Франц Фанон і визволення людини

Роман Тиса

Алжирський революціонер Франц Фанон відомий перш за все як теоретик революційного насильства чи навіть як популяризатор його терапевтичних властивостей. Хоча таке тлумачення його теоретичної спадщини не позбавлене підстав і на його захист можна навести чимало цитат з Фанонових текстів, воно свідчить радше за поверхневе прочитання його творів і нерозуміння його особистости, за неспроможність збагнути всіх обставин, в яких його погляди сформувались. Фанон був пристрасним, але раціональним мислителем цілком у дусі Маркса. Розглядаючи те саме насильство, він прагнув поставити його в ширший контекст, у коло дій, що вони можуть слугувати ріжним політичним, соціяльним і психолоґічним цілям. Він аналізував світ, аби пояснити; пояснював, аби змінити.

Читача, що він вперше знайомиться з творами Фанона, не може не захопити революційний патос автора, його беззастережний вибір на боці пригноблених, підтримка боротьби пригноблених, пророче передбаченням майбутнього нових незалежних держав — колишніх колоній. У нього-ж можна вичитати пропозицію своєрідної стратеґії побудови «третім світом» своїх стосунків з «першим світом», яка може мати революційні наслідки у світовому маштабі. Починається все з того, що «третій світ» розриває економічні стосунки з «першим світом». Далі:

«За відсутности надійних ринків збуту капітал лишається в Европі та заморожується. Він заморожується тим певніше, що капіталісти відмовляються інвестувати у власну економіку. Адже прибуток у цьому випадку мізерний, а податковий тиск охолоджує запал найвідчайдушніших.

У довгостроковій перспективі ситуація катастрофічна. Циркуляція капіталу або геть припиняється, або значно уповільнюється. Швайцарські банки відмовляються приймати надлишковий капітал, Европа душиться. Попри величезні суми, що їх поглинають військові витрати, міжнародний капіталізм потрапляє в безвихідь.

Але йому загрожує ще одна небезпека. Оскільки «третій світ» приречено на занепад — у кожному разі на безрух — через еґоїзм й аморальність Заходу, слаборозвинені народи вирішують перейти до колєктивної автаркії. Західна промисловість швидко втрачає свої заморські ринки збуту. Засоби виробництва накопичуються на складах, а европейський ринок стає ареною безжальної боротьби між фінансовими ґрупами і трестами. Заводи закривають, працівників звільняють, шириться безробіття — і европейський пролєтаріят розпочинає відкрито боротися проти капіталізму. Тоді монополії усвідомлюють, що мають інтерес допомагати — і то щедро, без крутійства — країнам, що розвиваються. Так, ми бачимо, що молоді нації «третього світу» припускаються помилки, коли плазують перед капіталістичним країнами. Наша сила — в наших правах і в справедливості нашої позиції» («Гнані і голодні»).

Від Мартініки до Алжиру

Франц Фанон народився 1925 року на острові Мартиніка (французьке володіння у Карибському морі) в родині «середньої кляси». Через двадцять років полишив Вест-Індію і після проходження військової служби (він пішов служити добровольцем і встиг взяти участь у бойових діях в Европі наприкінці другій світовій війні) вивчав медицину у Франції, в Ліоні. 1953 року, успішно закінчивши університет і здобувши диплом, поїхав до Алжиру, де працював у психіятричній клініці у місті Бліда. Роком раніше вийшла його перша книга «Чорна шкіра — білі маски» (Peau noire, masques blancs) — гостра критика расизму та всебічна аналіза його наслідків для чорношкірих. Крім всього иншого в книжці Фанон підводить до думки, що характер психічних розладів залежить від приналежности до тієї чи тієї суспільної кляси, а ефективне лікування розладів особистости можливе лише за умови зміни суспільного ладу.

Невдовзі по прибуттю до Алжиру він приєднався до національного руху, а пізніше вступив до лав Фронту Національного Визволення. 1956 року через пильну увагу до нього з боку поліції Фанон був змушений тікати до Тунісу, де працював у редакції головного друкованого орґану Фронту — ґазети «Муджахід», а також виконував доручення посла Тимчасового уряду Алжиру закордоном. Був поранений (підірвався на мині); уникнув кілька замахів на своє життя. Помер від лейкемії у 1961 році через кілька днів після виходу його третьої і найвідомішої книжки «Гнані і голодні» (Les damnés de la terre). Йому було 36 років. На додаток до згаданих книжок він написав низку нарисів і статей, представлених у двох збірках — «П’ятий рік Алжирської революції» (L’an V de la revolution algérienne, 1959) і «До африканської революції» (Pour la revolution africaine, 1964).

Хоча за свого життя Фанон не був провідним членом Фронту Національного Визволення і його роля у практичній боротьбі була відносно скромною, він став однією з постатей, що уособлюють дух африканської революції. Фанонів внесок у справу революції, це — його публіцистична діяльність і політична теорія. Його твори справили великий вплив не лише на африканських революціонерів, але й на европейських й американських «нових лівих». Його книги видавались і продовжують видаватися у Франції; їх перекладено багатьма мовами світу. У Франції: приміром, минулого року вийшло нове, чотиритомне видання всіх його книг.

Фанона порівнювали з ріжними діячами — Жоржем Сорелем, Ернестом Ґеварою, Режі Дебре. Можна сказати, що його еволюція повторила еволюцію Карла Маркса. Молодий Маркс, як пізніше молодий Фанон, спочатку підійшов до людини як до антрополоґічної абстракції. В «Економічно-філософських рукописах» з 1844 року він пише про «універсальність людини», «родову сутність людини», «предметну сутність людини», «саму сутність людини». А в «Чорній шкірі — білих масках» Фанон пише по тотожність усіх форм експлоатації, позаяк усі вони застосовуються до одного й того же «об’єкту» — людини. Проте згодом так Маркс, як і Фанон від гуманізму перейшли до соціолоґії. У випадку Фанона можемо побачити три послідовні стадії «переродження»: (1) людина, що долає відчуження (книга «Чорна шкіра — білі маски»); (2) вільний громадянин («П’ятий рік Алжирської революції»); (3) революціонер-соціяліст («Гнані і голодні»).

Я зупинюсь на кількох темах, що вони займають важливе місце в його теоретичній спадщині та можуть представляти інтерес сьогодні. Я огляну Фанонову теорію клясового конфлікту, його обґрунтування революційного насильства, питання рушійної сили алжирської чи ширше — африканської — революції та співвідношення у революції між національним і соціяльним.

Клясовий конфлікт у колоніях

Фанон одним з першим розглянув проблєму суспільних кляс і революції в африканському контексті. Хоча він не залишив завершеної теорії клясової боротьби в Африці (його теорія взагалі фраґментарна), він зробив багато для того, аби инші теоретики — наприклад, такі як Амілкар Кабрал, — змогли просунути справу далі.

Як відкриття епропейської психолоґії майже непридатні для вивчення «чорного», так само й европейська соціяльна структура не може автоматично прикладатися до Африки для пояснення суспільних процесів на цьому континенті. Аналізуючи розстановку клясових сил у колоніяльній країні, Фанон звернув увагу на два важливі аспекти: по-перше, правляча кляса колонії розташована за її межами — у метрополії; по-друге, приналежність до правлячої кляси визначається не тільки наявністю власности на засоби виробництва, але й расовою відмінністю від тубільців.

«Своєрідність колоніяльних умов полягає в тім, що економічна дійсність, нерівність, прірва між ріжними способами життя не можуть заховати реалій людського життя. Коли потрапити безпосередньо в колоніяльне середовище, можна бачити, що належність до тієї чи тієї частини світу визначає належність до того чи того виду, до тієї чи тієї раси. Економічний базис у колоніях є заразом і надбудовою. Причина є наслідком: багатий, бо білий; білий, бо багатий. Тим-то марксистська аналіза має бути гнучкішою, коли заходить за колоніяльне питання. ‹…› „Правлячу клясу” не схарактеризувати лише заводами, нерухомістю чи рахунком у банку. Перш за все правляча кляса, це — люди, що примандрували з-за закордону, приблуди, відмінні від тубільців, „инші”» («Гнані і голодні»).

Фанон підкреслював важливість для аналіза клясової структури суспільства (а також при поясненні політичної позиції тієї чи иншої кляси) неекономічних чинників. Крім відношення до засобів виробництва, важливими координатами клясової приналежности для нього є ступінь вбудованности у колоніяльну економіку та залучення до колоніяльної культури. Фанон вважав, що напрямок культурної орієнтації є чи не головною детермінантою політичного вибору серед місцевого населення, ставлення до національної культури визначає політичну свідомість і ставлення до революційних перетворень.

Відчуження, що його переживає буржуазія та дрібна буржуазія колонізованої країни, проявляється у самозапереченні та ненависті до себе. Буржуазія добровільно відмовляється від власної історії, мови та культури, заміняючи їх запозиченим способом мислення — «колоніяльною ментальністю». Носій колоніяльної свідомости як представник нації завжди неповноцінний по відношенню до колонізатора («білої людини»). Національна буржуазія, це — братство духовних калік. І як особистості, і як кляса вони є не продовженням сучасного капіталізму в колонії, а купкою уламків, що нагадують про зіткнення европейської культури з африканською. Селянство-ж, на відміну від буржуазії, зберегло чесноти «шляхетного дикуна» і має імунітет проти «нової, колоніяльної культури». Саме цей «шляхетний дикун» і є рушійною силою визволення. Звичайно, відчуження переживає і селянин — тоді, коли його позбавляють землі (предмету, з яким він себе ототожню). Але його відчуження, це — не добровільний, а вимушений розрив зі своєю духовною сутністю. Отже, його боротьба, це — спроба подолати цей розрив і відновити зв’язок із самим собою.

За Фаноном, поділ на кляси, поділ на бідних і багатих виник з появою колоніяльної системи: доколоніяльна Африка була у клясовому пляні однорідною. Виник цей поділ через те, що колонізатори ніколи не експлоатували всю країну рівномірно, але лише реґіони, де були зосереджені значні природні багатства. Так, певним територіям і суспільним сеґментам було дозволено стати відносно багатими; у такий спосіб постала майнова й соціяльна нерівність.

Про насильство

Велика заслуга Фанона у тому, як він переконливо продемонстрував, що система колоніяльного панування є тотальною, — такою, що вона охоплює всі сфери життя. Колоніяльна система спирається на придушення в царині політики, економіки, культури, на насильство у повсякденному житті. І страждає від неї не тільки пригноблений. Система спричиняє психічні розлади в гнобителя (хоча вони, звісно, мають специфічний характер і відріжняються від розладів пригнобленого). Колоніялізм послідовно та повністю знищує людину, при цьому патолоґічність системи гостро відчуває тільки пригноблений, і тільки він здатен виступити проти неї, якщо повстане проти свого гнобителя. Фанон вважав, що у боротьбі з цією системою імперіялістичної експлоатації насильство пригноблених є закономірною відповіддю на насильство гнобителів, а найпослідовнішою формою цього насильства є збройна боротьба.

Фанон вітав революційне насильство пригноблених у формі збройної боротьби. Можна навіть сказати, що він абсолютизував збройну методу, проголошуючи її єдиним можливим способом завоювання справжньої незалежности. Він стверджував необхідність тотального розриву з колоніялізмом, що він — для повного визволення колонізованого (та його одужання, оскільки Фанон розглядав колонізованого не тільки як пригноблену, але і як психічно травмовану особистість) — має супроводжуватися насильством. Через насильство пролягає шлях до визволення й визнання.

Свідомий революціонер приходить до вибору збройної форми боротьби після аналізи політичної обстановки, співвідношення клясових і політичних сил, настроїв мас, можливости відкритого опору тощо. Фанон, бачачи міць колоніяльного світу, весь комплєкс відносин, що вони цей світ утворюють, закликав до насильства як єдиного дієвого інструменту розривання цієї складної тотальности колоніяльної дійсности:

«…деколонізація вимагає цілковито переглянути колоніяльний лад. Лапідарно і влучно її можна визначити почерез знаний вислів: «Останні стануть першими»» («Гнані і голодні»).

Необхідність насильства, з одного боку, відчувається інтуїтивно, з иншого — обумовлена суспільно-політичними, а також психолоґічними і навіть психофізіолоґічними чинниками. У Фанона насильство, це — одночасно і спонтанний акт, і результат політичного вибору кращого на даний момент засобу революційної боротьби.

Насильство для Фанона не просто метода, але єдина метода. Воно оголошується цінністю, оскільки підчас його застосування відбувається духовне та політичне розкріпачення народних мас: маси виступають на арену політичної боротьби, перетворюються з об’єкту політики на суб’єкт, повертаються із заціпенілого, нерухомого стану поза історією до активного творення історії. Тільки політизовані маси можуть стати запорукою уникнення бюрократичних перекручень партійно-державної системи (однопартійного режиму), які він помічав у нових незалежних державах Африки. На думку Фанона, у збройну боротьбу, якщо вона набуває широких маштабів і супроводжується активною роз’яснювальної роботою, вбудовані механізми, що сприяють встановленню і збереженню саме революційно-демократичного режиму — на противагу режиму партійно-бюрократичному. Хоча збройна боротьба — не самоціль, і її не можна протиставляти політичним методам, проте в умовах колоніялізму вона виступає як єдина можлива метода.

«Збройна боротьба мобілізує народ, себто вона спрямовує його рух в єдиному напрямку — вороття нема. Мобілізація мас під час визвольної війни викликає у кожного чуття причетности до спільної справи, долі нації, колєктивної історії.  ‹…› На рівні окремої людини насильство має очищувальну силу. Воно позбавляє колонізованого від комплєксу меншовартости, від пасивности та відчаю. Воно додає йому сміливости та впевнености. Навіть якщо збройна боротьба була символічною і навіть якщо її згорнули наслідком швидкої деколонізації, все одно народ має досить часу, аби переконатися, що національне визволення було справою загалу і що лідер не має особливих заслуг. Насильство підносить народ до рівня лідера» («Гнані і голодні»).

Обмеження всього арсеналу революційних метод на збройному виступі відбилось і на Фаноновій концепції рушійних сил революції та розстановки клясових сил у боротьбі за незалежність.

Рушійні сили революції

Селянство

Фанон був не абстрактним мислителем чи метафізиком — він був матеріялістом, що переймався конкретними проблємами свого часу. І якщо його не можна вважати марксистом у традиційному значенні цього слова (наприклад, через те, що він заперечував революційність робітничої кляси у колоніях), його можна сміливо назвати матеріялістом. Яскраво розкривши згубні наслідки колоніялізму так для африканського, як і для европейського суспільства, показавши траґічний вплив садизму так на мучителя, як і на його жертв, він виступав за послідовний антиімперіялізм. Він усвідомлював, що визволення в колонізованому людини (а це він вважав найважливішим завданням — визволення людини) проходить через боротьбу, через революцію, що її рушійною силою має виступити певна суспільна клясою. Як свого часу Маркс, він шукав клясу, що вона була б найменш зацікавленою у збереженні істнуючого суспільного ладу, і коли Маркс в Европі (в метрополії) знайшов таку в пролєтаріяті, Фанон в Африці (в колоніях) знайшов її в селянстві:

«…очевидно, що в колоніяльних країнах революційними є тільки селяни. Їм нічого втрачати, а здобудуть вони цілий світ. Селянин — деклясований і голодний — першим з експлоатованих усвідомлює, що тільки насильство приносить плоди» («Гнані і голодні»).

Коли антиімперіялістичний рух набуває форми партизанської або народної війни, він зосереджується у сільських районах, а його головну фізичну силу становить селянство. Міста є бастіонами колоніялізму. В містах зосереджена вся репресивна міць колоніялізму. Партизанський рух не може розпочатися у містах. Їх звільняють, зазвичай, на завершальному етапі партизанської війни. Саме так було в Алжирі, де партизанський рух перетворився на національно-визвольну війну й переміг. Партизанська війна розгорнулась у сільських районах, і особовий склад повстанських загонів складався переважно з селян. Ба більше: партизанський рух приречений на провал, якщо на має підтримки селян — переважної більшости населення Алжиру та инших колоніяльних і залежних країн. Від його позиції залежить дуже багато, якщо не все, особливо в країнах, в яких аґрарне питання чекає на своє справедливе вирішення.

Основною політичною вимогою селянства є земля, що цілком зрозуміло з огляду на розмах експропріяції землі в Алжирі та деяких инших африканських країнах, таких як Кенія та Зімбабве. Вимагати землю означає вимагати знищення колоіняльної системи. Звідси революційність селян. До того-ж селяни вільні від впливу колоніяльної культури: вони є носіями традицій національної культури. В них живі спогади про героїзм минулих антиколоніяльних повстань, часто — бажання відтворити минуле. Вони готові до колєктивних дій, хоча їм бракує знань і навичок самоорґанізації з метою політичної боротьби. Надихає революційне селянство не стільки клясова свідомість, скільки нова національна культура, що народжується в процесі національно-визвольної боротьби, а також «творчий потенціял колоніяльної особистости», для котрої збройна боротьба є єдиною сферою самореалізації.

Визнання революційности селянства йде у Фанона пліч-о-пліч із запереченням революційности колоніяльної робітничої кляси:

«…хоча пролєтаріят увібрав пропаґанду партії та охоче читав її аґітки чи бодай мав до їх добре серце, він був геть не готовий активно підтримати гасло відчайдушної боротьби за національне визволення. Про це говорено не раз: на колоніяльних територіях пролєтаріят, це — осердя колонізованого народу, тож колоніяльний режим приділяє йому більше уваги й порає більше за инших. Відносно розвинений міський пролєтаріят має певні привілеї. У капіталістичних країнах пролєтарям нічого втрачати крім своїх кайданів, а здобудуть вони цілий світ. У колонізованих країнах пролєтаріят може втратити цілий світ. Насправді він є тією частиною колонізованого народу, що без неї колоніяльній машині годі бути постійночинною та й загалом годі працювати. Незамінними є водії трамваїв, таксисти, шахтарі, докери, перекладачі, медсестри та инші нібито дрібні, але важливі елєменти. Вони ‹…› — через привілейоване становище, що вони його посідають у колоніяльній системі, — становлять „буржуазну” фракцію колонізованого народу» («Гнані і голодні»).

Спроможністю представляти національні інтереси та суспільство в цілому наділено тільки селянство. Що стосується клясової диференціації селянства в Алжирі, то Фанон про неї нічого не писав, розглядаючи селян як єдину соціяльну ґрупу з єдиною (революційною) позицією.

Таке ставлення до робітничої кляси колоній пояснюється трейдюніоністськими тенденціями верхівки колоніяльного пролєтаріяту, а також зневажливим ставленням до ролі селянства в революційному процесі з боку частини інтеліґенції в колоніяльних країнах, яка спокусилась на будівництво революційного руху в колоніях за зразком промислово-розвинених країн. Хай там що стверджував доґматичний марксизм про поєднання революційности селянства та пролєтаріяту під ідеолоґічним проводом останнього, але історія Алжирської революції засвідчила нездійсненність такого союзу.

Розглядаючи селян як рушійну силу революції, Фанон, одначе, вважав, що вони не можуть стати аванґардом боротьби через їх слабкість — вузькість їх історичного горизонту та розпад традиційних інститутів. Селян має хтось очолити. Ролю керівника бере на себе «революційна меншість» — революційна партія. В Алжирі такою став Фронт Національного Визволення — об’єднання революційної інтеліґенції (вихідців з селян і міської дрібної буржуазії, котрі змогли вийти за вузькі межі інтересів власної кляси та перейти на точку зору колонізованого суспільства в цілому).

Люмпен-пролєтаріят

Селяни становлять головну революційну силу, надійним союзником котрої є лише міський люмпен-пролєтаріят. Міський люмпен-пролєтаріят є «міським аванґардом» революції. Швидке зростання чисельности цієї кляси є колоніялізму. Люмпен-пролєтаріят є клясою, похідною від селянства. Французьке завоювання Алжиру призвело до експропріяції французькими поселенцями землі, яка до того перебувала у спільному користуванні. Найродючіші землі поділили між собою приватні власники, створивши у таким спосіб прірву між великими землеволодіннями та маленькими селянськими господарствами.. З розвитком техніки землеробства попит на робочу силу на селі впав, тоді як пропозиція — через високі темпи народжуваности — зросла. Безземельних селян витісняли у міста. Безземельні селяни в пошуках роботи їхали до колоніяльних міст, де оселялись у нетрях на околицях. Міґрація не приносила покращення матеріяльного стану, оскільки в колоніяльних містах не було промисловости, яка б могла поглинути наплив трудової сили. Далі трудовий міґрант або їхав закордон, до Франції, або ставав люмпеном, що живе з випадкового заробітку. Жертви відчуження землі та експлоатації на ринку випадкового заробітку, люмпен-пролєтарі становлять другу важливу складову армії «гнаних і голодних» — породження колоніяльної системи, найменш зацікавленого в її збережені. Як у метрополії капіталізм породжує свого могильника — пролєтаріят, так само колоніалізм вирощує своїх смертельних ворогів — селян і люмпенів.

Політично люмпен-пролєтаріят є не таким зрілим як селянство, він є психолоґічно неврівноваженим. Ця неврівноваженість пояснюється тим, що члени цієї кляси втратили традиційні зв’язки із своїми громадами, наслідком чого пережили глибоку психолоґічну травму. Рівень життя люмпена є настільки низьким, а розрив з будь-якою культурою настільки сильним, що, надіючись хоч якось вижити, він хапатиметься за будь-яку соломинку, і таку йому треба підкинути раніш, ніж це зробить колонізатор.

Варто зазначити, що Фанон ніде не ставить питання про те, чи визначенні рушійні сили революції раз і назавжди, чи можуть вони змінюватися, залежно від етапу революційної боротьби (наприклад, селяни виступають рушійною силою на етапі збройної боротьби за незалежність, а промисловий пролєтаріят — на етапі будівництва соціялізму). Так само, як люди з ріжними навичками, здібностями чи складом характеру можуть підходити до виконання ріжних ролей, суспільні кляси — кожна по-своєму — можуть знайти своє місце у революції, передаючи — за мірою її розгортання, за мірою зміни розстановки клясових сил — одна одній своєрідну естафету.

Робітнича кляса

Робітнича кляса, за Фаноном, становить найбільш привілейовану верству трудящих у колоніях, своєрідну «буржуазію» колонізованого народу, котрій революція загрожує втратою всього. Тому до революційної боротьби вона ставиться підозріло. У разі конфлікту між націоналістами та владою метрополії пролєтаріят, намагаючись захистити своє привілейоване становище, займатиме бік колоніяльної адміністрації. Пролєтаріят, як і буржуазія, відріжняється евроцентричним мисленням або колоніяльною ментальністю (колоніяльним ріжновидом хибної свідомости).

У добу, що наступає із здобуттям незалежности, робітнича кляса опиняється у положенні робітничої аристократії, і профспілки, якщо вони змагатимуться за покращення умов праці та підвищення зарплатні своїх членів, вступатимуть у конфлікт з національним урядом і рештою населення. В умовах неможливости задовольнити вимоги робітників у країні, розореній антиколоніяльною війною, уряд буде змушений вдатися до застосування проти профспілок сили — поліції та армії. Так інтереси робітників протистоятимуть прагненням селян не тільки підчас збройного періоду революції, але й після завоювання незалежности. Якщо пролєтаріят і профспілки не хочуть опинитися в ізоляції, вони мають висунути соціяльну проґраму, яка б відповідала інтересам всієї нації.

Війна в Алжирі сприяла розвінчанню деяких мітів про ставлення европейської робітничої кляси до своїх урядів. Байдужість, з якою французький пролєтаріят поставився до дій свого уряду в Алжирі, чи навіть мовчазна підтримка цих дій зруйнувала міт про антаґонізм між пролєтаріятом і буржуазною державою. Фанон стверджував, що з колоніяльного статусу Алжиру скористувалась французька нація в цілому і всі кляси без винятку виступили проти визволення алжирського народу. Робітники не протестували проти надсилання до Алжиру додаткових військових континґентів і мобілізації резервістів; ба більше — вони з ентузіязмом сприйняли звістку про війну проти «абреків». Французька нація ототожнила себе зі своєю армію, що вела війну в Алжирі, і опинилась у ролі співучасника злочину проти чужого народу.

Робітнича кляса метрополії по відношенню до колонізованих виступає як робітнича аристократія чи навіть дрібна буржуазія. Хоча, здавалось, цілі національно-визвольної боротьби у колоніях і робітничої боротьби у метрополії мали б співпадати і ці рухи мали б демонструвати взаємну солідарність, робітнича кляса так ніколи і не виступила як союзниця колонізованого. Так сталось з двох причин: по-перше, европейська робітнича кляса користає зі своєї частки в імперіялістичних надприбутках, а національно-визвольні рухи загрожують стабільності цих прибутків; по-друге, европейський пролєтаріят є таким самим расистським, як европейська дрібна буржуазія. У статті «Алжирська війна та визволення людини» (1958) Фанон писав:

«Процес визволення людини, незалежно від конкретних обставин, що супроводять його, охоплює все людство та стосується всього людства. Боротьба за національну гідність надає боротьбі за хліб і соціяльну гідність правдивої ваги. Це внутрішнє відношення є одним з джерел величезної солідарности, що вона єднає пригноблені народи та експлоатовані маси по колонізаторських країнах.

Підчас ріжних війн за національне визволення, що неперевно тривали протягом останніх двадцяти років, незрідка можна було зауважити певну ворожість — чи то ненависть — з боку колоніяльного робітника до колонізованого. Відступ імперіялізму та перебудова окремих слаборозвинених структур колоніяльної держави безпосередньо супроводжувана економічними кризами, що їх першими відчувають на собі робітники колонізаторських країн. Капіталісти «метрополії» не вадять робітникам виборювати собі соціяльне забезпечення та змагати за підвищення заробітної платні, але тільки так, як держава-колонізатор дозволяє капіталістам експлоатувати та грабувати захоплені території. У критичний момент ‹…› інтереси робітників і селян «метрополії», здається, противні інтересам колонізованих народів. ‹…›

Боротьба з колоніялізмом, зокрема з експлоатацією людини людиною, має стати складовою загального процесу визволення людини. Якщо солідарність між робітниками «метрополії» та колонізованими народами загрожена кризами й преріжними складнощами, колонізовані народи майже не знають трудностів у спілкуванні межи собою. Колонізовані народи мають спільну рису — їм відмовляють у праві зватися народами».

Від національного визволення до соціяльної революції

Фанон був одним з перших ідеолоґів національно-визвольного руху в Африці, хто усвідомив історичну обмеженість націоналізму як прапора антиімперіялістичної боротьби. Він відкинув шлях національного визволення, який до другої світової війни представлявся непорушним і абсолютним — коли антиімперіялістична боротьба приводила до влади національну буржуазію, коли проголошення політичної незалежности та створення національної держави означало створення умов для швидкого та безперешкодного розвитку місцевого капіталізму. Хоча Фанон відкрито не висував соціялістичних гасел (можливо, у нього не викликало захоплення те, що вже починало робитися під гаслами соціялізму в деяких країнах Африки), він оголосив капіталістичний шлях розвитку не тільки не обов’язковим, але неможливим і шкідливим для країн Африки. Про національну буржуазію він писав, що національна буржуазія колонізованих країн є лише пародією на капіталістичну клясу метрополій; африканська буржуазія виключно слабка та залежна, і вона неспроможна діяти як самостійна кляса.

«Як бачимо, тут нема ані промисловців, ані фінансистів. Національна буржуазія слаборозвинутих країн не орієнтована на виробництво, винаходи, будівництво чи працю. Вона присвятила себе посередницькій діяльності й, видається, в цей спосіб знайшла своє справжнє покликання — бути посередником. Національній буржуазії притаманна психолоґія не великого підприємця, а крамаря» («Гнані і голодні»).

Виступаючи у ролі аґентів іноземного капіталу, ця компрадорська буржуазія наживається за рахунок народу. Пізніше до вже істнучих верст капіталістів приєднується нова бюрократ-буржуазія, прошарок політиків-кар’єристів, які використовуються свої посади в уряді та державному апараті для особистого збагачення.  Так, утворюється не дуже чисельна, але вельми жадібна каста суспільних паразитів, яка згодом стає герметичною та непроникною для новачків.

Тому Фанон виступав за уникнення африканського капіталізму, за недопущення геґемонії національного капіталу, запобігання формуванню ним політичної партії, що вона б претендувала на представництво національних інтересів і керівництво національним життям. Алжирський революціонер вказував на инший шлях: розпочавши з антиімперіялізму, колоніяльні народи мають перейти до боротьби проти капіталізму. Фанон усвідомлював небезпеку еґоїстично вузького буржуазного націоналізму і запоруку успішного завершення антиколоніяльної боротьби бачив тільки у її збагаченні соціяльним змістом, ідеями соціяльної справедливости та рівности, в її демократизації, у виведенні антиколоніяльної боротьби на міжнародний рівень. Він тяжів до інтернаціоналізму (Алжирську революцію розглядав як боротьбу на передовій лінії світової революції), прагнув до національної свідомости, яка б не переходила у шовінізм чи расизм, переконаним противником котрих він був. Ті традиційні інститути, що пережили колоніяльну добу, служитимуть відправною точкою для сучасної революційної партії, яка в процесі збройної боротьби поступово відвертає селян від вузького націоналізму та відкриває перед ними широку перспективу суспільно-економічних перетворень.

Фанон нещадно критикував буржуазні та бюрократичні тенденції у молодих державах Африки з революційно-демократичних позицій. Він відкидав у принципі однопартійну систему, вважаючи її найвідвертішою формою буржуазної диктатури, що закриває шлях для розвитку революційних сил. Його критика бюрократичного переродження, перетворення масових орґанізацій на ширму для одноосібної влади, корупції, нагромадження особистих статків, користолюбства, лицемірства тощо, його заперечення необхідности «опіки» над народними масами були викликані вже наявними на початку 1960-х пороками молодих африканських країн. Ці пороки вражали, нажаль, не тільки реакційні чи реформістські, але й проґресивні, революційні режими. Фанон висував концепцію демократії, покликаної зберегти та розвинути політичну активність і самодіяльність мас, що склалась в умовах антиімперіялістичної збройної боротьби.

Такими є в загальних рисах деякі з концепцій Франца Фанона, з якими він увійшов в історію як безкомпромісний борець проти імперіялізму, за краще майбутнє народів Африки і «третього світу».

Література

Frantz Fanon, L’An V de la révolution algérienne, Paris: Éditions François Maspero, 1959.

Frantz Fanon, Les damnés de la terre, Paris: Éditions François Maspero, 1961.

Frantz Fanon, Pour la révolution africaine; ecrits politiques, Paris: Éditions François Maspero, 1964.

David Caute, Frantz Fanon, New York: The Viking Press, 1970.

Jock McCulloch, Black Soul, White Artifact: Fanon’s Clinical Psychology and Social Theory, Cambridge University Press, 1983.

Jack Woddis, New Theories of Revolution: A Commentary on the Views of Frantz Fanon, Régis Debray and Herbert Marcuse, New York: International Publishers, 1972.

Александр Гордон. Проблемы национально-освободительной борьбы в творчестве Франца Фанона. — Москва: «Наука», 1977.

Advertisements

1 Response to “Франц Фанон і визволення людини”


  1. 1 Vjacheslav Tsyba 19/02/2017 о 15:53

    Доброго дня, добродію Романе!

    Чи приймає Ваш ресурс готові переклади на ліву й інтелектуально близьку до лівої тематику? Хотілося б оприлюднити декілька важливих, з мого погляду, текстів (напр., Калінікос, Траверсо, Ґерас та ін. сучасні ліві).


Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Березень 2012
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Лют   Вер »
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031  

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: