Записки сина своєї землі

Елдридж Клівер

ПРОЧИТАВШИ СВОГО ЧАСУ кілька книжок Джеймса Болдвіна, я відчув оте нагле щастя, що його завжди почуваєш, коли завважуєш появу нового неймовірно блискучого таланту, — таланту, котрий може так глибоко прозирнути в маленький світ поодиноких людей, що цей світ безповоротно змінюється і вирятовується, людина визволяється з-під руїнницької влади бісів, що її були опанували. Сам бувши неґром, я бачу, що це незвичайна річ, коли хтось із моїх братів і сестер тут, в Америці, має здатність, що її Джеймс Болдвін називає помстою, що спустошує царства, — здатність вплітати у візерунки літер примхливі орнаменти своєї душі так, як це роблять чуваки накшталт самого Джеймса Болдвіна. (І хоче хтось цього чи ні, чорношкірого, якщо він тільки остаточно не пересадовив собі «білого мозку», цей талант зачаровує ще й тому, що Болдвінова мова як мова иншого чорного дає змогу перечути досвід иншої людини та в цей спосіб краще розуміти себе, хай там що кажуть про універсальність людського досвіду.)

Я, зрештою, не я один, палко бажав прочитати все написане Болдвіном. Я б кайфував, сидячи під лоном Болдвінової друкарської машинки та схоплюючи кожну народжувану ним сторінку тоді, коли вона входить до нашого світу. Я був щасливий, що Болдвін — з його чарівними великими очима, що їхній погляд звернено до макрокосму, — міг також осягати таємниці мікрокосму. І хоча він був пойнятий звуками, він не був галасливим письменником, таким, як Релф Елісон. Він примусив мене по-новому поглянути на добрячий шмат мого особистого досвіду, який — як я гадав — я добре розумів.

Утім згодом щось збентежило мене. Я почувався ніяково, чуючи в серці відразу до певних рядків із пісні, що її він співав. Чому так – я спершу не знав. Потім я прочитав «Иншу країну» й зрозумів, чому моє ніжне почуття до Болдвіна було таким неоднозначним. Досить давно я прочитав есе Нормана Мейлєра «Білий неґр», що видалося мені таким пророчим і проникливим щодо психолоґії прийдешнього зудару чорних і білих в Америці. Тому мене особисто образило те, що Болдвін зневажливо, наче директор школи, збракував «Білого неґра». Своєю амбітною відмовою визнати цінність одного з найважливіших документів нашого часу він скоїв літературний злочин. Можливо, в «Білому неґрові» забагато плутаного словесного лушпиння, але це можна подарувати Мейлєрові, тому що він дав нам велике зерно правди. Зрештою, нам потрібне немовля, а не родова кров. У цьому гострому есе Мейлєр описав перші великі тріщини у «брилі білого першенства» — великі, бо вони свідчать про інтенсивність розворушення думок на особистісному рівні у світі білих. Людей лихоманить як в психічному, так і соціяльному сенсі: вони шукають справжнього та безпосереднього визволення — і, що важливо, визволяються — від великої білої брехні, що творить фундамент монолітного міту про вищість білих і неповноцінність чорних; молоде покоління білих американців робить відчайдушну спробу осягнути космополітичний еґалітарний дух XX ст. Проте дозвольте вивчити причини, що змусили Болдвіна заатакувати Мейлєра.

ТВОРИ Джеймса Болдвіна містять найбільш виснажливу, убійчу, тотальну зненависть до чорних, надто до самого себе, та найганебнішу, фанатичну, раболіпну, підлабузницьку любов до білих, що сьогодні їх годі побачити в творах чорношкірих письменника Америки. Це бентежне протиріччя, що має величезну вагу.

Перечитавши «Ніхто не знає мого імени», навіть найпалкіші прихильники Болдвіна не можуть не впевнитися в тому, що вся його творчість сповнена ненависті до чорних. В есе «Князі та влада» антипатія Болдвіна до чорної раси просто приголомшує. У цьому есе Болдвін тлумачить значення конференції чорношкірих письменників і художників, що відбулася в Парижі в вересні 1956-го року. Образ Болдвіна, що постає через слова, що ними він послуговується, це — образ інтелєктуала, котрий методично й жорстко опирається зусиллям серйозних, самовідданих чорношкірих чоловіків, що взялися до величезної справи омолодження і перевиховання розляпаної психіки та культури чорного народу, — народу, розкиданого по світових континентах і островах у морях, де вони живуть, у багні брудної в’язниці, на яку білі обернули світ.

У звіті про конференцію Болдвін — чорношкірий, що пасе задніх у загальному русі, — спромігся лише познущатися із позиції і зусиль цих великих людей та виказати їм свою погорду, кинувши кілька компліментів — та й ті всі лицемірні — доповідачам, що їх инші учасники зустрічі визнали за негідників й висвистали за реакційні, угодовські погляди. Болдвін почував обов’язок поцілити зі свого іграшкового пістолета в Еме Сезера, поважну персону з Мартиніки. Непрямо Болдвін захищав своє «перше кохання» — білу людину. Проте огида, що її Болдвін почував до чорних на конференції, що прославляли чорну барву, намагалися відчути гордість за неґритюд і не боронили собі пишатися тим, що вони чорношкірі, раз-у-раз штовхає його на самовикривальні одкровення, і це знати з «Князів і влади». Дальші випади, одначе, даються тяжче за передші, тому що кожне додаткове очко вимагає кроку вперед, де наражаєшся на вогонь, отже повернутися в укриття та під захисне маскування напахченої прози нелегко. Час од часу перед нашими очима промайне його гепа, а його великі очі, що озираються на нас, ніби належать шкідливому хлопчиськові, котрий полохливо тікає, поцупивши зі столу печиво.

В автобіоґрафічних «Записках сина своєї землі» Болдвін одверто зізнається, що, ставши на порі в Гарлемі, він зрозумів, що його африканська традиція була повністю знищена та йому не доступна, і засвоїв собі традицію білої людини. Жахлива дійсність, що посідає центральне місце в психіці всіх американських неґрів, виявила Болдвінові, що він ненавидить білих людей і боїться їх. Далі він пише: «Це не означає, що я любив чорних; навпаки — я зневажав їх, можливо тому, що вони не спромоглися народити Рембрандта». Душевна відстань між любов’ю й ненавистю тотожна механічній відстані між посмішкою та насмішкою або часові, протягом якого  нервовий імпульс, ідучи з глибин мозку, сягає кінчика великого пальця на нозі. Проте цей імпульс, подорожуючи нервовою системою Північної Америки, може, якщо він  чесний, засумніватися в обібраному шляху, може збагнути, що стрибок між жилками любови та ненависти потребує надто багато видатків як на його мізерний запас енерґії, тому зворотня подорож може ніколи не завершитися, обмежиться на промацуванні ґрунту, компромісі, брехні.

Ненависть до себе прибирає різноманітних форм: іноді її ніхто не бачить — ані найпильніший спостерігач, ані сам ненависник, ані його найближчі друзі. Ще тяжче зауважити етнічну самоненависть. Але в американських неґрів ця етнічна ненависть до самих себе часто набуває дивної форми бажання смерти своїй расі, що проявляється у багатьох ледь знаних дрібничках. Тут є певна іронія, але ненависть спонукає до інтеґрації. І спроба притлумити цей душевний потяг або заховати його змушує багатьох американських неґрів ставати до лав хвалькуватих сепаратистів, чорних мусульман і пропаґандистів ідеї вернутися до Африки. Не дивно, що Елайджа Мухаммад вигадав процес порядкування еволюцією, що уможливив появу білої раси. За Елайджа, близько 6.300 років тому всі люди на Землі були чорними. Усамітнений на острові Патмос, божевільний чорний учений на ім’я Якуб винайшов спосіб для виведення білих людей із чорних за допомогою системи контролю за народжуваністю. Населення острова Патмос становило 59.999 чол. Дозвіл на одруження давали лише в тому разі, якщо кольори шкіри чоловіка та жінки ріжнились; так, через парування чорних із тими, хто мав коричнювату чи коричневу шкіру, або через парування коричневих із коричневими унеможливили парування чорних із чорними. Врешті-решт зникли всі раси чорних. Подібний процес повторювали доти, доки не зникли всі коричневі, а залишилися самі лише червоні; відбілили червоних — лишилися жовті; потім відбілили жовтих — залишилися самі білі. У такий спосіб Якуб (який на той час давно вже помер, адже процес тривав довго), врешті-решт спромігся створити білого диявола з блакитними очима смерти.

Міт про створення білої раси, знаний як «Історія про Якуба», є інверсованим бажанням смерти американським неґрам. Плян Якуба досі поділяє багато неґрів. Так, вони певні, як про це свідчить політики асиміляції з білою Америкою, що расову проблєму в Америці неможливо вирішити доти, доки не зникнуть останні ознаки чорної раси. Відтак вони почувають огиду до статевих зносин між двома чорними з дуже темним кольором шкіри. Діти, — кажуть вони, — народяться некрасивими. Що вони мають на увазі, так це те, що в цьому випадкові діти точно будуть чорними, а це небажано. Повсюдне використання косметики для вибілювання шкіри й инших концентрованих засобів для вигнання Африки з волосся й аж до таких крайнощів, як косметичні операції на носі та губах (а до цих засобів удається більше неґрів, ніж ми думаємо): бажання американськими неґрами смерти своїй расі — Якубова мета — робить свою страшну справу. Протягом останніх чотирьохсот років біла людина — почерез доступ до чорної жінки — накачувала чорних своєю кров’ю й ґенами, розбавляла кров і ґени чорних, себто здійснювала Якубів плян і прискорювала смерть чорної раси, вволюючи неґритянську волю.

Полишимо на хвилю Болдвіна. Видається, що багато гомосексуалістів-неґрів, не зізнаючись собі в цьому бажанні смерти своєї раси, почувають обурення й розчарування, не можучи в своїй огидній пристрасті народити від білого чоловіка. Хрест, який вони несуть, полягає в тому, що, схилившись перед білим чоловіком і цілуючи йому ноги, вони мають плід цього змішування рас — не маленького напівбілого нащадка їхніх снів, а дедалі вищу ціну заспокоєння своїх нервів; і вони подвоюють зусилля і вбирають в себе більшу порцію сперми білого.

У нашій країні дихотомій і роз’єднаних протилежностей ті, хто переймався справою відродження чорних американців, завжди мали справу з чорними інтелєктуалами, що поводилися геть інакше, що засвоювали всі норми поведінки своїх ворогів, їхні пороки та чесноти, намагаючись у всьому відповідати чужим стандартам. Уся величезна — на перший погляд — ріжниця між відчайдушним підлабузником дядьком Томом і денді-інтелєктуалом обмежується лише на софістиці й стилеві. Поміркувавши, можна сказати, що дядько Том більш порядний, бо просто намагається вижити: вдаючи з себе не того, ким є насправді, він хоче сподобатися білому чоловікові й цим здобути його ласку. Інтелєктуал-облесник не прикидається тим, ким він насправді не є, але ненавидить себе та прагне прибрати іншого вигляду для білих кумирів, стаючи білим, бувши буквально в чорному тілі. Добровільний раб-автомат, у руках білого він є найціннішим знаряддям гноблення инших чорних.

Чорний гомосексуаліст, коли його омана пов’язана з расою, є скрайнім втіленням цієї суперечности. Білий чоловік позбавив його чоловічих рис, кастрував його запалену свідомість, і коли той улягає цій зміні та приймає білого чоловіка як коханця (а також як Татуся), він зосереджує на «білявості» всю любов своєї полоненої душі та скеровує лезо ненависти до «чорности» на себе, на те, чим він є, на тих, хто подібний до нього та нагадує йому про самого себе. Він навіть може зненавидіти темряву ночи.

