Рісорджіменто й література*

Микола Бажан

Яке сплетіння сил у цій боротьбі, які подвиги, дерзновенні атаки й благородні прагнення! І водночас — які ниці прояви деспотизму й догідливості, яка зміїна вивертливість і лакейська підступність, яка жорстокість і тупість правителів! Нечасто ландшафти історії являють таку здиблену, загострену, контрастну панораму скель — розщелин, світла й тіні, вершин і безодень, як роки Рісорджіменто, що стали знаменним етапом в історії людства. Час не міг іти вперед, не розтрощивши імперські шлагбауми в передмістях Мілана, не разчинивши навстіж брами бурбонської Нізіди (в’язниці біля Неаполя), не порозгонивши митної варти по дорогах між Флоренцією й Луккою, не подолавши тієї феодальної заскнілості, яка перешкоджала італійському народові стати народом, а Європі — Європою.

Я зовсім не хочу цим сказати, що з клекоту й вирування Рісорджіменто вийшов спокійний, врівноважений, гармонійний у всіх своїх пропорціях молодий титан-народ, що пом’якшились протиріччя й згладились конфлікти. Такого чуда не сотворило «чудо Рісорджіменто», бо, роблячи історію, воно не зробило всього, що могло зробити. Воно не розв’язало багатьох найважливіших соціальних і національних вузлів, не усунуло з дороги нації багатьох закорінених перешкод. Два десятиріччя тому, коли італійський народ скинув фашизм, світові здавалось, що недоробки старого Рісорджіменто завершаться новим Рісорджіменто, що гарібальдійці в піджаках і сіро-зелених /298/ куртках продовжать те, чого не довершили гарібальдійці в червоних сорочках. Цього не сталось. Живим актуальним змістом наповнені думки сучасного людства про буремні піднесення й спади визвольної і об’єднувальної боротьби італійського народу, вивершеної сто років тому перемогою — неповною, але такою важливою і потрібною.

Ця перемога була важливою і потрібною не тільки для Італії. З-поміж визвольних рухів, повстань і революцій, що потрясли Європу XIX віку, Рісорджіменто було, незважаючи на свою незавершеність і неповноцінність, все ж явним поступуванням історії вперед, змітанням з європейського грунту цілих куп феодальної трухляви і гнилля. Народи, що задихались у лабетах феодально-кріпосницької реакції, з величезною надією й співчуттям стежили за подіями, що зринали на італійській землі. Імена діячів цієї визвольної епопеї — не всі вони можуть бути названі епічними героями — так гриміли по всій Європі, що й дотепер звук імені Гарібальді і його соратників викликає захоплення у кожному народі Європи. Та хіба тільки Європи! Бенедетто Кроче писав, що «ці імена звучать у далекій Індії, і в цих людей існують там свої учні».

Максим Горький розповідає, як він, тринадцятирічний хлопчисько, був вражений мемуарами Гарібальді. Хто з мого покоління змалку не пам’ятає затріпаних, захватаних сотнями рук зошитів ,у жахливо строкатих обкладинках, де рудий велетень у червоній сорочці змагається то з бурями, то з хижими звірами або дин веде бій проти десятка бурбонських гармат? Микола Островський у своїх спогадах розповідає, яке значення мали для нього ці дешевенькі, аляпувато видані книжки про «дивовижне життя, надзвичайні подвиги й пригоди славетного й хороброго італійця Іосифа Гарібальді». Через тридцять років після смерті Гарібальді десь у невеличких містах українських степів чи російських лісів хлопчаки зачитувались переказами його легендарних подвигів в ім’я свободи і згадували про нього, /299/ коли йшли, як це зробив Микола Островський, битись за свободу свого народу. Ім’я Гарібальді й понині в Радянському Союзі овіяне пошаною.

Життя Гарібальді пов’язане з нашою Батьківщиною. Його першою морською мандрівкою була подорож з Ніцци до Одеси (згодом не раз повторена), а перше знайомство з ідеями Мадзіні, яке мало в біографії Гарібальді переломне значення, відбулось під час зустрічі з молодим мадзіністом Кунео в 1833 році в Таганрозі. Гарібальді в своїх віршах (не будемо порівнювати його перемог у цій галузі з його воєнними перемогами) згадує, як «у закутих кригою водах Понта» він заприсягся померти за батьківщину. Радянські люди цього не забули: у дні сторіччя Рісорджіменто в Одесі й Таганрозі було встановлено меморіальні дошки і вулицям у цих містах, як і в столиці нашої Батьківщини — Москві, присвоєно ім’я італійського героя.

І досі в російській літературі раз у раз відлунюється той мотив захоплення героями Рісорджіменто, який пролунав ще в книзі Олександра Герцена «Минуле й думи», в цьому найяскравішому монолозі світової літератури. Герцен був не просто другом Мадзіні і Гарібальді, Орсіні і Пізакане[1], другом, закоханим у цих людей, близьких йому своїми переконаннями і духом, людей, про яких він так натхненно писав: «Люди ці пригнічують величчю своєї похмурої поезії, своєю страшною силою і зупиняють всілякий суд і всіляке засудження. Я не знаю прикладів більшого героїзму ні в греків, ні в римлян, ні в мучеників християнства і Реформи!..» Зрікаючись в цій репліці суду й засудження, він їх все-таки судив, — судив і Пізакане, сприяючи наближенню його світогляду до проблем соціальних і соціалістичних. Судив і Гарібальді. Судив і Мадзіні, й Орсіні, вбачаючи /300/ в ньому, «з одного боку, наївну любов до зовнішнього, самолюбство, що доходить до пихи, до найсолодшого прагнення впоїтися владою, оплесками, славою; з другого боку,— ввесь римський героїзм втрат і смерті».

Величезний інтерес становить все, де йдеться про безпосередні відносини з діячами Рісорджіменто Олександра Герцена й інших російських діячів, таких, як славетні російські вчені — Микола Пирогов, Дмитрій Менделєєв, Володимир Ковалевський, географ і мемуарист Лев Мечников, російські письменники — Микола Берг, Андрій Єршов, Олександра Толіверова-Якобі.

Ідеї і процеси Рісорджіменто могутнім потоком вдерлися в римську майстерню великого російського художника Олександра Іванова, сколихнувши його свідомість і примусивши його через Герцена шукати побачення з Мадзіні, щоб поговорити з ним на теми взаємин мистецтва з визвольним рухом, на теми пробудження суспільних інтересів в середовищі італійських митців, в яких Іванов не помітив «прагнення до будь-яких нових ідей в мистецтві».

Ставлення кращих людей Росії до ідей і процесів Рісорджіменто свідчить про радикальний розрив передової російської думки з тією традиційною оцінкою Італії, яка з середини XVIII віку визначала політику російського царизму та його дипломатії, що залюбки спиралася на тупу деспотію неаполітанських бурбонів, як на одну з підпор реакції в Європі. І в гніві та презирстві, з якими Микола Добролюбов і в своїх віршах, і в своїх дописах з Італії шмагав неаполітанського Фердінанда Бурбона, цього «короля-бомбу», відчувається жар революційного гніву, скерованого не тільки проти дурноголового неаполітанського тирана, але й проти дужих ще на той час деспотів — гнобителів рідного народу Росії. Події і процеси Рісорджіменто допомагали російським письменникам, революційно-демократичним мислителям ясніше прозирати дальші шляхи визвольної боротьби російського народу і проти феодально-кріпосницького /301/ царизму, і проти гноблення націй всередині царської Росії, і проти буржуазно-ліберального угодовства з царизмом. Втілення такого моторного лібералізму Микола Добролюбов бачив у постаті «стовпа» правих сил італійського Рісорджіменто — міністра, дипломата і комерсанта, графа Камілло Кавура. І не пошкодував письменник жовчі, малюючи в своєму памфлеті про Кавура не тільки портрет туринського міністра, але й мовби родовий портрет, збірний образ буржуазно-поміщицьких лібералів. Згадуючи гнівну оцінку, дану Добролюбовим Кавуру, треба водночас сказати, що не слід закреслювати всіх дипломатичних зусиль пронирливого графа, які певною мірою сприяли возз’єднанню Італії.

Микола Чернишевський, Микола Добролюбов, »славлячи героїзм і подвиг найбільш рішучих діячів Рісорджіменто, водночас бачили і хиби визвольної боротьби, які полягали — це ясно бачив і Чернишевський, і Добролюбов — в неувазі з боку провідних діячів до аграрного питання, в зневазі до інтересів селянських мас, у невмінні притягти селянство до справді активної участі в розпочатій боротьбі. Відомо, як різко писали про цю ущербність визвольної боротьби Рісорджіменто і Карл Маркс, і Фрідріх Енгельс, воднораз гідно оцінюючи таких людей Рісорджіменто, як Гарібальді. Ленін був цілком згоден з оцінкою, даною основоположниками наукового соціалізму добі Рісорджіменто, коли в своїй статті «Під чужим прапором» писав про події 1859 року, відзначаючи в цих подіях революційність частини італійської буржуазії.

Найглибшою симпатією і співчуттям до боротьби італійського народу було перейняте кожне слово російських письменників про Рісорджіменто. Революційні демократи глибоко розуміли не лише славетне минуле, але й героїчну сучасність Італії, не лише її бронзових і мармурових титанів, але і її живих, з плоті й крові, людей. Герцен, Чернишевський, Добролюбов бачили правду історії, але яка дивовижна короткозорість тоді осліпила Достоєвського! Його /302/ думки про охоплену боротьбою Італію, розкидані по сторінках «Щоденника письменника», «Зимових нотаток» і в інших місцях,— це думки войовничого поборника російської православної церкви, який радіє з невдач ватіканського конкурента. Достоєвський зумів виявити хист деякого передбачення, розглядаючи події навіть у такому вузькому аспекті, — він передбачив дальший напрям політики Ватікану, але, боюсь, горезвісне папське послання — «Сіллабус»[2] — не викликало в ньому внутрішнього протесту. Яким збідненим і викривленим виявилось відображення подій Рісорджіменто в мозку геніального серцезнавця! Такий він увесь, — згусток протиріч, святоша і богоборець, філістер і бунтар, маленький воїтель російського православ’я і найдерзновенніший дослідник людських серць. Тому й не лишала його байдужим дерзновенність таких людей, як Гарібальді, про якого він писав: «Гарібальді — людина до того всім не врівень, що в нього, можливо, і вийде розсудливо навіть те, що, за звичайним міркуванням, виходить надто рискованим». Починання й наміри Рісорджіменто, «за звичайним міркуванням», як писав Достоєвський, «надто рисковані»— за міркуванням революційних письменників Росії виходили, навпаки, надто нерішучими й несміливими. Але все-таки ці процеси пломеніли тим вогнем прагнення свободи, яким жили і революційні демократи Росії, й бунтарі України, й борці за вільну Польщу, й повсталі горяни Кавказу, й волелюбні поети Грузії. Тому тема боротьби Італії за своє визволення й об’єднання так виразно звучить не тільки в історії російської громадської думки, але і в історії громадської думки України, Грузії, Вірменії, Литви, Латвії.

Письменники українського народу уважно стежили за боротьбою італійського народу проти австрійських окупантів. /303/ І ця увага загострювалась тим, що тисячі українських селян, натягнувши на себе білі мундири, мусили заради інтересів чужої і ворожої їм Австрійської імперії вбивати і вмирати на полях під Вероною і Венецією, під Мадженто і Сольферіно. Гірко писав у своїх печальних поезіях український поет, змушений тоді в мундирі австрійського офіцера бути самовидцем «подвигів» Радецького, — гірко писав Йосип Федькович про марну смерть українського селянина на кривавих полях Північної Італії. Як не намагався Меттерніх, як не хитрували-мудрували австрійські політики, щоб, граючи на національних пересудах, забобонах, окремішностях, кріпити свою лахмітну імперію, — внутрішнього втихомирення в ній ніколи не було. Лютою зненавидою ненавиділи австрійських гнобителів і поляки, і українці, і угорці, і бал-канські слов’яни. Тому таким глибоким було їхнє співчуття боротьби італійського народу. Іван Франко гнівно писав про імперію Франца-Йосифа як про «багно гнилеє між країв Європи», «розсадницю неумства і застою», нічим не кращу за кріпосницьку імперію Романових. «Ти не січеш, — вигукував Франко, звертаючись до Австрії, — не б’єш, в Сибір не шлеш, лиш, мов упир, із серця соки ссеш, багно твоє лиш серце й душу душить».

У своїх дослідженнях італійської літератури, — в оцих своїх працях, сповнених блискучої ерудиції і живого, пристрасного відчування соціальних і політичних процесів Італії XIX віку, український поет-вчений був охоплений тими самими пориваннями, які спонукали українських юнаків їхати в Геную до Гарібальді за порадою й допомогою. З недавно знайдених українським радянським істориком Г. Малаховим архівних матеріалів ми дізнаємось про нові й нові імена революційних борців Росії, України, Польщі, які шукали підтримки в передових діячів Рісорджіменто. Слова, сказані Герценом про те, що «Гарібальді чекали в Польщі й на Україні», були сказані не навмання.

Російський вчений Мечников, український революціонер /304/ Андрій Красовський, польські революційні емігранти влітку 1859 року зібрались у Гарібальді, укладаючи сміливі плани висадки на чолі з Гарібальді визвольного десанту на українську землю біля знаної Гарібальді Одеси. І по західних, і по східних областях України в 1860—1861 роках ширились заклики Гарібальді до боротьби за визволення народів. В поліцейських донесеннях, знайдених у київських архівах, повідомлялось, що в січні 1861 року в Звенигородському повіті «збираються гроші для Гарібальді на виконання політичних його замислів про поновлення національностей». В той самий час грузинська молодь з далекого міста Горі простодушно надсилає кудись в Італію на ім’я Гарібальді телеграму про співчуття й захоплення. Ілля Чавчавадзе ніколи не розлучався з портретом Гарібальді й присвячував йому вірші. А вірш гарібальдійця Іпполіта Ньєво в перекладі на грузинську мову став революційною піснею, з якою грузинські трудівники йшли на барикади 1905 року.

Передові люди Італії так само шукали розуміння й підтримки в передових людей Росії і в гноблених нею народів, Тост, проголошений Гарібальді 1864 року в лондонському домі Олександра Герцена, був вираженням цих взаємних зв’язків і надій. «Тепер випиймо, — сказав тоді Гарібальді, — за юну Росію, яка страждає й бореться, як ми, і переможе, як ми, за повий народ, який, визволившись і подолавши Росію царську, очевидно, покликаний грати велику роль у долі Європи». Мадзіні ще 1845 року виступив із своїм «Зверненням до росіян», писав про майбутнє Росії, про зв’язки між Сходом і Заходом Європи в «Слов’янських листах» (опублікованих 1857 року). В цих листах крізь деяку, властиву йому, туманну пишноту фрази ясніє підтверджене історією передбачення. Мадзіні писав, що народ Росії несе в собі «непогамовну свідомість сили, яка обрушиться одного великого дня на всі тиранства природи чи тиранства людей». /305/

Хотілося б відзначити ту рису темпераментних виступів Мадзіні, яка характеризує гостроту його політичного зору. Він, розглядаючи проблеми тодішньої Росії, бачив її багатонаціональний характер, бачив поруч гнобленого російського трудового народу й інші гноблені народи слов’янського і неслов’янського походження. Цього не помітили навіть такі уважні дослідники російського життя й літератури, як Тенка, Вісконті-Веноста, Валуссі. Багато чого з думок цих людей нині постаріло, але як дивовижно не постаріли слова, сказані Карлом Тенка сто тринадцять років тому: «Літератури не можуть більше жити ізольовано одна від одної, ревно зберігаючи свою відрубність, а повинні підтримувати гармонійний зв’язок між собою і збагачуватись од взаємного контакту».

В постатях Герцена й Мадзіні, Міцкевича й Гюго, Гейне і Шеллі, Петефі й Івана Франка, Кардуччі й Бранко Радичевича, Христо Ботева й Іллі Чавчавадзе, в широчіні їхньої діяльності й кругозору, в соціальній значущості їхнього слова, в сполученні реалістичного інтересу до дійсності з романтичною спрямованістю, — в творчості цих письменників втілено для сучасності далеко більше, ніж думають ті зневірені в людстві скептики, для яких кругозір обмежено кімнатою астматика (байдуже, оббитою корком чи не оббитою), для яких темперамент — романтична зайвина, а заклик — лише пишномовна фраза.

Що ж, пишномовні фрази всім набридли. Але ж хіба слово має перестати бути закликом? Буває, що романтична піднесеність заважає добачити подробиці людської вдачі, найтонші повороти людської долі, неповторні риси людського обличчя, але це не означає, що її слід просто відкинути, а не діалектично зняти, ввібравши в свою творчість її порив і буремну силу.

Гіркота, що проникла в свідомість італійського інтелігента після піднесених літ Рісорджіменто, довго живила, та й досі живить його роздуми. Соціальні причини цієї гіркоти всім /306/ зрозумілі. Вони були заховані в самій суперечливості й незавершеності тих процесів, що мали місце сто років тому. Про це писала ще в 90-і роки минулого [XIX ст. — «Вперед»] сторіччя Леся Українка. Вона так охарактеризувала громадські настрої, які охопили Італію слідом за визволенням: «Після великого піднесення в Італії настав великий занепад сил. Велике піднесення залишило по собі багато розчарованих і багато обдурених. Об’єднання Італії було великою політичною реформою, але суспільне безладдя й економічний гніт в Італії ще дужче загострились з посиленням буржуазії та розвитком капіталізму».

Українська поетеса була свідком перших років возз’єднання Італії, бачила розчарування, яке охопило вже тоді маси італійського народу. Леопарді його передчув. Можливо, він один з перших, тривожний, бентежний, не засліплений ні спалахами пороху, ні спалахами промов, завбачив трагічну правду Рісорджіменто, його гіркі й важкі протиріччя. І, мабуть, Леопарді перед історією більш правий, ніж Мадзіні, який намагався згладити гостроту протиріч і підсолодити гіркоту.

Історичні свідчення літератури, свідчення мистецтва — вони правдиві зовсім не тоді, коли вдають безсторонність, стоячи ніби понад сутичкою, понад подіями. Кипіння пристрастей Рісорджіменто донесла до нас, незважаючи на жалюгідні ремісничі лібретто, схвильована музика Верді, по-революційному звихрена, буремна, як буремна й мова книжок гарібальдійців. Є серед них одна, зовсім не претензійна, — але будемо вдячні їй, скромній книжці Джузеппе Чезаре Абба «Замітки про Гарібальді», бо вона ще й тепер допомагає змивати з лиця історії штучні рум’янці. Певна річ, Абба не побачив правди в цілому, а якщо й побачив, то не збагнув до кінця страшної трагедії тих залпів, якими волонтери Біксіо розгонили юрби повсталих сіцілійських селян. Але в його книзі — «книзі революції», як назвав її Кардуччі, — все-таки віддзеркалились справжні обриси /307/ долі багатостраждальної Сіцілії і відображені ті її риси, які згодом Джованні Верга з нещадною силою свого реалізму зумів угледіти в суворому обличчі сіцилійських рибалок з Ачітрацца.

Скільки мужності треба було аристократові Джованні Верга, якому дорога була справа Гарібальді, справа об’єднаної Італії, щоб написати таке гіркотне й нещадно жорстоке у своїй правдивості оповідання, як «Воля», в якому зображено розстріл повстанців-селян!

З особливою силою і ненастанністю звучав і звучить в літературі Італії мотив селянського півдня, знедоленого й зневаженого. Пильна увага найбільш проникливих письменників скерована і нині до тих областей об’єднаної країни, які раніше належали до «королівства обох Сіцілій», до деспотії неаполітанських бурбонів, де реакція, корчі феодалізму, жахи мракобісся досі ще збереглися найбільше і де розпачливе становище трудящого селянства не так-то й дуже змінилося з часів Рісорджіменто. Тут видно найразючіші контрасти між дійсним становищем народу і благородними поривами та ілюзіями Рісорджіменто, контрасти між «надіями батьків» і злигоднями синів і онуків.

Гірка правда Сіцілії, гірка правда Півдня Італії — в ній Антоніо Грамші відкрив одну з основних причин кризи Рісорджіменто, викликаної тим, що об’єднання Італії відбулось не на грунті рівності, а в формі гегемонії Півночі над Півднем. Це внутрішнє протиріччя країни породило ті драматичні конфлікти, які наситили не лише жорстоке мистецтво Джованні Верга, але й роман Федеріко де Роберті «Віце-королі», і злу гнучкість Піранделло. Воно й До наших днів насичує гіркотою задумливі строфи Сальваторе Квазімодо, стриману пристрасність Карло Леві, печаль Елліо Вітторіні, та й в останньому фільмі Лукіно Вісконті «Рокко та його брати» знову постає перед нами в розповіді про злигодні й сподівання заблуканих на Півночі Італії вихідців з її Півдня. /308/

Зовсім не випадково відродився інтерес до естетичних. принципів «веризму» в повоєнні роки, коли нова італійська література вдалась до шукань національної реалістичної традиції. Ще Луїджі Піранделло різко протиставив національний реалізм Верга нелюдському, націоналістичному міфу «Надлюдини», утвореному д’Аннунціо за запозиченими від німецьких реакційних мислителів зразками.

В прозі самого Луїджі Піранделло ми не раз натрапляємо на прояв глибокого розчарування тим, що не справдились «надії батьків», які боролись під стягами Рісорджіменто. Ці мотиви з особливою гостротою пронизують його прозу. Таким є, наприклад, оповідання Піранделло «Медаль», Такий його роман «Старі й молоді», присвячений кризі Рісорджіменто, яку він сприймав як «банкротство патріотизму».

Я дозволив собі тут звернутись до цих мотивів кризи Рісорджіменто не на те, щоб якоюсь мірою применшити значення перемог італійців у їхній національній боротьбі за єдність і незалежність. Навпаки, мені хотілось підкреслити, що саме Рісорджіменто поставило перед літературою Італії високе завдання, поклавши на неї моральну відповідальність за долю своєї батьківщини.

Письменникові не відійти осторонь. Цього вчать нас уроки Рісорджіменто. Це засвідчує нам і література Італії, що виникла слідом за роками Рісорджіменто, література, де так чітко позначились дві течії — течія живого життя народу, вливана в океан вселюдства, і каламутна, замулена течія, що загниває в застояних лагунах індивідуалізму. Був час, коли по дорогах Італії стояла фашистська варта. Тоді такі «герметичні лагуни» надавали пристановище живому духові поезії.

Але зараз інші часи, і в цих лагунах — лише каламуть, застій і гниття. Поезія провісницею надій простує сьогодні широкими шляхами світу. Говорити про Рісорджіменто — значить говорити про надію, про надію народу, про надію літератури, про те /309/ взаєморозуміння між націями, між письменниками різних країн, про яке мріяв Мадзіні, але яке випадало раніш на долю лише окремих, найбільш далекозорих людей і яке тепер повинно стати законом літератури, законом її діяльного служіння народові, миру, людству.

1961

Примітки

* Основою статті є доповідь «Рісорджіменто й література», зачитана в м. Туріні 1961 року на II конгресі Європейської співдружності письменників, присвяченому сторіччю з часів об’єднувальної і визвольної боротьби в Італії XIX віку, знаної під ім’ям Рісорджіменто (Відродження).

[1] Мадзіні, Орсіні, Пізакане — видатні діячі прогресивної течії в русі Рісорджіменто.

[2] Енцикліка тодішнього папи Пія IX, що проклинала всі передові течії сучасності.

Джерело: Микола Бажан. Твори в чотирьох томах. Том четвертий. Літературно-критичні статті. — Київ: Видавництво художньої літератури «Дніпро», 1985. — Стор. 298-310.

0 Responses to “Рісорджіменто й література*”



  1. Напиши коментар

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.




Березень 2018
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Лют   Тра »
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: