Про національне питання

Тов. Троцький.

З промови на VII-й Всеукр. парт. конференції в Харкові.
[6-10 квітня 1923 р.]

Товариші, я мушу повернутись до питання, яке з огляду на його спеціяльну вагу для Вкраїни я відокремив і залишив на кінець. Це національне питання. Я нагадаю, що й тут, у постановці цього питання, ініціятива належить Володимиру Іллічу. Напередодні погіршення стану свого здоров’я він смикав багатьох з нас, побоюючись, що в цьому питанні, як і в питанні про селянство, ми напомиляємось. Нещодавно я прочитав кореспонденцію про Луганську повітову конференцію. Кореспондент пише: „товариш Раковський зробив доклад про національну справу, але цей доклад застав нас непідготовленими, і дискусій не було”. В другій кореспонденції в „Коммунисте”, або „Пролетарие”, я знайшов таку фразу: „багато товаришів не розуміють, чому поставлена національна справа. Вони вважають, що ця справа для них вирішена”. Мушу сказати, що такий настрій я зустрічав не лише на Вкраїні. але й там, у Росії, зокрема в Москві. Деякі товариші не розуміли, для чого тут сполучати ЦКК і робітничо-селянську інспекцію. Так само й инші запитували себе — чому це ми тепер, на 6-му році існування робітниче-селянської радянської держави, де всі нації рівні, раптом зупиняємо увагу на національному питанні? Ми ж його давно розвязали: Україна — вона незалежна, Грузія, Азербайджан стали мов самостійними республіками і т.д. Словом, національну справу розвязано.

В цей час т. Ленін говорить: ох як би ви в цій справі не наробили помилок, що можуть мати загибельні наслідки. Звичайно, не національна справа є, так мовити, нашою метою. Наша мета — це соціялізм, це комунізм. Соціяльна справа є тою основою, на якій ми сидимо, — також, як не селянські господарства є метою в нашому програмі, а соціялістичне централізоване господарство й висока техніка. Але селянське господарство є фактом: не програм, не ціль, але факт і факт, що тичеться багатьох і багатьох десятків і сотень мілійонів десятин і великої кількости дворів і голів. Неуважність до цього основного факту примусить ввесь наш програм перекинутись догори ногами.

Те ж саме з національною справою. Ці дві справи дуже близькі одна до одної. Вони відбивають загалом і в цілому ту ж саму епоху, і особливо в нашому союзі, де вони найщільніше звязані з селянством (та й всюди, в цілому світі національна справа в першу голову звязана з селянством). Звичайно, ми проголосили скасування національного гніту, рабства, нерівности та инш.; звичайно, ми декларували: право кожної національности влаштовуватись по свойому, аж до відокремлення включно. Над цим правом, вище за нього, ми поставили лише справу збереження революції. Там, де якась національна група звязує свою долю не з робітничою класою, а з імперіялізмом, для боротьби проти робітничої класи, там закон класової війни і самозбереження революції як, наприклад, у відношенні до меншовицької Грузії, встає над усіма иншими законами. Але коли це завдання виконане, ми говоримо селянам, міщанам, відсталим робітникам певної національности: по національній лінії, товариші. ми з вами не розійдемося. Ми не лише дозволимо вам, ми допоможемо вам влаштовуватись так, як вам в національному розумінні зручніш. Ми вам через посередництво вашої мови допоможемо приєднатись до найкращих здобутків культури, — бо в цьому полягає суть справи, а не в тім, що ми проголосили „влаштовуйся, як хочеш”. Селянин безпорадний, а особливо селянин відсталої дрібної нації, що раніш була пригніченою. Він безпорадний, коли він бачить над собою державний апарат, хоч би й робітничо-селянський, але неуважний до нього, до його національних особливостей. Він відчуває себе двічі безпорадним в порівнянні з бабою перед бюрократичним каламарем, бо цей каламар розмовляє з ним на иншій національній мові, знущається іноді й з його мови, замісць того, щоб нав’язати цю дуже важливу, політичну й психологичну „смичку” через посередництво національної мови. Це справа надзвичайної ваги і для всього нашого союзу і десятикратно важлива для Вкраїни. В листі т. Раковського до губерніяльної конференції Донеччини я прочитав думку, яку я вважаю надзвичайно цінною, що цілком іде по лінії тих листів і записок т. Леніна, що в них він висловлює занепокоєння з приводу національної справи.

Відносний до селянства — гостра справа. Тут незгода загрожує громадянською війною. Коли, — говорить т. Ленін, — пристане буржуазія в особі непмана, вірніш — його політичних прикащиків —меншовиків і більш рішучих і твердих, коли вона пристане і стане на чолі селянства — це визначатиме громадянську війну. А громадянська війна по цій лінії, раніше ніж переможе пролетаріят на Заході, має сумнівні насліди.

Але, товариші, коли непорозуміння між нами і селянством небезпечне взагалі, то воно сто разів небезпечніше тоді, коли певна частина селянства не належить до тої національности, яка панувала в старій монархичній Росії, коли це селянство, та ще українське, та ще грузинське, мусульманське, азербайджанське або вирменське, яке бачило раніш в державному апараті не лише владу, що над ним стоїть, але також національного супротивника, од якого селянство перло в бік буржуазного націоналізму.

Я повертаюсь зараз до листа т. Раковського, в якому вказано, що тут, на Вкраїні, партія в переважній більшості складається з мійських робітників лише з домішкою селянських елементів; що мійській робітник — в значній більшості не український робітник, Зрозуміла річ, національний склад партії має певний вплив на склад радянського апарату України. Уже в цьому одному безумовно криється як не небезпека, то завдання, якого неможна не бачити. Потрібна не сама „смичка” вашого господарства з селянським ринком, і не сама загальна політична „смичка” пролетаріяту з селянством, а потрібно подбати, сотні раз подбати про національну культуру, мову, школу й т.д.

„Смичка” державного апарату пануючої класи в українським селянством конче потрібна, бо незадоволення селянства, коли воно виникає на тому чи иншому грунті (а воно може виникнути), буде сто разів небезпечнішим, офарбувавшись національною ідеологією. Національна ідеологія є для селянства чинником, величезного значіння.

Національна психологія — це вибухова сила, яка часом може стати революційною — це величезна вибухова сила. Згадаймо, як користувалась цим динамитом буржуазія в часи війни, коли вона мобілізувала величезну армію для захисту національних інтересів. Вона зуміла використати цей чинник в контр-революційному напрямкові. На Сході, в Індії сотні мілійонів повстало з національними гаслами. Там відбувається величезна боротьба. Національний рух, скерований проти імперіялізму — це страшенна вибухова сила, це революційний динамит. Завдання європейського пролетаріяту зуміти використати його.

Селянин, взагалі селянство, дрібнобуржуазне селянство — це багатомілійоновий фундамент, сипкий пісок, що може засмоктати. Але його можна втрамбувати, і тоді він буде твердим фундаментом. Коли ми не зуміємо підійти до селянства, вивчити селянина, його психологію, то ми можемо штовхнути його в другу Петлюрівщину. А друга Петлюрівщина була б в цей новий період, коли все є плановим, теж „плановою”. Ця друга Петлюрівщина мала би план у культурному відношенні в школі і в усіх галузях.

Український селянин кожне незадоволення помножуватиме на національний чинник і це доведе до Петлюрівщини, тоб-то до контр-революційного руху проти радянської диктатури. Але коли селянство відчує й зрозуміє, що комуністична партія й Радянська влада підходять з увагою до нього в національній справі, коли ми йому скажемо: „ми даємо тобі все, що можемо дати, ми хочемо допомогти тобі, відсталому братові, і передати тобі все, що можемо, всі містки, всі ступені, по яких ми йдемо до тієї ж самої мети. Ми хочемо піти, оскільки дозволяють наші сили, тобі назустріч, визнати і підтримати твою мову, мову, на якій ти балакаєш і яку ти розумієш; — і ця мова повинна бути мовою, на якій ти будеш приєднуватись до культури. У всіх державних установах, на залізницях і на пошті — скрізь тебе повинні розуміти на твоїй мові, говорити з тобою на твоїй мові”. Це селянин може зрозуміти й зрозуміє. Він зрозуміє, що коли ми не можемо дати йому трьохповерхових шкіл, то ми все ж зуміємо влаштувати такі школи, де його сини навчаться писати й читати на мові, зрозумілій батькові. Коли ми цього не зробимо, то селянство буде помножувати все своє незадоволення на національний фактор і поставить нам таку одмітку, що загрожуватиме скасуванням радянського режиму. Ось чому це є справа величезної ваги. Ця вибухова сила зараз у нас перебував в стані потенції.

Ми мусимо сказати, що національного питання ми ще не розвязали, як не розвязали ще жадного господарчого й культурного питання. Ми утворили лише державні передумови для розвязання національного питання, ми зруйнували національну каторгу, в’язницю. Володимир Ілліч каже: „мені замало національної рівноправности (це він каже нашим „великодержавцям” — я б їм показав!), мені замало рівноправности, її треба порушити на користь гноблених раніше, аби показати гнобленому — а в нього ж недовір’я багато, — що ми з ним, що ми захищаємо його інтереси”. Ми доведемо, що робітнича класа дбає про долю пригнічених народностей не загальними фразами, а ділом. Кажуть: „недосолиш — на столі, пересолиш — на спині”. В національному питанні треба сказати навпаки: „пвресолити” — це нічого, а „не досолити” — ризикувати спиною партії. Ось чому ми поставили національне питання в порядку денному і поставили це питання знов з огляду на нову епоху. Ось як треба розвязувати національне питання з погляду комуністичної революції.

До цього часу питання про федерацію було раніш неокресленим — і вкраїнці це знають. Тут впливала та сама психологія, що, мовляв, це період тягтиметься недовго. І як, колись, в часи Петра, де-які сектанти говорили: „навіщо потрібні нам сталі доми — ми ждемо христового повороту”, так і ми, як куля, випущена з рушниці Жовтня, сподівались, що революція буде йти концентричними колами, захоплюючи асе більші обшари. Потім прийшов НЕП з хазяйнуванням та иншими моментами, а потім виявилося, що НЕП тягтиметься. Отже, ми сказали, що потрібно переходити, коли не до кам’яних домів, то в усякому разі до більшої осілости. Виразом цього є державна постановка національного питання, утворення союзу республік. При чому, утворивши його, ми помітили, що органично такого апарату, за допомогою якого державний союз і партія змогли б у першу чергу правильно намацувати інтереси і потреби окремих націй, яко таких, ми не передбачили. Відсіля думка про радянську національну палату, яка дуже багатьох шокувала. Признаюсь — саме слово і мені трохи спочатку шибонуло в носі: спомини про дві палати зі старих поганеньких підручників державного права здалися неприємними. Але справа не в цьому. Тут є певна аналогія з ЦКК. Що таке ЦКК? Звичайно, це не панацея. Смішно було б і думати, що ми утворили орган, якай все зможе розвязати. Ні! Проте, це є новий орган, що правильніше й систематичніше перевіряє, що робиться в нашому державному апараті, в партії і в робітничій класі, для того, щоби правильно розвязувати всі стиглі питання, А що таке друга національна палата? Це орган створений, щоби систематичніше й планомірніше намацувати — де, які національні мозолі болять, як реагує на це певна національна група, де виспів час ужите тих чи инших заходів. Отож, таким апаратом всебічного промацування і є друга національна палата.

Розуміється, загальне керування національною політикою, як і всякою иншою, цілком залишиться в руках нашої партії, але сама партія розвязує ці питання не з себе самої. не шляхом звичайного напруження партійної думки. Партії для розвязання завдань потрібно нових складніших, досконаліших органів і більш систематичних планових методів.

Квітень 1923 року