Імперіалізм і соціалізм в Італії (замітка)

Н.Ленін

Для висвітлення тих питань, які поставила теперішня імперіалістська війна перед соціалізмом, небезкорисно кинути погляд на різні європейські країни, щоб навчитися відділяти національні видозміни і деталі загальної картини від корінного й істотного. Збоку, кажуть, видніше. Тому, чим менша схожість Італії з Росією, тим цікавіше в деяких відношеннях порівняти імперіалізм і соціалізм в обох країнах.

В цій замітці ми маємо намір лише відзначити матеріал, який дають у цьому питанні видані після війни твори буржуазного професора Роберта Міхельса: «Італійський імперіалізм» і соціаліста Т.Барбоні: «Інтернаціоналізм чи класовий націоналізм? (Італійський пролетаріат і європейська війна)»[1]. Балакучий Міхельс лишився таким же поверховим, як і в інших своїх творах, ледве торкнувшись економічної сторони імперіалізму, але в його книзі зібрано цінний матеріал про походження італійського імперіалізму і про той перехід, який становить суть сучасної епохи і який особливо наочно виступає в Італії, а саме: перехід від епохи воєн національно-визвольних до епохи воєн імперіалістсько-грабіжиицьких і реакційних. Італія революційно-демократична, тобто революційно-буржуазна, що скидала ярмо Австрії, Італія часів Гарібальді, перетворюється остаточно перед нашими очима в Італію, що пригноблює інші народи, грабує Туреччину і Австрію, в Італію грубої, огидно-реакційної, брудної буржуазії, у якої тече слинка від задоволення, що і її допустили до дільби здобичі. Міхельс, як і всякий порядний професор, вважає, розуміється, своє /238/ прислужництво перед буржуазією за «науковий об’єктивізм» і називає цю дільбу здобичі «дільбою тієї частини світу, яка ще лишилася в руках слабих народів» (стор. 179). Зневажливо відкидаючи, як «утопічну», точку зору тих соціалістів, які ворожі всякій колоніальній політиці, Міхельс повторює міркування людей, які вважають, що Італія «повинна була б бути другою колоніальною державою», відступаючи першість лише Англії, щодо густоти населення і сили еміграційного руху. А що в Італії 40% населення неписьменні, що в ній донині бувають холерні бунти і ін. і т.п., то цей аргумент спростовується посиланням на Англію: хіба вона не була країною неймовірного розорення, приниження, вимирання голодною смертю робітничих мас, алкоголізму і жахливих злиднів та бруду в бідних кварталах міст у 1-й половині XIX століття, коли англійська буржуазія так успішно закладала основи своєї теперішньої колоніальної могутності?

І треба сказати, що з буржуазної точки зору це міркування незаперечне. Колоніальна політика і імперіалізм — зовсім не хворобливі, вигойні, ухилення капіталізму (як думають філістери і Каутський серед них), а неминучий наслідок самих основ капіталізму: конкуренція між окремими підприємствами ставить питання тільки так — розоритися або розорити інших; конкуренція між окремими країнами ставить питання тільки так — лишитися на дев’ятому місці і вічно рискувати долею Бельгії або розоряти і підкоряти інші країни, проштовхуючи собі містечко серед «великих» держав.

Італійський імперіалізм прозвали «імперіалізмом бідняків» (l’imperialismo della povera gente), маючи па увазі бідність Італії і страшенні злидні маси італійських емігрантів. Італійський шовініст Артур Лабріола, який відрізняється від свого колишнього противника, Г.Плеханова, тільки тим, що трошки раніше від нього виявив свій соціал-шовінізм і прийшов до цього соціал-шовінізму через дрібнобуржуазний напіванархізм, а не через дрібнобуржуазний опортунізм, цей Артур Лабріола пише у своїй книжці про тріполітанську війну (в 1912 році): …«Ясно, що ми боремось не тільки проти турків,… але й проти інтриг, погроз, грошей і військ плутократичної Європи, яка не може стерпіти, щоб маленькі нації /239/ насмілились зробити хоч один жест, сказати хоч одно слово, яке компрометує залізну гегемонію її» (стор. 22). А вождь італійських націоналістів, Коррадіні, заявляв: «Як соціалізм був методом визволення пролетаріату від буржуазії, так націоналізм буде для нас, італійців, методом визволення від французів, німців, англійців, американців півночі й півдня, які у відношенні до нас є буржуазією».

Всяка країна, яка має більше від «нас» колоній, капіталів, війська, віднімає у «нас» певні привілеї, певний прибуток або надприбуток. Як серед окремих капіталістів дістає надприбуток той, хто має машини, кращі від середніх, або володіє певними монополіями, так і серед країн дістає надприбуток та, яка економічно поставлена краще від інших. Справа буржуазії — боротися за привілеї і переваги для свого національного капіталу і обдурювати народ або простонароддя (з допомогою Лабріоли і Плеханова), видаючи імперіалістську боротьбу заради «права» грабувати інших за національно-визвольну війну.

До тріполітанської війни Італія не грабувала — принаймні у великих розмірах — інших народів. Хіба це не нестерпна образа для національної гордості? Італійці — в пригнобленні і в приниженні перед іншими націями. Італійська еміграція становила близько 100.000 чоловік на рік у 70-х роках минулого [XIX] століття, а тепер досягає від ½ до 1 мільйона, і все це злидарі, яких жене з своєї країни прямо голод в найбуквальнішому значенні слова, все це постачальники робочої сили в найгірше оплачуваних галузях промисловості, вся ця маса населяє найтісніші, найбідніші і найбрудніші квартали американських та європейських міст. Число італійців, що живуть за кордоном, з 1 мільйона в 1881 році піднялося до 5½ мільйонів у 1910 році, причому величезна маса припадає на багаті і «великі» країни, відносно яких італійці є найбільш грубою і «чорною», злиденною і безправною робочою масою. Ось головні країни, що споживають дешеву італійську працю: Франція — 400 тисяч італійців у 1910 р. (240 тисяч у 1881 р); Швейцарія — 135 тисяч (41) — (в дужках число тисяч у 1881 р.); Австрія — 80 тисяч (40); Німеччина — 180 тисяч (7); Сполучені Штати — 1.779 тисяч (170); Бразілія — 1 500 тисяч /240/ (82); Аргентіна — 1.000 (254). «Блискуча» Франція, яка 125 років тому боролася за свободу і з цієї причини називає «визвольною» свою теперішню війну за своє і англійське рабовласницьке «право на колонії», ця Франція тримає сотні тисяч італійських робітників прямо-таки в особливих гетто, від яких дрібнобуржуазна наволоч «великої» нації старається відгородитись якомога більше, яких вона всіляко старається принизити й образити. Італійців звуть презирливою кличкою: «макарони» (нехай пригадає великоруський читач, скільки презирливих кличок ходить у нашій країні щодо «інородців», які не мали щастя народитися з правом на благородні великодержавні привілеї, що служать для Пурішкевичів знаряддям гноблення і великоруського і всіх інших народів Росії). Велика Франція уклала в 1896 році договір з Італією, згідно з яким ця остання зобов’язується не збільшувати число італійських шкіл в Тунісі! А італійське населення в Тунісі з того часу збільшилося вшестеро. Італійців у Тунісі 105.000 проти 35.000 французів, але з перших тільки 1.167 поземельні власники, що мають 83.000 гектарів, а з других 2.395, що награбували в «своїй» колонії 700.000 гектарів. Ну, як же не згодитися з Лабріола та іншими італійськими «плехановцями» в тому, що Італія має «право» на свою колонію в Тріполі, на гноблення слов’ян у Далмації, на поділ Малої Азії і т.д.![2]

«Коммунист» №1-2, 1915 р.

Підпис: Н.Ленін /241/

Примітки

[1] Roberto Michels: «L’imperialismo italiano», Milano 1914. — T.Barboni: «Internazionalismo o nazionalismo di classe? (Il prolelariato d’Italia e la guerra europea)» Edito dall’autore a Campione d’Inlelvi (provincia di Como) 1915.

[1] Надзвичайно повчально відзначити зв’язок між переходом Італії до імперіалізму і згодою уряду на виборчу реформу. Реформа ця підвищила число виборців з 3.219.000 до 8.562.000, тобто «майже» дала загальне виборче право. До тріполітанської війни той самий Джіолітті, що провів реформу, був рішуче проти неї. «Мотивування зміни лінії урядом» і поміркованими партіями — пише Міхельс — було, по своїй суті, патріотичним. «Незважаючи на давню теоретичну огиду до колоніальної політики, промислові робітники, а ще більше чорнороби, билися проти турків надзвичайно дисципліновано й слухняно, всупереч усім передбаченням. Така рабська щодо урядової політики поведінка заслуговувала нагороди, щоб спонукати пролетаріат і далі йти цим новим шляхом. В парламенті голова ради міністрів заявив, що італійський робітничий клас своєю патріотичною поведінкою на полях битви в Лібії довів перед батьківщиною, що він досяг віднині найвищого ступеня політичної зрілості. Хто здатний жертвувати життям заради благородної мети, той здатний також захищати інтереси батьківщини як виборець і тому мав право на те, щоб держава вважала його гідним усієї повноти політичних прав» (стор. 177). Гарно говорять італійські міністри! Але ще краще німецькі «радикальні» соціал-демократи, які повторюють тепер це лакейське міркування: «ми» виконали свій обов’язок, допомагали «вам» грабувати чужі країни, а «ви» не хочете дати «нам» загального виборчого права в Пруссії…

Джерело: В.І.Ленін. Про національне і національно-колоніальне питання. — Київ: Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1957. — Стор. 238-241.

Advertisements

0 Responses to “Імперіалізм і соціалізм в Італії (замітка)”



  1. Напишіть коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Лютий 2015
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Січ   Бер »
 1
2345678
9101112131415
16171819202122
232425262728  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: