Російські соціял-демократи і національне питання

Левко Юркевич

Редакція женевського «Соціял-демократа» — центрального органу Російської соціял-демократичної робочої партії — видала «Збірник», присвячений головним чином національному питанню і обороні «права на самовизначення націй».

Російські соціял-демократи, що свого часу зовсїм байдуже ставили ся до національного питання, почали в останні роки ним цікавитися.

Зрештою, їх праве крило, що перед війною так круто повернуло в бік опортунїзму, а за час війни в бік патріотїзму, взагалі не турбуєть ся про нації, яких пригноблює його дорога «вітчизна», що «обороняється». Тому про нього ми не будемо й говорити.

Революційне крило російських соціял-демократів, навпаки, дуже активно виступає в національному питанні. Цим зайняте переважно його закордонне представництво, яке, користуючись загальним неладом, владно декретує свої погляди, проклинаючи незгідних.

Наша народна приказка говорить, що «чорт у дійсності зовсїм не такий страшний, як його малюють». І се правда. Тому, відкинувши забобонні /5/ пересуди, ми приступаємо до викладу нашої теми.

«Збірник» починаєть ся «Тезами», що мають голосну назву «Соціялїстична революція і право націй на самовизначення». У них ми читаємо:

«Право на самовизначення націй означає виключне право на незалежність у політичному розумінні, на вільне політичне відокремлення від гнобительської нації. Конкретно, ся вимога політичної демократії означає повну свободу агітації за відокремлення і розв’язання питання про відокремлення референдумом нації, що відокремлюється. Таким чином, ся вимога зовсїм не рівнозначна вимозі відокремлення, подрібнення, творення дрібних держав. Вона означає лише послідовний вияв боротьби проти всякого національного гніту. Чим ближчий демократичний устрій до повної свободи відокремлення, тим рідші й слабші будуть на практиці прагнення до відокремлення, бо переваги великих держав і з погляду економічного прогресу, і з погляду інтересів маси безсумнівні, причому вони дедалі зростають із зростанням капіталїзму…»

«Метою соціялїзму є не тільки знищення роздрібнення людства на дрібні держави й будь-якого відособлення націй, не тільки зближення націй, а й злиття їх. І саме для того, щоб досягнути цієї мети, ми повинні… вимагати звільнення націй не в загальних розпливистих фразах, не в беззмістовних декламаціях, не у формі «відсування» питання до соціялїзму, а в ясно і точно формульованій політичній програмі, яка спеціяльно враховує лицемірство й боягузтво соціялїстів у гнобительських націях». /6/

Цитата ся визначає основні погляди редакції центрального органу РСДРП на національне питання. Разюча, одначе, суперечність цих поглядів впадає в око.

Так, наприклад, за визнанням «права на са¬мовизначення націй», яке тлумачить ся у виключному розумінні права «відокремлення від гнобительської нації», слідує безпосередньо твердження, що «переваги великих держав і з погляду економічного прогресу, і з погляду інтересів маси безсумнівні».

Сі дві засади виключають одна одну. Бо коли ми визнаємо, що «з розвитком капіталїзму» великі держави дедалі більше служать інтересам мас і прогресу, то наша оборона «права на самовизначення націй», здійснення якого роз’єднує «великі держави», відогравала-б ролю перешкоди для розвитку «великих держав» і капіталїстичного прогресу взагалі. Маючи се на увазі й ніби для того, щоб остаточно заплутати питання, автори «тез» визначають, що дійсно «вимога вільного відокремлення від гнобительської нації» «зовсїм не рівнозначна вимозі відокремлення, подрібнення, творення дрібних держав».

З цього виходить, що програма в національному питанні центрального органу РСДРП, що містить у собі визнання «права на самовизначення націй» і одночасно його заперечення, дорівнює нулеві. Але коли в математиці нулі означають ніщо, то в політичній програмі нулі часто вставляють як великі політичні числа, а оборонці нулів, як се трапилося, наприклад, у нашому випадкові, виступають з «вимогою звільнення націй не в загальних розпливистих фразах, не в /7/ беззмістовних декламаціях, не у формі «відсування» питання до соціялїзму, а в ясно і точно формульованій політичній програмі, яка спеціяльно враховує лицемірство й боягузтво соціялїстів у гнобительських націях».

Хоч і якою дивною здавала ся б ся «вимога», проголошувана людьми, програма яких у національному питанні дорівнює нулеві, але ми все ж охоче визнаємо конечність для соціялїстів у національному питанні «ясно і точно формульованої програми, яка спеціяльно враховує лицемірство й боягузтво соціялїстів у гнобительських націях».

Бо тільки взявши до уваги се лицемірство, ми зрозуміємо «право на самовизначення націй», що його боронять російські соціял-демократи.

Прінціп «права на самовизначення націй» був визнаний ними, коли вони ще не були роз’єднанні й єднали ся навколо газети «Искра», що виходила в Женеві. Так, ще в 1903 році з приводу сорокаліття останнього Польського повстання 1863 року російська й польська соціялїстична преса заходила ся навколо обговорення національного питання у зв’язку з питанням незалежності Польщі. У 44 числі «Искры», була, між іншим, надрукована передова стаття Леніна «Національне питання в нашій програмі». Стаття ся присвячена питанню про «право на самовизначення націй», і в ній, як і в «Збірнику», про який у нас іде мова, Ленін, виступаючи на захист «права на самовизначення», відразу ж поспішає додати, що «безумовне визнання боротьби за свободу самовизначення зовсїм не зобов’язує нас /8/ підтримувати кожну вимогу національного самовизначення».

Полемізуючи далі з ППС, Ленін відзначає ріжницю між попередньою повстанською і демократичною Польщею та сучасною буржуазною, що тоді (за часів Маркса) «повна перемога демократії в Европі дійсно була неможлива без відновлення Польщі» і що тепер «Петербург зробив ся багато важливішим революційним центром, ніж Варшава, російський революційний рух має вже багато більше міжнародне значення, ніж польський». Цитуючи далі слова Мерінґа про те, що відновлення Польщі є «реакційною утопією» і що «під сю пору відновлення Польщі можливе лише при допомозі революції, якою сучасний пролетаріят розіб’є свої кайдани», Ленін додає: «Ми цїлком підписуємо ся під таким висновком Мерінга ».

Виходячи з цього, він рішуче виступає проти «розпаду Росії, до якого прагне польська соціялїстична партія, на відміну від нашої мети повалення самодержавства», і заявляє в кінці статті, що «ми завжди будемо говорити польському робітникові: тільки найповніша спілка з російським пролетаріятом спроможна задоволити вимоги поточної, даної політичної боротьби проти самодержавства, тільки така спілка дасть гарантію політичного й економічного визволення».

«Те, що ми сказали про польське питання, може бути прикладене й до всякого іншого національного питання».

Отже, Ленін, заявивши в 1903 р. про визнання ним права на відокремлення націй, у тій же статті преодверто виступив проти «розпаду Росії» /9/ й, значить, проти «самовизначення» не тільки поляків, а й усїх інших пригноблених націй Росії, як се цїлком ясно виходить з його останніх, підкреслених нам слів.

Цікаво, що російські соціял-демократи, удаючи, ніби вони відстоюють «право на самовизначення націй», цїлком серйозно обіцяють, що се право буде визнане державою, чого доможеть ся «спілка польського і російського пролетаріяту в ім’я вимог демократичної республіки, яка забезпечить усїм націям право вільного самовизначення» («Искра»,ч. 33, «За сорок років»). У «Тезах» «Збірника» також сказано, що «чим ближчий демократичний устрій держави до повної свободи відокремлення, тим рідшими і слабшими будуть на практиці прагнення до відокремлення».

Дивна, чи не так, свобода, від якої при наближенні її здійснення будуть відмовляти ся пригноблені нації! Се нагадує нам промову Родічева в Думі, який говорив: «Дайте українцям школу для того, щоб вони потім самі відмовили ся від неї». Але коли таке знущання російського ліберала над вимогами пригнобленого Росією народу зрозуміле, то тлумачення російських соціял-демократів свого «права на самовизначення націй» як права, яке, досягнувши його, відмовлять ся здійснити пригноблені нації, тлумачення при тому від марксїзму й від соціялїзму, може приголомшувати й обурювати.

Не менше дивна й обіцянка російських соціял-демократів домогти ся «забезпечення» через демократичну республіку права вільного відокремлення. Бо коли в Росії й буде справді здійснений /10/ демократичний порядок, то, зважаючи на приклад розвитку західньоевропейських держав і беручи так само до уваги реакційність і гостро виявлений імперіялїстичний характер політики російської буржуазії, можна з певністю сказати, що вона не лише не буде проти послаблення царського централїзму, а й зміцнить його, перетворивши з виключно бюрократичного на суспільну систему пригноблення націй Російської імперії.

Смішно взагалі говорити про можливість «забезпечення» владою капіталїстичної держави «прав на самовизначення націй». Кожна держава, найбільш демократична, і особливо тепер, у вік імперіялїзму, не лише ніколи не погодить ся дозволити пригнобленим націям відокремлюватися, але завжди буде прагнути до нових територіяльних набутків, до нового гноблення націй. Капіталїстичні уряди завжди ставили ся до «права на самовизначення націй» як до зради батьківщини і карають винних смертною карою.

Обіцянку російських соціял-демократів «забезпечити» в Російській республіці «право на відокремлення» ми мали-б право вважати злочинним і свідомим обдурюванням демократії пригноблених народів, якби ми не пригадали на їх виправдання про їх ідеалізацію демократичної Росії, російських «трудящих мас» і політичної революції, яку вони часто ототожнюють з революцією соціяльною.

Ленін, наприклад, не сумнівається, що за теперішньої війни його партія зможе захопити в свої руки владу і що тоді: «ми запропонували-б, — обіцяє він, — мир усїм воюючим при умові звільнення колоній і всїх залежних, пригноблених /11/ і неповноправних народів. Ні Німеччина, ні Англія з Францією не погодили ся б, при теперішніх їх урядах, на цю умову. Тоді ми повинні були-б підготувати і повести революційну війну, себ-то не тільки повнотою здійснили-б найрішучішими заходами (!) всю нашу програму-мінімум, а й систематично почали-б викликати на повстання всї нині пригноблені великоросами народи, всї колонії й залежні країни Азії (Індію, Китай, Персію й ін.), а також — і в першу чергу — підняли-б на повстання соціялїстичний пролетаріят Европи проти його урядів і всупереч його соціял-шовінїстам. Не підлягає ніякому сумніву, що перемога пролетаріяту в Росії дала-б надзвичайно сприятливі умови для розвитку революції в Азії й Европі» («Социал-демократ», ч. 17, 13 жовтня 1915 року).

На доповнення до цієї революційної беліберди наведемо ще цитату з іншої російської соціялїстичної газети «Вперед» (ч. 2), що представляє ліве крило більшовиків, яка переконана, що «коли Росія під час війни демократизувала ся б, то перестала-б бути страховищем для балканських (!) і австрійських (!) слов’ян (!), навпаки, вона була-б для них таким потужним магнітом, що відразу-ж захитав ся б австрійський мілітарїзм. Самим фактом свого демократїзму Росія обеззброїла-б своїх ворогів».

Ся сліпа віра в демократичні й соціялїстичні переваги Росії, з нашого погляду, зовсїм не є виразом, як се прийнято думати, особливої революційности й інтернаціоналїстичної непогрішимости російського соціялїзму. Навпаки, коли взяти до уваги розвиток російських ліберальних ідей /12/ минулого століття у їх стосунку до національного питання, тоді побачимо, що національна програма російських революційних соціял-демократів є нічим іншим, як повторенням великоросійської ліберальної патріотичної програми, зформульованої в епоху звільнення селян.

Найяскравішим виразником і, можна сказати, творцем цієї програми був, як відомо, Герцен, сей «володар дум» періоду 1860-х років. У ті часи дуже гостро стояло польське питання, з уваги на Польське повстання, що збігло ся з визвольним рухом 1860-х років.

Усї спроби угоди російських лібералів і польських повстанців не довели ні до якого позитивного наслідку, а з наступом реакції при Олександрі II російське суспільство, що почало швидко просякати патріотичними настроями, відвернуло ся від Польщі, яку царат узяв у свої залізні лапи. Виправданням його звірячих знущань над польською нацією послужили, між іншим, ідеї слов’янофільства, які з федералїстичної програми перетворили ся на програму великоросійського патріотїзму, і під її прапором царат «визволяв» у 1877 р. балканських «братушек».

Прикметне, що герценівська національна федералїстична програма, що містила в собі вже всї елементи невситимого великоросійського націоналїзму, була побудована на прінціпі… «права на самовизначення націй».

Відповідаючи польському письменникові у відкритому листі, поміщеному в 24 числі «Колокола» за січень 1859 р. під заголовком «Росія і Польща», Герцен писав: «Польща, як Італія, як Угорщина, має невід’ємне, повне право на державне /13/ істнування, незалежне від Росії. Чи бажаємо ми, щоб вільна Польща відірвала ся від вільної Росії, се інше питання. Ні, ми цього не бажаємо, та й чи можна цього бажати в той час, коли поодинокі національності, як міжнародні ворожнечі, становлять одну з головних перепон, що стримують вільний суспільний розвиток.

Нам здається, що Польща і Росія можуть плече до плеча йти однією дорогою до нового, вільного соціяльного життя. Ми думаємо, що Польща і Росія не в такому самому становищі, як Льомбардія й Австрія.

У Австрії й Льомбардії зовсїм відмінні дороги, загибель Австрії єдина умова життя народів, злютованих нею в одне ціле. Зовсїм навпаки Росія, така ж жива особистість, як Анґлія, як Франція, лише з тією ріжницею, що ті «ветхі деньми» зі своїм багатством і зі своїми шрамами, з шевронами на руках і з попрострілюваними за останні три віки знаменами, вкриті славою йдуть на відпочинок, а Росія щойно виходить на плац, на парадне місце в історії. Саме ім’я Росії, його починають повторювати в Евролі разом з іменем Америки. Росія, крім своїх окраїн, являє собою суцільну єдність, схожу кров’ю, мовою, духом. Кожний росіянин усвідомлює себе частиною держави, усвідомлює споріднення своє з усїм населенням, що виховане в тому самому сільському побуті, зі своїм устроєм громад і розподілом земель. Саме тому, хоч і де житиме росіянин на величезних просторах між Балтикою й Тихим океаном, він прислухається, коли вороги переходять російський кордон, і готовий іти на допомогу Москві так, як ішов у 1612 йу 1812 р.». /14/

Обговорюючи далі питання про кордони між Польщею й Росією і після слів «але скажіть, які ж ми спадкоємці Віденського конґресу, коли будемо розписувати, яка смуга куди належить, не спитавшись людей, що на ній живуть», Герцен пише: «Ну, а коли по всїх наших міркуваннях Україна, що пам’ятає всї утиски москалів, і кріпацький стан, і набори, і безправ’я, і грабунки, і нагай, з одного боку, і, не забуваючи з другого, як їй було за часів Речі Посполитої з жовнірами, панами й коронними чиновниками, не захоче бути ні польською, ні російською? По-моєму, питання вирішуєть ся дуже просто, Україну слід визнати вільною й незалежною, в Малоросії живуть люди, люди, пригноблені рабством, але не до такої міри зламані урядом і поміщиками, щоб утратити всяке почуття народности, зовсїм навпаки, свідомість роду в них дуже розвинена — і який же се буде крок до їх звільнення, коли, знімаючи московські ланцюги, їм скажуть, що вони повинні належати Польщі? Розв’яжім но їм руки, розв’яжім но їм язика, хай їх мова буде зовсїм вільна, і тоді хай вони скажуть своє слово, переступлять через батіг до нас, через папєжа до вас або, як вони мудрі, простягнуть нам обом руки на братню спілку і на незалежність від обох. Для того, щоб сказати, чи можна йти з Росією, чи ні, треба подивитися, що вийде з загального руху, в який кинута Росія… Коли-ж Росія, спотикнувшись на першому кроці (визволення селян з землею), лишить ся під різкою поміщика, під палицею поліції, без суду, без прав, керована ординарцями й писарями; коли весь сей рух виявить ся слабим і ми безсловесно повернемо ся до миколаївського часу, тоді не тільки Польщі, не тільки /15/ Україні не слід лишати ся з Росією, але слід їм об’єднатися, іти на Москву і розгромити цю велетенську будову рабства. Ось вам весь наш погляд, і хай що хочуть говорять російські патріоти чи ваші, ми його не змінимо і його не зрадимо тому, що ми переконані в його істині серцем і розумом» .

Ми умисне не пошкодували місця для цієї довгої цитати, щоб показати всю дивовижну подібність поглядів Герцена на національне питання і сучасної програми «права на самовизначення націй» російських соціял-демократів, що називають себе інтернаціоналїстами.

У деяких відношеннях Герцен навіть рішучіший і послідовніший, ніж Ленін, але вони обидва національні близнюки, й їх погляди на національне питання в загальному тотожні.

Обидва вони визнають за націями «невід’ємне, повне право на державне істнування, не залежне від Росії», але коли ви їх спитаєте, чи бажають вони справді відокремлення пригноблених Росією націй, то вони в один голос і одностайно дадуть вам відповідь: «Ні, ми цього не бажаємо!» Вони вороги «розпаду Росії» і, визнаючи лише для форми «право на самовизначення», у дійсності є гарячими оборонцями її єдности. Герцен, виходячи з того, що «поодинокі національності як міжнародні ворожнечі становлять одну з головних перепон, що стримують вільний суспільний розвиток», а Ленін тому, що «переваги великих держав і з погляду економічного прогресу, і з погляду інтересів мас, безсумнівні».

Обох діячів — ліберального й соціялїстичного — єднає також схиляння перед величчю Росії, /16/ й обидва вони з однаковим захопленням вважають її Месією рятунку людства від соціяльної неправди. Герцен ґрунтує свої надії в цьому відношенні на великоруській «общині», а Ленін на «російському пролетаріяті», й обидва вони впевнені, що не «ветха деньми», яка «йде на відпочинок», Західна Европа, а Росія перша здійснить соціялїзм, причому Ленін уявляє навіть, що під час теперішньої війни соціялїстичний російський пролетаріят, захопивши в свої руки владу й оголосивши війну Західній Европі… «підніме в ній на повстання соціялїстичний пролетаріят Европи проти його урядів і всупереч його соціял-шовінїстам ».

Обидва вони так само відстоюють формально дуже крайню позицію в національному питанні. Герцен готовий звернути ся до пригноблених націй, коли Росія не здійснить «соціяльного ідеалу», з закликом «іти на Москву і розгромити цю велетенську будову рабства», а Ленін обіцяє, що його партія, захопивши владу в свої руки під час теперішньої війни, «почне викликати на повстання всї нині пригноблені великоросами народи ».

Се єдиномисліє в національному питанні батька російського лібералїзму і лідера сучасного російського соціялїзму вельми, звичайно, знаменне.

Герценівський слов’янофільський, федералістичний «інтернаціоналїзм», не кажучи про його реакційний паросток у формі сучасного неослов’янського руху, перетворив ся в теперішньому російському ліберальному русі на програму великоросійської агресивної імперіялїстичної /17/ політики, одверто ворожої до національно-визвольних рухів пригноблених народів Росії.

Герцен був теоретичним творцем ідеї великої Росії, творцем великоросійського буржуазного патріотїзму. Але його доба була добою ідеалїстичною, юнацькою стадією розвитку російського лібералїзму, і тому його великоросійський патріотїзм набрав революційної форми.

У цій саме революційній формі й прийняли програму російських лібералів у національному питанні російські соціял-демократи, і хоч вони оновили стару ліберальну революційність найновішою пролетарською, все-ж таки зміст програми лишив ся в загальному без змін.

Що таке «право на самовизначення націй»? Буржуазія гнобительської нації користуєть ся цим «правом» для підігрівання у своїх чи чужих пригноблених націй патріотичних почуттів відданости «великим державам».

Подібно Герценові й Ленінові, які обіцяють «забезпечити «право на самовизначення» у вільній і демократичній Росії, буржуазія й її уряди теж звичайно обіцяють звільнення пригнобленим націям після чого-небудь, наприклад, після війни.

Російська громадська думка дуже співчутливо поставила ся до царської обіцянки «самовизначення» польському народові після війни. Однак її ставлення до долі інших пригноблених народів було дещо інакше. У цьому відношенні дуже характеристична та позиція, на яку стала російська права й ліберальна преса у питанні про поведінку урядової влади у завойованій тепер частині Галичини й Буковини. /18/

Після першого завоювання австрійської України російські війська і чиновництво, як світське, так і духовне, відзначило ся таким варварським ставленням до українського населення, що під час другої навали російських військ українське населення намагалося, як се було відзначене російською пресою, заздалегідь покинути свої житла. Російська преса не могла не звернути на се уваги, і з усїх боків посипали ся закиди урядові за те, що він налаштував проти себе галицьке населення і посилив серед нього австрофільські симпатії.

Одначе, як права, так і ліберальна російська преса обвинувачує уряд не за саме насильство над українським австрійським населенням, а тільки за те, що уряд уже під час війни почав гнобити австрійську Україну. «Колокол» одверто писав, що для розв’язання питання про «галицьке українофільство» «прийде свій час, коли завоювання споконвічно російської області остаточно й нерушимо буде закріплене за Російською Імперією», а поки що радив «не втручати ся у внутрішнє життя Галичини». У тому ж дусі висловило ся і «Новое Время», заявивши, що розв’язання «громадянського завдання» у Галичині «поки що передчасне».

«Русские Ведомости» своєю чергою обвинувачують уряд, що він, «не чекаючи закінчення війни», хотів здійснити в окупованому краю «внутрішньополітичні завдання».

«День» теж відзначає, що «цивільна національна віровизнаннева перебудова краю повинна бути залишена до часу після закінчення війни». На таку ж приблизно позицію стала й «Речь», /19/ причому, як вона, так і вся російська преса, що писала про австрійську Україну, вимагаючи пошани з боку уряду до національних і релігійних особливостей окупованого краю, ні словом не згадує про той крайній гніт, якого зазнавав за час війни український рух у Росії.

Але найхарактернішою була заява, зроблена щодо австрійської України князем Є.Трубецьким у «Русском Слове» (ч. 171 за 1906 р.). «Коли ми, — писав він, — ставимо собі за мету злиття галичан з корінним російським населенням, ми повинні з самого початку їх переконати, що бути росіянином для них означає не зрікати ся своїх релігійних вірувань і національних особливостей, а зберігати їх».

Ці слова свідчать, що Ленін солідарний у національному питанні не тільки з Герценом, а й з кн. Трубецьким, бо й кн. Трубецькой, і Ленін обіцяють пригнобленим націям перший — «збереження їх національних особливостей», а Ленін — «право на самовизначення», але обидва з метою злиття націй.

Взагалі обіцянка «права» на звільнення з боку гнобителя завжди є «лицемірством». Бо-ж се право рішуче суперечить його інтересам, і тому, коли він його обіцяє, то тільки для того, щоб обдурити пригнобленого і таким шляхом продовжити своє панування.

Таким же демагогічним гаслом, як «право на самовизначення націй», можна вважати й гасло «право на труд», яке віддавна служить буржуазії засобом обману робітників.

«У боротьбі здобудеш ти право своє», і коли ми уявимо собі разом із Герценом, що Україна, /20/ згадавши свій великий виступ проти Польщі й перемогу над нею, повстане проти Росії й піде проти неї війною, то про яке «право» України можна буде говорити в таку мить.

До речі, відзначимо, що «Збірник» пропонує в його «Тезах» «розв’язання питання про відокремлення референдумом нації, що відокремлюється».

Нема нічого помилковішого від такого погляду. Нація, що самостійно відокремилася, не потребує референдуму. До референдуму може вдавати ся тільки завойовник чи взагалі пануюча влада, і при таких умовах референдум може бути лише виявом насильства.

Гарно, наприклад, виглядав-би референдум, організований тепер німцями в Польщі. Ходять також чутки, що чорносотенці відстоюють також конечність референдуму на Україні для розв’язання питання про її національну школу. Не можна сумніватися, що при теперішніх поліційних умовах, коли навіть українське друковане слово заборонене, такий референдум дасть сприятливу для царського уряду відповідь.

Немає сумніву, що російський уряд і буржуазія покладуть усї сили, а також і допомогу союзних їм держав для перемоги над Україною, для її розгрому і нового підпорядкування. А як поведеть ся в такому випадкові російський пролетаріят? Коли він буде вихований у дусі ленінського «права на самовизначення» і коли ми навіть припустимо, що на випадок повстання України Ленін висловить ся за «поразку Росії», то російський пролетаріят радше не послухає його і піде проти України). /21/

Бо-ж він буде пам’ятати, що вже протягом десятьох років Ленін найенерґійнішим робом виступав проти «розпаду Росії», що він завжди був тієї думки, що «переваги великих держав і з погляду економічного прогресу, і з погляду інтересів мас безсумнівні, при чому вони дедалі зростають з зростанням капіталїзму, і що потрібний «найповніший союз (пролетарів пригноблених націй) з російським пролетаріятом, бо тільки такий союз дасть гарантію повного політичного й економічного визволення».

Крім того, робітник навчив ся від Леніна, що сучасні війни відзначаються їх виключно імперіялїстичним характером. Взявши се до уваги, російські робітники легко втямлять, що українська буржуазія, яка буде стояти на чолі повсталого українського народу, коли вона буде переможцем, не обмежиться, звичайно, визволенням української території, а постараєть ся також «визволити», наприклад, і Білорусію, про приєднання якої вже тепер мріють прибічники незалежної України. Не відмовить ся українська буржуазія і від анексії доброго шматка великоруської території.

Небезпека української перемоги повинна буде штовхнути російський пролетаріят на виступ проти «самовизначуваної» України, і на своє виправдання він скаже, що його «право на самовизначення націй зовсїм не рівнозначне вимозі відокремлення, подрібнення, творення дрібних держав».

Українських же робітників, якщо вони, повіривши в «право на самовизначення», приєднають ся до повстання, російський пролетаріят назве /22/ зрадниками справи «повного політичного й економічного визволення» і буде бороти ся проти них із «визвольною» метою.

Таким чином, як російський пролетаріят, так і український, коли він буде виходити з «права на самовизначення націй» у момент боротьби їх народів, великоруського за «єдність», а українського — за «відокремлення», неминуче дійдуть висновку конечности «оборони їх батьківщини».

Той, хто відстоює певне право, не може не боронити того, що принесе йому здійснення цього права. Коли ми, скажімо, після довгої боротьби здобуваємо право на вільне слово, то при всякій спробі відібрати його в нас ми будемо боронитися. Не захищаючи здійснених вимог, нема сенсу бороти ся за них.

Здійснення «права на самовизначення» зобов’язує до «оборони батьківщини». З уваги на се нам здаєть ся не логічною відмова прихильників «права на самовизначення» від оборони сучасних держав. Новоорганізовані держави нічим насправді не будуть відріжняти ся від уже істнуючих держав.

Російські соціял-демократи, обговорюючи «право на самовизначення», ніколи не порушували питання про те, якими повинні бути нові кордони — історичними чи етнографічними. Коли, наприклад, відновити Польщу в її історичних кордонах, то довело ся б включити в неї литовців, білорусів і половину українців. Але коли ми захочемо прийняти прінціп етнографічних кордонів, то в цьому разі не дійдемо ні до яких позитивних наслідків, бо кордони за капіталїстичного ладу, з його війнами й анексіями, постійно /23/ мінялися. Тому не істнують і не можуть істнувати під цю пору суцільні в національному розумінні держави, і в кожній із них панує найсильніша числом нація.

Але всї ці міркування, власне, не стосують ся «права на самовизначення» російських революційних соціял-демократів, бо їх «право на самовизначення» являє собою ніщо інше, як суто «лицемірство».

Схиляння російських соціял-демократів перед «великими державами» і перед централїзмом цих держав убиває в них здібність глянути на національне питання з щиро інтернаціоналїстичного погляду.

Ленін, наприклад, розв’язує питання про взаємовідносини «великих» і «маленьких» націй точнісінько так само, як розв’язують його на практиці уряди «великих держав». Причому він у цьому випадкові, як і завжди, видає свої погляди за останнє слово марксїстської досконалости і говорить від імени Маркса з такою впевненістю, як говорять від імені Господа Бога клерикали.

Ще 1896 року Кавтський, у його передмові до «Революції і контрреволюції» Маркса, зовсїм правильно зазначив, що Маркс помилився, «заперечуючи за (австрійськими) слов’янськими елементами, перш за все за чехами, будь-яку можливість національного істнування». Помилка Маркса містилася, на думку Кавтського, в тому, що Маркс не взяв до уваги того, що «1848 року національний рух богемців був клясовою боротьбою, на чолі якої стояла одна кляса, дрібна буржуазія. Завдяки цьому вся нація могла виступити тимчасово як ворог революції, й національний /24/ рух мав характер єдності й цілості. В сей час чеська нація розірвана тими ж глибокими клясовими суперечностями, як і кожна інша сучасна нація, й тому не можливо, щоб вона знову виступила як ціле проти революційного руху й зрадила його… Австрійські слов’яни як національність ніколи вже не відіграють такої ролі, яку вони відіграли в 1848 році».

Прирікаючи австрійських слов’ян на національну смерть, Маркс усї свої симпатії звертав до Польщі, за допомогою відновлення незалежності якої він розраховував на повну перемогу европейської демократії. Але становище змінилося. Ленін виступає тепер проти гасла незалежної Польщі, тому що «Петербург зробив ся багато важливішим революційним центром, ніж Варшава».

Незважаючи на се, Ленін все-ж користуєть ся позицією Маркса після 1848 р., щоб виправдати свій погляд на конечність поділу народів на «ре¬волюційні» й на «реакційні» й «підпорядкуван¬ня інтересів демократії однієї країни інтересам демократії кількох чи всїх країн».
На доказ справедливості такого погляду Ленін наводить наступний приклад: «Уявім собі, що між двома великими монархіями знаходить ся одна маленька, корольок якої родинними чи іншими зв’язками «пов’язаний» з монархами обох сусідніх держав.

Уявім собі далі, що проголошення республіки в маленькій країні, вигнання її монарха означало-б на практиці війну між двома сусідніми великими державами з-за відновлення того чи іншого монарха маленької країни. Нема сумніву, /25/ що вся міжнародна соціял-демократія, як і дійсно інтернаціоналїстична частина соціял-демократії маленької держави, була-б проти заміни монархії республікою в даному разі».

Приклад сей разючий. По-перше, припущення можливості війни між двома великими державами через вигнання «королька» у «маленькій країні» таке ж наївне, як, наприклад, пояснення сучасної світової війни убивством австрійського престолонаслідника сербом. Вигнання «королька» могло послужити лише приводом для більших держав для зведення між собою імперіялїстичних порахунків, і тому мусіло-б здаватися, що «вся міжнародна соціял-демократія» повинна була-б виступити не проти республіканських прагнень «маленької країни», а проти війни великих держав, причому одним з її антивоєнних гасел мусіло-б бути гасло оборони республіки «маленької країни» і прагнення здійснити республіканський лад у воюючих великих державах.

Але не треба забувати, що Ленін ставить ся з крайньою зневагою до «маленьких націй», називає їх «одним із джерел паразитїзму» і звичайно ототожнює поняття «маленькі» з поняттям «пригноблені». Він же вважає, що «інтернаціоналїстичне виховання робітничої кляси не повинне бути конкретно однаковим у націях великих і гнобительських і в націях маленьких і пригноблених». Бо: «Шлях до однієї мети — до повної рівноправности, найтіснішого зближення і дальшого злиття всїх націй, іде тут, очевидно, ріжними дорогами ».

«Центр ваги, — пише Ленін, — інтернаціоналїстичного виховання робітників у гнобительських /26/ країнах неминуче повинен містити ся в проповіді й у відстоюванні ними свободи відокремлення пригноблених націй».

І, заявивши, з властивим Ленінові джентльменством, що «ми в праві і зобов’язані зневажати кожного соціял-демократа гнобительської нації, який не веде такої пропаґанди, як імперіялїста, як негідника», відразу ж додає, що «ми зобов’язані виховувати робітників у «байдужості» до національних ріжниць. Се безсумнівне». (У «Збірнику» поміщена замітка про «Загальноміську соціял-демократичну конференцію в Харкові», що відбула ся в листопаді 1915 р. У наведених резолюціях цієї конференції, незважаючи на те, що Харків українське місто, жодним словом не згадано про національне пригноблення України і про її «право на самовизначення». Здавало ся б, момент для такої заяви був дуже підходящий. Тому питається, чи вважає Ленін харківську соціял-демократичну конференцію зборищем «негідників», і як ні, то чому?)

Здавало ся б, виховання такої «байдужости» і є виховання «негідників», але Ленін вияснює, що: «Член гнобительської нації повинен бути «байдужий» до питання про те, чи належать маленькі нації його державі, чи сусідній, чи самі собі, залежно від їх симпатій: без такої «байдужости» він не соціял-демократ. Щоб бути соціял-демократом інтернаціоналїстом, треба думати не про свою тільки націю, а вище неї ставити інтереси всїх, їх всезагальну свободу і рівноправність».

«Навпаки. Соціял-демократ маленької нації повинен центр ваги своєї агітації класти на другому /27/ слові нашої формули — «добровільне з’єднання» націй. Він може, не порушуючи своїх обов’язків як інтернаціоналїста, бути і за політичну незалежність своєї нації, і за її включення в сусідню державу.

Але у всїх випадках він повинен бороти ся проти дрібнонаціональної вузькості, замкненості, відокремленості, за врахування цілого і всезагального, за підпорядкування окремого інтересам загального».

Отож, соціялїсти гнобительських націй повинні «байдуже» проповідувати і відстоювати «право на самовизначення націй», а соціялїсти націй гноблених повинні «у всїх випадках», навпаки, відстоювати «з’єднання націй» і «підпорядкування окремого інтересам загального».

Обидві сторони, соціялїсти гнобительських і пригноблених націй, зобов’язані, якщо вони не хочуть бути «негідниками», прагнути до «найтіснішого зближення і дальшого злиття всїх націй». Немає сумніву, що се «дальше злиття» висловлює собою не інтернаціоналїзм, а сучасну систему централїзму «великих держав» і «дальшої» асиміляції й гноблення підпорядкованих їм націй.

Вірний цій системі, Ленін переносить її і в соціялїстичний порядок і заявляє, що «метою соціялїзму є не тільки знищення роздрібненості людства на дрібні держави і всякої відокремленості націй, не тільки зближення націй, а й злиття їх». Як переконаний централїст він відвертаєть ся від того загальновизнаного факту, що капіталїстичний порядок, гноблячи нації, одночасно відроджує їх і організує. /28/

Відродження пригноблених націй паралельне з демократизацією культури, і тому не можна не погодити ся з Бауером, що нації повнотою розвинуться тільки при соціялїзмі, коли широкі маси візьмуть участь у культурному житті, яке неминуче набере національного характеру, що прискорюватиме своєю мирною ріжноманітністю суспільний прогрес.

У кожному разі ясно, що визнання конечности «дальшого злиття націй» ніяк не можна помирити з «тезою» права на самовизначення, і тому ми не можемо не віднести цю «тезу» до числа інших національно-визвольних» гасел сучасного войовничого імперіялїзму.

Остання Циммервальдська конференція щиро й чесно заявила, що вона вважає пролетаріят зобов’язаним «відхиляти всї роблені під прапором визволення пригноблених народів спроби створення ніби незалежних, а по суті нездібних до життя держав».

Циммервальдський інтернаціоналїстичний рух виступив, як відомо, з автономїстичною програмою в національному питанні, заявивши в резолюції його другої конференції, що «поки соціялїзм не здійснив свободи й рівности прав усїх націй (порівняйте з ленінським «дальшим злиттям»!), невідкличним обов’язком пролетаріяту повинна бути енерґійна відсіч шляхом клясової боротьби проти всякого гноблення слабших націй і вимога оборони національних меншин та автономії на основі повної демократії».

Клясова боротьба проти всякого національного гноблення — ось той прінціп, на якому тільки /29/ й може бути побудована дійсно інтернаціоналїстична соціялїстична програма з національного питання.

Ріжниця між циммервальдськими «тезами» в національному питанні й «тезами» центрального органу РСДРП саме в тому й міститься, що останній, визнаючи «право на самовизначення націй», у дійсності відстоює політику ворожого ставлення до визвольної боротьби націй, протиставляючи циммервальдській «свободі й рівності прав всїх нашій» своє «дальше злиття».

Відстоюючи боротьбу за національне визволення, циммервальдці виявляють гідну всякого визнання турботу про «національні меншини» і вимагають демократичної автономії для пригноблених націй.

«Центральний орган», навпаки, не лише не виставляє вимоги автономії, але ставить ся до неї навіть презирливо, тому що, за висловом Леніна, «автономія як реформа прінціпово відмінна від свободи відокремлення як революційного заходу».

Все, що обороняє Ленін, звичайно, дуже революційне. Але коли взяти приклад Швеції й Норвегії, з яким так носить ся Ленін, то ці дві нації «самовизначилися» мирно й урядовим шляхом. З другого боку, боротьба за ірляндську автономію виявила ся в тривалій і впертій революційній боротьбі.

Ленінові в його обороні «права на самовизначення» доводиться, щоб вийти переможцем, переплутувати поняття. У даному випадкові він ототожнює форми визволення націй з засобами здійснення їх визволення. /30/

Здійснення автономії, як і державної незалежности, може бути наслідком в одному випадкові революційної боротьби, у другому — легального урядового чи суспільного акту. Крім того, за одне й те саме визвольне національне гасло ріжні кляси пригнобленої нації, ріжно його розуміючи, ріжно й борють ся за нього. Буржуазія, як у прагненні до державної незалежності, так і в прагненні до автономії, неминуче користуєть ся політикою компромісу з урядом пануючої держави, патріотичні почуття до якої у неї незрівнянно сильніші від симпатій до демократичних намірів її народу.

Що-ж до пролетаріяту й демократії пригнобленої нації, то їх національно-визвольні прагнення виявляють ся у вирішальні хвилини при автономїстичній демократичній програмі у барикадній боротьбі, а при програмі відокремлення — у боротьбі траншейній.

Не приховуємо, що ми, з нашого боку, воліємо боротьбу барикадну, себ-то політичну революцію, а не траншейну, себ-то війну. Відміна автономїстичного руху від руху сепаратїстичного у тому саме й міститься, що перший веде демократію всїх націй, пригноблених «великою державою», на шлях боротьби за політичне визволення, бо тільки за вільного політичного ладу можливе здійснення демократичної автономії, тим часом як другий — сепаратїстичний, є справою однієї пригнобленої нації, яка бореть ся не проти ладу, який її пригноблює, а проти її гнобительської держави, і він не може не перетворити ся при сучасній напруженій атмосфері антагонїзму «великих держав» на імперіялїстичну воєнну комбінацію. /31/

Треба взяти до уваги також і те, що прагнення капіталїстичних держав до завоювань служить ніби продовженням системи пригноблення націй в самих цих державах. Московська держава, наприклад, тільки тоді перетворила ся на сучасну Російську імперію, коли вона підкорила Польщу й Україну, що стояли вище її в культурному відношенні, але дезорганізовані міжусобними війнами, і обидві їх підпорядкувала царському варварському, бюрократичному централїзмові. Велич «Російської» імперії, що викликає завжди таке захоплення російського опозиційного руху, побудована на пануванні великоруського народу над цілим рядом анексованих народів.

Пригноблення націй у середині держави, подібно до пригноблення колоніяльного населення, сприяє розвиткові імперіялїстичної жадоби уряду «великої держави», який для здійснення своїх воєнних планів використовує не тільки свій народ, а й великі маси пригноблених народів, що становлять у Росії, як і в Австрії, більшість населення. Центр висмоктує з пригноблених ним народів великі засоби, які збагачують державну касу і дають можливість урядові утримувати армію й чиновництво, які забезпечують його панування.

Тому демократична, автономїстична децентралізація «великих держав», що дозволяє і демократії пригноблених народів брати участь у політичному житті, не може не послаблювати реакційність і всемогутність центральної влади. Тому ж таки національно-визвольні рухи пригноблених націй, і зокрема тоді, коли пролетаріят /32/ бере в них активну революційну участь, зв’язуючи своє національне визволення з його загальним клясовим визволенням, — без сумніву служать суспільному прогресові.

У питанні старих анексій центральний орган РСДРП дотримуєть ся тієї думки, що «протест проти анексій є ніщо інше, як визнання права самовизначення», себ-то коли ми виступаємо проти нових анексій, то тим самим повинні виступати проти старих анексій і значить — за право самовизначення. З уваги на се Ленін твердив, що я, «виступаючи проти права самовизначення, таким чином обороняю старі анексії царату (Фінляндія і т. п.)», і назвав мене з цього приводу «досить одвертим слугою буржуазії».

Ленін дуже любить, ніби на доказ його «революційної» одчайдушності, вилаяти кріпким словом свого противника. Від цієї його манери нудить і доводить ся часто вдавати ся до певного зусилля, щоб змусіти себе продовжувати з ним розмову.

На доказ того, що ті, хто протестує проти анексій, повинні визнавати право самовизначення, Ленін наводить таке порівняння: «Припусті¬мо, я виходжу на вулицю першого-ліпшого европейського міста і заявляю публічно (!), повторюю потім у газетах (!) «протест» проти того, що мені не дозволяють купити людину в рабство. Нема сумніву, що мене матимуть право вважати рабовласником, прихильником прінціпу чи системи, як хочете, рабовласництва. Що мої симпатії до рабовласництва убрані в заперечну форму, а не в позитивну («я за рабовласництво»), се нікого не обдурить. Політичний «протест» цїлком рівнозначний /33/ політичній програмі, се настільки очевидне, що якось навіть незручно було-б почувати себе змушеним се вияснювати».

Ми дуже сумніваємося, що публіка «першого-ліпшого европейського міста» могла-б «вважати» Леніна рабовласником. Вона радше взяла-б його за пана, психічно хворого на манію панування. Редакції газет «першого-ліпшого европейського міста» напевно з подивом викинули-б його «протест» у редакційні кошики. Зрештою, се «порівняння» таке-ж безглузде, як і твердження, що «політичний «протест» (лапки Леніна), цїлком рівнозначний політичній програмі». Друга Циммервальдська конференція зовсїм правильно заявила, що «пролетаріят бореть ся проти анексій не тому, що визнає карту світу, як вона була перед війною, за відповідну інтересам народу і що через се вона не повинна бути змінена! Соціялїзм сам прагне до знищення всякого національного гноблення шляхом економічного й політичного об’єднання народів, яке нездійсниме при наявності капіталїстичних кордонів», Ми протестуємо проти нових анексій, тому що вони служать новим насильством над націями і новою перепоною для їх визвольного руху. Що стосуєть ся старих анексій, то дійсним оборонцем їх є не ми, а Ленін, тому що він, а не ми, стоїть за «дальше злиття націй» у «великих» і централізованих державах, а від його «права на самовизначення», як він сам запевняє, відмовлять ся по його «здобутті» пригноблені нації.

Ми, навпаки, відстоюємо конечність боротьби з наслідками старих анексій, з пригнобленням анектованих націй і за завоювання для них демократичних /34/ і автономних прав як єдиної можливої гарантії їх вільного національного істнування і розвитку за капіталїстичного ладу. Зміна кордонів — завдання імперіялїзму, наше завдання — боротьба за децентралізацію й демократизацію «великих держав». Причому пролетаріят гнобительської нації, принаймні його дійсно інтернаціонально настроєна частина, зобов’язаний помагати нам у нашій боротьбі своїм тиском на центральний уряд.

Ми проти того, щоб петроградський уряд і петроградський центральний комітет централізували в своїх руках, перший — всю політичну владу над Російською імперією, другий — всю організаційну владу над російською соціял-демократією.

Ми відстоюємо федералїстичний прінціп як в устрої російської імперії, так і в організації російської соціял-демократії.

Коли українська соціял-демократія, що остаточно сформувала ся у програмовому й організаційному відношенні на її установчому з’їзді в 1905 році, висловила ся за об’єднання з російською соціял-демократією на основі автономії, то російські соціял-демократи протягом довготривалих, кілька разів перериваних переговорів з нами найрішучіше заперечували об’єднання, пропонуючи нам злиття, від якого ми, звичайно, відмовляли ся і на яке ніколи не погодимося.

Щоб уявити собі зовсїм конкретно, що таке «право на самовизначення націй», досить буде навести цитату з листа Леніна до однієї з наших редакцій, яку ми друкуємо з дозволу автора: «Мушу сказати, — писав він нам, — що проповіддю /35/ відокремлення українських робітників в окрему соціял-демократичну організацію обурений глибоко».

Україна протягом усього XIX й нашого століття перебуває в становищі великоруської колонії, причому репресії царського уряду проти українського руху завжди були нещадні. Українське друковане слово було заборонене протягом тридцяти років перед революцією й зараз знову заборонене від початку теперішньої війни, тим часом як російська армія, захопивши Галичину й Буковину, розгромила всї культурні здобутки українського народу, які він здобув у порівняно вільних політичних умовах Австрії.

Українська соціял-демократія визнала своїм обов’язком боротьбу за звільнення свого народу. Вона протиставила українській буржуазній політиці, що полягає у виключному прагненні «помирити ся з урядом» ціною невеликих поступок з його боку, політичну програму демократичної автономії й тактику революційної клясової боротьби спільно з пролетаріятом усїх націй Росії проти царського ладу і за політичну й національну свободу. Окрема, але пов’язана автономно з російською соціял-демократією, українська організація конечна для здійснення окремої політичної вимоги автономії України.

Але російська соціял-демократія зустріла наш рух з перших днів його появи з «глибоким обуренням». У відповідності до зростання нашо¬го руху і незважаючи на те, що наша партія набрала в 1905 році цїлком визначеного соціял-демократичного характеру і дотримувала ся послідовної революційної тактики, наш антагонїзм з /36/ російськими соціял-демократами, що працювали в Україні, не тільки не послаблювався, а безнастанно посилювався.

До нас ставилися, як до «шовінїстів» і як до «сепаратїстів», незважаючи на те, що російські соціял-демократи, ступаючи у слід урядовій асиміляції й користуючись її наслідками, організовували пролетаріят в українських містах як російський пролетаріят і цим відокремлювали його культурно від пролетаріяту сільського, чим, звичайно, порушували єдність робітничого руху в Україні й гальмували його розвиток.

За весь час їх діяльності вони ніколи не виступали на українській території проти національного гноблення і користували ся наслідками цього гноблення як можливістю поширення свого впливу і своїх організацій на всю велику українську територію, що, звичайно, значно посилювало їх рух.

Ми не можемо мати ніяких претензій до російських товаришів, що працюють серед російського пролетаріяту на російській території чи того, що виеміґрував на українську територію, але ми говоримо про тих російських соціял-демократів, які працюють серед нашого пролетаріяту і, визнаючи наше «право на самовизначення», заперечують все ж за нами право боротьби за наше національне визволення.

Коли вони говорять щиро про те, що хочуть протестувати проти старих анексій, внаслідок яких Росія важко гнобить Україну, то хай бодай не перешкоджають українському пролетаріятові бороти ся за його національне визначення. /37/

1917 рік

Джерело: Левко Юркевич. Російські соціял-демокрти і національне питання. — Київ: «Українська прес-група», 2012. — 40 с.

Advertisements

1 Response to “Російські соціял-демократи і національне питання”


  1. 1 Геннадій Єфіменко 01/11/2012 о 06:21

    Дякую за розміщення статті.


Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Листопад 2012
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Жов   Лют »
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: