першої до останньої сторінки, я захищаю елєментарні положення будь-якої системи будь мислимій партійної орґанізації. У моїй книзі розбирається не питання про відмінність між тією чи иншою орґанізаційною системою, а питання про те, яким чином будь-яку систему слід підтримувати, критикувати та виправляти, не суперечачи принципам партії. Роза Люксембурґ говорить далі, що «згідно з його (Лєніна) розумінням ЦК надані повноваження орґанізовувати всі місцеві комітети партії». Насправді це не так. Моя думка з даного питання може бути документально доведена внесеним мною проєктом статуту партійної орґанізації. У цьому проєкті немає ні слова про право орґанізовувати місцеві комітети. Комісія, обрана на партійному з’їзді для вироблення статуту партії, включила в нього це право, і партійний з’їзд затвердив проєкт комісії. До складу цієї комісії, крім мене і ще одного прихильника більшости, були обрані три представники меншости партійного з’їзду; отже, у цій комісії, що надала ЦК право орґанізовувати місцеві комітети, саме три мої противники взяли гору. Тов. Роза Люксембурґ змішала два ріжні факти. По-перше, вона змішала мій орґанізаційний проєкт з видозміненим проєктом комісії, з одного боку, і, з иншого боку, з орґанізаційним статутом, прийнятим партійним з’їздом; по-друге, змішала захист певної вимоги певного параґрафа статуту (геть не вірно те, що в цьому захисті я ні з чим не рахувався, оскільки на плєнумі я не заперечував проти поправки, внесеної комісією) з захистом (чи не так, справжньої «ультрацентралістської»?) тези, що статут, прийнятий партійним з’їздом, має втілюватися в життя доти, доки він не буде змінений наступним з’їздом. Цю тезу («чисто бланкістську», як це легко зауважить читач) я, дійсно, «ні з чим не рахуючись», захищав у своїй книзі. Тов. Люксембурґ каже, що на мою думку «ЦК стає єдиним активним ядром партії». Насправді це неправда. Я ніколи не захищав цієї думки. Навпаки — мої опоненти (меншість II з’їзду партії) звинувачували мене у своїх писаннях, що я недостатньо відстоюю незалежність, самостійність ЦК і занадто підпорядковую його редакції ЦО, що вона розташована закордоном, і Раді партії. На це звинувачення я відповідав у своїй книзі, що, коли партійна більшість взяла гору в Раді партії, вона ніколи не робило спроб обмежити самостійність ЦК, але це відбулося відразу-ж, щойно Рада партії стала знаряддям боротьби в руках меншости. Тов. Роза Люксембурґ каже, що російська соціял-демократія немає жодних сумнівів щодо необхідности єдиної партії і що вся суперечка точиться навколо питання більшої чи меншої централізації. Насправді це не так. Якби тов. Люксембурґ потрудилась ознайомитися з резолюціями численних місцевих комітетів партії, які утворюють більшість, то вона легко зрозуміла б (це особливо ясно видно з моєї книги), що суперечка у нас точиться, головним чином, стосовно того, чи повинні ЦК і ЦО являти собою напрямок більшости партійного з’їзду, чи не повинні. Про цю «ультрацентралістську» та «чисто бланкістську» вимогу шановний товариш не говорить жодного слова, вона віддає перевагу деклямуванню проти механічного підпорядкування частини цілому, проти рабської покори, проти сліпої покори й т.п. жахів. Я вельми вдячний тов. Люксембурґ за роз’яснення глибокодумною ідеї про те, що рабська покірність згубна для партії, але мені хотілося б знати, чи вважає товариш нормальним, чи може вона допустити, чи бачила вона в якій-небудь партії, щоб в центральних орґанах, що вони називають себе партійними орґанами, переважала меншість партійного з’їзду? Тов. Роза Люксембурґ приписує мені думку, що в Росії вже істнують всі передумови для орґанізації великої і вкрай централізованої робітничої партії. Знову фактична невірність. Ніде в своїй книзі я не тільки не захищав цієї думки, але навіть і не висловлював її. Тезу, виставлену мною, висловлювала й висловлює щось инше. А саме: я підкреслював, що в наявності вже всі передумови для того, аби рішення партійного з’їзду визнавались, і що вже давно минув той час, коли можна було підміняти партійну колєґію приватним гуртком. Я наводив докази того, що деякі академіки в нашій партії виявляли свою непослідовність і нестійкість і що вони не мають ніякого права звалювати свою недисциплінованість на російського пролетаря. Російські робітники вже неодноразово при різних обставинах висловлювалися за дотримання постанов з’їзду партії. Просто смішно, коли тов. Люксембурґ оголошує подібну думку «оптимістичною» (чи не слід його вважати радше «песимістичною») і при цьому жодного слова не говорить про фактичну основу моєї думки. Тов. Люксембурґ каже, що я хвалю виховне значення фабрики. Це неправда. Не я, а мій противник стверджував, що я уявляю собі партію у вигляді фабрики. Я висміяв його як слід і на підставі його слів довів, що він змішує два ріжні боки фабричної дисципліни, що, на жаль, сталося і з тов. Р.Люксембурґ.*

Тов. Люксембурґ каже, що я своїм визначенням революційного соціял-демократа, як якобінця, зв’язаного з орґанізацією клясово свідомих робітників, мабуть, дав більш дотепну характеристику своєї точки зору, ніж це міг би зробити хтось із моїх супротивників. Знову фактична неправильність. Не я, а П.Аксєльрод перший говорив про якобінство. Аксєльрод перший порівнював наші партійні уґрупування з уґрупуваннями з часів великої французької революції. Я зауважив тільки, що це порівняння припустиме лише в тому сенсі, що поділ сучасної соціял-демократії на революційну й опортуністичну відповідає деякою мірою поділу на монтаньярів і жирондистів. Подібне порівняння часто робила визнана партійним з’їздом стара «Іскра». Визнаючи саме такий поділ, стара «Іскра» боролась з опортуністичним крилом нашої партії, з напрямком «Рабочеґо дєла». Роза Люксембурґ змішує тут співвідношення між двома революційними напрямками XVIII і XX століття з ототожненням самих цих напрямків. Наприклад, якщо я кажу, що Малий Шайдеґ у порівнянні з Юнґфрау все одне, що двоповерховий будинок у порівнянні з чотириповерховим, це ще не означає, що я ототожнюю чотирьохповерховий будинок з Юнґфрау.

З поля зору тов. Люксембурґ випала цілком фактична аналіза ріжних напрямків нашої партії. А саме більшу половину моєї книги я присвячую цій аналізі, що вона ґрунтується на протоколах нашого партійного з’їзду, і у введенні я звертаю на це особливу увагу. Роза Люксембурґ хоче говорити про теперішній стан нашої партії й абсолютно іґнорує при цьому наш партійний з’їзд, який, власне, і заклав справжній фундамент нашої партії. Слід визнати це ризикованим підприємством! Тим більш ризикованим, що, як я сотні разів вже зазначав у своїй книзі, мої противники іґнорують наш партійний з’їзд, і саме тому всі їх твердження позбавлені будь-якої фактичної основи. Саме таку корінну помилку робить і тов. Роза Люксембурґ. Вона повторює лише голі фрази, не турбуючись зайвий раз з’ясувати їх конкретний зміст. Вона залякує ріжними жахами, не з’ясувавши дійсної причини суперечки. Вона приписує мені загальні місця, загальновідомі принципи і міркування, абсолютні істини і намагається мовчати про істини відносні, які ґрунтуються на строго певних фактах і якими я тільки й оперую. І вона ще скаржиться на шабльон і посилається при цьому на діялєктику Маркса. А саме стаття шановного товариша містить виключно вигадані шабльони, і саме її стаття суперечить абетці діялєктики. Ця абетка стверджує, що ніякої абстрактній істини немає, істина завжди конкретна. Тов. Роза Люксембурґ велично іґнорує конкретні факти нашої партійної боротьби і великодушно займається деклямацією про питання, які неможливо серйозно обговорювати. Я наведу останній приклад з другої статті тов. Люксембурґ. Вона цитує мої слова, що та чи инша редакція орґанізаційного статуту може служити більш-менш гострою зброєю боротьби проти опортунізму. Про які формулюваннях говорив я в своїй книзі і говорили всі ми на партійному з’їзді, про це Роза Люксембурґ не говорить ані слова. Що за полєміку вів я на партійному з’їзді, проти кого висував я мої положення, — це товариша не обходить. Замість цього вона благоволить прочитати мені цілу лєкцію про опортунізм … у країнах парляментаризму! Але про всі особливі, специфічні різновиди опортунізму, про ті відтінки, які він прийняв у нас в Росії і про які йдеться у моїй книзі, — про це в її статті ми не знаходимо ні слова. Висновок з усіх цих, надзвичайно дотепних, міркувань наступний: «Статут партії не повинен бути сам по собі (?? зрозумій, хто може) якоюсь зброєю для захисту від опортунізму, а тільки могутнім зовнішнім засобом для проведення керівного впливу фактично істнуючої революційно-пролєтарської більшости партії». Абсолютно правильно. Але як утворилась фактично істнуюча більшість нашої партії, про це Роза Люксембурґ замовчує, а саме про це я й говорю в своїй книзі. Вона мовчить також про те, який вплив відстоювали я і Плєханов за допомогою цього могутнього зовнішнього засобу. Я можу лише додати, що я ніколи і ніде не говорив подібної нісенітниці — що статут партії є зброєю «сам по собі».

Найбільш правильною відповіддю на такий спосіб тлумачення моїх поглядів було б викласти конкретні факти нашої партійної боротьби. Тоді кожному стане зрозуміло, наскільки сильно суперечать конкретні факти загальним місцям і шабльонним абстракціям тов. Люксембурґ.

Наша партія була створена навесні 1898 р. в Росії на з’їзді представників кількох російських орґанізацій. Партія отримала назву Російської соціял-демократичної робочої партії. Центральним Орґаном зробили «Рабочую ґазєту»; «Союз русскіх соціал-дємократов заґраніцей» став закордонним представництвом партії. Незабаром після з’їзду ЦК партії був заарештований. «Рабочая ґазєта» після другого номеру перестала виходити. Вся партія перетворилась на безформний конґльомерат місцевих партійних орґанізацій (що вони називали себе комітетами). Єдиним зв’язком, який об’єднував ці місцеві комітети, був ідейний, чисто духовний зв’язок. Неминуче мав настати період розбіжностей, хитань, розколів. Інтеліґенти, які становлять набагато більший відсоток у нашої партії в порівнянні із західноевропейськими партіями, захопилися марксизмом, як новою модою. Це захоплення дуже швидко поступилося місцем, з одного боку, рабському схилянню перед буржуазною критикою Маркса, з иншого боку, чисто професійному робітничому руху (стачкізм — «економізм»). Розходження інтеліґентсько-опортуністичного та пролєтарсько-революційного напрямків призвело до розколу закордонного «Союзу». Ґазета «Рабочая мисль» та закордонний журнал «Рабочєє дєло» (останній меншою мірою) були виразниками «економізму», знижували значення політичної боротьби, заперечували елєменти буржуазної демократії в Росії. «Лєґальні» критики Маркса, пп. Струве, Туган-Барановський, Булґаков, Бєрдяєв та ін. пішли рішуче вправо. Ніде в Европі не знайдемо ми, щоб бернштайніянства так швидко дійшло до свого лоґічного кінця, до утворення ліберальної фракції, як це було у нас в Росії. У нас п. Струве розпочав з «критики» в ім’я бернштайніянства, а закінчив орґанізацією ліберального журналу «Освобождєніє», ліберального в европейському розумінні цього слова. Плєханов і його друзі, які вийшли із закордонного «Союзу», знайшли підтримку з боку засновників «Іскри» та «Зорі». Ці два журнали (про що чула дещо навіть тов. Роза Люксембурґ) вели «трирічну блискучу кампанію» проти опортуністичного крила партії, кампанію соціял-демократичної «Гори» проти соціял-демократичної «Жиронди» (це вислів старої «Іскри»), кампанію проти «Рабочєґо дєла» (тт. Кричевського, Акімова, Мартинова та ін.), проти жидівського Бунду, проти російських орґанізацій, які надихнулись цим напрямком (в першу чергу проти петербурзької так званої «Робітничої орґанізації» і Воронезького комітету).

Ставало все більш і більш очевидним, що недостатньо одного чисто ідейної зв’язку між комітетами. Все відчутніше виявлялась потреба освіти дійсно згуртованої партії, себто виконання того, що лише намічалось 1898 року. Нарешті, наприкінці 1902 р. утворився Орґанізаційний комітет, який поставив собі за завдання скликання II з’їзду партії. До цього OK, утворений головним чином російською орґанізацією «Іскри», увійшли також представники жидівського Бунду. Восени 1903 р. відбувся, нарешті, II з’їзд, що завершився, з одного боку, формальним об’єднанням партії, з иншого боку, розколом її на «більшість» і «меншість». Цього поділу до партійного з’їзду не істнувало. Лише детальна аналіза боротьби, що відбувалась на партійному з’їзді, може пояснити цей поділ. На жаль, прихильники меншости (включно з тов. Люксембурґ) боязко ухиляються від цієї аналізи.

У моїй книзі, яку в такий своєрідний спосіб переказала тов. Люксембурґ німецьким читачам, я присвячую більше 100 сторінок докладному розгляду протоколів з’їзду (які складають том у приблизно 400 сторінок). Ця аналіза змусила мене розділити делєґатів, або краще сказати голоси (у нас були делєґати, які мали один або два голоси), на чотири основні ґрупи: 1) іскрівці більшости (прихильники напрямку старої «Іскри») — 24 голоси, 2) іскрівці меншости — 9 голосів, 3) центр (у насмішку званий також «болотом») — 10 голосів і, нарешті, 4) анти-іскрівці — 8 голосів, разом 51 голос. Я аналізую участь цих ґруп у всіх тих голосуваннях, які мали місце на партійному з’їзді, і доводжу, що у всіх питаннях (проґрами, тактики й орґанізації) партійний з’їзд був ареною боротьби іскрівців проти анти-іскрівців при різних коливаннях «болота». І кожному, хто хоч трохи знайомий з історією нашої партії, має бути зрозуміло, що інакше не могло й бути. Але всі прихильники меншости (включаючи Р.Люксембурґ) скромно закривають очі на цю боротьбу. Чому? Саме ця боротьба робить очевидною всю хибність теперішнього політичного становища меншости. Підчас цієї боротьби на партійному з’їзді по десятках питань, в десятках голосувань іскрівці боролися проти анти-іскрівців і «болота», яке тим рішучіше ставало на бік анти-іскрівців, чим конкретніше було обговорюване питання, чим воно позитивніше визначало основний зміст соціял-демократичної роботи, чим реальніше прагнуло провести в життя непорушні пляни старої «Іскри». Анти-іскрівці (особливо тов. Акімов і завжди згідний з ним депутат петербурзької «Робітничої орґанізації» тов. Брукер, майже завжди тов. Мартинов і 5 делєґатів жидівського Бунду) були проти визнання напрямку старої «Іскри». Вони захищали старі самостійницькі орґанізації, голосували проти їх підпорядкування партії, проти їх злиття з партією (інцидент з OK, розпуск ґрупи «Південного робітника», найважливішої ґрупи «болота» тощо). Вони боролись проти орґанізаційного статуту, складеного в дусі централізму (14 засідання з’їзду), і звинувачували тоді всіх іскрівців в тому, що ті хочуть запровадити «орґанізовану недовіру», «винятковий закон» та инші жахи. Всі іскрівці, без винятку, сміялися тоді над цим; чудово, що тов. Роза Люксембурґ сприймає тепер усі ці вигадки за щось серйозне. У переважній більшості питань перемогли іскрівці; вони переважали на з’їзді, що ясно видно із згаданих цифрових даних. Але підчас другої половини засідань з’їзду, коли вирішувалися менш принципові питання, перемогли анти-іскрівці, — деякі іскрівці голосували з ними. Так сталось, наприклад, з питанням про рівноправність усіх мов в нашій проґрамі; з цього питання анти-іскрівцями майже вдалося розбити проґрамну комісію і провести своє формулювання. Так сталось також і з питання першого параґрафа статуту, коли анти-іскрівці разом з «болотом» провели формулювання Мартова. Відповідно до цієї редакції, членами партії вважаються не тільки члени партійної орґанізації (таку редакцію захищали я і Плєханов), але також і всі особи, що працюють під контролем партійної орґанізації.

Те саме трапилось з питання про вибори ЦК і редакції Центрального Орґану. 24 іскрівців утворили згуртовану більшість, вони втілили давно задуманий плян оновлення редакції: із шести старих редакторів були обрані троє; до меншості увійшли 9 іскрівців, 10 членів центру і 1 анти-іскрівців (решта — 7 анти-іскрівців, представники жидівського Бунду і «Рабочєґо дєла» — покинули з’їзд ще раніше). Ця меншість залишилась настільки невдоволеною виборами, що вона вирішила утриматись від участі в инших виборах. Тов. Кауцький був абсолютно правий, коли побачив у факті оновлення редакції головну причину подальшої боротьби.** Але його погляд, що я (sic!) «виключив» трьох товаришів з редакції, пояснюється лише його повним незнайомством з нашим з’їздом. По-перше, необрання, одначе, зовсім не те саме, що й виключення, і я, звичайно, не мав на з’їзді права будь-кого виключати, а по-друге, тов. Кауцький, здається, і не підозрює, що факт коаліції анти-іскрівців, центру та невеликої частини прихильників «Іскри» також мав політичне значення і не міг залишитися без впливу на результат виборів. Хто не хоче закривати очі на те, що сталося на нашому з’їзді, той повинен зрозуміти, що наш новий поділ на меншість і більшість є лише варіянтом старого поділу на пролєтарсько-революційне і інтеліґентсько-опортуністичне крила нашої партії. Це факт, який не можна оминути ніяким тлумаченням, ніякої насмішкою.

На жаль, після з’їзду принципове значення цього розколу було засмічено чварами з питання про кооптації. А саме: меншість не захотіло працювати під контролем центральних установ, якщо три старих редактори не будуть знову кооптовані. Два місяці тривала ця боротьба. Засобами боротьби служили бойкот і дезорґанізація партії. 12 комітетів (з 14, які висловилися з цього приводу) різко засудили ці способи боротьби. Меншість відмовилась навіть прийняти нашу пропозицію (що походила від мене і Плєханова) і висловити свою точку зору на сторінках «Іскри». На з’їзді Закордонної ліґи справа дійшла до того, що членів центральних орґанів обсипали особистими образами і лайкою (самодержці, бюрократи, жандарми, брехуни тощо). Їх звинувачували в тому, що вони придушували особисту ініціятиву і хотіли запровадити беззаперечну покору та сліпе підпорядкування тощо. Спроби Плєханова кваліфікувати такий спосіб боротьби меншости, як анархістський, не могли досягти мети. Після цього з’їзду Плєханов виступив зі своєю епохальною та спрямованою проти мене статтею «Чого не робити» (в №52 «Іскри»). У цій статті він говорив, що боротьба з ревізіонізмом не повинна неодмінно означати боротьбу проти ревізіоністів; всім було зрозуміло, що він при цьому має на увазі нашу меншість. Далі він говорив, що іноді не треба боротися з анархічним індивідуалізмом, що він так глибоко сидить в російського революціонера; деякі поступки є іноді найкращим засобом для того, щоб підпорядкувати його й уникнути розколу. Я вийшов з редакції, оскільки не міг поділяти такого погляду, і редактори з меншости були кооптовані. Потім розпочалась боротьба за кооптацію в Центральний Комітет. Моя пропозиція укласти мир з тією умовою, що за меншістю залишиться ЦО, а за більшістю — ЦК, була відкинута. Боротьба тривала, боролися «принципово» проти бюрократизму, ультрацентралізму, формалізму, якобінства, швайцеріянства (саме мене називали російським Швайцером) та инших жахів. Я висміяв всі ці звинувачення у своїй книзі й зауважив, що це або просто кооптаційна чвара, або (якщо це має умовно визнаватися «принципами») ні що инше, як опортуністичні, жирондистські фрази. Нинішня меншість повторює лише те, що тов. Акімов та инші визнані опортуністи говорили на нашому з’їзді проти централізму, що він захищався усіма прихильниками старої «Іскри».

Російські комітети були обурені перетворенням ЦО на орґан приватного гуртка, орґан кооптаційних чвар і партійних пліток. Була ухвалена безліч резолюцій, що виражають найрізкіший осуд. Тільки так звана петербурзька «Робітна орґанізація», згадувана вже нами, і Воронезький комітет (прихильники напрямку тов. Акімова) висловили своє принципове задоволення з приводу спрямування нової «Іскри». Голоси, що вимагали скликання III з’їзду, ставали повсякчас численнішими.

Читач, який потурбується вивчити першоджерела нашої партійної боротьби, легко зрозуміє, що висловлювання тов. Рози Люксембурґ про «ультрацентралізм», про необхідність поступової централізації тощо, конкретно і практично є насмішкою над нашим з’їздом, абстрактно-ж і теоретично (якщо тут можна говорити про теорію) є прямим опошленням марксизму, збоченням справжньої діялєктики Маркса тощо.

Останній фазис нашої партійної боротьби ознаменувався тим, що члени більшости були частково виключені з ЦК, частково знешкоджені, зведені до нуля. (Це сталося завдяки змінам у складі ЦК тощо.) Рада партії (яка після кооптації старих редакторів також потрапила до рук меншости) і теперішній ЦК засудили всяку аґітацію за скликання III з’їзду і переходять на шлях особистих угод і переговорів з деякими членами меншости. Орґанізації, на кшталт, наприклад, колєґії аґентів (уповноважених) ЦК, що дозволили собі скоїти такий злочин, як аґітація за скликання з’їзду, були розпущені. Боротьба Ради партії і нового ЦК проти скликання III з’їзду була оголошена по всій лінії. Більшість відповіло на це гаслом: «Геть бонапартизм!» (таку назву отримала брошура тов. Ґалєрки, який виступає від імені більшости). Зростає число резолюцій, в яких партійні установи, які ведуть боротьбу проти скликання з’їзду, оголошуються антипартійними і бонапартистським. Якими лицемірними були всі розмови меншости проти ультрацентралізму й за автономію, чітко видно з того, що нове видавництво більшости, розпочате мною й одним товаришем (в якому була надрукована вищезгадана брошура тов. Ґалєрки і деякі инші), було проголошене таким, що воно стоїть поза партією. Нове видавництво надає більшости єдину можливість пропаґувати свої погляди, адже сторінки «Іскри» для нього майже закриті.

І незважаючи на це чи, вірніше сказати, саме тому Рада партії ухвалила вищезазначене рішення на тій суто формальній підставі, що наше видавництво не уповноважене жодної партійної орґанізацією.

Годі й казати про те, в якому занедбаному стані тепер позитивна робота, як сильно впав престиж соціял-демократії, як сильно деморалізована вся партія, тому що були зведені нанівець всі рішення, всі вибори II з’їзду, а також внаслідок тієї боротьби проти скликання III з’їзду, яку ведуть партійні установи, відповідальні перед партією.

Вересень 1904 р.

Примітки

* Див російську брошуру: «Наші непорозуміння», статтю «Роза Люксембурґ проти Карла Маркса».

** Тов. Кауцький висловився за редакцію Мартова, він став при цьому на точку зору доцільности. По-перше, цей пункт обговорювався на нашому партійному з’їзді не з точки зору доцільности, а з принципової точки зору. У такому вигляді питання було поставлено Аксєльродом. По-друге, тов. Кауцький помиляється, якщо він думає, що при російською поліцейському режимі істнує така велика ріжниця між приналежністю до партійної орґанізації і просто роботою під контролем такої орґанізації. По-третє, особливо помилково порівнювати теперішнє становище в Росії із становищем у Німеччині підчас дії виняткового закону проти соціялістів.

Advertisements

0 Responses to “Відповідь Н.Лєніна Розі Люксембурґ”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Березень 2012
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Лют   Вер »
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031  

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: