Фраґменти про орґанічних інтелєктуалів*

Роман Тиса

Спочатку кілька слів про те, чому Італія й чому Антоніо Ґрамші.

Оскільки Україна перебуває на периферії — як економічній, так і культурній — Европи та «цивілізованого світу», Україна є країною «третього світу», шукаючи відповіді на питання, що стоять сьогодні перед нашим суспільством, доречно звернутися не тільки до історії передових, промислово-розвинених країн Заходу (Західної Европи) й — відповідно — визвольних рухів цих країн, але й до досвіду периферійних країн — країн або зі схожим на наш суспільно-політичним устроєм, або зі схожою соціяльною структурою, або схожою історичною долею. Думаю, що в Европі для розгляду та порівняльної аналізи придаються Ірляндія й Італія.

Що відріжняє Італію — нібито також промислово-розвинуту европейську державу — від инших країні капіталістично-імперіялістичного центру та ріднить з Україною?

1. Відносно пізній — якщо порівнювати з Нідерландами, Великою Британією, Францією — перехід до капіталізму, прихід у світ капіталу тоді, коли «всі добрі місця вже зайняті». Це при тому, що саме міста-держави (комуни), торговельні республіки Північної Італії XIII-XV ст.ст. вважають за колиску капіталістичних відносин. Розвиток цих відносин було перервано своєрідним «другим виданням февдалізму» в XVI ст., і феодальна реакція тривала до кінця XVIII ст. У XIX — на початку XX ст. Україна пережила «перше видання» капіталізму; з початку 1990-х у нас в країні триває — і вже практично завершилося — «друге видання» капіталізму.

2. Відносно пізнє — порівняно з Еспанією, Анґлією, Францією — утворення національної держави. Цей процес розтягнувся в Італії на сімдесят років (якщо відраховувати від створення Цизальпійської республіки 1797 року, що, між иншим, першою затвердила зелено-біло-червоний республіканський прапор (майбутній національний прапор Італії) та запропонувала ідею єдиної — унітарної або конфедеративної — Італії до ліквідації Папської держави і перенесення столиці до Риму 1871 року). Коли порівнювати з Україною, то це 1917–1991 роки нашої історії, період, подібний за триваліістю та процесами. До об’єднання обидві країни були роздробленими протягом багатьох століть.

3. Сильний іноземний вплив на внутрішньополітичне життя до об’єднання (і відносно сильний — по об’єднанню). Втручання іноземних держав (Еспанії, Франції й Австрії) у внутрішньоіталійські справи. Іноземне панування у багатьох реґіонах (австрійське в Ломбардії та Венеції у XIX ст.). Україна була поділена між Росією та Австрією (а відтак Польщею). Цікавий епізод з італійської історії, ілюструє ступінь зовнішнього втручання у внутрішню політику. Прийнявши навесні 1871 року так званий закон про ґарантії, що мав реґулювати стосунки між державою та папським престолом, французьке духівництво спробувало порушити питання про світську владу папи у загальноевропейському контексті. При дворі папи найбільш фанатично налаштовані представники католицької ієрархії числили на пряму військову інтервенцію Франції, котра була б на користь папі (див.: К. Ф. Мизиано (отв. ред.) и др. История Италии. Том 2. — Москва: Наука, 1970. — С. 260).

4. Економічно-культурний поділ країни на дві умовні частини — Північ і Південь. Проявляється це, наприклад, у ріжниці в матеріяльному багатстві. Середньодушовий дохід на Півночі на момент об’єднання Італії (1861 рік) був більшим за дохід на Півдні на 20% (див.: К. Ф. Мизиано (отв. ред.) и др. История Италии. Том 2. — Москва: Наука, 1970. — С. 256). Наприкінці 1970-х середньодушовий дохід на Півночі був більшим за дохід на Півдні майже на 44% (див.: Н. П. Васильков (отв. ред.) и др. Италия (серия «Современный монополистический капитализм»). — Москва: Мысль, 1983. — С. 56). Сьогодні дохід найбагатших районів промислово-розвиненої Півночі на душу вдвічі  більший, ніж у найбідніших реґіонах Півдня, причому слід зазначити, що найбіднішими є не острови Сардинія або Сицилія (як можна було б подумати), а області Кампанія і Калябрія в континентальній Італії (див.: “The gap between many rich and poor regions widened because of the recession” // The Economist (Лондон). — 10 березня 2011). Україна має поділ на Схід і Захід. Щоправда, його не можна назвати повністю еквівалентним італійському поділові, адже частина, що здійснює в Україні культурно-політичну геґемонію та формує націю, себто Захід, є радше аґрарним, а реґіон, що — умовно кажучи — підпорядковується цій геґемонії, Схід, є промисловим. Схід загалом заможніший за Захід.

5. Значна еміґрація. За 1900-1913 рр. Італію назавжди залишили 8 млн. чол. (див.: К. Ф. Мизиано (отв. ред.) и др. История Италии. Том 2. — Москва: Наука, 1970. — С. 321); за 1876-1930 — 17,7 млн. (див.: Н. П. Васильков (отв. ред.) и др. Италия (серия «Современный монополистический капитализм»). — Москва: Мысль, 1983. — С. 19). Наприкінці XIX ст. — початку XX ст. з Західної України до Північної Америки виеміґрували сотні тисяч селянських родин, у протилежному напрямку — на Північний Кавказ і до Сибіру — їхали українці з підросійської України. Наразі українських трудових еміґрантів є до 4 млн., а тому — але не тільки тому — загальна кількість населення зменшилася з 52,2 млн. (1993) до 45,4 млн. (2014), себто на 13%.

6. Хоча наприкінці XIX — початку XX ст.ст., себто через 20-40 років після завоювання незалежности, з економічного огляду Південь поступово ставав для північноіталійської буржуазії своєрідною «внутрішньою колонією», більше 60% всіх італійських чиновників (інтелєктуалів на службі держави) походили з підпорядкованого реґіону — Півдня. Аналоґічним чином у нас, наприклад, майже всі президенти (інтелєктуали з вищого ешелону владу) були з Центру або Сходу, і тільки один (Леонід Кравчук) — з західної України. Найвідоміший діяч націонал-демократичного руху в Украйні — а також єдиний сильний кандидат у президенти з-поза партійно-господарської номенклятури у 1990-ті — В’ячеслав Чорновіл народився на Черкащині.

7. Наприкінці XIX — початку XX ст.ст. упередження, що активно поширювалися буржуазними пропаґандистами серед народних мас Півночі, щодо мешканців Півдня. Мовляв, Південь, «се — важкі окови, що заважають швидкому поступу до громадянського розвитку Італії; південні жителі є біолоґічно неповноцінними істотами — майже варварами або ж просто варварами — через природні причини; якщо Південь відстає у розвитку, то вина за це лежить не на капіталістичній системі чи якійсь иншій причині історичного характеру, але на самій природі, що вона зробила з південців ледацюг, нікчем, злочинців, варварів…» (див.: «Деякі сторони південного питання»). У схожий спосіб сьогодні мешканців Донбасу в буржуазній пресі перетворюють на розумово відсталих «совітських людей», назавжди загрузлих у «радянщині» і неспроможних причаруватися принадами капіталізму. В економіці вони — «кримінальні люмпени», у політиці — вічні жертви маніпуляції з боку «місцевих еліт». Див., напр.: Денис Казанський. Невідворотна санація // «Український тиждень» (Київ). — №35 (355). — 29 серпня — 4 вересня 2014. — Ст. 17-19; Богдан Буткевич. Дикий Захід Східної Європи // «Український тиждень» (Київ). — №35 (355). — 29 серпня — 4 вересня 2014. — Ст. 35.

8. «Аморфність економічних кляс, желеподібна економічна та соціяльна структура держави,..» — якщо говорити словами Ґрамші. — «Відси — брак державників, чиновників, убозтво парляментського життя, легкість, з якою розкладаються партії (підкупом і поглинанням небагатьох незамінних людей). Відси — злиденність культурного життя і жалюгідне становище „високої культури”; замість політичної історії маємо обскубану ерудицію, замість реліґії — забобони, замість книг і пристойних журналів — щоденні ґазети та жалюгідні книжечки. Щоденна сектантська особистісна гризотня замість серйозної політики… відчуження бюрократії від країни, що почерез адміністративні посади перетворилася на справжню політичну партію — найгіршу з усіх, адже чиновницька ієрархія підмінила інтелєктуальну та політичну; власне, бюрократія перетворилася на державно-бонапартистську партію» (див.: Зошит 3, §‹119›. Минуле і теперішнє. Аґітація і пропаґанда). Написано ніби про українське сьогодення. В італійців зміна «диктатур» «лівих» прем’єр-міністерів Аґостіно Депретіса (1813-1887), Франческо Кріспі (1818-1901), Джованні Джолітті (1842-1926) та феномен «трансформізму» — у нас один за одним йдуть «ліберально-патерналістські» уряди.

* * *

Специфіка «італійського шляху до капіталізму» та певні риси, що їх можна бачити в історії двох країн, спонукає нас ретельніше придивитися до постаті Антоніо Ґрамші, який у своїх нотатках (див. нижче) є також істориком Рісорджименто (процесу визволення Італії з-під іноземного панування й об’єднання в одну країну) та перших десятиліть того буржуазно-монархічного режиму, що склався наприкінці XIX ст.

Ґрамші, один із засновників і перший секретар (1924-1926) Італійської Комуністичної Партії (1921-1991), народився на острові Сардинія в родині дрібного службовця (албанця з походження) і був четвертим з сімох дітей. Сім’я жила бідно. Вигравши державну стипендію, вчився у Туринському університеті, але університету не кінчив через проблєми зі здоров’ям. 1913 року вступив до Італійської Соціялістичної Партії (1892-1994). Дописував до соціялістичних ґазет «Ґрідо дель пополо» і «Аванті!», займався просвітницькою діяльністю серед робітників Турина. У 1919-1922 видавав і редагував ґазету «Ордіне нуово», а в 1919-1920 взяв активну участь в роботі туринських робітничих рад. На XVII з’їзді соцпартії у Ліворно (січень 1921) стався розлам, і ліве крило партії (числом від третини до чверти делєґатів) сформувало самостійну комуністичну партію. Одним із лідерів молодої партії став Ґрамші. У 1921-1922 жив у Москві — працював у Комінтерні. 1924 року був обраний депутатом італійського парляменту. В парляменті виголосив лишень одну промову (16 травня 1925).

Тим часом на початку 1920-х в Італії поступово установлювалася фашистська влада. 27-30 жовтня 1922 Національна Фашистська Партія орґанізувала «похід на Рим», що після нього король Віктор Еммануїл III доручив лідеру партії Беніто Муссоліні (до речі, колишньому соціялісту) сформувати уряд. Уже до того фашисти мали 36 місць у парляменті з 535 (для порівняння: комуністи мали 15), їх підтримувала Народна партія, що того ж 1922 року взяла участь у формуванні уряду разом з фашистами. Проте влітку наступного 1923 року вона поділилася думками з фашистами і на виборах 1924 року пішла з власним списком. 18 листопада 1923 був прийнятий «закон Ачербе», що давав преференції у формуванні складу парляменту партії-переможниці на виборах: так у квітні наступного року фашисти отримали ⅔ депутатських місць. 2 жовтня 1925 було створено фашистські «корпорації», що об’єднали найманих працівників і роботодавців, поклавши таким чином край профспілковому руху. Після 9 листопада 1926, згідно із «Законом про захист держави», були розпущені опозиційні партії, закриті опозиційні ґазети та позбавлені мандатів депутати з нефашистських партій. Депутати-комуністи були заарештовані. Серед них був і Ґрамші. Першого секретаря ІКП відправили спочатку до однієї в’язниці, потім до иншої. На свободу він вийшов тільки через одинадцять років — смертельно хворий. Помер у лікарні, в Римі.

Через інтенсивну партійну роботу та брак часу, а відтак через ув’язнення і погіршення у в’язниці здоров’я Ґрамші не залишив цілісної, ретельно розробленої теорії, не написав жадної книги, жадного памфлєту або нарису обсягом понад десяток сторінок. Його теоретичні знахідки і відкриття розкидані по сторінках 29 зошитів, які він вів у фашистській тюрмі між 1929 і 1935. У цих зошитах він спробував вивчити кілька важливих питань, котрі хотів дослідити в низці книг. Цими питаннями стали вивчення і викладання філософії, народна освіта, боротьба за політичну владу, захоплення й утримання влади, роля політичних партій і партійне будівництво, роля інтелєктуалів ув історії та її місце в суспільстві, економіка й економічний детермінізм, ідеолоґія, журналістика тощо.

Далі викладено причинки до питання про інтелєктуалів і орґанічних інтелєктуалів.

* * *

Цікаво, що засновники історичного матеріялізму, Маркс й Енґельс, присвятивши на початку своєї кар’єри інтелєктуалам цілу книжку («Свята родина, або Критика критичної критики», 1845) пізніше до питання інтелєктуалів не поверталися. Виходить, що вони ніби не помічали себе. Проте це не повинно дивувати, адже до середини XIX в. інтелєктуалів як великої суспільної верстви ще не було. Її поява вможливилася після:

1. Введення наприкінці XIX ст. обов’язкової шкільної — початкової чи середньої — освіти в більшості европейських країн. Зростання рівня грамотности. Якщо 1830 року «зона грамотности» (70% населення і більше) обмежувалася північно-західною Европою та Скандинавією, то до 1913 року 90% населення були писемні також у Франції, Анґлії, Ірляндії, Австрії та деяких инших країнах (цифри див.: Eric Hobsbawm. The Age of Empire. New York, 1989. P. 345).

2. Зростання числа університетів і відповідно чисельности студентів. З 1875 по 1913 число університетів в Европі зросла на 40%. П’ять перших університетів (в сучасному розумінні цього слова) було відкрито у колоніяльній Африці (Фрітаун 1876, Кейптаун 1900, Хартум 1902, Каїр 1908, Алжир 1909) (цифри див.: Eric Hobsbawm. The Age of Empire. New York, 1989. P. 345).

3. Поява нових «професій розумової праці» або помітне зростання кількости зайнятих цими професіями. Приклад: адвокати, нотаріуси, що з’явилися з появою формального юридичного рівноправ’я всіх громадян; зростання числа чиновників, що супроводить розширення державного апарату; зростання офіцерського корпусу в зв’язку з появою постійних, «народних» армій; зростання числа вчителів мірою розширення обов’язкової середньої освіти; поява письменників, залежних не від патронів (аристократів), а від книжкового ринку (буржуазної публіки), а також — і зосібна — журналістів.

4. Перехід у період між Французькою революцією (1789) і Російською революцією (1917) політики з кабінетів (а значить з рук аристократії, з рук верхівки суспільства, небагатьох обраних) на вулиці (до рук мас), а на вулицях маси виступають під проводом інтеліґенції.

Втім, не можна сприймати ці процеси механістично та перебільшувати значення рівня освічености населення загалом і робітничої кляси зокрема. Анґлія і Бельґія, країни з рівнем грамотности 1913 року 90% і вище (для порівняння зазначу, що в Італії він був ≈30%, в Росії — ≈25%) так і не побачили повстання свого пролєтаріяту на чолі з революційною інтеліґенцією, не знали національно-визвольної боротьби (як, наприклад, Італія). Тому й питання інтелєктуалів у цих країнах і в зв’язку з цими країнами не порушується. Інтелєктуали виходять на історичну арену — і стають предметом теоретизувань — у тих країнах, де не просто багато грамотних людей або людей, котрі мають вищу освіту, але там, де йде гостра боротьба кляс, розгортається збройна боротьба, відбуваються революції (цифри див.: Eric Hobsbawm. The Age of Empire. New York, 1989. P. 345).

Тому серед авторів ранніх творів, присвячених темі інтеліґенції, ми бачимо передусім російських і німецьких марксистів: Ґ.Плєханов. Робітнича кляса та соціял-демократична інтеліґенція (1904); К.Кауцький. Клясове протистояння часів Французької революції (1908; глава 7 «Інтеліґенція»); П.Струве. Інтеліґенція і революція (1909); Л.Троцький. Інтеліґенція і соціялізм (1910); Про інтеліґенцію (1912).

* * *

Ґрамші сприймає інтелєктуалів (intellettuali) передусім з огляду на виконувану ними суспільну функцію. Для нього інтелєктуали перш за все орґанізують суспільне виробництво та відтворення. Причому «інтелєктуал» не є обов’язково синонімом працівника розумової праці — інтелєктуал може бути і робітником. Ґрамші відкидає теорії, згідно з якими інтелєктуали творять однорідну соціяльну ґрупу, незалежну від инших суспільних кляс, навіть від правлячої кляси буржуазії.

Однією з таких теорій є «теорія еліт» італійського соціолоґа й економіста Вільфредо Парето (1848-1923). Згідно з нею, історія, се — арена постійної боротьби за владу «еліт», і творча сила саме «еліт» є основою всіх суспільних процесів. Инший приклад — і тут ми маємо справу із своєрідним оречевленням деяких сторін діяльности чиновників-бюрократів, — це виокремлення цих самих чиновників-бюрократів ув окрему «політичну клясу». Можливо, останньою «реінкарнацією» «теорії еліт» є популярні нині в середовищі ідеолоґів буржуазії розмови про «креативну клясу».

* * *

Мені хотілося б тепер перш, ніж рухатися далі та перейти до орґанічних інтелєктуалів, ухилитися і провести паралєль між ґрамшіянським сприйняттям інтелєктуалів й тим, що пише про них у своїй статті «Інтеліґенція і пролєтаріят» (1920) наш співвітчизник, діяч Української революції і вчений-соціолоґ на еміґрації, Микита Шаповал (1882-1932). Слова Грамші:

«Чи творять інтелєктуали самостійну та незалежну соціяльну ґрупу, чи, можливо, кожна соціяльна ґрупа має власну, особливу катеґорію інтелєктуалів? Ця проблєма є складною через ріжноманітність форм, що їх набував реальний історичний процес формування ріжних катеґорій інтелєктуалів…

Де «максимальні» межі поняття «інтелєктуал»? … Найпоширенішою методолоґічною помилкою є, на мій погляд, спроба шукати цей критерій відмінности в суті інтелєктуальної діяльности, а не в сукупній системі відносин, через яку ця діяльність (а отже ґрупи, що її здійснюють) включено у загальний комплєкс суспільних відносин. Справді, робітника чи пролєтаря ріжнить не те, що він займається ручною або виконавською працею, а те, що він займається цією працею в певних умовах і в певних суспільних відносинах (не кажучи вже про те, що не істнує суто фізичної праці, … кожна фізична праця, навіть найбільш механічна та примітивна, містить певний мінімум технічної кваліфікації, себто певний мінімум творчої інтелєктуальної діяльности). Було зазначено, що підприємець уже через характер функцій, що він їх виконує, повинен мати до певної міри низку інтелєктуальних якостей, хоча його суспільна роля визначена загальними суспільними відносинами, що саме ними характеризоване місце підприємця у продукції.

На цій підставі можна було би стверджувати, що всі люди є інтелєктуалами, але не всі виконують у суспільстві функцію інтелєктуалів… Отже, історично формуються спеціялізовані катеґорії людей для здійснення функції інтелєктуалів, формуються, не порушуючи зв’язків із усіма соціяльними ґрупами, а надто у зв’язку з найважливішими з цих соціяльних ґруп, зазнаючи при цьому вельми широких і складних перетворень відповідно до розвитку панівної соціяльної ґрупи…»

Ось як починає свою статтю Шаповал:

«В соціялістичній літературі вже установлено, що так звана інтеліґенція не творить з себе якоїсь окремої соціяльної кляси; вона має прикмети і трудової кляси, коли продає в найми свою інтелєктуальну працю та дістає платню, якої вистачає лише для істнування (інтеліґентський екзістенц-мінімум), підлягаючи ніби залізному законові заробітної платні, але також має прикмети буржуазної кляси, коли за свої послуги дістає високу платню (вищу по-над екзістенц-мінімум), з якої робить „накопичування маєтку” і вступає в середину власницької гри і всіх переживань власника-буржуа.

Власне, з цієї неясности клясової фізіономії в інтеліґенції користають всі злі духи людства, щоб мобілізувати всю інтеліґенцію проти трудового люду, щоб, користаючи її здібностями, знаннями, талантами, гнобити трудові маси, але разом з тим доводити, що це „нормальний” тип життя, — бо навіть таланти служать паразитам, піддаються добровільно під експлоатацію, бо… це „природно”. І спеціяльно інтеліґенція має трудитися над оправданням капіталізму та експлоатації. І вона страшенно занята цією працею, роблячи це „не за страх, а за сумління“. І що найцікавіще при тім — аж розривається від крику, що вона природній добродій для народу, що вона — провідник народу, його „представник“ і при нагоді — природня влада над ним».

Як і Ґрамші за 10 років по ньому, Шаповал визначав інтелєктуалів за їхньою суспільною функцією: інтелєктуали є орґанізаторами (на службі в буржуазії). За приклад Шаповал бере шкільного вчителя, вченого, адвоката, інженера, військового, керівника підприємства, державного службовця, конторського службовця, журналіста, письменника. Розріжняє Шаповал і за рівнем доходу: є інтеліґенція «рентабельна» (що заробляє понад «екзістенц-мінімум», що отримує частку додаткової вартости, отримує «ренту від інтелєкту», здатна акумулювати капітал) і «трудова» (малозабезпечені інтелєктуали). Ось що пише Шаповал про клясову свідомість інтелєктуалів:

«Інтеліґенція не творить окремої суспільної кляси — це правда. Ми маємо перед собою три досить скристалізовані кляси — буржуазію, пролєтаріят, трудове селянство. Але що таке інтеліґенція? Вона не має чисто-буржуазного обличчя, бо продає свою працю, не має капіталу і певної власности; вона не пролєтаріят, бо живе буржуазно і переважно буржуазно думає й відповідно робить; вона — не селянство також. Взагалі беручи — вся інтеліґенція не має своєї окремої клясової свідомости, бо послугується свідомістю та ідеольоґією тієї кляси, якій служить. Можна думати, що це сказано про інтеліґентську „ідеольоґію”: „на чиїм возі їдеш — того й пісню співай”…

Але в порівнянню з клясовою свідомостю пролєтаріяту, інтеліґентська „клясова” свідомість незвичайно низька. Навіть при різко визначеному пролєтарському становищі, незвичайно-низькому екзістенц-мінімумі інтеліґент не усвідомлює свого клясового інтересу (точніше — спільности своїх інтересів з клясовими інтересами працюючих мас)…

Пройдіть по всіх нижчих щаблях професійно-інтеліґентської найманої праці, ви скрізь зустрінете це характерне з’явище: трудова інтеліґенція, що має всі прикмети й інтереси пролєтаріяту, одріжняється від цього пролєтаріяту лише одним — відсутностю свідомости своїх спільних з пролєтаріятом інтересів…

Любимою його [інтеліґента] суспільно-політичною ідеєю є демократизм у формі парляментаризму. Цей демократизм є виразом його інтересів, бо позбавлений матеріяльного капіталу (знарядь продукції) він може грати певну ролю тільки в демократичному суспільстві, яке дає йому доступ до життя. Він іде в політику, в парлямент, кричить, змагається, проєктує, господарює.., але господарює не в своєму господарстві, а в справжнього господаря, буржуя, капіталіста. Він освічений, напрактикований слуга, котрий часто розуміє справу краще, ніж його господар. Він служить для чужих інтересів, але переймається ними увесь, цілком, вважає їх майже за свої власні, бо від степені відданости його чужим інтересам залежить його особистий добробут і становище. Цей добробут, коли, переходить грань екзістенц-мінімума, стає буржуазним, має його суспільно-економічну природу, а тому й буржуазну психольоґію.»

Політичний вибір інтелєктуала:

«По мірі розвитку клясової свідомости пролєтаріяту інтеліґенція потроху переходить від буржуазії до його, стає соціялістичною, але приносить з свого буржуазного світа всі його прикмети, а головне — ідею компромісу. Інтеліґент служить буржуазії, служить пролєтаріятові, він служащий, що дістає платню, що шукає насамперед вигодної служби, а не ріжниць в клясових інтересах. Йому невигодне загострення клясових інтересів між буржуазією і трудовими масами, бо вимагає од його рішучого переходу вже до одного когось, бо виключає подвійне клясове підданство, виключає вільний перехід від одного до другого. Це взагалі для його не вигодне, а тому він стоїть за компроміс, за примирення, за рівновагу кляс. Він гаряче обороняє прінціп парляментаризму, бо парлямент — це міжклясовий компроміс: тут і буржуазія і пролєтаріят зійшлись разом, а тому мусять признати взаїмне право на істнування. Таке признання льоґічно тягне за собою признання еволюції відносин, а не революції. Ідея парляментаризму ─ це ідея лєґалізації капіталістичного ладу з узглядненням права пролєтаріяту лише на істнування, а не на революцію. Інтеліґент арґументує потребу парляментаризму етичними катеґоріями (ідея рівности!) а не соціяльно-економічними. Для інтеліґента досить рівности в парляменті, а не в житті, де буржуазія і пролєтаріят істнують в атмосфері грізної суперечности їхніх клясових інтересів. Для інтеліґента досить етичних катеґорій, бо він не має певного клясового інтересу, він міжклясовий гермафродит, що носить в собі прикмети і буржуазії і пролєтаріяту. Він сам — соціяльний компроміс, а тому може виявитися лише в політичному компромісі клясових ворогів — парляментаризмі».

Деградація інтелєктуала (й орґанічного інтелєктуала, якщо він відмовився від революційної боротьби):

«Погляньте, до якого ступня здеґенерувався соціялізм в руках всяких міністеріяльних меншевиків у Чехії, Німеччині, на Україні, Австрії і т.д. Років 50 тому назад здавалось, що не дай боже соціялісти стануть міністрами, то за один день знищать буржуазію, а тепер… капіталіст може спокійно спати, бо хоч би і великі були „проґресивні податки”, але вони завжди помістяться в ціну товарів і вернуться в кишеню, а разом з тим самі панове соціялісти держуть робочу чернь на налигачі і усмиряють її.

Деґенерація соціялістичної політики — це діло рук інтеліґенції, як природного соглашателя між буржуазією і пролєтаріятом. Інтеліґенція наповняє парляменти, дебатує, дає закони, визнаючи за буржуазією законне право на істнування. В цьому прокляття соціяльної ролі інтеліґенції, що в соціялізм, як ідею революції, приносить ідею компромісу…».

* * *

Розмірковуючи над ролею, що її мають у суспільстві інтелєктуали, Ґрамші ввів поняття «орґанічні інтелєктуали» (intellettuali organici). Їх він протиставив інтелєктуалам традиційним, що вони сприймають себе — помилково — за окрему суспільну клясу, хоча насправді, об’єктивно традиційні інтелєктуали виступають як наймані робітники розумової праці панівної кляси. Традиційні інтелєктуали можуть багато брати собі в голову, вважати, що вони — сіль землі; але насправді вони лише наймані працівники, нехай і високооплачувані.

«Оскільки ці ріжні катеґорії традиційних інтелєктуалів, об’єднані „корпоративним духом”, почувають свою безперервну історичну спадкоємність і свої „особливі якості”, вони вважають себе таким робом самостійними та незалежними від панівної соціяльної ґрупи. Така самооцінка впливає на ідеолоґію та політику (всю ідеалістичну філософію можна легко пов’язати з цією позицією, що на ній стоять інтелектуали як соціяльне ціле, і визначити як вираження тієї соціяльної утопії, згідно з якою інтелєктуали вважаються „незалежними”, самостійними, такими, що мають власні характерні риси тощо».

Орґанічні інтелєктуали є активною частиною своєї кляси; на противагу традиційним інтелєктуалам вони не просто вивчають і пояснюють суспільне життя «об’єктивно», «за наукою», «як воно є» і в такий спосіб сприяють збереженню status quo (при капіталізмі — майнової та правової нерівності, поділові на буржуазію та пролєтаріят, гнобителів і пригноблених тощо), а висловлюють настрої і досвід, що маси не здатні висловити самі, ведуть маси та зазнають спільно з ними поневірянь або радощів. Орґанічні інтелєктуали, як і традиційні інтелєктуали, є орґанізаторами, але вони орґанізують не status quo, а «неперервну революцію» в тому розумінні, як писав про неї Карл Маркс: «…аж доти, доки всі більше або меньше маєтні кляси не будуть скинуті з їхнього панування, доки пролєтаріят не здобуде державної влади і доки асоціяції (спілки) пролєтарів не тільки в одній країні, але в усіх пануючих країнах, не поступлять так далеко наперед, що в цих країнах зникне конкуренція пролєтарів, що принайменьше головні продуктивні сили будуть сконцентровані в руках пролєтарів» (див.: Ернст Дран (укл.). Карл Маркс і Фрідріх Енґельс про диктатуру пролєтаріяту. — Берлін—Київ, 1921. — Стор. 7). Орґанічні інтелєктуали пролєтаріяту, як революційної кляси, завжди виступають як революційна інтеліґенція —всі свої зусилля спрямовують не на боротьбу за часткове поліпшення становища членів репрезентованої кляси, не на досягнення компромісу із системою («адже всі ми в одному човні»), що він неодмінно означає її збереження, а на знесення системи.

Орґанізаційною формою орґанічних інтелєктуалів є комуністична партія, що в ній відбувається відбір інтелєктуалів. За Ґрамші, всі люди є інтелєктуалами, коли мають активну життєву позицію, поєднуючи теоретичну, ідеолоґічну роботу з практичною боротьбою за інтереси своєї кляси. Мірою розгортання революційних суспільних перетворень, залученням мас до порядкування власним життям і суспільством загалом, функції інтелєктуала починає виконувати дедалі більше число людей — вони починають самостійно розробляти та втілювати політичні й господарчі пляни, орґанізовувати суспільні процеси та керувати ними. Це означає справжню демократизацію — процес, покликаний унеможливити формування бюрократії, що зароджується саме в умовах монополізації права на прийняття суспільно важливих рішень вузьким колом інтелєктуалів.

Не слід піддаватися спокусі та формулювати загальне правило для всіх країн, на всі часи, на всі історичні епохи: є орґанічні інтелєктуали у пролєтарів, значить є — або були — і в буржуазії, февдалів, рабовласників. Немає єдиного типу орґанічних інтелєктуалів — кожна кляса орґанізовує свій «передовий загін» по-своєму. Орґанічні інтелєктуали пролєтаріяту в революційну епоху пошуку шляхів подолання капіталізму та переходу до иншої суспільної формації (безклясового суспільства) не мають прецедентів в історії.

* * *

Визначення «орґанічний» в «Зошитах» подибуємо не раз: окрім терміну «орґанічні інтелєктуали» читаємо в них про «орґанічну кризу» (crisi organica). За Ґрамші, орґанічна криза, це — криза всієї системи, коли суперечності в базисі знаходять своє безпосереднє відображення в надбудові, «вихлюпуються» у надбудову. Криза в надбудові набуває форми кризи геґемонії — кризи довіри до політичних лідерів з боку кляси (чи фракції кляси), чиї інтереси ці лідери впродовж тривалого часу представляли. Така криза виникла в Італії перед першою світовою війною (1914-1918), коли міська промислова буржуазія і великі землевласники перед вбиванням в силу робітничих орґанізацій перестали бути певними у здатності лібералів зберегти стабільність системи. Нагадаю, що прем’єр-міністром тоді був Дж.Джолітті, політик з лав так званої історичної лівої і майстер «трансформізму» (політики тих «лівих» елєментів італійської ліберальної буржуазії, що, боячись зростання народного руху по об’єднанні Італії, поступово зрікалися своїх демократичних, республіканських поглядів і рухалися («трансформувалися») праворуч, перетворюючись на консерваторів і прибічників монархії). Джолітті був прихильником гнучких метод політичного підпорядкування народних мас і партій волі правлячої кляси. Він виступав проти жорстокого придушення робітничого руху та проводив політику розширення і зміцнення масової бази буржуазно-монархічного режиму, сформованого в Італії наприкінці XIX ст. Орґанічна криза показала, що, хай там якою успішною ця політика може бути протягом якогось часу (у випадку з Італією протягом десятиліть), вона має свої межі. Орґанічна криза спричиняється до швидкої зміни політичних орієнтації, переґрупування і перебудови, результатом чого виникає новий політичний режим. В Італії внаслідок орґанічної кризи з’явився фашизм. Можна бути певним того, що ґрамшіянська «орґанічна криза» є синонімом поняття «революційна ситуація».

Ще Ґрамші пише про «орґанічне» (organico) і «кон’юнктурне» (congiunturale), про необхідність розріжняти моменти орґанічні (притаманні суспільному ладу, системі загалом і більш-менш сталі) і кон’юнктурні (специфічні для певної хвилі). Треба вчитися бачити в кон’юнктурних конфліктах на рівні політики чи ідеолоґії кожного конкретного підйому хвилі конфлікту і його загострення структурні протиріччя в економіці. При цьому варто не просто бачити «дійсність» економічного базису в надбудові (як це роблять «економісти», себто ті, хто теоретизує в термінах економізму), але поєднувати орґанічні та кон’юнктурні моменти в одноцілість. Перебільшення одного моменту за рахунок иншого веде, з одного боку, до «економізму» (перебільшення ваги орґанічного), з иншого — до «ідеолоґізмів» (перебільшення ваги кон’юнктурного).

* * *

Орґанічні інтелєктуали мають бути орґанізованими в певний спосіб. Їхньою орґанізаційною формою є «Сучасний Державець» (Il moderno Principe), що є новою «реінкарнацією» «Державця» Нікколо Макіявеллі.

Кілька речей ріднять Макіявеллі та Ґрамші. По-перше, обидва наголошували на необхідності активно ставитися до дійсности, мати активну життєву позицію. Згадаймо слова Ґрамші «ненавиджу байдужних». Самий ґрамшіянський варіянт марксизму іноді називають волюнтаристським марксизмом.

По-друге, думка Макіявеллі, політичного діяча та теоретика епохи Відродження, випередила мову та понятійний апарат, що істнували на той час (кінець XV — початок XVI ст.ст.). Саме тому його тексти, в тому числі його найвідоміший трактат «Державець» (або «Володар», 1513), писано алєґорійною мовою.

Ґрамші — хоча й з инших причин (в’язнична цензура) — теж був змушений вдаватися до алєґорій, і його метафори — з огляду на революційну політику — необхідно перекладати мовою історичного матеріялізму. Відтак «Сучасний Державець», так само як макіявеллівський Державець, се — не конкретна фізична особа, не диктатор, не «просвітлений» абсолютний монарх, але орґанізація — політична партія, формоутворення «колєктивної воли» (чи, як ще її називав угорець Дьйордь Лукач, «формоутворення клясової свідомости»). Конкретною формою пролєтарської колєктивної воли є комуністична партія. Саме її мав на оці Ґрамші, коли писав про «Сучасного Державця». У своїй політичній діяльності «Сучасний Державець» має зосередитися на двох головних завданнях: 1) формуванні національно-народної колєктивної воли; 2) інтелєктуально-моральній реформі (неможливої без підвищення життєвого рівня людности, а відтак завжди пов’язаної із економічною реформою), иншими словами — культурній революції, адже треба розуміти, що там, де Ґрамші вживає слово «реформа», слід читати «революція».

Ґрамші пише про національно-народну волю тому, що орґанічних інтелєктуалів породжують ріжні соціяльні ґрупи (суспільні кляси), і національним може бути й буржуазне. Йому ж йдеться саме за народне — таке, що стосує трудящих (пролєтарів і селян). Трудящі мають — взявши владу — піднестися до стану панівної, провідної кляси та стати клясою національною. За Ґрамші італійська промислова та земельна буржуазія не є національною, вона слабка та залежна, неспроможна вирішити жадне національне питання. Тут Ґрамші впритул підходить до заперечення проти права буржуазії належати до нації та до ототожнення її з іноземним загарбником, иншими словами, колонізатором. Цей (майже) знак рівняння між буржуазією і колонізатором дає підстави вважати Ґрамші предтечею антиколоніялізму та постколоніялізму. Напевне, невипадково слово «Південь» по другій світовій війні стало синонім понять «слаборозвинені країни» та «пригноблені народи» (згадаймо, як Ґрамші розглядав південну Італію як «внутрішню колонію» Італійського королівства, експлоатовану капіталістами північної Італії).

«Сучасний Державець» є також своєрідним відновленням ідеї Макіявеллі залучити народ (селян) до визволення Італії з-під іноземного панування, сформувавши з їх народне ополчення. «Сучасний Державець» є досвідом самоорґанізації та набуття навичок порядкування власним життям, а також життям громад, поминаючи бюрократію — керівництво без керівників і керованих. Власне, перший крок до безклясового суспільства.

* * *

Повертаючись до Україні, цікаво зазначити, що побутує думка, що відсутність на Евромайдані політичних партій, це — добрий знак. Мовляв, добре, що це був стихійний «народний» рух без політиків, «незалежний» від політики. Така заслуга Майдану дуже сумнівна. Зовсім навпаки — погано, що рух розпочався без політично досвідченої радикальної партії, готової стати його «штурмовим загоном» і «ґенштабом» — одночасно вести за собою і допомагати сформулювати проґраму, що її рух «відчуває» інстинктивно, але чітко висловити не може, та перекласти її на пряму мову конкретних гасел (а ці гасла до того ж мають кликати у майбуття). Майдан вийшов безформним. Ті передові загони, що згодом очолили його і скористалися з його плодів (йдеться в першу чергу за «Батьківщину», «Удар» і «Свободу»), радикальними були лише своєю фразою і кольором своїх прапорів («Удар»). Їхнє справжнє завдання — порушити рівновагу капіталістичної системи задля встановлення нової рівноваги тієї самої системи («щоб усе залишилось по-старому, треба, щоб усе спочатку змінилося»). Те саме стосується щонайменше ще однієї «радикальної» партії, що народилася на Майдані, — «Правого сектору».

Коротше кажучи, буржуазія має свою орґанічну інтеліґенцію, проте ця інтеліґенція не має проґресивного характеру, оскільки породжує її кляса, що втратила свій революційних характер після 1848 року. Евромайдан отримав своїх політичних керівників, проте вони не були орґанічними інтелєктуалами у ґрамшіянському розумінні.

Література

Антоніо Ґрамші. В’язничні зошити. Вибрані записи. — Київ: Вперед, 2014. — Стор. 35-36 (Зошит 3, §‹119›. Минуле і теперішнє. Аґітація і пропаґанда); 63-89 (Зошит 12, §‹1›. Чи творять інтелєктуали самостійну та незалежну соціяльну ґрупу…); 89-95 (Зошит 13, §‹1›. Особливість «Державця»…); 114-125 (Зошит 13, §‹23›. Спостереження щодо певних аспектів структури політичних партій підчас орґанічної кризи).

Ніккольо Макіявеллі. Володар. — Новий Йорк, 1976.

Лев Троцкий. Интеллигенция и социализм (рецензия на “Der Socialismus und die Intellektuellen” vom D-r Max Adler. Wien. 1910. S. 79) // «Современный Мир». — 1910. // http://www.marxists.org/russkij/trotsky/1926/trotl503.htm

Микита Шаповал. Інтеліґенція і пролєтаріят. — Відень—Київ: Бібліотека «Нової Доби», 1920 // https://vpered.wordpress.com/2009/05/07/shapoval-intellectuals-and-proletariat/

Antonio Gramsci, La questione meridionale, Riuniti, Roma 1966, pp. 131-160 (“Alcuni temi della questione meridionale” [1926]) // http://www.bibliotecamarxista.org/gramsci%20antonio/alc_tem_de_quest_merid.htm

Примітки

* Складені за матеріялами доповіді, прочитаної на конференції «Ґрамші сьогодні» 8 листопада 2014 в Києві.