Негр у сучасній літературі

Освальд Бургардт

Останніми роками негр намагається завоювати собі місце в сучасній світовій літературі. Недавно одно німецьке видавництво випустило роман Афім-Асанги «Чорна Хвиля». Після «Батуали» Рене Марана це вже друга книжка, що знайомить нас з побутом далекої Африки, з легендами та звичаями чорних племен. Книжка проводить певну політичну тенденцію і вона бодай чи не сильніша від Маранової «Батуали» [1]. Рене Маран – цивілізований негр, добре знайомий з європейською літературою. Він гадає, що можна вплинути на Францію, щоби вона змінила свою колоніяльну політику, і мирними шляхами досягти поліпшення становища «чорних братів». Афім-Асанга, навпаки, не вірить у мирне розвязання справи; в ньому кипить та люта ненависть до гнобителів, що її довгими роками плекали в серцях своїх чорні люди. Він не хоче йти ні на які компроміси, він тому за революційну тактику.

Афім-Асанга служив у французькому колоніяльному війську, наприкінці війни його було послано до окупованих німецьких країн; там він самотужки вивчився французької мови й написав цією мовою свої нотатки, де й вилив своє обурення проти жорстокої цивілізації, що втягла його расу в європейську війну.

Ці нотатки вже через треті чи четверті руки трапили до німецького видавця, що впорядкував матеріял і, надавши йому літературної форми, випустив у світ. /38/

Головна вісь, що навколо неї групуються всі події, це будування великої залізниці, яку французи прокладають через Сахару, щоби краще їм було чорне військо перекидати на фронт. До такої праці важко було знайти людей, отже треба було їх обдурити, пообіцявши високу платню, що її уряд потім і не виплачував. Робітників обернено було на справжніх рабів, морено голодом, і десятками вони гинули від паганих кліматичних умов та надсильної праці. Від цих картин автор переносить нас до центрального Судану, до негерських селищ, знайомить нас із звичаями найдикіших племен. Ми бачимо негра в оточенні, властивому для нього, серед його сім’ї, за вечерею, що складається з меду, пряжених жуків та доброго шматка смаженої гадюки, на тризні серед вакханалії екстатичного танцю й т.ин.

Автор змальовує все правдиво й без прикрас. Негр жорстокий, а коли треба хитрий, підлесливий, щоби потім тільки як найвлучніше вразити ворога.

Кінчається роман картиною повстання: вимуштрувані негри не схотіли слухатися наказів і повернули зброю проти своїх гнобителів. Чорна повідь заливає, затоплює країну й нищить усе на свойому шляхові.

Провідна думка роману: Європа сама буде винна, коли опиниться в становищі того чаклуна, що випустивши на волю духів, не міг собі з ними ради дати.

Недавно найвидатніший філософ буржуазної Німеччини (О.Шпенглер) говорив про те, що французи мілітаризують усю країну від Сенегалу аж до Тунісу, що між Алжиром і Суданом прокладається цілу сітку залізниць, які мають стратегічний характер, що в неграх після світової війни прокинулась національна свідомість, що невідомо, на чийому боці вони стануть під час нової війни, і що на півдні цілу расу розбуркано і втягнено у сферу активного політичного життя. Автор бачить у цьому небезпеку для буржуазної культури Європи.

Ще ясніше й відвертіше виступають імперіялістичні змагання Франції у відомому творові Мульєра – «Невідомий Мароко»: «Алжир і Туніс колись дадуть нам 300.000 жовнірів, але яке-ж велике значіння матиме Мароко, коли воно буде під французькою рукою! Яка Європейська армія може дати опір натискові 2-х милійонів берберів і арабів, що будуть озброєні і вимуштрувані на французький лад. Тоді Франція буде владаркою світу».

Але імперіялістичні головотяпи, мабуть, не беруть на увагу власних національних змагань чорної раси. У серпні 1920 року в Нью-Йорці зібрався І-й негерський конгрес, на якому було 3000 представників. З цього приводу 50.000 негрів улаштували грандіозний похід з чорно-червоно-зеленим прапором «Сполучених Штатів Африки». Найвища рада негрів висунула такі завдання, як заснування етіопської держави, скликання чорного парламенту, утворення чорної армії та чорного флоту.

Негерські конгреси здебільшого сподіваються вибороти парламенським шляхом рівноправність чорної раси. Це так звані «білі негри», на чолі їх стоїть письменник Дюбуа, мулат з походження, колишній редактор чиказького часопису «Криза».

Друга партія так званих «чорних негрів», Марком Гарвеєм на чолі, визнає тільки визволення через озброєне повстання: Марк Гарвей – чистісенький негр із Ямайки. На І-му негерському конгресі його було оголошено тимчасовим африканським президентом. Він 1922 року випустив відозву з заголовком: «Війну проти народів білої раси проголошено». Основні тези цієї відозви такі: Мільйони негрів виступають солідарно, як об’єднана раса. Вони не хотять більше йти воювати і захищати чужі для них інтереси тих чи инших європейців, бо у них є своє власне завдання: /39/ боротися за незалежність своєї батьківщини Африки і за визволення чорної раси. Чужі народи повинні залишити африканській ґрунт, що належить чорній расі.

На цю відозву південно-африканський часопис «Абанту-Бато» відгукнувся цілою статтею, де доводить, що Європа нічого вже не може дати. Її величезні культурні поспіхи перед війною – це полум’я, що спалахнуло в останнє перед тим, як загаснути. У майбутній війні білі народи знищать один одного. Бомби, що їх кидатимуть з аеропланів, зруйнують міста й села, вся цивілізація загине. Чума й голод докінчать руйнацію. Всі країни будуть спустошені, оселі стоятимуть порожні і зо всіх кінців світу прийдуть нові народи, щоби зайняти їх.

Дійсно, в Африці провадиться широку агітацію. Сенегальці, що побували на війні, повернувшись до дому, засновують таємні організації. Посланців від цих організацій посилається до найдальших племен, а також до Єгипту, де провадиться агітацію проти Англії.

Гарвей, як голова II негерського конгресу, вітав представника індуських націоналістів Магатма-Ганді, такою телеграмою:

«Від імення 400 мільйонів негрів, що їх представниками ми являємось, ми Вам посилаємо свої побажання, щоб як найшвидче Індія визволилась з-під ярма гнобителів-чужинців. Можете на нас покладатися, як що тільки ми якось зможемо вам допомогти».

Комінтерн давно підтримує ці національно-революційні настрої і чи не було з глузливою усмішкою кинуто рукавичку світовому імперіялізмові, коли в Москві під час чергового конгресу Комуністичного Інтернаціоналу посаджено було на царський трон Луніона, делегата від гвадалупських негрів-комуністів?

На тлі всіх цих подій книжка Афім-Асанґи набуває особливого інтересу; вона недавно побачила світ, її ще не перекладено російською мовою, а слід би було дати український переклад її. /40/

Примітки

[1] Ми вже маємо російський переклад «Батуали». Про роман див. згадку в статті
С.Савченка – «Сучасна французька література»: «Ж. й Р.», ч.4.

Джерело: Життя й революція (Київ). – 1925. – №5 (травень). – С. 38–40.

Advertisements

0 Responses to “Негр у сучасній літературі”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Червень 2015
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Тра   Жов »
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
2930  

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: