Справа генерала Де Лоренцо

Ю. Овсянников

Італія… Низка найрізноманітніших зловживань, скандалів, афер, в котрих замішані впливові особи, зростає тут у такому загрозливому темпі, що в Римі з цього приводу навіть невесело жартують: «Сенсація — це день, коли нема сенсацій». Отже, простий італієць, здавалося б, вже призвичаївся до думки, що найгірші часи ще попереду.

Однак те, про що несподівано розповів журнал «Еспрессо», дійсно пролунало спочатку як грім серед ясного неба: влітку 1964 року з Італії готувався переворот! Клубок подій, що повстали перед італійцями зі сторінок «Еспрессо», був сплетений з досить колоритних «ниток»: тут і розвідка, і контррозвідка з її яскравими персонажами; і вищі офіцери, що збиралися на «конфіденціальні» наради; і мікрофони для підслуховування, обладнані в різних імовірних і неймовірних місцях; ї концтабори, що чекали «запланованих» в’язнів; і сюрпризи в залі суду; і маніпуляції з величезними сумами «додаткових» грошей…

Все це скидалося б на детективний роман, коли б не висновки «Еспрессо» —- сплетені в певній комбінації «нитки» повинні були одного разу обплутати Італію і перетворити її на подобу сьогоднішньої Греції.

— Військовий переворот в Італії? Не може цього бути!

— Генерал Де Лоренцо хотів прийти до влади? Звідки це ви взяли?

— Ми покінчили з диктатурою понад двадцять років тому!

— Змова? Засилля таємної служби? Все це вигадки, не варті уваги.

Приблизно такою була перша реакція багатьох цілком серйозних італійців на сенсаційну «бомбу», що вибухнула на сторінках «Еспрессо».

Мабуть, саме на цю обставину й зважив генерал Де Лоренцо, копи подав у суд, обвинувативши головного редактора Єудженіо Скальфарі й співробітника журналу Ліно Яннуцці в «наклепі», у тому, що вони наважилися пов’язати його генеральську особу з подіями 1964 року і назвали анти-конституційною діяльність італійської таємної служби — СІФАР, яку довгий час очолював Де Лоренцо.

Якщо співставити матеріали, опубліковані в зв’язку з подіями літа і 964 року в «Еспрессо», а також у таких італійських виданнях, як «Уніта», «Паєзе сера», «Аванті», «Мондо нуово», «Еуропео», «Віє нуове» та інших, і факти, обнародувані на процесі Де Лсренцо — «Еспрессо», то виманюється довга низка фактів та явищ…

Почнемо з СІФАР. За задумом її творців, ця «Інформаційна служба збройних сил» повинна була підпорядковуватися начальнику генерального штабу збройних сил Італії і перебувати під контролем начальника політичного відділу міністерства оборони. Офіційно до обов’язків СІФАР входить добування військової інформації, охорона таємниць національної оборони, здійснення контррозвідувальних функцій.

Але що це?

…У кімнаті з ґратами на вікнах, за друкарською машинкою сидить людина в цивільному. На формулярі з позначкою подвійної таємності з’являються рядки донесення: «Увечері одного дня біжучого місяця депутат парламенту С. запросив на вечерю певних осіб, що стануть його найближчими соратниками, коли він буде обраний президентом… Під час розмови депутат сказав таке…»

Чоловік у цивільному — один із семи тисяч співробітників СІФАР, він заповнює чергову сторінку формуляра, на якому стоїть прізвище високопоставленого діяча нинішньої Італії. В усякому разі, так писав один з популярних буржуазних тижневиків «Еуропео». У відповідь на докори в «перебільшеннях», що були посипалися на редакцію, тижневик опублікував фотокопії кількох донесень. Викривальні матеріали стали з’являтися й в інших виданнях.

Міністр оборони Тремеллоні призначив комісію для розслідування «незрозумілої» діяльності СІФАР. Комісія, очолювана генералом Беолкіні, працювала понад три місяці, вивчила чимало справ, допитала під присягою офіцерів, що обіймали більш-менш відповідальні посади в СІФАР. і що ж? Мільйони італійців почули про те, що в діяльності СІФАР, за делікатним висловлюванням міністра оборони, мали місце «похибки».

Виявляється, італійська контррозвідка займалася не стільки охороною безпеки (громадськість країни, наприклад, давно турбує та обставина, що досі не припинена діяльність терористів, котрі засилаються з ФРН в італійську провінцію Альто-Адідже), скільки тотальним політичним розшуком, Перлюстрація листів, підслуховування /87/ телефонних розмов, проведення різних опитів, використання для розшуку електронного обладнання велося в таких масштабах, що, як підрахував «Еспрессо», на всю цю й подібну «роботу» СІФАР щороку витрачалося не менше 4-5 мільярдів лір, в той час, як, за даними міністерства оборони, СІФАР отримувала не більше одного мільярда.

До картотеки італійської контррозвідки були занесені прізвища тисяч громадян з незаплямованою репутацією. Звісно, до цього списку потрапили керівники компартії, профспілок, масових організацій. Досьє, як виявилося, велися не тільки на «червоних», але і на міністрів, і на самого президента. До того ж у багатьох випадках — в інтересах або, кажучи прямо, за завданням американського ЦРУ, інакше й бути не могло: «право» контррозвідки шпигувати за кожним обумовлене таємними статтями Атлантичного пакту, за якими всякий, хто так чи інакше торкається проблем НАТО, повинен мати в своїй особистій справі позначку «NOS — Nulla osta sicurezza», що означає «загрози для безпеки не становить». СІФАР перетворилася на знаряддя політичного шантажу й терору. Це особливо виявилося в липні 1964 року. Ми ще повернемося до цього періоду, але перше нагадаємо про деякі події, що передували йому.

…Літо 1960 року. Уряд християнського демократа Тамброні у змові з неофашистами намагався за допомогою масових репресій створити умови для насадження авторитарного правління. З’явилися згадки про зловісні досьє. Ніхто інший, як Фанфані, нині міністр закордонних справ Італії, звинуватив тоді Тамброні у незаконному використанні «особливих документів» як знаряддя для боротьби з противниками.

…Зима 1962 року. Створено перший лівоцентристський уряд. Соціалісти обумовили свою участь у ньому здійсненням деяких реформ з економічному і соціальному житті країни. Одночасно було взято курс на «ізоляцію» комуністів.

…Весна 1963 року. На цей час, незважаючи на політику розколу, яку провадило керівництво соціалістичної партії, в профспілках і багатьох органах місцевого самоврядування фактично збереглася єдність лівих сил. Під час виборів до парламенту кожний четвертий виборець голосував за комуністів. Це стривожило реакційні кола.

…Осінь 1963 року. По країні поширюються листівки, що славлять фашизм і створення «великої й вільної Європи». Закінчувалися листівки майже неймовірно: «Viva Mussolini! Heil Hitler!»

Однак неофашисти з даному випадку були лише «затравкою», хай чималою, але лише допоміжною силою, якою могли скористатися прихильники авторитарного режиму, Реакції була потрібна інша, більш міцна і координуюча організація. Ця організація вбачалася їй у формі симбіозу фінансової й політичної міці монополістичних кіл і касти військових, що стояли біля керма збройних сил Італії. Отож чи дивно, що однією з центральних фігур літа шістдесят четвертого року став генерал Де Лоренцо. На той час він перебував на посту командуючого особливого з Італії роду військ — корпусу карабінерів (до цього генерал, нагадаємо, довгий час очолював СІФАР!).

— Мені нічого не відомо про підготовку перевороту, — твердив /88/ спочатку Де Лоренцо на судовому процесі в Римі.

Але факти свідчать про інше. Як підкреслив тижневик «Еспрессо», Де Лоренцо підтримував «в особливих цілях» контакти з верхівкою армії і, зокрема, з високими чинами з СІФАР, «зберігаючи з ними тісні зв’язки, ігноруючи ієрархічні формальності, сприяючи їхній кар’єрі». Генерал мав потрібних людей і необхідні технічні засоби. Так, Де Лоренцо реорганізував і переозброїв надані йому частини, і, під приводом участі в параді, в Рим були зведені важкі танки. Одна права газета тоді багатозначно писала: «Важкі танки непридатні для переслідування злодіїв, але вони можуть знадобитися з іншою метою».

…Отже, танки гуркочуть на вулицях Рима. Чи викликало це тоді у кого-небудь тривогу? Невже Де Лоренцо, будучи хоча й головним, але все-таки лише виконавцем волі могутніх закулісних сил, зумів переконати й інших стати бездушними роботами, котрі механічно повторювали: «Ми військові, і наказ для нас с наказ»? Ось слова генерала Гаспарі: «Мені видався тривожним той факт, що таємно, без рішення вищої армійської ради, була створена механізоване бригада, озброєна важкими засобами, що зовсім не відповідало мирним умовам». Але ці викривальні слова Гаспарі вимовить лише наприкінці 1967 року, на процесі «Де Лоренцо — «Еспрессо»…

А поки — на календарі літо шістдесят четвертого року. Воно видалося в Італії жарким у буквальному і переносному розумінні.

Увечері 13 липня диктор римського телебачення прочитав коротеньке і позбавлене відтінків повідомлення: «Сьогодні вранці президент республіки прийняв у Квірінальському палаці командуючого корпусом карабінерів генерала Де Лоренцо». А назавтра…

Чотирнадцяте липня 1964 року було найжаркішим днем в Італії — 36 градусів у затінку. Два дивізійних генерали, одинадцять бригадних генералів і півдюжини полковників зібралися в кабінеті командуючого корпусом карабінерів. Де Лоренцо закінчував свою доповідь так: «Нас чекають вирішальні години. Ми повинні бути готові до виконання завдань, котрі нам будуть визначені».

Гак у тижневику «Еспрессо» описується один з кульмінаційних моментів липня шістдесят четвертого року. Все було готове для здійснення плану «ES» — «Надзвичайний стан». План включав захват і контроль радіо, вокзалів, вузлів зв’язку, міністерств. Змовники настільки повірили в успіх, що було навіть заздалегідь підготовлено текст звернення президента до нації про здійснений переворот…

14 або 15 липня полковник повітряно-десантних військ Роберто Подеста (нині сидить у в’язниці нібито за валютні спекуляції) повинен був прибути на прийом до прем’єр-міністра Моро і влаштувати на нього замах. Після «арешту» полковник, як йому приписувалося, «визнає», що його заслали комуністи. Це б створило бажаний привід для початку масових репресій, і ось тоді спеціальні команди карабінерів, перевдягнених у цивільне, забезпечені списками осіб, яких належить арештувати, і дублікатами ключів від квартир своїх жертв, починають одночасно в Римі і Мілані, Туріні і Палермо, Генуї і Неаполі «ізоляцію небезпечних осіб» і концентрацію їх з заздалегідь підготовлених місцях. З міланського аеродрому Лінате і римського Чампліно стартують літаки, направляючись з першими партіями арештованих на острів Азінара і в околиці сардінського містечка Кастідас. З Генуї, Чівіта-веккії і Палермо в’язнів передбачалося вивозити на самохідних військових баржах.

У тижневику «А Бі Чі» опубліковані фотографії деяких таборів на острові Сардінія. Там було готове все: окремі камери з ґратами, бараки, обнесені колючим дротом…

Але табори ці так і залишилися пустими. Переворот було відкладено. Гадають, що зміна політичного становища в Італії, розбрід у правих колах, раптова хвороба Сеньї (його розбив параліч) перешкодили тоді реалізації планів реакції. Змовники в останній момент, очевидно, відчули себе недосить «сильними», побоялися народного опору, пригадавши, як влітку 1960 року зазнали поразки подібні плани Тамброні.

Що ж можна сказати в цьому відношенні про Де Лоренцо? Спочатку генералу-інтригану пощастило не лише забезпечити максимальну таємність акції, що готувалася, але й — деякий час після того, як вона не відбулася, — навіть виставляти свою персону в ролі такого собі «стримуючого начала». «Подальше його (Де Лоренцо) нове підвищення по службі було нагородженням за «демократичну лояльність», приписувану самому собі одним з тих, хто несе найбільшу відповідальність за липень 1964 року», — саркастично писав журнал «Астролябіо» з приводу призначення Де Лоренцо на пост начальника генерального штабу сухопутних військ.

Та далі генерал вже не встиг просунутися. Після згадуваного розслідування Беолкіні, — в зв’язку із «скандалом СІФАР», — Де Лоренцо були змушені вивести у відставку. Здавалося, йому надавалась можливість піти собі, поки не пізно, з політичної арени Італії. Але він поклав собі відбілити своє реноме на іншому коні — в римському «Палаццаччо», претензійній споруді на березі Тібру, де розмістилися судові органи столиці й держави.

І що ж: на очах у збудженої публіки генерал Де Лоренцо перетворюється з позивача на «обвинуваченого або майже на обвинуваченого», як написала більшість газет. На засіданнях суду, із свідчень /89/ Яннуцці, що посипався на дані, отримані ним від видного громадського діяча країни сенатора Гіаррі, депутата парламенту Скьяно і корпусного генерала Гаспарі, із свідчень самого Гаспарі, генерала карабінерів Дзіндзи та інших випливало: змова існувала, і Де Лоренцо повинен був відіграти в путчі важливу роль.

Одним словом, процес «Де Лоренцо — «Еспрессо» фактично перетворився на суд над самим генералом і тими, хто ховається за його спиною.

…І ось несподіваний фінал. (Втім, чи такий вже він несподіваний?!). Римський суд прийняв рішення… засудити Еуджєніо Скальфарі на 17, а Ліно Яннуцці на 16 місяців в’язниці. Крім того, обидва вони повинні заплатити великі штрафи і сплатити всі судові витрати.

Приголомшена й обурена цим рішенням прогресивна громадськість Італії вважає, що справу Де Лоренцо не можна припинити,

«Справа генерала Де Лоренцо», при всій її одіозності, справедливо розглядається прогресивною Італією як відправна точна для проведення загального і серйозного розслідування обставин, які вчора мало не призвели країну до трагедії, і які — на думку багатьох — зберегли спою зловісну спрямованість й донині. /90/

Джерело: «Всесвіт». — 1968. — №7. — Стор. 87-90.