«Друге видання капіталізму» в Росії[1]

Алєксандр Тарасов

Слова «реставрація капіталізму в Росії» стали вже поширеним виразом (особливо в лівих колах). Побачили світ книги з такою назвою[2]. У деяких вишах «реставрацію капіталізму в Росії» (зформульовано саме так) було введено як окрему тему до навчальних курсів. Приміром, у Московському економічно-правовому університеті — для студентів усіх форм навчання[3]. Швидке впровадження терміну відбулося завдяки тому, що про «реставрацію капіталізму» навіть не в Росії, а ще в СРСР давно вже писали західні «госкапівські» та сталіністські (маоїстські) автори, причому деякі їхні книги було перекладено російською[4]. Дуже легко та звабно було послуговуватися вже готовим терміном-кліше, «мемом», як сказав би Р.Докінз.

Насправді те, що відбулося на території колишнього Східного блоку, геть не було реставрацією. Найправильніше було би назвати це «другим пришестям капіталізму» чи, куди краще, «другим виданням капіталізму» —  за анальогією з відомим висловом Енґельса «друге видання кріпацтва». Подібно до того, як «друге видання кріпацтва» не було реставрацією «першого видання», поверненням до нього, а радикально відріжнялося від нього, так і «друге видання капіталізму» не є поверненням до «першого», його «реставрацією».

Далі я спробую арґументувати цю позицію.

Спочатку запитаємо себе: наскільки взагалі правомірно послуговуватися терміном «реставрація»? Якщо додержуватися політичної науки, то, як я свого часу показав у роботах «Етапи революційного процесу»[5] та «Національний революційний процес: внутрішні закономірності та етапи»[6], реставрація є політичним режимом, що успадковує останній етап стандартного революційного циклу (етапу відкритої конрреволюційної диктатури, Брюмеру, бонапартизму). Режим реставрації відтворює дореволюційний фасад, але не зазіхає на основні економічні досягнення революції (якщо зазіхає — відбувається «революція», на кшталт Революції 1830 року у Франції чи «Славної революції» в Англії, що корегувала крайнощі режиму реставрації). Иншим варіянтом спадковости революційного циклу, що завершився, може бути виродження режиму відкритої контрреволюційної диктатури (бонапартистського режиму) у режим контрреволюційної демократії (як це відбулося у Франції з режимом Тьєра–Мак-Маґона, що перетворився на «звичайну» Третю республіку, коли, за відомим висловом, «республіка без республіканців» зеволюціонувала до «республіки буржуазних республіканців»).

У випадку Росії правомірно буде вести мову про реставрацію тільки тоді, коли ми побачимо відновлення монархії (звісно, вже конституційної, звісно, бутафорської у своїй суті) за наявности капіталістичних стосунків. Другою обов’язковою умовою мусить бути реституція чи (як варіянт) відшкодування збитків (хай не цілком) за втрачене майно. Поки цього нема, ми не можемо вести мову про реставрацію.

Так, звісно, в Росії є сили, що прагнуть відновити монархію, та вони поки якщо не політично марґінальні, то вочевидь є в меншости навіть усередині правлячої кляси.

Так, звісно, настільки впливовий політичний актор, як РПЦ, ледь не провів 2007 року закон про повернення церковного майна, де це повернення нічим не ріжнилося від реституції, — але ж не провів (і геть не тому, що законопроєкт ґрунтувався на ошуканському постулаті про повернення церкві майна, націоналізованого «безбожними революціонерами», тоді як за царської Росії церква була державним институтом, і її майно належало державі, а тому, що в адміністрації президента зрозуміли: прийняття цього закону безпосередньо викличе тотальну реституцію, инакше всіх инших спадкоємців дореволюційної власности буде протизаконно дискриміновано).

Тобто якби замість путінсько-мєдвєдєвського режиму «м’якого бонапартизму» — з його бутафорською законодавчою гілкою влади, кишеньковою парляментською опозицією, контролем за «великими ЗМІ», цупкими шорами для позапарляментської опозиції, репресивним трудовим законодавством і тотальним зрощенням державної б’юрократії із великим бізнесом — ми бачили би, по реабілітації та канонізації царської родини, повернення царському дому дореволюційної власности, а по цьому — й ширшу реституцію та певний компроміс між старими (дореволюційними) та новими (пострадянськими) власниками, вислів «реставрація» був би цілком доречним.

Певна річ, спокусливо шукати риси подібности між дореволюційним російським капіталізмом і сучасним капіталізмом. По всьому цих рис має бути багато. А побутова свідомість не є діялєктичною своєю природою, тому повторювані феномени та процеси сприймає як однотипні, тобто антинауково. Якщо ж ми поставимося до горезвісних рис подібности не як обиватель, а так, як личить ученому, виявимо, що ці риси перетворюються на риси відмінности.

Звернімося до деяких найпоказовіших і найважливіших прикладів.

Перше, очевидне — те, що Росія знову, після «радянського відтинку» повернулася до світової капіталістичної системи господарювання на знову ж таки капіталістичних засадах[7]. Причому Росія знову опинилася у світовій капіталістичній системі як країна периферії, що претендує на те, аби вважатися напівпериферією.

Проте за царської Росії ця претензія була більш виправданою. Світова капіталістична система, як ми розуміємо її зараз, ще тільки формувалася і аж ніяк не була ґлобальною. Так само формувалася і система відносин «центр — периферія». Те, що Росія запізнилася до «першого ешелону» капіталістичних держав, не було для неї (як і для инших країн, приміром, Японії) перепоною, щоби претендувати на «свою частку пирога» та «гідне» місце в концерті великих держав (тим більше, що саме поняття великої держави визначалося тоді за иншими критеріями). Специфіка російського імперіялізму (залежність від Заходу, з одного боку, та формування залежних від Росії держав на Сході — з иншого) якраз була ближче до поняття «напівпериферія», ніж «периферія». До того ж тоді не йшлося про «однополярний світ», тобто про єдину світову імперіялістичну систему, світовий імперіялізм на чолі зі США. У світі мірялися силами різні — більш і менш сильні — імперіялізми, і російський був лишень одним із них, не найсильнішим, але й не найслабшим.

На сьогодні єдину світову капіталістичну систему вже сформовано (по розпаду Східного блоку та прийнятті до неї на зрозумілих умовах КНР; можливі «вилучені» —  такі, як КНДР і Куба не враховуємо), це дозволяє цілком обґрунтовано говорити про ґлобалізацію. Зрозуміло, в епоху «першого капіталізму» в Росії жодної «ґлобалізації» не було, хоч запали. Залучення Росії до капіталістичної світової системи у 1990-ті, за умов керованого краху російської економіки, зумовило перетворення Росії на типову «країну-ґіґанта» «третього світу» на кшталт Индії, Бразилії, Индонезії чи ПАР. До революції не було власне поняття «третій світ» — саме тому, що не було реалій,  описуваних цією катеґорією. Країна «третього світу» (навіть «країна-ґіґант») має небагато шансів на те, щоби стати капіталістичною напівпериферією (і, найголовніше, втриматися).

Ба більше, Росія повернулася до світової капіталістичної системи на набагато гірших умовах, ніж випала з неї (і, природньо, незмірно гірших, ніж під час перебування у «другому світі»): з набагато слабшою (порівняно зі світовими стандартами, що змінилися) економікою, з меншими ресурсами, територією та населенням, з гіршим геостратеґічним становищем (що не можна компенсувати жадною ракетно-ядерною зброєю, оскільки ця зброя не здатна замінити ані балтійські та чорноморські порти, ані українські чорноземи, ані середньоазійську бавовну тощо).

Серед инших факторів, пов’язаних передусім із економікою, але не тільки, згадаємо той факт, що капіталістична царська Росія була країною, що розвивалася. Зрозуміло, цей розвиток стримували панівний режим і панівні кляси, зрозуміло, капіталізм у тодішній Росії був напівфевдальним, зрозуміло, Росія, за відомим висловом Лєніна, страждала не стільки від переповня капіталізму, скільки від його нестачі. Але все ж порівняно з дореформенною Росією мав місце постійний і безсумнівний проґрес (хай навіть його результатами послуговувалася меншість, а цей проґрес — як і будь-який буржуазний проґрес — викликав до життя пекельні соціяльні диспропорції). У сумнівних термінах «теорії модернізації» можна сказати, що царська Росія йшла — надто повільно, щоби вижити в тодішньому світі, надто плоховито та неповоротко, із зупинками та ухилами — проте йшла шляхом модернізації. «Друге видання капіталізму» в Росії розпочалося демодернізацією (за відомим визначенням Стівена Коена[8]). Значну частину високих технологій, що були за СРСР, у сучасній капіталістичній Росії було просто знищено (робототехніка, комп’ютерна индустрія, верстати з ЧПУ тощо). Було знищено значну частину наукового комплексу[9], а частину високих технологій скоротили до мінімуму (приміром, аерокосмічний комплекс). Найсильніше постраждали навіть не найбільш передові, проґресивні та високотехнологічні сектори промисловости. ВПК, що був на особливому становищі, — і був змушений значно «стиснутися», працювати передусім на експорт і зараз переважно паразитує на науково-дослідних і дослідно-конструкторських роботах пізнього радянського періоду. Катастрофа, що спіткала виробництво товарів «сектору Б», приміром, текстильну промисловість, загальновідома. Між тим за царської Росії протягом перших 20 пореформених років споживання вітчизняних бавовняних тканин на одну особу збільшилося удвічі[10]. Велика текстильна промисловість тоді була однією з передових, проґресивних, високотехнологічних галузей виробництва. Загалом, за виїмком уральських гірських заводів із їхнім застарілим устаткуванням, розрахунком на працю кріпаків (де технологічні оновлення розтягнулися на 20 років), велика промисловість дореволюційної Росії і була взірцем тодішніх «високих технологій». А продукція великої промисловости протягом 1893-1900 років майже подвоїлася[11].

Иншими словами, дореволюйна капіталістична Росія була країною відсталою (з точки зору розвинених західних країн), але такою, що проґресувала. Сучасна капіталістична Росія, навпаки, є країною, що реґресує, де «викруткове виробництво» замінює високотехнологічні та наукомісткі галузі, де консервуються сектори економіки, що вважалися проґресивними 30-40 років тому, і де попри дощ нафтодоларів, що пройшов на початку ХХІ століття, реальний техніко-технологічний розвиток і переозброєння замінено голосними реляціями, розмовами про «нанотехнології» та «розпилювання» бюджетів «національних проєктів».

Наступний фактор загального порядку: царська Росія переходила до капіталізму від февдалізму, від аґрарного суспільства — до аґрарно-индустріяльного, від абсолютизму — до буржуазної представницької демократії. Закони такого переходу добре вивчено, вивчено й різні підваріянти цього підходу — й у випадку Росії нічого екстраординарного не виявлено. Але «друге видання» — це перехід від капіталізму до суперетатизму, перехід усередині индустріяльного суспільства, перехід від політичного режиму радянського типу до режиму буржуазного. І хоча закономірності цих переходів не виявлено та не досліджено (і, здається, буржуазну академічну науку це й не цікавить, вона цілком задовільняється явно ненауковими ідеолого-пропаґандистськими концепціями «транзитології»), нема жодних сумнівів у тому, що це — геть инший випадок, ніж випадок переходу від февдалізму до капіталізму. Инший хоча би тому, що такі завдання капіталізму, як промислова революція, индустріялізація, культурна революція, урбанізація, в СРСР давно вже вирішено. Між тим капіталізм у своїх клясичних формах тільки тому й міг утвердитися й розвиватися, що спирався на поповнювану з села армію некваліфікованої вільної робочої сили, яку через економічний примус змусили брати участь в капіталістичному виробництві на вкрай невигідних для неї умовах.

Одна справа царська Росія з її 13% міського населення (за загальним переписом 1897 року) і з масами селян, які попрямували до міст, — покірних, непретензійних, готових, кажучи мовою марксизму, до постійної праці, і геть инше — сучасна урбанізована Росія з уже професійно спеціялізованим населенням, що звикло до певного рівня комфорту.

Звісно, можливо, що постійні скарги, що лунають останнім часом, наших очільників на те, що в країні — надлишок спеціялістів із вищою освітою, а економіка гостро потребує «петеушників», і чергова «реформа освіти», що її уряджають, щоби ліквідувати це «безобразие», якось змінить ситуацію, але це можна вважати за зайвий доказ радикальної відмінности «першого видання капіталізму» в Росії від «другого»: у першому випадку капіталізм виступав як проґресивна сила, що розвиває,  у другому — як реґресивна, деградаційна.

Є ще один фактор, пов’язаний із попереднім: демографічна ситуація. У дореволюційній капіталістичній Росії чисельність населення постійно зростала. Це було пов’язано з традиційною багатодітністю, з одного боку, і з хай повільним, але проґресом медицини та гіґієни — з иншої, що, природно, знижувало смертність, передусім дитячу. Навіть на селі, де показники смертности були набагато вищими, ніж у місті, чисельність населення у пореформенні роки на початок ХХ століття зросла тільки в Европейській Росії з 48,9 до 80 млн осіб[12], а загалом по країні (без Фінляндії і Польщі) — з 63 млн 1858 року до 140 млн 1913-го[13]. З урахуванням низької тривалости життя це значило, що Росія була країною з молодим населенням. З урахуванням аґрарного перенаселення в Европейській Росії це давало гарантований приплив міцних робочих рук для капіталістичного (у тому числі прямого промислового) розвитку. І справді, навіть у столицях (Москві та Петербурзі) селяни, за даними перепису 1897 року, становили 67 і 69% населення[14]. Вочевидячки, «селянами» вони були формально (за становою належністю), а насправді були переважно робітниками (з незначною домішкою прислуги, візників, торговців тощо).

Але в сучасній Росії спостерігаємо скорочення населення (що його неоліберальні автори, щоби не послуговуватися словом «вимирання», називають красивим словом «депопуляція») — передусім через смертність, що неймовірно зросла (тактика Ґайдара та Чубайса переводити бесіду, коли їх запитувано про екстраординарну смертність, на «низьку народжуваність», виявилася невдалою: суспільство їм не повірило, тим більше, що з часом народжуваність почала збільшуватися, а депопуляція не припинилася)[15]. Різке підвищення смертности, як неодноразово було вже показано, безпосередньо пов’язане з соціяльно-економічними наслідками «другого видання капіталізму» в Росії (а саме з вбогістю та загальним падінням рівня життя значної частини населення, зростанням злочинности, алкоголізму, наркоманії, соціяльних хвороб за одночасної деґрадації системи громадської медицини, а частково і з внутрішніми збройними конфліктами — на Кавказі).

Та водночас зі скороченням населення в сучасній Росії спостерігаємо його швидке старішання. Вочевидячки, люди пенсійного віку загалом не можуть бути надійним трудовим ресурсом — і тим більше не здатні до оволодіння новими спеціяльностями. Крім того, вони об’єктивно не можуть (за станом здоров’я) і, до слова, не захочуть миритися з такими «тимчасовими» труднощами та поневіряннями, з якими могла би миритися молодь (молода некваліфікована робоча сила). Оскільки жодний капіталізм ані існувати, ані тим більше розвиватися без робочої сили не може, це означає, що «друге видання капіталізму» в Росії здійснюється у принципово нових умовах по відношенню до такого важливого фактору, як виробничі сили.

Звернімося тепер до деяких суто економічних сюжетів.

По-перше, поглянемо на відносини власности. За визначенням капіталізм ґрунтується на приватній власности на засоби виробництва. На момент його «першого видання» приватновласницькі відносини в Росії були давно та добре розвинутими й переважали в господарській діяльности. Докапіталістична економіка Росії базувалася на сільськогосподарському виробництві, чиєю підпорою було поміщицьке (тобто дрібновласницьке) землеволодіння. З розвитком капіталізму в Росії дрібновласницькі відносини на селі ставали фактично всеохопними (останнім кроком була столипінська аґрарна реформа). Не менш розвинутим був приватний сектор у промисловости, не кажучи вже про торгівлю. Зрозуміло, були община (не всюди) та державна промисловість (із певного моменту — не переважала), але за умов товарно-грошових відносин вони змушені були грати за правилами, адекватними приватновласницькому виробництву. Держава-промисловець поводилася так само та діяла за тими ж законами, що й приватник. У стосунках із державними та посесійними селянами російська держава поводилася як приватник (хай навіть як приватник-кріпосник).

Геть иншою була стартова ситуація у відносинах власности за «другого видання капіталізму». Тепер капіталізм утверджувався у країні, де існувала практично тотальна державна власність на засоби виробництва, де загалом були відсутніми приватновласницькі відносини та не діяли закони ринку. Це принципово инший досвід утвердження капіталістичних відносин — і тільки через цей факт «друге видання капіталізму» в Росії уже не може бути «реставрацією» «першого».

По-друге, не є коректними й щедрі покликання на велику (чи навіть «особливу») ролю державного капіталізму тоді й зараз. За суто формальної подібности та деяких загальних супровідних феноменів (ґрандіозної корупції, приміром) перед нами — дві різні схеми державного капіталізму. Державний капіталізм за царської Росії був усього лише наслідком дореформенної казенної власности (яку в багатьох випадках було важко відрізнити від імператорської). Дальший розвиток державного капіталізму в Росії визначався загалом військово-стратегічними интересами царизму (звідси — окремий наголос на залізниці, військове виробництво та суміжні галузі, такі як металургія). Хай там якими колосальними були розкрадення у цьому секторі економіки, державний капіталізм у царській Росії усе одно працював просто на державну скарбницю й державні интереси (зрозуміло, такі, якими їх розуміли — послідовно — імператорська родина, вища бюрократія, панівна кляса). Зрештою саме кошти, отримувані від казенної власности, були однією з двох найважливіших статей прибутків державного б’юджету в капіталістичній царській Росії (другою — співмірною — були прибутки від винної монополії та инших, дрібніших, «державних регалій»).

У сучасній Росії державний капіталізм побудовано за неоліберальними схемами. Відповідно до цих схєм державні підприємства є акціонерними товариствами, що сплачують до державної скарбниці такі ж податки, як і будь-які инші АТ. А от прибуток у хитрий спосіб розподіляють серед вузького кола топ-менеджерів (членів правління тощо), переважно — високих державних очільників. Проте вони привласнюють цей прибуток не як чиновники, а як приватні особи (тобто прибуток отримує не посада, а особа). Особливий цинізм цієї схеми у тому, що вона не передбачає відшкодування збитків із кишень цих топ-менеджерів: у випадку, якщо підприємство зазнає збитків, ці збитки буде покрито з державного б’юджету, тобто з кишені платника податків!

Инакше кажучи, в капіталістичній царській Росії державний капіталізм справді був державним капіталізмом, а в сучасній Росії це — неоліберальна злодійська ширма, що забезпечує формально законне, а направду кримінальне (і тому не афішоване) збагачення б’юрократичної верхівки.

По-третє, не є коректним і порівняння дореволюційної капіталістичної Росії та сучасної як «сировинних імперій». Справді, і та, і инша Росії — «сировинні імперії». Але сьогоднішня «сировинна імперія» геть не реставрація дореволюційної. Почнімо з того, що не співпадають види експортованої сировини. Для дореволюційної Росії це був передусім хліб, а вже потім — усе инше (ліс, льон, пенька, шкіра та хутро тощо). Для сучасної Росії це — нафта й газ, алюміній, ліс. Тобто сучасна «сировинна імперія» є спадкоємицею СРСР, що пройшов индустріялізацію, оскільки якщо він постачає за кордон сировину (чи продукти первинної переробки), то таку, що потребує промислового видобування, переробки та транспортування, а не сировину доиндустріяльного періоду.

Царська Росія, що запізнилася до «першої черги» капіталізму, все ж мала на власних кордонах достатню кількість відсталих, февдальних, залежних і напівзалежних країн, куди могла цілком успішно збувати, не боячись конкуренції досконаліших західних зразків, промислові товари, натомість беручи звідти сировину. Зрештою, саме це затягнуло тодішню «сировинну імперію» в конфлікт із Японією в Маньчжурії і Кореї та було однією з основних причин, чому Російська та Османська імперії опинилися по різні боки фронту в І Світовій війні. Тому дореволюційна «сировинна імперія» постійно нарощувала експорт промислових товарів.

Власне, капіталістична царська Росія, наступниця февдальної царської Росії, тільки й могла, що бути «сировинною імперією»: аби відійти від цього, треба спочатку розвинути капіталізм до такого рівня, щоби промислове виробництво задовільняло запити внутрішнього ринку.

«Друге видання капіталізму» є спадкоємцем радянського суперетатизму, де промислове виробництво було достатньо розвиненим для того, щоби конкурувати (хоча б у військово-технічному пляні) з найбільшою країною капіталістичного світу — США. СРСР пізньосталінського періоду не був «сировинною імперією» та не сидів на «нафтовій голці», всупереч широко розтиражованій казці Є.Гайдара. Напередодні перебудови частка енергоносіїв у радянському експорті становила лише 52%[16], варто зазначити, що електроенергія — не сировина[17]. Дві третини иншого радянського експорту були готовою продукцією (щоправда, в грошовому еквіваленті в її складі все инше переважувало озброєння, та озброєння — це теж не сировина).

Перетворення сучасної капіталістичної Росії на «сировинну імперію» безпосередньо пов’язане з «другим виданням капіталізму». Це «видання» відбувалося у формі економічної кризи, що знищила, як уже було зазначено, 50% промислового виробництва — у тому числі в найбільш варварській формі, коли промислові підприємства просто закривали, а їхнє обладнання демонтували та вивозили з країни як металолом. Між иншим, тільки одного 1994 року у такий спосіб було ліквідовано та розграбовано 6201 промислове підприємство![18]

Так, звісно, без тотальної війни неможливо тотально повернутися до доиндустріяльного періоду. І ті досягнення суперетатизму, що забезпечили СРСР відхід від «сировинної імперії», до певної міри працюють й зараз. І зараз певний відсоток російського експорту — це експорт озброєння, електроенергії (передусім до країн СНД) і продуктів первісної переробки (металів, а не руд). Проте очевидним є протилежний «першому виданню капіталізму» рух: царська Росія, не покладаючи собі публічно відвернутися від «сировинної імперії» і перейти до високотехнологічного експорту (тоді не було навіть таких термінів), рухалася саме в цьому напрямку (хай і повільно); сучасна Росія, незважаючи на офіційно проголошену мету замінити експорт сировини експортом високих технологій, рухається в зворотньому напрямку.

Єдине, що в цьому випадку поєднує обидва «видання» капіталізму, це хижацьке ставлення до ресурсів країни та цинічне нехтування потребами її народів. Царська Росія нарощувала вивіз хлібу, не зважаючи на внутрішні потреби (за відомим гаслом «Недоїмо, та продамо!»), і на світові ціни на хліб[19]. Зараз, як ми всі бачимо, те саме відбувається й з нафтою. Але це — не ознака «реставрації», це — клясична поведінка капіталіста на ринку: прибуток — тут і зараз.

По-четверте, абсолютно неправомірно проводити будь-які паралелі між приватизацією тоді та зараз. Загальновідомо, що обсяги приватизації в епоху «першого видання капіталізму» були досить невеликими, а за Олександра ІІ приватизацію фактично було припинено. Відомо, чому її було припинено: приватизація казенних підприємств не дала очікуваних прибутків до скарбниці, по-перше, і значна частина приватизованих підприємств стала збитковою, по-друге. Ба більше, ті з них, що мали стратегічний характер (залізниці), стали важким тягарем на державній кредитній системі, а завершилося все це, як відомо, необхідністю масового викупу скарбницею приватних залізниць, що їх було зруйновано їхніми власниками. Хижацька експлуатація приватизаторами залізниць стала у Росії притчею во язицех.[20] Незрідка те саме відбувалося з приватними банками, рятувати які змушена була знову ж таки скарбниця (історія Російського торгівельно-промислового банку тут цілком  показова). Усе це зайвий раз є підтвердженням відомої тези про те, що рентабельність залежить не від форми власности, а від умілого менеджменту.

Зовсім иншу картину являє нам приватизація в пострадянській Росії. Приватизація — це «священна корова» неолібералізму, та, за колись гучним зізнанням Петра Філіппова, Чубайс та инші урядові приватизатори були переконані в тому, що приватизувати потрібно все, за винятком, можливо (тобто вони вони й тут сумнівалися), парляменту та судів[21]. Тому приватизація в сучасній Росії відбувається хвилеподібно, причому передусім приватизують найбільш успішні та прибуткові підприємства[22]. Періодично панічний крик про «путінську націоналізацію», що його піднімають ліберали, не має стосунку до реальности, оскільки на практиці мова йде або про пряму реприватизацію (тобто відбирання бізнесу в «чужих» задля віддання його своїм), або про створення саме тих псевдодержавно-капіталістичних АТ, що про них я вже говорив.

Єдина подібність, яку легко помітити між цими двома приватизаціями, — це те, що в пострадянській Росії так само, як за царської, держава отримала від приватизації набагато менше коштів, ніж очікувала. Так, від приватизації промислових підприємств 1993-1999 років до державного бюджету надійшло лише 17,2% тієї суми, що її було пляновано отримати![23] Це при тому, що продавали ці підприємства за сміхотворною ціною, зазвичай за залишковою вартістю в цінах радянського періоду, «забувши» про инфляцію, що галопувала. Один із учасників цієї ґрандіозної афери, що він колись мав стосунок до Всесоюзної центральної ради професійних спілок, пам’ятаю, у приватній бесіді розповідав, що вартість підприємств переважно вираховували ось такою «науковою» методою: брали розмір фонду заробітної платні за три місяці — й округлювали (необов’язково в бік збільшення!).

По-п’яте, абсурдно покликатися на залежність царської капіталістичної Росії та сучасної від иноземного капіталу. Безумовно, будь-яка країна капіталістичної периферії неминуче виявляється залежною від капіталу центру — на те вона й залежна. Та в цьому випадку ми можемо констатувати принципову різницю. У ХІХ — початку ХХ століття не було таких инструментів неоліберального ґлобального диктату, як МВФ та Світовий банк, що в обмін на кредити накидали би країнам економічну та політичну лінію. Царська Росія могла бути залежною від німецького чи французького капіталу, що, зрозуміло, впливало на її поведінку на зовнішній арені, але порівняно з диктатом МВФ це — дитяча забавка.

Крім того, за «першого видання капіталізму» в Росії спостерігався перехід від ввезення товарів до ввезення капіталів (причому політика протекціонізму, символом якої став міністр фінансів І.О.Вишнеградський, безпосередньо змушувала иноземний капітал до участи передусім у російських компаніях, у висліді иноземний капітал, вкладений у російські промислові підприємства, незмінно — і часто солідно — перевищував капітал власне иноземних підприємств у Росії [24]). Звісно, можна услід за М.М.Покровським указувати, що цей протекціонізм вдаряв по кишені пересічного російського споживача, але було би дивним очікувати на инше від клясової влади в клясовій державі.

Сьогодні ми спостерігаємо водночас і ввезення товарів, і ввезення капіталів. Причому незважаючи на гучні крики урядових чиновників про «продовольчу безпеку» тощо до реальних протекціоністських заходів панівний режим не вдається, замінюючи їх разовими пропагандистськими акціями політичного характеру (боротьба з грузинським вином і боржомі, польським м’ясом, «ніжками Буша» — не загалом, а конкретних підприємств — і все це тимчасово!), оскільки такі заходи не збігаються з догмами неолібералізму. Єдиний приклад ефектного удару по ввезенню товарів (і, відповідно, стимулювання внутрішнього виробництва) — «дефолт» 1998 року. Але заслуги уряду (і режиму загалом) у цьому не було жодної: стимулювання внутрішнього виробництва відбулося саме по собі, за загальними законами капіталістичної економіки — услід за катастрофічним падінням купівельної спроможности населення та знеціненням рубля. Тобто уряд ще й продемонстрував некомпетентність.

Натомість єдиною сферою, де в пострадянській Росії справді довго був протекціонізм, була банківська: новоявлені банкіри боялися, що а) західні «ґіґанти» зжеруть їх, навіть не помітивши, та б) буде розкрито кримінальний характер банківського бізнесу в Росії (так чи так, кримінальних авторитетів західні банки в правліннях точно не допустять).

Тобто за «другого видання капіталізму» в Росії якщо і боролися з чимось, то це з вільним ввезенням капіталу. Зате з Росії вивозили капітал — легально та нелегально. І ніхто не знає, скільки вивезли (оцінки сягають від 800 млрд до 1,2 трлн доларів)[25].

Так, звісно, можна сказати, що якби Вишеградський не «продав Росію західному капіталу», господарська система царизму зазнала би краху. Та «друге видання капіталізму» в Росії розпочалося таким крахом. Погодьтеся, це вже геть инша річ.

Нарешті, за дореволюційного капіталізму иноземний капітал майже повністю йшов у найбільш передові, проґресивні сектори економіки — у банківську справу, металообробку, нафтодобуток і хімічну промисловість, автомобілебудування тощо, приносив у Росію нові технології і нові виробництва, був силою, що розвиває. Сьогодні иноземний капітал прагне до сировинних секторів, до харчової промисловости, до виробництва косметики й засобів гіґієни, а якщо й приносить щось своє, то «викруткові виробництва». Тобто він є типовим представником «першого світу» в світі «третьому», консервуючи у країні капіталістичної периферії технологічну відсталість і навіть безпосередньо руйнуючи високотехнологічні виробництва з метою ліквідації конкурентів (як це відбулося з низкою дослідницьких авіаційних і електронних виробництв або з метизним заводом у Пєрмі).

По-шосте, ситуація в такій найголовнішій галузі економіки, як сільське господарство, в обох «виданнях» капіталізму не просто ріжниться чи навіть принципіяльно ріжниться, а є діяметрально протилежною за тенденціями. Становище у сільському господарстві за царської Росії на середину першого десятиліття ХХ століття (тобто до спроби столипінської економічної революції згори) було вже добре вивченим сучасниками. Як би не сперечалися між собою більшовики (Лєнін), меншовики (Маслов), кадети (Кауфман), есери (Чернов) і праві (Єрмолов), ці суперечки стосувалися переважно деталів, интерпретацій і прогнозів[26]. Загалом же вимальовувалася цілком прозора картина. Незважаючи на активне впровадження капіталізму на селі з часів селянської реформи, сільське господарство Росії залишалося вкрай відсталим, нерозвиненим і відверто напівфевдальним. Це знати з того найважливішого факту, що переважна більшість господарств на селі не брало участи у виробництві продукції на ринок, що з точки зору капіталізму є абсурдним. За розрахунками академіка Нємчінова, що вони стали вже клясичними, навіть після столипінської реформи, 1909-1913 року, поміщики виробляли 21,6% товарного хлібу, кулаки — 50%, всі инші селяни (переважна більшість) — всього лише 28,4%[27]. Словом, більшість селян у дореволюційній Росії забезпечувало тільки прогодування власних родин. Це — натуральне господарство, февдалізм, і аж ніяк не капіталізм. Який це мало вигляд ув абсолютних числах, можна дізнатися з роботи Лєніна «Аґрарна проґрама соціял-демократії у першій російській революції 1905-1907 років»: Лєнін нарахував ув Европейській Росії 10,5 млн бідняцьких господарств, 1 млн — середняцьких, 1,5 млн — кулацьких і капіталістичних і 0,03 млн — «кріпосницьких латифундій»[28].

Наявність такого відверто февдального феномену, як латифундії, гарантувало Европейській Росії селянське малоземелля (чи, якщо завгодно, аґрарне перенаселення): 1905 року 28 тис. найбільших поміщиків володіли 62 млн десятин (¾ приватного землеволодіння), тим часом як 619 тис. середніх і дрібних власників володіли лише 6,2 млн десятин[29]. При цьому Лєнін вирахував, що, аби селянська родина дожила до наступного врожаю, не померши від голоду і не влазячи в борги, і до того ж сплативши податі, необхідно (у середньому, зрозуміло) не менше 15 десятин. Менше, ніж 15 десятинами, 1905 року володіло, як неважко підрахувати, 82,3% усіх селянських господарств[30].

Зрозуміло, цей розрахунок випливав із тодішньої — украй низької — врожайности: 41,1 пуди на десятину в Европейській Росії[31], а врожайність, хай поволі, але зростала. Перед І Світовою війною врожайність сягнула 45 пудів зернових хлібів, у тому числі пшениці — 55 пудів із десятини (що, зрештою, не витримувало жодного порівняння з Европою, де у Франції збирали 90 пудів зерна, в Німеччині — 152 пуди, у тому числі 157 пудів пшениці, в Австро-Угорщині — 89 пудів, у Бельгії — 168 пудів тощо)[32]. Саме ця врожайність, що зросла, й дозволила 1921 року більшовикам провести нижню межу середняцького господарства не в 15 десятин, а у 8,5 у Чорнозем’ї та в 9,5 — у Нечорнозем’ї[33].

Проте, як неспростовно довів академік Л.В.Мілов у своїй роботі «Великорусский пахарь»[34], що відразу стала епохальною, переносити у Росію західний сільськогосподарський досвід немає сенсу: сільське господарство Росії існувало в умовах неусталеного землеробства, в умовах, настільки несприятливих природно-кліматично (крім Півдня Росії і Півдня Сибіру), що російський селянин не міг нагодувати одночасно і себе, і поміщика (поміщицьку державу). Хтось один мусив голодувати чи жити напівголодним. Оскільки збройна сила була в руках у поміщика (поміщицької держави), голодувати та деґрадувати від голоду доводилося селянину — і все, що той міг зробити, це час від часу проріджувати кількість нахлебников і насильників, також застосовуючи силу (що він і робив від часів Разіна до «ілюмінацій» 1905-1907 років). І будь-які спроби радикально змінити ситуацію шляхом впровадження агрокультурних нововведень і новинок сільськогосподарської техніки були заздалегідь приречені на провал: технологічне оновлення парцели неможливе!

Єдиний вихід із цього глухого кута — перехід на велике индустріяльне сільськогосподарське виробництво. Проте це неможливо без знищення поміщицького землеволодіння загалом, як і дрібнотоварного селянського. Саме ця обставина прирекла на поразку столипінську аґрарну реформу (а геть не те, що, як пізніше писали радянські автори, відробляючи ідеолоґічне замовлення, лише 26% селян вийшли з общини, але потім багато повернулися, не досягла мети — ліквідації аґрарного перенаселення — переселенська кампанія, голод 1911 року засвідчили нестійкість сільськогосподарського зростання тощо; ще смішнішими виглядають нарікання сучасних апологетів столипінщини на те, що нібито стокляті масони не дали Пьотрові Аркадійовичу тих двадцяти років спокою, що він просив: спочатку застрелили, потім влаштували світову війну, а потім і взагалі революцію). Столипінська реформа не могла забезпечити нормального та успішного розвитку капіталізму, оскільки у виборі між пруським й американським шляхами (за Лєніним) обрала обидва: і насаджувала на селі селянський (кулацький) капіталізм, і зберігала поміщицьке землеволодіння, що залишилося від февдалізму. Зрозуміло, що друге було результатом тиску правлячої кляси (І з’їзд уповноважених дворянських товариств 1906 року прямо назвав замах на поміщицьке землеволодіння «кроком до соціялістичного ладу»[35]). Між тим плиннобіжна громадянська війна (селяни протии поміщиків), що почалася в російському селі з 1902 року та досягла найвищої точки підчас Революції 1905-го, коли було спалено шосту частину поміщицьких маєтків, показала, що интереси поміщиків і селян (сільської дрібної, середньої і навіть великої буржуазії) перебувають у непримиренному протиріччі: усе, чого хотіли селяни, — це розділити межи собою поміщицькі землі. Це не була війна бідних проти багатих, це була війна кляс: сільської буржуазії (у спілці з сільським пролєтаріятом і напівпролєтаріятом) проти февдалів. Це добре зрозумів Теодор Шанін, який змалював 1905 рік як війну сільської общини на чолі не з бідняками, а з середняками проти свого багатовікового поневолювача[36].

До цієї першої млявої громадянської війни столипінська реформа додала другу: війну основної маси селянства (общини) проти «мироїда» — тобто кулака, який «об’їв» общину (використав усі її переваги, а потім вийшов із общини без викупу та з найкращими землями). 1917 року це стало гранично зрозумілим[37]. Проте соціяльні реформи роблять не задля того, аби спровокувати соціяльну революцію (в цьому випадку — плиннобіжну громадянську війну з кулаком), а задля того, аби цю революцію відвернути. Столипінська — не виняток, що розуміли й сучасники. Реформа провалилася вже від самого початку, оскільки вимагала для успіху «двадцяти років миру», а породила соціяльну війну.

Крім того, фермерське господарство могло успішно існувати в Росії тільки на Півдні (та Півдні Сибіру), там, де цьому сприяли природні умови. Це добре видно з будь-якої якісної роботи, що стосується теми. Наприклад, із статті П.Д. Риндзюнського «Селянський відхід і чисельність сільського населення у 80-ті роки ХІХ ст.»[38]. Те, що це були єдині зони впевненого розвитку «американського» капіталізму, видно й з того факту, що тільки тут стабільно зростав попит на вільнонайману працю і тільки тут така праця скільки-небудь пристойно оплачувалася (особливо в Передкавказ’ї) [39] .
Тобто якщо правий Сліхер ван Бат, цитований як авторитет Річардом Пайпсом, російське сільське господарство — що до столипінської реформи, що опісля — не могло (за загальними законами розвитку) забезпечити існування «високорозвиненої промисловости, торгівлі та транспорту»[40]. А оскільки столипінська реформа лише-но генералізувала конфлікт між дворянством і буржуазією (конфлікт, що вповні виявився 1905 року та показав слабкість і полохливість російської буржуазії), причому на ділі вийшло, що сільський дрібний і середній власник налаштований не буржуазно, а дрібнобуржуазно (зрівняльно-соціялістично), це позбавляло капіталізм перспективи у дореволюційній Росії. Строго кажучи, більшовики мали би поставити пам’ятник Столипіну — за те, що він своєю реформою створив усі передумови для революції 1917 року на селі.

Зовсім иншу картину спостерігаємо сьогодні. Передусім питання науково не досліджене. Статистику заплутано та відверто сфальсифіковано — в основному з метою отримати (та розікрасти) державні кредити, а також через масове кримінальне присвоєння земельної власности.

Стартовою умовою «другого видання капіталізму» на селі була наявність загальної державної власности на засоби виробництва, в тому числі землю (частково замаскованої під «колєктивну» — в колгоспах). І хоча наші співці «приватного сектору» та «фермерського господарства», які згодом продемонстрували повну некомпетентність (на кшталт Черніченко), розхвалювали досягнення присадибних ділянок, швидко виявилося, що основну товарну продукцію — хліб, молоко, м’ясо, яйця, птицю і тим більше рибу — дають не присадибні ділянки, а велике индустріяльне сільськогосподарське виробництво, як воно ствердилося на кінець існування СРСР.

Основу цієї системи було закладено підчас примусової колєктивізації — і хоча обраний тоді шлях виявився цілком контрреволюційним (не американським і не пруським, а ще більш реакційним — англійським, тільки як лендлорд виступила держава), стратегічний напрям — велике индустріяльне господарство — було єдино правильним у природньо-кліматичних умовах Росії.

Але за «другого видання капіталізму» цю систему було зруйновано — формально тому, що не впоралася з рівнем споживання населення, що різко зріс. Сьогодні рівень споживання радикально знизився, проте сільське господарство, що існує, неспроможне забезпечити і його, оскільки значну частину агровиробництва просто ліквідовано. Якщо СРСР загалом забезпечував себе харчами (нагадаю, що в Радянському Союзі «періоду застою» був не імпорт зерна загалом, а імпорт фуражного зерна, що неминуче в таких явно патологічних умовах, коли селяни здогадувалися годувати худобу готовими хлібобулочними виробами!), то сьогодні Росія не здатна прогодувати себе та залежить від імпорту.

У формах господарювання на селі бачимо фантастичну кашу. Частина колгоспів і совгоспів (тепер — держгоспів) вціліла та функціонує. Частина — перетворена на АТ і або загинула, або стала типовим капіталістичним підприємством. Значну частину колгоспів було розпущено, і колгоспникам роздали їхні паї — як правило, саме ця частина населення практично випала з реального ринкового обігу та повернулася до самозабезпечення, чи не до натурального господарства. Значну частину сільськогосподарських земель виведено з господарського обігу. Фермерські господарства знов, як і за «першого видання капіталізму», виявилися рентабельними тільки на Півдні, в усіх инших місцях вони повільно помирають[41].

Так само повільно, проте впевнено в сільському господарстві Росії утверджуються нові латифундії, тільки власниками латифундій стають банки та ФПГ, що скупають орні землі та инші сільгоспугіддя (в тому числі і не експлуатуючи їх, «про запас»).

Проте цей новий латифундіст стикається з ситуацією, де в чому ще більш несприятливою для розвитку капіталізму, ніж у кінці ХІХ — початку ХХ століття. У багатьох областях (передусім у Нечорнозем’ї) спостерігаємо одну й ту ж картину: покинуті зарослі поля, зруйновані та розграбовані ферми, кладовища техніки, що іржавіє, села, що вимирають. Тобто «перше видання капіталізму» змушено було реформувати сільське господарство, а «друге» — значною мірою створювати його наново. Тоді було аґрарне перенаселення, надлишок робочої сили — сьогодні бачимо запустіння сел, гострий дефіцит робочої сили. Тоді в Европейській Росії спостерігали нехватку землі (горезвісне малоземелля) — тепер надлишок. Раніше власник засобів виробництва мав справу з неграмотним, непретензійним, згодним на низький дохід і поневіряння робітником — сьогодні з «розкладеним» «періодом застою» сільським мешканцем, який геть не прагне «працювати за копійки».

Тобто «перше видання» російського капіталізму стикалося з селом, що розвивалося, але розвивалося пестерпно повільно (Лєнін, як відомо, явно переоцінив рівень розвитку капіталізму на селі у своєму славетному «Розвитку капіталізму в Росії» — і по Революції 1905 року був змушений це визнати та скорегувати позицію). Сьогодні ж російський капіталізм має справу з частково законсервованим, а частково деградованим і вимерлим селом, не здатним прогодувати країну.

З двох поглядів сьогоднішня ситуація є більш зручною для капіталізму. Не треба довго йти до великого капіталістичного виробництва на селі: велике господарство було створено ще за суперетатизму. Проте постає питання робочих рук, професійних кадрів та инфраструктури. Ніхто досі не підрахував, чи вистачить купівельної спроможности внутрішнього споживача на те, аби сплатити таке тотальне переозброєння сільського господарства. А якщо ні — чи можна знайти зовнішні ринки збуту та, отже, зовнішні запозичення.

Другим плюсом для сьогоднішнього капіталізму є відсутність на селі соціяльної війни. Соціяльну війну проти капіталіста, як і поміщика, могла провадити тільки чисельно міцна та сильна вірою у власній правоті община. Розрізнене, индивідуалізоване, здеградоване сільське населення, зрозуміло, не здатне на активний масовий спротив. Проте воно сьогодні дуже вживає форми индивідуального та пасивного спротиву (тобто спивається). Ще невідомо, що гірше.

Можна навести ще багато таких прикладів із царини економіки. Обмежуся одним: податкова політика. Добре відомо, що в дореволюційній капіталістичній Росії прямі податки були незначною статею державного б’юджету: 1900 року вони принесли скарбниці 7% доходів, 1907 — 7,8%, 1913 — 7,9%[42]. Подоходного податку не було взагалі![43] А доходи державного б’юджету переважно складалися з трьох джерел: із доходів, принесених казенним майном і капіталом; із «урядових регалій», передусім монополії на вінниці (1913 року «п’яні гроші» становили 899,3 млн рублів із 1024,9 млн рублів «урядових регалій») із з опосередкованих податків (передусім митних зборів) — причому 1906 року дохід від монополії на вінниці впевнено перевищив навіть податки від казенного майна (697,5 млн рублів проти 602,6 млн, що й породило влучне тавро «п’яний б’юджет»). Але навіть і опосередковані податки (взяті разом із митними зборами) ніколи не давали не те що половини, а й третини доходів б’юджету (приміром, 1906 року — 494,2 млн рублів із загального доходу в 2272,7 млн, 1913 — 708,1 млн із 3417,4 млн рублів)[44].

Усе це як небо від землі відріжняється від податкової політики урядів пострадянської Росії, що мали населення країни за одну велику дійну корову. Звісно, сьогодні справа не доходить, на відміну від, скажімо, 1994 року, до того, щоби підприємства обкладалися податками, що з’їдають від 80 до 100% (!) прибутку (тоді це робилося, щоби штучно обанкротити підприємства та скупити їх задешево підчас кампанії з приватизації)[45], та все ж репутація «державного рекетира» у наших податкових органів — цілком заслужена.

Очевидно, що загальна логіка податкової політики у сучасній Росії є прямо протилежною цій логіці у дореволюційній капіталістичній Росії.

Звернімося, нарешті, до деяких соціяльно-політичних і культурних сюжетів.

По-перше, дореволюційна Росія була державою не просто клясовою, а станово-клясовою, а це принципово позначалось на всьому суспільному житті — і навіть житті господарському (скажімо, безсумнівно, що російська станова — дворянська — держава по реформі 1861 року тільки тим і займалася, що намагалася врятувати дворянське землеволодіння, а там, де і коли це було неможливим, максимально полегшити долю дворян шляхом надання різноманітних привілеїв). Становий поділ примудрився благополучно дожити до 1917 року, попри те, що після 1861 року він дедалі відвертіше суперечив принципам капіталізму (зі світового досвіду ми знаємо, що за нормою суспільний поділ є ознакою докапіталістичних відносин і зазвичай його скасовує буржуазна революція).

Між тим становий поділ, природно, жорстко обмежував рівні свободи в суспільстві та робив його менш активним, перешкоджав розвитку, зокрема, закривав багато каналів вертикальної соціяльної мобільности. У Росії наявність податних і неподатних станів (що відразу робило їх нерівними за економічним становищем) розкладало других і фруструвало перших. А ще важливішим для буденного життя був власне факт існування привілейованих і непривілейованих станів (і навіть напівпривілейованих, на кшталт купців першої і другої ґільдії; це напівпривілейоване становище, проте, дозволило їм на законних підставах відкупатися від рекрутської і натуральної повинностей і подушного). Життя представників привілейованого та непривілейованого стан різнилася разюче: непривілейованого могли на допиті бити та катувати, привілейованого — ніколи (тому чутки про катування Дмитра Каракозова, дворянина за походженням, справили на суспільство такий застрашливий уплив, і информацію про це ретельно приховувала влада); непривілейованих могли віддавали на тілесну кару (а селян шмагали навіть по тому, як формально тілесні покарання було скасовано); представники привілейованих станів мали перевагу (до 1906 року) підчас обняття посади держслужбовця та просування кар’єрними сходами; навіть після реформ 1860-х років найбільший непривілейований стан — селянство (переважна більшість населення!) не отримало доступу до загальногромадського суду.

Більш того, влада усіляко намагалася обмежити доступ представників «нижчих» станів у лави дворянства (хоча було очевидним, що зійти туди могли тільки найвідданіші режиму чи найталановитіші). Ті 1-1,5 тис людей, яким щороку надавали дворянське звання, вислуживши його за чинами чи отримавши орден, у 140-150-мільйонній країні були краплею в морі. Тим більше що отримати дворянство було все складніше і складніше: Микола І та Олександр ІІ підвищували клясу (і громадянську, і військову), що вводила у дворянське звання, Олександр ІІІ ускладнив отримання дворянства за нагородження відповідними орденами, а Микола ІІ рішуче опирався (навіть у переддень Революції 1905 року!) поповненню дворянського стану за рахунок великих землевласників із «нижчих» станів — попри на явну клясову дурість цих дій[46].

Клясоутворення в дореволюційній капіталістичній Росії по суті було завершеним (жодних нових кляс у ХХ столітті не виникло), але станові й клясові рямці не просто не співпадали, а дедалі сильніше розходилися. Якщо наприкінці ХІХ століття нормою був робітник, записаний «селянином» за станом і не втративший остаточно зв’язків із селом (там могла залишатися родина, туди можна було повернутися через втрату роботи, в ранній період капіталізму було розповсюдженим навіть повернення в село з фабрики задля роботи в жнива), то на 1912 рік масовим явищем став спадковий пролєтар (всюди, а не тільки в Царстві Польському й на Уралі) — проте він по-старому був записаний «селянином».

Не змінюючи клясового складу країни (а змінюючи лише частку в чисельності та вазі кляс), відбувався интенсивний розклад селянства як стану: більшість залишалася клясою селян (дрібних сільських власників), значна частина зазнавала пауперизації і звідси пролєтаризації (а якась частина й люмпенізації), незначна збагачувалася і ставала буржуазією (переважно селянською, та не тільки, певному відсоткові вдалося навіть перейти до купецтва).

Паралєльно відбувався процес аналогічного розподілу міщан і навіть дворян. Проте саме цей становий поділ давав дворянам екстраординарну можливість зберегти соціяльний статус і соціяльні перспективи (отримати місця в держапараті, приміром) навіть за збідніння та розорення.

Инакше кажучи, оскільки становість було закріплено юридично, капіталізм відкрив у Росії єдиний канал вертикальної соціяльної мобільности: особисте збагачення (по Революції 1905 року з’явився, як і має бути підчас буржуазно-демократичної революції, другий — але геть не масовий — канал: політична (суспільна) кар’єра, оскільки Держдума була вже нестановим органом).
Принципово иншу картину бачимо в сучасній Росії. По-перше, перехід до капіталістичного клясового суспільства відбувався не від докапіталістичного суспільства, а від тієї моделі соціяльного устрою , що затвердилася за суперетатизму, де формально суспільство продовжувало залишатися клясовим, але клясові відмінності було витіснено у сферу надбудови, оскільки економічно представники всіх радянських кляс були в однаковому становищі: всі були найманими робітниками на службі в держави [47]. По-друге, саме через перехід від надбудовних (позаекономічних) суспільних кляс до «нормальних» економічних суспільних кляс процес клясоутворення в Росії надзвичайно затягнувся і незавершений навіть сьогодні, 15 із гаком років потому. Там, де клясоутворення завершено, кляси є стійкими та відносно стабільними, переходи з однієї кляси в иншу, зрозуміло, є, але вони не масові та не лавиноподібні, тим більше немає масового «шарпання». У пострадянській Росії протягом 1992-1994 років робітники та службовці масово перетворювалися на дрібних підприємців (тобто дрібних буржуа) — переважно «човників» — і пауперів (люмпен-пролєтарів), а 1998 року, навпаки, маса дрібних підприємців розорилася та перетворилася переважно на найманих робітників у галузі послуг (ті ж «човники» втратили свій бізнес і пішли слугувати більшим «човникам»). У 2000-ні більшість «човникових фірм» було розчавлено великими торгівельними мережами та місцевою владою — і співробітники цих фірм знову були змушені масово змінити профіль діяльности.

Причому вказане явище не має жодного стосунку ані до відкритого ще Марксом закону зміни праці (бо воно не пов’язане з оновленням технологій великого виробництва), ані до його специфічного варіянту, про який багато писали на Заході в 1960-1970-ті роки, коли оновлення технологій досягло (через НТР) такої швидкости, що змушувало робітника перевчатися (чи хоча би підвищувати кваліфікацію) декілька разів протягом життя. Вищезмальоване переміщення робочої сили (та зміна клясової приналежности) зазвичай не потребує жодних серйозних нових знань (і навіть старих забагато) і не тягне за собою підвищення соціяльного статусу. Крім того, воно не стосується представників панівних кляс і прошарків, по-перше, і є дуже близьким за характером до феномену прекарної зайнятости, по-друге.

Протягом 90-х років не менше 60% населення Росії неодноразово змінювало профіль роботи та формальну клясову приналежність. Я, наприклад, знаю науковця, який став робітником-зварювальником, згодом — охоронцем, потім — торговцем, потім — управлінцем, потім — знову охоронцем (з 1994 по 2001 рік). Або архітектора, який став робітником, потім — охоронцем, потім — ринковим торговцем, потім — безробітним, потім — «човником» (1994-1998). Вчительку, яка стала «човником», потім — ринковим торговцем, потім — театральним менеджером, потім — повією, потім — ювеліром, потім — бездомною та безробітною (1994-1999).

Клясоутворення в Росії не завершене, якщо замість стійких трендів переміщення з однієї кляси в иншу (приміром, селян — у пролєтарі, як в дореволюційній Росії) ми бачимо сьогодні хаотичне «заміщення робочих місць» за доволі випадковим принципом з явними диспропорціями попиту/пропозиції на ринку робочої сили.

Усталена клясова структура передбачає передачу клясового статусу спадково (чи хоча б потенцію такої передачі). У Росії спадкоємці тільки-но почали з’являтися — і винятково на соціяльних верхах (без урахування таких анклавів господарської діяльности, як художні промисли тощо, де професія та робоче місце передають із покоління в покоління), а переважна частина населення опинилася в становищі періодично деклясованих.

Ті ж учорашні робітники колгоспів і радгоспів могли сьогодні стати ким завгодно: сільськими пролєтарями та напівпролєтарями, фермерами, спеціялістами (ИТР), безробітними, некваліфікованими (хоча й кваліфікованими теж) робітниками в місті, охоронцями, продавцями тощо.

На відміну від дореволюційної капіталістичної Росії, де відбувався типовий перехід від клясової структури февдального суспільства до клясової структури буржуазного суспільства, в сучасній Росії клясоутворення має химерний вигляд, оскільки одночасно складаються кляси та соціяльні групи, що належать до ріжних історичних періодів. Цей процес вимагає спеціяльного вивчення — суто наукового, не анґажованого, не затіненого пропагандистськими установками. Скажімо, ким є пресловутый «офісний планктон»: «пролєтарем нового типу», як кажуть одні, «колєктивним управлінцем», як кажуть другі, «тимчасово існуючим прошарком, що паразитує на віртуальній економіці», як кажуть треті?

Між тим питання клясової структури сучасного російського суспільства не просто не прояснюється — навпаки, представники академічної (і прикладної) науки, які фінансово залежать від держави та великого бізнесу, і не прагнуть його прояснити, а, навпаки, по змозі збивають з пантелику (частково свідомо, виконуючи соціяльне замовлення, частково мимоволі, через методологічну розгубленість (у пострадянський період критерії науковости зазнали нападу з боку ідеології постмодернізму), частково ж це — відображення факту незавершености клясоутворення). Як приклад явно свідомого затінення суті досліджуваного предмету можна навести статтю «Соціяльна структура сучасного російського суспільства» такого відомого автора, як Тетяна Заславська[48], де незрозуміло чому і на основі яких методологій пропонувався поділ російського суспільства на чотири прошарки, названі без мудрування — «верхній», «середній», «базовий» і «нижній», причому якщо зазирнути в наведені у статті таблиці, можна виявити, що, скажімо, чиновники у цьому «дослідженні» взагалі відсутні (на відміну від «власників підприємств і фірм»). У статті немає пояснень, хто і чому потрапляє у той чи той прошарок. Та якщо подивитися опублікований двома роками пізніше матеріял Заславської «Трансформаційний процес у Росії: соціоструктурний аспект», можна дізнатися, що в «базовий прошарок», приміром, включені «масова интелігенція, напівинтелігенція (технічні службовці), робітники торгівлі та сервісу, робітники середньої і високої кваліфікації, селяни» [49]. Тобто бідний селянин із глибинки та модний парикмахер із «гламурного» салону на Тверській — це представники одного соціяльного прошарку! Очевидно, що такий досвідчений і кваліфікований автор, як Т.Заславська, знає, навіщо і з якою метою вона пише й тиражує таку відверто антинаукову нісенітницю. До речі, в останній роботі і прошарків уже чомусь не чотири, а шість: до згаданих додано «еліту» та «соціяльне дно»[50].

Иншим таким самим прикладом, що «затіняє» дослідження, є опитування, проведене Інститутом конкретних соціяльних досліджень Російської Академії Наук на гроші фонду ім. Ф.Еберта 2003 року. Це опитування передбачало (знову ж таки, нічим цього не обґрунтовуючи) поділ сучасного російського суспільства на такі соціяльні прошарки: «вищий», «верхівка середнього прошарку», «середній прошарок», «верхівка прошарку робітників», «робітники», «найнижчий прошарок» [51]. Тут змішування різних принципів клясифікації є настільки очевидним, що мимоволі пригадується абсурдистський віршик: «Летять два крокодили: один — зелений, инший — на північний захід…»!

А от З.Т.Голєнкова та Є.Д.Ігітханян, автори статті «Трудова зайнятість і соціяльно-структурні процеси»[52], знаходять у Росії «клясу найманих робітників», не усвідомлюючи, вочевидь, що до «найманих робітників» належать і прибиральниця в дитячому садочку, і прем’єр-міністр Путін, і відносити їх до однієї кляси принаймні наївно. Хоча зі змісту статті видно, що це, на відміну від матеріялів Заславської, не злий намір, а результат методологічної розгублености.

Іще кумедний приклад. Російський незалежний институт соціяльних і національних проблєм (РНИСіНП) провів 1997 року опитування, що виявляло якраз клясову структуру російського суспільства (за самоідентифікацією). Респондентам було запропоновано всього три варіянти відповіді: «вища кляса», «середня» та «нижча». Инших кляс у Росії нема! Дослідники констатували, що до «нижчої» кляси відносять себе переважно «представники старшого покоління», безробітні, пенсіонери (цікаво,чим вони відрізняються від «представників старшого покоління»?), робітники та сільські жителі. До «вищої» — «представники молоди», підприємці, студенти (вочевидь, це не «представники молоди»), гуманітарна интелігенція (овва!). Оповідання про опитування супроводжується роз’ясненням: «Мова, зрозуміло, не йде про клясичний поділ суспільства на соціяльні кляси»[53]. А, власне, чому?

Утім, важко очікувати на щось инше від вітчизняної офіційної соціології, що пройшла радянську школу конструювання такої картини соціяльної реальности, яка є зручною для «верхів». Славетний скандал на соціологічному факультеті Московського державного університуте лише відрикв для широкої громадсткості реальне становище в нашій соціолоґії.

Проте це не касує того, що соціяльна структура сучасної Росії не досліджена та не осмислена, хоча й очевидно, що вона радикально відріжняється від соціяльної структури дореволюційної капіталістичної Росії.

Скажімо, величезну кількість (ніхто не знає, яку) працівників зайнято на прекарній роботі. І їх тимчасова зайнятість відріжняється від тимчасової зайнятости в дореволюційній Росії, де тимчасово (сезонно) зайнятими виявлялися переважно селяни, які знаходили в прекарній зайнятости джерело додаткового доходу. Сьогодні в Росії прекарно зайнятими є люди незалежно від спеціяльности — починаючи від сільськогосподарських робітників і закінчуючи представниками творчих професій. Перші перебувають у становищі, близькому до становища сільськогосподарських робітників у дореволюційній Кубі (тобто особливого соціяльного прошарку, що масово, синхронно і регулярно переходить зі становища пролєтаря до становища люмпен-пролєтаря і навпаки), другі — в становищі, близькому до становища клясичної богеми з книги М’юрже. Проте це лише аналоґії, що не розкривають суті явища.

Перевод найманих робітників на прекарну зайнятість — загальносвітова тенденція та частина економічної стратеґії неолібералізму, що спрямована на руйнування традиційних механізмів солідарности та колєктивізму серед пригнічених і експлоатованих прошарків і кляс, на створення настільки атомізованого суспільства, щоби воно не могло чинити опору неоліберальному грабунку[54].

Але специфіку російського прекаріяту не виявлено, і його соціяльний зміст не вивчено та не прояснено. Академічна соціологія відмахується від подібних проблєм, як це робить Т. Заславська, яка просто записала 5% «працюючого населення Росії» до «соціяльного дна» («хронічно безробітні, бездомні, безхатченки, бродяги, алкоголіки, наркомани, проститутки, дрібні злочинці та инші групи, соціяльно виключені з великого суспільства») — і далі про них нічого не каже[55]. Між тим не менш відомий і поважаний, ніж Заславська, автор — Наталя Римашевська — на основі дослідження, проведеного 1996 року Інститутом соціяльно-економічних проблем народонаселення РАН, оцінила розміри «соціяльного дна» в 10,8 млн людей, причому до цієї катеґорії було внесено менше число груп, ніж у Заславської — тільки чотири: жебраки (3,4 млн людей), бомжі (3,3 млн), безхатченки (2,8 млн), вуличні повії (1,3 млн)[56]. Очевидно, що 10,8 млн людей — це не 5% «працюючого населеня», а набагато більше. Якщо ж до них додати инші групи зі списку Заславської, цей відсоток ще збільшиться — і вже точно перевищить не тільки ті 0,5%, що їх Заславська записала до «еліти», але навіть і ті 6,5%, що нею записані до «вищого прошарку». Це при тому, що алкоголіка Єльцина (і багатьох инших алкоголіків і наркоманів із «еліти» та «вищого прошарку») Заславська до «соціяльного дна» не записала і що таке «дрібні злочинці» (і чи не є їхні доходи вищими за доходи багатьох чесних «роботяг»), не пояснила.

Величезного поширення (не тільки в будівельному бізнесі) набуло в сучасній Росії використання рабської сили. Причому, всупереч поширеній думці, в становищі нових рабів опиняються геть не самі «гастарбайтери». Масштаби цього явища точно не відомі та не вивчені — зокрема через його кримінальний характер, а значить, і безпосередню загрозу життю дослідника. Офіційні дані, безумовно, не відображають дійсности, оскільки виходять із тих же «правоохоронних органів», що й «кришують» цей кримінальний бізнес. Зрозуміло, широке використання нової рабської праці — загальносвітове явище, це ще одна складова економічної стратегії неолібералізму [57]. Але це не касує того, що нове рабство в Росії не вивчене, а місце нових рабів у соціяльній структурі суспільства не осмислене. Хто вони? За ступенем знедолености, відносинами до засобів виробництва та місцем в суспільній організації праці це ніби пролєтаріят. Та труд пролєтаря оплачується — за ціною, що склалася на ринку. І пролєтаря змушують працювати економічно, а більшість нових рабів — складною комбінацією економічних і позаекономічних засобів примусу. До слова, до катеґорії нових рабів потрапляє значна (ніхто точно не знає, яка) частина повій (і вуличних, і бордельних).

Відмова офіційних суспільствознавчих наук від свого безпосереднього обов’язку — вивчення соціяльної реальности — як дзеркальну реакцію викликає до життя не менш фантасмагоричні уявлення про соціяльну структуру сучасного російського суспільства в колах лівої опозиції. Зокрема знову загальновживаним став термін «пролєтаріят». Наші ліві думають просто: якщо знову є капіталізм — отже, є й пролєтаріят.

Між тим пролєтар, що випливає з первісного значення цього слова — це той, хто не має жодної власности, окрім дітей. Саме тому він змушений продавати свою робочу силу, щоби не померти з голоду. Чи багато таких — які відповідають цьому описові — «пролєтарів» у сучасній Росії? Недаремно радянська пропаганда не називала радянську робітничу клясу пролєтаріятом. Вона ним і не була. Сучасна російська робоча кляса, що вийшла безпосередньо з радянського минулого, також не є en masse пролєтаріятом. Хіба вона живе в казармах або    по кутках? Хіба в неї нема спеціяльної технічної освіти? А певний відсоток — хай менший за горезвісні 27% напередодні «перебудови» — має вищу освіту, що саме по собі є капіталом у ринковій економіці. Хіба значний відсоток сучасних російських робітників не має додаткового джерела доходу (як нелеґальне приватне візництво чи здача житла в оренду)? Хіба, перефразовуючи відомий вислів Маркузе[58] про «сходження на злидні», не можна про них сказати: «Робітничу родину, що має не тільки автівку, але дві автівки, не тільки квартиру, але дві квартири, може, й можна назвати пролєтарями, проте навряд чи такі пролєтарі будуть революційними»?

Останнє мусило би найбільше зацікавити наших лівих, оскільки з подібним явищем російська історія вже мала справу. Я маю на увазі відоме антибільшовицьке Іжевсько-Воткінське повстання та формування потім іжевсько-воткінських робітничих полків (первісно Повстанською народною армією, що згодом воювала під червоним прапором у складі військ Колчака). Іжевсько-воткінські робітники переважно були потомственими кваліфікованими робітниками, освіченими, заможними, що мали (крім неодруженої молоди, звісно) зазвичай власний дім із господарством і ділянкою, що нерідко здавали житло (додатковий прибуток) та аполітичними. Грамотности їхньої цілком вистачило на те, щоби вірно визначити власні клясові интереси — интереси найманого працівника та дрібного власника водночас — і підтримати Лютневу революцію, проте не прийняти більшовиків. Лютнева буржуазна республіка (і навіть конституційна монархія) їх цілком задовольняла — тим більше, коли їм гарантувалася не тільки політична рівність, а й представництво їхніх особливих интересів через Ради. Саме це й визначило контреволюційну соціялістичну (зовні — есеро-меншовицьку) позицію іжевців і воткінців.

А саме спосіб їхнього життя максимально нагадує спосіб життя сучасних російських робітників.

Крім того, хіба є сучасна російська робітнича кляса, подібно до пролєтаріяту царської Росії, клясою, що випереджає? Хіба вона вирізняється високим рівнем грамотности з-поміж майже неграмотного населення? Хіба саме вона зайнята в найбільш технологічно та науково складних галузях економіки?

Нарешті, чи проникнута вона — хай стихійно, на невербалізованому рівні — клясовим духом? А саме цей клясовий дух забезпечив таке успішне впровадження соціял-демократичних ідей у робітниче середовище.

У нас же, як виявилося під час опитування ФОМ 2001 року, лише 6% респондентів (і необов’язково робітників) визначили себе в клясових катеґоріях[59]. І лише 3% опитаних найманих робітників виявили клясову свідомість, протиставивши себе роботодавцеві ув опозиції «ми — вони»[60]. Причому поняття «найманий робітник» геть не ідентичне поняттю «робітник»!

Очевидно, що у такий спосіб соціяльна структура дореволюційної капіталістичної Росії нам добре відома, а сучасної — ні. Проте сумнівів у їхній різкій відмінності теж нема.

По-друге, принципово відмінні одна від одної правлячі кляси дореволюційної капіталістичної Росії і Росії сучасної.

У дореволюційній Росії правлячою клясою було дворянство, тобто у своїй основі поміщики, кляса февдалів — і дворянство залишалося правлячою клясою навіть після реформ 1860-х років і навіть після революції 1905 року, коли російська монархія почала швидко еволюціонувати в бік типової буржуазної монархії.

Так, звісно, є стара — запропонована ще дворянсько-буржуазною історіографією — теорія надклясового характеру державної влади (і відповідно б’юрократії) у Росії — і цій теорії віддав належне навіть Плєханов. Але ця теорія цілком заперечується конкретними знаннями — про відверто клясову (продворянську) політику царизму, про дворянство як найбільшого власника засобів виробництва, про привілейоване становище дворянства в б’юрократичному апараті. Власне, вища та середня бюрократія формувалися з дворянства — і, як відомо, їхня клясова однорідність забезпечувалася автоматичним отриманням дворянства по досягненню певних класів Табелі про ранги. Водночас дворянство становило гарантовану більшість офіцерського корпусу царської Росії, незважаючи на всі можливості просування по службі — особливо під час війни — «нижчих чинів». За підрахунками П.А.Зайончковського, єдиною катеґорією збройних сил (із семи), де спадкові дворяни наприкінці ХІХ століття не становили більшости офіцерського корпусу, була регулярна піхота. Та оскільки 46% офіцерів, що не були спадковими дворянами, були дітьми особистих дворян, сумарно дворянське переважання в офіцерському корпусі залишилося незахитаним[61]. За даними П.Кенеца, перед І Світовою війною частка спадкових дворян серед офіцерів навіть статистично відчутно зросла[62].

Єдиним претендентом на ролю нової правлячої кляси була, природно, буржуазія, що формувалася різночинно — але й у лавах буржуазії чималий відсоток становили станові дворяни. Проте російська буржуазія (навіть велика) була винятково боягузливою (що показав 1905 рік) і в своїй масі схильна пристосовуватися до интересів (і диктату) дворянства, а та меншість, що демонструвала опозиційність, лишень прагнула домогтися участи у владі як молодший партнер дворянства (якщо це — опозиційність, то, треба сказати, дуже помірна). Зрозуміло, буржуазія, як колєктивний грошовий лантух, могла тиснути — і тиснула — на б’юрократію загалом, підкупаючи її і змушуючи рахуватися зі своїми интересами, та все ж не на шкоду безпосереднім интересам правлячої кляси (дворянства) і не такою мірою, щоби справді, як це вийшло у Покровського, перетворити б’юрократію на агента торгового капіталу[63].

Зовсім инакшою є ситуація в сучасній Росії. Сучасна правляча кляса — б’юрократ-буржуазія — формувалася з надзвичайною швидкістю (втім, вимушено) в умовах, коли було неможливо спертися на володіння засобами виробництва задля реалізації претензії на ролю правлячої кляси: засоби виробництва в СРСР належали державі. Замість власности як аргумента можна було показати тільки владу та силу. Тому основу нової правлячої кляси сформувала радянська партдержгоспб’юрократія (номенклатура), що приєднала до влади власність (тобто приватизувала державну власність за вигідними для себе схемами, оскільки сама ж встановлювала правила приватизації, і здійснювала контроль за їхнім дотриманням). Цим б’юрократ-буржуазія і відріжняється від звичайної буржуазії, що спочатку довго (иноді протягом століть) накопичує власність (починаючи з торгового капіталу), а потім тільки претендує на владу[64].

Б’юрократ-буржуазія не є винятково пострадянським феноменом. Це — явище, типове для постколоніяльних країн, де така правляча кляса виросла з місцевої (колоніяльної) б’юрократії, що прибрала до рук колоніяльну (державну) власність після виходу колонізаторів (а іноді до рук прибирали й приватну власність колишніх колонізаторів)[65]. Особливо добре освіту та поведінку б’юрократ-буржуазії у постколоніяльних країнах змальовано на прикладі Індонезії, де вживали термін «кабіри» (капіталістичні б’юрократи). Мені вже неодноразово доводилося писати про це[66].

Нова правляча кляса складалася з різних соціяльних груп. Номенклатура була, звісно, найбільшою, але первісно другою за чисельністю (до 40%) групою був криміналітет, передусім «тіньовики» [67]. Власне, тільки вони й номенклатура свідомо готувалися під час «перебудови» до переходу країни до капіталізму, сподівалися стати «новою елітою» за нового ладу і вживали для цього заходів. Тоді ж вони знайшли одне одного та встановили широкі ділові зв’язки, точно відтворивши такі самі схеми, що вже були апробовані кримінальним світом і частиною б’юрократії підчас непу[68].

Проте ув історично короткі строки (протягом 10 років) колишня номенклатура витіснила кримінальників (так званих бандитів) на периферію правлячої кляси, у багатьох випадках позбавивиши їх власности та часто змусивши їх виїхати з країни. Ця перемога пояснюється не тільки юридичною вразливістю «бандитів», але й набагато більшою соціяльною вагою номенклатури, тим, що вона раніше за всі соціяльні групи відчула себе «клясою для себе», і тим, що саме номенклатура мала максимальний досвід хазяйнування, керування реальною економікою, незалежно від формального найменування посади у радянський період[69].

Инші соціяльні групи, що намагалися влитися у нову правлячу клясу, через свою аморфність і малочисельність не змогли створити жодної конкуренції б’юрократії і або розчинилися в ній, або опинилися в лавах «нової буржуазії» — хоча й маєтно привілейованої кляси, але залежної від б’юрократ-буржуазії і такої, що зазнавала з боку б’юрократ-буржуазії постійного тиску (передусім у формі державного рекету)[70].

Була ще одна група, що брала участь у формуванні нової правлячої кляси та первісно дуже впадала в око: група науковців (передусім економістів, але не тільки). Найвідоміші представники цієї групи: Бурбуліс, Березовський, Ґайдар, Чубайс, Авен. Фраза «Уряд завлабів!», що її кинув у роздратуванні представник радянської номенклатури Чєрномирдін, склала у суспільстві перебільшене уявлення про розміри та вплив цієї групи у складі «нової еліти». Тим більше що таке уявлення лестило самолюбству російської «демократичної интелігенції». У своїх ранніх статтях навіть найвідоміша дослідниця «нової російської еліти» Ольга Криштанівська віддала належне цій ілюзії.

Це природньо. Ув епоху «першого видання капіталізму» представники наукових кіл, які ввійшли у владні та бізнесові еліти, також дуже сильно впадали в око сучасникам. Це зафіксував навіть Нєкрасов у «Героях часу»:

В каждой группе плутократов –
Русских, немцев ли, жидов –
Замечаю ренегатов
Из семьи профессоров.
Их история известна:
Скромным тружеником жил
И, служа науке честно,
Плутократию громил,
Был профессором, учёным
Лет до тридцати,
И, казалось, миллионом,
Не собьёшь его с пути…
Вдруг — конец истории –
В тридцать лет герой –
Прыг с обсерватории
В омут биржевой!..[71]

Професором механіки був, зокрема — до того, як став членом правлінь різних акціонерних товариств і міністром фінансів — неодноразово згадуваний тут І.А.Вишнеградський.

Проте в епоху «першого видання капіталізму» швидко виявилося, що «професори» — це швидше виняток, аніж правило. Так само в сучасній Росії швидко виявилося, що «науковці» не становили всередині б’юрократ-буржуазії окремої групи з особливими интересами і взагалі їхня питома вага у складі «нової еліти» була більш ніж перебільшеною. Недарма у підсумковій книзі О.Криштанівської уже нема нічого про цю групу. Зате там автор знову підтверджує переважання серед «нової еліти» номенклатури та окремо зазначає, що навіть у тих 39% досліджуваних представників «бізнес-еліти», хто не мав номенклатурного минулого, загалом було виявлено номенклатурне коріння: у 36,8% номенклатурними робітниками були батьки, у 18% – матері[72].

Це, поза тим, означає, що якраз правляча кляса Росії загалом уже сформована і канали ефективної вертикальної мобільности, що дозволяють поповнювати лави цієї кляси, на очах закриваються, якщо вже не закрилися. Це констатує і Л.Б.Косова, автор дослідження «Вертикальна мобільність — нерівність можливостей»[73]: «соціяльний ліфт» працює вже переважно лише для «соціяльної еліти».

Б’юрократичне походження нової правлячої кляси, крім усього, тягне за собою невпинне зростання в країні власне б’юрократії: до 2000 року кількість чиновників у Росії (якщо рахувати разом б’юрократів верхнього та середнього рівня — зазвичай цього чомусь не роблять, забуваючи про середній рівень апарату) досягла 6 млн 203 тис. людей![74] Це робить нову правлячу клясу, що прямо пов’язана та перемішана з власне б’юрократією, навіть більш паразитичною, ніж кляса февдалів (ті, принаймні, були — чи мали бути — професійними воїнами)[75].

Звісно, дореволюційна Росія теж була знаною як царство б’юрократії. Фраза Миколи І про сорок тисяч столоначальників, які насправді й керували країною, добре відома. Але тодішнє царство б’юрократії та сьогоднішнє — це два різних царства. У дореволюційній Росії правляча кляса конструювалася за принципом: спочатку поміщик (власник засобів виробництва), потім — б’юрократ. У сучасній Росії навпаки: спочатку б’юрократ — потім власник засобів виробництва (капіталіст). Це — принципово протилежні стартові умови sine quibus non формування і правлячої кляси, і б’юрократії. Окрім того, индивідуально кожен дворянин був спадкоємцем власности, тоді як кожен б’юрократ-буржуа є загарбником чужої (зазвичай державної) власности. Два зазначені фактори диктують геть иншу економічну (політичну, соціяльну) поведінку дореволюційної й сучасної правлячої кляси в Росії (що її окремим проявом є, скажімо, розміщення коштів Стабфонду в західних цінних паперах, розміщення грошей А.Усмановим саме в ісландський банк або купівля Р.Абрамовичем клюбу «Челсі»).

По-третє, абсолютно відмінними є — і за станом, і за тенденціями — становища в двох капіталістичних Росіях у галузі освіти, науки та культури.

У дореволюційній капіталістичній Росії освіта — хоча й неприпустимо повільно — поширювалася на все суспільство з неодмінним успіхом. Притому реальні зміни на краще в цій галузі розпочалися саме з приходом капіталізму. Февдальна Росія була царством неписьменности та дикунства. «Культурні центри» були занадто слабкими та мали становий, а часто — принаймні, у випадку зі старообрядцями — станово-опозиційний характер. З 12 державних («імператорських») університетів (із Ґельсинґфорзьким включно, де викладали фінською), що були в царській Росії перед Революцією 1917 року, чотири (Новоросійський ув Одесі, Томський, Саратівський і Пермський) було відкрито вже в пореформенний час. По Революції 1905 року було відкрито й усі три народні університети (імени Шанявського в Москві, Томський і Нижегородський). Вищі жіночі курси, політехнічні та технологічні институти теж виникли в капіталістичній Росії. Якщо наприкінці царювання Олександра ІІ неписьменних у Росії було близько 84%, то наприкінці царювання Миколи ІІ неписьменних, старше за 9 років, було вже 73%. Не надто разючий, а проте проґрес, оскільки мова йде про мільйони[76].

Зрозуміло, зростання та розвиток освіти в Росії були безпосередньо пов’язані з тим, що економічна машина капіталізму, що дедалі ускладнювалася (зокрема технічно) та диверсифікувалася, потребувала дедалі більшої кількости грамотних і освічених кадрів. Звісно, культурну революцію в Росії змогли здійснити вже більшовики; звісно, відставання Росії було безпосередньо пов’язано з реакційною, консервативною позицією «верхів» (згадаймо ганебну політику Д.А.Толстого, І.Д.Дєлянова, К.П.Побєдоносцева, Л.А.Кассо тощо), але тенденція розвитку є очевидною.

«Друге видання капіталізму» успадкувало від радянської влади не просто країну загальної грамотности, а країну, що перейшла до загальної повної середньої освіти, з величезною кількістю навчальних закладів, у тому числі вишів, значна частина яких давала освіту цілком на світовому рівні.

Передусім нова, капіталістична влада почала руйнувати систему освіти, називаючи це руйнування, звісно ж, «реформами». Причина була простою: нова правляча кляса не бачила, як система освіти, що була, може збагатити б’юрократ-буржуазію, а инших интересів вона тоді не мала. Та «реформи» (їх було кілька, з недовтіленими включно) мали і стратегічну мету: створення дворівневої освіти — якісної і дорогої для нечисельної «еліти», неякісної (але бажано теж дорогої) для инших. Зміст цих дій — закріпити соціяльну диференціяцію шляхом відрубу «низів» (тобто основної маси населення) від якісної освіти, відповідно, знань, що позбавить їх можливости конкурувати (як у професійній, так і в суспільній сфері, з політикою включно) з «елітою» (тобто б’юрократ-буржуазією та групами интелектуалів, що обслуговує її интереси)[77].

Результати цих «реформ» (звісно, у поєднанні з економічними «реформами» та викликаними ними соціяльними бідами, що вдарили значною мірою по молоді, такими як вибуховий зріст наркоманії, дитячого та підліткового алкоголізму, безхатченкости та проституції) добре відомі та за останні 15 років неодноразово описані: поява великої кількости неписьменних (передусім серед безхатченків і безприхильних — та геть не тільки); разюча деградація середньої школи, де катастрофічно впала якість освіти, аж до того, що з 11 класу виходять малописьменні; створення — в рямцях концепції комерціялізації освіти — величезної кількости псевдовишів (зазвичай філіялів), що видають дипломи, але не дають практично жодних знань; такі зміни у змісті освіти, коли (передусім у гуманітарних і суспільствознавчих дисциплінах), коли наукові підходи та наукові методики було підмінено антинауковими, мракобісно-містичними чи відверто шарлатанськими[78].

Звісно, радянська система освіти не була ідеальною. На 80-ті роки вона вже відверто перестала відповідати потребам суспільного та економічного розвитку СРСР і потребувала радикальної перебудови. Це розуміло навіть геронтократичне радянське керівництво — звідси «алієвська» реформа 1984 року. Та система освіти у сучасній капіталістичній Росії не тільки не виконує своїх завдань (нехай погано), але навіть уже не відповідає своїй назві[79].

Тобто в дореволюційній капіталістичній Росії освіта розвивалася (принаймні, рухалася від украй низької стартової позиції у бік проґресивних тоді світових зразків), у сучасній Росії — деградує (рухається від достатньо сприятливої стартової позиції до гірших зразків «третього світу»).

Аналогічною є ситуація з наукою. Саме в період дореволюційного капіталізму Росія нарешті посіла гідне місце у світовій науковій спільноті. Це пояснювалося тим, що в науку (передусім у природничі науки) прийшло те ж покоління матеріялістично та демократично налаштованих різночинців, чиє радикально-політично крило у ті самі роки стало основою революційного руху. Об’єктивні потреби капіталістичного розвитку дали можливість матеріяльного забезпечення (нехай у недостатньому обсязі) російської науки, в тому числі й її фундаментальної, теоретичної складової.

Так, звісно, порівняно з Заходом Росія залишалася науковою провінцією, але це була велика та цілком поважана провінція. Саме в цей період з’явилося таке найцінніше явище російської науки, як наукові школи, що існували (та розвивалися) протягом усієї радянської епохи. Саме в цей період здобули освіту та/або почали наукову діяльність ті радянські науковці, які забезпечили перетворення науки з університетсько-академічного заповідника в науковий комплекс у 20-30 роки ХХ століття і (кого не скосила термідоріянська коса сталінського терору) науково-технічний прорив 50-60-х років. Саме дореволюційна капіталістична Росія могла похизуватися такими всесвітньовідомими іменами, як П.Л.Чебишов, А.М.Ляпунов, А.Г.Столєтов, А.М.Бутлєров, Д.І.Мєндєлєєв, В.В.Докучаєв, І.М.Сєчєнов, І.І.Мєчніков, М.І.Пирогов, М.І.Бєкєтов, І.П.Павлов, В.М.Бєхтєрєв, К.А.Тімірязєв, М.М.Ковалевський, В.І.Вернадський, С.В.Ковалевська та инші. Я навмисне практично не згадую тут імен істориків і філософів, оскільки «досягнення» Юркевича, Бєрдяєва та инших подібних персонажей видаються мені вкрай сумнівними (чесно кажучи, звичайним шарлатанством), а теоретичний рівень (здатність до аналізу, узагальнення та побудови гіпотез) відомих істориків того періоду, таких як С.М.Соловйов і В.О.Ключевський, відверто не дотягує до світового (а вже писання таких «корифеїв історичної думки», як С.Ф.Платонов або В.І.Ґерьє — взагалі сором).

Звісно, дореволюційна наука розвивалася не завдяки, а всупереч правлячому режиму. Цькування проґресивних учених, переслідування їх як «політично неблагонадійних» було тоді звичайною справою. Добре відомі цькування К.А.Тімірязєва (зокрема князем Мєщєрським), М.М.Ковалевського (який змушений був емігрувати), І.М.Сєчєнова, чию роботу «Рефлекси головного мозку» взагалі вважали (за намовою церкви) «революційною пропагандою», доля С.В.Ковалевської, що вона була змушена працювати за кордоном. Менш відомі (а сьогодні просто забуті) травля А.Г.Столєтова, котрому не дали зреалізувати його мрію — Фізичний институт, чиє обрання на академіка було заблоковано великим князем Костянтином Костянтиновичем, і котрого в такий спосіб (а також і «справою 42 професорів») довели до смерти [80]; або цькування Д.І.Мєндєлєєва, котрого за вказівкою «згори» забалотували на виборах до Академії наук 1880 року, що спричинилося до всеросійського скандалу, і котрий змушений був залишити Петербурзький університет у результаті конфлікту з Дєляновим через студентські заворушення 1890-го[81]; або недопущення В.В.Докучаєва до посади директора Ново-Олександрівського институту сільського господарства та лісознавства 1895 року та заборона влади на створення катедри ґрунтознавства, що спровокувало тяжку нервову хворобу вченого, що згодом звела його зі світу[82]. Великого хіміка А.М.Бутлєрова реакціонери не допустили 1863 року до посади ректора Казанського університету та систематично цькували в Академії наук, чим спровокували його відому статтю «Російська чи тільки імператорська Академія наук?», а по його смерти міністр освіти заборонив підписку на спорудження пам’ятника Бутлєрова в Казані (це ж як треба ненавидіти людину!)[83]. Другого російського нобелівського лавреата І.І.Мєчнікова (що все життя перебував під наглядом поліції!) внаслідок витонченої провокації змусили піти з Новоросійського університету та виїхати за кордон[84].

Сьогодні — все инакше. Видатного члена нібито опозиційної КПРФ Ж.І.Алфьорова ніхто не переслідував і до отримання ним Нобелівської премії. Друкувати сьогодні вчені можуть що завгодно — від одвертої нісенітниці до безпосередньої критики режиму (та мікроскопічні наклади роблять цю критику безсилою). Проте фінансова залежність від держави, великого капіталу чи, як варіянт, зарубіжного ґрантодавця швидко перетворила більшість гуманітарної наукової спільноти на відверто рептильну. Обрання академіком РАН А.Н.Яковлєва, наукова цінність чиїх праць наперед дорівнює нулю, та О.І.Солжєніцина, який не міг відрізнити (академік філології!) дієслово від прикметника[85], — яскравий доказ патологічности ситуації. Дисертаційний критерій геть відпав, дисертації стали предметом престижу чиновників, їх поставлено на потік, і пишуть їх, скільки оком кинеш, «неґри» [86]. Скандальна історія з дисертаціями Д.Ф.Аяцкова ледве не призвела до розправи над саратовським істориком зі світовою репутацією Н.А.Троїцьким. Щодо скандалу з плагіятом у дисертації В.В.Путіна ВАК та инші инстанції доклали всіх зусиль, щоби просто його не помітити.

Сумному становищу в науковому комплексі країні останні 15 років присвячено буквально тисячі статей. Ситуацію добре змальовано та проаналізовано (статті ці переважно писали та пишуть самі науковці, яких учили думати й аналізувати). По-перше, за період, що минув зруйновано більшість наукових шкіл, оскільки значна частина вчених виїхала за кордон, наука різко постарішала та виникло «демографічне провалля» — останнім представникам старих радянських наукових шкіл просто нема кому передавати свої знання та досвід (молодь не йде в науку через злиденну зарплатню або ж дуже швидко еміґрує). По-друге, в умовах хронічного недофінансування завмер розвиток більшости перспективних напрямів. По-третє, значну частину фундаментальних досліджень або заморожено, або зліквідовано, або перенесено за кордон — оскільки і чиновники, і капітал потребують швидкої фінансової віддачі й просто не розуміють значення теоретичних, фундаментальних досліджень. По-четверте, наука стала активно витіснятися (це стосується й питань фінансування) паранукою, різноманітними шарлатанськими «академіями торсіонних полів», «екстрасенсорного сприйняття» тощо — що є результатом потужної атаки на наукові, матеріялістичні позиції (у тому числі з боку церкви) під гаслом «боротьби з комунізмом», з одного боку, войовничого невігластва пострадянського чиновництва — з другого, та моди на постмодернізм — з третьої. Результат упливу останнього явища добре ілюструє скандальна історія з публікацією у ВАКівському журналі статті «Корчеватель: алгоритм типової уніфікації точок доступу та надлишковости», створеної за допомогою проґрами SCIgen, що ґенерує псевдонаукові тексти[87].

Усупереч урядовій пропаганді, в путінсько-мєдвєдівський період, за міністра А.А.Фурсенка жодних принципових змін на краще не відбулося, просто стихійний процес деградації науки було замінено на свідому та продуману пляномірну політику. «Стратегія Фурсенка» добре проаналізована Є.В.Водоп’яновою у статті «Долі російської науки»[88]. Водоп’янова фіксує таке: намір влади (озвучений Фурсенком) різко скоротити обсяг науки в народному господарстві, перетворивши її на «компактний комплекс», що дозволить серйозно зменшити фінансування та змусить учених займатися тим, що влада називає «инноваційною діяльністю», а насправді є приземленими, дрібнотемними дослідженнями та розробками. Це відбувається на тлі дедалі більшого узалежнення російської науки від західної (через ґранти, залежність від освіти, тематичну та методологічну залежність), швидкого старішання кадрів (за оцінкою Водоп’янової, за 10 років переважна більшість учених, які активно працюють, підійде до 70-річного віку, вікова група 35-45-річних мікроскопічна), масового виїзду найталановитішої молоди за кордон (не тільки через фінансові міркування), різкого падіння якости досліджень, наполегливих спроб влади поєднати академічну науку з університетською за типом американських «дослідницьких університетів» (що в умовах неспівставних зарплат і викладацьких навантажень просто вб’є будь-яку наукову діяльність викладачів), катастрофічного падіння престижу вченого, припинення популяризації науки та перетворення більшости науково-популярних видань, що залишилися від радянського часу, на паранаукові та напівокультні. За оцінкою Водоп’янової, за 15 років за умови реалізації «стратегії Фурсенка» про велику науку в Росії можна буде забути. А це забезпечить гарантовану другорозрядність Росії на світовій арені.

Оскільки «стратегія Фурсенка» розроблена не особисто Фурсенком (він узагалі став міністром винятково як друг Путіна та його сусіда-співзасновник по дачному кооперативу «Озеро»[89] — тобто це перший за 150 років вітчизняний міністр освіти та науки, якого ідеально стосуються епіграми Н.Ф.Щербини на міністра А.В.Ґоловніна![90]), а є продуктом соціяльного замовлення правлячої кляси, вочевидь, прогноз Є.В.Водоп’янової має усі шанси бути втіленим у життя.

Отже, в дореволюційній капіталістичній Росії ми мали науку, що розвивалася, нехай повільно, нехай під гнітом церковної і політичної цензури, сьогодні ми маємо науку, що стаґнує та деградує — з перспективою повернення на рівень, нижче за рівень «першого видання капіталізму».

Те саме можна сказати і про культуру. Тут можна навіть не вдаватися в деталі. Достатньо, звернувшися до літератури, спитати: де сучасний Лев Толстой? Достоєвський? Салтиков-Щєдрін? Турґєнєв? Чєрнишевський? Нєкрасов? О.Н.Островський? Лєсков? Тютчєв? Купрін? Чехов? Ґлєб Успенський? Короленко? Ґаршин? Ґорький? Вєрєсаєв? І тощо, тощо, тощо.

Я навмисне не беру авторів (переважно, як відомо, поетів) «срібної доби», бо ті, хто бачив оригінальні книги їхніх віршів («алконостівські» тощо), знають, що виходили вони мікроскопічними накладами (200-500 екземплярів) і, що випливає з реклямних оголошень на останніх сторінках і обкладинках, по п’ять-десять років не могли розійтися та лежали на складах видавництв. А це були книги майбутньої слави «срібної доби» — Андрія Бєлого, Марини Цвєтаєвої, Бориса Пастернака, Осипа Мандельштама… Хіба що «старші символісти» —  Брюсов, Блок, Бальмонт і Сологуб — уникли цієї сумної долі. Тобто славетна поезія «срібної доби» здебільшого була незатребована навіть «освіченою спільнотою» та не потрібною йому. Тільки культурна революція, проведена більшовиками, в результаті якої широкі маси були привчені до серйозного читання та їм було накинено серйозне сприйняття літератури і зокрема поезії (на основі екстраординарної емоційної напруги, породженої революцією та Громадянською війною)[91], зробила цю поезію суспільно затребованою.

Абсолютно неспівставне й становище товстих літературних журналів у двох капіталістичних Росіях. Як відомо, літературні журнали в дореволюційній Росії були владарями дум. Це лише почасти пояснювалося якістю белетристики. Значною мірою, як усім відомо, вплив літературних журналів визначався тоді рівнем і якістю літературно-художньої критики та публіцистики. Можна скільки завгодно говорити, що специфічні підцензурні умови царської Росії поклали на літературну критику та публіцистику не властиві їм функції філософської, соціолоґічної і політичної літератури, та, по-перше, товсті журнали не втратили своєї ролі і в період після 1905 року, коли філософська, соціолоґічна та політична література вже не мали маскуватися під літературну критику та публіцистику через цензуру, а по-друге, скажемо відверто, поклавши руку на серце, що серед нелітературних авторів товстих літературних журналів сьогодні щось не видно фігур, за талантом, сміливістю, віртуозністю володіння словом та здатністю впливати на суспільну думку співставних із Бєлінським, Добролюбовим, Чернишевським, Нєкрасовим, Ґерценом або хоча б із Михайловським, Страховим, Варфоломієм Зайцевим або Івановим-Разумніком.

Товсті літературні журнали в сучасній Росії животіють, перетворені на «міжсобойчики» та цікаві переважно самим авторам, їхнім друзям (недругам) і родичам, а також професійним філолоґам, майже повсюдно нудним і обридливими та неталановитим до відрази. Це при тому, що в дореволюційній капіталістичній Росії літературні журнали зазнавали переслідувань і закривалися владою, існували (фінансово) на власний ризик, а сьогодні вони жодних цензурних утисків не зазнають, і значна частина їх підтримується або державою, або великим капіталом (як журнал «Знамя»). Про повну відсутність сатиричних літературних журналів я вже й не кажу. Дореволюційна капіталістична Росія могла похизуватися Мінаєвим, Курочкіним, Бурєніним, обома Вейнберґами, Леманом, Потьомкіним, Сашей Чорним, Lolo (Мунштейном), Амфітеатровим тощо, сьогоднішня — ніким (пробачте, та Ємєлін на цю ролю не тягне).

Аналоґічною є й ситуація з театром. Попри всі проблєми, з якими стикався театр у дореволюційній капіталістичній Росії, можна сміливо говорити про виражені тенденції демократизації театрального мистецтва, його ускладнення та підвищення соціяльної відповідальности, а відповідно, й соціяльну ролю. Внесок у розвиток російського та світового театрального мистецтва «нового театру» 60-х, Островського, Чєхова, Прова Садовського, Стрєпєтової, Московського художнього театру, Єрмолової, Комісаржевської, Таїрова, Меєрхольда та Євреїнова широко відомий і беззаперечний. У сьогоднішній Росії, де театр перетворено на місце обслуговування художніх смаків «нових багатих», театральне мистецтво деґрадує такими темпами, що скоро про власне мистецтво не можна буде вести мови. Відомо, що актори переважно нерозумні (розум актора протидіє втіленню режисерського задуму), але за відсутности «радянської цензури» швидко виявилося, що майже поголовно нерозумні в нас і театральні режисери. Принаймні, наполегливе зведення всього багатства життя до вульґарности, непристойности та примітивної сексуальности прямо вказує на розумовий рівень і вітчизняних театральних режисерів, і тієї публіки, що «хаває» це «мистецтво»[92]. Усе це супроводжується падінням загального виконавського рівня. Якщо раніше театральною «зіркою» був направду геніяльний актор Смоктуновський, то тепер у «зірках» ходить Бєзруков, який грає у всіх спектаклях (як, зрештою, й у фільмах) одну й ту саму ролю.

Якщо звернутися до музики, то можна, за прикладом літератури, спитати: де сучасний Чайковський? Римський-Корсаков? Мусорзький? Балакірєв? Бородін? Антон Рубінштейн? Ґлазунов? Скрябін? Рахманінов? Про виконавців я й не кажу. Російські музичні виконавські школи сформувалися на початку ХХ століття та успішно проіснували весь радянський період. Активного руйнування вони зазнали вже в новий, капіталістичний період, при тому, що всі кращі виконавці, що сформувалися ще в радянській школі, звісно, виїхали за кордон.

Ще смішніше стає, коли заходить за образотворче мистецтво. Дореволюційна капіталістична Росія дала приклад подолання рептильного академізму та явила багатющий врожай талантів — від передвижників до «миріскусників», «Бубнового валету» та супрематизму. Сучасна Росія може похизуватися лише вбогим (хоча й претензійним), але геть не потрібним і не цікавим суспільству (а тому таким, що не впливає на суспільне життя) «актуальним мистецтвом».

Можливо, єдина галузь культури, що сьогодні є в тому самому стані, що й у дореволюційній капіталістичній Росії, — це балет. Більшу частину епохи «першого видання капіталізму» в Росії вітчизняний балет був у кризі та застої, будучи чимось на кшталт придворної іграшки та постачальника утриманок для членів імператорської родини та «вищого світу» загалом. Рідкі прориви, пов’язані з виникненням симфонічного балету, діяльністю Ґорського чи Фокіна (останнього — через гучний успіх дяґілєвських «Російських сезонів» у Парижі), були небагатьма щасливими винятками.

Але тоді російський балет рухався по висхідній — нехай і дуже повільно, і невпевнено, і з відступами — від геть позорних «Коника-горбоконика» та «Золотої рибки» Сен-Леона. Сьогоднішній російський балет рухається по нисхідній від пізнього радянського періоду, де законсервована віртуозна клясика, «драмбалет» і помпезність Ґригоровича все-таки доповнювалися новаторськими пошуками Ейфмана та инших. Звісно, це далеко, як небо від землі, від блискучої ситуації 20-х, коли фактично одночасно на вітчизняній балетній сцені змагались експериментальні лінії Ґорського, Ґолейзовського, Баланчівадзе (майбутнього Баланчіна), Федора Лопухова, Айседори Дункан, Ґреміної, Мая, Фореґґера, та все ж це достатньо висока стартова позиція. І спостережувана ситуація, як не крути — це тенденція до втрати кадрів (у зв’язку з відїздом закордон) і втрати якости. І Волочкова тут — симптом.

Можна, звісно, сказати, що з далеких дореволюційних часів розвинулися багато нових видів мистецтва, таких як кіномистецтво, телемистецтво чи рок, але це вже буде демагоґія. «Російський рок» на наших очах деґрадував від пізньорадянської «музики бунту» до відвертої попси (зберігшися як рок лише в контркультурно-субкультурних ґетто), а попса, за визначенням, не мистецтво. Вітчизняне телебачення якраз наприкінці 60-70-х років тільки-тільки змогло підійти до рівня мистецтва — та ці спроби було заморожено Сергієм Лапіним і остаточно поховані в капіталістичній Росії, де телебаченню одразу ж надали функцію «масового розважальника» та «масового оступачувача».

Із кіном складніше. Та зародкова стадія, на якій був кінематограф у дореволюційній Росії, зрозуміло, не залишала йому жадної иншої ролі, крім ролі маскульту. Це добре показала свого часу Нея Зоркая [93]. Та відтоді пройшло багато часу — і в Радянському Союзі, як і в усіх провідних кінематографічних державах, кіно розвинулося до справжнього мистецтва, виявилося здатним вирішувати складні філософські, соціяльні, моральні, політичні і навіть пізнавальні задачі за допомогою спеціяльної естетичної мови (мов). У пострадянській Росії кінематограф ізнов тотально деґрадував до рівня «масової культури» — і дуже швидко деґрадація набула злоякісного характеру, оскільки на додачу до клясичної функції маскульту — розважати маси та відволікати їх від соціяльно-політичних проблєм — вітчизняному кіну накинули (просто як у часи Сталіна) ще одну: промивати мізки, закорінювати необхідну правлячій клясі та режиму ідеолоґію[94].

Ця тотальна деґрадація російської культури значною мірою пов’язана з культурним примітивізмом нової правлячої кляси. На відміну від дворянства, що в більшости своїй отримало клясичну освіту та виховання і було видресируваним на взірцях февдального «доброго смаку», нова «еліта» ще не вивчила, що для «еліти» є пристойним, а що ні, і в масі своїй прямо й безоглядно демонструє нерозвинений самк (чи повну його відсутність). Це соціяльне замовлення і відкрито, й приховано транслюють «майстрам культури», а ті, як професійні проститутки, беручко влювлюють замовлення та перетворюють його в життя. Це стосується і верхівки. Микола ІІ, як «вінчаної (на царство. — А.Т.) вульґарности», за влучним визначенням С.Любоша[95], теж, приміром, не розумівся ні на опері, ні на балеті (балет був для нього передусім місцем, де орудувала його «офіційна» коханка Матильда Кшесинська; те, що Кшесинська справді була, як на свій час, видатною танцівницею, Микола, котрому її накинула в коханки родина, щоби відвадити молодого спадкоємця престолу від рукоблудства[96], просто не розумів). Але як добре вихована людина (на добре виховання Миколи ІІ вказують усі мемуаристи), він знав, що відвідувати оперу та балет (і схвалювати їх) пристойно, а кафе-шантан — ні. І знаючи про власну естетичну нерозвиненість, користувався (проте геть не завжди) послугами експертів. У сучасній же Росії будь-який лужков уважає себе спеціялістом і у живописі, і ув архітектурі, і в театрі — а тому ми спостерігаємо такі ганебні явища, як офіційні кремлевські урочисті концерти на День Перемоги 9 травня, що влаштовували при Путіні, де в декораціях, наче виготовлених солдатами строкової служби богом забутої частини, геть безголосі та позбавлені слуху «співці» виконували пісні Великої Вітчизняної у манері «російського шансону» — а президент Російської Федерації із родиною, усім урядом і патріярхом РПЦ засідали в перших рядах і насолоджувалися цим дійством!

Звісно, і в дореволюційній капіталістичній Росії товстосуми (розбагатілі купці та капіталісти з «простолюду») могли «чудачити» і прилюдно демонструвати несмак (згадаймо хоча би історію з маєтком А.А.Морозова), проте більшість представників правлячої кляси — дворянства — таки відріжняла високе мистецтво від «низьких жанрів» і добру якість виконання від поганої — і демонструвала це публічно (навіть ті з них, хто на концертах клясичної музики засинав і потай віддавав перевагу публічному будинку). Сьогодні представники правлячої кляси, навіть купивши ґрафські титули у самоназваних керівників «дворянських товариств» та розуміючи, що вони через свій стан мають підтримувати мистецтво, не здогадуються, що треба консультуватися з експертами з тих питань, щодо яких не тямишь. Як типовий приклад наведу концерт альтиста Івана Нумєрова, що відбувся 6 жовтня 2005 року у Великій залі Московської консерваторії. Спонсором концерту виступив холдинґ «Об’єднані кондитери», що вони витратили чималі кошти ще й на рекляму означенного Нумєрова через «Россійскую ґазєту», «Труд», «Врємя новостєй» та инші ЗМІ. І ніхто з кондитерів не здогадався звернутися до експертів і дізнатися від них, що таке знущання з альту, яке влаштовує Нумєров, почуєш ще не в кожній музичній школі! Зрозуміло, всі нормальні люди (найперше — студенти консерваторії) втекли з концерту нажахані. Та кондитери, по всьому, були задоволені. Точнісінько як пан Журден.

Ця культурна політика (в поєднанні з економічною політикою неолібералів) призвела до того, що в галузі взаємодії широких мас населення з культурою сучасна Росія рухається в напрямку, зворотньому дореволюційному. У дореволюційній Росії приватні особи, нелєґальні (реально — напівлєґальні) студентські земляцтва, земства, а після 1905 року — профспілки та суспільні організації створювали бібліотеки-читальні, народні театри, співочі гуртки та товариства тощо. У великих містах будувалися «народні доми» (звісно, щоби відволікти робітників від «крамоли», та все ж). Доходило до того, що на найбільших мануфактурах створювалися театри, де на диво високому професійному рівні, як зазначали сучасники,робітники грали драматичні й навіть оперні спектаклі і куди до них приїздили з гастролями актори Большого, Малого та Художнього театрів, як це було, наприклад, на Микольській мануфактурі в Орєхові[97].

Сьогодні в Росії, як це зафіксовано спеціяльною розвідкою «Духовна культура сучасного російського суспільства: стан і тенденції формування», проведеною Соціологічним центром Російської академії державної служби у грудні 2004 року в 25 реґіонах[98], спостерігаємо зникнення традиційних для радянського періоду форм масової (колєктивної) культурної діяльности та заміна її типовою для атомізованого суспільства пасивними, индивідуалізованими, домашніми формами дозвілля: переглядом телебачення та відео, сном, випиванням та просто «безділлям» і «вбиванням вільного часу». Дослідження зафіксувало також масову відмову від читання книг (серед причин називають, окрім «появи людей, вихованих на коміксах і відеофільмах» і «зниження освіти частини населення», також і те, що «сьогодні освіта не впливає на досягнення ними успіхів у житті», що «хороша книга багатьом не по кишені» і що «не продають добрих книг»). Одночасно відбуваються зміни у структурі читання: серйозна друкована продукція витісняється «жовтою», примітивною, орієнтованою на скандали, сенсації, розваги — аж до тенденції до читання самих тільки кросвордів і телепроґрам. Цікаво, що значна частина населення та ескпертів збіднення культурного життя пов’язує безпосередньо із падінням рівня доходів населення, а також із політикою накидання з боку владних институцій певних культурних продуктів і зразків. Переважна більшість і населення, і експертів (ув окремих випадках — до 75,5% і 89,4% відповідно) різко неґативно ставиться до тих культурних продуктів і зразків, що їх пропонує влада і ринок, і вимагають більш високих, складних і якісних. Вочевидь, різке падіння «споживання» пропонованих культурних продуктів можна кваліфікувати як свідоме ухиляння значної частини населення від накиданої їм «культури».

Хоча очевидно, що помітний відсоток населення за відсутности альтернатив перейшов на «споживання» дешевих зразків і «низьких жанрів». І не тільки через брак коштів, але й під упливом пропаґанди, що походить «згори» (у тому числі через рекляму). Зокрема дослідження зафіксувало, що більш чи менш реґулярне відвідування фітнес-центрів і боулінґів вийшло серед опитаних на перше місце, далеко обігнавши і театри, і концертні зали, і музеї з виставками, і навіть клюби з дискотеками, і впритул наблизившись до відвідування кінотеатрів. Водночас читання відсунулося на сьоме місце серед форм проведення дозвілля і використання вільного часу. Автори дослідження роблять такий висновок: «Адаптація до нових умов у духовній і маскомунікативній сферах іде сьогодні переважно за варіянтом пониження. Це виражається як усереднення якости культурних зразків, зниження рівня аналітичних матеріялів і передач, «зжовтіння» та деинтелектуалізація більшости ЗМІ, звужування різноманітности запитів людей, збідніння їхніх життєвих горизонтів загалом. Ринок духовної продукції, що працює в катеґоріях рейтинґів, популярних форматів, брендів, підлаштовуючись під насаджуваний ним же попит, без високої плянки і самодіяльного, вимогливого індивіда, функціонує сьогодні як певний квазіцивілізаційний процес. Він рухомий не творчістю, не створенням нового в культурі, а тиражуванням звичного та рутинного, що приносить, щоправда, добрий дохід»[99].

По-четверте, принципово відмінні — попри модні зараз порівняння — дореволюційний і сучасний російські імперіялізми. Дореволюційна капіталістична Росія була імперіялістичною державою першого калібру. Її імперіялізм простягався — через систему бльоків — на всю Европу (головне поле імперіялістичної боротьби на той час), а сфера «безпосередніх життєвих интересів» охоплювала Середню та Східну Европу та Середземномор’я. За межами Европи російський імперіялізм був активним на всьому Ближньому, Середньому та Далекому Сході, намагаючися сягнути навіть Бірми. Сьогодні російський імперіялізм — це реґіональний імперіялізм. Правляча кляса сучасної Росії не претендує на сфери впливу поза межами колишнього Радянського Союзу, тобто, строго кажучи, в межах менших, ніж межі Російської імперії. Будь-які символічні жести на кшталт відправлення літаків і кораблів із «дружніми візитами» до Венесуели — це справді не більше ніж символічні та пропаґандистські жести і, кажучи мовою Остапа Бендера, «надуванням щок». У такий спосіб, Росія як імперіялістична держава «впала» до рівня Австралії, Индії, маоїстського Китаю, расистської ПАР або Бразилії часів імперії і військових диктатур, тобто перейшла до катеґорії другорядних імперіялістичних держав. Можна сміливо припускати, що, попри всю войовничу риторику обох сторін, між Москвою та Вошинґтоном є негласна угода щодо цього (хоча, можливо, кожна зі сторін трактує цю угоду на свій манір).

Я міг би навести ще багато таких прикладів, але вважаю це зайвим. Як любив казати в цих випадках Лєнін, qui prouve trop, ne prouve rien.

***

Тепер — деякі висновки.

1. Сучасний російський капіталізм не має жодного стосунку до російського капіталізму кінця ХІХ — початку ХХ століття та не може вважатися поверненням («реставрацією») до капіталізму, що існував тоді. Він є продуктом еволюції (якщо завгодно — деґрадацією) радянського ладу (суперетатизму). Тому наші знання про дореволюційний капіталізм можуть допомогти нам лише опосередковано і в жодному разі не здатні замінити вивчення, аналізи та теоретичного осмислення сучасного російського капіталізму. Більше з тим, у багатьох випадках вони навпаки можуть лише завадити такий роботі, накидуючи хибні аналоґії, тоді як більшу користь тут може принести вивчення та аналіза досвіду країн «третього світу» (капіталістичної периферії) і ґлобалізаційних процесів.

2. Геть нежиттєздатні модні зараз (відповідно до ідеолоґічної кон’юнктури) розрахунки значної частини вітчизняних интелектуалів (що виконують ідеолоґічне замовлення певних загонів правлячої кляси) на те, що сучасна Росія повернеться до свого дореволюційного вигляду (умовно кажучи, до патріярхальної православної імперіялістичної монархії). Цьому стає на заваді передусім походження сучасної капіталістичної Росії із суперетатизму (що вирішив усі основні задачі капіталізму — индустріялізацію, урбанізацію та культурну революцію), тобто остаточна вкоріненість Росії ув индустріяльному способі виробництва та формування відповідної индустріялізму структури суспільства. Це — об’єктивний фактор. По-друге, у цьому не зацікавлена переважна більшість правлячої кляси, чий майновий статус (права власности) такий поворот подій неминуче залишить нерозв’язним. А серед инших суспільних кляс і верств сучасної Росії тим більше нема зацікавлених у цьому «поверненні до витоків». Це — суб’єктивний фактор.

3. Ще більш недостатніми є розрахунки традиційної лівої опозиції на те, що «друге видання капіталізму» неминуче потягне за собою такий суспільно-політичний розвиток країни, що у висліді призведе до нового «Жовтня 17-го», у результаті чого ця опозиція раптом буде затребованою суспільством, піднесена стихійним політичним процесом на гребень нової революційної хвилі — з такою манливою для лідерів нинішньої традиційної лівої опозиції перспективою опинитися на башті броньовика на Фінляндському вокзалі, балконі палацу Кшесинської, а далі — в Смольному та/або у Кремлі. Принципова відмінність сучасної капіталістичної Росії від дореволюційної (об’єктивний фактор) і абсолютна неадекватність традиційної лівої опозиції, що відстала від життя на сто років (суб’єктивний фактор), перетворюють ці розрахунки на чистої води ілюзію.

4. Сучасний російський капіталізм вимагає спеціяльного пильного та суто наукового вивчення — як феномен унікальний, що не має аналоґів ув історії. Це вивчення неможливо замінити ані заучуванням і відтворенням готових схєм (неважливо яких — соціялістичних, ліберальних або консервативних), ані механічним перенесенням на Росію висновків, отриманих у результаті аналізи иншого історичного та економіко-соціяльного досвіду, ні тим більше бездумним повторенням політичних гасел минулого (незалежно від їхнього походження — сьогодні рівно неадекватні столипінське «Нам потрібна велика Росія!», чорносотенне «Бий жидів!» і більшовистське «Всю владу Радам!»).

«Друге видання капіталізму» в Росії є настільки своєрідним, настільки цікавим і настільки невивченим соціяльно-економічним явищем, що вимагає не просто відповідального, максимально серйозного і максимально наукового підходу, але й, підозрюю, здебільшого геть инших дослідників — не тих, хто є сьогодні.

16 травня — 16 листопада 2008

Примітки

[1]  Статтю написано на основі доповіді, прочитаної на Міжнародній конференції «Два капіталізми в Росії» (Москва, 17-18 травня 2008 р.).

[2] Кирсанов В.Н. «Реставрация» капитализма в Росии. Истоки и причини. — М., 1993; Доленко А.Н. Классовая борьба в СССР в 1970-80 годы и реставрация капитализма. — М.,2003; Беляев Л.С. Последствия реставрации капитализма в России. — Иркутск, 2007. Цікаво, що у книзі «Периферійна імперія» Б.Каґарліцкий знову підтвердив тезу про «епоху реставрації» у Росії (див. Кагарлицкий Б. Периферийная империя. Россия и миросистема. — М., 2003. — С.489, 519-521).

[3]  Див.: Мартынов Ю.М., Чингузов О.М. Отечественная история. Учебное пособие. — М., 2005. — С. 10, 11, 15-18, 20.

[4] Див. зокрема: Клифф Т. Государственный капитализм в России. — Б.м., 1991; Диккут В. Реставрация капитализма в СССР. — М., 2004. Ув ориґіналі текст Кліффа з’явився 1947-1948 рр., а текст Диккута — 1971-1972 рр.

[5]  Россия ХХІ. — 1995. – №11. — С.58-67.

[6] http://www.scepsis.ru/library/id_101.html.

[7] Те, що СРСР починаючи з періоду сталінізму виявився втягненим у цю систему — і на невигідних для себе умовах, — показує на основі фактів Б.Каґарліцкий у «Периферійній імперії» (див.: Кагарлицкий Б. Периферийная империя.. — С.429-450, 459-471). У цьому випадку Каґарліцкій йде за І.Валерстайном (чиїм послідовником він себе неодноразово називав), який, щоправда, в різні періоди то включав СРСР до капіталістичної Світ-Системи, то проголошував «виключеним» із неї, але ніколи не визнавав окремою Світ-Системою, що показово.

[8] Коэн С.Ф. Провал крестового похода. США и трагедия посткоммунистической России. — М., 2001. — С.173. С.Коен використовував термін «справжня демодернізація» не піддавшися емоціям, а показав, що результати «другого видання капіталізму» в Росії прямо суперечать тому, що обіцяє «теорія модернізації»: ВВП скоротився (на 50, а можливо, на 83%), капіталовкладення — на 80%, поголів’я м’ясомолочної худоби — на 75%, виробництво, инфраструктура та соціяльні служби деґрадують і руйнуються, тривалість життя різко скоротилася, знову з’явилися давно забуті хвороби та голод, 75% населення опинилося біля межі бідности чи навіть за цією межею, більшість людей із вищою освітою змушена заробляти на життя некваліфікованою працею тощо. (Там само. С.172-173). Поруч із терміном «демодернізація» Коен там само використовував термін «катастрофа», що куди вірніше змальовував дійсність, якщо врахувати, що, за підрахунками німецьких дослідників, озвучених Валєнтіном Фаліним, уже на 1998 р. економічний збиток від «другого видання капіталізму» в Росії перевищив збиток від ІІ Світової війни у 2,5 рази (НГ — Фигуры и лица. — 1998. – №16.).

[9] За підрахунками Б.С.Хорєва, на 2001 р. третину наукових, науково-дослідницьких, проєктних орґанізацій і КБ було повністю ліквідовано, чисельність наукових робітників зменшилася навпіл, закрилося 150 наукових журналів, 15% російських учених еміґрували (Хорев Б.С. Прогресс СССР и регресс буржуазной России. Сравнительные сопоставления на мировом фоне. — М., 2001. — С.11-12.).

[10] История России. С начала ХVІІІ до конца ХІХ века. — М., 1998. — С.400.

[11] Советская Историческая Энциклопедия. — Т.6. — М., 1965. — Стб. 995.

[12] История России. С начала ХVІІІ до конца ХІХ века.. — С. 435.

[13] Розраховано за статтею С.И.Брука та В.М.Кабузана «Динамика и этнический состав населения России в эпоху империализма» (История СССР. — 1980. – №3).

[14] Рашин А.Г. Население России за 100 лет (1811 — 1911). — М., 1956. — С.324-327.

[15] Закінчилося тим, що їм перестали довіряти навіть західні академічні автори-русисти, які зазвичай некритично повторюють будь-яку маячню наших неолібералів. Див., приміром, статтю Д.Е.Павелла «Смерть як образ життя. Демоґрафічний занепад Росії» (Current History. Oct. 2002. Vol.101. №657. P.344-348).

[16] Народное хозяйство в СССР. Статистический ежегодник. — М., 1991. — С.659.

[17] У реальности ситуація була цікавішою. Основним споживачем радянської елєктроенерґії були країни СЕВ, що отримували її за цінами, значно нижчими від світових. Якби ця елєктроенерґія продавалася за світовими цінами, загальний баланс сировини та готового продукту в радянському експорті виглядав би геть по-иншому (але у випадку елєктроенерґії це залежало від технічних обмежень, а саме від наявности мереж). А між тим з 1980 по 1985 р. СРСР збільшив експорт елєктроенерґії з 19,9 до 29,3 млрд кВт/год — тобто майже у півтора рази!

[18] Див.: Российский статистический ежегодник. Статистический сборник. — М., 2000. — С.277.

[19] Із 1880 по 1894 р. вивіз хліба з Росії зріс у три з гаком рази — з 201 млн пудів до 639,5 млн — при впечатляющем падінні цін на хліб: 1880 р. було виручено 231,8 млн рублів, а 1894-го — 381,4 млн (Покровский В.И. Сборник сведений по истории и статистике внешней торговли России. — Т.1. — СПб., 1902. — Таблицы. — С.105.).

[20] Сьогодні подібно поводяться приватизатори у нафтовій галузі: приватизовані родовища неизбежно истощаются, а обсяги розвідувального буріння, незважаючи на це, у приватних компаніях із року в рік падають (Социальное неравенство и публичная политика. — М., 2007. — С.25).

[21] Куранты. — 1.10.1992.

[22] Тому основну частину приватизації було проведено у стислі терміни та фантастичними темпами — щоби звести до мінімуму число конкурентів і щоби власність дісталася кому треба: на кінець 1995 р. було приватизовано вже 91% основних фондів (Российский статистический ежегодник 2001. — М., 2001. — С.305).

[23] Розраховано за: Российский статистический ежегодник. Статистический сборник. — М., 2000. — С.292.

[24] Див.: Табурно И.П. Приложение к эскизному обзору финансово-экономического состояния России за последние 20 лет. Графики и статистические таблицы. — СПб., 1903. — Табл. 6.

[25] Причому це в жодному разі не був стихійний і тим більше ірраціональний процес. Навпаки, вивіз капіталу прямо провокувався фінансово-економічною політикою держави (див., приміром: Политический журнал. — 2004. – №34. — С.36-38).

[26] Див.: Ленин В.И. Полное собрание сочинений. — Т.3. — М., 1971; Маслов П.П. Аграрный вопрос в России. — Т.1. — СПб., 1905, Т.2. — СПб., 1908; Кауфман А.А. Аграрный вопрос в России. — Т. 1-2. — М., 1908; Чернов В.М. Марксизм и аграрный вопрос. — СПб., 1906; Ермолов А.С. Наш земельній вопрос. — СПб., 1906.

[27] Немчинов В.С. Сельскохозяйственная статистика с основами теории. — М., 1945. — С.34.

[28] Ленин В.И. Полное собрание сочинений. — Т.16. — М., 1973. — С.203.

[29] Советская Историческая Энциклопедия. — Т.1. — М., 1961. — Стб.176.

[30] Ленин В.И. Полное собрание сочинений. — Т. 17. — М., 1973. — С.64, 67.

[31] Розраховано за: Там само. — С.79-80.

[32] Див.: Советская Историческая Энциклопедия. — Т.1. — Стб.178; История СССР. С древнейших времён до наших дней. — Т. VІ. — М., 1968. — С.303. Те саме отримуємо при порівнянні з західноокеанськими країнами — основними конкурентами Росії на тодішньому світовому ринку зерна: врожайність у США була вдвічі вищою, в Арґентині — в 2,5 рази, в Канаді — втричі (Ляшенко Л.И. История народного хозяйства в СССР. — Т.2 — М., 1950. — С.280).

[33] Див.: Хрящева А.И. Группы и классы в крестьянстве. — М., 1921. — С.60.

[34] Милов Л.В. Великорусский пахарь и особенности российского исторического процесса. — М., 2001.

[35] Хрестоматия по истории России. — М., 2001. — С.364.

[36] Шанин Т. Революция как момент истины. 1905-1907 гг. > 1917-1922 гг. — М., 1997. — С.277-278.

[37] Див.: Там само. — С. 278-279.

[38] Проблемы генезиса капитализма. К Международному конгрессу экономической истории в Ленинграде в 1970 г. Сборник статей. — М., 1970. — С.413-435.

[39] Див.: Сборник статистико-экономических сведений по сельському хозяйству России и иностранных государств. — Пг., 1917. — С.530, 532.

[40] Пайпс Р. Россия при старом режиме. — М., 1993. — С.19.

[41] У 1999/2000 г. 27 тис. уцілілих колгоспів і держгоспів дали 54% сільськогосподарської продукції, а 285 тис. фермерських підприємств — тільки 2% (Хорев Б.С. Указ. твір. — С.21).

[42] История России. С начала ХVІІІ до конца ХІХ века. — С.500.

[43] 1916 року в умовах фінансової катастрофи військового часу закон про подоходном податок було прийнято, але не набув чинности через Лютневу революцію.

[44] Див.: Статистический ежегодник на 1914 г. — СПб., 1914. — С.356-358, 361, 364-369.

[45] Див.: Тарасов А.Н.Провокация. — Постскриптум из 1994-го. — М.,1994. — С.79-80.

[46] Див.: Корелин А.П. Дворянство в пореформенной России. — М., 1979. — С. 98, 100, 152.

[47] Докладніше див. мою статтю «Суперэтатизм и социализм» (Свободная мысль. — 1996. – №12); див. також: Тарасов А.Н. Указ. Твір. — С.85-86. [Укр. пер.: https://vpered.wordpress.com/2010/04/13/tarasov-superetatism ]

[48] Обшественные науки и современность. — 1997. – №5. — С.5-23.

[49] Социальная траектория реформируемой России. Исследования Новосибирской экономико-социологической школы. — Новосибирск, 1999. — С.157.

[50] Ким і для чого введене власне поняття «нижчий прошарок», дуже добре сказав ув интерв’ю «Дойчланд радіо» відомий Ґюнтер Вальраф: «Треба встановити, хто і з якою метою використовує це поняття… воно йде з верхніх прошарків, від тих, хто відчуває себе вполне сытыми. Або це ведучий, який використовує це поняття з… відтінком цинізму, щоби завдяки цьому понасміхатися з людей, заодно зробивши їх ще більш деклясованими та отодвинув їх убік… Мова про людей, на яких ставлять клеймо в такий спосіб. Є соціяльно ущемлённіе, є люди, які більше не належать до цього прошарку, а поняття «нижчий прошарок» остаточно зіштовхує їх униз… кожна шоста дитина зростає в умовах бідности… родина, що має кількох дітей і не належить до «вищого прошарку», стає бідною — тобто багатодітні біднішають…й існує… твердження, взяте з раннього капіталізму: якщо ти бідний, ти маєш померти раніше» (http://www.guenter-wallraff.ru/home/9739307887). Зусилля Т.Заславской явно не пропадають дарма, якщо, приміром, професор Б.Славін, нібито марксист і противник капіталізму, геть некритично покликається у своїй статті на вищевказаний  «науковий» розподіл суспільства! (див.: Альтернативы. — 2000. – №2. — С.32-33).

[51] Социальное неравенство и публичная политика. — С.109.

[52] Россия реформирующаяся. — М., 2002. — С.104-129.

[53] Горшков М.К. Российское общество в условиях трансформации. — М., 2000. — С.234-235.

[54] Щодо Латинської Америки (але не тільки) це явище у вітчизняній літературі досить повно та переконливо дослідив і проаналізував К.Л.Майданік. Див.: Майданик К.Л. Эрнесто Че Гевара: его жизни, его Америка. — М.,2004. –С.254-258, 300-304; Свободная мысль. — 1997. – №1.- С.69-78, №2. — С.39-49; Современная Европа. — 2003. – №4. — С.116-119; Мировая экономика и международные отношения. — 2003. – №5. — С.86-95, 2006. – №11. — С.27-28; Латинская Америка. — 2006. – №6. — С.4-9. Див.також принадлежащий его перу розділ І у книзі «“Левый поворот”» в Латинской Америке» (М., 2007).

[55] Социальная траектория реформируемой России. — С.159.

[56] Справедливые и несправедливые социальные неравенства в современной России. — М., 2003. — С. 157.

[57] Див.: Бейлз К. Одноразовые люди. Новое рабство в глобальной экономике. — М., 2006.

[58] Marcuse H. An Essay on Liberation. Boston, 1969. P.16.

[59] Десять лет социологических наблюдений. — М.,2003. — С.45.

[60] Там само. — С.51.

[61] История СССР. — 1973. – №1. — С.149.

[62] California Slavic Studies. Vol.7 (1973). P.143.

[63] Див.: Покровский М.Н. Избранные произведения. В четырёх книгах. — Кн.3. — М., 1967. — С.570-579.

[64] Докладніше про це в моїй статті «Бюрократия как социальный паразит» (Свободная мысль. — 2007. – №2). Див. також: Тарасов А.Н. Указ.твір. — С.86-88.

[65] Иноді, щоправда, там, де в неї був сильний конкурент — кляса поміщиків, — б’юрократ-буржуазія була змушеною надовго зберегти значний державний сектор економіки, що ним вона де-факто (але не де-юре, звісно) розпоряджалася як колєктивною власністю. Це дозволяло б’юрократ-буржуазії зосереджувати в своїх руках значну економічну міць і успшно протистояти конкурентові. Так було, приміром, ув Индії і на Цейлоні (див.: Bardham P. The Political Economy of Development in India. Oxford, 1984. P.102; Sri Lanka. Vienna, 1986. P.17).

[66] Див.: Новая газета. — 2000. – №38; Общая газета. — 2001. – №51; Наш континент. — 2003. – №49; http://www.aglob.info/articles.php?article_id=515

[67] Див.: Тарасов А.Н. Указ.твір. — С.87.

[68] Див.: Ларин Ю. Частный капитал в СССР. — М., 1927, передусім розділ «Первоначальное образование буржуазного капитала в СССР».

[69] Ув епоху «перебудови» було опубліковано любопітніе дані про «бекґраунд» первих і других секретарів міськкомів і райкомів КПРС — тобто партійних, ідеолоґічних керівників — у Білорусі. Виявилося, що 95,6% перших і 75,2% других прийшли на ці посади з посад господарських керівників (Советская культура. — 17.10.1989). полагаю, в инших реґіонах ситуація була аналогічною.

[70] Це добре показано в главі І книги В.В.Радаєва «Формирование новых российских рынков: трансакционные издержки, формы контроля и деловая этика» (М., 1998).

[71] Некрасов Н.А. Собрание сочинений в четырёх томах. — Т.3. — М., 1979. — С.282.

[72] Крыштановская О. Анатомия российской элиты. — М., 2004. — С.342.

[73] Справедливые и несправедливые социальные неравенства в современной России. — С.432-448.

[74] Див.: Российский статистический ежегодник. — М., 2000. — С.116.

[75] Знову ж таки цей експоненційне зростання б’юрократії при владі б’юрократ-буржуазії має безпосередні паралелі з аналогічним явищем ув постколоніяльних країнах. Свого часу В.Л.Чертков опублікував такі дані: в Заїрі з 1966 по 1980 р. кількість чиновників зросла з 24,8 тис. до 400 тис. (тобто у 16 разів); у Танзанії з 1963 по 1980 р. — з 34 тис. до 160 тис. (майже у 5 разів); у Камеруні з 1960 по 1979 р. — з 6 тис. до 79 тис. (ув 11 разів); у Ніґерії з 1960 по 1980 р. — з 90 тис. до 520 тис. людей (майже в 6 разів). (Народы Азии и Африки. — 1984. – №2. — С.52).

[76] Зараз модно — у підлабузницькому антибільшовицькому старанні — усіляко ідеалізувати дореволюційну Росію і, зокрема, перебільшувати міру її культурности та освічености. Приміром, стверджувати, що грамотних перед Революцією 1917 року було 45%. Цей міт бере початок з такого сумнівного джерелу, як Ніколай Рязановскій (Див.: Riasanovsky N. A History of Russia. N.Y., 1963. P.486). Між тим Рязановскій просто взяв і включив у кількість письменних усіх дітей, які мали потрапити під прийнятий 1908 року закон про загальну чотирирічну початкову освіту, «не помітивши», що реалізацію цього закону було запляновано на період з 1909 по 1922 (!) р. і що до 1917 року кількість дітей, які отримували освіту, зросло тільки з 4,5 млн до 6,5 млн (із загальної кількости 25 млн). Відома резолюція Ніколая ІІ: у справі народної освіти «излишняя торопливость совсем нежелательна» (Любош С. Последние Романовы. Александр І. Николай І. Александр ІІ. Александр ІІІ. Николай ІІ. — Л.-М., 1924. — С.201). Про те, як виглядала ситуація насправді — і особливо в сопоставлении з европейськими країнами (Росія, зокрема, посідала за кількістю учнів на тисячу людей 22-е місце серед 25 европейських країн, що тоді існували, включаючи таку «европейську» країну, як Турція), – мені вже доводилося писати (Див.: Альтернативы. — 2001. – №1. — С.158-159; див. також: http://www.scepsis.ru/library/id_96.html).

[77] Докладніше про це див. мою статтю «Молодёжь как объект классового эксперимента. Ст. первая. Классовый подход к образованию: знания — только богатым» (Свободная мысль-ХХІ. — 1999. – №10). Див. також: http://www.hrono.ru/text/2002/tarasnegram.html

[78] Докладніше про це див. мою статтю «Молодёжь как объект классового эксперимента. Ст.вторая. «Обновление гуманитарного образования»: молодым «промывают мозги» и навязывают новую идеологию» (Свободная мысль-ХХІ. — 1999. – №11; 2000. – №1).

[79] Разючу добірку матеріялів про «реформу освіти» в Росії та її наслідки див. на сайті журналу «Скепсис»: http://www.scepsis.ru/tags/id_53.html

[80] Див.: Болховитинов В. Александр Григорьевич Столетов. — М., 1953. — С.422-482.

[81] Див.: Писаржевский О. Дмитрий Иванович Менделеев. — М., 1951. — С.336-351, 400-402.

[82] Див.: Крупениковы И. и Л. Василий Васильевич Докучаев. — М., 1949. — С.180-185.

[83] Див.: Гумилевский Л. Александр Михайлович Бутлеров. — М., 1952. — С.178-185, 233-246, 267-281, 305, 330.

[84] Див.: Могилевский Б.Л. Илья Ильич Мечников. — М., 1958. — С.147, 160-164, 167-177.

[85] Із дивовижною хоробрістю ще за життя Солжєніцина його «філологічні досягнення» роздраконив А.В.Флоря у статтях «Необходимо ли русскому языку «расширение» по А.И.Солженицыну? (ІІ Измайловские чтения. Материалы Всероссийской научной конференции 25-26 октября 2001 г. — Оренбург, 2001) та «О «Словаре языкового расширения» А.И.Солженицына» (Владимир Даль и современная филология. Материалы Всероссийской научной конференции. 22-23 ноября 2001 г. — Нижний Новгород, 2001).

[86] Разючий опис ситуації подано в статтях Е.В.Балацкого «Диссертационная ловушка» (Свободная мысль-ХХІ. — 2005. – №2.) та «Формирование «диссертационной ловушки» (Свободная мысль-ХХІ. — 2005. – №11).

[87] Див.: Троицкий вариант (Троицк). — 2008. – №13. Див. також:

[88] Свободная мысль-ХХІ. — 2005. – №1. — С.93-106.

[89] http://www.anticompromat.ru/fursenko_a/furs01bio.html

[90] Див.: Русская эпиграмма второй половины ХVІІ — начала ХХ в. — Л., 1975. — С.466-467.

[91] Тут корисно звернутися до численних свідчень сучасників, де зафіксовано особливе ставлення до поезії у перше пореволюційне десятиліття, атмосферу виняткового емоційного напруження в переповнених залах підчас читання віршів, атмосферу, що иноді навіть доходила до справжньої масової гістерії — і це стосувалося не тільки «публічних» поетів, як Маяковський, Єсєнін або «пролєтарські поети», але й «камерних», приміром, Цвєтаєвої підчас читання нею «Если в стане моём — офицерская прямость…» або Пастернака підчас читання ним «Лейтенанта Шмидта».

[92] Цікаво, що більшість театральних критиків сприймає ситуацію як нормальну. Тільки абсолютна меншість бореться за честь вітчизняного театру. Див., приміром, добірки матеріялів на театральні теми Маріни Тімашевой та Ільї Смірнова на сайті журналі «Скепсис» http://www.scepsis.ru/autors/id_209.html; http://www.scepsis.ru/autors/id_6.html.

[93] Див. Зоркая Н.М. На рубеже столетий. У истоков массового искусства в России 1900 — 1910 годов. — М., 1976.

[94] Мені вже доводилося докладно аналізувати це в статті «Анти-“Матрица”», или “Борьба” бабла с ослом» (http://www.scepsis.ru/library/id_1895.html).

[95] «Микола був головно обиватель, дрібний і дріб’язковий, із направду міщанською душею. Він був утіленням обивательської пошлости… Умебльовання власного житла Миколи ІІ нагадує умебльовання розбагатілого банкіра, не дуже культурного та позбавленого смаку…в кімнатах Миколи ІІ багаті міщанські меблі, посередні чи бездарні картини, вульґарні ікони, пошлі олеоґрафії» (Любош С. Указ. твір. — С. 188-189, 247).

[96] Там само. — С.189.

[97] Орехово-Зуевская правда. — 27.08.2002.

[98] Свободная мысль-ХХІ. — 2005. – №10. –С.130-145.

[99] Там само. — С.139-140.

Джерело: А.Тарасов. «Второе издание капитализма» в России // Левая политика (Москва). — 2008. — №-8. — С.33-68.

Переклала з російської Ірина Чеботнікова

Advertisements

0 Responses to “«Друге видання капіталізму» в Росії[1]”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Березень 2013
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Лют   Вер »
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: