Комунізм інків

Микола Пашко

Коли в кінці XV століття Колумб відкрив для європейців Американськнй континент, туди з благословення іспанського короля ринули загони завойовників-конкістадорів, що в пошуках золота вогнем і мечем нищили тамтешні досить розвинені цивілізації, перетворивши в руїни міста, мільйонами вбиваючи місцеве населення. Це загальновідомо, і мова піде далі про те, що ж то були за держави, зокрема держава інків Тауантінсуйю — „країна чотирьох сторін світу”. Це була імперія в Андах, що мала територію 2.754.000 квадратних кілометрів і понад 10 мільйонів чоловік населення. (Для порівняння: Україна в ті часи — XVI століття — мала близько п’яти мільйонів мешканців).

Найбільшим народом, що населяв цю державу, був кечуа, а назва одного з його племен чи касти, що захопила всю владу, — інки. Вони оголосили себе синами Сонця, доводили свою божественну природу, наполягали на не менш божественній місії — „ощасливити” всі підлеглі їм народи, а також на власній геніальності й непомильності. Кожного, хто ставив це під сумнів, чекала негайна смерть. На чолі держави стояв сапа інка — правитель, що безконтрольно порядкував усім життям і майном підлеглих.

Внутрішній і зовнішній пролетаріати в західному світі

Арнольд Тойнбі

Внутрішній пролетаріат

На завершення нашого огляду внутрішніх пролетаріатів звернімося до близького нам прикладу. Чи мали місце вищенаведені характерні явища в історії Заходу? Якщо ми поставимо собі за мету знайти докази існування внутрішнього пролетаріату в надрах західної цивілізації, ми їх виявимо безліч.

Ми вже відзначали, що з одного регулярного джерела постачання внутрішнього пролетаріату наше західне суспільство набирало людей у грандіозних кількостях. За останні чотириста років соціальний організм західної цивілізації живився людськими ресурсами щонайменше десятьох цивілізацій, які перебували в процесі розпаду. І коли в такий спосіб вони були зведені до рівня внутрішнього пролетаріату нашого західного суспільства, розпочався активний процес стандартизації, який уже стер — і в окремих випадках повністю — характерні ознаки, що ними ці неоднорідні маси колись відрізнялися одна від одної.

Від вузького “культурництва” до всебічної національної державної революції

Микола Ковалевський

До питання про генезу українського соціально-революційного руху

Читачі не візьмуть мені за зле, коли свій короткий і неповний спомин про початки українського соціяльно-революційного руху почну з маленького епізоду з передреволюційних часів у Києві. В кінці лютого 1914р. я був арештований в зв’язку з викриттям української революційної організації, котра приготовляла масову демонстрацію протесту (першу в тих часах) проти заборони російського уряду святкування сотих роковин народження Тараса Шевченка. Справа ця була дуже цікавою з погляду розвитку українського суспільного руху, однак не про це хочу зараз оповідати. Після короткого переслухання жандармською владою у Старо-Київському “участку”, що містився недалеко від Софійської площі, мене відіслали до Лук’янівської в’язниці – знак, що доведеться трохи довше сидіти в неволі.

Потягнулися довгі сірі дні, подібні один до одного як дві краплі води. Я сидів в наріжній камері №2, яка була в самому кінці вузенького “коридору політичного корпусу” в’язниці. Після кількох днів, коли очі звикли до півтемряви, що панувала завжди в камері (віконце було маленьке під самою стелею високо, зауважив я на грубих мурах камери, численні втримані в камені написи). Це були головним чином прізвища тих в’язнів, що колись тут сиділи і хотіли залишити про себе слід, щоб інші довідались про їх судьбу.