Бажання расової смерти проявляється в Джеймса Болдвіна як його творча потуга. Його ненависть до чорних, навіть коли він відбріхується, мовляв, не досить добре  розуміє їхню справу, являє світові Болдвіна яко чистий зразок дилєми в етосі чорної буржуазії, що повністю зреклась своєї африканської спадщини, вважає втрату зв’язку з Африкою конечною й не бажає глядіти в той бік. Ця приключка призвела до того, що Болдвін різко відкинув Мейлєрового «Білого неґра».

РОЗУМІТИ, щó тут поставлено на карту, і розуміти це в термінах життя нації означає усвідомлювати той вирішальний факт, що відносини між чорними та білими в Америці  виражають співвідношення сил, боротьбу за владу, і ця боротьба за владу проявляється не лише «концентровано» (громадянські права, чорний націоналізм тощо), але також у стосунках між людьми, в їхніх діях і в конфліктах між чорними та білими. Коли «двійко крутих хлопців» Болдвін і Мейлєр зустрілись у французькій вітальні, сáме це співвідношення сил мало силу.

Захопливо читати (в «Ніхто не знає мого імени»), як це співвідношення сил відображено в першій Болдвіновій реакції на цю зустріч: «Раптом ми опинились разом ув одній кімнаті, кружляючи один навколо одного. Одразу сподобалися один одному, але обидва боялись, що хтось із нас прохопиться старшинським словом. Він міг би поставитися до мене зверхньо, адже був відомішим за мене і мав більше грошей, до того ж він був білим; але я міг би поставитися до нього як до підлеглого саме тому, що я був чорним і знав більше про ту периферію, що її було обмовлено в «Білому неґрові», ніж він мав надію будь-коли взнати». (Курсив мій.)

Мені видається, що ставитися до когось зверхньо вельми небезпечно, надто коли війська бунтують, а основи авторитету — або високого стану — позбавлені недоторканої влади та підважені. Можна було подумати, що з-поміж усіх саме для Болдвіна відтінки чорного та білого втратили свою застрашливу владу; та якщо хтось так думав, він помилявся, адже в самій побудові Болдвінової думки, цитованої вище, почувається його знервованість і напружений зв’язок між любов’ю і ненавистю — любов’ю до білих і ненавистю до чорних. І коли прислухаємось до цього напруження, ми побачимо, що в зіткненні тих «двох крутих пацанів» у французькій квартирі один з них був кішечкою, а другий — тигром. Болдвінове муркотіння чудово передано у «Наступній пожежі». Але його робота є плодом дерева з отруєним корінням. Такий соковитий плід, таке хворобливе дерево — який зловорожий корінь!

Як іронічно й водночас захопливо (адже свідчить про сьогоднішнє бродіння в північноамериканській душі), що Норман Мейлєр, білий чоловік, і Джеймс Болдвін, чорний чоловік, зустрілись в окові суспільного тайфуну, рухаючись у протилежних напрямках: білий чоловік, знавець білих неґрів, думав зустрітися з чорними, з Африкою; а чорний чоловік з білою душею прямував до Европи. Болдвінів ніс, як стрілка компаса, що вказує на північ, завжди звернено в бік названої батьківщини — Европи, що вона в його свідомості поступово витіснила Африку. Те, що він пише про Еме Сезера, одного з найбільших чорних письменників XX ст., і думає, що це іронічний закид, ніби «він проник у серце великої пустелі — Европи — та викрав священний вогонь, … що … стало запорукою його сили», говорить про автора більше, ніж про героя цих рядків. Вочевидь Болдвін забув слова Сезера: той пояснює, що вогонь — незалежно від того, священний він чи мирський, — палає. У випадку ж Болдвіна вогонь не зміг випалити чорне з його шкіри, але він випалив чорне з його серця.

Я не маю бажання відмовляти Болдвінові у заслугах. Я, як вся нація, багато винний йому. Але у всіх творах Болдвіна — від «Піди, скажи з гори», «Записок сина своєї землі», «Ніхто не знає мого імени» та «Чужої країни» до «Наступної пожежі» (а я ціную всі ці твори) — знати певний ґандж у його баченні, що відповідає його відносинам з чорними та з чоловічою мужністю. На мою думку, це той самий викрутас, що змушує Болдвіна лихословити на адресу Руфуса Скотта в «Чужій країні», боготворити Андре Жіда, відмовляти у цінності «Білому неґру» та встромляти Брутів кинджал в тіло Ричарда Райта. Як писав Болдвін у «Ніхто не знає мого імени», «думаю, що я знаю таке про американський образ чоловіка, чого більшість чоловіків мого покоління не знає, тому що він їм ніколи не загрожував так, як він загрожував мені». Гаразд, солодашко, але чи не правда, що Руфус Скотт — слабосилий, легкодухий гомік з «Чужої країни» — співвідноситься з Велетнем Томасом із «…своєї землі», чорним бунтарем з ґетто та чоловіком, так само, як ти сам співвідносишся з покійним титаном Ричардом Райтом, бунтарем і чоловіком?

У КОТРІЙСЬ зі своїх книжок Ричард Райт описує зустріч між підарасом і ґрупою молодих неґрів. Молоді неґри прогнали гомосексуаліста, і тут Райт натякає на клясичний — хоча й жорстокий — приклад поширеного в чорних ґетто Америки явища: «полювання на покидь» неґритянською молоддю. Практика патрулювання вулиць у пошуках за гомосексуалістами, облави на них, побиття, що на перший погляд задовольняють дикунський потяг до заподіяння шкоди самотній мішені, «вигнанцю із суспільства», мені видається такою, що певним чином пов’язана з психолоґічними механізмами, задіяними підчас ритуального лінчування і кастрації чорних білими на Півдні. Це, як я пам’ятаю, було одним з небагатьох висловлювань Райта щодо гомосексуалізму.

Думаю, можна напевне стверджувати, що чоловіки в книжках Райта, хоча й скуті певною формою імпотенції, є рішуче гетеросексуальними. Їхню гетеросексуальність виражено в непрямий спосіб, на ній не наголошувано; вона вважається даністю, як ми всі вважаємо її даністю, аж поки не трапиться щось, що змушує нас підозрювати инше. І Велетень Томас, найвеличніший персонаж Райта, був чоловіком, що підняв жорстоке, хоча й дурне повстання проти задушливого, смертоносного, тоталітарного  світу білих. Томас не мав ані найменшої риси, що нагадувала б Мартина Лютера Кінґа, жадної скромної любови до гнобителів. Наприклад, Велетня, як і більшість неґрів сьогодні, абсолютно збила би з пантелику Болдвінова порада племінникові («Наступна пожежа») щодо білих: «Ти маєш з ними змиритися і прийняти їх з любов’ю. Адже ці безвинні люди не мають иншої надії». (Курсив мій.)

Руфус Скотт, патетичний невдаха, що не відмовив собі у задоволенні розважитися як білий і вчинити самогубство, що дозволив білому бісексуалу вжучити йому та одружився з повією із Півдня, був — про що свідчать всі його збочені стосунки — втіленням чорного євнуха, повністю підгорненого білим чоловіком. Так, психолоґічно Руфус був борцем за громадянські права, що підставив другу щоку, мимрячи, як химера, «ти взяв краще, чому не візьмеш решти?», що не має нічого спільного з тим, завдяки чому неґри спромоглися вижити тут, у пеклі Північної Америки! Все це стає особливо гострим завдяки тóму, що ми дізнаємóсь про Еріха, архіпідараса з «Чужої країни», про глибину його відчуження від тіла та джерела його потреб: «Аж до цього самого моменту, що настав напередодні від’їзду, він не усвідомлював того, що почасти велика влада, що її Руфус мав над ним, стосувалась минулого, яке Еріх поховав десь у далекому темному місці; вона була пов’язана з ним, яким він був часів Алабами, коли я був ще дитиною, пов’язаною з холодними білими та теплими чорними людьми — приємно теплими для нього…»

Отже, когó не зацікавить еволюція такого ориґінального божевілля, що підштовхнуло Болдвіна зробити в своєму підступному есе «На жаль, бідний Ричарде» цю вражаючу заувагу про Ричарда Райта: «Підчас спілкування з ним мене завжди дратували його погляди на суспільство, політику й історію, бо мені вони здавались геть фантастичними. Я завжди був переконаний, що він ніколи не розумів, як насправді влаштоване суспільство».

Ричард Райт мертвий, а Болдвін живий і з нами. Болдвін пише, що Ричард Райт керувався уявленнями, що були абсолютно фантастичними, а Болдвін у цих питаннях авторитет.

«О, глузд здоровий, звірям служиш ти,
А люд весь збожеволів».

Райту — на відміну від Цезаря — не потрібен обурений Антоній, що став би на захист його справи: його життя і його творчість є його захисними обладунками проти боягузливого вдару Брутового леза. Його добрі діла не перетворяться на тлін разом із його тілом, як у Цезаря. Насправді Брут може завдати шкоди тільки живому.

Болдвін пише, що в Райтових творах там, де мав би панувати секс, панує насильство. Якщо це так, то так це лише тому, що в царстві Північної Америки справжнім королем є ненависть, а не любов. І тільки перекручуючи порядок речей, художник, що його обов’язком є говорити правду, може встругнути дешеву штуку, сполучивши насильство з любов’ю, а секс – з ненавистю, якщо, прагнучи досягнути цієї мети, хочеться підступно перетворити бунт на безмовне підпорядкування: «ти взяв краще, — квасить губи Руфус, — чому не візьмеш решти?» Ричард Райт не втратив життєвих сил аж такою мірою, щоби дійти до цього жорстокого спотворення дійсности. Для нього секс, що не є ані видовищним спортом, ані панацеєю, але священним поєднанням життя і любови, сам є священним. І Америка, яку знав Райт, є не едемським садом, а його протилежністю. Болдвін, втілюючи в своїй творчості політику самобичування Мартина Лютера Кінґа та поширюючи хибні звістки про настання Дня підараса, повною мірою продемонстрував це в «Чужій країні».

Проте ніде правди діти: Ричард Райт на голову вище усіх чорношкірих американських романістів — насправді усіх американських романістів будь-якого кольору шкіри — через його глибоке розуміння політичних, економічних і суспільних питань. Райт мав здатність, як Драйзер, підкоряти своєму перу ґіґантські приголомшуючі суспільні сили та зі снайперською точністю зосереджувати їх на окремих особах і їхніх вчинках, коли їх захоплює вир дикого, анархічного потоку життя, кохання, смерти та ненависти, болю, надії, насолоди та відчаю, що затоплює всю націю і світ. Проте! «О боги», саме у творчості Болдвіна не побачити жадного розуміння політичних, економічних чи навіть суспільних реалій. Усі його персонажі, схоже, жаряться і смокчуть у вакуумі. Болдвін неперевершений, коли говорить про людських істот, коли він добувається осердя психіки (особливо психіки гомосексуалістів), але він безпорадний, коли заглядає по той бік кольору шкіри; а от Райтовим сильним боком, як на мене, була здатність розібратися із заплутаними механізмами суспільної орґанізації, змалювати її функціонування як єдине ціле.

БОЛДВІН ЗНЕВАЖАЄ не Ричарда Райта, а чоловіка в ньому. Він не може терпіти жеребця в инших: він має або підкоритися йому, або його знищити. І він не збирається вклонятися чорному чоловікові. Райт розумів істину слів Нормана Мейлєра, коли той писав: «…адже бути чоловіком означає вести боротьбу протягом всього життя; щоразу, укладаючи смердючий компроміс із владою авторитета, якому не віриш, ти втрачаєш певну частку мужности», і жив згідно з цією істиною. Болдвін, що зайшов у компромісі з владою білого чоловіка так далеко, що не має шляху назад, а ця влада реальна та не має нічого спільного з авторитетом, але він все одно дозволив їй себе психолоґічно підпорядкувати, неспроможний позбутися цього страшного болю. Це кара його мистецтва, тому що єдиним шляхом визволення для нього є психолоґічно увібрати в себе Африку, землю його предків, а він рішуче відмовляється це робити. Замість цього він вдався до жалюгідної підпільно-партизанської війни на папері проти чорного чоловіка, виснажуючи себе бажанням расової смерти, як Якуб, досягаючи стану, про який добре написав Мейлєр: «Змушені кидати виклик оточенню, що природно, хоча й викликає жаль, багато гомосексуалістів рухаються у напрямку думки, що від природи гомосексуалізмові притаманна якась вищість; але якщо добре вдуматись, побачимо, що цей погляд так само абсурдний і анекдотичний, так само нелюдський, як упередження гетеросексуалів».

Не думаю, що гомосексуалізм є найновішим досягненням у сексуальній царині на шляху людського поступу. Гомосексуалізм, це — хвороба, така сама, як хіть ґвалтувати дітей або бажання очолити «Дженерал моторз».

На нашу націю чигає велика небезпека, якої ми поки що не усвідомлюємо. І саме цю небезпеку Болдвін і намагається приховати: насправді він відволікає нас. Ми переживаємо найбільшу, найпотужнішу революцію і перебудову з усіх, що в них коли-небудь брало участь людство, від якої нам не втекти, якої нам не уникнути, якщо тільки ми не важимо пробуванням живих істот на нашій плянеті. Час для забавок минув, і не слід підставляти нелюдам щоки тортурованого святого. Знуджені білі ліберали плекають і пестять свій комплєкс провини, проте це веде нас до загибелі. Ґротесково неподобство тóго, що відбувається з нами, передано в одній ремарці Мюррея Кемтона, процитованій «Реалістом»: «Коли я був малим, Степін Фечіт був єдиним неґритянським актором, що реґулярно з’являвся у фільмах… Час міниться, але іноді мені здається, що Мелколм Ікс і певною мірою навіть Джеймс Болдвін є нашими Фечітами сьогодні».

Авжеж, час не змигнеться. «Кулеметники, прошу крок уперед», як написав в одному вірші Лірой Джонс. «Кулемет на розі вулиць», — писав Ричард Райт, — «є символом двадцятого століття». Ще ненароджений дух камікадзе — реальний, живий — день у день зростає у серці чорної людини, і ще жива пам’ять про Нета Тьорнера. Привид Джона Брауна бродить передмістям. І я оце думаю, чи промовив Джеймс Чейні ці слова, поки Ендрю Ґудмен і Майкл Швернер безпорадно спостерігали, як сірі собаки своїми звірячими щелепами ламали йому кістки, чи сказав бідолашний Джеймс слідом за Руфусом Скоттом: «ти взяв краще, чому не візьмеш решти»? Чи він обернувся до своїх білих братів, бачивши, в якому ті стані, і сказав слідом за Болдвіном: «Це твої проблєми, крихітко!»

Повторюю слідом за Мейлєром: «Насувається неслабенька буря».

Перекладено з анґлійської за публікацією у ж-лі: Eldridge Cleaver, “Notes on a Native Son”, in Ramparts (San Francisco), June 1966, pp. 51-56.

 

Advertisements

0 Responses to “Записки сина своєї землі”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Червень 2015
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Тра   Жов »
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
2930  

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: