Ґайо Петровіч
Уявлення про людину як про економічну тварину ґрунтується на переконанні, що економічне виробництво, це — визначальний «фактор» або «сфера» діяльности людини чи суспільства. Цьому уявленню про людину можна протиставити инше — про людину як практику. При цьому людина розглядається як творча істота, здатна здійснити свою свободу через власну діяльність. У цій статті проаналізовано теорію визначальної ролі «економічного фактору» й теорія факторів загалом. Визнається, що економічна концепція історії, як один з варіянтів теорії факторів, частково справедлива, якщо йдеться про контекст самовідчужених людини та суспільства, проте теорія факторів у будь-якому варіянті є недостатньою, якщо йдеться про загальну теорію людини — або суспільства. Можливість свободи неможна зводити до того, що визначальні ролі «факторів» є відржняються одна від одної, або до надії на те, що економічний «фактор» можна підпорядкувати «кращому» фактору. Свобода людини полягає у розв’язанні нею конфлікту між «факторами» і в усвідомленні себе як цілісної творчої істоти, не розколотої на незалежні та взаємно протилежні сфери.
I
Згідно з досить поширеною думкою, Карл Маркс досліджував і виявляв взаємозв’язок між ріжними «сферами» людини. У матеріяльному виробництві засобів істнування він відкрив незмінно визначальний фактор суспільного розвитку. Конкретніше, стверджують, він дійшов висновку, що стан матеріяльних продуктивних сил завжди визначає істнуючі продукційні відносини між людьми, а продукційні відносини своєю чергою визначають безпосередньо форми держави та права й опосередковано усі форми суспільної свідомости (політичні та правові теорії, мораль, мистецтво, філософію і реліґію).
Це не означає, що рівень розвитку продуктивних сил механічно визначає політичний і духовний характер епохи. Крім нього має місце взаємний вплив ріжних форм політико-правової та ідеолоґічної надбудови, а також зворотна дія надбудови на базис. Але в кінцевому підсумку вирішальна сила завжди була та буде за «базисом». Економічне виробництво (виробництво матеріяльних засобів підтримання життя) завжди було і буде визначальною сферою суспільного життя. Инакше кажучи, людина по суті є економічною твариною.
Якщо взяти до уваги, що в матеріяльному виробництві продуктивні сили визначають продукційні відносини, а знаряддя або засоби виробництва, це — головний елємент продуктивних сил, тоді точніше сказати, що людина, це — тварина, що виготовляє знаряддя праці.
На перший погляд здається, що ця вельми поширена думка про людину як економічну тварину є справді марксистська. Легко довести, що щось подібне писав сам Маркс і більшість найвпливовіших марксистів.
У відомій передмові до «До критики політичної економії» Маркс стверджує, що «правові відносини» і «форми держави» вкорінені в «матеріяльних умовах життя», тобто в «громадянському суспільстві», «анатомію» якого слід шукати в «політичній економії». Він також говорить, що «матеріяльні сили виробництва» визначають «продукційні відносини», тобто «економічну структуру суспільства», і що остання являє собою «реальний фундамент» для «правової та політичної надбудови», що їй відповідають певні «форми суспільної свідомости». Коли «матеріяльні сили виробництва» вступають у конфлікт з істнуючими «продукційними відносинами», то починається «період соціяльної революції». Зі зміною «економічного базису» відбувається трансформація «всієї величезної надбудови», тобто «правових, політичних, реліґійних, естетичних чи філософських», коротше кажучи, «ідеолоґічних» форм»[1].
Схоже, що для Маркса безсумнівним є те, що розвиток матеріяльних сил виробництва врешті-решт визначає весь суспільний розвиток. У цьому клясичному тексті він навіть не згадує про зворотний вплив надбудови на базис.
Вищезгадану концепцію взаємозв’язку базису та надбудови дуже високо цінував Енґельс. Подібно до того, як Дарвін відкрив закон еволюції в орґанічній природі, Маркс відкрив, на думку Енґельса, закон еволюції в людській історії. Але Енґельс не тільки високо цінував Марксове розуміння історії, а й наполегливо пояснював, захищав і пропаґував його. Борючись проти спотворення і спрощення Марксового матеріялістичного розуміння історії, Енґельс особливо гостро критикував тих, хто хотів викривити його у такий спосіб, щоби перетворити економічний момент на єдиний визначальний момент історії. Утім, навіть у листі до Йозефа Блоха з 21-22 вересня 1890 року, де притиск робиться на «взаємодії» всіх елєментів суспільного цілого, він чітко стверджує, що виробництво та відтворення реального життя є «в історичному процесі визначальним моментом в кінцевому підсумку» і що у взаємодії всіх елєментів «економічний рух як необхідний в кінцевому підсумку прокладає собі шлях крізь безліч випадковостей»[2].
Усі важливі послідовники Маркса й Енґельса, схоже, погоджуються з ними в цих основоположних пунктах.
Антоніо Лябріола, блискучий інтерпретатор Марксового розуміння історії, різко критикує спроби представити його як вчення про всевизначальну ролю економічного фактору, попри те, що він іноді все ж називає його «економічним матеріялізмом». Пояснення цьому треба шукати в тому, що він, як і Енґельс, розглядає «економічний момент» як такий, що хоч і не є єдиним визначальним фактором, але який так чи так визначає решту суспільного розвитку. У своєму добре відомому нарисі «Історичний матеріялізм» Лябріола проникливо зауважує, що характер процесу переходу від базису до «всього иншого» є «досить складним, часто тонким, звивистим і не завжди чітко зрозумілим». Він твердо переконаний, що «економічна будова, що лежить в основі» в кінцевому підсумку «визначає все инше»[3].
Ґеорґій Плєханов дуже зневажливо ставився до назви «економічний матеріялізм» і теорії про те, що економічний фактор є вкінці-кінці панівним в історії. Але це не заважає йому кілька разів називати людину «твариною, що виготовляє знаряддя праці». Цю очевидну суперечність можна пояснити тим, що під «економічним фактором» він має на увазі лише «економічний лад» або «економічні відносини», а не матеріяльні продуктивні сили, розвиток яких у кінцевому підсумку й визначає, як він вважає, еволюцію суспільно-економічних відносин. Думка про те, що неправильно говорити про визначальне значення економічного фактора, не завадила йому представити погляд Маркса й Енґельса на відносини між «базисом» і «надбудовою» у вигляді «формули», відповідно до якої ми маємо:
«1) стан продуктивних сил;
2) зумовлені ним економічні відносини;
3) соціяльно-політичний лад, що виріс на даній економічній „основі“;
4) визначувана почасти безпосередньо економікою, а почасти всім вирослим на ній соціяльно-політичним ладом психіка суспільної людини;
5) ріжні ідеолоґії, що відбивають у собі властивості цієї психіки»[4].
Лєнін теж погоджувався з тезою, що весь розвиток людського суспільства визначається розвитком матеріяльних продуктивних сил: «Од розвитку продуктивних сил залежать відносини, що в них стають люди одне до одного за продукцією предметів, потрібних на задовольнення людських потреб. І в цих відносинах — пояснення всіх явищ суспільного життя, людських змагань, ідей і законів»[5].
Схоже, що Сталін теж погоджувався з Марксом, Енґельсом і Лєніним. Він вважав, що джерело формування «духовного життя суспільства» і «політичних інститутів» слід шукати в «умовах матеріяльного життя суспільства» і що «головною силою» в комплексі умов матеріяльного життя є спосіб добування необхідних для життя людини речей, спосіб виробництва матеріяльних цінностей. Спосіб виробництва складається з продуктивних сил і продукційних відносин, а однією з істотних властивостей виробництва є те, що «…його зміни і розвиток починаються завжди із змін і розвитку продуктивних сил, насамперед — із змін і розвитку знарядь виробництва»[6].
На основі всього цього ми можемо, очевидно, зробити висновок:
1) Карл Маркс і його найвпливовіші прихильники або послідовники вважають, що істнують ріжні сфери людської діяльности, і що ці сфери перебувають у дуже складному, але, незважаючи на багатосторонню взаємодію, практично безперервному зв’язку: «економічна сфера» безпосередньо визначає «політичну» і «правову», а також опосередковано — всі сфери «суспільної свідомости».
2) Марксове розуміння історії не є «економічним», якщо це означає погляд, що економічний фактор є єдиним визначальним фактором історії. Одначе воно є «економічним», якщо цим словом позначити погляд, згідно з яким економіка — визначальний фактор у кінцевому підсумку. Згідно з цим поглядом, людина є не лише «економічною твариною» (або «твариною, що виготовляє знаряддя праці»), але вона насамперед є такою твариною.
Ці висновки здаються неспростовними. Але зовнішня видимість іноді буває оманливою, надто у випадку цитат.
II
Тоді спитаймо себе, яким є місце цієї знаменитої «формули» історичного матеріялізму — формули, що її Маркс висловив по суті, Енґельс блискуче пояснив, Лябріола чудово сформулював, Плєханов перетворив на чітку схему, Лєнін пристрасно пропаґував, а Сталін урешті-решт канонізував.
Чи розглядалась і чи могла розглядатися ця формула Марксом як концепція, що її можна застосувати до всієї можливої — або принаймні до всієї нині відомої і передбачуваної — історії? Чи, навпаки, він вважав, що його «формула» прикладається лише до одного, обмеженого в часі і тимчасового етапу історичного розвитку людства?
На перший погляд, питання може здатися некоректним. У жадному з процитованих вище текстів Маркса та його прихильників немає жадних часових обмежень, і в своєму знаменитому тексті Маркс навіть недвозначно стверджує: «Загальний висновок, якого я дійшов, … можна коротко сформулювати так…». Процитований погляд на зв’язок між «продуктивними силами», «економічним базисом», «правовою та політичною надбудовою» і «формами суспільної свідомости», схоже, пропоновано як концепцію, що її можна припасувати до всього відомого минулого та передбачуваного майбутнього.
Припущення, що всі згадані «сфери» (або «області», «фактори», «моменти», «форми» — назвіть як завгодно) суспільного життя завжди перебували і завжди перебуватимуть ув однаковому співвідношенні, у свою чергу передбачає, що ці «сфери» завжди істнували і завжди істнуватимуть, тобто що вони є постійними складовими моментами (елєментами, аспектами) суспільного буття людини.
Але чи вірив Маркс і його послідовники у вічність усіх згаданих «сфер» суспільного життя? Чи не вважали вони, що принаймні деякі з цих «сфер» чи «форм» є з історичною точки зору чимось тимчасовим? Хіба не висловив Енґельс поширену серед марксистів думку, коли писав, що «держава не од вічности», що істнували суспільства, «що не знали, що таке держава і державна влада» і що «так повстав цей розподіл на кляси, так він і щезне, а з ним загине й держава»[7].
Якщо держава не вічна, а з історичної точки зору лише тимчасова форма людського життя, тоді те, що Маркс, Енґельс та инші марксисти стверджують про зв’язок між економічним базисом і державними формами й інститутами (наприклад, що «матеріяльні форми життя» визначають «форми правління» або що «ступінь економічного розвитку» формує базис, на якому розвиваються «державні інститути») не можна тлумачити як опис постійних відносин, притаманних кожному людському суспільству.
У згаданих вище уривках про історичний матеріялізм згадуються не лише держава, але також юриспруденція, право, політика, реліґія, суспільні верстви, кляси, клясова боротьба та соціяльні революції. Чи є все це невід’ємними складовими кожного людського суспільства й історичної події? Чи вони просто минущі історичні явища? Чи кожне суспільство, наприклад, обов’язково ділиться на антаґоністичні кляси, а чи обов’язково історичний рух має втілюватися шляхом клясової боротьби і соціяльної революції?
Якщо припустити (разом з Марксом та иншими марксистами), що держава, право, політика, реліґія, кляси, клясова боротьба і соціяльні революції, це — лише тимчасові історичні явища, характерні для певного етапу людської історії, тоді теорія, яка пояснює їхнє взаємовідношення, не може бути загальною теорією історії чи суспільства. Це означає, що відому «формулу» взаємовідношення ріжних «факторів» чи «моментів» суспільного життя не можна застосовувати до всіх епох, а тільки до одного конкретного, тимчасового етапу історичного розвитку. Що ж це за етап?
Частково процитований уривок з Маркса закінчується словами, які майже завжди опускають ті, хто цитує цей уривок не дослівно: «У загальних рисах, як поступові епохи економічного формування суспільства можна зазначити азійський, античний, февдальний та сучасний буржуазний способи продукції. Буржуазні продукційні відносини суть останньої антагоністичної форми суспільного процесу продукції, антаґоністичної в розумінні не індивідуального антагонізму, а того, що виростає з суспільних умов життя індивідів; але продуктивні сили, що розвиваються в лоні буржуазного суспільства, утворюють рівночасно й матеріяльні умови для усунення цього антагонізму. Тим-то цією суспільною формацією кінчається передісторія людського суспільства»[8].
Це свідчить про те, що співвідношення між базисом і надбудовою, окреслене у передмові до «До критики політичної економії», стосується лише передісторії людського суспільства, точніше, того відрізку передісторії, який досліджував Маркс, а саме: азійського, античного, февдального та сучасного буржуазного способів виробництва. В останній частині цитованого уривка немає жадної згадки ні про початок передісторії (первісне доклясове суспільство), ні про справжню історію людства (майбутнє безклясове суспільство). Лоґічно припустити, що ці дві епохи, про які він писати не став, Маркс по суті відріжняв від історії клясових суспільств.
III
Якщо припустити, що людина, це — істота, яка історично виникла та відокремилась від тваринного світу, і що первісне доклясове суспільство було першою формою суспільства, в якому людина постала як істота, суттю відмінна від тварини, тоді закономірно припустити, що таке суспільство своїми ознаками було відносно «найближчим» до тваринного світу, і в ньому біолоґічні закони, які керують світом тварин, проявлялися набагато сильніше і природніше, аніж у всіх пізніших суспільствах.
Енґельс, який ґрунтовно дослідив це питання, дійшов висновків, які узгоджуються з таким припущенням.
У передмові до «Походження родини, приватної власноти й держави» він писав: «Матеріялістичний погляд визнає за оснівний момент історії піддержання й продовження безпосереднього життя; це виявляється у продукції миттьових засобів, ц.-т. їжі, одіжи, житла й потрібних для їх виготування знарядь, і в народженні нащадків, у продовженні роду, так що суспільні установи певного історичного періоду й певної країни обумовлюються, з одного боку, розвитком, праці, з другого — розвитком родинних взаємин»[9].
Наведені Енґельсові слова суворо критикували у СРСР. Так, видавці його твору зазначають: «Тут Енґельс допускає неточність, ставлячи розмноження видів поряд з виробництвом засобів істнування як причини, що визначають розвиток суспільства і суспільних інститутів. У самому тексті „Походження родини, приватної власности й держави“ Енґельс за допомогою конкретної аналізи продемонстрував, що головний фактор, який обумовлює розвиток суспільства і суспільних інститутів, це — спосіб матеріяльної продукції»[10].
За цією критикою, у згаданому уривку з передмови Енґельс обстоює теорію, що в історії істнують два однаково важливі визначальні фактори: розмноження виду (біолоґічний фактор) і виробництво засобів істнування (економічний фактор). Цю теорію він розглядає як таку, що стосується всієї історії людства. Однак маштаб його хиби не такий великий, адже вся його теоретична праця цілковито підтверджує правильність теорії про економіку як єдиний визначальний фактор історії.
Неважко помітити, що навіть у процитованому уривку Енґельс не обстоює теорію «двох факторів», як це йому приписують, і що концепція, за яку він насправді виступає, не суперечить його власній аналізі, викладеній у цьому творі, а навпаки, є належним підсумком результатів усього дослідження. До згаданого вище тексту Енґельс додає: «Що менше розвинена праця, що обмеженіша її кількість, що бідніше суспільство», то сильніше панування полової спілки. Але в суспільстві, збудованому на такій спілці, поволі збільшується продуктивність праці, а з нею разом приватна власність, вимін продуктів, розрізнення багатих і бідних, привласнення одними робочої сили инших і утворюються окремі класи, стани. Нові соціяльні елементи, народжуючись, стараються протягом багатьох поколінь приноровити діючі суспільні взаємини до нових умов, але ці різні елементи разом існувати не можуть, і це призводить до цілковитої руїни старого. Збудоване на половій спілці суспільства розпадається, натрапивши на нові суспільні класи; місце його посідає нове суспільство, збудоване не на половій, а на місцевій спілці, суспільство, де родинні взаємини підлягають цілком законам власности. В новому суспільстві, державі, зростають, у свою чергу, суперечності й боротьба між класами. Ці суперечності й ця боротьба становлять зміст всієї писаної історії»[11].
Відтак Енґельс не вважає, що «біолоґічний» (розмноження видів) і «економічний» (виробництво засобів істнування) фактори завжди були і будуть однаково важливими. У первісному безклясовому суспільстві біолоґічний фактор певний час був панівним. Але від самого початку в цьому суспільстві відбувалось (і здійснювало відомий вплив) матеріяльне виробництво засобів істнування — «економічний фактор». Із розвитком продуктивних сил другий, економічний фактор ставав дедалі важливішим, а з переходом до клясового суспільства він став панівним.
Відповідно, що Енґельс пише у передмові до «Походження родини, приватної власности і держави», повністю збігається з тим, що стверджують так инші марксисти, як і він сам у текстах, уривки з яких наведено нами на початку цієї статті. Вони стверджували, що економічний фактор — панівний фактор у клясовому суспільстві, і тут стверджується, що економічний фактор у первісному доклясовому суспільстві спочатку підпорядковується «біолоґічному», але співвідношення між «біолоґічним» і «економічним» факторами постійно змінюється, оскільки з плином часу «економічний» фактор стає дедалі важливішим. У клясовому суспільстві «економічний» фактор стає панівним, а «родинні взаємини підлягають цілком законам власности».
IV
Можна припускати, що в первісному доклясовому суспільстві економічний фактор був не єдиним визначальним фактором, і все одно при цьому обстоювати тезу, що в історії людства економічний фактор завжди був і завжди буде визначальним.
Тим-то можна сказати, що так зване первісне доклясове суспільство, якщо воно коли-небудь істнувало в описаному вигляді, було, строго кажучи, не людським суспільством, а лише перехідною формою між тваринним стадом і людським суспільством. Чи не поділив сам Енґельс це первісне «суспільство» на епохи «дикунства» і «варварства», закріпивши за клясовим суспільством назву «цивілізації»? Якщо «дикуни» і «варвари» є лишень перехідною стадією від тварини до людини, тоді закономірно, що в їхніх «суспільствах» біолоґічний та економічний фактори мають переплітатися. Але людина як людина, це — економічна тварина, і про людське суспільство правомірно говоритилише тоді, коли економічний фактор стає визначальним. Тоді, коли цей фактор став визначальним і встановилося вищезгадане взаємовідношення цих факторів, остаточно сформувалася людина; і поки продовжує істнувати людина, ці фактори та їхній взаємозв’язок залишаться незмінними.
Тут виникає запитання: чи є так званий «дикун» або «варвар» лише чимось проміжним між людиною і твариною? Чи він — «дикунська» або «варварська» людина? Чи не є ріжниця, що відділяє «дикуна» і «варвара» від «цивілізованої» людини клясового суспільства, менш значною, ніж ріжниця, що найбільш дикого дикуна відокремлює від найрозвиненішої мавпи?
Також виникає наступне запитання: чи є людина істотою, приреченою на застій? Чи має вона після свого формування залишатися завжди однаковою?
За відповіддю на останнє запитання звернімося спочатку до Плєханова. Разом з його концепцією неодмінно вирішальної роли продуктивних сил істнує й инша, згідно з якою ані людину, ані суспільство як таке не можна охарактеризувати як щось, чому властиве постійне співвідношення факторів, оскільки це співвідношення протягом історії змінюється. У творі «Про „економічний фактор“» він пише: «Ми знаємо, що за вченням сучасних матеріялістів економічні відносини кожного конкретного суспільства визначаються не властивостями людської природи, а станом суспільних продуктивних сил. Разом із зростанням цих [сил] змінюються і суспільно-економічні відносини. Зі зміною цих відносин змінюється і природа суспільної людини. А зі зміною цієї природи змінюється і взаємне відношення ріжних факторів суспільного життя. Це вкрай важливий „пункт“; можна сказати, що хто його зрозумів, той зрозумів усю справу»[12].
Як саме змінюються відносини між ріжними факторами? «Іноді „економіка“ впливає на вчинки людей почерез „політику“, іноді почерез мистецтво або якусь иншу ідеолоґію, і тільки час-од-часу, на пізніших етапах суспільного розвитку, економіка з’являється у свідомости людей у своєму властиво „економічному“ вигляді. Найчастіше вона впливає на людей одразу через усі ці фактори, причому їхнє взаємне співвідношення, так само як і сила кожного з них окремо, залежить від того, які саме суспільні відносини виросли на конкретній економічній основі, що так само визначається характером цієї основи. На ріжних стадіях економічного розвитку суспільства всяка дана ідеолоґія неоднаковою мірою підпадає під дію инших ідеолоґій. Спочатку право підпорядковується реліґії, потім — як, наприклад, у XVIII столітті — воно підпадає під вплив філософії. Щоб усунути вплив реліґії на право, філософія повинна була витримати найсильнішу боротьбу. Ця боротьба видається боротьбою абстрактних понять, і нам здається, що всякий даний „фактор“ набуває або втрачає своє значення завдяки своїй власній силі та іманентним законам розвитку цієї сили, тим часом як насправді його долю цілком визначає перебіг розвитку суспільних відносин»[13].
Із цього випливає, що відносна важливість факторів змінюється, але одне залишається незмінним: продуктивні сили визначають економіку, яка є основою всіх инших факторів. Таких факторів доволі багато: «По-перше, кожна окрема наукова „дисципліна“ має справу з окремим „фактором“. По-друге, і в цих окремих дисциплінах можна нарахувати кілька факторів. Чи є фактором література? Є. А драматична поезія? Теж. А траґедія? Немає підстав не визнавати фактором і її. А буржуазна драма? Та й вона є фактором. Словом, факторами хоч греблю гати»[14].
Отже Плєханов вважає, що істнує величезна кількість факторів суспільного розвитку і що співвідношення між цими факторами постійно змінюється, але економічний фактор у широкому сенсі залишається вирішальним упродовж всієї історії. Можна було би за допомогою відповідних цитат показати, що Маркс і Енґельс погоджуються з цією думкою. Але ця теза, мабуть, не викличе особливих заперечень, тому краще звернутися до питання, яке може бути більш дискусійним: чи мають непостійні відносини між факторами, обмежені домінуванням економічного фактору, зберегтися в майбутньому безклясовому суспільстві.
V
Марксову теорію відчуження часто сприймають як проповідь повернення до того, чим людина вже була. Немає нічого більш хибного, ніж таке припущення: «Соціяльна революція XIX віку може черпати свою надію не з минулого, а тільки з майбутнього»[15].
У чому полягає ця надія на майбутнє? У праці «Дещо про історію» Плєханов жорстко критикує «економічний матеріялізм» французького історика П. Лякомба. Думка Лякомба про те, що економічний фактор завжди є вирішальним, свідчить для Плєханова про те, що Лякомб вважає капіталістичне суспільство неминучою формою буття цивілізованої людини, і що він розглядає людську природу при капіталізмі як природу, яка властива людині взагалі. На думку Плєханова, «економічний матеріялізм» Лякомба, це — «наклеп на людство».
Критикуючи Лякомба, Плєханов визнає, що досі люди були «рабами власного суспільної економіки». Але він вважає, що вони не приречені залишатися такими назавжди, адже вірить у «можливість тріюмфу людського розуму над сліпою силою економічної необхідністи»[16].
Стверджуючи, що людський розум здатен перемогти сліпі сили економічної необхідности, Плєханов підкреслює, що ця ідея виражає погляди Маркса й Енґельса: «У Маркса й Енґельса був ідеал, і дуже ясний ідеал: підпорядкування необхідності — свободі, сліпих економічних сил — силі людського розуму»[17].
Ми можемо легко переконатися в тому, що Плєханов у вищенаведеному уривку правильно інтерпретує Маркса та Енґельса. На питання про те, чи завжди продуктивні сили будуть визначальним фактором історії, Енґельс чітко відповідає: «Як довго ми уперто бороним ся зрозуміти їх [сліпих економічних сил] природу і характер — сему зрозуміню опираєть ся капіталїстичний спосіб продукції і його оборонцї — так довго дїлають ті сили мимо нас, против нас, так довго опановують нас, як ми се широко представили. Але коли зрозуміти їх природу, то в руках з’єдинених продуцентів можуть вони перемінити ся з демонїчних володарів в послушних слуг»[18].
Розвиваючи свою думку далі, Енґельс пише: «З опанованєм продукційних засобів через суспільність усунено товарову продукцію, а тим самим панованє продукта над продуцентом. Анархія суспільної продукції заміняєть ся пляномірною сьвідомою організацією. Боротьба о істнованє устає. Сим доперва видїляєть ся чоловік в певнім змислї оконечно з царства зьвірят, переходить із зьвірячих условин істнованя в дійсно людські. Обсяг житєвих условин, окружаючих людий, який доси панував над людьми, попадає тепер під панованє і контролю людий, котрі, стаючи панами свого власного усуспільнена, стають вперве сьвідомими, дійсними панами природи. Закони їх власної суспільної дїяльности, що доси стояли супротив них як чужі, природні закони, які панують над ними, приміняють ся тепер людьми з повним знанєм річи, а тим самим опановують ся. Власне усуспільнене людий, яке доси стояло супротив них як примус природи і історії, стає тепер свобідним твором їх рук. Обєктивні, чужі сили, що панували доси над історією, підпадають тепер під контролю людий. Доперва від тепер люди з повною сьвідомістю самі робитимуть історію, доперва від тепер суспільні причини, пущені ними в рух, матимуть переважно і в щораз більшій мірі такі наслідки, яких вони хотять. Се скок людськости з царства конечности в царство свободи»[19].
Енґельс вважає, що стрибок людства із царства доконечности в царство свободи можливий, і зміст цього стрибка він вбачає у зміні відносин між людьми та умовами їхнього життя — між людьми та оточуючою їх суспільною орґанізацією. Коли стрибок у царство свободи здійсниться, матеріяльні умови життя перестануть обумовлювати людство, перейшовши під їхнє керування і контроль.
Якщо суспільне буття людини стає «результатом її власної вільної дії», якщо вона починає «дедалі свідоміше творити свою власну історію», то чи матимемо ми право навіть тоді стверджувати, що люди вступають у «певні відносини, які є необхідними і незалежними від їхньої воли» і що «ці виробничі відносини відповідають певній стадії розвитку їхніх матеріяльних сил виробництва»? Відповідь доволі очевидна.
Тим-то ми приходимо до висновку, що у марксистів можна віднайти елєменти розуміння людини та суспільства, яке аж ніяк не можна назвати «економічним матеріялізмом» і згідно з яким «економічний фактор» не є фактором, що визначає весь суспільний розвиток, а навпаки — в історичному розвитку ріжні фактори мають ріжне значення. На початку людської історії з’являється «економічний» фактор, який поступово витісняє «біолоґічний», що домінував до того часу, і врешті-решт стає визначальним. До взаємодії між факторами долучилися й инші: «політичний», «правовий» і багато инших. І вже сьогодні можна передбачити таку орґанізацію суспільства, за якої «економічний» фактор теж втратить свій панівний вплив.
Якщо економічний фактор перестане бути визначальним, то який фактор займе його місце?
Перш ніж пробувати відповісти на це запитання, було би корисно вияснити, чи правильно воно поставлене. Чи можна розв’язати питання про людину лише за допомогою теорії факторів?
VI
Істнують ріжні варіянти теорії факторів, але всіх їх об’єднує припущення, що людина, це — сума, набір або поєднання ріжних незалежних факторів (частин, моментів, аспектів, сфер), і що вони перебувають у детермінованому взаємозв’язку. Варіянти теорії відрізняються лише відповіддю на запитання: як ці фактори пов’язані між собою і який з них найважливіший?
Теорію, згідно з якою визначальним фактором історії є матеріяльне, можна було б назвати «матеріялістичним», а теорію, відповідно до якої визначальним фактором є ідеальне, — «ідеалістичним» розумінням історії. Залежно від того, який матеріяльний фактор приймається за вирішальний, ми могли би виокрмити, скажімо, «геоґрафічний», «біолоґічний» та «економічний» матеріялізм; так само і з ріжними підклясами ідеалізму. Беручи до уваги ступінь визнання инших факторів, окрім визначального, можна було би виділити «вужчий» і «ширший» варіянт кожної з цих теорій («вужчий» і «ширший» економічний матеріялізми тощо). Якщо би ми могли стверджувати, що істнує два або більше рівнозначних факторів, то мали би «дуалістичне» або «плюралістичне» розуміння історії, а якщо вважати, що вирішальний фактор не завжди один і той самий, то таке розуміння можна було би назвати «діялєктичним».
Але перед тим, як ми вирішимо обрати той чи инший варіянт теорії факторів, доцільно запитати себе, чи є прийнятним основне припущення кожної з цих теорій.
Чи не є своєрідною карикатурою на людину (незалежно від того, чи маємо ми на увазі під людиною індивіда чи людське суспільство в цілому) погляд, який розглядає її як механічну суму, набір або поєднання взаємно незалежних факторів, які підтримують зовнішні відносини «детермінації», «дії», «впливу» тощо? Чи не є людина чимось єдиним і цілісним, що, строго кажучи, не може бути розділеним на незалежні «фактори» чи «сфери»?
Полємізуючи з тими, хто приписує Марксу думку про вирішальну роль економічного фактора, Плєханов стверджує, що «справжні і послідовні матеріялісти, дійсно, не схильні всюди лізти з економічним фактором» і що «навіть саме питання про те, який фактор домінує в суспільному житті, здається їм безпідставним»[20].
Таке питання є безпідставним, позаяк «строго кажучи, істнує тільки один фактор історичного розвитку, а саме — суспільна людина»[21], і ріжні галузі суспільної науки — етика, політика, юриспруденція, політекономія тощо — «розглядають одне й те саме: діяльність суспільної людини»[22].
Якщо в історії є тільки один фактор — суспільна людина, тоді як взагалі може виникнути теорія факторів? «Соціяльно-історичний фактор — це абстракція. Уявлення про нього виникає шляхом абстрагування. Завдяки процесу абстрагування ріжні сторони суспільного цілого набувають вигляду відокремлених категорій, а різноманітні прояви і вираження діяльності суспільної людини — мораль, право, економічні форми та ін. — перетворюються в нашому розумі на особливі сили, що нібито викликають і зумовлюють цю діяльність, як її останні причини»[23].
Така відповідь може пояснити теоретичну можливість виникнення теорії факторів. Але чому так сталось, що ріжні прояви і вираження активности суспільної людини перетворюються в нашій свідомості на окремі сили? Де історичні витоки теорії факторів? Чому вона виникає, підтримується і розвивається? Плєханов вважає, що той чи той ріжновид теорії факторів «має з’явитися всюди, де люди, які цікавляться суспільними явищами, переходять від простого їх споглядання й опису до дослідження наявного між ними зв’язку», і що «теорія факторів зростає, крім того, разом зі зростанням поділу праці в суспільній науці»[24].
Таке пояснення породжує багато запитань. Наприклад: чи має теорія факторів обов’язково виникати щоразу, коли люди починають досліджувати зв’язки між суспільними явищами? І, що ще важливіше, чи справді найглибше коріння цієї теорії лежить у дослідженні зв’язків між суспільними явищами і в зростанні поділу праці в суспільній науці? Чи теорія має і якесь глибше коріння, яке водночас є корінням поділу праці в суспільній науці?
Критикуючи буржуазну політичну економію, молодий Маркс пише: «Якщо я поставлю політико-економу запитання: Чи додержуюсь я економічних законів, коли я добуваю гроші з продажу свого тіла для задоволення чужої похоті (фабричні робітники у Франції називають проституцію своїх дружин і дочок додатковим робочий часом, і це буквально так і є), і хіба я не дію в дусі політичної економії, коли я продаю свого друга марокканцям (а безпосередній продаж людей, у вигляді торгівлі рекрутами і т.д., має місце в усіх культурних країнах), — то політико-економ мені відповідає: Ти не чиниш врозріз з моїми законами; але подивись, що скаже тіточка Мораль і тіточка Реліґія; моя політико-економічна мораль і моя політико-економічна реліґія нічого не мають проти твого способу дій, але… — Але кому ж мені більше вірити — політичній економії чи моралі? Мораль політичної економії — це нажива, праця і ощадливість, тверезість, але політична економія обіцяє мені задовольнити мої потреби. — Політична економія моралі — це багатство такими речами, як чиста совість, доброчесність і т.д.; але як я можу бути доброчесним, коли я взагалі не існую? Як я можу мати чисту совість, коли я нічого не знаю? — У самій сутності відчуження закладено те, що кожна окрема сфера прикладає до мене інший і протилежний масштаб: у моралі один масштаб, у політичної економії — інший, бо кожна з них є якимось визначеним відчуженням людини, кожна фіксує якесь особливе коло відчуженої сутнісної діяльності і кожна підноситься відчужено до іншого відчуження. Так, пан Мішель Шевальє докоряє Рікардо за те, що він абстрагується від моралі. Але у Рікардо політична економія говорить своєю власною мовою»[25].
Відповідно, якщо буржуазна політична економія не моральна, то це не провина економіста. Принаймні, він не винен у суто теоретичній, епістемолоґічній помилці. Коли політична економія і мораль вступають у конфлікт, то це не просто наслідок невігластва, дурости чи помилок у доводах економістів і моралістів. Коли економіст, вивчаючи економіку, залишає осторонь мораль або доходить висновків, які суперечать моралі, він є чудовою ілюстрацією того, що буржуазна людина є самовідчуженою, тобто людиною, неспроможною усвідомити себе як єдину цілісну істоту, — людиною, розколотою на взаємно незалежні і конфліктуючі між собою сфери. Ми не можемо звинувачувати політеконома в тому, що він просто нехтує фактами. Його провина, навпаки, в тому, що він безмежно вірний фактам клясового суспільства, що він не бачить можливости революційного перетворення істнуючого ладу та подолання розколу людини на незалежні, взаємно протилежні сфери.
Тоді ми можемо відповісти на питання про теорію факторів в дусі Маркса: теорія не є випадковим результатом лоґічної помилки. Для суспільної думки клясового суспільства природно рухатися в межах теорії факторів, тому що саме по собі воно є самовідчуженим суспільством, розколотим на взаємно незалежні і конфліктуючі сфери. Теорія факторів відображає безпосередню дійсність цього суспільства і майже не помічає того, що суспільство, фасаду якого теорія вірно відображає, є самовідчуженим, дегуманізованим суспільством, і що людина насправді є не тільки тим, ким вона є фактично, але й тим, ким вона може і повинна бути.
VII
Після цих загальних міркувань щодо теорії факторів ми можемо повернутися до питання визначального фактора у майбутньому безклясовому суспільстві. Ми вже розглянули, що з цього приводу думають Енґельс і Плєханов, які вважають, що в майбутньому безклясовому суспільстві економічний фактор не може бути визначальним. Але з їхніх текстів не одразу зрозуміло, який фактор має його заступити.
На основі наведених вище уривків може здатися, що відповідним фактором є «людський розум» або «раціональна орґанізація суспільного виробництва». Але вже зараз цілком зрозуміло, що майбутнє безклясове суспільство не може бути таким, що в ньому переважатиме лише один з факторів, оскільки таке суспільство має знаменувати нову епоху, коли людина більше не буде розділеною на взаємно протилежні сфери.
Однією з форм відчуження людини від самої себе є відчуження ріжних видів людської діяльности одна від одної і від своєї людської сутности. Подолання самовідчуження, отже, означає також подолання і цієї форми відчуження. Маркс пише: «Релігія, сім’я, держава, право, мораль, наука, мистецтво і т.д. є лише особливі види виробництва і підпорядковані його всезагальному законові. Тому позитивне скасування приватної власності, як привласнення людського життя, є позитивне скасування всякого відчуження, тобто повернення людини від релігії, сім’ї, держави і т.д. до свого людського, тобто суспільного буття»[26].
Але що означає повернення людини від реліґії, сім’ї, держави тощо до свого людського, тобто суспільного буття?
Чи означає це, що всі конкретні форми, в яких досі розгорталась людська діяльність, мають зникнути, і що людина повинна стати нерозривним цілим, з якого неможливо виокремити окремі «сфери», «моменти» чи «аспекти»? Такий погляд занадто безглуздий, щоб приписувати його Марксові. Певні форми людської діяльности можуть зникнути, а инші — з’явитися (і ми маємо вагомі підстави вважати, що деякі з таких суспільних конкретних форм, що істнують сьогодні, наприклад, держава чи реліґія, колись зникнуть), але незрозуміло, як людина взагалі може бути чимось, якщо її не можна виокремити як щось унікальне.
Повернення людини від розпорошеного істнування в окремих «сферах» до людського істнування не означає подолання всіх відмінностей між ріжноманітними сторонами чи гранями людського буття. Це означає насамперед подолання взаємного відчуження цих правдиво ріжних граней цілого, зникнення видимости самодостатности цих сфер, які істнують незалежно від людини і до яких вона може долучитися, але не обов’язково долучається.
Так само поверненя людини від незалежних і конфліктуючих сфер до справжнього людського істнування не означає ідеальну «гармонію» між ріжними гранями або формами діяльности людини; разом з тим це не означає «багатогранности», яка би постала, якби кожен індивід засвоїв усі можливі форми діяльности. Це було б найрадикальнішою формою самовідчуження людини.
Окрема людина не відчужує себе від своєї людської природи, якщо вона втілює загальнолюдську здатність у тих видах діяльности, які відповідають її власній природі, нахилам і здібностям, якщо вона самореалізується як вільна творча істота. Подолання відчуження людського суспільства означає здійснення об’єднання, що у ньому «вільний розвиток кожної людини є умовою вільного розвитку всіх».
Відтак невідчужена людина, це — людина, що самореалізується як цілісна, вільна і творча практична істота. Це ріжностороння, «багата» істота, — істота, що у ній ціле керує складовими частинами, а не окрема частина — цілим.
Саме тому подолання визначальної роли економічного фактора в невідчуженому суспільстві не означає відмирання праці у вузькому значенні слова, у значенні виробництва засобів для безпосереднього підтримання життя[27]. У «Капіталі» Маркс наголошує на тому, що поділ праці є явищем тимчасовим з історичної точки зору, але «праця, як творець споживних вартостей, як корисна праця, є незалежна від усіх суспільних форм умова існування людини, вічна природна доконечність, що упосереднює обмін речовин між людиною і природою, тобто людське життя»[28].
Праця вільної людини у безклясовому суспільстві відріжнятиметься від праці людини як відчуженої тварини в клясовому суспільстві: «Само собою зрозуміло, що самий робочий час — тим, що він буде обмежений нормальною мірою, далі, що він буде витрачатися вже не для іншого, а на мене самого, — разом із знищенням соціальних протилежностей між хазяями і робітниками і т. д. дістане, як дійсна соціальна праця і, нарешті, як база для вільного часу, зовсім інший, вільніший характер і що робочий час такої людини буде мати значно вищу якість, ніж робочий час робочої худоби»[29].
Але, з иншого боку, хоча праця у вузькому сенсі, як «творець споживних вартостей», має в невідчуженому суспільстві «зовсім инший, вільніший характер», ця царина завжди залишатиметься царством доконечности: «Воля в цій царині може бути лише в тому, що соціялізована людина, асоційовані продуценти раціонально регулюють цей свій обмін речовин з природою, становлять його під свій громадський контроль, замість того, щоб він як сліпа сила панував над ними; — лише в тому, що вони провадять йога з найменшою витратою сили і в найгідніших і найадекватніших їхній людській природі умовах. Але це все ж таки лишається царством доконечности. По той бік його починається розвиток людської сили, що є самоціль, справжнє царство волі, яке, проте, може розцвісти лише на цьому царстві доконечности як на своїй базі. Скорочення робочого дня — основна умова»[30].
VIII
Наостанок коротко підсумуємо відповідь на запитання, з якого ми почали: чи є людина, за Марксом, економічною твариною, а точніше, твариною, яка виготовляє знаряддя праці.
На перший погляд може здатися, що Маркс справді вважає людину такою. Але ретельніша аналіза основного змісту філософії Маркса показує, що його розуміння инше. Буржуазна політична економія розглядає пролєтаря «як просто робітника», «як просто тварину», та Марксів задум полягає в прагненні вивищитися «над рівнем політичної економії».
Це означає зрозуміти, що людина в повному розумінні цього слова — не економічна тварина, а практична, а отже, вільна, універсальна, творча і самостійна суспільна істота. Від усіх инших істот її відріжняє особливий спосіб буття — практика.
Людина як практик не перестає бути біолоґічною істотою, так само як тварина як біолоґічна істота продовжує відчувати на собі дію від законів фізики та хемії. Хоч людина і має свою особливу біолоґічну природу, цією природою вона суттєво не відріжняється від усього иншого, що істнує.
У процесі історичного розвитку практична діяльність людини розділяється на ріжні, на перший погляд, самодостатні та протилежні «форми», «види» або «сфери», і найнижча серед форм її практичної діяльности — матеріяльне виробництво для задоволення безпосередніх життєвих потреб — стає панівною. Протягом цілої епохи свого розвитку людина залишається насамперед економічною твариною і як така розпадається на антаґоністичні суспільні кляси — експлоататорів і експлоатованих. Та навіть у цю епоху людина не є виключно економічною твариною. Як така вона вже самим цим фактом є самовідчуженою і лише частково реалізованою істотою практики. Навіть у цю епоху розвиваються й инші, вищі форми практичної діяльности, де поступово з’являється можливість подолання незалежности та взаємного протистояння ріжних сфер людської діяльности.
Це свідчить за те, що панування економічної форми й експлоатація людини людиною не є неминучими формами істнування людини. Стан, в якому людина є насамперед економічною твариною, може і має поступитися місцем стану, що у ньому людина зможе самореалізуватися як універсальна творча істота. Це не означає, що людина має облишити економічне виробництво. Матеріяльне виробництво не втратить своєї необхідности доти, доки істнує людина, чиї орґани виконуватимуть відомі біолоґічні функції і підкорятимуться відомим фізичним і хемічним законам. Одначе матеріяльне виробництво засобів істнування перестане бути перешкодою для «вільної діяльності, що не визначається, подібно до праці, під тиском зовнішньої мети»[31].
У «Капіталі» Маркс виклав блискучу критику концепції людини як економічної тварини, — відчуженої від себе людини капіталістичного суспільства. Марксова критика відчуження не застаріла, а тому закладене в цій критиці гуманістичне бачення людини як невідчуженої, вільної істоти практики набуває чимдалі більшого значення сьогодні — в часи, коли самовідчужене суспільство вже стало предметом практичної критики з боку революційних суспільних сил.
Примітки
[1] «Першою працею, розпочатою для розв’язання тих сумнівів, що мене штурмували, була критична ревізія геґелівської філософії права, праця, вступ до якої з’явився в 1844 р. в „Deutsch-Französische Jahrbücher”, що виходили в Парижу. Мій дослід зводився до того висновку, що правних відносин, як і державних форм, не можна зрозуміти ані з самих себе, ані з так званого загального розвитку людського духу, а що вони коріняться швидше в матеріяльних умовах життя, сукупність котрих Геґель, за прикладом англійців та французів XVIII віку, називає „буржуазним суспільством”, та що анатомію буржуазного суспільства треба шукати в політичній економії. Досліджування останньої, розпочате мною в Парижу, я провадив далі у Брюсселю, куди я переселився через наказ пана Ґізо про вислання мене з Парижу. Загальний результат, до якого я дійшов, і який, ледве я його знайшов, вже завжди служив мені провідною ниткою в моїх студіях, можна коротко формулювати так: В суспільнім творенню свого життя люде входять у певні, неминучі, од їхньої волі незалежні відносини, в виробничі відносини, що відповідають певному ступневі розвитку їхніх матеріяльних продуктивних сил. Сукупність цих виробничих відносин творить економічну структуру суспільства, реальну базу, на якій підноситься юридична й політична надбудова і якій відповідають певні суспільні форми свідомості. Спосіб продукції матеріяльного життя зумовлює соціяльний, політичний і духовний процес життя взагалі. Не свідомість людей зумовлює їхнє буття, а навпаки — їхнє буття зумовлює їхню свідомість. На певнім ступні свого розвитку матеріяльної продуктивні сили суспільства стають у суперечність до сучасних їм виробничих відносин, або, вживаючи для цього юридичного вислову, до відносин власності, серед яких вони досі рухалися. З форм розвитку продукційних сил ці відносини обертаються в пута на нього. Тоді заходить епоха соціяльної революції. Зі зміною економічних підвалин перекидається, повільно чи хутко, ціла велетенська надбудова. При розгляді таких переворотів завжди слід одрізняти матеріяльний переворот в економічних умовах продукції, що його можна констатувати з природниче-науковою докладністю, від юридичних, політичних, релігійних та мистецьких і філософічних, коротко — ідеолоґічних форм, у яких люде усвідомлюють собі цей конфлікт та його розв’язують» (Карл Маркс. До критики політичної економії. — Харків: Державне видавництво України, 1926. — Стор. 40-41).
[2] Лист Енґельса до Йозефа Блоха з 21-22 вересня 1890 р. // Фрідріх Еннгельс. Листи про історичний матеріалізм 1890-1894. — Київ: Видавництво політичної літератури України, 1980. — Стор. 5.
[3] Антонио Лабриола. Очерки материалистического понимания истории. — Москва: Государственное издательство политической литературы, 1960. — С. 121.
[4] Г.В. Плеханов. Основні питання марксизму // Г.В. Плеханов. Вибрані твори у п’яти томах. Том II. Частин II. — Харків: «Пролетар», 1931. — Стор. 249.
[5] В.І. Лєнін. Фрідріх Енґельс // Ленін. Твори. Том I. 1893-1896. — Харків: Державне видавництво України, 1929. — Стор. 389.
[6] Й. Сталін. Про діялектичний та історичний матеріялізм // Й. Сталін. Питання ленінізму. — Київ: Українське видавництво політичної літератури, 1947. — Стор. 466.
[7] Фрідріх Енґельс. Походження родини, приватної власности й держави. — Харків: Державне видавництво України, 1925. — Стор. 116.
[8] Карл Маркс. До критики політичної економії. — Харків: Державне видавництво України, 1926. — Стор. 41. (Курсив — Ґ.П.)
[9] Енґельс. Походження родини, приватної власности й держави. Стор. 3-4.
[10] Karl Marx and Frederick Engels, Selected Works, Volume II, Moscow: Foreign anguages Publishing House, 1951, p. 161.
[11] Енґельс. Походження родини, приватної власности й держави. Стор. 4. (Слово «писаної» — курсив Енґельса; все инше — мій курсив; — прим. Ґ.П.).
[12] Г.В. Плеханов. Об «экономическом факторе» // Г.В. Плеханов. Избранные философские сочинения. Том 2. — Москва: Государственное издательство политической литературы, 1956. — С. 286.
[13] Там же. С. 292.
[14} Там же. С. 293.
[15] Карл Маркс. Вісімнацяте Брюмера Луї Бонапарта. — Харків, Державне видавництво України, 1925. — Стор. 9.
[16] Г.В. Плеханов. Нечто об истории // Г.В. Плеханов. Избранные философские сочинения. Том 2. — Москва: Государственное издательство политической литературы, 1956. — С. 233.
[17] Г.В. Плеханов (Н. Бельтов). До питання про розвиток моністичного погляду на історію. — Київ: Українське видавництво політичної літератури, 1947. — Стор. 205-206.
[18] Фрідріх Енґельс. Розвиток соціялїзму від утопії до науки. — Віннїпеґ: «Робочий народ», 1917. — Стор. 45. (курсив — Ґ.П.).
[19] Там само. Стор. 50-51. (курсив — Ґ.П.).
[20] Г.В. Плеханов. О материалистическом понимании истории // Г.В. Плеханов. Избранные философские сочинения. Том 2. — Москва: Государственное издательство политической литературы, 1956. — С. 238. (курсив — Ґ.П.).
[21] Г.В. Плеханов. Письмо без адреса // Г.В. Плеханов. Избранные философские сочинения. Том 5. — Москва: Государственное издательство политической литературы, 1956. — С. 363, прим. **. (курсив — Ґ.П.).
[22] Плеханов. О материалистическом понимании истории. С. 240. (курсив — Ґ.П.).
[23] Там же.
[24] Там же.
[25] Карл Маркс. Економічно-філософські рукописи з 1844 року // Карл Маркс і Фрідріх Енгельс. З ранніх творів. — Київ: Видавництво політичної літератури України, 1973. — Стор. 561.
[26] Там само. Стор. 547.
[27] «Праця» і «виробництво» в широкому сенсі означають те саме, що й «практика».
[28] Карл Маркс. Капітал. Критика політичної економії. Том I. Книга I. Процес продукції капіталу». — Харків: Партвидав «Пролетар», 1933. — Стор. 8.
[29] Карл Маркс. Теорії додаткової вартості (IV том «Капіталу»). Частина III. — Київ: Видавництво політичної літератури України, 1964. — Стор. 243.
[30] Карл Маркс. Капітал. Том III. Частина II. Книга III. Процес капіталістичної продукції в цілому. — Харків: Державне видавництво України, 1930. — Стор. 236.
[31] Маркс. Теорії додаткової вартості. Стор. 243.
Пер. з анґл. Денис Хромий
Ориґінал: Gajo Petrović, “Man as Economic Animal and Man as Praxis; An Interpretation of Marx”, in Inquiry: An Interdisciplinary Journal of Philosophy, Vol. 6, No. 1-4 (1963), pp. 35-56.
Вперед 