Про національне питання

Тов. Троцький.

З промови на VII-й Всеукр. парт. конференції в Харкові.
[6-10 квітня 1923 р.]

Товариші, я мушу повернутись до питання, яке з огляду на його спеціяльну вагу для Вкраїни я відокремив і залишив на кінець. Це національне питання. Я нагадаю, що й тут, у постановці цього питання, ініціятива належить Володимиру Іллічу. Напередодні погіршення стану свого здоров’я він смикав багатьох з нас, побоюючись, що в цьому питанні, як і в питанні про селянство, ми напомиляємось. Нещодавно я прочитав кореспонденцію про Луганську повітову конференцію. Кореспондент пише: „товариш Раковський зробив доклад про національну справу, але цей доклад застав нас непідготовленими, і дискусій не було”. В другій кореспонденції в „Коммунисте”, або „Пролетарие”, я знайшов таку фразу: „багато товаришів не розуміють, чому поставлена національна справа. Вони вважають, що ця справа для них вирішена”. Мушу сказати, що такий настрій я зустрічав не лише на Вкраїні. але й там, у Росії, зокрема в Москві. Деякі товариші не розуміли, для чого тут сполучати ЦКК і робітничо-селянську інспекцію. Так само й инші запитували себе — чому це ми тепер, на 6-му році існування робітниче-селянської радянської держави, де всі нації рівні, раптом зупиняємо увагу на національному питанні? Ми ж його давно розвязали: Україна — вона незалежна, Грузія, Азербайджан стали мов самостійними республіками і т.д. Словом, національну справу розвязано.