Карл Маркс[1]

В.І.Ленін

Карл Маркс народився 5 травня нового стилю 1818 р. в місті Трірі (в надрайнській Прусії). Батько його був адвокат, єврей, що 1824 р. прийняв протестантство. Родина була заможна, культурна, але не революційна. Скінчивши гімназію в Трірі, Маркс вступив до університету, спершу в Бонні, потім у Берліні, вивчав юридичні науки, а найбільше історію й філософію. Скінчив курс У 1841 р., подавши університетську дисертацію про філософію Епікура. Своїми поглядами Маркс був ще тоді геґельянцем-ідеалістом. У Берліні він належав до гуртка «лівих геґельянців» (Бруно Бауер та ін.), що намагалися робити з філософії Геґеля атеїстичні та революційні висновки.

Скінчивши університет, Маркс переселився до Бонну, сподіваючися стати професором. Але реакційна політика уряду, який 1832 р. позбавив катедри Людвіґа Фоєрбаха і 1836 р. знову відмовився пустити його до університету, а 1841 р. відібрав право читати лекції в Бонні у молодого професора Бруно Бауера, примусила Маркса зректися вченої кар’єри. Розвиток поглядів лівого геґельянства в Німеччині поступав того часу вперед дуже швидко. Людвіґ Фоєрбах особливо від 1836 р. починає критикувати теологію й повертати до матеріялізму, що цілком бере гору в нього 1841 р. («Суть християнства»); 1843 р. вийшли його ж «Основні засади філософії майбутнього». «Треба було пережити визвольний вплив цих книжок» — писав Енґельс пізніше про ці Фоєрбахові твори. «Ми» (тобто ліві геґельянці, Маркс серед них) «стали відразу фоєрбахіянцями». Цього часу райнські радикальні буржуа, що мали стикові точки з лівими геґельянцями, заснували в Кельні опозиційну газету — «Рейнську Газету» (почала виходити 1 січня 1842 р.). Маркса та Бруно Бауера запрошено на головних співробітників, а в жовтні 1842 р. Маркс став головним редактором і переселився з Бонну до Кельну. Революційно-демократичний напрям газети за Марксового редакторства ставав щораз виразнішим, і уряд спочатку піддав газету подвійній і потрійній цензурі, а потім вирішив зовсім закрити її 1 січня 1843 р. Марксові довелося па цей термін покинути редакторство, але його відхід усе ж не врятував газети, і її закрито в березні 1843 року, 3 найбільших статей Маркса /47/ в «Райнській Газеті» Енґельс відзначає, крім наведених нижче. (див. літературу),[2] ще статтю про становище селян-виноробів у долині Мозеля. Газетна праця показала Марксові, що він недосить обізнаний з політичною економією, і він старанно став її вивчати.

1843 р. Маркс одружився в Кройцнаху з Дженні фон-Вестфален, подругою дитинства, з якою він заручився, ще бувши студентом. Дружина його належала до пруської реакційної дворянської родини. Її старший брат був міністром внутрішніх справ у Прусії за однієї з найреакційніших епох, 1850-1858 рр. Восени 1843 р. Маркс приїхав до Парижу, щоб видавати за кордоном, разом з Арнольдом Руґе (1802-1880; лівий геґельянець, 1825-1830 у в’язниці, після 1848 р. еміґрант; після 1866-1870 бісмаркіянець), радикальний журнал. Вийшла лише перша книжка цього журналу «Німецько-французький щорічник». Його припинено через труднощі таємного поширення в Німеччині і через розходження з Руґе. В своїх статтях у цьому журналі Маркс виступає вже як революціонер, що проголошує «нещадну критику всього сущого» і зокрема «критику зброї», що апелює до мас і до пролетаріяту.

У вересні 1844 р. до Парижу приїхав на кілька днів Фрідріх Енґельс, що став від того часу найближчим другом Маркса. Вони вдвох узяли якнайгарячішу участь у тодішнім кипучім житті революційних груп Парижу (особливе значення мало вчення Прудона, що з ним Маркс рішуче порахувався в своїй «Злиденності філософії», 1847 р.) і виробили, гостро борючися з різними вченнями дрібнобуржуазного соціялізму, теорію й тактику революційного пролетарського соціялізму або комунізму (марксизму). Див. Марксові твори цієї епохи, 1844-1848 рр., нижче: літературу. 1845 р. Маркса на вимогу пруського уряду вислано а Парижу, як небезпечного революціонера. Він переїхав до Брюсселя. На весні 1847 р. Маркс і Енґельс прилучилися до таємного пропаґандистського товариства: «Союзу комуністів», узяли видатну участь у II з’їзді цього союзу (в листопаді 1847 р. в Лондоні) і, з його доручення, склали випущений у лютому 1848 р. славетний «Маніфест комуністичної партії». В цьому творі з геніяльною ясністю та яскравістю викладено новий світогляд — послідовний матеріялізм, що охоплює й царину соціяльного життя, діялектика, як найвсебічніше й найглибше вчення про розвиток, теорія клясової боротьби і всесвітньо-історичної революційної ролі пролетаріяту, творця нового, комуністичного суспільства.

Коли вибухла лютнева революція 1848 р., Маркса вислано з Бельґії. Він приїхав знову в Париж, а звідти, після березневої революції, в Німеччину, а саме, в Кельн. Там виходила від 1 червня 1848 р. до 19 травня 1849 р. «Нова Райнська Газета»; головним редактором був Маркс. Нову теорію блискуче потвердив /48/ хід революційних подій 1848-1849 рр., як потверджували її потім усі пролетарські й демократичні рухи всіх країн світу. Контрреволюція, що перемогла, спершу віддала Маркса під суд (виправдано 9 лютого 1849 р.), а потім вислала з Німеччини (16 травня 1849 р.), Маркс поїхав спершу в Париж; його вислано й звідти після демонстрації 13 червня 1849 р., і він від’їхав до Лондону, де й жив до самої смерти.

Умови еміґрантського життя, особливо наочно викриті листуванням Маркса з Енґельсом (вид. 1913 р.), були надзвичайно тяжкі. Нестатки просто душили Маркса та його родину; якби не постійна самовіддана фінансова підтримка від Енґельса, Маркс не тільки не міг би скінчити «Капітал», а й неминуче загинув би під гнітом злиднів. Крім того, вчення й течії дрібнобуржуазного, взагалі иепролетарського соціялізму, що тоді переважали, спонукали Маркса постійно до нещадної боротьби, іноді — щоб відбити якнайшаленіші і якнайдикіші особисті напади («Herr Vogt»[3]). Цураючись еміґрантських гуртків? Маркс у низці історичних праць (див. літературу) розробляв свою матеріялістичну теорію, присвячуючи сили переважно вивченню політичної економії. Цю науку Маркс зреволюціонізував (див. нижче Марксове вчення) у своїх творах «До критики політичної економії» (1859) і «Капітал» (т. І, 1867).

Епоха пожвавлення демократичних рухів кінця 50-х і 60-х років знову покликала Маркса до практичної діяльности. 1864 р. (28 вересня) засновано в Лондоні славетний I Інтернаціонал, «Міжнародне товариство робітників». Маркс був душею цього товариства, автором його першого «заклику» і сили резолюцій, заяв, маніфестів. Об’єднуючи робітничий рух різних країн, намагаючися спрямувати в річище спільної діяльности різні форми иепролетарського, домарксистського, соціялізму (Мадзіні, Прудон, Бакунін, англійський ліберальний тред-юньойнізм, ляссальянські хитання праворуч у Німеччині тощо), борючися проти теорій усіх цих сект і шкіл, Маркс виковував єдину тактику пролетарської боротьби робітничої кляси в різних країнах. Після падіння Паризької комуни (1871), яку так глибоко., влучно, блискуче й дійово, революційно оцінив Маркс («Громадянська війна у Франції 1871»), і після того, як бакуністи розкололи Інтернаціонал, існування його в Европі стало неможливим. Маркс провів після конґресу Інтернаціоналу в Гаазі (1872) перенесення Ґенеральної Ради Інтернаціоналу до Нью-Йорку. І Інтернаціонал скінчив свою історичну ролю, поступившися місцем епосі незмірно більшого зростання робітничого руху в усіх країнах світу, а саме епосі зростання його вшир, створення масових соціялістичних робітничих партій на базі поодиноких. національних держав.

Посилена робота в Інтернаціоналі і ще посиленіші теоретичні заняття остаточно підірвали Марксове здоров’я. Він і далі провадив /49/ свою переробку політичної економії і закінчення «Капіталу», збираючи силу нових матеріялів і вивчаючи ряд мов (наприклад, російську), але закінчити «Капітал» не дала йому недуга.

2 грудня 1881р. померла його дружина, 14 березня 1883 р. Маркс тихо заснув навіки в своєму кріслі. Його поховано побіч його дружини і відданої служниці, майже члена родини, Олени Демут, на кладовищі Гайгейт у Лондоні.

Марксове вчення

Марксизм — система поглядів і вчення Маркса. Маркс був продовжувач і геніяльний завершувач трьох головних ідейних течій XIX віку, належних трьом найпередовішим країнам людства: клясичної німецької філософії, клясичної англійської політичної економії і французького, соціялізму (в зв’язку з французькими революційними вченнями взагалі). Визнавана навіть противниками Маркса надзвичайна послідовність і цільність його поглядів, які дають у сукупності сучасний матеріялізм і сучасний науковий соціялізм, як теорію і програму робітничого руху всіх цивілізованих країн світу, примушує нас попередити виклад головного змісту марксизму, а саме: економічного вчення Маркса, стислим нарисом його світогляду взагалі.

Ф і л о с о ф с ь к и й   м а т е р і я л і з м

Починаючи від 1844-1845 рр., коли склалися погляди Маркса, він був матеріялістом, зокрема прихильником Л.Фоєрбаха, вбачаючи згодом і його слабі сторони виключно в недостатній послідовності та всебічності його матеріялізму. Всесвітньо-історичне, «епохальне» значення Фоєрбаха Маркс бачив саме в рішучому розриві з ідеалізмом Геґеля і в проголошенні матеріялізму, що ще «у XVIII віці особливо у Франції був боротьбою не тільки проти існуючих політичних установ, а разом з тим проти релігії та теології, але й… проти всякої метафізики» (в значенні «п’яної спекуляції» відмінно від «тверезої філософії») («Свята родина» в «Літературній спадщині»). «Для Геґеля, — писав Маркс, — процес мислення, який він навіть перетворює під іменем ідеї на самостійний суб’єкт, є деміюрґ (творець, сотворитель) дійсности. А в мене, навпаки, ідеальне є не що інше, як матеріяльне, пересаджене в людську голову й перетворене в ній» («Капітал», І, передмова до 2 вид.).[4] У повній згоді з цією матеріялістичною філософією Маркса і викладаючи її, Фрідріх Енґельс писав в «Анти-Дюрінґу» (див.): —Маркс ознайомився з цим твором у рукопису — … «Єдність світу полягає не в його бутті, а в його матеріяльності, яку доводить… довгий і тяжкий розвиток філософії й природознавства… Рух є форма буття матерії. Ніде й /50/ ніколи не бувало і не може бути матерії без руху, руху без матерії… Коли поставити питання… що таке мислення і пізнання, звідки вони походять, то ми побачимо, що вони — продукти людського мозку і що сама людина — продукт природи, який розвинувся в певному природному оточенні і разом з ним. Звідси само собою розуміється, що продукти людського мозку, які в останній інстанції теж є продукти природи, не суперечать опрочому зв’язкові природи, а відповідають йому». «Геґель був ідеаліст, тобто для нього думки нашої голови були не відбиттями (Abbider, відображеннями, іноді Енґельс говорить про «відбитки»), більше чи менше абстрактними, дійсних речей і процесів, а, навпаки, речі і розвиток їх були для Геґеля відсвітами якоїсь ідеї, що існувала десь перед виникненням світу». В своєму творі «Людвіґ Фоєрбах», у якому Фрідріх Енґельс викладає свої і Марксові погляди на філософію Фоєрбаха і який Енґельс послав до друку, спершу перечитавши старий рукопис свій і Марксів з 1844-1845 рр., присвячений питанню про Геґеля, Фоєрбаха й про матеріялістичне розуміння історії, Енґельс пише: «Велике основне питання всякої, а особливо новітньої філософії, є питання про відношення мислення до буття, духа до природи… що чому передує: дух природі чи природа духові…. Філософи поділилися на два великі табори, залежно від того, як вони відповідали на це питання. Ті, хто твердили, що дух існував перше, ніж природа, і хто, отже, так чи інакше визнавали створення світу… утворили ідеалістичний табір. А ті, що за основне начало вважали природу, прилучилися до різних шкіл матеріялізму». Всяке інше вживання понять (філософського) ідеалізму й матеріялізму приводить лише до плутанини. Маркс рішуче відкидав не тільки ідеалізм, завжди зв’язаний так чи інакше з релігією, а й поширений особливо в наші дні погляд Юма та Канта, — агностицизм, критицизм, позитивізм у різних видах, вважаючи подібну філософію за «реакційну» поступку ідеалізмові і в найліпшому випадку за «соромливе пропускання через задні двері матеріялізму, вигонюваного перед очима публіки». Див. про це питання, крім названих творів Енґельса і Маркса, лист останнього до Еиґельса з 12 грудня 1866 р., де Маркс, відзначаючи «матеріялістичніший», ніж звичайно, виступ відомого природодослідника Т.Гекслі і його признання, що, оскільки «ми дійсно спостерігаємо й мислимо, ми не можемо ніколи зійти з ґрунту матеріялізму», докоряє йому за «лазівку» в бік агностицизму, юмізму. Особливо треба відзначити погляд Маркса на відношення свободи до доконечности: «сліпа є доконечність, доки її не усвідомлено. Свобода є усвідомлення доконечности» (Енґельс в «Анти-Дюрінґу») — визнання об’єктивної закономірности природи й діялектичного перетворення доконечности на свободу (нарівні з перетворенням непізнаної, але пізнаваної, «речі в собі» на «річ для нас», «сутности речей» на «явища»). За основну хибу «старого», серед того й фоєрбахівського (а тим більше «вульґарного», Бюхнера—Фоґта—Молешотта) матеріялізму Маркс і Енґельс вважали (1) те, /51/ що цей матеріялізм був «переважно механічний», не зважаючи новітнього розвитку хемії та біології (а в наші дні слід було б ще додати: електричної теорії матерії); (2) те, що старий матеріялізм був неісторичний, недіялектичний (метафізичний у сенсі антидіялектики), не проводив послідовно й всебічно погляду розвитку; (3), те, що вони «сутність людини» розуміли абстрактно, а не як «сукупність» (визначених конкретно-історично) «всіх суспільних відносин», і тому тільки «поясняли» світ, тимчасом як ідеться про «зміну» його, тобто не розуміли значення «революційної практичної діяльности».

Д і я л е к т и к а

Геґелівську діялектику, як найвсебічніше, найбагатше на зміст і найглибше вчення про розвиток, Маркс і Енґельс вважали за величезний здобуток клясичної німецької філософії. Всяке інше формулювання принципу розвитку, еволюції вони вважали за однобічне, бідне на зміст, за таке, що спотворює й калічить дійсний хід розвитку (нерідко із стрибками, катастрофами, революціями) в природі і в суспільстві. «Ми з Марксом були ледве чи не єдині люди, що поставили собі завдання врятувати» (від розгрому ідеалізму й геґельянства серед того) «свідому діялектику і перевести її в матеріялістичие розуміння природи». «Природа є потвердження діялектики, і якраз новітнє природознавство показує, що це потвердження є надзвичайна багате» (писано перед відкриттям радію, електронів, перетворення елементів тощо!), «воно нагромаджує щоденно силу матеріялу й доводить, що справи діються в природі кінець-кінцем діялектично, а не метафізично».

«Велика основна думка, — пише Енґельс, — що світ складається не з готових, закінчених предметів, а являє собою сукупність процесів, у якій предмети, що здаються незмінними, а так само мислені відбитки їх у нашій голові, поняття, безперервно змінюються, то постають, то гинуть, — ця велика основна думка від часу Геґеля до такої міри увійшла до загальної свідомости, що ледве чи стане хто її заперечувати в її загальній формі. Але одна річ визнавати її на словах, інша річ — застосовувати її в кожному окремому випадку, в кожній даній галузі досліду». «Для діялектичної філософії немає нічого раз назавжди встановленого, безумовного, святого. На всьому і в усьому, вона бачить печать неминучого падіння, і перед нею ніщо не може встояти, крім безперервного процесу виникання й знищення, безконечного піднесення від нижчого до вищого. Вона сама є тільки простий відбиток цього процесу в мислящому мозку». Отже, діялектика, за Марксом, є «наука про загальні закони руху як зовнішнього світу, так і людського мислення».

Цю, революційну, сторону Геґелевої філософії сприйняв і розвинув Маркс. Діялектичний матеріялізм «не потребує ніякої філософії, що стояла б над іншими науками». Від колишньої /52/ філософії залишається «вчення про мислення та його закони — формальна логіка й діялектика». А діялектика, в Марксовому розумінні, а також і за Геґелем, включає в себе те, що нині звуть теорією пізнання, гносеологією, яка повинна розглядати свій предмет так само історично, вивчаючи й узагальнюючи походження й розвиток пізнання, перехід від незнання до пізнання. За нашого часу ідея розвитку, еволюції, увійшла майже цілком у суспільну свідомість, але іншими шляхами, не через філософію Геґеля. Однак ця ідея в тому формулюванні, що його дали Маркс і Енґельс, спираючися на Геґеля, є далеко всебічніша, далеко багатша на зміст, ніж загальнопоширена ідея еволюції. Розвиток, що ніби повторює пройдені вже. щаблі, але повторює їх інакше, на вищій базі («заперечення заперечення»), розвиток, так би мовити, спіраллю, а не прямою лінією; — розвиток стрибкуватий, катастрофічний, революційний; — «перерви поступінности»; перетворення кількости на якість; — внутрішні імпульси до розвитку, давані суперечністю, зіткненням різних сил і тенденцій, що діють на дане тіло або в межах даного явища або всередині даного суспільства; — взаємозалежність і якнайтісніший, нерозривний зв’язок усіх сторін кожного явища (при чому історія відкриває щораз нові сторони), зв’язок, що дає єдиний, закономірний світовий процес руху, — ось деякі риси діялектики як змістовнішого (ніж звичайне) вчення про розвиток. (Пор. лист Маркса до Енґельса з 8 січня 1868р. з насмішкою з «дерев’яних трихотомій» Штайна, які плутати з матеріялістичною діялектикою було б безглуздям).

М а т е р і я л і с т и ч н е   р о з у м і н н я   і с т о р і ї

Усвідомлення непослідовности, незавершености, однобічности старого матеріялізму привело Маркса до переконання в доконечності «погодити науку про суспільство з матеріялістичною основою і перебудувати її відповідно до цієї основи». Якщо матеріялізм взагалі пояснює свідомість із буття, а не навпаки, то в застосуванні до суспільного життя людства матеріялізм вимагав пояснити суспільну свідомість із суспільного буття. «Технологія, — каже Маркс («Капітал», І),[5] — розкриває активне ставлення людини до природи, безпосередній процес продукції її життя, а разом з тим і її суспільних умов життя та інтелектуальних уявлень, що з них випливають». Цільне формулювання основних засад матеріялізму, поширеного на людське суспільство та його історію, Маркс дав у передмові до твору «До критики політичної економії» в таких словах:

«У суспільній: продукції свого життя люди вступають у певні, доконечні, від їхньої волі незалежні, відносини, продукційні відносини, що відповідають певному ступеневі розвитку їхніх матеріяльних продуктивних сил. /53/

«Сукупність цих продукційних відносин становить економічну структуру суспільства, реальну базу, на якій підноситься юридична й політична надбудова і якій відповідають певні форми суспільної свідомости. Спосіб продукції матеріяльного життя зумовлює соціяльний, політичний і духовний процеси життя взагалі. Не свідомість людей визначає їхнє буття, а, навпаки, їхнє суспільне буття визначає їхню свідомість. На певному ступені свого розвитку матеріяльні продуктивні сили суспільства стають у суперечність з наявними продукційними відносинами, або — що є тільки юридичний вираз цього — з відносинами власности, всередині яких вони досі розвивалися. З форм розвитку продуктивних сил ці відносини перетворюються на їхні пута. Тоді настає епоха соціяльної революції. Із зміною економічної основи більш чи менш швидко відбувається переворот у всій величезній надбудові. Розглядаючи такі перевороти, треба завжди відрізняти матеріяльний, з природничо-науковою точністю констатований переворот в економічних умовах продукції від юридичних, політичних, релігійних, художніх або філософських, коротше: від ідеологічних форм, у яких люди усвідомлюють цей конфлікт і борються проти нього.

«Як про окрему людину не можна судити на підставі того, що вона сама про себе думає, так само не можна судити про таку епоху перевороту на підставі її свідомости. Навпаки, цю свідомість треба пояснити з суперечностей матеріяльного життя, з наявного конфлікту між суспільними продуктивними силами і продукційними відносинами»… «В загальних рисах, азійський, античний, февдальний і сучасний, буржуазний, способи продукції можна означати як проґресивні епохи економічної суспільної формації». (Пор. стисле Марксове формулювання в листі до Енґельса з 7 липня 1866 р.: «Наша теорія про визначення організації праці засобами продукції»).

Відкриття матеріялістичного розуміння історії або, вірніше, послідовне продовження, поширення матеріялізму на поле суспільних явищ усунуло дві головні хиби попередніх історичних теорій. Поперше, вони в найліпшому випадку розглядали лише ідейні мотиви історичної діяльности людей, не досліджуючи того, що викликає ці мотиви, не схоплюючи об’єктивної закономірности в розвитку системи суспільних відносин, не вбачаючи коріння цих відносин у ступені розвитку матеріяльної продукції; подруге, попередні теорії не схоплювали якраз дій мас людности, тимчасом як історичний матеріялізм уперше дав змогу з природничо-історичною точністю дослідити суспільні умови життя мас і зміни цих умов. Домарксівська «соціологія» й історіографія в ліпшому випадку давали нагромадження сирових фактів, уривцем набраних, і змалювання окремих сторін історичного процесу. Марксизм указав шлях до всеосяжного, всебічного вивчення процесу виникнення, розвитку й занепаду суспільно-економічних формацій, розглядаючи сукупність усіх суперечних тенденцій, зводячи їх до точно визначуваних умов життя й продукції різних кляс /54/ суспільства, усуваючи суб’єктивізм і самовілля у виборі окремих «провідних» ідей або в тлумаченні їх, викриваючи коріння без винятку всіх ідей і всіх різних тенденцій у стані матеріяльних продуктивних сил. Люди сами творять свою історію, але що визначає мотиви людей і саме мас людей, що викликає зіткнення суперечних ідей і прагнень, яка є сукупність усіх цих зіткнень усієї маси людських суспільств, які є об’єктивні умови продукції матеріяльного життя, що створюють базу всієї історичної діяльности людей, який є закон розвитку цих умов,— на все це звернув увагу Маркс і вказав шлях до наукового вивчення історії як єдиного, закономірного в усій своїй величезній різнобічності й суперечності, процесу.

К л я с о в а   б о р о т ь б а

Що прагнення одних членів даного суспільства йдуть у розріз із прагненнями інших, що суспільне життя повне суперечностей, що історія показує нам боротьбу між народами й суспільствами, а також всередині їх, а крім того ще зміну періодів революції і реакції, миру і воєн, застою і швидкого прогресу або занепаду, — ці факти загальновідомі. Марксизм дав провідну нитку, що дозволяє відкрити закономірність у цім нібито лябіринті й хаосі, а саме: теорію клясової боротьби. Тільки вивчення сукупности прагнень усіх членів даного суспільства або групи суспільств може привести до наукового визначення результату цих прагнень. А джерелом суперечних прагнень є ріжниця в становищі й умовах життя тих кляс, що на них кожне суспільство розпадається. «Історія всіх суспільств, що досі існували, — каже Маркс у «Комуністичному маніфесті» (за винятком історії первісної громади — додає Енґельс), — була історією боротьби кляс. Вільний і раб, патрицій і плебей, поміщик і кріпак, майстер і підмайстер, коротше, гнобитель і гноблений були у вічному антагонізмі один проти одного, провадили невпинну, то приховану, то явну боротьбу, що завжди кінчалася революційною перебудовою всієї суспільної будівлі або загальною загибеллю тих кляс, що боролися… Виникле з надр загиблого февдального суспільства сучасне буржуазне суспільство не знищило клясових противенств. Воно тільки поставило нові кляси, нові умови гноблення й нові форми боротьби на місце старих. Наша епоха, епоха буржуазії, відзначається, однак, тим, що вона спростила клясові противенства;, суспільство щораз більше розколюється на два великі ворожі табори, на дві великі, що стоять одна проти однієї, кляси — буржуазію і пролетаріят». Від часу Великої французької революції европейська історія з особливою наочністю викривала в ряді країн цей дійсний підклад подій — боротьбу кляс. І вже епоха реставрації у Франції висунула ряд істориків (Тьєррі, Ґізо, Міньє, Тьєр), які, узагальнюючи те, що діялося, не могли не визнати боротьби кляс за ключ до розуміння всієї французької історії. А новітня епоха, епоха повної перемоги буржуазії, представницьких /55/ інституцій» широкого (якщо не загального) виборчого права, дешевої, поширюваної серед мас, щоденної преси тощо, епоха могутніх і щораз ширших спілок робітників і спілок підприємців і т.д., показала ще наочніше (хоч і в дуже іноді однобічній, «мирній», «конституційній» формі) боротьбу кляс як рушія подій. Дальше місце з Марксового «Комуністичного маніфесту» покаже нам, які вимоги об’єктивної аналізи становища кожної кляси в сучасному суспільстві, у зв’язку з аналізою умов розвитку кожної кляси, ставив Маркс суспільній науці: «З усіх кляс, що протистоять нині буржуазії, тільки пролетаріят є справді революційна кляса. Всі інші кляси занепадають і гинуть з розвитком великої промисловосте; а пролетаріят є її власний продукт. Середні стани: дрібний промисловець, дрібний купець, ремісник і селянин, — усі вони борються проти буржуазії для того, щоб урятувати від загину своє існування як середніх станів. Вони, отже, не революційні, а консервативні. Навіть більше, вони реакційні: вони намагаються повернути назад колесо історії. Якщо вони революційні,, то лише остільки, оскільки їх чекає перехід у лави пролетаріяту, оскільки вони обороняють не свої теперішні, а свої майбутні інтереси; оскільки вони покида¬ють свою власну точку погляду для того, щоб стати на точку по¬гляду пролетаріяту». В ряді історичних творів (див. літературу) Маркс дав блискучі й глибокі взірці матеріялістичної історіографії, аналізи становища кожної окремої кляси й іноді різних груп або верств усередині кляси, показуючи наочно, чому і як «усяка клясова боротьба є боротьба політична». Наведений тут уривок ілюструє, яку складну сіть суспільних відносин і перехідних ступенів від кляси до кляси, від минулого до майбутнього аналізує Маркс, щоб обчислити всю вислідну історичного розвитку.

Найглибше, иайвсебічніше й найдетальніше потвердження і застосування теорії Маркса є його економічне вчення.

Економічне вчення Маркса

«Остаточна мета мого твору, — каже Маркс у передмові до «Капіталу», — відкрити економічний закон руху сучасного суспільства», тобто капіталістичного, буржуазного суспільства. Дослідження продукційних відносин даного, історично визначеного, суспільства в їхньому виникненні, розвитку й занепаді —- такий зміст Марксового економічного вчення. В капіталістичному суспільстві панує продукція товарів, і тому Марксова аналіза починається з аналізи товару.

В а р т і с т ь

Товар є, поперше, річ, що задовольняє якусь потребу людний; подруге, річ, обмінювана на іншу річ. Корисність речі робить її спожитою вартістю. Мінова вартість (або просто вартість) /56/ заявляється насамперед як відношення, пропорція при обміні певного числа споживних вартостей одного виду на певне число «поживних вартостей іншого виду. Щоденний досвід показує нам, що мільйони й мільярди таких обмінів прирівнюють постійно одну до однієї усі й усякі, найрізніші й незрівненні одна з однією споживні вартості. Що ж є спільного між цими різними речами, постійно прирівнюваними одна до однієї в певній системі суспільних відносин ? Спільне між ними є те, що вони — продукти праці. Обмінюючи продукти, люди прирівнюють якнайрізиіші види праці. Продукція товарів є система суспільних відносин, за якою окремі продуценти продукують різноманітні продукти (суспільний поділ праці), і всі ці продукти прирівнюється один до одного при обміні. Отже, те спільне, що є в усіх товарах, є не конкретна праця певної галузі продукції, не праця одного виду, а абстрактна людська праця, людська праця взагалі. Вся робоча сила даного суспільства, репрезентована в сумі вартостей усіх товарів, є одна й та сама людська робоча сила: мільярди фактів обміну доводять це. Отже, кожний окремий товар з’являється лише певною часткою суспільно-доконечного робочого часу. Величину вартости визначає кількість суспільно-доконечної праці або робочий час, суспільно-доконечний для продукції даного товару, даної споживної вартости. «Прирівнюючи свої різні продукти при обміні один до одного, люди прирівнюють свої різні види праці один до одного. Вони не свідомі цього, але вони це роблять». Вартість є відношення між двома особами — як сказав один старий економіст; йому треба було лише додати: відношення, прикрите речевою оболонкою. Тільки з погляду системи суспільних продукційних відносин однієї певної історичної формації суспільства, при тому відносин, що виявляються в масовому, мільярди раз повторюваному явищі обміну, можна зрозуміти, що таке вартість. «Як вартості, товари є лише певні кількості застиглого робочого часу». Проаналізувавши детально двоїстий характер праці, втіленої в товарах, Маркс переходить до аналізи форми вартости і грошей. Головне завдання Маркса є при цьому вивчити походження грошової форми вартости, вивчити історичний процес розгортання обміну, починаючи з окремих, випадкових актів її («проста, одинична або випадкова форма вартости»: дана кількість одного товару обмінюється на дану кількість іншого товару) аж до загальної форми вартости, коли ряд різних товарів обмінюється на один і той самий певний товар, і до грошової форми вартости, коли цим певним товаром, загальним еквівалентом є золото. Бувши вищим продуктом розвитку обміну й товарової продукції, гроші затушовують, прикривають суспільний характер приватних робіт, суспільний зв’язок між поодинокими продуцентами, об’єднаними ринком. Маркс піддає надзвичайно детальній аналізі різні функції грошей, при чому й тут (як взагалі у перших розділах «Капіталу») особливо важно відзначити, що абстрактна й іноді нібито суто дедуктивна форма викладу в дійсності відтворює велетенський фактичний /57/ матеріял з історії розвитку обміну й товарової продукції. «Гроші мають за передумову певний розвиток товарового обміну. Різні форми грошей — простий товаровий еквівалент або засіб циркуляції, або засіб платежу, скарб і світові гроші — вказують, залежно від різного обсягу застосування тієї чи іншої функції, залежно від відносної переваги тієї чи іншої функції, на дуже різні ступені суспільного процесу продукції» («Капітал», І).[6]

Д о д а т к о в а   в а р т і с т ь

На певному ступені розвитку товарової продукції гроші перетворюються на капітал. Формулою товарової циркуляції було: Т (товар) — Г (гроші) — Т (товар), тобто продаж одного товару для купівлі іншого. Загальна формула капіталу є, навпаки, Г—Т—Г, тобто купівля для продажу (із зиском). Додатковою вартістю Маркс називає це зростання первісної вартости грошей, що їх пускають у оборот. Факт цього «зростання» грошей у капіталістичному обороті є загальновідомий. Саме це «зростання» перетворює гроші на капітал як осібне, історично визначене суспільне відношення продукції. Додаткова вартість не може виникнути з товарової циркуляції, бо вона знає лише обмін еквівалентів, не може виникнути з надбавки до ціни, бо взаємні втрати й виграші покупців і продавців зрівноважилися б, а мова мовиться саме про масове, пересічне, суспільне явище, а не про індивідуальне. Щоб дістати додаткову вартість, «посідач грошей мусить знайти на ринку такий товар, що сама його споживна вартість мала б своєрідну властивість бути за джерело вартости», такий товар, процес споживання якого був би одночасно процесом створення вартости. І такий товар існує. Це — робоча сила людини. Споживання її є. праця, а праця створює вартість. Посідач грошей купує робочу силу за її вартістю, визначуваною подібно до вартости всякого іншого товару суспільно-доконечним робочим часом, доконечним, щоб її випродукувати (тобто вартістю утримання робітника та його, родини). Купивши робочу силу, посідач грошей має право споживати її, тобто примушувати її працювати цілий день, скажімо 12 годин. Тимчасом робітник протягом 6 годин («доконечний» робочий час) створює продукт, що оплачує його утримання, а протягом ..дальших 6 годин («додатковий» робочий час) створює неоплачений капіталістом «додатковий» продукт або додаткову вартість. Отже, в капіталі, з погляду процесу продукції, треба розрізняти дві частини: сталий капітал, витрачуваний на засоби продукції (машини, знаряддя праці, сировинний матеріял тощо) — вартість його (відразу або частинами) без зміни переходить на готовий продукт — і змінний капітал, витрачуваний на робочу силу. Вартість цього капіталу не лишається незмінною, а зростає в процесі праці, створюючи додаткову вартість. Тому, щоб виразити ступінь експлуатації /58/ робочої сили капіталом, треба порівнювати додаткову вартість не з усім капіталом, а тільки із змінним капіталом. Норма додаткової вартости, як називає Маркс це відношення, буде, приміром, у нашому прикладі 6/6, тобто 100% .

Історичну передумову виникнення капіталу становить, поперше, нагромадження певної грошової суми в руках поодиноких осіб при високому порівняно рівні розвитку товарової продукції взагалі, і, подруге, наявність «вільного» у двоякому значенні робітника — вільного від усяких утруднень або обмежень продажу робочої сили і вільного від землі і взагалі від засобів продукції, безхазяйного робітника, «пролетаря», що не має з чого існувати, крім як з продажу робочої сили. Збільшувати додаткову вартість можна двома основними способами: здовженням робочого дня («абсолютна додаткова вартість») і скороченням доконечного робочого дня («відносна додаткова вартість»). Аналізуючи перший спосіб, Маркс розгортає величну картину боротьби робітничої кляси за скорочення робочого дня і втручання державної влади за здовження робочого дня (XIV-XVII століття) і за скорочення його (фабричне законодавство XIX століття). Після того, як з’явився «Капітал» історія робітничого руху всіх цивілізованих країн світу дала тисячі й тисячі нових фактів, що ілюструють цю картину.

Аналізуючи продукцію відносної додаткової вартости, Маркс досліджує три основні історичні стадії підвищення продуктивносте праці капіталізмом: 1) просту кооперацію; 2) поділ праці й мануфактуру; 3) машини й велику промисловість. Наскільки глибоко викрив тут Маркс основні, типові риси розвитку капіталізму, видно, між іншим, з того, що дослідження російської так званої «кустарної» промисловости дають багатющий матеріял для ілюстрації двох перших з названих трьох стадій. А революціонізаційне діяння великої машинової індустрії, описане Марксом 1867 р., виявилося протягом півстоліття, що минуло відтоді, на цілому ряді «нових» країн (Росія, Японія тощо).

Далі. Надзвичайно важна й нова є у Маркса аналіза акумуляції капіталу, тобто перетворення частини додаткової вартости на капітал, ужиття її не на особисті потреби або примхи капіталіста, а на нову продукцію. Маркс показав помилку всієї попередньої клясичноі політичної економії (починаючи від Адама Сміса), яка вважала, що вся додаткова вартість, перетворювана в капітал, іде на змінний капітал. В дійсності ж вона розпадається на засоби продукції плюс змінний капітал. Величезне значення в процесі розвитку капіталізму й перетворення його на соціялізм має швидше зростання частини сталого капіталу (в загальній сумі капіталу) проти частини змінного капіталу.

Акумуляція капіталу, прискорюючи витискування робітників машиною, створюючи на одному полюсі багатство, на другому злидні, породжує й так звану «резервну робітничу армію», «відносну зайвину» робітників або «капіталістичне перелюднення», /59/ що набуває надзвичайно різноманітних форм і дає змогу капіталові надзвичайно швидко розширювати продукцію. Ця змога, в зв’язку з кредитом і акумуляцією капіталу в засобах продукції, дає, між іншим, ключ до розуміння криз перепродукції, що періодично наставали в капіталістичних країнах, спершу пересічно що 10 років, потім у довші й менш визначені переміжки часу. Від акумуляції капіталу на базі капіталізму слід відрізняти так звану первісну акумуляцію: насильне відокремлення робітника від засобів продукції, прогнання селян з землі, крадіж громад¬ських земель, систему колоній і державних боргів, протекційних мит тощо. «Первісна акумуляція» створює на одному полюсі «вільного» пролетаря, на другому — посідача грошей, капіталіста.

«Історичну тенденцію капіталістичної акумуляції» Маркс характеризує в таких славетних словах: «Експропріяцію безпосередніх продуцентів проводиться з найнещаднішим вандалізмом і під тиском якнайпідліших, якиайбрудніших, найдріб’язковіших і найшаленіших пристрастей. Приватну власність, здобуту працею власника» (селянина й ремісника), «основану, так би мовити, на зрощенні поодинокого незалежного робітника з його знаряддям і засобами праці, витісняє капіталістична приватна власність, основана на експлуатації чужої, але формально вільної робочої сили… Тепер експропріяції підлягає вже не робітник, що сам веде самостійне господарство, а капіталіст, що експлуатує багатьох робітників. Ця експропріяція здійснюється наслідком гри іманентних законів самої капіталістичної продукції, через централізацію капіталів. Один капіталіст побиває багатьох капіталістів. Пліч-о-пліч з цією централізацією або експропріяцією багатьох капіталістів небагатьма розвивається кооперативна форма процесу праці в щораз ширших, більших розмірах, розвивається свідоме технічне застосування науки, пляномірна експлуатація землі, перетворення засобів праці на такі засоби праці, що їх можна вживати тільки колективно, економізування всіх засобів продукції через вживання їх як засобів продукції комбінованої суспільної праці, вплетіння всіх народів у сіть світового ринку, а разом з тим інтернаціональний характер капіталістичного режиму. Разом з постійним меншанням числа маґнатів капіталу, що узурпують і монополізують усі вигоди цього процесу-перетворення, зростає маса злиднів, пригноблення, рабства, виродження, експлуатації, але разом з тіш і обурення робітничої кляси, що її навчає, об’єднує й організує механізм самого процесу капіталістичної продукції. Монополія капіталу стає путами того способу продукції, що зріс за неї і під нею. Централізація засобів продукції та усуспільнення праці досягають такого пункту, коли вони стають несполучні з їхньою капіталістичною оболонкою. її роз¬ривається. Б’є остання година капіталістичної приватної власности. Експропріаторів експропріюють» («Капітал», І).[7] /60/

(Надзвичайно важна й нова є, далі, дана у Маркса в II томі «Капіталу» аналіза репродукції суспільного капіталу, взятого в цілому. І тут Маркс бере не індивідуальне, а масові явище, не дробову часточку економії суспільства, а всю цю економію в сукупності. Виправляючи вказану вище помилку клясиків, Маркс поділяє всю суспільну продукцію на два великі відділи: I) продукція засобів продукції і II) продукція предметів споживання, і детально розглядає, на взятих ним числових прикладах, циркуляцію всього суспільного капіталу в цілому, як при продукції в попередніх розмірах, так і при акумуляції. У III томі «Капіталу» розв’язано питання про утворення пересічної норми зиску на основі закону вартости. Великий крок уперед економічної науки, в особі Маркса, становить те, що аналіза ведеться з погляду масових економічних явищ, усієї сукупности суспільного господарства, а не з погляду окремих казусів або зовнішньої поверхні конкуренції, на чому обмежується часто вульґарна політична економія або сучасна «теорія граничної користи». Спочатку Маркс, аналізує походження додаткової вартости і потім уже переходить до її розпаду на зиск, процент і земельну ренту. Зиск є відношення додаткової вартости до всього вкла¬деного в підприємство капіталу. Капітал «високого органічного складу» (тобто з перевагою сталого капіталу над змінним у розмірах понад пересічний суспільний) дає норму зиску, нижчу за пересічну; капітал «низького органічного складу» — вищу за пересічну. Конкуренція між капіталами, вільний перехід їх з галузі до галузі, зведе в обох випадках норму зиску до пересічної. Сума вартостей усіх товарів даного суспільства збігається з сумою цін товарів, але в окремих підприємствах і в окремих галузях продукції товари, під впливом конкуренції, продається не за їхньою вартістю, а за цінами продукції (або за продукційними цінами), що дорівнюють затраченому капіталові плюс пересічний зиск.

Таким чином загальновідомий і безперечний факт відхилення цін від вартостей і рівности зиску Маркс цілком пояснив на основі закону вартости, бо сума вартостей усіх товарів збігається з сумою цін. Але зведення вартости (суспільної) до цін (індивідуальних) відбувається не простим, не безпосереднім, а дуже складним шляхом: цілком природно, що в суспільстві розрізнених товаропродуцентів, зв’язаних лише ринком, закономірність не може виявлятися інакше, як у пересічній, суспільній, масовій закономірності, при взаємному урівноваженні індивідуальних відхилів у той або той бік,

Підвищення продуктивности праці означає швидше зростання сталого капіталу проти змінного. А що додаткова вартість є функція самого лише змінного капіталу, то зрозуміло, що норма зиску (відношення додаткової вартости до всього капіталу, а не до його змінної тільки частини) має тенденцію до зниження. Маркс докладно аналізує цю тенденцію і ряд обставин, що прикривають її або протидіють їй. Не спиняючися на переказі надзвичайно /61/ цікавих відділів III тому, присвячених лихварському, торговельному і грошовому капіталові, ми перейдемо до найголовнішого — до теорії земельної ренти. Ціну продукції рільничих продуктів у наслідок обмеженосте площі землі, що її всю зайняли окремі господарі в капіталістичних країнах, визначають витрати продукції не на пересічному, а на гіршому ґрунті, не при пересічних, а при гірших умовах довозу продукту на ринок. Ріжниця між цією ціною і ціною продукції на ліпших ґрунтах (або в ліпших умовах) дає ріжницеву або диференціяльну ренту. Аналізуючи її детально, показуючи виникнення її при різній родючості окремих ділянок землі, при різних розмірах капіталовкладення в. землю, Маркс цілком викрив (див. також «Теорії додаткової вартости», де на особливу увагу заслуговує критика Родбертуса) помилку Рікарда, ніби диференціяльну ренту одержують лише при послідовному переході від ліпших земель до гірших. Навпаки, бувають і протилежні переходи, буває перетворення одного розряду земель в інші (в наслідок, проґресу аґрикультурної техніки, зростання міст тощо), і глибокою помилкою, перекладенням на природу вад, обмеженостей і суперечностей капіталізму є славлений «закон низхідної родючости ґрунту». Потім, рівність зиску в усіх галузях промисловости й народнього господарства взагалі має за передумову повну свободу конкуренції, свободу переливу капіталу з галузі до галузі. Тимчасом приватна власність на землю створює монополію, перешкоду цьому вільному переливові. Наслідком цієї монополії продукти сільського господарства, яке відзначається нижчим складом капіталу, отже й індивідуально вищою нормою зиску, не йдуть у цілком вільний процес вирів¬нювання норми зиску: власник землі, як монополіст, дістає змогу вдержати ціну вищу за пересічну, а ця монопольна ціна породжує абсолютну ренту. Диференціяльну ренту не можна знищити за існування капіталізму, а абсолютну можна — наприклад, при націоналізації, землі, при переході її у власність держави. Такий перехід значив би підрив монополії приватних власників, значив би послідовніше, повніше проведення свободи конкуренції в рільництві. І тому радикальні буржуа, зазначає Маркс, виступали в історії не раз з цією проґресивною буржуазною вимогою націоналізації землі, яка однак відстрашує більшість буржуазії, бо занадто близько «зачіпає» ще іншу, в наші дні надто важливу й «чутливу» монополію: монополію засобів продукції, взагалі. (Надзвичайно популярно, стисло й ясно виклав сам Маркс свою теорію пересічного зиску на капітал і абсолютної земельної ренти в листі до Енґельса з 2 серпня 1862 р. Див.. «Листування», т. III, стор. 77-81. Пор. також лист з 9 серпня 1862 р., там же, стор. 86-87).— До історії земельної ренти; важно також вказати на аналізу Маркса, що показує перетворення ренти відробітної (коли селянин своєю працею на землі поміщика створює додатковий продукт) на ренту продуктами. або натурою (селянин на своїй /62/ землі продукує додатковий продукт, віддаючи його поміщикові у наслідок «позаекономічного примусу»), потім на ренту грошову (та сама рента натурою перетворена на гроші, «оброк» старої Руси, в наслідок розвитку товарової продукції) і, нарешті, на ренту капіталістичну, коли на місце селянина з’являється підприємець у рільництві, що веде обробіток з допомогою найманої праці. У зв’язку з цією аналізою «генези капіталістичної земельної ренти» слід відзначити ряд тонких (і особливо важних для відсталих країн, як Росія) думок Маркса про еволюцію капіталізму в рільництві. «Перетворенню натуральної ренти на грошову не тільки є неминуче супутнє, а навіть передує утворення кляси немаєтних поденників, що наймаються за гроші. У період виникнення цієї кляси, коли вона з’являється ще тільки спорадично, у заможніших, зобов’язаних оброком селян природно розвивається звичай експлуатувати власним коштом сільських найманих робітників — цілком подібно до того, як за февдальних часів заможні кріпаки-селяни й собі тримали кріпаків. У цих селян розвивається таким чином поступінно змога нагромаджувати певне майно й перетворюватися самим у майбутніх капіталістів. Серед старих посідачів землі, що ведуть самостійне господарство, виникає, отже, розсадник капіталістичних орендарів, розвиток яких зумовлено загальним розвитком капіталістичної продукції поза сільським господарством» («Капітал», III2, 332)…[8] «Експропріяція й вигнання з села частини сільської людности не тільки «звільняють» для промислового капіталу робітників, їхні засоби існування, їхнє знаряддя праці, а й створюють внутрішній ринок («Капітал», І2, 778).[9] Зубожіння й “розорення сільської людности відіграє й собі ролю створення резервної робітничої армії для капіталу. В усякій капіталі¬стичній країні «частина сільської людности перебуває тому по¬стійно в перехідному стані до перетворення на міську або мануфактурну (тобто нерільничу) людність. Це джерело від¬носної зайвої людности б’є безперервно… Сільського робітника зводять до найнижчого рівня заробітної плати, і він завжди стоїть одною ногою в багні павперизму». («Капітал», І2, 668).[10] Приватна власність селянина на землю, яку він обробляє, є основа дрібного виробництва і умова його процвітання, набуття ним клясичної форми. Але це дрібне виробництво є сполучне тільки з вузькими примітивними рамками продукції й суспільства. За капіталізму «експлуатація селян відрізняється від експлуатації промислового пролетаріяту лише формою. Експлуататор той самий — капітал. Окремі капіталісти експлуатують окремих селян гіпотеками й лихварством; кляса капіталістів експлуатує клясу селян за допомогою державних податків» («Клясова боротьба у Франції»). «Парцеля (дрібна ділянка землі) селянина є тільки за привід, що дозволяє капіталістові добувати з землі /63/ зиск, процент і ренту, залишаючи самому землевласникові виручати як йому завгодно свою заробітну плату». Звичайно селянин віддає навіть капіталістичному суспільству, тобто клясі капіталістів, частину заробітної плати, спускаючися «до рівня. ірляндського орендаря — у формі приватного власника» («Клясова боротьба у Франції»), В чому полягає «одна з причин того,, що в країнах з переважним дрібним селянським землеволодінням. ціна на хліб стоїть нижче, ніж у країнах з капіталістичним способом продукції?» («Капітал», III2, 340).[11] У тому, що селянин віддає суспільству (тобто клясі капіталістів) задурно частину додаткового продукту. «Отже, така низька ціна (збіжжя та інших сільськогосподарських продуктів) є наслідок бідности продуцентів, а в ніякому разі не результат продуктивности їхньої праці» («Капітал», III2, 340).[12] Дрібна земельна власність» нормальна форма дрібного виробництва деґрадує, нищиться, гине за капіталізму. «Дрібна земельна власність суттю своєю виключає: розвиток суспільних продуктивних сил праці, суспільні форми праці, суспільну концентрацію капіталів, скотарство у великих розмірах, щораз більше застосування науки. Лихварство й система податків неминуче ведуть скрізь до її зубожіння. Вжиття капіталу на купівлю землі відбирає цей капітал від ужиття на культуру землі. Безконечне роздрібнення засобів продукції й роз’єднання самих продуцентів». (Кооперація, тобто товариства дрібних селян, відіграючи надзвичайно прогресивну буржуазну ролю, лише послаблюють цю тенденцію, але не знищують її; не треба також забувати, що ці кооперації дають багато заможним; селянам і дуже мало, майже нічого, масі бідноти, а потім товариства самі стають експлуататорами найманої праці). «Велетенське марнотратство людської сили. Щораз більше погіршення умов продукції й подорожчання засобів продукції є закон парцельної (дрібної) власности». Капіталізм і в рільництві, як і в промисловості, перебудовує процес продукції лише ціною» «мартирології продуцентів». «Розпорошеність сільських робітників по великих просторах ламає їхню силу опору, тимчасом як концентрація міських робітників збільшує цю силу. В сучасному, капіталістичному, рільництві, як і в сучасній промисловості, підвищення продуктивної сили праці і більшу рухливість її купується ціною нищення й виснаження самої робочої сили. Крім того, всякий проґрес капіталістичного рільництва є не тільки проґрес в умілості грабувати робітника, а і в умілості грабувати ґрунт… Тому капіталістична продукція розвиває. техніку й комбінацію суспільного процесу продукції, але лише так, що вона разом з цим підриває джерела всякого багатствам землю й робітника» («Капітал», І, кінець 13 розділу).[13] /64/

Соціялізм

З попереднього видно, що неминучість перетворення капіталістичного суспільства на соціялістичне Маркс виводить цілком і виключно з економічного закону руху сучасного суспільства. Усуспільнення праці, в тисячах форм, що йде вперед щораз швидше й швидше і виявляється за те півстоліття, що минуло від смерти Маркса, особливо наочно в зростанні великої продукції, картелів, синдикатів і трестів капіталістів, а так сама у велетенському зростанні розмірів і могутности фінансового капіталу, — ось головна матеріяльна основа того, що соціялізм неминуче настане. Інтелектуальний і моральний рушій, фізичний виконавець цього перетворення є виховуваний самим капіталізмом пролетаріят. Його боротьба проти буржуазії, виявляючися в різних і щораз багатших на зміст формах, неминуче став політичною боротьбою, спрямованою до здобуття політичної влади пролетаріятом («диктатура пролетаріяту»). Усуспільнення продукції не може не привести до переходу засобів продукції у власність суспільства, до «експропріяції експропріяторів». Величезне підвищення продуктивности праці, скорочення робочого дня, заміна решток руїн дрібного, примітивного, роздрібненого виробництва, колективною, удосконаленою працею — ось безпосередні наслідки такого переходу. Капіталізм остаточно розриває зв’язок рільництва з промисливістю, але одночасно своїм вищим розвитком він готує нові елементи цього зв’язку, сполучення промисловости з рільництвом на ґрунті свідомого застосування науки й комбінації колективної праці» нового розселення людства (із знищенням як сільської занедбаности, відірваности від світу, здичавіння, так і протиприродного скупчення велетенських мас у великих містах). Нова форма родини, нові умови в становищі жінки й у вихованні молодих поколінь, підготовлюються вищими формами сучасного капіталізму: жіноча й дитяча праця, розклад патріархальної родини капіталізмом неминуче набувають у сучасному суспільстві найжахливіших, найзлиденніших і найогидніших форм. Та проте «велика промисловість, призначаючи жінкам, підліткам і дітям обох статей вирішальну ролю в суспільно-організованому процесі продукції поза сферою домашнього вогнища, створює нову економічну основу для вищої форми родини і відносин між статями. Певна річ, однаково абсурдно вважати за абсолютну християнсько-германську форму родини, як і форму староримську або старогрецьку або східню, що, між іншим, у зв’язку одна з одною становлять єдиний історичний ряд розвитку. Очевидно, що склад комбінованого робочого персоналу з осіб обох статей і різного віку, хоч він у своїй стихійній, грубій, капіталістичній формі, коли робітник існує для процесу продукції, а не процес продукції для робітника, є отруйне джерело загибелі й рабства, — при відповідних умовах неминуче мусить перетворитися, навпаки, на джерело гуманного розвитку» /65/ («Капітал», І, кінець 13 розділу).[14] Фабрична система показує нам «зародки виховання епохи майбутнього, коли для всіх, дітей понад певний вік продуктивна праця сполучатиметься з навчанням і гімнастикою не тільки як один із засобів збільшувати суспільну продукцію, а й як єдиний засіб продукувати всебічно розвинених людей» (там же). На той самий історичний ґрунт, не в значенні самого тільки пояснення минувшини, а й у значенні безбоязного передбачення майбутнього і сміливої практичної діяльности, спрямованої на його здійснення, ставить Марксів соціялізм і питання про національність і про державу. Нації є неминучий продукт і неминуча форма буржуазної епохи суспільного розвитку. І робітнича кляса не могла зміцніти, змужніти, скластися, не «влаштовуючись у межах нації», не бувши «національна» («хоч зовсім не в тому значенні, як це розуміє буржуазія»). Але розвиток капіталізму дедалі більш ламає національні перегородки, знищує національну окремішність, становить на місце національних антагонізмів клясові. Тому в розвинених капіталістичних країнах цілковитою істиною є те, що «робітники не мають батьківщини» і що «сполучення зусиль» робітників принаймні цивілізованих країн, «є одна з перших умов визволення пролетаріяту» («Комуністичний маніфест»). Держава, це організоване насильство, виникла неминуче на певному щаблі розвитку суспільства, коли суспільство розкололося на непримиренні кляси, коли воно не могло б існувати без «влади», що стоїть нібито над суспільством і до певної міри відокремилася від нього. Виникаючи всередині клясових противенств, держава стає «державою найдужчої, економічно панівної кляси, яка за допомогою держави стає і політично панівною клясою і таким чином набуває нових засобів для підкорення й експлуатації гнобленої кляси. Так, антична держава була передусім державою рабовласників для підкорення рабів, февдальна держава — органом дворянства для підкорення кріпаків-селян, а сучасна представницька держава є знаряддя експлуатації найманих робітників капіталістами» (Енґельс у «Походженні родини, приватної власности й держави», де він викладає свої й Марксові погляди). Навіть найвільніша й найпроґресивніша форма буржуазної держави, демократична республіка, ані трохи не усуває цього факту, а лише міняє форму його (зв’язок уряду з біржею, підкупність — безпосередня й посередня — чиновників і преси тощо). Соціялізм, ведучи до знищення кляс, тим самим веде і до знищення держави. «Перший акт, — пише Енґельс в «Анти-Дюрінґу», — що з ним держава виступає дійсно як представниця всього суспільства — експропріяція засобів продукції на користь усього суспільства, буде одночасно її останнім самостійним актом як держави. Втручання державної влади в суспільні відносини ставатиме зайве водній галузі по одній і припиниться само собою. /66/ Управління людьми заміниться управлінням речами й реґулюванням продукційного процесу. Держава не буде «сканована», вона «відімре». «Суспільство, що організує продукцію на основі вільних і рівних асоціацій продуцентів, поставить державну машину туди, де їй тоді буде місце: в музей старовини, поруч з веретеном і бронзовою сокирою» (Енґельс у «Походженні родини, приватної власности й держави»),

Нарешті, щодо питання про ставлення Марксового соціялізму до дрібного селянства, яке лишиться за епохи експропріяції експропріяторів, треба вказати на заяву Енґельса, який висловлює Марксові думки: «Коли ми оволодіємо державною владою, ми й думки не матимемо про те, щоб насильно експропріювати дрібних селян (однаково, з відшкодуванням чи ні), як це ми муситимемо зробити з великими землевласниками. Наше завдання щодо дрібних селян буде передусім у тому, щоб їхнє приватне виробництво й приватну власність перетворити на товариську, але не насильно, а прикладом і подачею суспільної допомоги для цієї мети. І тоді в нас, розуміється, буде досить засобів, щоб довести селянинові всі переваги такого переходу, переваги, які й тепер вже треба йому роз’яснювати». (Енґельс: «До аґрарного питання на Заході», вид. Алексеєвої, стор. 17, рос. переклад з помилками. Ориґінал у «Neue Zeit»).

Тактика клясовой боротьби пролетаріяту

Вияснивши ще в 1844-1845 рр. одну з основних хиб старого матеріялізму, а саме те, що він не вмів зрозуміти умов і оцінити значення революційної практичної діяльности, Маркс протягом усього свого життя, поряд з теоретичними працями, приділяв непослабну увагу питанням тактики клясової боротьби пролетаріяту. Величезний матеріял дають щодо цього всі твори Маркса і видане 1913 року чотиритомове листування його з Енґельсом особливо. Матеріял цей далеко ще не зібрано, не зведено докупи, не вивчено і не розроблено. Тому ми мусимо обмежитися тут лише найзагальнішими й найкоротшими увагами, підкреслюючи, що без цієї сторони матеріялізму Маркс справедливо вважав його за половинчастий, однобічний, змертвілий. Основне завдання тактики пролетаріяту Маркс визначав у строгій відповідності з усіма засновками свого матеріялістично-діялектичного світогляду. Лише об’єктивне зважений усієї сукупности взаємовідносин усіх без винятку кляс даного суспільства, отже, і зваження об’єктивного ступеня розвитку цього суспільства, як і зваження взаємовідносин між ними й іншими суспільствами може бути за підпору правильної тактики передової кляси. При цьому всі кляси й усі країни розглядається не в статичному, а в динамічному вигляді, тобто не в нерухомому стані, а в русі (що його закони випливають з економічних умов існування кожної кляси). Рух своєю чергою розглядається не тільки з погляду минувшини, а й з погляду майбутнього, /67/ при тому не у вульґарному розумінні «еволюціоністів», що бачать тільки повільні зміни, а діялектично: «20 років дорівнюють одному дневі у великих історичних розвитках, — писав Маркс Енґельсові, — хоч потім можуть настати такі дні, що в них концентрується по 20 років» (т. III, стор. 127, «Листування»). На кожному ступені розвитку в кожний момент тактика пролетаріяту повинна зважувати цю об’єктивно неминучу діялектику людської історії, з одного боку використовуючи для розвитку свідомости, сили та бойової здатности передової кляси епохи політичного застою або черепашого, так званого «мирного», розвитку, а з другого боку ведучи всю роботу цього використання в. напрямі «кінцевої мети» руху даної кляси і створення в ній здатности практично розв’язувати великі завдання у великі дні, «що концентрують .у собі по 20 років». Два міркування Марксові особливо важні в даному питанні: одне із «Злиденности філософії» з приводу економічної боротьби й економічних організацій пролетаріяту, друге з «Комуністичного маніфесту» з приводу політичних завдань його. Перше каже: «Велика промисловість згромаджує в однім місці масу невідомих одне одному людей. Конкуренція розколює їхні інтереси. Але охорона заробітної плати, цей спільний інтерес супроти їхнього хазяїна, об’єднує їх однією спільною ідеєю опору, коаліції… Коаліції, спочатку ізольовані, формуються в групи, і охорона робітниками їхніх спілок проти завжди об’єднаного капіталу стає для них доконечніша, ніж охорона заробітної плати… В цій боротьбі — справжній громадянській війні — об’єднуються і розвиваються всі елементи для прийдешнього бою. Досягти цього пункту, коаліція набирає політичного характеру». Тут перед нами програма, й тактика економічної боротьби і професійного руху на кілька десятиліть, для всієї довгої епохи готування сил пролетаріяту «для прийдешнього бою». З цим треба зіставити численні вказівки Маркса й Енґельса на прикладі англійського робітничого руху, як промисловий «розквіт» викликає спроби «купити робітників» (І, 136, «Листування з Енґельсом»), відтягти їх від боротьби, як цей розквіт взагалі «деморалізує робітників» (II, 218); як «буржуазніє» англійський пролетаріят — «найбуржуазніша з усіх націй» (англійська) «хоче, видимо, довести справу кінець-кінцем до того, щоб поруч буржуазії мати буржуазну аристократію й буржуазний пролетаріят» (II. 290); як зникає в нього «революційна енерґія» (III, 124); як доведеться ждати більш чи менш довгий час «визволення англійських робітників від їх на позір буржуазного здеморалізування» (III, 127); як бракує англійському робітничому рухові «запалу чартистів» (1866; III, 305); як англійські проводирі робітників створюються за типом серединки «між радикальним буржуа і робітником» (про Голіоке; IV, 209); як, в наслідок монополії Англії і доки ця монополія не лопне, «нічого не вдієш а брітанськими робітниками» (IV, 433). Тактика економічної боротьби у зв’язку з загальним ходом /68/ (і розв’язом) робітничого руху розглядається тут з надзвичайно широкого, всебічного, діялектичного, справді революційного погляду.

«Комуністичний маніфест» про тактику політичної боротьби висунув основну засаду марксизму: «Комуністи борються в ім’я найближчих цілей і інтересів робітничої кляси, але одночасно вони обстоюють і майбутність руху». Задля цього Маркс 1848 року підтримував у Польщі партію «аґрарної революції», ,«ту саму партію, що викликала краківське повстання 1846 року». В Німеччині 1848-1849 рр. Маркс підтримував крайню революційну демократію і ніколи пізніше не брав назад того, що тоді був сказав про тактику. Німецьку буржуазію він розглядав як елемент, який «від самого початку був схильний до зради народу» (тільки спілка із селянством могла б дати буржуазії цілковите здійснення її завдань) «і до компромісу з коронованими представниками старого суспільства». Ось дана Марксом підсумкова аналіза клясового становища німецької буржуазії за епохи буржуазно-демократичної революції, аналіза, що є, між іншим, взірець матеріялізму, який розглядає суспільство в русі і до того ж не тільки з того боку руху, що звернений назад… «без віри в себе, без віри в народ; бурчачи перед верхами, тремтячи перед низами; …наляканий світовою бурею, ніде з енерґією, скрізь з пляґіятом; …без ініціятиви; …окаянний дід, засуджений на те, щоб у своїх старечих інтересах керувати першими поривами молодості юного й здорового народу…» («Нова Райнська Газета», 1848 р., див. «Літературна спадщина», т. III, ст. 212). По якихсь 20 роках у листі до Енґельса (III, 224) Маркс проголошував причиною неуспіху революції 1848 року те, що буржуазія вважала за краще мир з рабством, ніж саму вже перспективу боротьби за волю. Коли скінчилася епоха революцій 1848-1849 років, Маркс повстав проти всякої гри в революцію (Шаппер—Вілліх і боротьба проти них), вимагаючи вміння працювати за епохи нової смуги, що готувала нібито «мирно» нові революції. В якому дусі вимагав Маркс вести цю роботу, видно з такої його оцінки становища в Німеччині за найглухішого реакційного часу 1856 р.: «Вся справа в Німеччині залежатиме від змоги підтримати пролетарську революцію якимнебудь другим виданням селянської війни» («Листування з Енґельсом», II, 108). Доки демократична (буржуазна) революція в Німеччині була не закінчена, всю увагу в тактиці соціялістичного пролетаріяту Маркс спрямовував на розвиток демократичної енерґії селянства. Він вважав, що Ляссаль «об’єктивно зраджує робітничий рух на користь Прусії» (III, 210) між іншим саме тому, що Ляссаль потурав поміщикам і пруському націоналізмові. «Підло, — писав Енґельс 1865 р., обмінюючися думками з Марксом з приводу майбутнього спільного їхнього виступу в пресі, — у рільничій країні нападати від імени промислових робітників тільки на буржуа, забуваючи про патріярхальну «паличну експлуатацію» сільських робітників февдальним дворянством» /69/ (III, 217). В період 1864-1870 рр., коли доходила до кінця епоха завершення буржуазно-демократичної революції в Німеччині, епоха боротьби експлуататорських кляс Прусії й Австрії за той або інший спосіб завершення цієї революції згори, Маркс не тільки осуджував Ляссаля, що кокетував з Бісмарком, а й виправляв Лібкнехта, що впадав в «австрофільство» і в оборону партикуляризму; Маркс вимагав революційної тактики, що однаково нещадно боролася б проти Бісмарка і проти австрофілів, тактики, що не підлагоджувалася б до «переможця» — пруського юнкера, а негайно відновлювала б революційну боротьбу проти нього і на ґрунті, утвореному пруськими воєнними перемогами («Листування з Енґельсом», III, 134, 136, 147, 179, 204, 210, 215, 418, 437-440, 441). У славетному заклику Інтернаціоналу з 9 вересня 1870 р. Маркс застерігав французький пролетаріят проти несвоєчасного повстання, та, коли воно все ж настало (1871 р.), Маркс із захопленням вітав революційну ініціятиву мас, що «штурмували небо» (Лист Маркса до Куґельмана). Поразка революційного виступу в цій ситуації, як і в багатьох інших була з погляду діялектичного матеріялізму Маркса меншим лихом у загальному ході і розв’язі (исходе) пролетарської боротьби, ніж зречення зайнятої позиції, здача без бою: така здача деморалізувала б пролетаріят, підтяла б його здатність до боротьби. Цілком оцінюючи використання леґальних засобів боротьби за епох політичного застою й панування буржуазної леґальности, Маркс 1877-1878 рр., після того як видано винятковий закон проти соціялістів, гостро засуджував «революційну фразу» Моста, але не менш гостро, якщо не гостріше, нападав на опортунізм, що опанував тоді на якийсь час офіціяльну соціяль-демократичну партію, яка не виявила відразу стійкости, твердости, революційности, готовости перейти до нелеґальної боротьби у відповідь на винятковий закон («Листи Маркса до Енґельса», IV, 397, 404, 418, 422, 424. Пор. також листи до Зорґе).

Диктатура пролетаріяту[15]

В 1907 році Мерінґ опублікував у журналі «Neue Zeit» (XXV, 2, 164) витяги з листа Маркса до Вайдемаєра від 5 березня 1852 р. В цьому листі є, між іншим, ось яке знаменне міркування:

«Щодо мене, то мені не належить ні та заслуга, що я відкрив існування кляс у сучасному суспільстві, ні та, що я відкрив їхню боротьбу між собою. Буржуазні історики задовго до мене виклали історичний розвиток цієї боротьби кляс, а буржуазні економісти — економічну анатомію кляс. Те, що я зробив нового, /70/ полягало в доведенні ось чого: 1) що існування кляс зв’язано лише з певними історичними боями, властивими розвиткові продукції (historische Entwickelungskämpfe der Produktion), 2) що клясова боротьба неминуче веде до диктатури пролетаріяту, 3) що ця диктатура сама становить лише перехід до знищення всяких кляс і до безклясового суспільства»…

У цих словах Марксові пощастило з разючою рельєфністю виразити, поперше, головну й корінну відміну його вчення від вчення передових і найглибших мислителів буржуазії, а подруге, суть його вчення про державу.

Головне в ученні Маркса — клясова боротьба. Так кажуть і пишуть дуже часто. Але це неправильно. І з цієї неправильности часто й густо постає опортуністичне перекручення марксизму, фалшувания його в дусі прийнятности для буржуазії. Бо вчення про клясову боротьбу не Маркс, а буржуазія до Маркса створила і воно для буржуазії, взагалі кажучи, прийнятне. Хто визнає тільки боротьбу кляс, той іще не марксист, той може ще не вийти з рамок буржуазного мислення й буржуазної політики. Обмежувати марксизм ученням про боротьбу кляс — значить окраювати марксизм, перекручувати його, зводити його на те, що прийнятне для буржуазії. Марксист лише той, хто поширює визнання боротьби кляс до визнання диктатури пролетаріяту. В цьому — найглибша відміна марксиста від рядового дрібного (та й великого) буржуа. На цьому бруску треба випробовувати дійсне розуміння й визнання марксизму. І не дивно, що коли історія Европи підвела робітничу клясу практично до даного питання, то не тільки всі опортуністи й реформісти, а й усі «кавтськіянці» (люди, що хитаються між реформізмом і марксизмом) виявилися нікчемними філістерами й дрібнобуржуазними демократами, що заперечують диктатуру пролетаріяту. Брошура Кавтського «Диктатура пролетаріяту», що з’явилася в серпні 1918 р., тобто далеко пізніше після першого видання цієї книжки, є зразок міщанського, перекручення марксизму і підлого зречення його на ділі, поруч лицемірного визнання його на словах (див. мою брошуру: «Пролетарская революция и ренегат Каутский», Петроград и Москва, 1918 г.).[16]

Сучасний опортунізм в особі його головного представника, колишнього марксиста К.Кавтського, підпадає цілком під наведену характеристику буржуазної позиції у Маркса, бо цей опортунізм обмежує царину визнання клясової боротьби цариною буржуазних відносин. (А всередині цієї царини, в рамках її жоден освічений ліберал не зречеться «принципіяльно» визнати клясову боротьбу!). Опортунізм не доводить визнання клясової боротьби якраз до найголовнішого, до періоду переходу від капіталізму до комунізму, до періоду повалення буржуазії та повного знищення її. В дійсності цей період неминуче є період нечувано запеклої клясової боротьби, нечувано гострих /71/ форм її, а отже, і держава цього періоду неминуче повинна бути державою по-новому демократичною (для пролетарів та немаєтних взагалі) і по-новому диктаторською (проти буржуазії). Далі. Суть Марксового вчення про державу засвоїв тільки той, хто зрозумів, що диктатура однієї кляси є доконечна не тільки для кожного клясового суспільства взагалі, не тільки для пролетаріяту, що повалив буржуазію, а й для цілого історичного періоду, що відділяє капіталізм від «безклясового суспільства», від комунізму. Форми буржуазних держав надзвичайно різноманітні, але суть їх одна: всі ці держави являють собою так чи інакше, але кінець-кінцем обов’язково диктатуру буржуазії. Перехід від капіталізму до комунізму, звичайно, не може не дати величезного багатства й різноманітности політичних форм, але суть буде при тому неминуче одна: диктатура пролетаріяту. /72/

Примітки

[1] Написано в липні-листопаді 1914 р. Вперше надруковано в енциклопедичному словнику Ґраната (7 видання), XXVIII том. Ред.

[2] Як додаток до своєї статті «Карл Маркс» Ленін подає літературу-бібліографію марксизму. Див. Твори, т. XVIII. Ред.

[3] «Пан Фоґт». Ред.

[4] Див. стор. 87 цього українського видання. Ред;

[5] Див. стор. 303 цього українського видання. Ред.

[6] Стор. 122 цього українського видання. Ред.

[7] Стор. 657, 658 цього українського видання. Ред.

[8] «Капітал» , т. III, частина друга. ДВУ 1930, стор. 221. Ред.

[9] Стор. 644 цього українського видання. Ред.

[10] Стор. 552, 553 цього українського видання. Ред.

[11] «Капітал», т. III, частина друга, ДВУ 1930, стор. 226. Ред.

[12] «Капітал» , т. III, частина друга, ДВУ 1930, стор. 226. Ред.

[13] Стор. 424 цього українського видання. Ред.

[14] Стор. 411 цього українського видання. Ред.

[15] За прикладом видання Інституту Маркса—Енґельса—Леніна подаємо тут розділ про диктатуру пролетаріяту, що його Ленін додав під заголовком «Постава питання Марксом у 1852 році» до другого видання своєї праці «Держава і революція» (див. Твори, т. XXI, укр. вид., стор. 357-359). Ред.

[16] Див. Твори, т. XXIII. Ред.

Джерело: Карл Маркс. Капітал. Критика політичної економії. Том I. Кн. I. — Київ: Партвидав ЦК КП(б)У, 1934. — Стор. 47-72.