Критичні міркування щодо брошури Рози Люксембурґ «Російська революція»

Ґеорґ Лукач

Пауль Леві побажав видати писану в Бреславській в’язниці, але незавершену брошуру товаришки Рози Люксембурґ. Це видання здійснено підчас запеклої боротьби з К.П.Н. [Комуністичною Партією Німеччини] і III Інтернаціоналом; воно є одним з етапів цієї боротьби, так само як викриття «Vorwärts», як брошура Фріслянда лише служить иншим, глибшим цілям. Мається на меті не тільки похитнути авторитет К.П.Н., довіру до політики III Інтернаціоналу, але й самі теоретичні основи більшовицької орґанізації й тактики. Високий авторитет Рози Люксембурґ має послужити цій справі. Її спадщина має лягти в основу теорії ліквідації III Інтернаціоналу та його секцій. Відтак, на це недостатньо просто зазначити, що Роза Люксембурґ пізніше змінила свої погляди. Головне тут з’ясувати, якою мірою вона була права чи не права. Адже, абстрактно кажучи, цілком можна припустити, що в перші місяці революції погляди Рози Люксембурґ розвивалися б у хибному напрямку, що зазначена товаришами Варським і Цеткін переміна в її поглядах означала помилкову тенденцію. Тому слід передусім — незалежно від пізнішої позиції Рози Люксембурґ стосовно викладених у брошурі ідей — розібратися із самими цими поглядами. Тим більше, що деякі зі згаданих у ній розбіжності між Розою Люксембурґ і більшовиками з’явились уже в «Брошури Юніуса» і критиці її Лєніним, як, власне, вже в критиці Розою Люксембурґ лєнінської книги «Крок вперед, два кроки назад», в її статті, опублікованій 1904 року тижневиком «Neue Zeit», почасти вони відіграли ролю навіть у період створення проґрами «Спартака».

1.

Отже, головне — в сутнісному змісті брошури. Одначе й тут принцип, метода, теоретичний ґрунт, загальна оцінка характеру революції, що вона врешті-решт обумовлює її точку зору з окремих питань, є важливішими за саму позицію Рози Люксембурґ з окремих проблєм Російської революції. Вони за час, що минув, здебільшого вже розв’язані. Навіть Леві визнає це стосовно аґрарного питання. Тут на сьогодні немає потреби в жодній полєміці. Слід розкрити один тільки методолоґічний пункт, який дозволить нам на один крок наблизитись до центральної проблєми цих роздумів: йдеться за хибну оцінку характеру пролєтарської революції. Роза Люксембурґ підкреслює: «Будь-який соціялістичний уряд, прийшовши до влади, має у будь-якому разі зробити одне: вжити заходів, спрямованих на створення основних передумов для проведення пізнішої соціялістичної реформи аґрарних відносин, він має щонайменше уникнути всього, що стане на заваді цим заходам.» (S. 84) І вона засуджує Лєніна і більшовиків, що вони, на її думку, вчинили щось протилежне. Якби цей погляд був ізольованим, тоді можна було б зважити на те, що товаришка Роза Люксембурґ, як майже кожен 1918 року, була недостатньо обізнаною з дійсним станом речей у Росії. Але коли ми спостерігаємо такий закид у цілісному взаємозв’язку її міркувань, ми негайно переконуємося, що вона суттєво перебільшує ту фактичну владу, що її мали більшовики для вибору форми вреґулювання аґрарного питання. Аґрарна революція була — від волі більшовиків, так само як від волі пролєтаріяту повністю незалежною — фактичною даністю. Селяни на основі елєментарного вираження своїх клясових інтересів здійснили б розділ землі за будь-яких обставин. І якби більшовики опирались цьому елєментарному руху, він змів б їх точно так само, як він змів меншовиків та есерів. Правильна постановка аґрарного питання полягає не в з’ясуванні того, чи була аґрарна реформа більшовиків соціялістичною чи бодай заходом, що він вів до соціялізму. Вона полягає у з’ясуванні того, чи спромоглись у тодішній ситуації, коли революція, що йшла вгору до свого вирішального пункту, згуртувати всі стихійні сили буржуазного суспільства, що розкладається, проти буржуазії, зорґанізованої у контрреволюцію. (Незалежно від того, «чисто» пролєтарськими вони були або ж дрібнобуржуазними, рухались вони у бік соціялізму чи ні). Адже слід було визначитися по відношенню до стихійного селянського руху, що він мав на меті поділ землі. І таке відношення могло бути лише чітким і однозначним «так» чи «ні». Слід було або очолити цей рух, або придушити його збройною силою. Останній варіянт неминуче підштовхував до укладення союзу з буржуазією, як це уже фактично сталося з меншовиками й есерами. У той момент годі було й думати про поступове «переведення» цього руху в русло «соціялізму». Це можна і слід було спробувати пізніше. Тут не місце обговорювати, якою мірою ці спроби дійсно зазнали невдачі (на мою думку, справу ще далеко не можна вважати вирішеною; бувають «невдалі» спроби, які, одначе, згодом виявляються плідними) та якими були причини невдач. Адже тут обговорюється рішення більшовиків, прийняте в момент завоювання влади. А тут слід зауважити, що для більшовиків вибір взагалі був не між аґрарною реформою, що веде в напрямку соціялізму, і реформою, що відводить від нього, а вибір полягав у тім, чи мобілізовувати на пролєтарську революцію розбурхану енерґію стихійного селянського підйому чи, протиставивши себе йому, безнадійно ізолювати пролєтаріят, сприяти перемозі контрреволюції.

Роза Люксембурґ теж визнає це без натяків: «Як по-літичний захід, спрямований на зміцнення пролєтарсько-соціялістичного уряду, це була чудова тактика. Але вона, на жаль, мала два боки, і зворотний бік полягав у тім, що безпосереднє захоплення землі селянами не мало нічого спільного із соціялістичним господарюванням». (S. 82) Але якщо вона, незважаючи на це, до правильної оцінки політичної тактики більшовиків додає засудження їх способу дії у соціяльно-економічній царині, то вже в цьому проявляється суть її оцінки Російської, пролєтарської революції. Переоцінка суто пролєтарського характеру революції, себто завищена оцінка як зовнішньої могутности, так і внутрішньої ясности та зрілости, котрі пролєтарська кляса може мати та фактично мала на першому етапі революції. І зворотним боком такої переоцінки проявляється одночасна недооцінка значення непролєтарських елєментів у революції. А саме недооцінка як непролєтарських елєментів за межами кляси, так і впливу непролєтарських ідеолоґій усередині самого пролєтаріяту. І це помилкове судження про справжні рушійні сили революції підводить до вирішального пункту її помилкової установки: до недооцінки ролі партії в революції, до недооцінки значення свідомої політичної дії в порівнянні із стихійним рухом, що його викликано необхідністю економічного розвитку.

2.

Ця зупинка на принципових питаннях може видатися тут деяким читачам трохи надмірною. Аби чіткіше показати правоту такого підходу по суті, ми маємо знову звернутися до окремих проблєм, поставлених у брошурі. Позиція Рози Люксембурґ з національного питання у Російській революції повертає нас назад до критичної полєміки ще часів війни, до «Брошури Юніуса» та її критики Лєніним.

Теза, проти якої Лєнін завжди (і не лише у зв’язку з «Брошурою Юніуса», в якій ця теза, щоправда, знайшла своє найясніше та найяскравіше вираження) особливо завзято виступав, є такою: «в еру цього розгнузданого імперіялізму взагалі не може бути жодних національних воєн»[2]. Напевно, може здатися, що буцімто ми маємо тут справу із чисто теоретичною розбіжністю. Адже у питанні про імперіялістичний характер світової війни між Юніусом і Лєніним має місце цілковита одностайність. Між ними була згода також у тім, що навіть ті самостійні моменти війни, котрі, якщо розглядати їх ізольовано один від одного, виступали б як національні війни, через їх взаємозв’язок із сукупним імперіялістичним комплєксом мають розцінюватися як цілковито імперіялістичне явище. (У цьому зв’язку достатньо лише згадати Сербію та правильну поведінку сербських товаришів). Змістовно-практично тут відразу ж виникають найбільш значущі питання. По-перше, такий розвиток подій, за якого національні війни знову стануть можливими хоча і не є ймовірним, але також і не виключений. Розвиток подій саме в такий спосіб залежатиме від темпу переходу від фази імперіялістичної війни до фази війни громадянської. Так що було би не вірно надавати ідеї імперіялістичного характеру сучасности таку узагальненість, що при цьому взагалі заперечувалась би можливість національних воєн, адже через це соціялістичний політик може потрапити в таке становище, коли, зберігаючи вірність принципам, він діятиме в реакційному дусі. По-друге, повстання колоніяльних і напівколоніяльних народів мають неминуче перетворитися на національні війни, які неодмінно зобов’язані підтримувати революційні партії, оскільки байдужість до них була б безпосередньо контрреволюційною. (Позиція Серраті у питанні про Кемаля). По-третє, не можна забувати, що не тільки серед дрібнобуржуазних верств (чия поведінка в обставинах революції може бути сприятливою), але також у самому пролєтаріяті, особливо пролєтаріяті пригноблених націй, залишаються живучими націоналістичні ідеолоґії. І відкритість у них до справжнього інтернаціоналізму можна пробудити не розумово-утопічним передбаченням майбутнього соціялістичного суспільства, в котрому не істнуватиме національне питання, а тільки практичним доказом того, що переможний пролєтаріят пригноблюючої нації повністю порвав з гнобительськими тенденціями імперіялізму до самого кінця, до визнання повного права нації на самовизначення «аж до державного відокремлення». Втім, у пролєтаріяту пригноблених народів це гасло повинно мати доповнення у вигляді гасла згуртуватися, утворити федерацію. Але лише обидва гасла разом здатні допомогти пролєтаріяту, який лише через факт своєї перемоги ще не позбувся звільнився з-під дії дурману капіталістично-націоналістичних ідеолоґй, подолати ідеолоґічну кризу перехідного періоду. Політика більшовиків у цьому питанні, незважаючи на невдачі 1918 року, довела свою правоту. Адже і без гасла про право націй на самовизначення Радянська Росія після Брест-Литовська втратила б прикордонні області та Україну. Але без цієї політики вона не здобула б вдруге ані останньої, ані кавказьких республік тощо.

Критику Рози Люксембурґ тут спростовано самою історією. І не варто було б так докладно розбирати це питання, що його теорію Лєнін уже спростував у своїй критиці «Брошури Юніуса» (див. «Проти течії»), якби в цій теорії не проступило те саме розуміння характеру пролєтарської революції, що було проаналізоване нами стосовно аґрарного питання. Роза Люксембурґ тут також не помічає доленосного вибору між не «чисто» соціялістичними необхідностями, що перед ними із самого початку опинилась пролєтарська революція. Вона не помічає необхідности мобілізації революційною партією пролєтаріяту всіх — на даний момент — революційних сил, аби чітко й якомога потужніше — на момент, коли відбувається вимірювання сил — протиставити контрреволюції фронт революції. Вона зіставляє вимоги дня завжди з принципами прийдешніх етапів революції. Ця установка лежить в основі вирішальних міркувань цієї брошури: щодо насильства та демократії, щодо системи Рад і партій. Йдеться, отже, про те, щоб зрозуміти ці погляди в їх справжній суті.

3.

Роза Люксембурґ у цій праці приєднується до тих, хто рішуче засуджує розгін Установчих зборів, запровадження системи Рад, позбавлення буржуазії громадянських прав, брак «свободи», застосування терору тощо. Перед нами тепер стоїть завдання показати, які основоположні теоретичні установки Роза Люксембурґ, — а вона завжди була неперевершеним глашатаєм, незабутнім вчителем і вождем революційного марксизму, — поставили її в таку гостру опозицію до революційної політики більшовиків. Я вже окреслив найважливіші моменти, оцінюючи стан справ. Тепер треба зробити наступний крок у розборі твору Рози Люксембурґ, щоб зрозуміти той пункт, звідки послідовно випливають ці погляди.

Це — перебільшення орґанічного характеру історичного розвитку. Роза Люксембурґ — виступаючи проти Бернштайна — переконливо довела неможливість мирного «вростання» в соціялізм. Вона переконливо розкрила діялектичний хід розвитку, поступове загострення внутрішніх протиріч капіталістичної системи — і не тільки суто економічних, але також у зв’язках між економікою та політикою. В одному з її творів чітко сформульовано: «Виробничі відносини капіталістичного суспільства дедалі більше наближаються до виробничих відносин соціялістичного, а тим часом його політичні та правові відносини, навпаки, будують між капіталістичним і соціялістичним суспільствами щораз вищий мур»[3]. Тим-то підкреслено необхідність насильницької, революційної зміни згідно з тенденцією суспільного розвитку. Втім, уже тут у прихованому вигляді міститься зародок того погляду, що революція має лише прибрати зі шляху економічного розвитку «політичні» перешкоди. Щоправда, тут з такою силою виявлено діялектичні протиріччя капіталістичної продукції, що — в цьому взаємозв’язку — навряд чи можна дійти подібних висновків. Роза Люксембурґ не оскаржує необхідности насильства взагалі також у випадку Російської революції. «Соціялізм має за передумову, — пише вона, — низку насильницьких заходів — проти власности тощо» (S. 110), як пізніше визнаватиметься також у проґрамі «Спартака»: «Насиллю буржуазної контрреволюції слід протиставити революційне насильство пролєтаріяту»[4].

Одначе це визнання ролі насильства стосується лише неґативного, лише усунення перешкод, але аж ніяк не самого соціяльного будівництва. Його не можна «накинути, запровадити указами». «Соціялістична суспільна система, — пише Роза Люксембурґ, — повинна і може бути тільки історичним продуктом, народженим з власної школи досвіду в годину виконання, згідно з волею самої живої історії, котра так само, як орґанічна природа, частиною якої вона в кінцевому підсумку є, має прекрасну властивість завжди створювати одночасно з реальною суспільною потребою також засоби для її задоволення, одночасно із завданням — його рішення».

Я не хочу зупинятися тут на навдивовижу недіялєктичному характері перебігу думки в инших випадках такого визначного діялєктика, як Роза Люксембурґ. Зауважу мимохідь, що жорстке протиставлення, механічне розділення «позитивного» і «неґативного», «знесення» і «будівництва» безпосередньо суперечить фактичному змісту революції. Адже в революційних заходах пролєтарської держави, особливо безпосередньо після захоплення влади, неможливо не тільки відокремити поняття «позитивного» від «неґативного», але й практично розріжнити їх. Боротьба з буржуазією, вилучення з її рук засобів економічної боротьби кляс збігаються — особливо на початку революції — з першими кроками в орґанізації економіки. Те, що пізніше слід вносити корективи в перші спроби, це є само собою зрозумілим. Зрештою, і пізніші орґанізаційні форми зберігатимуть — стільки, скільки триватиме клясова боротьба, себто доволі довго — цей «неґативний» бойовий характер, цю тенденцію до знесення і придушення. Навіть якщо економічні форми пізніших переможних пролєтарських революцій в Европі суттєво відріжнятимуться від російських, видається вельми неймовірним, що можна буде повністю і в усіх відношеннях переплигнути через етап «військового комунізму» (який критикує Роза Люксембурґ).

Але ще важливішою, ніж цей історичний бік вище процитованого висловлювання, є метода, що в ньому розкривається. Тут виходить на поверхню одна тенденція, яку найчіткіше можна було б назвати словом: ідеолоґічне вростання в соціялізм. Я знаю: Роза Люксембурґ була однією з перших серед тих, хто звернув увагу на протилежний бік питання, на кризовий, багатий відступами перехід від капіталізму до соціялізму[5]. В цьому творі також не бракує подібних поглядів. І якщо я все ж таки говорю про подібну тенденцію, то, зрозуміло, не маю на увазі жодного опортунізму, нібито Роза Люксембурґ уявляла собі революцію так, що економічний розвиток доводить пролєтаріят до того, що він по досягненню достатньої ідеолоґічної зрілости має лише зірвати плоди з дерева цього розвитку і застосовує насильство фактично тільки для усунення «політичних» перешкод. Роза Люксембурґ чітко розуміла, що доба революцій буде супроводжуватися неминучими відступами, поправками, помилками. Її тенденція до перебільшення орґанічного елєменту в розвитку виявляється лише в доґматичному переконанні, що «одночасно з реальною суспільною потребою також засоби для її задоволення, одночасно із завданням — його рішення».

Ця переоцінка спонтанних, стихійних сил революції, особливо в особі історично покликаної до керівництва кляси визначає її позицію щодо Установчих зборів. Вона закидає Лєніну й Троцькому «схематичну, жорстку точку зору» (100/101), оскільки вони з огляду на склад Установчих зборів зробили висновок про їхню непридатність як орґану пролєтарської революції. Вона вигукує: «Як сильно суперечить цьому весь історичний досвід! Він показує нам, навпаки, що живі флюїди народних настроїв постійно омивають представницькі орґани, проникають у них, направляють їх» (101). І справді, на попередніх сторінках (78-79) вона покликається на досвід анґлійської та французької революції у зв’язку з питанням про зміну парляментських установ. Наведення фактів цілком правильне. Тільки Роза Люксембурґ недостатньо гостро підкреслює те, що ці «зміни» за своєю суттю були дуже схожими з розгоном Установчих зборів. Революційні орґанізації найпередовіших на той час елєментів революції («салдатські ради» анґлійської армії, паризькі секції тощо) саме постійно насильницьким чином видаляли з парляментських установ елєменти, що гальмували їх розвиток, і змінювали їх відповідно до етапу, що його переживала революція. Подібні перетворення можливі в якійсь буржуазній революції здебільшого лише як зрушення всередині бойового орґану буржуазної кляси — парляменту. Причому звертає на себе увагу те, як сильно виріс вплив позапярламентських (напівпарляментських) елєментів у Великій Французькій революції в порівнянні з анґлійською. Російська революція 1917 року — через етапи 1871 і 1905 років — веде до переходу цього кількісного зростання в якісне. Ради, орґанізації найсвідоміших, найпередовіших елєментів революції, більше не задовольнялись «очищенням» Установчих зборів від усіх инших партій, крім більшовиків і лівих есерів (проти чого Роза Люксембурґ, стоячи на ґрунті своєї ж аналізи, не може заперечувати), а поставили самі себе на їхнє місце. З пролєтарських (і напівпролєтарскіх) орґанів контролю та підштовхування буржуазної революції вони перетворились на правлячі бойові орґанізації переможного пролєтаріяту.

4.

Цей «стрибок» Роза Люксембурґ рішуче відмовляється здійснити. І не тільки тому, що вона дуже низько розцінює раптовий, насильницький, «неорґанічний» характер усіх колишніх змін парляментських установ, а тому що вона не визнає форму Рад за правлячу бойову форму перехідного періоду, за бойову форму для завоювання і примусового встановлення соціялізму. Вона радше вбачає у Радах «надбудову», притаманну епосі соціяльно-економічного розвитку, коли здебільшого проваджені зміни в дусі соціялізму. «Це — безглуздя, яке робить з виборчого права утопічний, відірваний від соціяльної дійсности продукт фантазії. І саме тому воно не є серйозним інструментом пролєтарської диктатури. Анахронізм, випередження правового становища, доречного для уже твердого соціялістичного економічного базису, але не у перехідний період пролєтарської диктатури.» (106)

Тут Роза Люксембурґ, з її безстрашною послідовністю у мисленні, що неодмінно притаманна їй навіть тоді, коли вона дотримується помилкових поглядів, ставить одне з найважливіших питань теоретичної оцінки перехідного періоду. Йдеться за ту ролю, що вона випадає державі (Радам як державній формі переможного пролєтаріяту) підчас соціяльно-економічних перетвореннь суспільства. Чи обмежується вся справа лише тим, що стан суспільства, досягнутий економічними рушійними силами, що діють несвідомо (в кращому разі силами, що віддзеркалюються у «хибній» свідомості), санкціонуються й захищаються пролєтарською державою, пролєтарським правом тощо заднім числом, або ж цій орґанізаційній формі пролєтаріяту відводиться свідомо визначальна функція в економічному будівництві перехідного періоду? Цілком зберігає своє безмежне значення думка Маркса з «Критики Ґотської проґрами» про те, що «право ніколи не може бути вищим за економічний лад суспільства». Звідси, проте, не випливає, що соціяльна функція пролєтарської держави, разом з її положенням у сукупній системі пролєтарського суспільства, є такою самою, що й функція та положення буржуазної держави в буржуазному суспільстві. Енґельс[6] в одному з листів до Конрада Шмідта визначає їх через — по суті — заперечення. Держава може сприяти економічному розвитку, що має місце, може йому протидіяти або може «ставити економічному розвиткові в певних напрямах перешкоди і штовхати його в инших напрямах». «Проте ясно, — додає він, — що в другому і третьому випадках політична влада може завдати економічному розвиткові величезної шкоди і може викликати розтрату сил і матеріялу в масовій кількості». Так виникає питання, чи виконує пролєтарська держава ту саму соціяльно-економічну функцію, що й держава буржуазна? Чи здатна вона — за сприятливих обставин — лише прискорити або загальмувати незалежний від неї (себто щодо неї цілковито первинний) економічний розвиток? Зрозуміло, що відповідь на протести Рози Люксембурґ проти більшовиків залежить від відповіді на це запитання. Якщо вона буде ствердною, тоді права Роза Люксембурґ: пролєтарська держава (радянська система) може виникнути лише як ідеолоґічна «надбудова» після і внаслідок соціяльно-економічного перевороту, що вже здійснився.

Але справа постає зовсім по-иншому, якщо ми вбачаємо функцію пролєтарської держави в закладанні основ соціялістичної, себто свідомої орґанізації економіки. Не в тому річ, що хтось (і Р.К.П. [Російська Комуністична партія] менше за инших) вірить, що соціялізм можна просто «декретувати». Основи капіталістичного способу виробництва, а разом з ними і «природно-історична необхідність», що неухильно здійснюється, самим фактом захоплення влади пролєтаріятом і навіть інституціональним здійсненням наскільки завгодно глибокого усуспільнення засобів виробництва аж ніяк зі світу не прибираються. Але їх усунення, їх заміну свідомо орґанізованим соціялістичним способом виробництва треба розуміти не просто як тривалий процес, а радше як свідому завзяту боротьбу. Треба крок за кроком відвойовувати ґрунт у цієї «необхідності». Будь-яка переоцінка зрілости відносин, влади пролєтаріяту, будь-яка недооцінка моці протиборчих сил примушує жорстоко платити за це у формі криз, відступів, економічного розвитку, що неминуче повертає назад до свого вихідного пункту. Але точно так само неправильно було б із того факту, що владі пролєтаріяту, можливості свідомо управляти економічним порядком покладено певні, часто дуже вузькі межі, робити висновок, що «економіка» соціялізму виникає ніби сама собою, себто — як за капіталізму — через «сліпі закономірності» її рушійних сил. «Енґельс зовсім не вважає, — пише Лєнін[7], інтерпретуючи його лист до Кауцького від 12 вересня 1882 року, — щоб „економічне” само собою і безпосередньо залагодило всі труднощі… Пристосування політики до економіки відбудеться неминуче, але не відразу і не гладко, не просто, не безпосередньо». Свідоме, орґанізоване управлення економічним порядком може здійснитися тільки у свідомий спосіб, а інститутом його здійснення саме і є пролєтарська держава, радянська система. Відтак, Ради насправді є «передвісниками правового положення» на пізнішій стадії клясового розшарування; але Ради, це не порожня утопія, що повисла у повітрі, навпаки, це — єдиний засіб колись дійсно втілити в життя це передбачення положення. «Сам по собі», якщо його спонукатиме природна закономірність економічного розвитку, соціялізм ніколи не стане дійсністю. Природна закономірність капіталізму, щоправда, неминуче тягне його до останньої кризі, але кінцем його шляху було би знищення всієї цивілізації, нове варварство.

Саме в цьому і полягає найглибша відмінність між буржуазними та пролєтарськими революціями. Блискучий наступ буржуазних революцій соціяльно спирається по суті на те, що вони підводять політичні, державні, правові тощо підсумки вже явно просунутого соціяльно-економічного розвитку в суспільстві, де февдально-абсолютистська структура вже глибоко підточена потужним розвитком капіталізму. Дійсно революційними елєментом, одначе, є економічне перетворення февдального способу продукції на капіталістичний, так що теоретично цілком можна було б помислити, що цей розвиток здійснюється без буржуазної революції, без політичних змін, переведених революційною буржуазією, а те у февдально-абсолютистській надбудові, що не скасовується «революціями зверху», руйнується «саме по собі» в епоху повністю розвиненого капіталізму. (Розвиток Німеччині почасти відповідає цій схемі).

Втім, пролєтарська революція теж була би немислимою, якби її економічні передумови та умови не поставали вже в лоні капіталістичного суспільства через розвиток капіталістичної продукції. Колосальна різниця між двома типами розвитку полягає, одначе, у тім, що капіталізм як економічний лад розвивався вже всередині февдалізму, його розкладаючи. Фантастичною утопією було б уявляти собі, що всередині капіталізму могло би постати ще щось, що вело б до соціялізму, за винятком, з одного боку, об’єктивних передумов його можливости, які, одначе, можна перетворити на елєменти дійсно соціялістичного способу виробництва тільки після повалення, внаслідок повалення капіталізму, а з иншого — розвитку пролєтаріяту як кляси. Достатньо згадати про процес розвитку, що зазнала мануфактура та капіталістична система оренди вже тоді, коли істнував февдальний суспільний лад. У цьому випадку дійсно треба було просто прибрати правові перешкоди зі шляху їхнього вільного розвитку. Порівняно з цим концентрація капіталу в картелях, трестах тощо створює необхідні передумови для перетворення капіталістичного способу виробництва на соціялістичний. Але навіть найрозвиненіша капіталістична концентрація буде все одно економічно якісно відріжнятися від соціялістичної орґанізації й не зможе в рямцях капіталістичного суспільства перетворитися в неї ані «сама собою», ані «правовим шляхом». Більш ніж очевидним доказом цього є траґікомічний провал усіх «спроб соціялізації» в Німеччині та Австрії.

Що після повалення капіталізму триває довгий і болісний процес у цьому напрямку, то це аж ніяк не суперечить цій корінній відмінності. Навпаки. Це було б зовсім недіялєктичним, неісторичним мисленням, якби із констатації того, що соціялізм можливий лише через свідоме перетворення всього суспільства, здійснити це мали одним ударом, а не поступово. Цей процес, одначе, якісно відріжняється від перетворення февдального суспільства на буржуазне. І саме ця якісна відмінність відбивається на якісно відмінній функції, що її виконує підчас революції держава, яка, за Енґельсом, «вже більше не є державою у власному розумінні слова»; вона найяскравіше відбивається в якісно відмінних відносинах між політикою і економікою. Про цю протилежність яскраво свідчить уже усвідомлення функції держави в пролєтарській революції на противагу її ідеолоґічному маскуванню у буржуазних революціях, революційна свідомість пролєтаріяту, що вона здійснює переворот, на противагу пізнанню буржуазії, що воно через необхідність проходить post festum. Це залишає Роза Люксембурґ поза увагою, критикуючи заміну Установчих зборів Радами: вона уявляє собі пролєтарську революцію в структурних формах буржуазних революцій.

5.

Таке різке протиставлення «орґанічної» і діялєктико-революційної оцінки ситуації може допомогти нам ще далі заглибитись у хід думок Рози Люксембурґ, підійшовши до проблєми ролі партії в революції, до її позиції стосовно більшовицької концепції партії та її тактичних і орґанізаційних наслідків.

Розбіжності між Лєніним і Люксембурґ мають свої початки у досить далекому минулому. Відомо, що Роза Люксембурґ підчас перших орґанізаційних суперечок між меншовиками та більшовиками зайняла позицію проти останніх. Але її розбіжності з більшовиками були не політично-тактичними, а суто орґанізаційними. Майже у всіх питаннях тактики (загальний страйк, оцінка революції 1905 року, імперіялізм, боротьба проти майбутньої світової війни тощо) Роза Люксембурґ і більшовики завжди йшли спільним шляхом. Так, в Штуттґарті вона була представницею більшовиків саме у питанні вирішальної резолюції про війну. Разом з тим ці розбіжності є набагато менш епізодичними, ніж могло би здатися з огляду на такі часті політико-тактичні збіги; невірним було б, з иншого боку, робити з цього висновок, що шляхи Рози Люксембурґ і більшовиків розійшлись. Розбіжності між Лєніним і Розою Люксембурґ виникли через питання, чи є боротьба з опортунізмом, в оцінці якого вони були політично та принципово єдині, духовної боротьбою всередині революційної партії пролєтаріяту, або ж ця боротьба розв’язується на терені орґанізації? Роза Люксембурґ виступала проти останнього. По-перше, тому, що вона вбачала перебільшення у тій центральній ролі, яку більшовики надавали питанню орґанізації як ґаранта революційного духу в робітничому русі. Вона дотримувалась протилежного погляду, за яким дійсно революційний принцип треба шукати виключно в стихійній спонтанності мас. Стосовно неї центральні партійні орґанізації завжди виконують консервативну, стримувальну функцію. Вона вважала[8], що за впровадженої на ділі централізації лише зростало б «роздвоєння між атакуючою масою та нерішучою соціял-демократією». По-друге, вона трактує саму форму орґанізації як щось рослинне, а не «рукотворне». «У соціял-демократичному русі орґанізація ‹…› також є історичним продуктом клясової боротьби, до якої соціял-демократія лише вносить політичну свідомість»[9]. І ця точка зору теж ґрунтується на її сукупному уявленні про майбутній хід революційного руху, практичні наслідки якого ми вже бачили підчас критики Розою Люксембурґ більшовицької аґрарної реформи та гасла про право націй на самовизначення. Вона пише[10]: «Тезу про те, що соціял-демократія є заступницею клясових інтересів пролєтаріяту, але водночас заступницею сукупних проґресивних інтересів суспільства й усіх жертв капіталістичного ладу, аж ніяк не слід розуміти лише в тому дусі, мовляв, у проґрамі соціал-демократії всі ці інтереси вже представлені ідеальним чином. Ця теза підтверджуватиме свою істинність лише в ході історичного процесу, завдяки якому соціял-демократія й як політична партія поступово стане притулком для найбільш незадоволених елєментів із найрізноманітніших прошарків суспільства й перетвориться на справжню партію народу проти мізерної меншости панівної буржуазії». Звідси ясно, що, на думку Рози Люксембурґ, фронти революції і контрреволюції постають поволі «орґанічно» (ще до того, як стає на часі сама революція), і що партія стає орґанізаційним збірним пунктом усіх верств, ходом розвитку приведених у рух і протиставлених буржуазії. Головне в тім, щоб не допустити розрідження ідеї клясової боротьби, набуття нею дрібнобуржуазного характеру. Тут може і має спрацювати орґанізаційна централізація. Але тільки у тому сенсі, що вона є «лише формальним владним засобом для проведення керівного впливу фактично існуючої революційно-пролетарської більшості партії»[11].

Роза Люксембурґ, отже, з одного боку, виходить з того, що робітнича кляса виступатиме у революції згуртовано, об’єднано-революційно, вільною від будь-яких демократичних ілюзій буржуазного суспільства та не зіб’ється на помилковий шлях[12], з иншого боку, вона, вочевидь, передбачає, що дрібнобуржуазні верстви буржуазного суспільства, соціяльному істнуванню яких смертельно загрожує революційне загострення економічного становища, об’єднуватимуться із пролєтаріятом, що бореться, також в партійному сенсі, також орґанізаційно. Якщо це припущення вірне, тоді звідси очевидно випливає відмова від більшовицької концепції партії, політичними засадами якої є усвідомлення того, що пролєтаріят має проводити революцію хоча й у союзі, але не в орґанізаційній єдності з иншими верствами, що вони виступають проти буржуазії, і що так він неминуче вступає в протистояння з певними пролєтарськими верствами, що борються на боці буржуазії проти революційного пролєтаріяту. Не слід забувати, що причиною першого розриву з меншовиками було не тільки питання про партійний статут, але також проблєма союзу з «проґресивною» буржуазією (на практиці це, до речі, означало залишити напризволяще революційний селянський рух), проблєма коаліції з нею для здійснення та закріплення буржуазної революції.

Тут стає зрозумілим, чому Роза Люксембурґ, яка у всіх політично-тактичних питаннях йшла разом з більшовиками проти опортуністичних супротивників, яка була завжди не тільки найнаполегливішим і затятим, але також найглибшим і радикальним викривачем будь-якого опортунізму, в оцінці небезпеки опортунізму та визначенні методи боротьби з ним мала піти иншим шляхом. Адже якщо боротьбу з опортунізмом тлумачити виключно як духовну боротьбу всередині партії, то її, звісно, треба проводити так, аби центр ваги припадав на переконання прихильників опортуністів, на досягнення більшости всередині партії. Природно, що внаслідок цього боротьба з опортунізмом розпадається на низку ізольованих окремих боїв, де вчорашній союзник може стати сьогоднішнім противником і навпаки. Боротьба проти опортунізму як течії при цьому взагалі може так і не розпочатися: царина «духовних битв» змінюється від питання до питання, і разом з нею змінюється склад бойових ґруп. (Кауцький у боротьбі проти Бернштайна й у дебатах з приводу загального страйку; Паннекук у цих дебатах і в спорі з питання про акумуляцію; позиція Ленша в цьому питанні та підчас війни тощо). Звичайно, цей неорґанізований процес не міг повністю завадити виникненню правого, центристського та лівого крил також у партіях поза межами Росії. Але суто випадковий характер таких об’єднань ускладнив розробку цих протиріч, їх духовне і орґанізаційне (а відтак, і партійне) прояснення і тому неминуче мав призвести до появи абсолютно помилкових уґруповань, які ставали, щойно вони досягали певної орґанізаційної моці, важливими перешкодами на шляху прояснення свідомости робітничої кляси. (Штрьобель в ґрупі «Інтернаціонал», «пацифізм» як момент відокремлення від правих, Бернштайн в Н.С.Д.П. [Незалежній Соціял-демократичній партії]; Серраті в Циммервальді; Клара Цеткін на міжнародній жіночій конференції.) Ці небезпеки ще більше посилились, оскільки — в умовах, коли у Центральній і Західній Европі партійний апарат перебував здебільшого в руках правих чи центристів — неорґанізована, чисто духовна боротьба проти опортунізму дуже легко і часто перетворювалась на боротьбу проти партійної форми руху взагалі. (Паннекук, Рюле тощо.)

Звичайно, підчас і безпосередньо після перших дебатів між Лєніним і Люксембурґ ці небезпеки ще не були достатньо очевидними — принаймні, для тих, хто був не в змозі критично переробити досвід першої російської революції. Але що Роза Люксембурґ, яка була одним із кращих знавців саме російських справ, тут по суті прийняла точку зору лівих з-поза меж Росії, що рекрутувалися головним чином з того радикального сеґменту робітничого руху, який не мав жодного практичного революційного досвіду, можна зрозуміти, лише виходячи з її «орґанічної» сукупної концепції. Вищезазначене пояснює, чому в своїй — в усьому иншому майстерній — аналізі масового страйкового руху підчас першої російської революції вона взагалі не говорить про ролю меншовиків у політичному розвитку цих років. При цьому вона завжди чітко бачила політико-тактичні небезпеки будь-якої опортуністичної поведінки та безжально з ним боролась. Але вона дотримувалась тієї точки зору, що подібні коливання вправо слід виправляти і що вони виправлятимуться — певною мірою спонтанно — «орґанічним» розвитком робітничого руху. Тому вона завершує свою полємічну статтю проти Лєніна такими словами[13]: «Зрештою, зізнаймося самим собі з цілковитою відвертістю: помилки, що їх робить дійсно революційний робітничий рух, з погляду історії є незрівнянно пліднішими та ціннішими за непогрішність найкращого „центрального комітету”».

6.

З початком світової війни, з появою на порядку денному громадянської війни, це колись «теоретичне» питання стало питанням нагально практичним. Проблєма орґанізації перетворилась на тактично-політичну проблєму. Проблєма меншовизму стала доленосним питанням пролєтарської революції. Проблєма меншовизму стала питанням життя і смерти. Безперешкодну перемогу імперіялістичної буржуазії над усім II Інтернаціоналом у питанні мобілізації 1914 року та отриману нею можливість розвивати й закріпляти цю перемогу підчас світової війни неможливо розглядати й оцінювати як «прикрість» або як просто наслідок «зради» тощо. І коли революційний робітничий рух прагнув оговтатись від цієї поразки, зробити її основою майбутніх переможних битв, наочною необхідністю ставало усвідомлення цього провалу, цієї «зради» у взаємозв’язку історії робітничого руху: постала потреба зрозуміти соціял-шовінізм, пацифізм тощо як послідовне продовження опортунізму як течії.

Це усвідомлення стало одним з невід’ємних головних досягнень Лєніна часів світової війни. І його критика брошури Юніуса цілила саме у цей пункт — у недостатнє розмежування з опортунізмом як течією. Звичайно, брошура Юліуса, а до неї «Internationale», містили багато теоретично правильної полєміки з правими зрадниками та хитлявими центристами в німецькому робочому русі. Але ця полєміка залишалась теоретико-практичною, а не орґанізаційною, оскільки вона ще була сповнена віри у те, що йдеться лише про «різницю у поглядах» всередині революційної партії пролєтаріяту. Щоправда, орґанізаційною вимогою тез, що додаються до брошури Юліуса, є заснування нового Інтернаціоналу (тези 10-12). Ця вимога, одначе, в подальшому зависла в повітрі: відсутні духовні, а також орґанізаційні шляхи її задоволення.

Тут проблєма орґанізації перетворюється на політичну проблєму для всього революційного пролєтаріяту. Крах всіх робітничих партій, викликаний війною, слід зрозуміти як всесвітньо-історичний факт, себто як необхідний наслідок попередньої історії робітничого руху. Той факт, що впливовий керівний прошарок у робітничих партіях, майже без винятку, відкрито стає на бік буржуазії, а иншу його частину пов’язує з нею таємна, непублічна спілка, і що обидві ці частини спроможні духовно і орґанізаційно при всьому цьому зберігати своє керівництво над вирішальними верствами пролєтаріяту, треба зробити вихідним пунктом оцінки стану та завдань революційної робітничої партії. Слід чітко усвідомити, що в умовах двох фронтів громадянської війни, що поступово формуються, пролєтаріят спочатку виступатиме в боротьбу розколотим і внутрішньо роздвоєним. Цю роздвоєність не можна усунути дискусіями. Було би марно сподіватися, що ці керівні прошарки можна буде також поступово «переконати» у правильності революційних поглядів, що, отже, робітничий рух зможе відновити свою — революційну — єдність «орґанічно», «зсередини». Постає проблєма: як можна вирвати з-під цього керівництва ту величезну масу пролєтаріяту, що інстинктивно є революційною, але ще не здобула ясної свідомости. І очевидно, що саме «орґанічно»-теоретичний характер розмежування з меншовиками надзвичайно тривалий час дозволяє їм у найзручніший для них спосіб приховувати від пролєтаріяту той факт, що у вирішальний час вони виступають на боці буржуазії. Доти, доки та частина пролєтаріяту, що вона спонтанно виступає проти такої поведінки своїх вождів і мріє про революційне керівництво, не згуртується орґанізаційно, доки дійсно революційні партія та ґрупа, що виникли у такий спосіб, не спроможуться через свої дії (для яких неодмінно необхідною є власна революційна партійна орґанізація) завоювати довіру широких мас і вирвати їх з-під впливу опортуністів, хай там якою буде революційна ситуація, що загалом зберігається й об’єктивно загострюється, все одно неможливо думати про громадянську війну.

А світова ситуація — об’єктивно — залишається революційною та дедалі більше революціонізується. Саме Роза Люксембурґ у своїй — на превеликий жаль для революційного руху ще недостатньо відомій і оціненій — клясичній книзі «Акумуляція капіталу» заклала теоретичний фундамент для пізнання — об’єктивно — революційної суті ситуації. Саме в її думці, що розвиток капіталізму означає розкладання і тих верств, які не є ані капіталістами, ані робітниками, міститься соціяльно-економічна теорія, необхідна для вироблення революційної тактики більшовиків щодо непролєтарських верств трудящих. Вона показує, що з наближенням розвитку до пункту, в якому капіталізм сягає свого завершення, цей процес розкладання має набути гостріших форм. Чимдалі ширші верстви відколюються від — на вигляд — ще міцної будівлі буржуазного суспільства, вносять сум’яття у лави буржуазії, започатковують рухи, які (хоча самі по собі й не зорієнтовані на соціялізм) самою енерґією своєї атаки спроможні значно прискорити створення передумов для соціялізму — повалення буржуазії.

У цій ситуації, що вона дедалі сильніше розкладає буржуазне суспільство, що підштовхує пролєтаріят — бажає він того чи ні — до революції, меншовики відкрито або таємно перейшли до табору буржуазії, вони виступили фронтом проти революційного пролєтаріяту та инших інстинктивно обурених верств (або народів). З усвідомленням цього сама по собі руйнується концепція Рози Люксембурґ щодо розвитку революції, що вона послідовно будувалась на опозиції до орґанізаційної форми більшовицької партії. Необхідні висновки з такого усвідомлення, найглибший економічний фундамент для яких Роза Люксембурґ сама дала в «Акумуляції капіталу», і від ясного формулювання яких (як на це також указував Лєнін) її відділяв у деяких місцях брошури Юніуса лише один крок, вона, одначе, не зробила у своїй критиці Російської революції. Вона, вочевидь, і 1918 року, навіть після випробувань першого етапу революції в Росії, все ще дотримувалась щодо проблєми меншовизму своїх старих поглядів.

7.

Цим пояснюється захист нею від більшовиків «права на свободу»: «Свобода, — заявляє вона, — є завжди свободою для інакодумців» (S. 109); себто свободою для инших «течій», у робітничому русі, для меншовиків і есерів. Зрозуміло, що Роза Люксембурґ ніколи не скочувалась до банального захисту демократії загалом. Навпаки — її позиція також у цьому пункті є лише лоґічним наслідком її помилкової оцінки фактичної розстановки сил у руволюції. Адже позиція революціонера у питанні так званої проблєми свободи підчас диктатури пролєтаріяту залежить, зрештою, від того, чи розглядає він меншовиків як ворогів революції або як «течію» революціонерів, які в окремих тактичних, орґанізаційних тощо питаннях дотримуються «иншої думки».

Під усім, що пише Роза Люксембурґ про необхідність критики, про громадський контроль тощо, підпишеться кожен більшовик, Лєнін першим з усіх, як про це і говорить сама Роза Люксембурґ. Вся суть лише в тім, як все це здійснити, як наділити «свободу» (і все, що з нею пов’язано) революційною, а не контрреволюційною функцією. Отто Бауер, один з найрозумніших опонентів більшовиків, доволі ясно розпізнав цю проблєму. Він виступає проти «недемократичної» суті більшовицького державного ладу не тільки з абстрактними природно-правовими арґументами à la Кауцький, але арґументує так, що радянська система, яка за «реального» співвідношення клясових сил у Росії ускладнює для селян відстоювання своїх інтересів, чіпляє їх до політичного льокомотиву пролєтаріяту. А відтак, він — мимоволі — свідчить на користь революційного характеру більшовицького «придушення свободи».

Перебільшення орґанічного характеру революційного розвитку примушує тут Розу Люксембурґ вступити у разючу суперечку із самою собою. Саме так, як це вже було в проґрамі «Спартака», що лягла в теоретичну основу для центристських мудрувань над відмінностями між «терором» і «насильством», для заперечення першого при прийняття другого, так і в своїй брошурі Роза Люксембурґ уже висуває гасло про протиставлення у дусі голландських комуністів диктатури партії і диктатури кляси (стор. 115). Звичайно, коли двоє роблять одне і те саме (і особливо, коли дві людини говорять одне і те саме), це не одне і те саме. Але Роза Люксембурґ теж опиняється тут, — саме через те, що відходить від розуміння дійсної структури протиборчих сил, — у небезпечній близькості до впливу утопічних очікувань, до передбачення пізніших фаз розвитку, котрі пізніше стали фатальними для вищенаведених гасел; щоправда, цей фатальний розвиток, на щастя, не зачепив її, бо перервалась її — на жаль — така коротка практична робота в революції.

Діялєктичне протиріччя соціял-демократичного руху, — пише Роза Люксембурґ у своїй статті проти Лєніна[14], — полягає саме в тому, «що тут уперше за всю історію народні маси самостійно та всупереч всім панівним клясам мають здійснити свою волю, що веде їх за межі сучасного суспільства. Але, з иншого боку, цю волю маси здатні виробляти лише в повсякденній боротьбі з істнуючою системою, себто тільки в її рямцях. З’єднання широких народних мас з метою, що виходить за межі істнуючого ладу в цілому, повсякденної боротьби з революційним переворотом, це — діялєктичне протиріччя соціял-демократичного руху…». Це діялєктичне протиріччя жодним чином не пом’якшується в епоху диктатури пролєтаріяту: змінюється лише матерія його складових, сучасні рямці діяльности і «позамежности». І саме проблєма свободи та демократії, яка підчас боротьби в рямцях буржуазного суспільства видавалась простою проблємою, оскільки кожна п’ядь завойованого вільного простору була вирваним у буржуазії простором, тепер діялєктично загострюється. Також фактичне відвойовування «свобод» у буржуазії відбувається не по прямій лінії, хоча, звичайно, тактична лінія визначення мети пролєтаріятом була висхідною прямою. Але тепер має змінитися і ця настанова. Лєнін говорить[15], що розвиток капіталістичної демократії «не відбувається просто, прямо та гладко, до дедалі більшої й більшої демократії». Це неможливо, оскільки соціяльна суть революційного періоду полягає саме в тім, що внаслідок економічної кризи, що її переживає як капіталізм, що розкладається, так і пролєтарське суспільство, що народжується, постійно, різко та у насильницький спосіб змінюється клясове розшарування. Тому постійне переґрупування революційних енерґій є життєвим питанням революції. Йдеться за те, що — в інтересах подальшого розвитку революції — важливо всіма засобами і за всіх обставин утримувати державну владу в руках пролєтаріяту з усвідомленням того, що загальний стан світового господарства рано чи пізно має підштовхнути пролєтаріят до революції у світовому маштабі, що вона тільки одна зможе здійснити економічні заходи в дусі соціялізму. Переможний пролєтаріят при цьому не може заздалегідь у доґматичний спосіб визначати ані свою економічну, ані свою ідеолоґічну політику. Так само, як у своїй економічній політиці (усуспільнення, концесії тощо) він має вільно маневрувати залежно від клясових зрушень, від можливости та необхідности завойовувати певні верстви трудящих на бік диктатури пролєтаріяту або, принаймні, забезпечити їх нейтралітет стосовно неї, неможливо заздалегідь визначитись у питанні такої складности: свобода. Форми та ступінь «свободи» залежать у період диктатури від стану клясової боротьби, від сили ворога, від інтенсивности загрози диктатури, від вимог щодо завоювання пролєтаріяту на бік диктатури, від зрілости верств, що виступають його союзниками та перебувають під його впливом. Свобода (так само, як і усуспільнення) не може бути самоцінністю. Вона має служити пануванню пролєтаріяту, а не навпаки. Спроможною на ці — часто вельми несподівані — зміни позицій виявилась лише така революційна партія, як більшовицька; лише вона має достатньо гнучкости, маневрености та неупереджености в оцінці фактично діючих сил, аби через Брест-Литовськ, через військовий комунізм часів жорстокої громадянської війни просунутися до нової економічної політики, а від неї (при новій зміні у співвідношенні сил) до инших уґруповань сил, і при цьому постійно зберігати недоторканим панування пролєтаріяту.

У цьому потоці явищ, одначе, зберігся один стійкий полюс: контрреволюційна позиція инших «течій робітничого руху». Від Корнілова до Кронштадту тут проходить пряма лінія. Отже, їхня «критика» диктатури, це — зовсім не самокритика пролєтаріяту, можливості для якої слід інституційно забезпечувати також підчас диктатури, але тенденція розкладання в інтересах буржуазії. До них, отже, можна застосувати слова Енґельса, сказані ним у листі до Бабеля[16]: «…поки пролєтаріят ще потребує держави, він потребує її не в інтересах свободи, а в інтересах придушення своїх противників». І що Роза Люксембурґ підчас німецької революції змінила розглянуті тут погляди, пов’язано, звичайно, з тим, що кілька місяців найінтенсивнішого та діяльного співпереживання революції, що розпочалась, які випали на її долю, переконали її в хибності колишнього розуміння революції. І перш за все — в хибності її погляду на ролю опортунізму, на способи боротьби проти нього, а відтак, на будівництво та функцію самої революційної партії.

Січень 1922 року

Примітки

[1] Rosa Luxemburg. Die russische Revolution. Verlag: Gesellschaft und Erziehung, 1922.

[2] Leitsätze über die Aufgaben der internationalen Sozialdemokratie. These 5. Futurus Verlag 105.

[3] Soziale Reform oder Revolution? Vulkan-verlag 21.

[4] Bericht über den Gründugsparteitag der K.P.D. 53.

[5] Soziale Reform oder Revolution? 47.

[6] Dokumente der Socialismus II, 67-68 [укр. пер.: Фрідріх Енгельс. Листи про історичний матеріалізм 1890-1894. — Київ: Видавництво політичної літератури України, 1980. — Стор. 10-11].

[7] Lenin—Sinowjew: Gegen den Storm. 429 [рос пер.: Г. Зиновьев, Н. Ленин. Против течения. 3-е изд. — Москва—Петроград, 1923. — С. 423].

[8] Neue Zeit XXII, 2. Band 491.

[9] Ebd. 486. (Курсив мій.)

[10] Ebd. 533-534.

[11] Ebd. 534.

[12] Massenstreik. Zweite Auflage 51.

[13] Neue Zeit XXII. 2. Band. 535.

[14] Ebd. 534 (Курсив мій.)

[15] Staat und Revolution. 79 [В.І.Лєнін. Держава і революція].

[16] Ebd. 57 [Лист Ф. Енґельса А. Бебелю від 28 березня 1875 р. // Карл Маркс. Критика Готської програми. — Київ: Державне видавництво політичної літератури, 1938. — Стор. 35].

Переклад з німецької за виданням: Georg Lukács. Geschichte und Klassenbewußtsein. Herman Luchterhand Verlag, 1970. S. 448-470.

Advertisements

0 Responses to “Критичні міркування щодо брошури Рози Люксембурґ «Російська революція»”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Листопад 2012
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Жов   Лют »
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: