Про Російську революцію

Роза Люксембурґ

I

Російська революція є найвеличнішим фактом світової війни. Її вибух, її небувалий радикалізм, її тривалий вплив якнайкраще доводять брехливість фраз, якими офіційна німецька соціял-демократія ретельно намагалась від самого початку ідеолоґічно прикрасити завойовницький похід німецького імперіялізму, — фраз про місію німецьких багнетів повалити російський царизм і звільнити пригноблені ним народи. Величезний розмах, якого набула революція в Росії, той глибокий вплив, який вона справила на всі клясові відносини, те, як вона оголила всі суспільно-економічні проблєми, як послідовно просунулась уперед від першої стадії буржуазної республіки до подальших фаз — причому повалення царату залишилось лише незначним епізодом, майже дрібничкою — все це як на долоні показує, що звільнення Росії є не наслідком війни та військової поразки царизму, не заслугою «німецьких багнетів у німецьких руках», як віщувала передовиця часопису «Neue Zeit» за редакцією Кауцького, а мало глибоке коріння у власній країні та внутрішньо повністю дозріло. Військова авантюра німецького імперіялізму під ідеолоґічним щитом німецької соціял-демократії не викликала революції в Росії, а навпаки: її спочатку тимчасово — після першого бурхливого підйому в 1911-1913 роках — перервала, а потім — після революційного вибуху — створила для неї найважчі, найбільш анормальні умови.

Такий перебіг подій є для кожного вдумливого спостерігача найпереконливішим спростуванням доктринерської теорії, що її Кауцький розділяє з партією урядових соціял-демократів, згідно з якою Росія, як економічно відстала, переважно аґрарна країна, буцімто ще не дозріла до соціяльної революції та диктатури пролєтаріяту. Це теорія, що вважає припустимою в Росії тільки буржуазну революцію, з чого випливає також і тактика коаліції в Росії соціялістів з буржуазними лібералами, є одночасно теорією опортуністичного крила в російському робітничому русі, так званих «меншовиків» під досвідченим керівництвом Аксельрода і Дана. Як російські, так і німецькі опортуністи цілком сходяться в цьому принциповому розумінні Російської революції, з якого само собою випливає ставлення до практичних питань тактики, з німецькими урядовими соціалістами: на думку всіх трьох, Російська революція мала б зупинитися на тій стадії, яку, за мітолоґічним тлумаченням німецької соціял-демократії, поставило собі за шляхетне завдання військове командування німецького імперіялізму — на повалення царату. Якщо ж вона вийшла за ці рамки, якщо вона поставила своїм завданням встановлення диктатури пролєтаріяту, то це, згідно з їхньою доктриною, просто помилка радикального крила російського робітничого руху, більшовиків, і всі труднощі, що спіткали революцію в її подальшому ході, всі заколоти, жертвою яких вона стала, зображуються саме як безпосередній результат цієї невиправної помилки. Теоретично ця доктрина, рекомендована як штампферівською «Vorwärts», так і Кауцьким в якості плода «марксистської думки», веде до ориґінального «марксистського» відкриття, що соціялістичний переворот є нібито національною, так би мовити, домашньою справою кожної сучасної держави окремо. Лише у формі красивої мрії чи абстрактної схеми може якійсь Кауцький докладно розписати всесвітні економічні зв’язки капіталу, що вони перетворюють всі сучасні країни у взаємозалежний орґанізм.

Російська революція — плід міжнародного розвитку та аґрарного питання — не може розв’язати ці питання в рамках буржуазного суспільства.

Практично ця доктрина веде до зняття з міжнародного — насамперед німецького — пролєтаріяту відповідальности за історію Російської революції, до заперечення міжнародних зв’язків цієї революції. Не незрілість Росії, а незрілість німецького пролєтаріяту для виконання історичних завдань довів перебіг війни та Російської революції, і підкреслити це з усією ясністю є першим завданням критичного розгляду Російської революції. Доля революції в Росії повністю залежала від міжнародних [подій]. Те, що більшовики зв’язували свою політику повністю із світовою революцією пролєтаріяту, саме і є блискучим свідченням їхньої політичної далекоглядности та принципової вірности сміливому курсу їхньої політики. В цьому помітна роля того величезного стрибка, що його зробив за останнє десятиліття капіталістичний розвиток. Революція 1905-1907 років знайшла лише слабкий відгук у Европі. Тому вона зупинилась на початковому етапі. Продовження і розв’язка були пов’язані з европейським розвитком.

Зрозуміло, що не некритична аполоґетика, а тільки ґрунтовна, вдумлива критика здатна розкрити багатства досвіду та уроків. Було б справді нерозсудливо уявляти, ніби за першого всесвітньо-історичного експерименту з диктатурою робітничої кляси, у немислимо важких, анормальних умовах (посеред світового полум’я та хаосу імперіялістичної бойні народів, в залізній петлі найреакційнішої військової держави Европи, за повної бездіяльности міжнародного пролєтаріяту), рішуче все, що робилось і трапилось у Росії, могло стати вершиною досконалости. Навпаки — елєментарні поняття про соціялістичну політику й уявлення про її необхідні історичні передумови змушують визнати, що в таких фатальних умовах навіть найбільший ідеалізм, найбільш безмежна революційна енерґія спроможні здійснити не демократію і соціялізм, а лише безсилі, спотворені їх спроби.

Зрозуміти це в усій сукупності взаємозв’язків і взаємодій — ось найперший обов’язок соціялістів усіх країн, адже лише на основі гіркого усвідомлення можна оцінити всю міру відповідальности міжнародного пролєтаріяту за долю російської революції. Разом з тим тільки так виявляється вирішальне значення згуртованих міжнародних дій пролєтарської революції, як основної умови, що без неї навіть найбільша сумлінність і найбільші жертви пролєтаріяту в окремо взятій країні неминуче повинні будуть заплутатися в клубку суперечностей і помилкових кроків.

Не може бути жодних сумнівів, що розумні голови на чолі Російської революції, що Лєнін і Троцький на своєму тернистому шляху, де на них чигали ріжного роду пастки, роблять великі вирішальні кроки, лише долаючи сильний внутрішній опір і найбільші внутрішні сумніви, і що вони самі нескінченно далекі від того, аби вбачати у всіх своїх діях і вчинках у киплячому казані подій, в жорстких лещатах обставин щось таке, що Інтернаціонал сприйме як взірець соціялістичної політики, гідний лише некритичного захоплення і палкого наслідування.

Так само помилково було би побоюватися, що критичне осмислення тих шляхів, якими досі йшла Російська революція, серйозно підірве авторитет і привабливість прикладу російських пролєтарів, що він єдиний здатний подолати фатальну інертність німецьких мас. Все зовсім не так. Пробудження революційної активности робітничої кляси Німеччини вже ніколи не можна досягнути завдяки чудодійним опікунським методам блаженних спогадів німецької соціял-демократії, сліпою вірою в незаплямований авторитет власних «інстанцій» чи «російського прикладу». Історична дієздатність німецького пролєтаріяту може народитися не шляхом створення революційного «ура»-настрою, а навпаки — тільки шляхом усвідомлення зі всією серйозністю всієї складности завдань, виходячи з політичної зрілости та духовної самостійности, з критичної здатности мас до прийняття рішень, яку німецька соціял-демократія систематично під самими ріжними приводами вбивала протягом десятиліть. Критичне осмислення Російської революції у всіх її історичних взаємозв’язках є кращою школою як для німецького, так і для міжнародного пролєтаріяту з огляду на завдання, що постають перед ними з сучасної ситуації.

II

Перший період Російської революції — від її вибуху в березні до Жовтневого перевороту — загалом точно у своєму ході відповідає схемі розвитку як Великої Анґлійської, так і Великої Французької революцій. Це типовий хід розвитку всякого першого великого ґенерального зіткнення революційних сил, що зародились у надрах буржуазного суспільства, з бастіонами старого суспільства.

Цей розвиток іде, природно, по висхідній лінії: від поміркованого початку до дедалі більшої радикалізації цілей і паралєльно цьому — від коаліції кляс і партій до єдиновладдя радикальної партії.

У перший момент, у березні 1917 року, на чолі революції стояли «кадети», себто ліберальна буржуазія. Загальний перший підйом революційної хвилі захопив всіх і вся: IV Дума, найреакційніший продукт найреакційнішого чотириклясного виборчого права, створеного державним переворотом, раптом перетворилась на орґан революції. Всі буржуазні партії, включно з націоналістичними правими, раптом утворили фаланґу проти абсолютизму. Він упав під першим натиском майже без боротьби, як відмерлий орґан, що його треба було лише зачепити, аби він відпав. Коротка спроба ліберальної буржуазії врятувати хоча б династію і трон теж провалилась через кілька годин. Стрімкий хід розвитку подолав за дні та години відстані, для яких Франції колись знадобились десятиліття. Він показав, що Росія реалізувала результати европейського розвитку за ціле століття, і перш за все те, що революція 1917 року була прямим продовженням революції 1905-1907 років, а не подарунком німецького «визволителя». Рух у березні 1917 року безпосередньо продовжив ту справу, що її було перервано десять років тому. Демократична республіка була готовим, внутрішньо дозрілим продуктом вже найпершого натиску революції.

Тепер, одначе, постало друге, важче завдання. Рушійною силою революції з першої її миті були маси міського пролєтаріяту. Проте, їхні вимоги не обмежувались політичною демократією, а були спрямовані на вирішення найнагальнішого питання міжнародної політики — негайного миру. Одночасно революція спиралася на салдатські маси, що вони також висунули вимогу негайного миру, та на селянські маси, які поставили на порядок денний аґрарне питання — цей центр, навколо котрого революція оберталась ще з 1905 року. Негайний мир і земля — ці дві цілі зумовили внутрішній розкол революційної фаланґи. Вимога негайного миру увійшла в найгостріше протиріччя з імперіялістичними прагненнями ліберальної буржуазії, речником якої був Мілюков; питання про землю було жупелом спочатку для иншого крила буржуазії — поміщиків, але потім, оскільки це було зазіханням взагалі на священну приватну власність, стало опудалом для всіх буржуазних кляс.

Так наступного дня після першої перемоги революції розгорнулась внутрішня боротьба в її лоні навколо двох центральних пунктів: мир і питання про землю. Ліберальна буржуазія почала тактику тяганини та зволікань. Трудящі маси, армія, селянство чимдалі наполегливіше підганяли. Немає жодних сумніві, що з питаннями про мир і про землю була пов’язана й доля самої політичної демократії та республіки. Буржуазні кляси, захоплені першою хвилею революції, дозволивши завести себе аж до визнання республіканської форми держави, невдовзі почали шукати шляхи для відступу та таємно орґанізовувати контрреволюцію. Похід козаків Калєдіна на Петербурґ ясно виявив цю тенденцію. Якби ця атака була успішною, було би вирішено долю не тільки питань про мир і про землю, але й демократії і самої республіки. Неминучими наслідками цього були б військова диктатура з терором проти пролєтаріяту, а потім і поворот до монархії.

Тут можна оцінити утопізм і, по суті, реакційність тактики, якою керувалися російські соціялісти кауцкіянського напряму — меншовики.

Просто-таки дивина спостерігати, як цей старанний чоловік[1] упродовж чотирьох років світової війни своєю невтомною письменницькою діяльністю спокійно і методично прориває в соціялізмі одну теоретичну дірку за одною, після чого соціялізм виглядає як решето — жодного вцілілого місця. Некритична байдужість, з якою його почет спостерігає за цією старанною працею свого офіційного теоретика і, не зморгнувши оком, ковтає все нові його відкриття, можна порівняти лише з тією незворушністю, з якою почет Шайдемана і Ко спостерігає за тим, як ці останні на практиці крок за кроком дірявлять соціялізм. Насправді ці обидва зайняття цілком доповнюють одне одне, і Кауцький, офіційний страж марксистського храму, з початку війни робить в теорії те саме, що шайдеманівці на практиці: 1) Інтернаціонал — інструмент миру; 2) роззброєння і Ліґа Націй, націоналізм; нарешті демократія, а не соціялізм.

Вхопившись за фікцію про буржуазний характер Російської революції — оскільки, мовляв, Росія ще не дозріла для соціяльної революції — вони[2] відчайдушно чіплялись за коаліцію з буржуазними лібералами, себто за насильницьке сполучення тих елєментів, які, розламані природним внутрішнім ходом революційного розвитку, опинились у гострому протистоянні один з одним. Аксельрод і Дан хотіли будь-що співпрацювати з тими клясами і партіями, з боку яких революції та її першому здобутку, демократії, загрожували найбільші небезпеки.

У цій ситуації саме більшовицькому напрямку належить історична заслуга, що він від самого початку проголосив і провадив із залізною послідовністю ту тактику, що вона одна лише могла врятувати демократію і рухати революцію вперед. «Вся влада виключно до рук робітничих і селянських мас, до рук Рад» — дійсно таким був єдиний вихід із скрутного становища, в якому опинилась революція, таким був удар мечем, що він розрубав гордіїв вузол, вивів революцію з вузької тіснини і розкрив перед нею вільну рівнину для безперешкодного подальшого розгортання.

Партія Лєніна була, отже, єдиною в Росії, що зрозуміла в цей перший період революції її справжні інтереси, ця партія була її рушійним елєментом і в цьому сенсі єдиною партією, яка просувала дійсно соціялістичну політику.

Цим пояснюється також, чому більшовики — на початку революції меншість, яку з усіх боків цькували, ганьбили і звідусіль гнали, — в найкоротший термін стали на чолі революції і зібрали під своїми прапорами всі дійсно народні маси: міський пролєтаріят, армію, селянство, а також революційні елєменти демократії, ліве крило соціялістів-революціонерів.

Реальна ситуація Російської революції за кілька місяців поставила перед вибором: перемога контрреволюції або диктатура пролєтаріяту, Каледін або Лєнін. Таким було об’єктивне становище, яке складається дуже швидко в будь-якої революції, коли проходить перше сп’яніння, і яке в Росії виросло з конкретних невідкладних питань про мир і землю, що для них не було вирішення в рямцях «буржуазної» революції.

Російська революція лише підтвердила цим основний урок будь-якої великої революції, чий життєвий закон говорить: або вона повинна дуже швидко та рішуче рушити вперед, ламаючи залізною рукою всі перешкоди і висуваючи чимдалі більш далекосяжні цілі, або вона буде дуже скоро відкинута назад, за свій слабкий вихідний пункт, і придушена контр-революцією. Зупинятися, дрібцювати на одному місці, обмежуватися першою-ліпшою досягнутою метою революція не може. І той, хто намагається перенести мудроту для домашнього вжитку з парляментських воєн мишей і жаб на революційну тактику, доводить лише, що йому так само є чужими психолоґія, життєвий закон самої революції, як і весь історичний досвід, що вони для нього є книгою за сімома печатями.

Хід Анґлійської революції з її вибухом 1642 року. Як лоґіка подій привела до того, що спочатку слабкі коливання пресвітеріян, боязка війна проти армії роялістів, в якій пресвітеріянські ватажки навмисно уникали вирішального бою й перемоги над Карлом I, зробили невідворотною необхідністю те, щоб індепенденти вигнали їх з парляменту й самі захопили владу. Так само далі всередині війська індепендентів нижча дрібнобуржуазна маса салдатів, лєвеллєри Лільбьорна, була ударною силою всього індепендентського руху, і врешті-решт пролєтарські елєменти салдатської маси, котрі знайшли в русі диґґерів своє вираження, стали в свою чергу «закваскою» демократичної партії.

Без духовного впливу революційних пролєтарських елєментів на салдатську масу, без тиску демократичної салдатської маси на буржуазний верхній шар партії індепендентів справа би не дійшла ані до «чистки» Довгого парляменту від пресвітеріян, ані до переможного закінчення війни з армією кавалерів і з шотляндцями, ані до суду над Карлом I і його страти, ані до скасування палати лордів і проголошення республіки.

Як було у Великій Французькій революції? Захоплення влади якобінцями виявилось тут після чотирирічної боротьби єдиним способом врятувати завоювання революції, здійснити республіку, розтрощити февдалізм, орґанізувати революційну оборону як проти внутрішніх, так і проти зовнішніх ворогів, придушити змови контрреволюції, поширити революційну хвилю з Франції на всю Европу.

Кауцький і його російські однодумці, які хотіли, аби Російська революція зберегла «буржуазний характер» своєї першої фази, є подобою тих німецьких й анґлійських лібералів минулого століття, які розріжняли у Великій Французькій революції два етапи: «хороша» революція першого, жирондистського етапу та «погана», починаючи від якобінського перевороту. З точки зору ліберального поверхневого розуміння історії ніяк не збагнути, що без перевороту «крайніх» якобінців уламки революції поховали б під собою навіть перші боязкі та половинчасті завоювання жирондистського етапу, що справжньою альтернативою якобінській диктатурі, що вона була створена залізним ходом історичного розвитку 1793 року, була не «помірна» демократія, а реставрація Бурбонів! «Золотого середнього шляху» не вдається зберегти в жодній революції; її природний закон вимагає швидкого рішення: або локомотив на всіх парах рухається вверх по історичному підйому до його крайньої точки, або він відкочується під власною вагою назад, у прірву, нещадно тягнучи за собою в прірву тих, хто своїми слабкими силами намагається втримати його на півдорозі.

Цим пояснюється те, що в кожній революції лише та партія здатна захопити керівництво та владу, котра має мужність висунути радикальне гасло та усвідомити всі наслідки цього. Цим пояснюється жалюгідна роля російських меншовиків — цих Дана, Церетелі та инших, які спочатку користувались надзвичайним впливом у масах, а після тривалих коливань з боку в бік, коли вони руками й ногами відштовхувалися від влади та відповідальности, були безславно зметені зі сцени.

Партія Лєніна була єдиною, яка зрозуміла завдання і обов’язок справжньої революційної партії, забезпечивши за допомогою гасла «Вся влада до рук пролєтаріяту і селянства!» дальший поступ революції.

Так більшовики розв’язали те славетне питання про «більшість народу», яке з давніх-давен тяжіє над німецькою соціял-демократією наче нічний кошмар. Як справжні вихованці парляментського кретинізму, вони просто переносять на революцію доморощену премудрість з парляментської дитячої кімнати: аби щось здійснити, треба спочатку мати більшість. Значить, і в революції: спершу ми станемо «більшістю». Справжня ж діялєктика революцій ставить цю парляментську премудрість кротів на голову — шлях пролягає не через більшість до революційної тактики, а через революційну тактику до більшости. Лише партія, що вміє керувати, себто вести вперед, завойовує прибічників під час штурму. Рішучість, з якою Лєнін і товариші у вирішальний момент висунули єдине здатне вести вперед гасло «Вся влада в руки пролєтаріяту і селянства!», майже за одну ніч перетворила їх з переслідуваної, зацяцькованої меншости, що її вожді, подібно до Марату, змушені були ховатися по підвалах, на абсолютних господарів становища.

Більшовики ціллю захоплення ними влади негайно висунули найповнішу та послідовно революційну проґраму: не захист буржуазної демократії, а диктатура пролєтаріяту заради здійснення соціялізму. Їх безсмертна історична заслуга полягає в тім, що вони вперше проголосили кінцеву мету побудови соціялізму своєю безпосередньою проґрамою практичної політики.

Лєнін, Троцький і товариші уповні проявили мужність, рішучість, революційну далекоглядність і послідовність — все те, на що тільки здатна партія в історичний час. Революційна честь і здатність до дії, які втратила соціял-демократія Заходу, уособлені у більшовиках. Їх Жовтневе повстання стало не тільки фактичним порятунком Російської революції, а й порятунком чести міжнародного соціялізму.

III

Більшовики є історичними нащадками анґлійських лєвеллєрів і французьких якобінців. Але конкретне завдання, яке випало їм в Російській революції після взяття влади, було незрівнянно важчим за завдання їх історичних попередників.[3] Звичайно, гасло безпосереднього, негайного захоплення і розподілу землі селянами було найкоротшою, найпростішою, найбільш ляпідарною формулою задля досягнення подвійної мети: зруйнувати велике землеволодіння та якомога швидше прив’язати селян до революційного уряду. Як політичний захід, спрямований на зміцнення пролєтарсько-соціялістич-ного уряду, це була чудова тактика. Але вона, на жаль, мала два боки, і зворотний бік полягав у тому, що безпосереднє захоплення землі селянами не мало нічого спільного із соціялістичним господарюванням.

Соціялістичне перетворення економічних відносин в аґрарній області випливає з двох умов. Передусім націоналізація саме крупних землеволодінь, як технічно проґресивної концентрації аґрарних продукційних засобів і метод, що вона одна спроможна служити вихідним пунктом соціялістичного господарювання на селі. Природно, не треба забирати у дрібного селянина його парцелу — можна спокійно надати йому можливість спочатку добровільно переконатися в перевагах суспільного виробництва, потім ступити на шлях кооперативного об’єднання і, нарешті, долучитися до єдиного суспільного виробництва; зрозуміло, що всяка соціялістична господарська реформа на селі має починатися з великого і середнього землеволодіння. Вона перш за все повинна передати право власности нації, що за соціялістичного уряду рівнозначно, якщо дозволите, державі, бо тільки це забезпечить можливість орґанізувати сільськогосподарське виробництво на загальних взаємопов’язаних соціялістичних засадах.

Друга передумова такого перетворення, це — подолання відділення сільського господарства від промисловости, цієї характерної риси буржуазного суспільства, що вона має поступитися місцем взаємопроникненню та злиттю обох, загальній орґанізації як аґрарного, так і промислового виробництва на спільних засадах. Не залежно від того, яким в окремих випадках може бути практичне керування господарством — міською громадою, як пропонують деякі, чи з державного центру, у будь-якому разі передумовою є проведення єдиної для всіх, скерованої з центру реформи, а її передумовою — націоналізація землі. Націоналізація великого і середнього землеволодіння, об’єднання промисловости та сільського господарства — два принципові пункти будь-якої соціялістичної економічної реформи, без якої соціялізм неможливий.

Що Радянський уряд Росії не здійснив ці величезні реформи — хто наважиться докоряти йому в цьому! Було би поганим жартом вимагати або чекати від Лєніна та товаришів, що вони за короткий час свого правління у бурхливому вирі внутрішньої та зовнішньої боротьби, затиснуті незліченними ворогами та опором з усіх боків, змогли б розв’язати чи хоча б взятися за розв’язання одного з найважчих завдань, можна навіть сміливо казати про найважче завдання соціялістичного перетворення! Ми самі на Заході, як колись ми прийдемо до влади, у найсприятливіших обставинах зламаємо собі не одного зуба цим твердим горішком, поки впораємося хоча б із найпростішою з тисяч найскладніших труднощів цього ґіґантського завдання!

Будь-який соціялістичний уряд, прийшовши до влади, має у будь-якому разі зробити одне: вжити заходів, спрямованих на створення основних передумов для проведення пізнішої соціялістичної реформи аґрарних відносин, він має щонайменше уникнути всього, що стане на заваді цим заходам.

Гасло ж, висунуте більшовиками, — «Негайне захоплення і розподіл землі селянами» — змушує діяти у зовсім протилежному напрямку. Це захід не тільки не соціялістичний, але він відрізає шлях до перетворення аґрарних відносин в соціялістичному дусі, оскільки зводить перед ним нездоланні перешкоди.

Захоплення землі селянами у відповідь на коротке, ляпідарне гасло Лєніна та його друзів — «Йдіть і беріть землю», — призвело просто до раптового хаотичного перетворення поміщицької земельної власности на селянську власність. Створене є не громадською власністю, а новою приватною власністю, точніше — поділом великих економій на середні та дрібні господарства, проґресивного великого виробництва — на примітивні дрібні підприємства, що вони працюють технічним знаряддями часів фараонів. Крім того, цей захід і хаотичний, чисто самовільний спосіб його проведення не тільки не усунув, а лише загострив відносини власности на селі. Хоча більшовики закликали селян створювати селянські комітети, щоб перетворити захоплення панських маєтків на якусь колєктивну дію, очевидно, що така загальна порада не могла нічого змінити в реальній практиці і в реальному співвідношенні сил на селі. З комітетами або без них, багаті селяни й кулаки, що становили сільську буржуазію, в руках якої в кожному російському селі було зосереджено реальну місцеву владу, отримали з аґрарної революції найбільший зиск. Не важко вирахувати, що внаслідок розподілу землі соціяльну й економічну нерівність всередині селянства не було зліквідовано, а посилилась, що клясові суперечності на селі загострились. Ці зрушення у співвідношенні сил відбулись зовсім не на користь пролєтарських і соціялістичних інтересів.

Слова Лєніна про необхідність централізації в промисловості, націоналізації банків, торгівлі та промисловости. Чому не землі? Тут, навпаки, децентралізація і приватна власність.

Лєнінова власна аґрарна проґрама перед революцією була иншою. Гасло запозичено у неодноразово висміяних соціялістів-революціонерів або, точніше, у стихійного селянського руху.

Щоби побудувати аґрарні відносини на соціялістичних засадах, Радянський уряд намагається тепер створити сільські комуни з пролєтарів, головним чином з міських безробітних елєментів. Але неважко вгадати наперед, що результати цих зусиль будуть мізерно малими в порівнянні з усім обсягом аґрарних відносин і що на них не можна буде навіть взагалі спиратися при оцінці питання.[4] (Після того, як подрібнили великі маєтки — найсприятливіший вихідний пункт для соціялістичного господарювання, — тепер намагаються створити з них комуністично-зразкові підприємства.) За наявних умов ці комуни можуть претендувати лише на ролю експерименту, а не всеосяжну соціяльну реформу.

До того соціялістична реформа на селі наштовхнулась би хіба що на опір невеличкої касти великих землевласників — шляхти та капіталістів, а також невеличкої меншости багатої сільської буржуазії, що їх експропріяція народними масами була б дитячою забавкою. Тепер, після «захоплення власности», ворогом будь-якого соціялістичного усуспільнення сільського господарства виступає надзвичайно збільшена й зміцніла маса маєтного селянства, яке зубами і нігтями захищатиме свою щойно отриману власність від всіх соціялістичних замахів. Тепер питання майбутньої соціялізації сільського господарства, а отже взагалі виробництва в Росії, перетворилося на питанням протистояння й боротьби між міським пролєтаріятом і селянськими масами. Наскільки загострилося протистояння вже зараз, показує бойкот селянами міст, яким вони не дають харчів, щоби спекулювати ними точно так само, як прусські юнкери. Французький парцельний селянин став хоробрим захисником Великої Французької революції, що вона віддала йому конфісковану землю еміґрантів. Він як наполеонівський салдат приніс перемоги прапору Франції, пройшов всю Европу та в одній країні за иншою розгромив февдалізм. Лєнін і його друзі могли сподіватися на подібний вплив свого аґрарного гасла. Проте російський селянин, прибравши до своїх рук власність на землю, і уві сні не думає захищати Росію і революцію, якій зобов’язаний землею. Він вчепився у свою нову власність і віддав революцію її ворогам, державу покинув на розорення, міське населення прирік на голод.

Лєнінська аґрарна реформа створила на селі нову потужну верству ворогів соціялізму, чий опір яких буде набагато більш небезпечним і наполегливим, ніж був опір поміщицької шляхти.

У тому, що військова поразка перетворилась на крах і розпад Росії, частково повинні й більшовики. Об’єктивну складність становища більшовики великою мірою самі загострили своїм гаслом, яке поставили в основу своєї політики, так званим правом націй на самовизначення або тим, що насправді ховалось за цією фразою, — державним розвалом Росії. Знову і знову проголошувана з доктринерським завзяттям формула про право ріжних національностей Російської імперії самостійно визначати свої долю «аж до державного відокремлення від Росії» була особливо бойовим гаслом Лєніна і товаришів часів їхньої опозиції до війни Мілюкова і Кєрєнського, вона стала віссю їх внутрішньої політики після Жовтневого перевороту, вона лягла в основу плятформи більшовиків у Брест-Литовську, їх єдиною зброєю, яку вони могли протиставити позиції сили німецького імперіялізму.

Вражають насамперед та завзятість і жорстка послідовність, з якою Лєнін і товариші трималися за це гасло, що воно різко суперечить їх зазвичай яскраво вираженому централізму політики, так само як і їх відношенню до инших демократичних принципів. У той час, як до Установчих зборів, загального виборчого права, свободи друку та зборів, коротше, до всього апарату основних демократичних свобод для народних мас, що утворюють в сукупності «право на самовизначення» в самій Росії, вони поставились із холодним презирством, вони носились із правом націй на самовизначення, наче з клейнодами демократичної політики, перед якими мають мовчати всі практичні заперечення реальної критики. У той час, як народні вибори до Російських Установчих зборів — народне голосування на основі найдемократичнішого в світі виборчого права й при повній свободі у народній республіці — їм жодною мірою не імпонували, і вони через вельми тверезі критичні міркування просто оголосили їх результати недійсними, в Бресті вони обстоювали «народне голосування» чужих Росії націй стосовно їх державної приналежности як справжній оплот всякої свободи і демократії, непідробну квінтесенцію народної волі, вищу, вирішальну інстанцію в питанні політичної долі націй.

Протиріччя, що тут наявне, тим менше можна зрозуміти, що за демократичних форм політичного життя в кожній країні, як ми це далі побачимо, йдеться дійсно про надзвичайно цінні, навіть невід’ємні основи соціялістичної політики, тоді як горезвісне «право націй на самовизначення», це ніщо инше, як порожня дрібнобуржуазна фразеолоґія і махлярство.

Справді, що має означати це право? Абетка соціялістичної політики полягає в тому, що вона бореться проти всякого виду пригноблення, в тому числі однієї нації иншою.

Якщо, попри все, зазвичай настільки тверезі й критичні політики, як Лєнін і Троцький з їхніми друзями, іронічно стенають плечима з приводу будь-якої утопічної фразеолоґії, такої як роззброєння, Ліґа Націй тощо, цього разу точно таку порожню фразу буквально перетворюють на свого коника, то це сталось, як нам здається, через своєрідну опортуністичну політику. Лєнін і товариші, вочевидь, розраховували на те, що не істнує надійнішого засобу прив’язати чисельні чужі національності всередині Російської імперії до справи революції, до справи соціялістичного пролєтаріяту, ніж забезпечити їм від імені революції і соціялізму найширшу, необмежену свободу вирішувати власну долю. Це аналоґічно політиці більшовиків щодо російських селян, де гасло прямого захоплення панських маєтків мало вгамувати їх земельний голод і у такий спосіб прив’язати до прапора революції і пролєтарського уряду. На жаль, в обох випадках розрахунок абсолютно не виправдався. Поки Лєнін і товариші, очевидно, очікували, що вони як захисники національної свободи «аж до державного відокремлення» зроблять Фінляндію, Україну, Польщу, Литву, Балтійські країни, кавказців тощо вірними союзниками Російської революції, ми спостерігали зворотнє: одна за одною ці «нації» використовували щойно даровану свободу для того, аби як смертельні вороги Російської революції вступити в союз із німецьким імперіялізмом і під його захистом понести прапор контрреволюції в саму Росію. Інтермедія з Україною в Бресті, що зумовила вирішальний поворот у цих переговорах і у всьому внутрішньому і зовнішньополітичному становищі більшовиків, є зразком. Поведінка Фінляндії, Польщі, Литви, Балтійських країн, націй Кавказу найпереконливіше доводить, що перед нами не винятки, а типове явище.

Звичайно, у всіх цих випадках таку реакційну політику в дійсності проводили не «нації», а лише буржуазні та дрібнобуржуазні кляси, які всупереч власним пролєтарським масам перетворюють «право на національне самовизначення» на інструмент своєї контрреволюційної клясової політики. Але — і це найсуттєвіше в цьому питанні — саме в цьому полягає утопічно-дрібнобуржуазний характер цієї націоналістичної фрази, що вона в жорстокій дійсності клясового суспільства, особливо підчас крайнього загострення клясових протиріч, перетворюється просто на засіб буржуазного клясового панування. Більшовики, завдавши величезної шкоди собі й революції, вивчили, що саме за панування капіталізму не може бути самовизначення «нації», що в клясовому суспільстві кожна кляса нації прагне «самовизначитися» у свій спосіб, що для буржуазних кляс інтереси національної свободи поступаються першим місцем інтересами клясового панування. Фінська буржуазія й українська дрібна буржуазія були цілком одностайні, вважаючи німецький деспотизм кращим за національну свободу, якщо остання обов’язково пов’язана з небезпекою «більшовизму».

Надія перетворити ці реальні відносини кляс на їх протилежність за допомогою «народних голосувань», навколо яких все відбувалось у Бресті, віра, що революційні народні маси висловляться за возз’єднання з Російською революцією, були, якщо на це всерйоз розраховували Лєнін і Троцький, незрозумілим оптимізмом, а якщо це мало стати лише тактичним прийомом — рапірою в дуелі з німецькою політикою сили, то це було небезпечною грою з вогнем. Навіть і без німецької військової окупації горезвісне «народне голосування», якби до нього дійшло в окраїнних країнах, беручи до уваги духовний настрій селянських мас і широких верств ще байдужих пролєтарів, реакційну спрямованість дрібної буржуазії і тисячі засобів впливу буржуазії на голосування, ймовірно всюди дало б той результат, від якого більшовикам було б мало радости. Адже в справах цих народних голосувань з національного питання можна вважати загальним правилом, що панівні кляси знають, як їх не допустити, коли ці голосування не відповідають їхнім намірам, а якщо голосування таки відбуваються, то вони знають, яким робом і в який спосіб можна вплинути на їх результати так, щоб ми не змогли встановити соціялізм за допомогою народних голосувань.

Те, що питання національних прагнень і особливих тенденції взагалі опинилося в центрі революційної боротьби, а Брестським миром було навіть висунуте на перший плян і перетворене на гасло соціялістичної та революційної політики, викликало велике сум’яття в лавах соціялістів і похитнуло позиції пролєтаріяту саме на околицях. У Фінляндії соціялістичний пролєтаріят, поки він вів боротьбу як частина єдиної російської революційної фаланґи, вже здобув панівне становище: він мав більшість у ландтазі, в армії, він прирік буржуазію на повне безсилля і був господарем становища в країні. Російська України була на початку століття, ще до винаходу дурниць про «український націоналізм» з «карбованцями» і «універсалами», до номера Лєніна із «самостійною Україною», цитаделлю російського революційного руху. Звідти — з Ростова, Одеси, з Донбасу — виливались перші потоки революційної лави (вже в 1902-1904 роках), що перетворили весь південь Росії на море вогню і підготували вибух 1905 року; те ж повторилось і в сучасній революції, для якої південноросійський пролєтаріят постачав добірні підрозділи пролєтарської фаланґи. Польща й Балтійські країни були в 1905 році найпотужнішими та найнадійнішими вогнищами революції, де соціялістичний пролєтаріят грав видатну ролю.

Як так сталося, що у всіх цих країнах раптом тріюмфує контрреволюція? Саме націоналістичний рух призвів до того, що пролєтаріят відірвався від Росії, заціпенів й інертно рушив за національною буржуазією окраїн. Замість в дусі суто інтернаціональної клясової політики, яку більшовики зазвичай здійснювали, намагатися якнайтісніше згуртувати революційні сили на всіх теренах імперії, зубами і кігтями захищати цілісність Російської імперії як території революції, протиставити, як вищий заповіт політики, згуртованість і неподільність пролєтарів усіх націй в сфері Російської революції будь-яким націоналістичним самостійницьким прагненням, більшовики гучною націоналістичною фразеолоґією про «право націй на самовизначення аж до державного відокремлення» дали буржуазії всіх околиць найбажаніший, найблискучіший привід, просто-таки прапор для її контрреволюційних прагнень. Замість застерегти пролєтарів окраїн від будь-якого сепаратизму як чисто буржуазної пастки і в зародку придушити сепаратистські прагнення залізною рукою, а її застосування в цьому випадку відповідало б справжньому змісту та духу пролєтарської диктатури, вони, навпаки, викликали своїм гаслом смуту серед мас всіх околиць і відкрили простір для демаґоґії буржуазних кляс. Вони таким сприянням націоналізму самі викликали, підготували розпад Росії і цим вклали в руку власних ворогів ніж, який ті мали намір встромити Російської революції у саме серце.

Звичайно, без допомоги німецького імперіялізму, без «німецьких багнетів в німецьких руках», про які писав Кауцький у «Neue Zeit», Любинські й инші негідники в Україні, Еріхи та Маннергейми у Фінляндії, балтійські барони ніколи б не впоралися б із соціялістичними пролєтарськими масами своїх країн. Але національний сепаратизм був троянським конем, в якому німецькі «товариші» з багнетами в руках проникли в усі ці країни. Реальні клясові суперечності та співвідношення військових сил призвели до німецької інтервенції. Але більшовики поставили ідеолоґію, що вона замаскувала цей похід контрреволюції, посилила позиції буржуазії та послабила позиції пролєтаріяту. Найкращий доказ, це — Україна, якій судилося відіграти таку фатальну ролю в історії Російської революції. Український націоналізм у Росії був зовсім иншим, ніж, скажімо, чеський, польський чи фінський, не більш ніж просто примхою, кривлянням кількох десятків дрібнобуржуазних інтеліґентиків, без будь-яких коренів в економічних, політичних чи духовних відносинах країни, без будь-якої історичної традиції, бо Україна ніколи не була ні нацією, ні державою, без будь-якої національної культури, за винятком реакційно-романтичних віршів Шевченка. Точно так, якби одного чудового ранку жителі Вассерканте слідом за Фріцем Ройтером захотіли утворити нову нижньонімецьку націю й заснувати самостійну державу! І цей сміховинний жарт пари університетських професорів і студентів Лєнін і товариші роздмухали своєю доктринерською аґітацією «права на самовизначення аж до тощо» штучно в політичний чинник. Тому, що спочатку було лише жартом, вони надали значимість, аж поки цей жарт не перетворився на цілковиту серйозність, проте не на серйозний національний рух, що він, як і раніше, не має жодного коріння, а на вивіску і стяг для збору контрреволюції! З цієї мильної бульбашки в Бресті вилізли німецькі багнети.

Ці фрази іноді мають дуже реальне значення в історії клясової боротьби. Такою вже є фатальна доля соціялізму в нинішній світовій війні — давати ідеолоґічні приводи для контрреволюційної політики. Німецька соціял-демократія поспішила після вибуху війни прикрити ідеолоґічним щитом з покиді марксизму розбійницький похід німецького імперіялізму, проголосивши його визвольним походом проти російського царату, про який мріяли наші вчителі. На долю антиподів урядових соціялістів, більшовиків, випало лити воду на млин контрреволюції і тим створити ідеолоґію не тільки для придушення самої Російської революції, але також для ліквідації всієї світової війни за пляном, створеним контрреволюцією. Маємо всі підстави, щоби ґрунтовно розглядати політику більшовиків саме під цим кутом. «Право націй на самовизначення» в купі з Ліґою Націй і роззброєнням з милости Вілсона становлять бойовий клич, під яким відбудеться майбутнє зіткнення міжнародного соціялізму з буржуазним світом. Сьогодні очевидно, що фраза про самовизначення і національний рух загалом, що він є тепер найбільшою небезпекою для міжнародного соціялізму, знайшли надзвичайну силу саме внаслідок Російської революції і переговорів у Бресті. Нам доведеться зайнятися детальніше цією плятформою. Траґічна роля у Російській революції цієї фразеолоґії, що в її шипах заплутались і були пораненими більшовики, має стати застережливим прикладом для міжнародного пролєтаріяту.

За всім цим настав диктат Німеччині. Від Брестського миру до «Додаткової угоди»! 200 заручників у Москві. Внаслідок цього становища постали терор і придушення демократії.

IV

Ми хочемо розглянути це ближче на декількох прикладах.

Визначну ролю у політиці більшовиків відіграв відомий розпуск Установчих зборів у листопаді 1917 року[5]. Цей захід визначив їхню подальшу позицію, він став до певної міри поворотним пунктом в їхній тактиці. Факт, що Лєнін і товариші до своєї Жовтневої перемоги палко вимагали скликання Установчих зборів, що саме політика зволікань у цьому питанні уряду Кєрєнського була одним із пунктів звинувачення більшовиками цього уряду та давала їм привід для найрізкіших нападок. І Троцький у своїй цікавій брошурі «Від Жовтневої революції до Брестського миру» також каже, що більшовики Жовтневий переворот «представляли порятунком для Установчих зборів, так само як і для революції взагалі». «І коли ми говорили, — продовжує він, — що вхід до Установчих зборів проходить не через передпарлямент Церетелі, а через захоплення влади Радами, ми були цілком щирі»[6].

І от після цих заяв перший крок Лєніна після Жовтневої революції — розгін тих самих Установчих зборів, вхід до яких вона мала б відкрити. Які причини могли стати вирішальними для такої разючої переміни? Троцький докладно розповідає про це у згаданій брошурі, і ми хочемо викласти тут його арґументи:[7]

Все це чудово і дуже переконливо. Проте залишається лише дивуватися тому, що такі розумні люди, як Лєнін і Троцький, не дійшли до висновку, що випливає з зазначених фактів. Оскільки вибори до Установчих зборів відбулися задовго до вирішального поворотного моменту, до Жовтневого перевороту, і його склад відображав картину давнього минулого, а не нової ситуації, то напрошувався висновок: розпустивши ці застарілі, мертвонароджені Установчі збори, негайно оголосити про вибори нових Установчих зборів! Вони не хотіли і не могли довірити долі революції зборам, що відображали вчорашню Росію Кєрєнського, період коливань і коаліції з буржуазією. Тоді тільки залишалося негайно скликати замість цих зборів, що вийшли з оновленої Росії, яка зробила кроки вперед.

Замість цього Троцький із специфічної неспроможности скликаних у жовтні[8] Установчих зборів робить висновок про непотрібність Установчих зборів взагалі, навіть робить висновок про недієздатність підчас революції взагалі будь-якого народного представництва, побудованого на основі загальних народних виборів.

«Завдяки відкритій безпосередній боротьбі за владу трудящі маси протягом короткого часу здобувають багатий політичний досвід і швидко піднімаються сходинками свого розвитку. Великоваговий механізм демократичних установ щоменше встигає за цією еволюцією, щобільшою є країна і щоменш досконалим є її технічний апарат.»[9]

Тут йдеться вже взагалі про «механізм демократичних установ». На противагу цьому слід насамперед підкреслити, що в цій оцінці представницьких установ висловлено дещо схематичну, жорстку точку зору, що вона вочевидь суперечить історичному досвіду всіх революційних епох. За теорією Троцького, кожні обрані збори відображають раз і назавжди духовний стан, політичну зрілість і настрій його виборців тільки тієї хвилі, коли вони підійшли до урни для голосування. Відтак, демократична установа завжди є відображенням мас у день виборів, подібно до того, як в атласі зоряного неба Гершеля небесні тіла показано нам не такими, якими вони є тоді, коли ми їх спостерігаємо, а якими вони були тієї хвилі, коли з неозорої далечини посилали на Землю свої світлові сиґнали. Тут заперечується будь-який живий духовний зв’язок між колись обраними і виборцями, будь-яка тривала взаємодія між ними.

Як сильно суперечить цьому весь історичний досвід! Він показує нам, навпаки, що живі флюїди народних настроїв постійно омивають представницькі орґани, проникають у них, направляють їх. Інакше чи можливо б було бачити іноді в якомусь буржуазному парляменті найчудесніші фортелі «народних представників», раптом осяяних новим «духом», які видають зовсім несподівані звуки, бачити, як найбільш висохлі мумії іноді поводяться по-юнацькому, а ріжні шайдеманівці несподівано витягують з своїх грудей революційний тон, коли приходить час і заворушення охоплюють фабрики, майстерні та вулиці?

І цей постійний живий вплив настрою й політичної зрілости мас на виборчі установи має саме підчас революції поступатися сухій схемі партійних вивісок і виборчих списків? Геть навпаки! Саме революція створює своїм палаючим жаром ту тонку, сприйнятливу політичну атмосферу, що аж вібрує, в якій хвилі народного настрою, пульсація народного життя миттєво найчудеснішим чином впливають на представницькі установи. Саме на цьому завжди ґрунтуються відомі ефектні сцени початкових стадій всіх революцій, коли старі реакційні або вельми помірковані, обрані за старих режимів на основі обмеженого виборчого права парляменти раптом стають героїчними виразниками перевороту, штурму і натиску. Клясичний приклад тому — відомий «Довгий парлямент» в Анґлії, обраний і зібраний 1642 року, який засідав сім років і всередині якого знайшли свій відбиток всі зміни-переміни народного настрою, політичної зрілости, клясового розколу, піднесення революції до її вершини, від первісних дріб’язкових сварок з короною, коли спікер мав стояти навколішки, до скасування палати лордів, страти Карла і проголошення республіки.

І хіба не таке саме дивне перетворення відбулось у Ґенеральних штатах Франції, в цензовому парляменті Луї-Філіпа та — і цей останній, найдивовижніший приклад не є настільки далеким від Троцького — в IV Державній думі, котру, обрану рятівного року 1909[10] в умовах найжорстокішого пануванні контрреволюції, раптово охопила в лютому 1917 року пристрасть пізнього кохання до перевороту, і вона стала початком революції?

Все це доводить, що «великоваговий механізм демократичних установ …» має потужний корективний елємент в безпосередньому живому русі мас, в їх безперервному тиску. І щобільш демократичнішою є установа, щобільш жвавою та сильною є пульсація політичного життя мас, тим безпосереднішим і точнішим є вплив — попри жорсткі партійні вивіски, застарілі виборчі списки тощо. Зрозуміло, що кожна демократична установа має свої обмеження і недоліки, як і всі инші людські інститути. Тільки цілющий засіб, знайдений Троцьким і Лєніним, а саме усунення демократії взагалі, гірший за той недуг, який він має вилікувати: він знищує саме те живе джерело, черпаючи з якого тільки й можна виправити всі вроджені вади громадських установ. Активне, безперешкодне, енерґійне політичне життя найширших народних мас.

Візьмімо ще один пречудовий приклад: розроблене Радянським урядом виборче право. Не повністю зрозуміло, яке цьому виборчому праву надано практичне значення. З критики Троцьким і Лєніним демократичних установ випливає, що вони принципово відкидають народні представництва на основі загальних виборів і хочуть спиратися тільки на Ради. Неясно, навіщо тоді взагалі розробляти загальне виборче право. Нам також не відомо, щоб це виборче право якимось чином діяло; нічого не чутно і про вибори на його основі до будь-якого народного представництва. Найімовірніше припустити, що воно залишилось всього лише продуктом теорії, виробленим, так би мовити, із зеленого сукна, але в такому вигляді, це — вельми дивний продукт більшовицької теорії диктатури. Виборче право, як і всяке політичне право взагалі, треба оцінювати не за якимись абстрактним схемам «справедливости» й подібної буржуазно-демократичної фразеолоґії, але виходячи із соціяльних і економічних відносин, для яких воно вироблене. Розроблене Радянським урядом виборче право розраховане саме на перехідний період від буржуазно-капіталістичної до соціялістичної форми суспільства, на період пролєтарської диктатури. У дусі тлумачення цієї диктатури, яке дають їй Лєнін—Троцький, виборче право надається тільки тим, хто живе власною працею, а всі инші його позбавлені.

Ясно, одначе, що таке виборче право має сенс лише в суспільстві, яке, крім всього иншого, економічно здатне дати всім, хто бажає працювати, можливість забезпечити собі заможне, культурне життя власною працею. Чи можливо це в нинішній Росії? В умовах величезних труднощів, з якими змушена боротися Радянська Росія, ізольована від світового ринку й відрізана від своїх найважливіших сировинних джерел, в умовах загального жахливого розорення господарства, різкої зміни продукційних відносин у результаті перетворення відносин власности в сільському господарстві, в промисловості і торгівлі абсолютно очевидно, що величезна маса людей опинилась несподівано відірваною від своїх коренів, без найменшої об’єктивної можливости знайти в економічному механізмі якесь застосування для своєї робочої сили. Це стосується не тільки кляс капіталістів і поміщиків, а й широких верств середнього стану і самої робітничої кляси. Адже факт, що скорочення промислового виробництва призвело до масового відтоку міського пролєтаріяту до села в пошуках притулку в сільському господарстві. За таких умов політичне виборче право, що воно має своєю економічною передумовою загальну трудову повинність, є заходом абсолютно незрозумілим. Воно покликане позбавити політичних прав тільки експлоататорів. Але в той час як у масі відірвана від свого коріння продукціна робітнича сила, Радянський уряд змушений у багатьох випадках залишати національну промисловість колишнім капіталістичним власникам, так би мовити, в оренду. Також у квітні 1918 року Радянський уряд був змушений укласти компроміс з буржуазними споживчими кооперативами. Потім виявилось необхідним використання буржуазних фахівців. Иншим наслідком того самого явища є те, що держава утримує за громадський кошт дедалі більше число пролєтарів як червоноґвардійців тощо. В дійсності воно [політичне виборче право] робить безправними широкі і чимдалі більші верстви дрібної буржуазії і пролєтаріят, для котрих економічний орґанізм не передбачає жодних шляхів здійснення трудової повинности.

Це — безглуздя, яке робить з виборчого права утопічний, відірваний від соціяльної дійсности продукт фантазії. І саме тому воно не є серйозним інструментом пролєтарської диктатури.[11]

Коли весь середній стан, буржуазна та дрібнобуржуазна інтеліґенція після Жовтневої революції місяцями бойкотували Радянський уряд, паралізували залізницю, поштовий і телєґрафний зв’язок, шкільне навчання, управлінський апарат, створюючи таким чином опір робітничому уряду, тоді були самі по собі зрозумілими всі заходи тиску на них: позбавлення політичних прав, економічних засобів істнування тощо, щоб зломити опір залізним кулаком. У цьому й виявилась соціялістична диктатура, що вона не повинна боятися жодного застосування сили, аби в інтересах загальної справи сприяти або перешкоджати проведенню тих чи тих заходів. Одначе запроваджене виборче право взагалі позбавляє прав широкі верстви суспільства, ставить їх політично поза рямками суспільства, економічно неспроможного забезпечити їх місцем, а позбавлення прав не як конкретний захід в ім’я конкретної мети, а як загальне правило тривалої дії, це зовсім не потреба диктатури, а нежиттєздатна імпровізація.[12]

Установчими зборами і виборчим правом питання, одначе, не вичерпується. Треба взяти до уваги також скасування найважливіших демократичних ґарантій здорового суспільного життя й політичної активности трудящих мас — свободи друку, права на об’єднання та права зібрань, що вони стали незаконними для всіх противників Радянського уряду. Для такого втручання зовсім не достатньо вищенаведеної арґументації Троцького про неповороткість демократичних виборних установ. Навпаки, цілком очевидним, незаперечним є той факт, що без вільної, необмеженої преси, без безперешкодного життя союзів і зборів абсолютно не уявити власне панування широких народних мас.

Лєнін каже: буржуазна держава, це — інструмент для придушення робітничої кляси, соціялістична — для придушення буржуазії. Це до певної міри лише поставлена на голову капіталістична держава. В цьому спрощеному погляді не враховано найістотнішого: буржуазне клясове панування не потребує політичного навчання та виховання всієї народної маси, принаймні не виходить за певні вузькі рямки. Для пролєтарської диктатури вони є життєвою умовою, повітрям, без якого вона не може істнувати.

«Завдяки відкритій і безпосередній боротьбі за владу…»[13] — цими словами Троцький дуже влучно спростовує самого себе і своїх друзів по партії. Саме тому, що це справді вони, пригнічуючи суспільне життя, перекрили джерело політичного досвіду та подальшого розвитку. Або слід визнати, що досвід і розвиток були потрібні лише до взяття влади більшовиками, а по досягненню апоґею, стали зайвими. (Слова Лєніна: Росія переконана в соціялізмі!!![14]).

Насправді все не так! Самі ґіґантські завдання, до яких більшовики підійшли з мужністю та рішучістю, вимагають найінтенсивнішого політичного навчання мас і набуття досвіду.[15]

Мовчазною передумовою теорії диктатури в розумінні Лєніна—Троцького є те, що соціялістичний переворот, це — справа, для якої революційна партія у кишені тримає рецепта, що його треба лише енерґійной застосувати.[16] На жаль, а, можливо, на щастя, справа в иншому. Практичне здійснення соціялізму як економічної, соціяльної і правової системи є річчю, що вона цілком перебуває у тумані майбутнього, — справою, далекою від просто суми готових приписів, що їх лишилося лише застосувати. Те, що ми маємо в нашій проґрамі, є лише кількома важливими орієнтирами, що вказують напрямок, у слідуванні яким ще доведеться шукати заходів, до того ж головно неґативного характеру. Ми приблизно знаємо, що ми маємо усунути насамперед, аби відкрити шлях для соціялістичної економіки, але в жодній соціялістичній партійній проґрамі та в жодному соціялістичному підручнику не містяться роз’яснення, якими мають бути ті тисячі конкретних, практичних великих і малих заходів, що їх треба вживати на кожному кроці, щоби втілити соціялістичні принципи в економіці, праві — у всіх суспільних відносинах. Це не біда, а радше перевага наукового соціялізму перед утопічним. Соціялістична суспільна система повинна і може бути тільки історичним продуктом, народженим з власної школи досвіду в годину виконання, згідно з волею самої живої історії, котра так само, як орґанічна природа, частиною якої вона в кінцевому підсумку є, має прекрасну властивість завжди створювати одночасно з реальною суспільною потребою також засоби для її задоволення, одночасно із завданням — його рішення. Але якщо це так, тоді зрозуміло, що соціялізм через саму його природу неможливо накинути, запровадити указами. Він має за передумову низку насильницьких заходів — проти власности тощо. Неґативне, руйнування можна декретувати, але будівництво, позитивне — ні. Цілина. Тисячі проблєм. Тільки досвід дозволяє виправляти та відкривати нові шляхи. Тільки необмежений вир життя породжує тисячі нових форм, імпровізацій, містить в собі творчу силу, сам виправляє усі помилки. Громадське життя держав з обмеженою свободою саме тому таке мізерне, таке жалюгідне, таке схематичне, таке безплідне, що, вимкнувши демократію, воно перекриває для себе життєві джерела всякого духовного багатства та проґресу. (Докази: 1905 рік і [період] від лютого до жовтня 1917 року.) Як тоді політичні, так економічні та соціяльні. Вся маса народу повинна брати участь. Інакше соціялізм буде декретуватися, нав’язуватися канцелярією дюжини інтеліґентів.

Громадський контроль абсолютно необхідний. Інакше обмін досвідом залишиться в замкнутому колі чиновників нового уряду. Неминуча корупція. (Слова Лєніна, «Mitteilungsblatt» Nr.29[17].) Практика соціялізму вимагає справжнього духовного перевороту в масах, століттями деґрадованих під буржуазним клясовим пануванням. Соціяльні інстинкти замість еґоїстичних; масова ініціятива замість млявости; ідеалізм, що дозволяє подолати всі страждання тощо. Ніхто не знає цього краще, не говорить про це переконливіше, не повторює цього наполегливіше за Лєніна.[18] Але він цілком помиляється у виборі засобів. Декрет, диктаторська влада фабричних наглядачів, драконівські покарання, терор — все це паліятиви. Єдиний шлях до відродження: школа самого суспільного життя, необмежена найширша демократія, громадська думка. Уже панування терору деморалізує.

Якщо все це відкинути, то що залишиться в дійсності? Лєнін і Троцький поставили на місце представницьких установ, що вийшли з загальних народних виборів, Ради як єдине справжнє представництво трудящих мас. Але з придушенням політичного життя у всій країні дедалі більше неминуче затухатиме й життя в Радах. Без загальних виборів, необмеженої свободи друку та зборів, вільної боротьби думок в будь-якій громадській установі життя завмирає, перетворюється на видимість життя, діяльним елєментом котрої залишається одна бюрократія. Громадське життя поступово згасає, диригують і правлять з невгамовною енерґією і безмежним ідеалізмом кілька дюжин партійних вождів, серед них у дійсності керує дюжина видатних голів, а верхівку робітництва час від часу скликатимуть на збори, аби аплодувати промовам вождів, одностайно схвалювати запропоновані резолюції; проте по суті це хазяйнування кліки — диктатура, але не диктатура пролєтаріяту, а диктатура жменьки політиків, себто диктатура в буржуазному сенсі, в сенсі панування якобінців (зміна періодичности скликання з’їздів Рад з кожних трьох місяців на кожні шість місяців). До того ж такі умови мають призвести до здичавіння суспільного життя — замахів, розстрілів заручників тощо. Це могутній об’єктивний закон, що його дії не може уникнути жодна партія.

Істотна помилка теорії Лєніна—Троцького полягає саме в тім, що вони, точно як Кауцький, протиставляють диктатуру демократії. «Диктатура чи демократія» — так ставиться питання як більшовиками, так і Кауцьким. Останній вирішує для себе питання, природно, на користь демократії, точніше буржуазної демократії, бо саме її він протиставляє як альтернативу соціялістичному перевороту. Лєнін—Троцький, навпаки, вирішують питання на користь диктатури на противагу демократії, а відтак, на користь диктатури жменьки людей, себто буржуазної диктатури. Це два протилежні полюси, обидва рівновіддалені від істинної соціялістичної політики. Пролєтаріят, що він бере до своїх рук владу, ніяк не може, діючи згідно з доброю порадою Кауцького, під приводом «незрілости країни» відмовитися від соціялістичного перевороту та присвятити себе тільки демократії, не зрадивши самого себе, Інтернаціоналу, революції. Він зобов’язаний і повинен якомога швидше, якнайдужче, найрішучіше, найнещадніше розгорнути соціялістичні перетворення, отже, здійснювати диктатуру, але диктатуру кляси, а не партії чи кліки, диктатуру кляси, себто за найширшої гласности, за найактивнішої безперешкодної участі народних мас, за необмеженої демократії. «Як марксисти, ми ніколи не були ідолопоклонниками формальної демократії»[19], — пише Троцький. Звичайно, ми ніколи не були ідолопоклонниками формальної демократії. Так само ми ніколи не були ідолопоклонниками соціялізму чи марксизму. Але чи випливає із цього, що ми можемо викинути на смітник і соціялізм, і марксизм, як це зробили Кунов—Ленш—Парвус, коли він стає незручним? Троцький і Лєнін — живе заперечення такого підходу. Те, що ми ніколи не були ідолопоклонниками формальної демократії, означає тільки одне: ми завжди відріжняли соціяльне ядро від політичної форми буржуазної демократії, ми завжди вилучали гірке ядро соціяльної нерівности та несвободи із солодкої оболонки формальної рівности та свободи — не для того, щоби її викинути, а для того, щоби спонукати робітничу клясу не обмежуватися оболонкою, а навпаки — завойовувати політичну владу, щоб наповнити її новим соціяльним змістом. Історичним завданням пролєтаріяту, коли він приходить до влади, є створення замість буржуазної демократії соціялістичної демократії, а не скасування всякої демократії. Проте соціялістична демократія починається не на обітованій землі, коли створено базис соціялістичної економіки, вона не є готовим різдвяним подарунком хороброму народові, який вірно підтримував жменьку соціялістичних диктаторів. Соціялістична демократія починається одночасно із руйнуванням клясового панування й будівництвом соціялізму. Вона починається від моменту завоювання влади соціялістичною партією. Вона — ніщо инше як диктатура пролєтаріяту.

Саме так: диктатура! Але ця диктатура полягає в способі застосування демократії, а не в її скасуванні, в енерґійному, рішучому вторгненні в закріпленні законом права та економічні відносини буржуазного суспільства, без чого є неможливим соціялістичний переворот. Але ця диктатура повинна бути справою кляси, а не невеличкої керівної меншости в ім’я кляси, себто вона повинна на кожному кроці породжуватися активною участю мас, перебувати під їхнім безпосереднім впливом, підкорятися контролю всієї громадськості, спиратися на політичну свідомість народних мас, що зростає.

Звичайно, більшовики саме так би і діяли, якби не страждали від жахливих обставин світової війни, німецької окупації та всіх пов’язаних із цим надзвичайних труднощів, що спотворили б будь-яку сповнену найкращих намірів і найпрекрасніших принципів соціялістичну політику.

Першим найліпшим прикладом цього є настільки широке застосування Радянським урядом терору — незважаючи на очевидність швидкого краху німецького імперіялізму — після замаху на німецького посла. Абеткова істина, що революції хрестять не рожевою водичкою, є сама по собі доволі вбогою.

Все, що відбувається в Росії, можна зрозуміти, все складається у неминучий ланцюжок причин і наслідків, вихідних і ключових пунктів: неспроможність німецького пролєтаріяту й окупація Росії німецьким імперіялізмом. Не можна вимагати від Лєніна і товаришів надлюдського, чекати, щоби вони за таких обставин були здатними на диво, створили найпрекраснішу демократію, взірцеву диктатуру пролєтаріяту і квітучу соціялістичну економіку. Своїми рішучими революційними діями, своєю зразковою енерґією і своєю непорушною вірністю інтернаціональному соціялізму вони, щоправда, зробили багато з того, що можна було зробити у таких диявольськи важких умовах. Небезпека починається тоді, коли необхідність видають за доброчесність, прагнуть нав’язану цими фатальними умовами тактику у всіх пунктах теоретично зафіксувати та рекомендувати її міжнародному пролєтаріяту як взірець соціялістичної тактики, гідний наслідування. Так вони не тільки цілком невиправдано закопують свої дійсні, беззаперечні історичні заслуги в купі вимушених помилок, але також роблять погану послугу міжнародному соціялізму, в ім’я котрого боролися та потерпали, прагнучи поповнити його арсенал, як новими відкриттями, всіма перекосами, обумовленими в Росії надзвичайними обставинами, що вони в кінцевому рахунку постали внаслідок банкрутства міжнародного соціялізму в цій світовій війні.

Хай собі німецькі урядові соціялісти ґвалтом кричать, що панування більшовиків у Росії, це — карикатура на диктатуру пролєтаріяту. Хай там як, але таким воно є лише тому, що воно стало наслідком поведінки німецького пролєтаріяту, що вона є карикатурою на соціялістичну клясову боротьбу. Всі ми підвладні закону історії, і соціялістична політика може здійснюватися лише в міжнародному маштабі. Більшовики показали, що вони можуть все, на що тільки спроможна по-справжньому революційна партія в межах історичних можливостей. Вони не повинні прагнути творити дива. Адже зразкова та бездоганна пролєтарська революція в ізольованій, виснаженій світовою війною, задушеній імперіялізмом, зрадженій міжнародним пролєтаріятом країні була би дивом. Справа в тому, що треба відріжняти в політиці більшовиків істотне від неістотного, корінне від випадкового. В цей останній період, коли ми стоїмо напередодні вирішальних останніх боїв у всьому світі, найважливішою проблємою соціялізму, найпекучішим питанням часу є не та чи та деталь тактики, але здатність пролєтаріяту до дії, революційна активність мас, взагалі воля до встановлення влади соціялізму. У цьому сенсі Лєнін і Троцький зі своїми друзями були першими, хто показав світовому пролєтаріяту передовий приклад, вони досі залишаються єдиними, хто може вигукнути разом з Гуттеном: «Я наважився!»

Ось що є найістотнішим і непроминущим у політиці більшовиків. У цьому сенсі їм належить безсмертна історична заслуга завоювання політичної влади та практичної постановки перед міжнародним пролєтаріятом проблєми здійснення соціялізму і заслуга потужного просування боротьби між капіталом і працею по усьому світі. У Росії проблєму можна були тільки поставити. Її не можна було вирішити в Росії. І в цьому сенсі майбутнє всюди належить «більшовизму».

1918 рік

Примітки

[1] Мається на увазі Карл Кауцький.

[2] Маються на увазі меншовики.

[3] Значення аґрарного питання. Вже в 1905 р. Потім в III Думі праві селяни! Селянське питання й захист [вітчизни]. Армія… — прим. Р.Люксембурґ на полях рукопису над основним текстом.

[4] Хлібна монополія з преміями. Тепер post festum [постфактум] вони хочуть перенести клясову боротьбу в село! — прим. Р.Люксембурґ на полях рукопису ліворуч від основного тексту.

[5] В рукописі помилка: насправді Установчі збори розпустили в січні 1918 р.

[6] Л.Троцкий. От Октябрьской революции до Брестского мира. Харьков. 1920. С. 109-110.

[7] Арґументи Троцького в рукописі не наведені. Див. Л.Троцкий. Згад. твір. С. 110-112.

[8] В рукописі помилка: насправді в січні 1918 р.

[9] Див. Л.Троцкий. Згад. твір. С. 113.

[10] В рукописі помилка: насправді 1912 року.

[11] Анахронізм, випередження правового становища, доречного для уже твердого соціялістичного економічного базису, але не у перехідний період пролєтарської диктатури. — прим. Р.Люксембурґ на полях рукопису ліворуч від основного тексту без прив’язки до нього.

[12] Примітка Р.Люксембурґ на полях рукопису ліворуч від основного тексту, без прив’язки до нього: «Ради як становий хребет, так само як Установчі збори й загальне виборче право.» На окремому аркуші без номера: «Більшовики називали ради реакційними, бо більшість у них становили селяни (селянські депутати та салдатські депутати). Після того як ради перейшли на їхній бік, вони стали дійсними виразниками народної волі. Але такий раптовий переворот був пов’язаний тільки з питанням про мир і про землю.»

[13] Див. Л.Троцкий. Згад. твір. С. 113.

[14] Див. В.І.Лєнін. Чергові завдання Радянської влади.

[15] Свобода лише для прибічників уряду, лише для членів однієї партії, хай там якою чисельною вона є, це — не свобода. Свобода завжди є свободою для інакодумців. Зовсім не через фанатизм «справедливости», а тому, що від цієї суті залежить дія політичної свободи, що вона все оживляє, зцілює й очищує; вона закінчується, якщо «свобода» стає привілеєм. — прим. Р.Люксембурґ на полях рукопису ліворуч від основного тексту.

[16] Більшовики самі, поклавши руку на серце, не стануть заперечувати, що вони на кожному кроці змушені були діяти навпомацки, шукати, експериментувати, пробувати так і сяк, і що більшість їхніх заходів є зовсім не перлинами. Так має бути й так буде з усіма нами, коли прийде наша черга, хоча не всюди можуть панувати такі складні умови. — прим. Р. Люксембурґ на полях рукопису ліворуч від основного тексту.

[17] В рукописі помилка: насправді в Nr.36.

[18] Примітка Р.Люксембурґ на полях рукопису ліворуч від основного тексту, без прив’язки до нього:

«Мова Лєніна про дисципліну та корупцію.

Анархія буде і у нас всюди неминучою. Люмпен-пролєтарські елєменти характерні для буржуазного суспільства та невіддільні від нього.

Докази:

1. Східна Пруссія, грабежі „козаків”.

2. Загальний вибух розбою і крадіжок у Німеччині („спекуляції”, поштовий і залізничний персонал, поліція, повне стирання кордонів між добре впорядкованим суспільством і каторжної в’язницею).

3. Швидке розкладання профспілкових лідерів. Проти цього безсилі драконівські терористичні заходи. Навпаки, вони корумпують ще більше. Єдина протиотрута: ідеалізм і соціяльна активність мас, необмежена політична свобода.»

Примітка на окремому аркуші, без прив’язки до нього:

«Самостійну проблєму надзвичайної важливости становить у кожній революції боротьба з люмпен-пролєтаріятом. І нам, у Німеччині, як і всюди, доведеться мати з ним справу. Люмпен-пролєтарські елєменти став невід’ємною рисою буржуазного суспільства не тільки як окрема верства, як соціяльні покидьки, які розростаються особливо в ті часи, коли падають стіни суспільного устрою, а як інтеґруючий елємент всього суспільства. Події в Німеччині — і більшою чи меншою мірою в усіх инших державах — показали, як легко піддаються розкладанню всі верстви буржуазного суспільства. Торгівельна спекуляція на цінах, спекуляція шляхтичів, випадкові фіктивні угоди, фальшування харчів, обдурювання, розтрати чиновників, крадіжки, зломи і грабежі так злилися одне з одним, що стерлась межа між чесними буржуа і злочинцями. Тут повторюється таке явище, як реґулярне і швидке розкладання буржуазних чеснот, коли їх в умови заморських колоній пересаджують на чужий соціяльний ґрунт. Відкинувши звичні рамки і підвалини моралі та права, буржуазне суспільство, потаємним життєвим законом якого є глибока аморальність, експлоатація людини людиною, впадає безпосередньо і нестримно в примітивне розкладання. Пролєтарській революції доведеться всюди вести боротьбу з цим своїм ворогом і знаряддям контрреволюції.

І все ж таки і в цьому випадку терор — тупий, двосічний меч. Драконівська військова юстиція безсила перед вибухом люмпен-пролєтарського бешкетування. Так, всяке тривале правління у стані облоги неминуче веде до самоволі, а всяка самоволя суспільство розбещує. Єдиний дієвий засіб у руках пролєтарської революції також тут: радикальні заходи соціяльного та політичного характеру, якнайшвидше поліпшення соціяльних ґарантій життя мас, а також поширення революційного ідеалізму, що його можна зберегти впродовж тривалого часу тільки в умовах необмеженої політичної свободи за допомогою інтенсивної, активного життя мас.

Так само, як проти інфекцій і хвороботворних мікробів найбільш дієвим засобом, що очищує та зцілює, є вільний вплив сонячних променів, так і сама революція та її принцип оновлення, викликане нею духовне життя, активність і самовідповідальність мас, себто найширша політична свобода як її форма, є сонцем, що зцілює й очищає.»

[19] Див. Л.Троцкий. Згад. твір. С. 113.

Переклад з німецької за виданням: Rosa Luxemburg, Gesammelte Werke, Bd. 4 (6. überarbeitete Auflage), Berlin, 2000, S. 332-362.

Advertisements

0 Responses to “Про Російську революцію”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Листопад 2012
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Жов   Лют »
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: