Геннадій Зафесов
УДАВ СКИДАЄ ШКІРУ
Лічо Джеллі — офіцер Муссоліні по зв’язках з німецьким командуванням — ніколи не шкодував, що перед війною його за рукоприкладство вигнали з бухгалтерських курсів. Адже, якби він не зацідив тоді кулаком у викладача, то сидів би й досі десь у конторі, клацаючи на рахівниці або порався б на батьківському млині. І хоч батько міг виклопотати для нього звільнення від військової служби, проте до планів Лічо це не входило. Здався йому той млин. Щоправда, він дає непоганий прибуток, і, вважай, уся округа у тебе в кулаці. Але ж тільки округа. А він марив масштабами значно більшими, державними… Тільки не знав, як йому здійснити свою мрію. Заради неї він готовий був на будь-який ризик.
Ризик, як кажуть, справа благородна, але й небезпечна. От хоча б узяти його старшого брата. Ризикнули вони удвох і в складі експедиційного корпусу поїхали воювати на боці генерала Франко. Поїхали вдвох, а повернувся Лічо до Італії сам. Проте навіть братова смерть не розвіяла марнославних мрій Лічо. Адже мало кому відомий генерал Франко зумів стати диктатором Іспанії! Сплюндровані міста, мертві старики й Діти, закатовані полонені — все це забудеться, людська пам’ять коротка,— зате влада залишиться. Потрібно досягти влади, але ризик при цьому слід звести до мінімуму, а більше покладатися на хитрощі та спритність. Приміром, люди люблять багато патякати, і з цього при бажанні можна мати неабиякий зиск. Необережно мовлене слово може перетворити одну людину на раба, а іншу — на володаря. Так Джеллі почав збирати картотеку на тих, хто воював з ним в італійському експедиційному корпусі на боці франкістів. Збирав про всяк випадок, підштовхуваний непогамовним бажанням влади, впливу. Хто-хто, а він свого шансу не проґавить.
Повернувшись з Іспанії, Джеллі віддає всього себе служінню дуче. Ось людина, яка потрібна Італії. А на гребені великої хвилі можна й самому злетіти вгору. У тому, що фашизм єдина сила, яка здатна «навести порядок» в Італії, а заодно і найкоротший шлях для задоволення власних амбіцій, у Джеллі сумнівів ніколи не було.
Пістойя, в ті часи заштатне містечко, звичайно, не бозна-яке місце для людини, що вирішила злетіти до верхів суспільства, але під батьківським дахом хоча б не Думаєш про кусень хліба, та й друзів /174/ тут чимало, а вони йому ще придадуться. Джеллі розуміє, що роль ватажка фашистської молоді провінційного містечка, це лише початок. Йому спадає на думку написати книжку — гімн фашизму, й дуче. Муссоліні не зможе не помітити ЇЇІ Вже й назва готова — «Вогонь». Дуже мудрувати не слід: дуче цього не любить. Все має бути просто, ясно, дохідливо. Головне, аби читачі усвідомили, що живуть в епоху, коли головне — «вірити, підкорятися та битись». Така книжка повинна сподобатися дуче. Але Джеллі спіткало розчарування. «Вогонь» пройшов непомічений, потонувши серед фашистського чтива та бульварних романів. У нього не лишилося навіть авторського примірника, але марнославства від того не зменшилося. Що ж — життя є життя. Воно йому ще усміхнеться. Хоча, може, й не так скоро, як цьому везунчику Чіано. Ще б пак! Не тільки стати зятем самого дуче, але й у 33 роки посісти пост міністра закордонних справ,— таке випадає ще рідше, ніж найбільший виграш у лотерею. Цей красень усіх відтер від Муссоліні. Навіть міністр поліції Боккіні їздить раз на тиждень доповідати не до самого дуче, як раніше, а до його молодого зятя. Головне, вчасно зробити необхідний висновок. Політика — не рулетка, і одна вдала ставка не забезпечить тебе на все життя, отже, ставити треба відразу і на чорне, і на червоне.
Природжена кмітливість підказувала Джеллі, що ставка на чорні сорочки ось-ось буде бита. Хоча він патологічно ненавидів червоний колір, але інтуїцією загнаного звіра відчував, що фашизм приречений. Сам же він не збирався разом з ним канути в небуття! І поки Лічо обмірковує чергові ходи, події розвиваються досить стрімко. Американці, що висадилися на Сіцілії, поспішають на континент. Джеллі тоді ще не знав, що їм допомагає сіцілійська мафія, чудово обізнана з місцевими умовами. Деяких американських мафіозі італійського походження випустили з в’язниць і, проінструктувавши, переправили на Сіцілію на підводних човнах ВМС як агентів розвідки. Розрахунок полягав не лише в тому, що за подаровану свободу гангстери ладні були служити й богові, й дияволу. Як не дивно, до цього долучався чисто особистий імпульс, мафія з диктатором не вжилася, як не можуть зжитися в одній банці два павуки. Муссоліні вважав, що така велика злочинна організація підриває і зменшує престиж його диктатури. Внаслідок переслідувань декому з впливових мафіозі довелось перебратися за океан, де «працювати» було спокійніше.
Тепер випадала можливість «віддячити» дуче. Що ж стосується політичних симпатій та антипатій, то мафії було на них наплювати. Звісно, таємницю співробітництва з мафією тримали за сімома замками. Проте в складі «п’ятої колони» американців була не лише мафія, а й масонство. Таємницю цю пильно оберігали, бо зв’язок з масонством бачився американцям особливо багатообіцяючим. Йшлося про підготовку системи прихованої влади в Італії на перспективу. Адже, якщо під канонаду гармат ще можна було якось вдатися до послуг професійних злочинців, то по війні такий альянс завдав би американському престижу непоправної шкоди. Поки що посилалися на «стратегічну необхідність». По війні такий аргумент уже не годився б, та й контроль над країною краще могли б здійснювати люди, що розуміються на політиці. Масони для цього були ідеальним варіантом. До того ж і вони рядилися в тогу жертв Муссоліні, який заборонив їхній орден, прагнучи, з одного боку, догодити Ватіканові, а з другого — «очистити закутки від решток антифашизму, єврейства та масонів», хоча, як стало відомо останнім часом, Муссоліні сам був масоном високого ступеня.
І Ліно, зрозумівши, що фашистський корабель неминуче потоне, гарячково почав шукати виходу. Перш за все слід було забезпечити собі алібі на майбутнє. Джеллі вирішує імітувати допомогу партизанам і учасникам Опору, сподіваючись дістати після війни «відпущення гріхів»,— адже за плечима були знущання й катування арештованих. Одного разу він повідомив партизанів про намічену страту чотирьох юнаків, що ухилилися від фашистської мобілізації. Партизани сподівалися врятувати їх, напавши на тюрму, але… Послухаємо, що каже командир партизанського загону Джузеппе Корсіні про «інформатора»: «Це нацист, мерзотник і зрадник. На жаль, мені не випало зустрітися з ним лице в лице — я б його, безперечно, пристрелив… Джеллі нас обдурив, і ці чотири молодих життя цілком на його совісті».
* * *
Думка забезпечити собі надійне пристановище виникла в заправил фашистського рейху тоді, коли вони зрозуміли, що їм не уникнути розгрому в другій світовій війні. Найбільше підходила для цього Південна Америка. Бригаденфюрер СС Вальтер Шелленберг, який очолював відділ закордонної розвідки Головного управління імперської безпеки, так пояснив цей вибір: «У Південній Америці ми маємо чимало співробітників. Виконанню наших завдань допомагало й те, що тут німецькі промисловці створили зону свого впливу, звідки ми діставали персональну та матеріальну допомогу». У 1944 році керівництво СС розробило таємну операцію під кодовою назвою «Вогненна земля». Вона передбачала переведення за океан величезних валютних коштів та цінностей, награбованих під час війни. Після розгрому фашистської Німеччини до Латинської Америки потяглися й фашистські недобитки. Один із головних маршрутів пролягав через Італію. За свідченням Юргена Поморіна, Рейнхардта Юнге, Георга Біманна — авторів книги «Таємні канали», — існував навіть термін «вісь Б-Б», що означало Бремен (початок маршруту в Німеччині) — Барі (порт на півдні Італії). Існували й інші шляхи втечі фашистів: Бремен—Рим, Бремен—Генуя. Через кожні 40 кілометрів були явки, де втікачі могли змінити авто, одяг і, при необхідності, навіть документи. Цікава деталь: одразу після висадки американців в Італії, /175/ в Барі розташувався 2677-й спеціальний полк Управління стратегічних служб США (УСС).
Джеллі курсує між двома півкулями. Його бачать в Аргентіні, Уругваї, Парагваї, Чілі та Венесуелі. Найімовірніше він займається переправлянням до латиноамериканських країн цінностей, награбованих фашистськими втікачами, звісно, за добрячі комісії. Під час однієї з таких поїздок Джеллі зав’язав стосунки з президентом Аргентіни Хуаном Пероном. Той саме перебував у скруті. Його політика втрачає популярність, і він, не чекаючи, коли вибухне державний переворот, утікає до Іспанії. Незадовго перед тим умирає дружина Перона — Ева. Джеллі робить Перону послугу в дусі своїх авантурницьких уподобань, яку екс-президент пам’ятатиме завжди: викрадає труну з тілом Еви і таємно переправляє її до Європи.
Зміцнюючи зв’язки по обидва боки Атлантики, Джеллі не лише набиває кишені грошима. Він міркує й над тим, як усе-таки добутися влади. Повернувшись до Італії, Джеллі спочатку виступає як дрібний бізнесмен. Не виключено, що вже в перші повоєнні роки на Джеллі виходять люди з американських спецслужб. 1963 року він вступає до провінційної масонської ложі «Романьозі». Його рекомендують полковник фінансової гвардії, цивільний службовець фінансової гвардії, керівний діяч скарбниці. Титули цих людей дають уявлення про ті кола, на які спирався Джеллі і, які зрештою привели його до влади в «П-2». Незабаром керівники італійської ложі «Великий Схід» просять надіслати його справу і спочатку в званні «підмайстра» включають до закритої ложі «П-2». Таких лож в Італії нараховується чимало, часом вони дублюють відкриті, зареєстровані. У відповідності до конституції, масонство в Італії може діяти легально лише як «добровільна приватна асоціація». Установчий акт «Великого Сходу» — головного масонського центру Італії — у відповідності з правилами, зберігається в суді, а з списками його членів державні органи можуть ознайомитися в будь-який момент. Що ж до «П-2», то вона була таємною ложею. Пізніше «гросмейстер» Лічо Джеллі пояснював це так: «Ложа «П-2» відрізняється від інших масонських об’єднань. Вона таємна тому, що до неї входять люди, які посідають відповідальні державні пости. З цієї причини вони не можуть розкрити своєї належності до масонства. Я вважаю, що присутність у наших лавах вищих армійських чинів, великих промисловців і високопоставлених державних діячів звичайне явище».
Джеллі полюбляє при нагоді похвалитися, що той чи той міністр перебуває у його розпорядженні. На його віллу в Ареццо, яка швидше нагадує музей, навідуються сенатори й депутати. В його угіддях полює президент Сарагат, щоправда, колишній. Але кому не відомо, що відставні політики ще довго зберігають свої зв’язки і вплив? Ложа «П-2» починає відігравати настільки відверто злочинну роль, а «магістр» Джеллі тримається так зухвало, що «брати» з інших лож вирішили покінчити і з вискочкою, і з самою «П-2». Наприкінці 1974 року «Великий Схід» Італії виносить рішення про розпуск «П-2». Але Джеллі знімає телефонну трубку і запитує тодішнього главу італійського масонства Ліно Сальвіні, як він дивиться на те, що його через півгодини арештують відправлять до в’язниці. На жаль, інші «подробиці» тієї бесіди не стали надбанням громадськості, але наслідки її були для масонів приголомшливими. Ложа «П-2» залишилася недоторканою, а секретар-організатор Джеллі перетворився на офіційного главу ложі.
Про те, що ложа «П-2» була потрібна американським спецслужбам, писала газета «Паезе сера», зазначаючи, що ще 1969 року керівники відомства національної безпеки США і представники реакційних сил Італії прийняли рішення прикрити ширмою масонства підривну організацію, яка мала сприяти радикальному повороту країни вправо. Мимохіть пригадується, що в той самий період національною безпекою керував Генрі Кіссінджер, а трохи згодом — Александр Хейг. Спочатку один, а тоді другий очолюватимуть держдепартамент США, а Хейг встигне ще й побути в ролі верховного головнокомандуючого об’єднаними збройними силами НАТО в Європі. Саме Хейгу належать слова: «Джеллі може стати постаттю, яка обмежить комуністичний вплив в Італії».
Принагідно відзначимо цікаву деталь. Ще за кілька місяців до призначення Хейга на посаду держсекретаря, серед італійського генералітету в зв’язку з цим панував великий ентузіазм. Навряд чи то була чудодійна здатність до провидіння. Скоріше всього йшлося про добру поінформованість. Надзвичайно важко прийняти за простий збіг і візит генерала Сантовіто — начальника військової таємної служби Італії до Вашінгтона буквально через кілька днів після призначення Хейга держсекретарем.
Ложа «П-2» була потрібна правим силам Італії та їхнім заокеанським патронам для здійснення так званої «стратегії напруженості», яка мала на меті підірвати республіканські інститути, викликавши на Апеннінах політичну нестабільність. Треба визнати, що вони свого домоглися, причому немала роль у цьому і «П-2». Для нагнітання напруженості годилися всякі засоби, починаючи від втручання у внутрішні справи країни по дипломатичних каналах, до створення підривних терористичних організацій. Ложа «П-2» стала свого роду координаційним центром. Щоправда, довідалися про це значно пізніше, як і про її розгалуженість. Налічувалося аж 17 філій «П-2», вони охоплювали практично всю країну.
4 серпня 1974 року неофашисти влаштували вибух у міжнародному експресі «Італікус». Наслідки — 12 загиблих, 48 поранених. Досить швидко пощастило напасти на слід винуватців. Це були Маріо Туті, який ще збільшив число жертв, застреливши двох поліцейських, які прийшли /176/ його арештувати, і неофашисти з Ареццо — Лучано Френчі та П’єтро Малентаккі. Слідство тривало понад сім років і на ньому спливло ім’я Лічо Джеллі, щоправда, лише в ролі свідка. Шеф «П-2» взагалі не охочий до контактів з правосуддям, ухилився він і цього разу, не з’явившись на судове засідання. В зв’язку з цим адвокат Джузеппе Сампаоло зауважив: «Глава «П-2» — це більше, ніж свідок. Якби слідство проводилося належним чином, роль Джеллі та його ложі виглядала б на процесі зовсім інакше».
Відбулося 200 судових засідань, але деякі документально підтверджені факти так і не дістали належного висвітлення та пояснення. Наприклад, менше ніж за місяць до вибуху начальник поліції Занда Лой надіслав усім квесторам та комісаріатам залізничної поліції телеграму про те, що с дані про підготовку терористичних акцій на залізниці, і пропонуєте посилити контроль за багажем пасажирів і тими закутками у вагонах, де можна сховати вибухівку. Потім відбувається щось незрозуміле. 1 серпня, тобто за три дні до вибуху на «Італікусі», з міністерства внутрішніх справ надходить наказ… про скасування стану бойової готовності залізничної поліції!
Другий факт. За два тижні до вибуху, 14 липня 1974 року, відбулася велика нарада за участю вищого командування збройних сил і начальника таємної служби СІД Віто Мічелі. Йшлося про можливі підривні дії проти республіки. Серед інших на ній наводилося повідомлення з Туріна про те, що якийсь Едгардо Соньо, член «П-2», готує план державного перевороту. Та це нікого не насторожило.
Згодом стало відомо, що не лише високопоставлені державні особи знали про заплановані терористичні акції. Так, перекладачка з таємної служби СІД Клаудіа Айєлло в присутності двох свідків сказала по телефону своїй матері: «Не сідай у цей поїзд. Є небезпека катастрофи». Цю інформацію мали також масони. Тодішні” глава італійського масонства Ліно Сальві-ні говорив одному з «братів»: «Наприкінці липня і на початку серпня я не зроблю з Флоренції жодного кроку, бо в цей час мають відбутися гучні події».
Через два роки після вибуху СІД заявить, що слідство велося некваліфіковано, оскільки «начальник відділу внутрішньої безпеки генерал Джанаделіо Малетті був некомпетентний». До речі, він теж входив до «П-2».
Трохи згодом Массімо Батані, ватажок неофашистської організації «ордіне неро» («чорний порядок») у місті Ареццо, зізнався слідчому: «Ми підтримуємо з масонами зв’язки». Це підтверджує й інший неофашист — Лучано Франчу: «В Ареццо ми зв’язані з масонами, точніше, з «П-2», і таємними службами». До речі, саме в Ареццо розташована вілла «Ванда», що й була по суті штаб-квартирою «П-2». Слідству, однак, не до таких «дрібниць». Не звернули уваги й на записку, що потрапила до рук властей: «Слідство і допит Маріо Туті хоче взяти на себе Маріо Марсілі (заступник прокурора Ареццо і зять Джеллі. — Г.3.), щоб поховати цю справу». Другий заступник прокурора Ареццо, Джакомо Рандон, також був членом «П-2». Отже, чи варто дивуватися, що Джеллі знову вийшов сухим з води?
Процес про вибух в експресі «Італікус» практично закінчився “нічим, як і багато інших подібних справ. На ньому фігурували другорядні особи, що дістали сміховинне покарання. Організатори й натхненники злочину залишились осторонь. У зв’язку з цим газета «Уніта» писала: «На процесі робилося чимало спроб повести судове слідство по хибному шляху, було зроблено багато заяв з єдиною метою — відвернути увагу від головних винуватців злочину, одночасно «перелицювавши» його з політичної акції на банальну кримінальну історію».
Треба визнати, що серед судово-прокурорських працівників Італії були й люди високого громадянського та професійного обов’язку. Таким виявився заступник прокурора Рима Вітторіо Оккорсіо, що багато займався розслідуванням злочинів неофашистів. Вони ж його і вбили, прикріпивши на тіло листівку, підписану організацією «новий порядок». Під час розслідування Оккорсіо виявив зв’язки між неофашистами й масонами з «П-2». Буквально за день до загибелі Оккорсіо говорив про це журналісту з «Уніти» Франко Скоттоні. Оккорсіо характеризував ложу «П-2» як «могутній центр таємної влади» і показував журналісту документ, що, на його думку, міг сказати слідству багато нового. Чи не прискорив цей документ розправу над Оккорсіо?
Існують й інші свідчення. Розмовляючи з журналістом з «Еспрессо» П’єром Буффа, Оккорсіо сказав: «Я працюю над справою, яка стане сенсаційною», і пояснив, що йдеться про «П-2» і Джеллі. Ніби відчуваючи свою загибель, Оккорсіо просив колегу /177/ Луїджі Вінью не випускати з поля зору Джеллі. Вінья вів справу про вбивство Оккорсіо і в зв’язку з цим допитував Джеллі. Той, звичайно, заперечував свою причетність до вбивства і до неофашистів. Але це була безсоромна брехня, що підтвердили дальші події. Незабаром Вінью застрелив неофашист Конкутеллі, який під час арешту заявив про свою належність до масонства. Які таємниці забрали з собою до могили Оккорсіо і Вінья? Якби Оккорсіо лишився живий, то, можливо, вдалось би на кілька років раніше викрити злочинну діяльність «П-2».
Послужний список Джеллі і його ложі — суцільна низка правопорушень і злочинів — включає і таку варварську акцію, як вибух 2 серпня 1980 року на вокзалі в Болоньї, який забрав 85 життів і покалічив дві сотні людей. Автору цих рядків довелося бачити руїни вокзалу незабаром після вибуху. Вони викликали в пам’яті картини часі фашистських бомбардувань наших міст і гірку думку, що через стільки років по війні фашизм лишається невикоріненим, а фашисти скрізь і завжди лишаються вбивцями, сіючи страждання і смерть.
ПАДІННЯ КАБІНЕТУ
Важко сказати, скільки б ще процвітав Лічо Джеллі, накопичуючи мільйони, скуповуючи в різних країнах світу будинки, вілли, угіддя тощо, а, головне, продовжуючи свої чорні справи, спрямовані на підрив республіканського ладу в Італії. Маючи могутнє заступництво і розбещений безкарністю, він, мабуть, десь не підстрахувався, і міланські судді Гуїдо Віола і Джуліано Туроне в пошуках банкіра-афериста й масона М. Сіндони дали санкції на обшук його вілли «Ванда». Масонська кругова порука все-таки спрацювала, і Джеллі в останній момент хтось попередив. Коли представники фінансової гвардії (митна поліція.— Г.3.) прибули на віллу, там вони застали тільки його дружину.
Під час обшуку поліція виявила чимало цікавих документів, а надто записники-досьє, що містили майже тисячу прізвищ. Серед них були прізвища відомих політиків, генералів, вищих чиновників таємних служб, банкірів й видавців, депутатів і мафіозі, лікарів і звичайних пройдисвітів. Вибуховість цих матеріалів полягала, по-перше, в тому, що вони, безперечно, свідчили про існування таємної організації, яка загрожувала державним інститутам, а по-друге, могла покласти край кар’єрі багатьох політичних, військових і громадських діячів. Коротше, коли список членів ложі «П-2» потрапив до рук прем’єр-міністра А. Форлані, цей досвідчений політик, керівний діяч християнсько-демократичної партії не зміг вигадати нічого кращого, як замкнути його на два місяці у своєму особистому сейфі. Кінці у воду, однак, сховати не пощастило. Преса все частіше писала про документи, вилучені на віллі в Ареццо. Висловлювалися численні здогадки й припущення, куди і чому зник Джеллі, який до цього бував на урядових прийомах, обідав з міністрами й сам приймав можновладців у розкішних апартаментах римського отелю «Ексельсіор», буквально за кілька кроків від резиденції американського посольства. Депутати-комуністи звернулися до парламенту із запитом.
Замовчувати факти ставало неможливо. Увечері 20 травня 1981 року список членів «П-2» стає надбанням преси і наступного дня вся Італія тільки про це й говорить.
Скандал, спричинений викриттям ложі «П-2», нагадував землетрус з кількома епіцентрами й торкнувся майже всіх галузей громадсько-політичного і державного життя Італії. Можна без перебільшення сказати, що й тепер, через три роки, ще відчуваються його поштовхи. Тоді ж, особливо у вищому ешелоні влади, панувала справжня паніка. До газет суцільною зливою надходили спростування. Чимало з тих, хто ще вчора прогулювався з Джеллі, зреклися його і навіть робили вигляд, що не можуть пригадати, про кого йдеться. Тобто рятувалися, хто як міг. Дехто усе ж поплатився: змушений був піти на пенсію або не дістав сподіваної посади, але таких виявилося мало. Власті просто боялися дати справі належний хід, бо йшлося не про звичайний пухир, а про ракову пухлину, що пустила злоякісне коріння в усі пори італійського суспільства.
Відбулася серія загадкових убивств і несподіваних, невмотивованих самовбивств. Незабаром після скандалу застрелився підполковник фінансової гвардії Лучано Россі. Його знайшли мертвим саме після допиту з приводу втечі Джеллі. Чимало італійських газет висловили сумнів відносно версії про самогубство, надто вже багато дивних обставин супроводжувало його. Безперечно лише одне — Россі міг бути цінним джерелом інформації про Джеллі, оскільки відділ, де він працював, мав у своєму розпорядженні десятки центрів для підслуховування телефонних розмов.
Комісія у складі трьох відомих юристів, або, як їх називали в пресі, «трьох мудреців», вивчивши документи ложі «П-2», кваліфікувала її як «організацію, що суперечить конституції». Було створено також спеціальну парламентську комісію по розслідуванню діяльності «П-2», але вона відразу наштовхнулася на прихований і відкритий опір. Про це не раз заявляла в інтерв’ю голова комісії Тіна Ансельмі. Одразу ж знайшлися дуже впливові сили, які спробували спустити на гальмах скандал з «П-2», як це вже не раз траплялося в подібних випадках. Тижневик Італійської компартії «Рінашіта» писав: «Питання про ложу «П-2» має не юридичний, а політичний характер. Він зачіпає всю систему влади ХДП і лівого центру. Чи може прем’єр-міністр видалити цю виразку? Ми сумніваємося щодо цього. Більше того — побоюємося, що буде зроблено все можливе для прикриття цієї справи димовою завісою… Протягом багатьох років більшу частину нашого політичного і адміністративного життя регулюють таємні організації: мафія, масонство, спецслужби Італії та інших країн». Газета «Паезе сера», посилаючись на заяву одного з керівних французьких масонів Роже Лероя, писала, що «П-2» служила інтересам ЦРУ та великих транснаціональних корпорацій.
Здавалося, з розпуском ложі зло буде покарано /178/ і все потроху стане на свої місця. Однак події останніх двох років свідчать, що такі сподівання були нереальними. З кожним днем низка злочинів, до яких причетна «П-2», все збільшується, і ніхто не знає, коли це скінчиться.
СМЕРТЬ ПІД ЛОНДОНСЬКИМ МОСТОМ
Приблизно в ті самі дні, коли вибухнув скандал з «П-2», за тюремними ґратами опинився президент приватного банку Італії «Амброзіано» — Роберто Кальві. Його звинувачували в незаконному переправленні за кордон значних фінансових коштів. Злочин досить серйозний, але не такий сенсаційний, як з «П-2». На перший погляд, між ними нібито взагалі нема зв’язку. Але 2 липня 1981 року Кальві серед ночі терміново викликає слідчого і зізнається, що переправив на рахунок однієї з політичних партій 21 мільйон доларів і зробив це за порадою Лічо Джеллі та Умберто Ортолані. Банкір Ортолані — давній напарник Джеллі по фінансових махінаціях ще з часів «освоєння» Латинської Америки. Придбавши графський титул і змінивши ім’я на Діно Малатеста, Ортогіані вже не один рік жив у сусідній Швейцарії, займаючись фінансовими операціями. Свідчення сенсаційне, але воно мало чим могло реально допомогти слідству. Ортолані надійно захищений швейцарським паспортом і громадянством (згодом з’ясується, що в запасі в нього було ще й громадянство Бразілії), а Джеллі перебуває в постійних бігах, періодично надзвонюючи по телефону своїм «братам» з усіх кінців світу, вмовляючи одних і шантажуючи інших.
Те, що для когось могло б бути катастрофою, для Кальві обертається великою неприємністю, з якої він виходить загалом цілим, хоча не без втрат. Через три тижні його засуджують до чотирьох років ув’язнення та 16,6 мільярда лір [≈ 13,8 млн. дол. США. — «Вперед»] штрафу. Проте Кальві не лише виходить на волю, очікуючи апеляційного процесу, але знову посідає президентське крісло банку «Амброзіано». Наведемо лаконічний, але виразний коментар Е. Скальфарі з книги «Італія ложі «П-2»: «Відомий банкір спізнав суворість закону, але влада його не зменшилася».
Кальві вступив до «П-2» 1977 року, розраховуючи, що впливові люди, «братом» яких він ставав, не залишать його в скрутну хвилину. І банкір не помилився, підтвердження цьому — швидке звільнення з в’язниці та повернення до керма «Банко Амброзіано». Через кілька днів газета «Аванті!», орган ІСП, висловила на своїх сторінках жаль з приводу арешту Кзльві й приписала його «змові по-комуністичному настроєних чиновників». Тодішній політичний секретар християнсько-демократичної партії Фламініо Пікколі виступив у парламенті на захист Кальві: «Це полювання на банкіра на користь інших банкірів».
Сам того не сподіваючись, секретар ХДП вживши слово «полювання», виявився провидцем. На Кальві дійсно почалося полювання, але іншого характеру, і це він швидко відчув. Він уже не вимовляв улюбленого речення: «Якщо я впаду, разом зі мною полетять усі святі з раю». Річ у тім, що тривалий час Кальві вів справи з Інститутом релігійних справ — головною кредитною установою Ватікану. ІРС тримав 16 відсотків акцій «Банко Амброзіано», тобто був одним з його основних власників. Для успішнішого проведення свого захисту на майбутньому апеляційному суді Кальві збирався підняти завісу над фінансовими стосунками з Ватіканом, але ІРС не погоджувався на це. Стосунки з Ватіканом зіпсувалися і це було відчутним ударом по репутації банкіра Кальві. З другого боку, політики теж не подарували Кальві його панічного зізнання слідчому про фінансування політичних партій, хоча в березні 1982 року на повторному допиті він відмовився від попередніх свідчень, заявивши, що гроші привласнили Джеллі та Ортолані. Отже, вихід з в’язниці був останньою удачею Кальві. Відтак він потрапляє в смугу суцільних неприємностей. Дошкуляють газетярі, тисне державний «Банка д’Італія», чиї контролери намагаються проникнути до таємниць «Банка Амброзіано». Ватіканський архієпископ Поль Марцінкус, голова ІРС, не бажає навіть бачити свого світського колегу. Починається бунт і на власному кораблі: адміністративна рада «Банко Амброзіано» вимагає від Кальві детальних звітів про низку закордонних операцій та стан справ у зарубіжних філіях. Дехто з його колишніх політичних патронів розмовляє з ним так, що він не добере про що йдеться. І Кальві вирішує тікати, скориставшись послугами якогось Карбоні, сардінського ділка із сумнівною репутацією.
У ніч з 10 на 11 червня 1982 року Кальві зникає з Італії. Із прикордонного Трієста контрабандист Сільвано Віктор переправляє його до маленького австрійського містечка Клягенфурт. Наступного дня туди з’являється Карбоні. А ще через кілька днів Кальві перебирається до Інсбрука, а звідти на приватному літаку в супроводі Сільвано Віктора — до Лондона. При собі Кальві має лише портфель, з яким ніколи не розлучається. Це своєрідне сховище таємниць, які Кальві не довіряє навіть сейфам. Слідом за ним до Лондона прибуває Карбоні. Починається метушливе перекидання гігантських сум з однієї частини світу до іншої. Тривають безперервні розмови між Лондоном, Італією, Швейцарією та Південною Америкою. Лише два телекси до закордонних філій «Банко Амброзіано» містили вказівки перерахувати до Швейцарії кілька десятків мільйонів доларів на рахунки, де замість імен і прізвищ стояв шифр. Що спонукало Кальві акумулювати такі суми в Швейцарії, досі невідомо, а сам Кальві вже ніколи про це не розповість.
18 червня, через тиждень після його втечі, під лондонським мостом знайшли тіло Кальві, підвішене на мотузку, перекинутому через залізну балку. Версія англійської поліції — самогубство — викликала великий сумнів. До того ж за ременем штанів та в кишенях піджака знайшли кілька цеглин вагою в сім кілограмів. Поліція навіть не сфотографувала труп у первісному положенні. Не були ретельно обстежені й мотузок та вузол.
«Я переконаний, що мого батька вбили», — заявив син Кальві. «Мій чоловік, — додає його вдова, — за місяць до смерті побоювався, /179/ що його вб’ють, і натякав про це відверто й недвозначно… Так, його вбили, і це добре знає пройдисвіт Карбоні». Цілком можливо, що вдова мала рацію. В усякому разі, з’ясувалося, що за день до смерті Кальві в Женеву прилітав брат Карбоні, Андреа. Він зняв номер у готелі «Сенчюрі» вартістю 150 доларів на добу. Звідси Андреа дзвонив брату в Лондон. Зміст розмов невідомий, але наступного дня, приблизно в той самий час, коли труп Кальві виявили під лондонським мостом, у Женеву приїхав також друг Карбоні, Уго Флавоні в супроводі трьох невідомих. З Женеви Флавоні вирушив зі своїми супутниками до Лондона на приватному літаку, зафрахтованому через того самого посередника, що й літак, на якому кілька днів перед тим відлетів до Лондона банкір Кальві. Літак чекає Флавоні півтори години, а тоді вся компанія повертається до Женеви. Заночувавши в мотелі неподалік аеропорту, Флавоні вранці наступного дня повертається до Італії. Версія, висунута Флавоні слідчим органам, просто сміховинна. За його твердженням, він вирушив до Женеви, щоб отримати від Карбоні старий борг у 30 мільйонів лір [≈ 25 тис. дол. США. — «Вперед»]. І це тоді, коли сама оренда літака коштує 10 мільйонів? Найімовірніше за все, Флавоні літав по портфель Кальві, з яким той ніколи не розлучався…
Портфеля не знайшли ані поблизу трупа, ані в готелі, де жив Кальві перед смертю. Портфель цікавив убивць Кальві (автор дотримується версії вбивства), набагато більше, ніж гроші. Адже поліцейські виявили при ньому 10 700 американських доларів, 10 тисяч швейцарських франків [≈ 5 тис. дол. США. — «Вперед»], 20 тисяч австрійських шилінгів [≈ 1,2 тис. дол. США. — «Вперед»] і 54 900 італійських лір. Гроші не дуже великі як на банкіра Кальві, але цілком достатні, щоб зацікавити грабіжника, який ними чомусь погребував. До речі, за даними швейцарської поліції, Флавоні піднімався на борт літака, що вирушав до Лондона, без багажу. Повернувся ж він до Женеви з невеличким портфелем.
Досить приблизне, але показове уявлення про вміст портфеля дає сторінка із записника Кальві, випадково знайдена при огляді його тіла. її порядковий номер «47», але на ній лише прізвища на літеру «Р», шостої в італійському алфавіті. За номером сторінки можна легко уявити не тільки обсяг записників банкіра, але й коло його знайомств: Маріо Феррарі Аггарді, приятель Кальві й завідуючий економічно-фінансовим відділом демохристиянської партії. Альберто Феррарі, директор «Банка націонале дель лаворо», член ложі «П-2», квиток № 1625, теж близький знайомий Кальві. Ще один масон тієї самої ложі, членський квиток № 1609 — Руджеро Фуррао, директор страхової компанії, що спеціалізується на страхуванні кредитів, призначених на експорт. Соціаліст Ріно Форміка, під час скандалу з «Банка Амброзіано» — міністр фінансів. Можна лише здогадуватися, скільки ще імен і прізвищ містили досьє Кальві і які таємниці зберігав банкір у скромному портфелі. Цілком імовірно, що там у нього були номери і коди таємних банківських рахунків. На цю думку наштовхує і новий поворот у подіях, пов’язаних з ложею «П-2».
НЕЗАКІНЧЕНИЙ ЕПІЛОГ
Вже після краху «Банко Амброзіано» А смерті Кальві з’ясувалося, що італійські політичні партії заборгували банку 88 мільярдів лір, з яких понад 40 мільярдів припадало на ХДП і близько 15 — на соціалістів. У зв’язку з цим тижневик «Еуропео» опублікував статтю із саркастичним заголовком: «Чи вціліє демократія без Кальві?». В ній ішлося і про те, що в серпні 1982 року «було прийнято маленький закон, щоб зберегти величезний секрет». Проект цього закону передбачав, що відповідні відділи партій звітуватимуть аж до останнього чентезимо, тобто повідомлятимуть джерела фінансування, бюджет та борги політичних партій. Грім, проте, не вдарив. Серпневий закон дозволив робити це «факультативно». «Бухгалтери політичних партій з полегкістю зітхнули й вирушили на пляжі. Тепер усе було гаразд», — констатував «Еуропео». Відомий італійський журналіст Стефано Родота писав у журналі «Панорама»: «Прихована влада ще раз перемогла, незалежно від того, вбили Кальві чи він учинив самогубство…»
Отже, Кальві усунули, але перед смертю йому пощастило переправити чималу суму грошей до швейцарських банків. Зрозуміло, що рано чи пізно хтось спробує добутися до них. Швейцарська поліція, слушно гадаючи, що Карбоні, який не розлучався з Кальві в останні перед смертю банкіра дні, може дати цінні свідчення, спробувала його затримати. Але через те, що прагнення до такої зустрічі не було взаємним, поліції пощастило арештувати Карбоні лише через півтора місяця. У нього знайшли записки з номерами шифрованих банківських рахунків. У банках Лугано, Цюріха та Женеви Карбоні відкрив рахунки на загальну суму понад 20 мільйонів доларів. Він визнав, що ці гроші одержав від Кальві як комісійні за участь в одній оборудці. Власне, Кальві обібрав зарубіжні відділення «Банко Амброзіано», наказавши їм переправити десятки мільйонів до Швейцарії. На зібрану таким чином суму в 700 мільйонів доларів він розраховував отримати кредити, що перевищували принаймні вдвічі цю цифру, і, можливо, врятувати свій банк від краху. Кальві не стало, але за його капіталом неодмінно мало розпочатися полювання.
Поліція й банки — на сторожі, тому спроба Джеллі переказати по телексу гроші Кальві до іншої країни зазнала невдачі. Хоч як любить Джеллі робити все чужими руками, але цього разу йому треба самому вийти до краю рампи. 13 вересня 1982 року близько третьої години дня до центрального відділення найбільшого швейцарського банку «УБС», «міжнародного кредитного колодязя», увійшло двоє респектабельних панів. Один з них показав аргентінський паспорт на ім’я Бруно Марко Річі, кажучи, що хотів би отримати 180 мільярдів лір у валюті, золотих зливках та цінних паперах. Другий назвався адвокатом, професором Аугусто Сінагра, що добре розуміється на фінансовому законодавстві Швейцарії. Банківський службовець вислухав відвідувачів і запросив обох до кімнати для особливо важливих клієнтів. Аргентінський паспорт /180/ видавався досить підозрілим, і чиновник подзвонив у поліцію. А через кілька хвилин прибулі поліцейські арештовують власника аргентінського паспорта. Після коротенької комедії, чоловік зізнається: «Так, я — Лічо Джеллі».
Джеллі опиняється за ґратами чудово обладнаної камери тюрми «Шан Долон» у передмісті Женеви. Новина про його арешт миттю облетіла редакції газет та журналів і стала надбанням громадськості. З небувалою для італійського судочинства оперативністю з Рима надходить вимога про видачу Джеллі. Здавалося, все ясно, але це тільки здавалося… Джеллі наймає трьох кращих адвокатів, і вони трудяться на совість. Гріх було б цього не робити, отримуючи близько мільйона лір на день. їм вдається довести, що жоден із злочинів Джеллі, перелічених у вимозі Італії про його видачу, не потрапляє Під дію європейської конвенції. В цьому випадку Швейцарія має всі підстави не видавати Джеллі італійському правосуддю. Перебуваючи в тюрмі, він сповнений безтурботності, багато читає, навіть пише вірші. Він не знає, де розміщена в’язнична їдальня, оскільки вишукану їжу йому приносять у камеру. Джеллі постійно навідують дружина і дочка. Раз на тиждень він має телефонний зв’язок із зовнішнім світом.
Громадськість сподівалася, що арештом Джеллі буде поставлено останню крапку в історії нині забороненої ложі «П-2», але дійсність розвіює всі ілюзії. Навпаки, з’ясовується, що масонська ложа була ще небезпечнішою організацією, ніж це уявлялося спочатку. Стало відомо, що наприкінці 1979 і на початку 1980 років Джеллі вирішив утілити в життя план створення свого роду філіалу «П-2» за кордоном. Місцем перебування було обрано Монте-Карло, лежу назвали «Виконавчим масонським комітетом», скорочено «Комітет». Саме в Монте-Карло, в готелі «Де Парі», відбулися надзвичайно важливі зустрічі великих фінансово-промислових тузів і політиків, серед яких було чимало осіб, прізвища яких ніколи не фігурували в списках ложі «П-2». Мимохіть пригадують повідомлення преси про «другі списки» членів ложі, а також про імена, що відомі самому лише Джеллі. В Монте-Карло обговорювалися найважливіші біржові операції, на яких поінформовані люди заробили сотні мільйонів лір. Не раз дискутувався там і план так званого «білого перевороту» в Італії. Однак, хоч би як він називався, путч переслідував одні й ті самі цілі — підрив республіканських інститутів, — а залучалися до нього особи з темним, а то й просто фашистським минулим. До речі, і сама ідея заснування філії виникла в Джеллі в зв’язку з тим, що він почав побоюватися, як би слідчі, що розслідували справу про вибух у експресі «Італікус», не напали на слід людей з «П-2». Доводиться визнати, що «великий магістр» був досить передбачливим.
Приголомшливими для громадськості Італії стали факти про зв’язок Джеллі та «П-2» з особами, що допомагали створювати ложу в Монте-Карло. Серед них — Стефано Делле Кьяйє, близький друг Джеллі останніх двадцяти років» фашист, замішаний майже в усіх терористичних акціях, здійснених чорносорочечниками. Пізніше він працював у Болівії в міністерстві внутрішніх справ разом з відомим своїми звірствами «катом Ліона» гауптштурмфюрером СС Клаусом Барбі. Близькими підручними Делле Кьяйє в Італії були Альфредо Граніті та П’єрлуїджі Пальяї. Сам Делле Кьяйє — давній член фашистської організації «національний авангард», розшукується італійськими властями ще з часів організації вибуху в Міланському сільськогосподарському банку, коли загинуло 17 чоловік і десятки було поранено. Ось коло людей, з якими Джеллі збирався здійснити «білий переворот». Альфредо Граніті та П’єрлуїджі Пальяї були безпосередніми виконавцями вибуху на вокзалі в місті Болонья в серпні 1980 року. Це вони дістали валізу з вибухівкою й залишили її на вокзалі. Відомості ці взято з доповіді заступника начальника військової секретної служби П’єтро Мезумечі. Цій варварській акції передувала зустріч між Джеллі й Делле Кьяйє в Буенос-Айресі, в готелі «Шератон».
Джеллі мав також зв’язки з лівоекстремістськими терористичними організаціями на зразок «червоних бригад». Про це йдеться в заключній доповіді парламентської комісії, яка протягом трьох років розслідувала викрадення та вбивство видатного політичного діяча Італії Альдо Моро. Газета «Корр’єре делла сера», викладаючи документ парламентської комісії, особливо підкреслювала, що в період подій, пов’язаних із справою Моро, практично вся верхівка служб безпеки була в руках ложі «П-2». Свою статтю галета назвала досить красномовно: «Знаходять підтвердження підозри про участь «П-2» в справі Моро». Тут доречно буде нагадати, що, за повідомленнями італійської преси, за спиною «П-2», як і за «червоними бригадами», стояло американське ЦРУ.
Член керівництва Італійської компартії й член парламентської комісії по розслідуванню діяльності «П-2» Акілле Оккетто в одному із своїх виступів особливо підкреслював зв’язки «П-2» з найреакційнішими силами країни: «Ми маємо докази причетності «П-2» до всіх злочинів неофашистського тероризму. Існують докази й зв’язків «П-2» з лівоекстремістами. Очевидні контакти між «П-2» і тими, хто здійснив убивство А. Моро. Об’єктивно цілі тих і других збігалися, оскільки вони були однаковою мірою зацікавлені в підриві республіканських інститутів і національної єдності… Як парламентська комісія по «П-2», так і комісія в справі А. Моро, підтвердили наявність зв’язків між «П-2», Центральним розвідувальним управлінням США і найреакційнішою частиною американського істеблішменту.
Тривожні наслідки дали обшуки, проведені в штаб-квартирах інших масонських лож, де теж були виявлені таємні списки. Голова парламентської комісії Т. Ансельмі заявила: «Ми маємо підстави твердити, що за звичайними вивісками масонських лож ховаються таємні групи, пов’язані з «П-2». Можливе існування цілої мережі подібних лож». В зв’язку з цим заслуговує на увагу свідчення колишнього члена «П-2» журналіста /181/ Франко Саломоне, зроблене парламентській комісії. Він підтверджує, що сам Джеллі казав йому про існування іншої ложі, а також про «синів і пасинків». Журнал «Панорама», зауваживши, що «ряд державних інститутів атакували «П-2» іграшковими бляшаними шаблями», пише: «Арешт Джеллі — це не той удар, який може обезголовити подібну організацію. Цілком можливо, що вже тепер ведеться кампанія по залякуванню того чи іншого діяча». Ця ж думка пронизує згадувану вже книжку «Італія ложі «П-2»: «Прихована влада була і є в нашій країні. Були і є люди, які одночасно представляють офіційні органи влади ‘ владу, приховану від очей».
Це знову і знову підтверджують події останнього часу. Італійській поліції вдалося арештувати Альваро Джарділлі, великого фінансиста і підприємця, одного з найближчих друзів Лічо Джеллі. Його звинувачують у зв’язках з мафією, контрабанді, фінансових махінаціях, викраденні людей з метою викупу тощо. Крім того, слідство встановило, що на більшості підприємств і фірм Джарділлі працювали люди з «П-2». Дехто з функціонерів «П-2», наприклад, Франческо Пацьєнца, обіймав у цих фірмах високі посади. Пацьєнца — одна з найзагадковіших постатей, що входили до «П-2». Ця людина, що тісно пов’язана з промисловими, політичними колами і військовою розвідкою Італії, знає кілька іноземних мов, нині перебуває в США, де він недосяжний для італійського правосуддя. Хоча, правду кажучи, воно і не виявляє до Пацьєнци особливого інтересу, що має свої причини. Річ у тім, що Пацьєнца відігравав помітну роль у великомасштабній операції, спланованій і здійсненій західними спецслужбами, з метою організації замаху на главу римсько-католицької церкви — папу Іоанна Павла II,— щоб потім приписати цей злочин громадянам соціалістичних країн. Як відомо, в зв’язку з цим римська поліція арештувала болгарського громадянина Сергія Антонова. Підставою для арешту послужили свідчення турецького неофашиста Агджі, що стріляв у папу Іоанна Павла II. В італійську пресу потрапили дані про те, що саме Пацьєнца показував Агджі фотографії болгарських громадян, після чого той почав висувати проти них свої брехливі звинувачення.
Настав, мабуть, час сказати і про те, що головний «герой» нашого нарису теж вислизнув з рук правосуддя. Незрима влада зуміла розчинити двері «супернадійної» швейцарської в’язниці «Шан Долом» перед Лічо Джеллі. Сталося це в серпні 1983 року. Як повідомляла газета «Известия», він знайшов притулок в Уругваї, в секті пройдисвіта Муна. Його давній друг, що свого часу завбачливо сховався в Швейцарії, Умберто Ортолані, теж утік до Бразілії. Саме з Ортолані Джеллі здійснив не одну фінансово-політичну оборудку. Їх обох бачили в Женеві незадовго перед тим, як він прийшов одержувати гроші по фальшивому паспорту. Судячи з усього, патрони Джеллі, Ортолані, Пацьєнци вирішили тимчасово відправити їх у резерв, але це зовсім не означає, що заборонена ложа «П-2» перестала діяти.
Голова парламентської комісії по розслідуванню діяльності зловісної ложі Т. Ансельмі вважає, що «мозок масонської, організації, справжні організатори і натхненники її підривних планів, очевидно, перебувають не в Італії». «П-2» — це тисячоголова гідра, яка зараз причаїлася й чекає свого часу, — каже Тіна Ансельмі. — Ми повинні перешкодити спробам членів цієї підривної організації, чимало з яких досі обіймають важливі посади, зірвати розслідування злочинної діяльності масонів». Віддамо належне громадській мужності цієї жінки. Але не можна не відчути гіркоти, бачачи чергову перемогу прихованої влади. Масонської ложі «П-2» формально більше не існує, але залишається реальна і серйозна загроза республіканським інститутам і завоюванням, яких домігся італійський народ внаслідок повалення фашизму.
Рим /182/
Джерело: «Всесвіт». — 1984. — №11. — Стор. 174-182.
Вперед 
0 Відповіді to “Тенета масонської ложі”