Роза Люксембурґ як марксист

Ґеорґ Лукач

Економісти висвітлюють, як відбувається продукція серед вище згаданих відносин. Але вони не пояснюють нам, як витворилися самі ці відносини, тоб-то, не показують того історичного руху, що покликав їх до життя.

К.Маркс. Злидні філософії

1.

Не панування економічних мотивів у поясненні історії разюче відріжняє марксизм від буржуазної науки, а точка зору тотальности. Катеґорія тотальности, всебічне, вирішальне панування цілого над частинами є суттю тієї методи, що її сприйняв Маркс від Геґеля та, ориґінально переробивши, поклав в основу абсолютно нової науки. Капіталістичне від’єднання виробника від сукупного процесу виробництва, подрібнення трудового процесу на частини, за якого залишається поза увагою людська своєрідність робітників, поділ суспільства на атоми індивідів, що вони діють без пляну та без взаємозв’язку, навмання тощо мало справити глибокий вплив також на мислення, науку та філософію капіталізму. Фундаментальна революційність пролєтарської науки полягає не тільки в тім, що вона протиставляє буржуазному суспільству свій революційний зміст, але в першу чергу в революційній суті самої методи. Панування катеґорії тотальності є носієм революційного принципу в цій науці.

Цей революційний принцип геґелівської діялєктики — попри суттєво консервативний зміст геґельянства — багатьма був розпізнаний до Маркса, але з такого пізнання не змогла постати революційна наука. Лише у Маркса геґелівська діялєктика стала, висловлюючись словами Герцена, «алґеброю революції». Але її не просто матеріялістично перевернули з голови на ноги. Навпаки — в такому перевороту й завдяки йому революційний принцип геґелівської діялєктики міг проявитися лише тому, що Маркс повністю зберіг суть методи, точку зору тотальности, розглядання всіх самостійних явищ як моментів цілого, діялєктичного процесу, зрозумілого як єдність думки та історії. Діялєктична метода у Маркса виходить з пізнання суспільства як тотальности. Тоді як буржуазна наука приписує або — наївно-реалістично — «дійсність», або — «критично» — автономію тим необхідним і корисним для методолоґії самостійних наук абстракціям, що вони виникають, з одного боку, внаслідок змістовного відокремлення об’єктів дослідження, а з иншого боку — внаслідок наукового поділу праці та спеціялізації, марксизм знімає ці відокремлення, підносячи й зводячи їх до діялєктичних моментів. Абстрагуюча ізоляція елєментів, незалежно від того, чи йдеться за всю область дослідження чи за самостійні проблємні комплєкси або поняття в рямцях певної галузі досліджень, звичайно, є неминучою. Вирішальним, одначе, є те, чи є така ізоляція лише засобом для пізнання цілого, себто чи стає вона завжди у правильний сукупний взаємозв’язок, який вона передбачає та вимагає, або ж абстрактне пізнання ізольованої частини цієї области зберігає свою «автономію», залишається самоціллю. Для марксизму, отже, не істнує самостійної юридичної науки, націонал-економії, історії тощо, а істнує лише одна, єдина — історико-діялєктична — наука про розвиток суспільства як тотальности.

Точка зору тотальности, проте, визначає не тільки предмет, але також і суб’єкт пізнання. Буржуазна наука розглядає явища суспільства — свідомо чи несвідомо, наївно чи витончено — завжди з позиції індивіда[1]. А з позиції індивіда не можна розгледіти жодної тотальности, щонайбільш — аспекти самостійної области, а за великим рахунком — лише фраґменти: розрізнені «факти» або абстрактні самостійні закони. Тотальність предмета може бути встановленою лише тоді, коли суб’єкт, що встановлює її, сам є тотальністю; коли суб’єкт, що встановлює її, мислячи себе самого, змушений мислити предмет як тотальність. Цю точку зору тотальности як суб’єкту в сучасному суспільстві представляють лише й тільки кляси. Отож Маркс, особливо в «Капіталі», розглядаючи будь-яку проблєму з цієї точки зору, поправив Геґеля, чия позиція ще коливались між «великим індивідом» й абстрактним духом народу, тут набагато рішучіше та плідніше (щоправда, це зрозуміли небагато його послідовників), ніж у питанні про «ідеалізм» або «матеріялізм».

Клясична політекономія і ще більше її вульґаризатори розглядали капіталістичний розвиток завжди з позиції індивідуального капіталіста і тому заплутались у низці нерозв’язних протиріч і уявних проблєм. Маркс у «Капіталі» радикально пориває з цією методою. І не тільки тому, що як аґітатор він кожний момент розглядає негайно та виключно з точки зору пролєтаріяту. З подібної однобічности могла виникнути лише нова вульґарна політекономія з, так би мовити, зворотнім знаком. Навпаки, насправді він розглядав проблєми всього капіталістичного суспільства як проблєми кляс, з яких воно складається, — капіталістів і пролєтарів, як цілісності. Якою мірою через це ціла низка питань постала в абсолютно новому світлі, які постали нові проблєми, про які клясична політекономія навіть не підозрювала, не кажучи вже про те, щоб запропонувати їх вирішення, як багато які з її уявних проблєм розв’язалися у ніщо, — дослідження всього цього не є завданням цих сторінок, писаних, аби вказати тільки на методолоґічну проблєму. Головним тут є чітке окреслення обох передумов справжнього, а не жартівливого, як у випадку з епіґонами Геґеля, оволодіння діялєктичною методою, що вона вказує на те, що тотальність є як встановленим предметом, так і суб’єктом, що його встановлює.

2.

У головній праці Рози Люксембурґ «Акумуляція капіталу» після десятиліть вульґаризації марксизму розглянуто проблєму з цієї точки зору. Це нівелювання марксизму, схиляння перед буржуазної «науковістю» знайшли своє перше та відкрите вираження в Бернштайнових «Передумовах соціялізму». Аж ніяк не випадковим є те, що та сама глава книги, що відкривається лютим нападом на діялєктичну методу від імені суворої «науки», завершується закидом у бланкізмі самому Марксу. Не випадковим є те, що революційність Маркса мала бути явленою як відкочування до примітивного етапу робітничого руху, до бланкізму, тоді, коли було відкинуто точку зору тоальности, вихідний пункт і мету, передумову та вимогу діялєктичної методи; в той момент, коли революцію стали розуміти не як момент процесу, а як ізольований, відрізаний від загального розвитку акт. А з принципом революції як наслідком катеґоріяльного панування тотальности розпадається вся система марксизму. І Бернштайнова критика навіть як опортунізм є занадто опортуністичною, щоб дозволити прослідкувати всі свої неминучі наслідки щодо цього[2].

Але діялєктичний хід історії, що його перш за все прагнуть без залишку видалити з марксизму опортуністи, одначе, змушує їх навіть тут до необхідних висновків. Економічний розвиток в добу імперіялізму дедалі більше утруднює удавані нападки на капіталістичну систему, «наукову» аналізу її явищ, якщо вони розглядаються — в інтересах «об’єктивної і суворої науки» — ізольовано. Слід не просто політично визначитися із своєю позицією — за капіталізм чи проти нього. Слід визначитися також теоретично. І вибір тут такий: або слід по-марксистськи розглядати сукупний розвиток суспільства як тотальність, аби згодом теоретично та практично збагнути явище імперіялізму, або слід уникнути цієї зустрічі, обмежившись самостійнонауковим вивченням відокремлених моментів. Моноґрафічна точка зору найнадійніше замикає горизонт перед проблємою, розгляду якої лякалась уся соціял-демократія, що вона стала опортуністичною. З цієї точки зору вона здійснювала «точний» опис в окремих областях, знаходила стосовно окремих випадків «закони, що мають позачасове значення», з цієї точки зору зникала межа, що відокремлює імперіялізм від попереднього періоду. Було відкрито капіталізм «взагалі», істнування якого, як їм здавалось, дедалі більше відповідало сутності людського розуму, так само підпорядковувалося «природним законам», як це було у Рікардо та його послідовників, буржуазних вульґарних економістів.

Якби ми взялись досліджувати, чи став практичний опортунізм причиною цього теоретичного відкочування до методолоґії вульґарних економістів чи навпаки, це було б немарксистською та недіялєктичною постановкою питання. Для способу розгляду, притаманному історичному матеріялізму, обидві тенденції є нерозривними: вони утворюють суспільне середовище, в якому розвивалась соціял-демократія до війни; те середовище, виходячи з якого лише й можна зрозуміти теоретичні баталії навколо «Акумуляції капіталу» Рози Люксембурґ.

Адже дебати, що їх вели Бауер, Еккштайн та инші, точилися не навколо питання, чи є вирішення проблєми акумуляції капіталу, запропоноване Розою Люксембурґ, по суті правильним чи хибним. Навпаки, йшлося про те, чи в цьому проблєма взагалі, з надзвичайним запалом оскаржувалась наявність дійсної проблєми. З методолоґічної точки зору вульґарної політекономії це цілком зрозуміло, навіть необхідно. Адже якщо питання акумуляції, з одного боку, вивчається як самостійна проблєма націонал-економії, з иншого боку — розглядається з позицій індивідуального капіталіста, то насправді тут взагалі немає жодної проблєми[3].

Це заперечення проблєми загалом тісно пов’язане з тим, що критики Рози Люксембурґ залишили без уваги вирішальну главу книги («Історія проблєми») і внаслідок цього питання поставили так: чи є формули Маркса, що вони ґрунтуються на методолоґічно ізольованих припущеннях про суспільство, що складається з капіталістів і пролєтарів, правильними і в який спосіб їх можна найкраще тлумачити. Що це припущення у самого Маркса було лише методолоґічним, необхідним для більш чіткої постановки питання, що від нього слід було переходити до ширшої постановки питання, орієнтованої на тотальність суспільства, це критики взагалі прогледіли. Вони прогледіли, що Маркс сам зробив цей крок стосовно так званого «первісного нагромадження» капіталу в першому томі «Капіталу»; вони — свідомо чи несвідомо — не помічали того, що весь «Капітал» є фраґментом саме щодо цього питання й уривається саме в тому місці, де мала б з’явитися ця проблєма; що, відповідно, Розі Люксембурґ нічого не лишалося, як додумати фраґмент Маркса до кінця і доповнити його в дусі самого Маркса.

Проте вони діяли цілком послідовно. Адже з позиції індивідуального капіталіста, з точки зору вульґарної політекономії, ця проблєма фактично не повинна виникати. З позиції індивідуального капіталіста економічна дійсність постає як світ, де правлять вічні природні закони, і до законів цього світу капіталіст має пристосовувати всю свою поведінку. Реалізація додаткової вартости, акумуляція здійснюється для нього — проте навіть це відбувається лише дуже часто, але аж ніяк не завжди — у формі обміну з иншим індивідуальним капіталістом. І вся проблєма акумуляції постає лише як одна з різноманітних мінливих форм, що її набувають формули Г-Т-Г і Т-Г-Т у процесах виробництва, обігу тощо. У такий спосіб, для вульґарної політекономії проблєма акумуляції є самостійнонауковою дрібною проблємою, що вона все одно майже не пов’язана з долею капіталізму загалом, а її вирішення ґарантується правильністю Марксових «формул», які, згідно з Отто Бауером, треба лише «час від часу» поліпшувати. Що за допомогою цих формул не можна в принципі та ніколи осягнути економічної дійсности, оскільки передумовою цих формул є абстрагування від сукупної дійсности (розгляд суспільства як такого, що складається лише з капіталістів і пролєтарів), оскільки ці формули можуть служити лише для прояснення проблєми, лише як трамплін, що дозволяє дострибнути до правильної постановки проблєми, це Отто Бауер і його товариші зрозуміли так само мало, як свого часу школа Рікарда — марксистську постановку питань.

«Акумуляція капіталу» повертається до методи та постановки питання молодого Маркса, що містяться у «Злиднях філософії». Подібно до того, як у ній проаналізовано історичні умови, що уможливили політекономію Рікарда та надали їй значимости, так само ця метода застосовується до фраґментарних досліджень другого і третього томів «Капіталу». Буржуазні політекономи як ідеолоґічні представники капіталізму, що переживав підйом, мусили ототожнювати знайдені Смітом—Рікардом «природні закони» із суспільною дійсністю, аби видавати капіталістичне суспільство за єдине можливе, за таке суспільство, що воно відповідає «природі» людини та розуму. Так само соціял-демократія як ідеолоґічне вираження тієї обуржуазненої робочої аристократії, що була зацікавлена в імперіялістичній експлоатації всього світу на останній стадії капіталізму, але разом з тим спробувала відхилитися від своєї неминучої долі, від світової війни, мала розглядати розвиток так, ніби капіталістична акумуляція могла здійснюватися у безповітряному просторі математичних формул (себто без проблєм, себто без світової війни). Стосовно політичної мудрости та передбачення, вона опинилась далеко позаду верств з крупно-буржуазними та капіталістичними інтересами, які приймали імперіялістичну експлоатацію разом з усіма її військовими наслідками. Але саме через це соціял-демократія вже тоді змогла теоретично зайняти свій нинішній пост: вона стала хранителем капіталістичного економічного ладу, вона стали боронити його від фатально-катастрофічних наслідків, до яких пророче сліпо тягнуть імперіялістичний капіталізм його істинні представники. Подібно до того, як ототожнення рікардівських «природних законів» із суспільною дійсністю було ідеолоґічною самообороною капіталізму, що переживав підйом, так само тлумачення Маркса австрійською школою, зроблене нею ототожнення Марксових абстракцій із тотальністю суспільства є самообороною капіталізму, що гине, разом із його «раціональністю». І подібно до того, як поняття тотальности молодого Маркса яскраво освітила facies hippocratica [риси смерти на обличчі] тоді ще квітучого капіталізму, так само в концепції Рози Люксембурґ, яка включила основоположні проблєми капіталізму до тотальности історичного процесу, останній розквіт капіталізму набуває характеру жахливого танку смерти, Едіпового шляху до своєї неминучої долі.

3.

Роза Люксембурґ присвятила спростуванню «марксистської» вульґарної політекономії брошуру, опубліковану по її смерти. Це спростування, одначе, знайшло б найвідповідніше — як з точки зору викладу, так і з точки зору методології — місце наприкінці другого розділу самої «Акумуляції капіталу», як четвертий підхід до розгляду цього доленосного питання капіталістичного розвитку. Адже своєрідність викладу в цій книзі полягає в тому, що переважну її частину посідають проблємно-історичні дослідження. Справа не тільки в тім, що Марксова аналіза простого та розширеного відтворення є вихідним пунктом дослідження загалом та вступом до кінцевого, змістовного розгляду самої проблєми. Серцевину книги становить, так би мовити, історико-літературне аналізування великих дебатів у питанні про акумуляцію: дебатів Сісмонді з Рікардо та його школою, Родбертуса з Кірхманном, народників з російськими марксистами.

Проте і з цією своєю манерою викладу Роза Люксембурґ стоїть не поза рямцями марксистської традиції. Спосіб композиції її книги, навпаки, також означає повернення до ориґінального, несфальсифікованого марксизму — до манери викладу самого Маркса. Адже його перший зрілий, завершений і підсумковий твір «Злидні філософії» спростовує Прудона через повернення до справжніх джерел його поглядів — до Рікардо, з одного боку, до Геґеля — з иншого. Аналіза того, де, як і передусім — чому Прудон мав зрозуміти Рікарда та Геґеля хибно, є джерелом світла, яке не просто безжально висвітлює протиріччя Прудона самому собі, але проникає до найтемніших, йому самому невідомих підстав його помилок — до клясових відносин, теоретичним вираженням яких є його погляди. Адже «економічні катеґорії суть тільки теоретичні вислови, абстракції, суспільних продукційних відносин», — пише Маркс[4]. І хоча головний його теоретичний твір лише почасти допускав подібний спосіб проблємно-історичного викладу через свій обсяг і різноманіття розглянутих окремих проблєм, це не може замаскувати змістовну однорідність розгляду проблєми. «Капітал» і «Теорії додаткової вартості» власне є творами, що їхня внутрішня будова означає змістовне вирішення проблєми, блискуче, ґрандіозно з огляду на виконання окресленої та поставленої у «Злиднях філософії».

Ця внутрішня форма викладу проблєми знову підводить до центральної проблєми діялєктичної методи, до вірно зрозумілого панівного місця катеґорії тотальности, а відтак і до геґелівської філософії. Філософська метода Геґеля, яка завжди — найбільш захоплююче у «Феноменолоґії духу» — була одночасно історією філософії та філософією історії, в цьому суттєвому пункті ніколи Марксом не відкидалась. Адже геґелівське діялєктичне поєднання мислення і буття, розуміння їх єдности як єдности й тотальности певного процесу становлять також сутність філософії історії історичного матеріялізму. Навіть матеріялістична полєміка проти «ідеолоґічного» розуміння історії спрямована радше проти епіґонів Геґеля, ніж проти самого майстра, котрий в цьому відношенні стояв набагато ближче до Маркса, ніж свого часу в запалі боротьби з «ідеалістичним» окостенінням діялєктичної методи думав сам Маркс. «Абсолютний» ідеалізм епіґонів Геґеля саме й означає розкладання первісної тотальности системи[5], відокремлення діялєктики від живої історії, а відтак, в кінці кінців, і ліквідацію діялєктичної єдности мислення й буття. Але доґматичний матеріялізм епіґонів Маркса вдруге повторює це розкладання конкретної тотальности історичної дійсности. Якщо їхня метода не вироджується в порожню схематику мислення, як у епіґонів Геґеля, то вона все одно застигає у вигляді механістичної, самостійнонаукової вульґарної політекономії. Якщо перші внаслідок цього втрачали здатність осягати історичні події за допомогою своїх суто ідеолоґічних конструкцій, то другі так само виявляються неспроможними зрозуміти як взаємозв’язок так званих «ідеолоґічних» форм суспільства з їх економічною основою, так і саму економіку як тотальність, як суспільну дійсність.

Діялєктична метода, де б її не застосовували, обертається навколо однієї й тієї самої проблєми — пізнання тотальности історичного процесу. Тому для неї «ідеолоґічні» й «економічні» проблєми втрачають їх взаємну заціпенілу чужість, перетікають одна в одну. Проблємна історія фактично стає історією проблєм. Літературне, наукове вираження проблєми виступає як вираження суспільної цілісности, як вираження її можливостей, меж і проблєм. Літературно-історичний розгляд проблєми, отже, найчіткіше може передати проблєматику історичного процесу. Історія філософії стає філософією історії.

Тому аж ніяк не випадково, що обидва основоположні твори, що розпочинають теоретичне відродження марксизму, «Акумуляція капіталу» Рози Люксембурґ і «Держава і революція» Лєніна, також у способі свого викладу повертаються до форми молодого Маркса. Для того, аби сутнісну проблєму своїх творів намалювати перед нашими очима діялєктично, вони у своєрідний спосіб наводять літературно-історичне походження їх проблєм. І коли вони розглядають зміни та перетворення тих поглядів, що вони передували їх власній постановці проблєми, коли вони розглядають кожен такий етап розумового прояснення або плутанини в історичній сукупності їх умов і наслідків, вони змальовують сам історичний процес, продуктом якого, по суті, є їх власна постановка проблєми та її вирішення, з недосяжною інакше життєвістю. Немає більшої різниці, ніж різниця між цією методою та «врахуванням попередників» у буржуазній науці (до якої цілком належать також соціял-демократичні теоретики). Адже, коли в цій науці вводиться методолоґічне розріжнення між теорією та історією, коли в ній принципово-методолоґічно розмежовуються окремі проблєми, а відтак, на підставі суворої науковости виключається проблєма тотальности, тоді проблємна історія для самої проблєми стає сутнісним і формальним баластом, чимось таким, що може представляти інтерес лише для наукових фахівців, а безкінечне розширення такого інтересу чимдалі більше заміщає справжнє відчуття дійсних проблєм і породжує бездуховну спеціялізацію.

Внаслідок такого зв’язку з традиціями викладу та методолоґії Маркса і Геґеля проблємна історія Лєніна стає внутрішньою історією европейських революцій XIX століття; а літературно-історичний виклад Рози Люксембурґ виростає до історії битв за можливість і поширення капіталістичної системи. Перші великі потрясіння ще нерозвиненого капіталізму, що йде вгору, великі кризи 1815 і 1818-19 років, розпочинають цю боротьбу у формі «Nouveaux principes d’economie politique» [Нових засад політичної економії] Сісмонді. Йдеться про перше — з реакційною метою — пізнання проблєматики капіталізму. Нерозвинена форма капіталізму ідеолоґічно виражається в однаково однобічних і грубих точках зору противників Сісмонді. В той час як реакційний скепсис Сісмонді розгледів у кризах свідоцтво неможливости акумуляції, нестримний оптимізм глашатаїв нового продукційного ладу заперечували необхідність криз, наявність проблєматики взагалі. Наприкінці цього ряду змінилися на зворотні соціяльна приналежність шукачів відповідей та суспільне значення їх відповідей: вже стали — нехай поки що не до кінця усвідомленими — темами обговорення доля революції, загибель капіталізму. Те, що Марксова аналіза мала вирішальний теоретичний вплив на цю зміну знаків, свідчить про те, що буржуазія чимраз швидше почала втрачати також ідеолоґічне керівництво суспільством. І якщо в теоретичних поглядах народників відкрито виявляється їхня дрібнобуржуазно-реакційна сутність, то у «марксистів» Росії надзвичайно цікаво спостерігати за тим, як вони дедалі сильніше стають ідеолоґічними визнавцями капіталістичного розвитку. Вони стають ідеолоґічними спадкоємцями соціяльного оптимізму Сея, МакКаллоха тощо у своїх поглядах на можливості розвитку капіталізму. «„Лєґальні” російські марксисти, — пише Роза Люксембурґ, — безперечно, здобули перемогу над своїми супротивниками — народниками, але здобули дуже велику перемогу. ‹…› Питання сходило на те, чи може капіталізм розвиватися взагалі й у Росії зокрема, а згадані марксисти ґрунтовно доводили цю можливість і дали навіть теоретичний доказ того, що капіталізм може істнувати вічно. Зрозуміло, що коли припустити безмежну акумуляцію капіталу, то цим уже доведено й безмежну життєздатність капіталізму. ‹…› Якщо капіталістичний спосіб продукції може ґарантувати безмежний розвиток продуктивних сил та економічний проґрес, то його годі перебороти.»[6]

Тут сталася четверта й остання сутичка з приводу проблєми акумуляції, двобій між Отто Бауером і Розою Люксембурґ. Питання соціяльного оптимізму зазнало нової зміни функцій. Сумнів у можливости акумуляції у Рози Люксембурґ скидає свою абсолютистську форму. Воно стає історичним питанням про умови акумуляції, а значить і впевненістю в тому, що безмежна акумуляція є неможливою. Акумуляція, оскільки вона розглядається у своєму сукупному суспільному оточенні, стає діялєктичною. Вона виростає до діялєктики всієї капіталістичної системи. «Марксова схема поширеної репродукції, — пише Роза Люксембурґ, — тоді, коли вона відповідає дійсності, значить не що инше, як кінець, історичну межу процесу акумуляції, а тому й кінець капіталістичної продукції. Що акумуляція неможлива, то це значить з капіталістичного погляду, що не можна далі розвивати продуктивні сили, а тому настає об’єктивна історична конечність загибелі капіталізму. Відси й походить, виповнений суперечностями перебіг останньої, імперіялістичної фази капіталу, як прикінцевого періоду його історичного шляху.»[7] Щойно сумнів переростає в діялєктичну впевненість, він не залишає жодного сліду від усієї отриманої від минулого дрібнобуржуазно-реакційної спадщини: він стає оптимізмом, теоретичною впевненістю у прийдешній соціяльній революції.

Ця зміна функцій надає протилежній позиції, що вона підтверджує можливість безмежної акумуляції, дрібнобуржуазно-непевного, боягузливого та недовірливого характеру. Ствердній відповіді Отто Бауера бракує сонячного та незатьмареного оптимізму Сея або Туган-Барановського. Бауер і його однодумці попри всю їхню марксистську термінолоґію є у своїй теорії по суті прудоністами. Їх спроби розв’язати проблєму акумуляції, краще сказати, не визнавати її за проблєму, врешті-решт походять від Прудонового прагнення зберегти «добрий бік» капіталістичного розвитку і при цьому ухилитися від його «злого боку».[8] Визнання питання про акумуляцію, однак, означає визнання того, що цей «поганий бік» нерозривно зв’язаний із внутрішньою суттю капіталізму, отже, воно означає, що імперіялізм, світову війну та світову революцію слід сприймати як неминучі складові розвитку. Але це суперечить, як вже було наголошено, безпосереднім інтересам тих верств, чиїми ідеолоґічними глашатаями стали марксисти-центристи: тих, хто бажав би високорозвиненого капіталізму без імперіялістичних «наростів», «впорядкованої» продукції без «порушень», викликаних війною тощо. «Ця концепція, — пише Роза Люксембурґ. — хоче переконати буржуазію, що імперіялізм і мілітаризм шкідливі з погляду її власних капіталістичних інтересів, щоб такими способом ізолювати цю вигадану купку людей, які користь мають з імперіялізму, і утворити блок пролєтаріяту з широкими верствами буржуазії, маючи на меті „уміркувати” імперіялізм, ‹…› „вирвати йому жало”. Як лібералізм на сконі апелював від погано інформованої монархії до монархії, яка була б більш інформована, так само „марксистський центр” хоче апелювати від буржуазії, що слухає поганих порад, до буржуазії, якій можна накинути свою думку…»[9] Бауер та його товариші капітулювали перед капіталізмом як економічно, так й ідеолоґічно. Ця їхня капітуляція теоретично виражається в їх економічному фаталізм, в їх вірі у вічне, забезпечене «природними законами» істнування капіталізму. Але оскільки вони як справжні дрібні буржуа є лише ідеолоґічним та економічним охвістям капіталізму, оскільки вони прагнуть капіталізму без «злого боку», без «наростів», відтак, вони одночасно стоять у — знову ж таки суто дрібнобуржуазній — «опозиції» до капіталізму: в опозиції етичній.

4.

Економічний фаталізм і нове етичне обґрунтування соціялізму тісно пов’язані між собою. Не випадково те, що ми знаходимо його у Бернштайна, Туган-Барановського й Отто Бауера. І не тільки через необхідність відшукати і знайти суб’єктивну заміну об’єктивному шляху до революції, ними самими ж загородженому, але як методолоґічний наслідок вульґарно-економічного способу розгляду, як наслідок методолоґічного індивідуалізму. Нове «етичне» обґрунтування соціялізму є суб’єктивним боком відсутности катеґорії тотальности, що вона тільки й спроможна узагальнювати. Індивіду — байдуже: індивідуальному капіталісту чи пролєтарю — навколишній світ, його суспільне середовище (і природа, як їх теоретичне віддзеркалення і проєкція) повинні здаватися брутально й абсурдно фатальними, залишатися вічно йому чужими. Цей світ може бути збагнений індивідом лише тоді, коли в теорії він набуває форми «вічних природних законів», це означає, коли він набуває чужої людині раціональности, геть непідвладної та непроникної для його діяльної здатности; коли людина ставиться до нього чисто споглядально, фаталістично. Можливість дії в такому світі виступає на двох шляхах, але обидва є лише уявними шляхами дії, зміни світу. По-перше, це використання пізнаних у вищезазначений спосіб, фаталістично сприйнятих, незмінних «законів» для певних цілей людини (приміром, техніки). По-друге, як діяльність, звернена лише досередини, як спроба змінити світ в єдиному пункті світу, що залишився у розпорядженні людиною, світу — в самій людині (етика). Але оскільки з механізацією світу неминуче механізується також і його суб’єкт, сама людина, ця етика залишається також абстрактною, суто нормативною, а не по-справжньому активною, творчою, а по відношенню до тотальности — ізольованою від світу людини. Вона залишається простою повинністю; вона має характер чистої імперативности. Методолоґічний взаємозв’язок між «Критикою чистого розуму» Канта та його «Критикою практичного розуму» є вимушеним і неминучим. І всякий «марксист», який підчас розгляду суспільно-економічної дійсности відмовився від точки зору тотальности процесу, від методи Геґеля–Маркса, щоб наблизитись до самостійнонауково-неісторичної методи «критичного» розгляду, що перебуває у пошуку «законів», має, якщо він порушує проблєму діяльности, повертатися до абстрактно-імперативної етики кантівської школи.

Адже розрив розгляду з точки зору тотальности процесу розриває єдність теорії та практики. Діяльність, практика – в «Тезах про Фойєрбаха» Маркс зажадав поставити її на перше місце, — по суті є проникненням у дійсність, зміною її. Але дійсність можна зрозуміти та проникнути у неї лише як тотальність, а на це проникнення у дійсність здатний лише суб’єкт, що він сам є тотальністю. Не даремно молодий Геґель висуває в якості першої вимоги своєї філософії те положення, що слід «зрозуміти і виразити істинне не тільки як субстанцію, але і як суб’єкт»[10]. Так він розкрив грубу помилку, останню межу клясичної німецької філософії; щоправда, його власна філософія виявилася не в змозі дійсно виконати його вимогу, вона багато в чому виходила на ту саму межу, що й його попередники. Саме Марксу, котрий центрував здійснення пізнаної тотальности навколо дійсности історичного процесу і обмежив його цією дійсністю, так визначивши тотальність, що є пізнаваною та пізнанню підлягає, судилося конкретно виявити це «істинне, пізнане як суб’єкт» і у такий спосіб встановити єдність теорії і практики. Науково-методолоґічну перевагу точки зору кляси (на противагу точці зору індивіда) вже прояснено вище. Тепер стає зрозумілою також причина цієї переваги: лише кляса здатна проникнути в суспільну дійсність і змінити її в цілому, як тотальність. Тому «критика», що здійснюється з цієї точки зору, з точки зору пізнання тотальности, представляє діялєктичну єдність теорії і практики. У нерозривній діялєктичній єдності вона водночас є причиною і наслідком, одночасно відображенням і рушійною силою історично-діялєктичного процесу. Пролєтаріят як суб’єкт суспільного мислення одним ударом розрубує дилєму безсилля: дилєму фаталізму чистих законів та етики чистої повинности.

Отже, якщо для марксизму життєво важливим питанням стає пізнання історичної обумовлености капіталізму (проблєма акумуляції), то він досягає цього пізнанням тому, що тільки в цьому взаємозв’язку, в єдності теорії та практики проявляється як обґрунтована необхідність соціяльної революції, тотального перетворення тотальности суспільства. Лише в тому разі, коли саме пізнаване та пізнання цього взаємозв’язку можуть бути осягнуті як продукт процесу, може замкнутися — і це положення походить від Геґеля — коло діялєктичної методи. Роза Люксембурґ уже в своїй ранній полеміці проти Бернштайна підкреслює це сутнісне розходження тотального й окремого, діялєктичного та механічного розгляду історії (незалежно від того, чи є воно опортуністичним або пучістським). «У цьому полягає, — пише вона, — головна відмінність між бланкістським державним переворотом, що здійснюється „рішучою меншістю”, який завжди відбувається, наче пістолетний постріл і тому завжди є невчасним, і завоюванням державної влади великою та клясово-свідомою народною масою, яка сама по собі може бути лише продуктом краху буржуазного суспільства, що розпочався, і тому в собі несе економічно-політичне узаконення свого епохально-обґрунтованого вчинку.»[11] У подібний спосіб вона розмірковує в своєму останньому творі: «Об’єктивної тенденції капіталістичного розвитку до зазначеної мети досить, щоб уже значно раніше викликати в суспільстві таке соціяльне та політичне загострення суперечностей і таку несталість становища, що неминуче підготують загибель домінантної системи. Та й ці соціяльні й політичні суперечності, зрештою, самі є лише продуктом економічної неспроможности капіталістичної системи, й їхнє дедалі більше загострення залежить саме від неї, тією мірою, як ця неспроможність дедалі більшає.»[12]

Відтак, пролєтаріят одночасно є продуктом безкінечної кризи капіталізму і носієм тих тенденцій, які ведуть капіталізм до кризи. «Пролєтаріят, — каже Маркс, — виконує вирок, який приватна власність виносить сама собі створенням пролєтаріяту.»[13] Він діє, коли він дізнається про своє становище. Він дізнається про своє становище в суспільстві, повстаючи проти капіталізму.

Але клясова свідомість пролєтаріяту, істина процесу, усвідомленого «як суб’єкт», сама по собі є найменш стабільно однаковою, найменш такою, що просувається вперед за механічними «законами». Вона є свідомістю самого діялєктичного процесу: вона також є діялєктичним поняттям. Адже практичний, активний бік клясової свідомости, його справжня сутність можуть лише тоді постати в своєму справжньому вигляді, коли історичний процес імперативно зажадає, щоб ця клясова свідомість набула сили, коли гостра криза економіки спонукає його до дії. Інакше, згідно з лятентно-нескінченою кризою капіталізму, вона залишиться теоретичною і латентною[14]: вона імперативно протистоїть як «чиста свідомість», як, висловлюючись словами Рози Люксембурґ, «сума ідей» — окремим повсякденним питанням та повсякденній боротьбі.

Проте в діялєктичній єдності теорії і практики, розпізнаній і усвідомленій Марксом у визвольній боротьбі пролєтаріяту, не може бути жодної чистої свідомости, ні в якості «чистої теорії», ні в якості простого імперативу, чистої повинности, простої норми діяльности. Імператив також має тут свою дійсність. Це означає, що той рівень історичного процесу, який надає клясовій свідомості пролєтаріяту імперативного, «лятентного та теоретичного» характеру, має скластися як відповідна дійсність і як така дійсно втручатися у тотальність процесу. Таким формоутворенням пролєтарської свідомости є партія. Не випадково, що та сама Роза Люксембурґ, яка раніше і ясніше за багатьох зрозуміла спонтанний початковий характер революційних масових акцій (у яких вона, втім, підкреслила инший аспект стану справ, що склався раніше, а саме: ці акції необхідно викликаються необхідністю економічного процесу), так само раніше за багатьох усвідомила ролю партії у революції[15]. Для механістичних вульґаризаторів партія була просто орґанізаційною формою, так само як масовий рух, революція теж розглядались як орґанізаційна проблєми. Роза Люксембурґ рано зрозуміла, що орґанізація є радше наслідком, ніж передумовою революційного процесу, точно так само як сам пролєтаріят може конституюватися як кляса лише в процесі та через процес. У подібному процесі, котрий партія не може ні викликати до життя, ні оминути, їй випадає, отже, видатна роля — бути носієм клясової свідомости пролєтаріяту, сумлінням його історичної місії. Тоді як зовні активніший, але поверхневий погляд і в будь-якому разі «реальніший» спосіб розгляду, згідно з яким партія буцімто має справу перш за все або виключно з орґанізаційними завданнями, зіткнувшись з фактом революції скочується до позиції позбавленого ґрунту фаталізму, погляди Рози Люксембурґ стають джерелом істинно революційної активности. І якщо партія покликана дбати про те, щоб «на кожному етапі та в кожний момент боротьби втілювалась уся сума наявної та вже розгальмованої, задіяної моці пролєтаріяту й виражалась у бойовій позиції партії, щоб тактика соціял-демократії у своїй рішучості та чіткості ніколи не опускалась нижче рівня фактичного співвідношення сил, а навпаки — передбачала це співвідношення»[16], тоді вона в момент найвищого революційного підйому перетворює властивий їй імперативний характер на дієву дійсність, збагачуючи спонтанний масовий рух властивої їй істиною, піднімаючи цей рух від економічної необхідности його виникнення до свободи свідомої діяльности. І це перетворення повинности на дійсність стає важелем істинно клясової, істинно революційної орґанізації пролєтаріяту. Пізнання стає діяльністю, теорія — гаслом; діюча згідно з гаслом маса чимдалі сильніше, свідоміше й стійкіше приєднується до лав орґанізованого аванґарду. З вірних гасел орґанічно виростають передумови та можливости також технічної орґанізації пролєтаріяту, що бореться.

Клясова свідомість, це — «етика» пролєтаріяту, єдність його теорії та його практики, той пункт, де економічна необхідність його визвольної боротьби діялєктично перетворюється на свободу. Коли партія розуміється як історичне формоутворення та як дієвий носій клясової свідомости, вона одночасно стає носієм етики пролєтаріяту, що бореться. Ця її функція має визначати її політику. Нехай її політика не завжди узгоджується із сьогочасною емпіричною дійсністю, нехай за її гаслами у певні моменти ніхто не слідує, — необхідний перебіг історії не тільки принесе їй задоволення, але моральна сила правильної клясової свідомости, правильної клясової діяльности також принесе свої — практичні, реально-політичні — плоди[17].

Адже сила партії є моральною: вона живиться довірою стихійно-революційних мас, що їх економічний розвиток спонукає до протесту. Вона живиться їх почуттям, що партія є втіленням їхньої, їм самим ще до кінця не ясної волі, зримим і орґанізованим формоутворенням їх клясової свідомости. Лише коли партія завойовує та заслуговує цю довіру, вона може стати провідником революції. Адже тільки тоді спонтанний натиск мас буде зі всією силою і чимдалі більш інстинктивно спрямовуватися у напрямку партії, у напрямку власного самоусвідомлення.

Опортуністи своїм розділенням нерозривного зачинили собі шлях до цього пізнання, до дієвого самопізнання пролєтаріяту. Тому прибічники опортунізму — абсолютно в дусі дрібнобуржуазного способу мислення — кепкують з «реліґійної віри», що вона буцімто лежить в основі більшовизму, революційного марксизму. У їхніх обвинуваченнях читається визнання власного безсилля. Цей їх вихолощений і внутрішньо поїдений скептицизм годі прикрити шляхетною мантією холодної та об’єктивної «науковости». Кожне слово і кожний жест видає у найліпших з них відчай, у найгірших — внутрішню порожнечу, що ховаються за відчаєм: повну відчуженість від пролєтаріяту, від його шляхів і від його покликання. Те, що вони називають вірою і намагаються принизити терміном «реліґія», є не більше і не менше як упевненістю у загибелі капіталізму, упевненістю у переможній — врешті-решт — пролєтарській революції. Але для цієї впевненості не може бути жодної «матеріяльої» запоруки. Вона ґарантована нам лише методолоґічно — завдяки діялєктичній методі. Але навіть цю ґарантію можна перевірити та здобути лише через діяння, через революцію, через життя і смерть в ім’я революції. Марксисту об’єктивне вчення може надати так само мало, як ґарантована «природними законами» впевненість у перемозі світової революції.

Єдність теорії та практики істнує не тільки в теорії, але також для практики. Так само як пролєтаріят як кляса може здобути і закріпити свою клясову свідомість лише в боротьбі та дії, може піднестися до рівня свого — об’єктивно даного — історичного завдання, точно так само партія й окремий борець здатні лише тоді по-справжньому засвоїти свою теорію, коли вони в змозі переносити цю єдність на свою практику. Так звана реліґійна віра є тут нічим иншим, як методолоґічною впевненістю в тім, що попри всі тимчасові поразки і відкочування, історичний процес йде до кінця своїм шляхом у наших діях, через наші дії. Для опортуністів і тут істнує стара дилєма безсилля; вони кажуть: якщо комуністи передбачають «поразки», то або вони зобов’язані втриматись від будь-якої дії, або вони є безсовісними авантюрниками, політиками катастрофи, пучистами. Через свою духовну та моральну неповноцінність опортуністи не здатні побачити самих себе і мить своєї діяльности як момент тотальности, процесу — «поразку» як необхідний шлях до перемоги.

Свідченням єдности теорії та практики в життєвій праці Рози Люксембурґ є те, що єдність перемоги та поразки, індивідуальної долі та сукупного процесу проходили червоною ниткою через її теорії та життєву поведінку. Уже підчас своєї першої полєміки проти Бернштайна[18] вона показала неминучість «передчасного» захоплення державної влади пролєтаріятом і викрила боягузливу опортуністичну невіру в революцію «як політичний абсурд, що він виходить з механічного розвитку суспільства та припускає, що клясова боротьба здобуде перемогу в певний історичний момент, який визначається поза і незалежно від клясової боротьби». Ця вільна від ілюзій впевненість вела Розу Люксембурґ в її боротьбі за визволення пролєтаріяту: за його економічне та політичне визволення від матеріяльного рабства за капіталізму, за його ідеолоґічне звільнення від духовного рабства в опортунізмі. Велика духовна предводителька пролєтаріяту, вона вела свою головну боротьбу проти цього — найнебезпечнішого, оскільки його нелегко перемогти — супротивника. Її смерть від рук її самих справжніх, найзапекліших противників — від рук Шайдемана і Носке — є тому закономірним увінчанням її мислення й життя. Що вона у момент поразки січневого повстання, яке вона чітко передбачила (теоретично за роки до нього, тактично — підчас дії), залишилась з масами і розділила їхню долю, є природнім наслідком єдности теорії та практики в її діяльності, так само як заслужена смертельна ненависть до неї її вбивць, соціял-демо-кратичних опортуністів.

Січень 1921 року

Примітки

[1] Що це невипадково, а випливає із суті буржуазного суспільства, Маркс переконливо показав на економічних робінзонадах. Zur Kritik der politischen Ökonomie, Einleitung, XIII ff. [укр. пер.: Карл Маркс. До критики політичної економії. — Харків: Державне видавництво України, 1926. — Стор. 20 і далі].

[2] Це визнав і сам Бернштайн. «Насправді, — заявляє він, — враховуючі аґітаційні потреби партії, я не завжди робив послідовні висновки зі своїх критичних тез». Voraussetzungen, IX. Ausgabe, 260.

[3] У своїй «Антикритиці» Роза Люксембурґ показує це особливо по відношенню до свого найсерйознішого критика Отто Бауера, 66 ff [укр. пер.: Роза Люксембург. Акумуляція капіталу. — Харків: Державне видавництво України, 1929. — Стор. 363 і далі].

[4] Elend der Philosophie, 92 [укр. пер.: Карл Маркс. Злидні філософії. Відповідь на «Філософію злиднів» Прудона. — Харків-Берлін-Нью-Йорк: Українсько-американське видавництво «Космос», 1923. — Стор. 65].

[5] Див. щодо відношення Геґеля до його послідовників відмінну працю геґельянця Лассаля: «Die Hegelsche und die Rosenkranzsche Logik» [Лоґіка геґелівська і розенкранцівська], Werke, Cassirer, Bd. VI. Про те, наскільки сам Геґель довів свою власну систему до хибного наповнення та як глибоко він корегується в цьому пункті Марксом, що він рішучим чином розвиває його лоґіку, див. статтю «Що таке ортодоксальний марксизм?».

[6] Akkumulation des Kapitals, 296, 1. Auflage [укр. пер.: Роза Люксембург. Акумуляція капіталу. — Харків: Державне видавництво України, 1929. — Стор. 220].

[7] Ebd. 393. [укр. пер.: Роза Люксембург. Акумуляція капіталу. — Харків: Державне видавництво України, 1929. — Стор. 287].

[8] Elend der Philosophie, 93-95 [укр. пер.: Карл Маркс. Злидні філософії. Відповідь на «Філософію злиднів» Прудона. — Харків-Берлін-Нью-Йорк: Українсько-американське видавництво «Космос», 1923. — Стор. 66-68].

[9] Antikritik, 118 [укр. пер.: Роза Люксембург. Акумуляція капіталу. — Харків: Державне видавництво України, 1929. — Стор. 444-445].

[10] Phänomenologie des Geistes, Vorrende.

[11] Sozialreform oder Revolution? 47.

[12] Antikritik, 37 [укр. пер.: Роза Люксембург. Акумуляція капіталу. — Харків: Державне видавництво України, 1929. — Стор. 386].

[13] Nachlaß II, 132 [укр. пер.: Карл Маркс і Фрідріх Енгельс. Святе сімейство, або Критика критично критики. — Київ: Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1958. — Стор. 38].

[14] Massenstreik, 2. Auflage 48.

[15] Щодо меж її поглядів див. статті «Критичні міркування…» и «Методолоґічні зауваження до питання про орґанізацію». Тут задовольняємось викладом її точки зору.

[16] Massenstreik, 38.

[17] Див. чудове місце у брошурі Юніуса: Futurus-Verlag, 92.

[18] Soziale Reform oder Revolution? 47-48.

Переклад з німецької за виданням: Georg Lukács. Geschichte und Klassenbewußtsein. Herman Luchterhand Verlag, 1970. S.199-217.