Деякі сторони південного питання [1]

Антоніо Ґрамші

Початок цим нотаткам поклала публікація — у «Кварто стато» від 18-го вересня — однієї статті щодо південної проблєми, підписаної Уленшпіґелем, [2] що її редакція журналу спорядила доволі кумедним вступом. У статті Уленшпіґель згадує свіжу книгу Ґвідо Дорсо («Південна революція». Турин: Видавництво П’єро Ґобетті, 1925) і натякає на судження, що його висловив Дорсо стосовно позиції нашої партії щодо Півдня: у вступі редакція «Кварто стато» — вона твердить, що складається з «молоди, що чудово загально [sic] розуміється на південній проблємі», — заявляє колєктивний протест з приводу того, що «заслуги» визнавано за комуністичною партією. Ще не зле: той штиб молоди, що співпрацює з «Кварто стато», і раніше збиткувався зі стражденного паперу, «прикрашаючи» його своїми думками та протестами. Проте далі ця «молодь» говорить буквально таке: «Ми не забули тієї чарівної формули, що її висували туринські комуністи: поділити великі маєтки між сільськими пролєтарями. Ця формула є повною протилежністю всякого здорового реалістичного бачення південної проблєми». І тут треба розставити крапки над «і», оскільки «чарівними» тут є самі хвастощі та поверховий дилєтантизм «молодих» авторів «Кварто стато».

«Чарівна формула» цілком вигадана від початку до кінця. Очевидно, «молодь» з «Кварто стато» такої невисокої думки про розумовий рівень своїх читачів, що наважується з неприхованою пихою ставити правду догори дриґом. Ось справжній абзац з «Ордіне нуово» від 3 січня 1920, що в ньому викладено погляд туринських комуністів:

«Буржуазія Півночі підпорядкувала собі південну Італію й Острови та звела їх до рівня колоній на експлоатацію; пролєтаріят Півночі, звільнившись від капіталістичного рабства, звільнить південні сільські маси від кабали північних банків і промисловости. Економічне та політичне відродження селянства треба шукати не в поділі незрошуваної та погано обробленої землі, але в солідарності з боку промислового пролєтаріяту, що потребує своєю чергою солідарности з боку селян, — що „зацікавлений” у тому, щоб капіталізм не відновився завдяки земельній власності, та зацікавлений у тому, щоб південна Італія й Острови не стали військовою базою капіталістичної контрреволюції. Встановивши робітничий контроль над промисловістю, пролєтаріят орґанізує продукцію для виробництва сільськогосподарських машин для селян, тканин і взуття для селян, елєктричної енерґії для селян — покладе край експлоатації і закріпаченню селян з боку промисловости та банків. Зламавши автократію на заводі, зламавши апарат гноблення капіталістичної держави, створивши робітничу державу, що підпорядкує капіталістів закону корисної праці, робітники порвуть всі кайдани, що прив’язують селянина до його злиднів, до його безнадійности; запровадивши диктатуру пролєтаріяту, перебравши собі промисловість і банки, пролєтаріят спрямує неймовірну міць державної орґанізації на підтримку селян в їхній боротьбі із землевласниками, з природою, з бідністю; він забезпечить селян кредитом, створить кооперативи, ґарантуватиме захист особистости та власности від грабіжників, здійснить громадські роботи з осушення й іриґації. Пролєтаріят здійснить усе це, тому що в його інтересах розширити сільськогосподарське виробництво, тому що в його інтересах зберегти і зміцнити солідарність із селянськими масами, тому що в його інтересах спрямувати промислову продукцію на корисну працю задля миру та братерських стосунків між містом і селом, між Північчю та Півднем».[3]

Так було написано у січні 1920 року. Минуло сім років, і ми подорослішали на сім років, і політично також: деякі концепції сьогодні можна було б висловити краще, можна було б і слід було би краще визначити, чим період, що безпосередньо слідує за захопленням влади та характеризується просто робітничим контролем на виробництві, одріжняється від наступних періодів. Але варто зазначити, що головна концепція туринських комуністів полягала не у «чарівній формулі» поділу лятифундії, але у політичному союзі між робітниками Півночі та селянами Півдня задля усунення буржуазії від державної влади: не самі лише туринські комуністи, але й вони (щиро обстоюючи поділ землі, підпорядкований спільній дії двох кляс) застерігали підпадати під «чари» ілюзії механічного поділу латифундій. У тій самі статті від 3 січня 1930 року написано:

«Що здобуде бідний селянин, захопивши шматок незрошуваної чи погано обробленої землі? Без машин, без житла безпосередньо на місці роботи, без кредиту на переднівок, без кооперативних установ, що куплять цей врожай (якщо селянин докандибить до врожаю, не завісившись перед тим на найміцнішому кущі або на найбільш мізерному з фіґових дерев своєї незрошуваної землі!) і врятують його від лихварських пазурів, — що здобуде бідний селянин від займанщини?»

Хай там як, але ми стояли за формулу — вельми реалістичну та жадною мірою не «чарівну» — передачі землі селянам, проте воліли, аби вона відбувалась у межах загальної революційної дії двох союзних кляс під проводом промислового пролєтаріяту. Автори «Кварто стато» не знати звідки взяли «чарівну формулу», вигадану буцімто туринськими комуністами, у цей спосіб показавши власну неповажність як публіцистів і недостатню, обивательську, скрупульозність як інтелєктуалів, а це вагомі й непроминущі політичні чинники.

З усіх, хто є в пролєтарському таборі, туринські комуністи мали одну беззаперечну «заслугу»: вони привернули до південного питання увагу робітничого аванґарду, насвітливши його як одну з основних проблєм загальнонаціональної політики революційного пролєтаріяту. В цьому сенсі вони зробили практичний внесок, вивівши південне питання з рівня, коли воно було непевним предметом «інтелєктуальних» балачок у гурті так званих знавців, на новий рівень. Відтепер головною дійовою особою у південному питанні були не люди на кшталт Джустіно Фортунато, Ґаетано Сальвеміні, Евґеніо Адцімонті, Артуро Лябріоли (якщо згадати лише деякі з імен святих, дорогих для «молоді» з «Кварто стато») — нею став революційний робітник з Турину та Мілану.

Туринські комуністи поставили на порядок денний власне питання «геґемонії пролєтаріяту», себто соціяльної бази диктатури пролєтаріяту та робітничої держави. Пролєтаріят зможе стати керівною і панівною клясою тією мірою, якою зможе створити систему союзу кляс, що дозволить мобілізувати проти капіталізму та буржуазної держави більшість трудящих, що в Італії — в умовах реального співвідношення між істнуючими клясами в Італії — означає здатність домогтися згоди широких селянських мас. Але селянське питання в Італії історично визначається не як «селянське і аґрарне питання загалом»: в Італії селянське питання через певну італійську традицію, через певний розвиток італійської історії набуло двох форм — загальної і конкретної, себто південного питання і питання Ватикану. Завоювати більшість селянських мас означає отже — для італійського пролєтаріяту — власне подивитися на ці два питання з соціяльного огляду, зрозуміти потреби кляси, яку він представляє, включити ці потреби до своєї революційної перехідної проґрами, занести ці потреби до вимог, за задоволення яких він бореться.

Першою проблємою, що постала перед туринськими комуністами, була проблєма зміни загального політично-ідеолоґічного напрямку дії самого пролєтаріяту як національного елєменту, що перебуває всередині державного життя і несвідомо підпадає під вплив школи, преси, буржуазної традиції. Відомо, яку ідеолоґію поширювали поволеньки, у капілярній формі буржуазні пропаґандисти серед мас Півночі: Південь, се — важкі окови, що заважають швидкому поступу до громадянського розвитку Італії; південні жителі є біолоґічно неповноцінними істотами — майже варварами або й варварами — через природні причини; якщо Південь терпить на розвиток, то винна не капіталістична система чи якась инша причина історичного характеру, але це гріх самої природи, що вона зробила південців ледацюгами, нікчемами, злочинцями, варварами, що їхні погані риси, успадковані від цієї мачухи, вкотре посилювані присутністю окремих великих одинаків, що височіють наче самотні пальми на посушливій землі або в пустелі. Соціялістична партія була багато в чому засобом поширення цієї буржуазної ідеолоґії серед північного пролєтаріяту; соціялістична партія поблагословила всю «південностурбовану» літературу з кумпанії письменників так званої позитивної школи, таких, як Феррі, Серджі, Нічефоро, Орано та їхніх епіґонів, що у статтях, нарисах, новелах, романах, подорожніх нотатках і спогадах на всі способи рефреном твердили ту саму думку; також був час, коли «науку» використовували, щоби приборкати знедолених й експлоатованих, але цього разу вона вбиралася в соціялістичні шати, прикидаючись наукою пролєтарською.

Туринські комуністи енерґійно реаґували на цю ідеолоґію, особливо в Турині, де розповіді та спогади ветеранів війни проти «бандитизму» на Півдні та Островах безпосередньо впливали на народну традицію й дух. Відгукнулися на неї практично, досягнувши та отримавши конкретні результати величезної історичної ваги, досягнувши та отримавши, особливо у Турині, зародки майбутнього вирішення південного питання.

Ще до війни там був знаний епізод, що потенційно містив у собі всю діяльність і пропаґанду, розгорнуту комуністами в повоєнний час. Коли 1914 року через смерть Піладе Ґайї звільнилось місце у IV колєґії міста та постало питання пошуку нового кандидата, одна ґрупа соціялістичного спрямування, що з неї пізніше вийшла частина майбутніх редакторів «Ордіне нуово», запропонувала кандидатуру Ґаетано Сальвеміні. Він тоді був найрадикальнішим з усіх представників селянської маси Півдня. Він не був членом соціялістичної партії; ба більше, він активно ішов походом проти соціялістичної партії, що становило небезпеку, оскільки його твердження і звинувачення на її адресу стали причиною появи — у трудових масах Півдня — ненависти не тільки до Тураті, Тревеза, Д’Араґони, але також до промислового пролєтаріяту загалом. (Багато куль, що ними королівська ґвардія стрілила в робітників у роки 1919-1922, були зроблені з того самого свинцю, що їм друковано статті Сальвеміні.) Одначе ця туринська ґрупа прагла затвердити ім’я Сальвеміні, про що самому кандидатові повідомив товариш Оттавіо Пасторе, що прибув до Флоренції по його згоду: «Робітники Турина бажають обрати депутата для селян Апулії. Робітники Турина знають, що на загальних виборах 1913 року селяни Молфетти та Бітонто здебільшого віддали перевагу Сальвеміні; тільки адміністративний тиск уряду Джолітті та насильство криміналу й поліції не дозволили апулійським селянам висловити свою справжню волю. Робітники Турину не обов’язують Сальвеміні — ані партією, ані проґрамою, ані дисципліною в складі парляментської ґрупи; якщо Сальвеміні оберуть, він відповідатиме не перед робітниками Турина, а перед апулійськими селянами, а робітники вестимуть виборчу пропаґанду за своїми принципами та жадним чином не заважатимуть політичній діяльності Сальвеміні».

Сальвеміні не схотів бути за кандидата на виборах, хоча й був вражений і навіть розчулений пропозицією (тоді він ще не говорив про «підступність» комуністів — тоді усі були чесними та чемними); він запропонував кандидатуру Муссоліні та спромігся приїхати до Турина, щоби підтримати соціялістичну партію на виборах. Насправді ж зорґанізував два великі мітинґи у Паляті праці та на площі Статуто, де зібралася маса, що бачила в ньому — і, як такому, аплодувала йому, — представника селян Півдня, пригноблених та експлоатованих ще огидніше й по-звірячому, аніж пролєтаріят Півночі.

Спрямування, що бачимо в цьому епізоді (він не розвинувся лише через нехіть Сальвеміні), комуністи взяли по війні. Нагадаймо ж найзначніші та найбільш показові факти.

1919 року сформувалось товариство «Молода Сардинія» [4] — пролоґ до майбутньої сардинської Партії Дії та її своєрідний початок. «Молода Сардинія» пропонувала об’єднати всіх сардинців на острові та на континенті в один реґіональний блок, що міг би тиснути на уряд, примусивши той справдити обіцянки, дані салдатам підчас війни; орґанізував «Молоду Сардинію» на континенті такий собі професор П’єтро Нурра — соціяліст, що сьогодні, ймовірно, належить до «молоди», що вона у «Кварто стато» щотижня шукає для своїх досліджень якісь нові горизонти. До руху, що створював нові можливості для вилову хрестів, титулів і медалей, з ентузіязмом приєднувалися адвокати, професори, службовці. Установчі збори, скликані в Турині для сардинців, котрі мешкали в П’ємонті, вражали самим лише числом учасників. То був переважно бідний люд: народ без певної кваліфікації, фабричні ріжнороби, дрібні пенсіонери, колишні карабінери, колишні в’язничні наглядачі, колишні податкові інспектори, що залагоджують ріжні дрібні оборудки; всіх їх сповнював ентузіязм на саму думку бути серед земляків, послухати розмов про їхню землю, що з нею вони контактували почерез родичів, друзів, спогади, страждання, плекаючи надію — надію повернутися до свого краю, але до краю квітучого та заможного, що творив умови для життя, нехай і невибагливого.

Сардинські комуністи — ліком восьмеро — прийшли на збори та внесли до президії свою пропозицію, вимагаючи дозволити їм зробити зустрічну доповідь. Після яскравого та пишномовного виступу офіційного доповідача, прикрашеного всіма витонченими та ангелиними фіґурами реґіонального ораторського мистецтва, після того, як присутні поринули у спомини про сумне минуле та згадали про кров, пролиту сардинськими полками на війні, й аж сп’яніли від ентузіязму, викликаного ідеєю сформувати блок з усіх щирих синів Сардинії, було дуже важко «вставити» зустрічну доповідь; у кращому випадкові на доповідача, порятованого від наслідків «шляхетного обурення юрби», чекало якщо не лінчування, то принаймні прогулянка до поліцейського управління. Але зустрічну доповідь, хоча вона й скаменила публіку, наслухали, і, щойно було розбито чари, швидко, але методично дійдено революційних висновків. Дилєма: чи увійти вам, сардинським біднякам, до одного блоку з сардинськими сеньйорами, що довели вас до руїни та є місцевими наглядачами капіталістичної експлоатації, чи утворити вам єдиний блок з революційними робітниками континенту, що прагнуть знищити всяку експлоатацію та визволити всіх пригноблених? Ця дилєма постала перед присутніми. Голосування, якщо поглянути на результати, мало страшенний успіх: з одного боку ґрупка барвисто вдягнених, напахчених сеньйорів, службовців у циліндрах, спеціялістів, розлючених і наляканих, підтримуваних сорока десятками поліцейських, що забезпечували консенсус, з иншого — всілякі бідняки та жінки, вбрані в святкові строї, котрі згуртувались навколо маленького комуністичного осередку. За годину в Палаті праці було створено Сардинський соціялістичний просвітницький гурток, що до нього записалося 256 чоловік; формування «Молодої Сардинії» відклали sine die [на невизначений час. — «Вперед»], котра відтак не була сформована.

Такою була політична база роботи, що проводилася серед салдатів Сассарської бриґади — бриґади, що її майже всю складали вихідці з реґіону острова. Сассарська бриґада придушувала повстанський рух у Турині в серпні 1917 року; треба було ґарантії, що салдати ніколи не брататимуться з робітниками, адже перші пам’ятають товаришів, забитих повстанцями, а останні надто добре пам’ятають, як люто їх придушувано і в який спосіб бито. Бриґаду привітав натовп сеньйорів і сеньйорит, що простягали салдатам квіти, цигарки, фрукти. Настрої салдатів характеризує ця розповідь одного сассарського робітника-чинбаря, що був одним з перших, хто взявся до пропаґандистської роботи серед них: «Я наблизився до біваку на площі X (у перші дні сардинські салдати отаборилися на майданах, наче у завойованому місті) та заговорив з одним молодим селянином, що приязно мене привітав, адже я був сардинцем, як він. „Навіщо ви прибули до Турину?” — „Ми прибули, щоб стріляти у сеньйорів, що оголосили страйк.” — „Але це не сеньйори оголосили страйк — його оголосили робітники, а вони бідні.” — „Тут всі сеньйори: вони у комірцях і краватках, заробляють по 30 лір на день. Я знаю бідняків і як вони одягаються. На Сардинії так, там багато бідняків. Всі хлібороби бідні, вони заробляють 1,50 ліри на день.” — „Але я теж робітник і теж бідняк.” — „Ти бідняк, бо ти сардинець.” — „Але якщо я страйкуватиму з иншими, стрілятимеш і в мене?” — Салдат трохи подумав, а потім поклав руку на моє плече: „Слухай, коли страйкуватимеш з иншими, залишайся вдома!”».

Таким був настрій у великої більшости бриґади, що до її складу входило лише невеличке число робітників-шахтарів з басейну Іґлесіяс. Проте за кілька місяців, напередодні загального страйку 20-21 липня, бриґаду вислали подалі від Турину, й старших салдатів демобілізували, а підрозділ поділили на три частини: одну третину вислали до Аости, другу — до Трієста, третю — до Риму. Бриґаду розділили фактично за одну ніч, не попередивши; на вокзалі жадна елєґантна юрба не плескала в долоні; їхні пісні, хоча вони й були воєнними, мали вже иншій зміст, усе було геть не так, як прибували.

Ці події були надаремними? Ні, вони мали результати, що досі чинні й досі діють в глибинах народної маси. Вони на якийсь момент поосвітили голови, що ніколи не думали у цьому напрямку і були вражені, пережили радикальну зміну. Наші архіви розпорошені; багато паперів знищили ми самі, щоб уникнути арештів і переслідувань. Але ми пам’ятаємо десятки й сотні листів з Сардинії до туринської редакції «Аванті!» — часто колєктивних, часто підписаних всіма колишніми бійцями Сассарської бриґади з певної місцевости. Невидимими та невідомими для нас шляхами ширились відомості про нашу політичну позицію; сардинська Партія Дії формувалась під впливом цих подій на рівні рядового складу, та в зв’язку з цим можна було б згадати чимало епізодів, багатих змістом і значенням.

Останнє відображення цієї дії можна було бачити 1922 року, коли з тією самою метою, з якою присилали Сассарську бриґаду, до Турину прислали 300 карабінерів з лєґіону Кальярі. В редакції «Ордіне нуово» ми отримали принципову заяву, підписану більшістю цих карабінерів: у ній було наше поставлення південної проблєми, рішучий доказ правильности нашого тодішнього курсу.

Пролєтаріят мусив додержувати цього курсу, щоби досягнути політичної дієвости, — це мається на думці. Жадна масова акція не можлива, якщо ця сама маса не переконана у цілях, що їх воліє досягти, та у методах, що до них слід удатися. Щоби бути спроможним урядувати як кляса, пролєтаріят має відкинути будь-які залишки корпоративного духу, будь-які синдикалістські упередження чи нашарування. Що це означає, иншими словами? Що треба подолати не тільки ріжницю, що істнує між тією і тією професією, але необхідно — для завоювання довіри та згоди селян і деяких катеґорій міського напівпролєтаріяту — подолати деякі упередження і перемогти певний еґоїзм, що може бути і є в робітничій клясі як такій навіть після того, як подолано професійний партикуляризм. Металурґ, столяр, будівельник тощо мають думати не тільки як пролєтарі і не тільки як металурґ, столяр, будівельник тощо, але мають зробити крок уперед: мають думати як робітники — члени кляси, що має тенденцію керувати селянами та інтелєктуалами, — кляси, що може перемогти та побудувати соціялізм, тільки якщо їй допомагатимуть суспільні верстви, пішовши за нею. Якщо цього не досягти, пролєтаріят не стане керівною клясою, і ці верстви, що в Італії представляють більшість людности, підпавши під буржуазне керівництво, дадуть державі можливість опиратися пролєтарському натискові та послабити його.

Отже, те, що виявилось у царині південного питання, показує, що пролєтаріят зрозумів ці свої обов’язки. Варто згадати два факти: один мав місце в Турині, другий — у Реджо-Емілії, себто у цитаделі реформізму, клясового корпоративізму, робітничого протекціонізму, що його згадано «південностурбованими» у їхній пропаґанді між селян Півдня.

Після захоплення заводів адміністрація «Фіяту» запропонувало робітникам перебрати на себе керівництво підприємством у формі кооперативу. Звичайно, реформісти виступали за те, щоби пристати на пропозицію. Це були часи наближення промислової кризи, родини робітників лякала мара безробіття. Якби «Фіят» став кооперативом, була би певна ґарантія збереження робочих місць, особливо для найбільш політично активних робітників, певних, що їх звільнять.

Соціялістична секція на чолі з комуністами енерґійно втрутилася у події. Вона сказала робітникам таке. Будь-яке велике кооперативне підприємство, таке, як «Фіят», може істнувати під проводом робітників, тільки якщо робітники вирішать увійти до системи буржуазних політичних сил, що сьогодні управляють Італією. Пропозиція адміністрації «Фіяту» входить до пляну джоліттійської політики. В чому полягає цей плян? Буржуазія ще до війни не могла керувати спокійно. Повстання сицилійських селян 1894 року та міланське повстання 1898 року стали experimentum crucis [важливим випробуванням] для італійської буржуазії. Після кривавого десятиліття 1890-1900 буржуазія мала відмовитися від диктатури, що була занадто необмеженою, занадто жорстокою, занадто прямою; проти неї повстали одночасно (хоча й не разом) і селяни Півдня, і робітники Півночі. У новому столітті панівна кляса вдалася до нової політики клясових союзів, політичних блоків кляс, себто буржуазної демократії. Вона мала обирати: або сільська демократія, себто союз з південним селянством, скасування митних бар’єрів, загальне виборче право, адміністративна децентралізація, низькі ціни на промислові вироби; або блок капіталістів-промисловців і робітників без загального виборчого права, з митним протекціонізмом, зі збереженням державної централізації (вираження панування буржуазії над селянами, особливо на Півдні та Островах), з реформістською політикою щодо заробітної платні та свободи профспілок. Вона обрала — невипадково — це друге рішення. Джолітті уособлював буржуазне панування, соціялістична партія стала знаряддям джоліттійської політики. Якщо пильно подивимось, то побачимо, що протягом десятиріччя 1900-1910 проявилися надзвичайно серйозні кризи соціялістичного та робітничого руху: маси стихійно реаґували на політику реформістських вождів. Народжується синдикалізм, що є інстинктивним, стихійним, примітивним, але здоровим показником реакції робітників на блок з буржуазією та виступом за блок із селянами, в першу чергу з південними селянами. Саме тому в певному сенсі синдикалізм є кволою спробою південних селян, представлених їхніми найбільш проґресивними інтелєктуалами, керувати пролєтаріятом. З кого складається керівний осередок італійського синдикалізму? Якою є ідеолоґічна суть італійського синдикалізму? Керівний осередок синдикалізму майже повністю складається з південців: Лябріола, Леоне, Лонґобарді, Орано. Ідеолоґічна суть синдикалізму — це новий лібералізм, але більш енерґійний, наступальний, войовничий, котрий підтримує традиційний лібералізм. Якщо пильно подивимось, побачимо, що кризи синдикалізму, що ставалися одна по одній, та поступовий перехід провідних постатей синдикалізму до табору буржуазії обумовлені головно двома причинами: еміґрацією та вільною торгівлею — ці дві причини тісно пов’язані з південним питанням. Еміґрація уможливила народження концепції «пролєтарської нації» Енріко Коррадіні; Лівійська війна видалась цілій верстві інтелєктуалів початком наступу «великого пролєтаріяту» проти капіталістично-плутократичного світу. Ціла ґрупа синдикалістів переходить на націоналістичні позиції, і навіть націоналістичну партію від самого початку створюють інтелєктуали — колишні синдикалісти (Монічеллі, Фордже-Давандзаті, Маравілья). Лябріолова книжка «Історія 10 літ» (роки 1900-1910) є вельми типовим і характерним вираженням цього неолібералізму, спрямованого проти Джолітті й орієнтованого на Південь.

За ці десять років капіталізм зміцнився і розвинувся та спрямував частину своєї діяльности на сільське господарство в Паданській долині. Найхарактернішою рисою цих десяти років є масові страйки сільськогосподарських робітників Паданської долини. Глибокий переворот переживають північні селяни, що підтверджує велике клясове розшарування (число батраків, за даними перепису населення 1911 року, зростає на 50%), і цьому відповідає поява нових політичних течій і перегляд політичних переконань. Християнська демократія та муссолінізм — обидва є продуктами, що набирали сили в цю епоху: в Романьї ці течії гартувалися на рівні реґіону; здавалось, що батрак виходить на авансцену політичної боротьби. Соціял-демократія, представлена лівими орґанами («Аціоне» в Чезені), а також муссолінізм швидко підпадають під вплив «південностурбованих». «Аціоне» (Чезена) є реґіональним виданням «Уніти» Ґаетано Сальвеміні. «Аванті!» під проводом Муссоліні повільно, але невпинно перетворюється на майстерню для авторів, що тримаються синдикалізму та пишуть про південне питання. Фанчелло, Ляндзілло, Панунціо, Чіккотті стають її постійними дописувачами; той самий Сальвеміні не приховує своїх симпатій до Муссоліні, що стає також улюбленцем «Воче» Преццоліні. Всі пам’ятають, як насправді, коли Муссоліні вийшов з «Аванті!» та соціялістичної партії, його оточувала ця когорта синдикалістів і південностурбованих.

Найважливішим наслідком цього періоду в революційному таборі є «червоний тиждень» червня 1914 року: епіцентрами «червоного тижня» є Романья і Марка. В буржуазному політичному таборі найважливішим наслідком є Джентілонська угода. Оскільки соціялістична партія через дії хліборобських рухів Паданської долини після 1910 року повернулась до непримиримої тактики, промисловий блок, створений і представлений Джолітті, втратив свою надійність: Джолітті підставив рушниці друге плече — союз між буржуазією і робітниками змінився на союз між буржуазією і католиками, що представляли селянські маси північної та центральної Італії. Для цього союзу повністю руйнується консервативна партія Сонніно, зберігся лише один її маленький осередок у південній Італії, що гуртувався навколо Антоніо Саляндри. Протягом війни та повоєнного часу розгорнулася ціла низка молєкулярних процесів надзвичайно великої ваги всередині буржуазної кляси. Саляндра та Нітті стали першими південцями на посаді голови уряду (звісно, якщо не говорити за сицилійців, як Кріспі, що був найенерґійнішим представником диктатури буржуазії у XIX ст.) і намагалися втілити у життя плян промислово-сільськогосподарської буржуазії Півдня, базуючись на консервативних (Саляндра) і демократичних (Нітті) засадах; обидва ці голови уряду були пов’язані з «Коррьєре делля сера», себто з текстильною промисловістю Ломбардії. Вже підчас війни Саляндра намагався пересунути на користь Півдня технічні сили державної орґанізації, себто замінити в державному апараті джоліттіянців на нових людей, що вони втілювали новий політичний курс буржуазії. Ви маєте пам’ятати кампанію, розгорнуту «Стампа», особливо у 1917-1918, за тісну взаємодію між джоліттіянцями та соціялістами у справі протидії «апуліязації» держави: ту кампанію проводив у «Стампа» Франческо Чіккотті, себто фактично вона була засвідчувала договір між Джолітті та реформістами. Питання було не абищицею, джоліттіянці в своїй захисній розлюченості навіть перейшли межу, окреслену для партії великої буржуазії, навіть дійшли до того вираження антипатріотизму та прагнення поразки, що їх всі досі пам’ятають. Сьогодні Джолітті знову при владі, велика буржуазія, спанталичена стрімким рухом народних мас, знову сповіряється йому. Джолітті хоче освоїти туринських робітників. Він завдавав їм удару двічі: підчас страйку минулого квітня і підчас захоплення заводів за допомогою Загальної конфедерації праці, себто корпоративного реформізму. Зараз він прагне втримати їх в межах державної буржуазної системи. Насправді що буде, як колєктив «Фіяту» пристане на пропозицію адміністрації? Сьогочасні акції підприємства перетворяться на обліґації, себто кооператив буде змушений платити власникам обліґацій дивіденди за фіксованим відсотком, незалежно від ситуації на підприємстві. Підприємство «Фіят» буде повністю знекровлене кредитними установами, що залишаються у руках буржуазії, а вона зацікавлена у тому, щоб робітники жили з її ласки. Заводський колєктив буде змушений неминуче налагоджувати зв’язки з державою, що вона «прийде на допомогу робітникам» через діяльність робітничих депутатів, через підпорядкування політичної партії робітників урядовій політиці. Таким є плян Джолітті, якщо його виконано повністю. Туринський пролєтаріят припинить істнувати як самостійна кляса, але стане лише додатком до буржуазної держави. Перемогу здобуде клясовий корпоративізм, а пролєатаріят втратить свої позиції і своє місце керівника й провідника; в очах бідніших робітників він виглядатиме як привілейована верства, в очках селян — як експлоататор, такий самий, як буржуазія, адже буржуазія, як вона завжди чинила, представлятиме селянським масам привілейовані робітничі осередки як єдину причину їхніх нещасть і їхніх злиднів.

Робітничий колєктив «Фіяту» майже одностайно став на нашу точку зору, і пропозицію адміністрації було відкинуто. Але цього досвіду не могло бути достатньо. Туринський пролєтаріят через цілу низку дій показав, що досяг найвищого ступеня політичної зрілости та сили. Інженерно-технічний персонал і конторські службовці 1919 року змогли покращити свої умови лише завдяки підтримці робітників. Щоб притлумити хвилювання серед інженерно-технічних працівників, промисловці запропонували робітникам самим призначити почерез вибори нових начальників бриґад і цехів; робітники відкинули пропозицію, хоча було чимало причин для суперечок між робітниками й інженерно-технічним персоналом, що він завжди виступав панським знаряддям пригноблення і переслідування. Крім того, ґазети розпочали шалену кампанію за ізоляцію інженерів і спеціялістів, зосереджуючи загальну увагу на їхніх високих зарплатах, що сягали 7.000 лір на місяць. Кваліфіковані робітники допомагали вести аґітацію серед ріжноробів, що тільки в цей спосіб домоглися вволення своєї воли: на заводах повністю знесли всі привілеї та експлоатацію менш кваліфікованих працівників кваліфікованішими. Завдяки таким діям пролєтарський аванґард з права посів у суспільстві місце передового загону; такою була основа появи в Турині комуністичної партії. Але що за межами Турину? Отже, ми хотіли б запропонувати розглянути питання за межами Турину, а саме в Реджо-Емілія, що була великим осередком реформізму та клясового корпоративізму.

Місто Реджо-Емілія завжди було мішенню для «південностурбованих». Вислів Камілло Прамполіні «Італія поділяється на [біловидих] мешканців Півночі й невмиваних південців» був наче найхарактернішим вираженням лютої ненависти, що ширилась серед південців до робітників Півночі. В Реджо-Емілія постало питання, схоже на те, що було на «Фіяті»: велике підприємство мало перейти до рук робітників і стати кооперативом. Реджонські реформісти сприйняли цю подію з ентузіязмом і гучно розголошували про неї у своїх ґазетах і на своїх зборах.[5] Один туринський комуніст [6] приїхав до Реджо, забрав слово на заводському мітинґові, задемонстрував всю складність питання між Північчю і Півднем, і сталося «диво»: робітничий загал відхилив реформістські та корпоративістські тези. Було доведено, що реформісти не представляли духу робітників Реджо — вони представляли лише пасивність й инші неґативні боки. Вони спромоглися встановити політичну монополію, завдяки перебуванню в їхніх лавах орґанізаторів і пропаґандистів певного професійного ґатунку, і в такий спосіб завадили розвиткові та орґанізації революційної течії; але цьому поклала край присутність одного здібного революціонера: їм завдали поразки, і з’ясувалось, що робітники Реджо є з породи мужніх бійців, а не з породи свиней, годованих урядовими датками.

У квітні 1921 року на «Фіяті» звільнили 5.000 революційних робітників, розпустили заводські ради та зменшили реальну заробітну платню. [7] У Реджо-Емілія сталося, напевне, щось подібне. Капіталісти рушили на робітників. Але їхня жертва була марною? Ми так не вважаємо; навпаки — ми певні, що вона була не надаремною. Тяжко прослідити весь ланцюжок великих подій за участи мас, що демонструє безпосередню і чинність таких акцій. З иншого боку, щодо селян простежити таку низку подій завжди складно та майже неможливо; а з селянськими масами Півдня це ще складніше.

Південь можна характеризувати як самий суспільний занепад. Селяни, більшість населення Півдня, не контактують між собою (зрозуміло, що є винятки: Апулія, Сардинія, Сицилія, де істнують місцеві особливості в широких рамках південної [соціяльної] структури). Південне суспільство, це — великий аґрарний блок, що складається з трьох суспільних верств: велика селянська маса (аморфна та роз’єднана), дрібні інтелєктуали та середня сільська буржуазія, великі землевласники та великі інтелєктуали. Південні селяни нуртують, але як маса вони нездатні дати централізованого вираження своїм прагненням і потребам. Середній стан інтелєктуалів отримує з селянської бази імпульси для своєї політичної й ідеолоґічної діяльности. Великі землевласники у політичній царині та великі інтелєктуали в ідеолоґічній виступають разом і панують — в кінцевому підсумку — над цим комплєксом проявів. Природно, що цей солідарний виступ проявляється з усією силою і наочністю саме в ідеолоґічній царині. Тому Джустіно Фортунато та Бенедетто Кроче є наріжними каменями південної системи та в певному сенсі є двома найважливішими фіґурами італійської реакції.

Південні інтелєктуали є суспільною стратою, що має в національному житті Італії вельми цікаву та важливу ролю. Щоб переконатися в цьому, варто лише згадати, що державна бюрократія на три п’ятих складається з вихідців з Півдня. Тепер, щоби зрозуміти специфічну психолоґію південних інтелєктуалів, варто взяти до уваги деякі факти:

1. В кожній країні верства інтелєктуалів із розвитком капіталізму радикально змінилася. Старий тип інтелєктуалів був орґанізуючим елєментом суспільства із переважно селянською і ремісничою основою; щоб орґанізувати державу, щоб орґанізувати торгівлю, панівна кляса витворила особливий тип інтелєктуала. Промисловість викликала до життя новий тип інтелєктуала: технічного орґанізатора, спеціяліста-практика. В суспільстві, де економічні сили розвивалися капіталістичним шляхом аж до поглинання більшої частини національної діяльности переважає саме цей другий тип інтелєктуала з усіма його рисами інтелєктуальної впорядкованости та дисципліни. У тих країнах, де сільське господарство досі має помітну ролю або просто переважає, превалює старий тип, що дає найбільше державних службовців, а також на місцях — у селах і містечках — загалом виконує функцію посередника між селянином і владою. У південній Італії переважає цей тип з усіма його рисами: демократичний із селянами, реакційний перед лицем повстання проти великого землевласника й уряду, розбещений і ненадійний політикан; якщо не зважити на ці риси, традицій південних політичних партій не збагнути.

2. Південний інтелєктуал походить переважно з того стану, що на Півдні він досі є вагомим: сільської буржуазії, себто дрібних і середніх землевласників, що не є селянами, що не обробляють землю, що соромляться господарювати, але з того клаптику землі, що мають, зданого в оренду чи в обробіток споловини, хочуть здобути досить для того, щоби жити з вигодами, щоб віддавати синів в університетську чи семінарську науку, щоби мати дочкам, що вони мають віддатися за офіцера чи державного службовця, посаг. Від цього стану інтелєктуали успадковують непереборну огиду до робітного селянина, якого мислять чимось на кшталт робітної машини, що її треба здоїти, а тоді можна замінити на нову – з огляду на робітне перенаселення; вони успадковують також атавістичне й інстинктивне відчуття несамовитого страху перед селянином і його руйнівним насильством, а відтак і призвичаюються бути вишукано криводушними та опановують тонке мистецтво облуди та приручення селянських мас.

3. Оскільки до соціяльної ґрупи інтелєктуалів належить духівництво, треба зауважити ріжницю між південним духівництвом у всій його складності та духівництвом північним. Північний священик зазвичай є сином ремісника чи селянина, висловлює демократичні судження, тісніше зв’язаний із селянською масою, моральний щодо південного духівника, котрий не ховає, що живе з жінкою, а отже є провідником всієї діяльности родини, бувши поважнішим панотцем, всеохопно впливаючи на парафіян. На Півночі відокремлення церкви від держави й експропріяція церковної власности були радикальнішими, ніж на Півдні, де парафії та монастирі або зберегли, або відновили значну частину нерухомого та рухомого майна. На Півдні священик перед селянином є: 1) розпорядником землі, що з ним селянин конфліктує щодо оренди; 2) лихварем, що допоминається завищених відсотків і грає на реліґійному почутті, щоб стягнути оренду чи позичку; 3) чоловіком, підвладним людським пристрастям (жінки та гроші), а тому селяни не ймуть віри у його скромність і неупередженість. Тому сповідь має мізерне офіційне значення, а південний селянин, якщо й є марновірним в язичницькому значенні слова, не є церковним. Всі ці хитромудрощі пояснюють, чому на Півдні народна партія (за винятком деяких районів Сицилії) не має значної бази, не має жадної мережі масових інститутів й орґанізацій. Ставлення селянина до священика відбито в народному прислів’ї: «священик є священиком тільки біля олтаря; коли він не в церкві, він чоловік, як усі инші».

Південний селянин зв’язаний з великим землевласником почерез інтелєктуала. Селянські рухи — в тому, що вони не витворили масових автономних і незалежних орґанізацій, хоча б формально (себто здатних добирати кадри із селян, а також бачити та збирати факти, що свідчать про розвиток і поступ руху) — завжди обмежуються на вмонтуванні до звичної системи державного апарату (комуни, провінції, палята депутатів) через створення і розпадання місцевих партій, що їхній особовий склад формується з інтелєктуалів, але що вони не підпорядковуються великим землевласникам і їхнім довіреним особам, таким, як Саляндра, Орляндо, ді Чезаро. Війна, було схоже, ввела новий елємент у цей тип орґанізації завдяки рухові колишніх учасників бойових дій, що в ньому салдати-селяни й офіцери-інтелєктуали утворювали між собою згуртований блок, що певною мірою був антаґоністичним до великих землевласників. Проістнував він недовго: останні сліди його, це — Національна спілка, задумана Амендолою, що досі животіє завдяки своєму антифашизмові; проте з огляду на брак на Півдні традиції творити відкриті орґанізації демократичних інтелєктуалів навіть таке уґрупування треба вважати неабичим і зважати на нього, оскільки воно може з маленького струмочка води перетворитися на замулений і бурхливий потік, якщо політичні умови одміняться. Єдиним реґіоном, де рух колишніх учасників бойових дій набув чіткої форми та спромігся створити міцну соціяльну структуру, є Сардинія. І треба розуміти: саме тому, що на Сардинії кляса великих землевласників є невеличкою, вона не виконує жадної функції і не має старовинних культурних і урядових традицій, як на континентальному Півдні. Імпульс знизу, що надходить від мас селян і чабанів, не має відгуку, задушений на рівні вищого суспільного щабля великих землевласників; інтелєктуали-керівники сильно почувають цей імпульс і вживають заходів, як у випадку з Національною спілкою. Ситуація на Сицилії характерна рисами, що суттєво відріжняють її від Сардинії та континентального Півдня. Там великі землевласники набагато більш згуртовані та тверді, ніж на континентальному Півдні; крім того там істнує якась промисловість і розвинена торгівля (Сицилія є найбагатшим реґіоном на всьому Півдні й одним з найбагатших в Італії); вищі кляси дуже добре почувають свою значущість для національного життя і дають знати це иншим. Сицилія і П’ємонт — два реґіони, що дали італійській державі найбільшу кількість політичних керівників, — два реґіони, що від 1870 року мають найвищу владу. Народні маси на Сицилії більш передові, ніж на Півдні, але їхній розвиток набув форми, характерної саме для Сицилії – соціялізму сицилійських мас, що має цілу традицію та особливу історію розвитку; до Паляти депутатів 1922 року проведено близько 20 депутатів із 52, загалом обраних на острові.

Ми казали, що південний селянин зв’язаний з великим землевласником почерез інтелєктуала. Цей тип орґанізації є вельми поширеним на всьому континентальному Півдні та Сицилії. Він втілюється у страхітливому аґрарному блоці, що сукупно є посередником і наглядачем північного капіталізму та великих банків. Його єдиною метою є збереження статус-кво. У цьому блоці не видно жадного просвітку, жадної проґрами, жадного імпульсу до покращення стану чи поступового руху. Якщо там закріпилась якась ідея і якась проґрама, народились вони не на Півдні, а в аґрарних консервативних політичних гуртах (в першу чергу Тоскани), що в парляменті об’єдналися з консерваторами з південного аґрарного блоку. Сонніно та Франкетті були небагатьма буржуазними інтелєктуалами, що подавали південну проблєму як проблєму загальнонаціональну та накреслили урядовий плян розв’язання цієї проблєми. Яким був погляд Сонніно та Франкетті? Необхідно створити у південній Італії середню, економічно незалежну верству, що була би, як то кажуть, «громадською думкою», та, з одного боку, обмежувала би свавільну жорстокість землевласників, а з иншого — вгамовувала би повстанський дух бідного селянства. Сонніно та Франкетті були нажахані популярністю на Півдні ідей бакунізму з часів I Інтернаціоналу. Цей жах спричинявся до помилок, часом ґротескових. В одній зі своїх публікацій, наприклад, щоб показати, як поширилися і вкорінилися ідеї Інтернаціоналу, наголошували на тому, що народна харчевня чи трактир у деяких селищах Калябрії (цитуємо з пам’яти) називались «страйкарі» (scioperanti), Цей факт, якщо це правда (а це має бути правдою з огляду на інтелєктуальну чесність авторів), пояснюється дуже просто: згадаймо, як багато на Півдні було албанських колоній і як слово «skipetari» увійшло в ріжни діялєкти, деформувавшись у надзвичайно дивний і чудернацький спосіб (так у деяких документах Венеціянської республіки говориться за військові формування з «S’ciopetà»). Тоді на Півдні не так були поширені Бакунінові теорії, як сама ситуація була такою, що, напевне, підказала б Бакуніну його теорії: справді бідні південні селяни думали про «руйнування» задовго до того, як Бакунін вигадав теорію «всеруйнування».

Що до урядового пляну Сонніно та Франкетті, то до нього не було й заводу. Та його й не могло бути втілено. Вузол зв’язків між Північчю і Півднем в орґанізації національної економіки та держави є таким, що поява широкої середньої кляси в економічному значенні (що означає далі появу широкої капіталістичної буржуазії) є майже неможливою. Будь-яка акумуляція капіталу на місці та будь-яка акумуляція заощаджень є неможливою через фінансово-митну систему і через те, що капіталісти-підприємці не переводять прибуток у новий капітал на місці, оскільки вони не місцеві. Коли в XX ст. еміґрація набула тих величезних розмірів, яких вона набула, і з Америки почали надходити перші перекази, економісти-ліберали гучно висловлювали свій захват: здійснюється мрія Сонніно. На Півдні відбувається тиха революція, що повільно, але впевнено змінить всю суспільно-економічну структуру краю. Але втрутилась держава, і тиха революція захлинулась, щойно народившись. Уряд випустив державні обліґації з фіксованим відсотком, й еміґранти та їхні родини з рушійної сили тихої революції перетворились на аґентів, що мали надати державі фінансові кошти для субсидування паразитичної промисловости Півночі. Франческо Нітті, що стояв на демократичній плятформі (формально за межами південного аґрарного блоку), видавався підхожим кандидатом для втілення проґрами Сонніно, проте сталося навспак — він виявився чудовим аґентом північного капіталізму що до нагромадження останніх коштів південних заощаджень. Мільярди, що їх проковтнув Обліковий банк, були маже всі зобов’язаннями перед Півднем: 400.000 кредиторів італійського Облікового банку були переважно вкладниками-південцями.

Над аґрарним блоком на Півдні височіє інтелєктуальний блок, що досі фактично ставав на заваді розламові аґрарного блоку, коли б надколини на ньому стали надто небезпечними. Верховодами цього інтелєктуального блоку є Джустіно Фортунато та Бенедетто Кроче, що їх отже можна вважати найактивнішими реакціонерами півострова.

Ми сказали, що південна Італія є самим суспільним занепадом. Це визначення правильне не тільки щодо селян, але також щодо інтелєктуалів. Впадає в око той факт, що на Півдні поряд з величезним зосередженням власности істнували та істнують великі культурні та інтелєктуальні багатства, що їх носіями є окремі особи чи обмежені ґрупи великих інтелєктуалів, одначе на середньому рівні культуру не орґанізовано. На Півдні є видавництво Лятерци та журнал «Критика», є академії та культурні заклади для ерудитів — немає маленьких і середніх журналів, немає видавництв, навколо яких гуртувалися би середні верстви південних інтелєктуалів. Південців, що намагалися вийти з аґрарного блоку та радикально порушити південне питання, гостинно вітали в журналах, що виходили за межами Півдня, і вони гуртувалися там. Ба більше, можна сказати, що всі культурні ініціятиви, започатковані середньою верствою інтелєктуалів, що мали місце в XX ст. в центральній і північній Італії, так чи так стосувалися південного питання, тому що перебували під сильним впливом південних інтелєктуалів: всі часописи ґрупи флорентійських інтелєктуалів («Воче», «Уніта»); часописи християнських демократів (такі, як чезенська «Аціоне»); часописи молодих емілійських і міланських лібералів з гурту Дж.Бореллі (такі як, болонський «Патрія» або міланський «Аціоне»); нарешті «Ріволюціоне ліберале» Ґобетті. Отже, головними політичними й інтелєктуальними провідниками всіх цих ініціятив були Джустіно Фортунато та Бенедетто Кроче. В одному гурті, ширшому за коло задушного аґрарного блоку, зробили так, щоби постава південних проблєм обмежувалася на певних темах, не стаючи революційною. Люди найвищої розумової культури, що зросли на традиційному ґрунті Півдня, але були пов’язані з европейською, а також світовою культурою, — вони були достатньо обдарованими, щоби задовольнити інтелєктуальні потреби чесніших представників освіченої молоді Півдня, щоби заспокоїти їхнє пекуче прагнення повстати проти істнуючих умов, щоб направити їх на середню лінію клясичної безтурботности думки та дії. Так звані «неопротестанти» (або кальвіністи) не зрозуміли, що в Італії, де через сучасний стан цивілізації масова реліґійна реформа була неможливою, саме через філософію Бенедетто Кроче відбулась єдина історично можлива реформа: вона змінила напрямок і методу мислення, вона стала новим світоглядом, що перевершив католицизм і всю иншу мітолоґічну реліґію. В цьому сенсі Бенедетто Кроче виконав найвищий «національний» обов’язок — він відокремив радикальних інтелєктуалів Півдня від селянських мас, залучив їх до національної та европейської культури і через цю культуру уможливив їх поглинання національною буржуазією, а отже й аґрарним блоком.

«Ордіне нуово» та туринські комуністи — навіть якщо їх можна певною мірою асоціювати з вищезгаданими інтелєктуальними колами та навіть якщо вони також підпадали під інтелєктуальний вплив Джустіно Фортунато та Бенедетто Кроче — представляють, одначе, у той самий час повний розрив з цією традицією і початок нового розвитку, що вже дав результати і дасть іще. Вони, як вже було сказано, порушили питання так, що міський пролєтаріят є наразі головною дійовою особою італійської історії, а значить і південного питання. Бувши посередниками між пролєтаріятом і певними верствами лівих інтелєктуалів, вони спромоглися змінити — нехай не повністю, але значною мірою — їхній напрям думок. Саме в цьому полягає головна особливість постаті П’єро Ґобетті, якщо вдуматися. Він не був комуністом і, напевне, ніколи б ним не став, але він зрозумів суспільно-історичне місце пролєтаріяту та більше не міг абстраґуватися від цього. Ґобетті, працюючи разом із нами над ґазетою, контактував з живим світом, котрий знав раніше лише з книжкових формул. Його найважливішою рисою була інтелєктуальна чесність і брак котрогось марнославства та дріб’язкового педантизму: отже, він не міг не переконатися, що вся низка традиційних поглядів на пролєтаріят і думок щодо нього були хибними та помилковими. Які наслідки мали для Ґобетті ці контакти зі світом пролєтарів? Вони стали початком, імпульсом до розуміння, що його ми не маємо бажання обговорювати докладно, — розуміння, що великою мірою виростає із синдикалізму та світу ідей інтелєктуалів-синдикалістів; принципи лібералізму тут переносять з рівня індивідуальних явищ на рівень масових. Розуміння вищости та престижу в житті індивідів переноситься на кляси, усвідомлені майже як колєктивна індивідуальність. Такі думки зазвичай призводять в інтелєктуалів, що їх поділяють, до чистого споглядання і реєстрації здобутків і прорахунків, до гидкої та безглуздої позиції арбітрів у суперечці, здобувачів винагороди та покарання. Ґобетті уникнув цієї долі. Він показав себе надзвичайно цінним орґанізатором культури та відіграв у цей останній період незабутню, непроминущу ролю. Він викопав траншею, за яку не відступили ті ґрупи чесніших і щиріших інтелєктуалів, котрі в 1919-1921 відчули, що пролєтаріят як керівна кляса може перевершити буржуазію. Одні прямодушно та чесно, инші нещиро та несправедливо без упину повторювали, що Ґобетті є ніким иншим, як замаскованим комуністом, аґентом якщо не всієї комуністичної партії, то щонайменше комуністичної ґрупи «Ордіне нуово». Немає потреби спростовувати ті дурні пересуди. Постать Ґобетті та рух, який він представляв, були стихійним породженням нової історичної атмосфери в Італії — саме в цьому їхнє значення і важливість. Було кілька разів, коли нам докоряли товариші по партії, що ми не боролися проти ідейної течії «Ріволюціоне ліберале»; ба більше, ця відсутність боротьби вважалася доказом істнування орґанічного зв’язку — своїм характером макіявелліянського (як кажуть) — між нами і Ґобетті. Ми не могли боротися проти Ґобетті, тому що він розгорнув і створив рух, що з ним не потрібно боротися, принаймні там, де йдеться за принципові питання. Не розуміти цé означає не розуміти питання інтелєктуалів і ролю, що вони відіграють у боротьбі кляс. Ґобетті практично був за зв’язкового: 1) з інтелєктуалами, породженими капіталістичною технікою, що в 1919-1920 стали на ліві позиції та схвально поставилися до диктатури пролєтаріяту; 2) з цілою низкою південних інтелєктуалів, що, переживши складну еволюцію, ставили південне питання на ґрунт, відмінний від традиційного, ввівши до нього пролєтаріят Півночі; з цих останніх найскладнішою і найцікавішою є постать Ґвідо Дорсо. Чому ми мали виступати проти руху «Ріволюціоне ліберале»? Може, тому, що він не складався з переконаних комуністів, що визнавали би вповні — від а до я — нашу проґраму та наше вчення? Цього не можна було вимагати, адже як політично, так й історично це було би абсурдом. Інтелєктуали розвиваються повільно — набагато повільніше за будь-які инші соціяльні ґрупи — через свою природу та історичну функцію. Вони є представниками всієї культурної традиції народу, вони прагнуть сприйняти й охопити всю історію: це особливо стосується старого типу інтелєктуала — інтелєктуала, що народився на селянському ґрунті. Абсурдно думати, що він може, як маса, порвати з усім минулим, аби перейти цілковито на ґрунт якоїсь нової ідеолоґії. Це однаково абсурдно як для інтелєктуалів у масі, так і для великої кількості поодиноких інтелєктуалів, попри всі їхні щирі зусилля, що їх вони докладають і воліють докласти. Зараз нас цікавлять інтелєктуали як масове явище, а не окремі індивіди. Очевидно, для пролєтаріяту є важливим і корисним, коли один або більше інтелєктуалів індивідуально пристають на його проґраму та його доктрину, вливаються до пролєтаріяту, стають з ним єдиним цілим і вважають себе невіддільною його частиною. Пролєтаріят як кляса бідний на орґанізаційні елєменти, він не має відповідної верстви інтелєктуалів і зможе сформувати її — дуже повільно, дуже тяжко — лише після завоювання державної влади. Крім того, важливо та корисно, щоби в масі інтелєктуалів відбувся розлам, орґанічний своїм характером, себто обумовлений історично, щоби сформувалася, як масове утворення, ліва течія в сучасному значенні цього слова, себто орієнтована на революційний пролєтаріят. Союз між пролєтаріятом і селянськими масами потребує цього утворення; тим більше його потребує союз між пролєтаріятом і селянськими масами Півдня. Пролєтаріят зруйнує південний аґрарний блок тієї мірою, якою зможе — почерез свою партію — орґанізувати в автономні та незалежні загони дедалі ширші маси бідних селян; але впорається — більш-менш успішно — він зі своїм конечним завданням тільки коли задемонструє свою здатність розділити інтелєктуальний блок, що є гнучким, але міцним скелетом аґрарного блоку.

П’єро Ґобетті допомагав виконати це завдання пролєтаріятові, й ми думаємо, що друзі померлого продовжуватимуть — хоч і не під його орудою — розпочату роботу, що вона є титанічною і тяжкою, але все одно вартою всіх жертв (навіть життя, як у випадку з Ґобетті) з боку тих північних і південних інтелєктуалів (а таких багато — більше, ніж думано), що усвідомили те, що власне національними та здатними вести у майбуття є лише дві соціяльні сили: пролєтаріят і селянство…

[листопад—грудень 1926]

Примітки

[1] Цей нарис, друкований тут за рукописом, що зберігається в архівах Італійської Комуністичної Партії, вперше побачив світ у січні 1930 року в Парижі, в «Стато операйо» з приміткою-заувагою: «1926 року, в місяцí, що безпосередньо передували його арештові, товариш Ґрамші готував друком один партійний журнал ув ідеолоґічних справах. Південне питання він мав проаналізувати в перших числах журналу в низці статей, що їх він уже підготував і передав товаришам з центрального комітету партії. Тепер публікуємо одну з цих статей у тому вигляді, в якому вона після чималих пригод потрапила до нас. Її не дописано, і, ймовірно, автор повернувся би до неї…» Инші статті, згадані тут, не знайдено. — Тут і далі прим. італ. ред.

[2] Псевдонім Томмазо Фіоре, дописувача у «Ріволюціоне ліберале».

[3] Див. ‘Operai e contadini’, in Ordine Nuovo 1919-1920, Einaudi, Torino 1954, pp. 317-318.

[4] Рух, заснований Еміліо Луссу.

[5] Див. “Un asino bardato” у Socialismo e fascismo, Einaudi, Torino 1966, pp. 64-67.

[6] Умберто Террачіні.

[7] Див. “L’avvento della democrazia industriale” e “Uomini in carne e ossa” у збірці Socialismo e fascismo, Einaudi, Torino 1966, pp. 128-30, 154-56.

Покажчик власних імен

«Аванті!» («Вперед!») — провідна соціялістична ґазета Італії, виходить друком з 1896. За фашистського режиму виходила в еміґрації — у Парижі та Цюріху.

Евґеніо Адцімонті (1878-?) — італійський аґроном, вчений і публіцист, автор розвідок про сільське господарство на Півдні та засновник Центру з економічно-аґрарної спеціялізації і дослідження Півдня.

Джованні Амендола (1882-1926) — журналіст і політичний діяч з ліберального табору. На початку 1900-х співпрацював з ґазетою «Капітале» (Рим) і журналом «Леонардо» (Флоренція), був членом теософського товариства та масонської ложі, його неодноразово обирали до парляменту від ліберально-демократичної партії та соціял-демократичної партії. Від самого приходу фашистів до влади Амендола критикував режим і закликав до ненасильницького опору. 1924 року підписав відомий «Маніфест інтелєктуалів-антифашистів»; того ж року створив Південну спілку, перейменовану пізніше на Національну. Помер у лікарні в Каннах (південна Франція) від травм, завданих йому фашистськими соколиками.

Людовіко Д’Араґона (1876-1961) — політичний діяч, синдикаліст і соціяліст, депутат парляменту (1919-1924) від Італійської Соціялістичної Партії.

«Аціоне» («Дія») — 1. християнсько-демократична ґазета, що виходила з 1906 по 1918 у Чезені (реґіон Емілія-Романья), редаґована Еліджо Качаґуерра; 2. журнал, що виходив з 1914 у Мілані, редаґований Паоло Аркані й Альберто Карончіні.

Джованні Бореллі (1867-1932) — журнал і політичний діяч, працював у виданнях «Коррьєре делля сера», «Ідея ліберале», «Ресто дель карліно» та инших. Обстоював вступ Італії в першу світову війну та симпатизував фашистам, яких уважав продовжувачами Рісорджименто.

«Воче» («Голос») — літературно-критичний і політичний огляд, що виходив з 1908 по 1916  у Флоренції, редаґований Джузеппе Преццоліні та Джованні Папіні.

П’єро Ґобетті (1901-1926) — літературний критик і політичний оглядач. Бувши лібералом, він вважав ідеальною таку державу, де народні маси брали би активну участь у політичному житті та були би реально залучені до державного управління. Ґобетті схвально відгукувався про Жовтневу революцію у Росії та контактував із Ґрамші та иншими членами ґрупи «Ордіне нуово», писав для ґрупи рецензії на книжки та вистави. 1922 року він заснував журнал «Ріволюціоне ліберале» (виходив до 1925), що стояв на антифашистських позиціях. Журнал друкував і статті Ґрамші. За два роки Ґобетті почав редаґувати журнал «Баретті» в справах европейської літературі та культури. Видання цього журналу було продовженням практичного втілення ідеї ліберального антифашизму: Ґобетті був переконаний, що італійцям можна вияснити ізоляціоністську природу фашистської культури, ознайомивши їх із загальноевропейською культурою. 1925 року журнал закрили, а самого Ґобетті жорстоко побила фашистська банда. Він був змушений еміґрувати. Помер у Парижі.

Джентілонська угода — угода між Джолітті та ґрафом Джентілоне, президентом Італійської католицької виборчої спілки, створеної папою Пієм X у зв’язку з виборами 1913-го. За цією угодою урядових кандидатів підтримали католики, керовані спілкою.

Джованні Джолітті (1842-1926) — політик-ліберал, п’ять разів був прем’єр-міністером (1892-1893, 1903-1905, 1906-1909, 1911-1914 і 1920-1921). Майстер «трансформізму», Джолітті не згоджувався з реакційними політиками, що закликали придушити робітничий рух, відкинувши вимоги нижчих кляс, і був прибічником гнучкіших метод політичного підпорядкування народних мас і партій волі правлячої кляси. Його політика сприяла розширенню та зміцненню масової бази буржуазно-монархічного режиму, що склався в Італії до кінця XIX ст.

Ґвідо Дорсо (1892-1947) — журналіст, належав до гурту П’єро Ґобетті та часто писав для його «Ріволюціоне ліберале», у статтях багато уваги давав південному питанню. Виступав за союз буржуазних лібералів Півночі та бідних робітників і селян Півдня — союз, що мав, на його думку, протистояти владі великих промисловців і лятифундистів, переважно консервативних. Ці погляди виклав у книжці «Південна революція» (La rivoluzione meridionale, 1925).

«Кварто стато» («Четвертий стан») — суспільно-політичний журнал, що виходив у Мілані з березня по жовтень 1926, редаґований Роберто Тремеллоні. Статтю, згадувану Ґрамші, надруковано у числі від 18 вересня 1926.

Енріко Коррадіні (1865-1931) — письменник, драматурґ і публіцист, один з лідерів націоналістичного руху. Замість поняття «пролєтарська кляса» запропонував поняття «пролєтарська нація», що стало теоретичним обґрунтуванням загарбницьких намірів італійської буржуазії. Вимагав, щоб Італія мала свою імперію і не погоджувалась на ролю другорядної країни, підпорядкованої плутократичним націям, таким, як Анґлія та Франція. Як «пролєтарська нація», Італія мала би виряджати своїх робітників за моря не як імміґрантів, а як завойовників. Коррадіні підтримав війну в Лівії та вступ у першу світову війну. Після злиття націоналістичної і фашистської партій Коррадіні увійшов до Великої фашистської ради.

«Коррьєре делля сера» («Вечірній кур’єр») — міланська щоденна ґазета, що видається з 1876.

«Критика» — історично-філософський журнал, заснований Бенедетто Кроче. Виходив з 1920 по 1943 спочатку в Неаполі, потім у Барі (реґіон Апулія).

Франческо Кріспі (1818-1901) — політик, активний діяч руху за визволення Італії від іноземного панування та об’єднання країни, учасник таємних товариств. 1861 року був обраний до парляменту як лівий республіканець, але 1865 року визнав монархію. Ставши 1887 року прем’єр-міністером, Кріспі жорстко керував країною, поєднуючи наступ на демократичні свободи з широкою проґрамою колоніяльних загарбань. Колишній «лівий», Кріспі урядував чотири роки, підтримуваний консерваторами. По дворічній перерві повернувся у крісло прем’єр-міністера, але був змушений піти у відставку після поразки італійської армії в Абіссінії 1896 року.

Бенедетто Кроче (1866-1952) — філософ-ідеаліст (неогеґельянець), поважний автор і суспільний діяч-ліберал, міністер освіти у 1920-1921. Свою філософію він називав «абсолютним ідеалізмом». Автор книг «Історичний матеріялізм і марксистське економічне вчення» (Materialismo storico ed economia marxistica, 1900), «Естетика як наука про висловлювання та як загальна лінґвістика» (Estetica come scienza dell’espressione e linguistica generale, 1902), «Лоґіка як наука чистого поняття» (Logica come scienza del concetto puro, 1908) та инших.

Аґостіно Ляндзілло (1886-1952) — журналіст і політик, спочатку синдикаліст, відтак фашист. Був депутатом парляменту (1924-1929) від Національної Фашистської Партії і членом Національної ради корпорацій (1931). Автор книг «Робітничий рух в Італії» (Le Mouvement ouvrier en Italie, 1910), «Жорж Сорель» (Giorgio Sorel, 1910), «Розгром соціялізму. Критика війни та соціялізму» (La disfatta del socialismo: Critica della guerra e del socialismo, 1919).

Джованні Лятерца (1873-1943) — книговидавець. 1901 року в місті Барі заснував видавництво, що у 1900-1920-х пов’язували з іменами філософів і літераторів Бенедетто Кроче, Джованні Джентіле, Луїджі Руссо. Видавництво істнує досі та є сімейною справою.

Еміліо Луссу (1890-1975) — юрист, письменник, політичний і військовий діяч, соціяліст й сардинський націоналіст. 1919 року взяв участь у створенні сардинської Партії Дії, що обстоювала автономію острова у складі Італійського королівства. Потрапив до фашистської в’язниці, звідки втік; пізніше воював на боці республіканців підчас громадянської війни в Еспанії (1936-1939) і брав участь в італійському русі Опору. Був міністером повоєнного відновлення у першому міністерстві національної єдности (1945). Автор книжок «Похід на Рим і навколиці» (Marcia su Roma e dintorni, 1932), «Повстанська теорія» (Teoria dell’insurrezione, 1936) та инших.

Артуро Лябріола (1875-1969) — один з ватажків італійського анархо-синдикалізму. Його позиція з багатьох питань була непослідовною: наприклад, він, так само як Беніто Муссоліні, підтримував вступ Італії у першу світову війну, а пізніше став антифашистом, тоді як инші анархо-синдикалісти приєднались до фашистського руху.

Мауріціо Маравілья (1878-1955) — юрист і політичний діяч. Свою політичну кар’єру розпочав як соціяліст, але згодом перейшов до націоналістичного табору і став одним із засновників Італійської націоналістичної асоціяції. Був депутатом парляменту (1924-1939) і членом Великої фашистської ради.

Томазо Монічеллі (1883-1946) — журналіст і драматурґ. Спочатку соціяліст, пізніше синдикаліст і націоналіст, Монічеллі був одним із засновників Італійської націоналістичної асоціяції. Виступав за війну в Лівії та вступ Італії у першу світову війну. Після війни редагував римські журнали «Ідея націонале» (1918-1920), «Джорнале ді Рома» (1921-1922) і «Темпо» (1922), болонську ґазету «Ресто дель карліно» (1924). Вбивство фашистами Джакомо Маттеотті у 1924 змусило Монічеллі переглянути своє ставлення до режиму; він відійшов від політики та відтоді віддав своє життя майже виключно театрові та перекладові. Вкоротив собі віку.

Франческо Саверіо Нітті (1868-1853) — юрист, економіст і політичний діяч демократичного спрямування, міністер сільського господарства, економіки і торгівлі (1911), фінансів (1917) і прем’єр-міністер (1919-1920). Був автором кількох нарисів щодо південного питання, серед них: «Північ і Південь» (Nord e Sud, 1900), «Італія на зорі XX століття» (L’Italia all’alba del secolo XX, 1901), «Неаполь і південне питання» (Napoli e la questione meridionale, 1903). Після приходу до влади Муссоліні був змушений еміґрувати (спочатку до Швайцарії, потім до Франції), де вів антифашистську пропаґанду. 1943 був заарештований ґестапо в Тулузі (південна Франція) і до 1945 перебував у концтаборі. Після другої світової війни повернувся до практичної політики.

Альфредо Нічефоро (1876-1960) — соціолоґ і викладач статистики. Досліджував психолоґію злочинців, причини бідности, а також біолоґічні та соціолоґічні причини появи мови. Намагався науково пояснити твердження про біолоґічну неповноцінність мешканців Півдня.

П’єтро Нурра (1871-1951) — бібліотекар і суспільний діяч.

Обліковий банк, заснований у 1914, став потужним інструментом фінансування військової промисловости. Через його банкрутство вкладники втратили ⅓ своїх заощаджень.

Паоло Орано (1875-1945) — психолоґ, публіцист і політичний діяч. У його наукових творах знати вплив матеріялістичних вчень Маркса та Дарвіна. Політичну кар’єру розпочинав як революційний синдикаліст і член Італійської Соціялістичної Партії, згодом приєднався до Національної Фашистської Партії. Помер ув американському таборі для військовополонених. Автор книжок «Соціяльна психолоґія» (Psicologia sociale, 1884), «Христос і Кіріно. Проблєма християнства» (Cristo e Quirino. Il problema del cristianesimo, 1911), «Жиди в Італії» (Gli ebrei in Italia, 1937), «Муссоліні — засновник фашистської імперії» (Mussolini fondatore dell’impero fascista, 1940) та инших.

«Ордіне нуово» («Новий лад») — щотижневик (1919-1920) і щоденна ґазета (1921), що виходили у Турині, редаґовані Ґрамші.

Вітторіо Емануеле Орляндо (1860-1952) — юрист і політичний діяч, міністер народної освіти (1903-1905), юстиції (1907-1909, 1914-1916) та внутрішніх справ (1916-1917), прем’єр-міністер (1917-1919). 1922 року намагався сформувати коаліційний уряд з фашистами, думаючи, що вони задовольняться кількома посадами й обмеженою владою, проте, зазнавши невдачі, дистанціювався від Муссоліні. Повернувся до політики після другої світової війни. Автор багатьох правничих книжок.

Серджо Панунціо (1886-1944) — журналіст, філософ і політик. Свою політичну діяльність він розпочав як соціяліст і революційний синдикаліст, пізніше ідейно наблизився до націоналізму, а згодом став одним з провідних теоретиків фашизму. Автор книжок «Юридичний соціялізм» (Il socialismo giuridico, 1907), «Поняття справедливої війни» (Il concetto della guerra giusta, 1917), «Правова держава» (Lo stato di diritto, 1921), «Національне держава та синдикати» (Stato nazionale e sindacati, 1924), «Фашистська держава» (Lo Stato fascista, 1925) та инших.

Оттавіо Пасторе (1887-1965) — журналіст і політичний діяч, член Італійської Соціялістичної Партії, а пізніше один із засновників Італійської Комуністичної Партії.

«Патрія» («Батьківщина») — ліберальна ґазета, що виходила з 1911 по 1912 у Болоньї.

Камілло Прамполіні (1859-1930) — юрист і соціяліст-реформіст, один із засновників Італійської Соціялістичної Партії.

Джузеппе Преццоліні (1882-1982) — письменник і журналіст. Був співзасновником — разом з Джованні Папіні — журналу «Воче», співпрацював з «Леонардо» і «Реньо». У своїх філософських поглядах еволюціонував від ірраціоналізму до ідеалізму крочеанського штибу, у політиці намагався поєднати синдикалізм з фашизмом. З 1925 року на еміґрації у Франції та США.

«Ріволюціоне ліберале» («Ліберальна революція») — див. П’єро Ґобетті.

Ґаетано Сальвеміні (1873-1957) — відомий публіцист, історик і політик, що цікавився економічною реформою та південним питанням. У 1911-1920 редагував ґазету «Уніта», що виходила у Неаполі. Виступивши проти італо-турецької війни (або Лівійської війни, 1911-1912), він згодом підтримав вступ Італії у першу світову. По війні його було обрано до парляменту, де він відкрито та послідовно виступав проти фашизму. Заарештований 1925 року, після чого був змушений залишити посаду викладача сучасної історії у Флорентійському університеті та еміґрувати спочатку до Франції, відтак Анґлії і нарешті до США. Автор кількох книжок про фашизм.

Антоніо Саляндра (1853-1931) — юрист і політик-консерватор, представник т.зв. історичної правиці, прем’єр-міністер (1914-1916). За його прем’єрства було укладено Лондонський договір, що за ним Італія вступила у першу світову війну на боці Антанти. Автор книжок «Розлучення в Італії» (Il divorzio in Italia, 1882), «Національна політика та ліберальна партія» (La politica nazionale e il Partito liberale, 1912), «Італійський нейтралітет. 1914» (La neutralità italiana, 1914, 1928) та инших.

Джузеппе Серджі (1841-1936) — вчений-антрополоґ, вивчав клясифікацію та систематизацію, автор багатьох книжок.

Джорджіо Сідні Сонніно (1847-1922) — аристократ (барон), журналіст і політик-консерватор, представник т.зв. історичної правиці, міністер фінансів (1893-1894), скарбничий (1893-1896), прем’єр-міністер (1906 і 1909-1910), міністер закордонних справ (1914-1919). Був одним з перших (разом з Леопольдо Франкетті), хто ще у 1870-х порушив південне питання. Пізніше став прибічником експансіоністської політики: брав активну участь у підготовці Лівійської війни, а також підписав Лондонський договір, що за ним Італія вступила у першу світову війну на боці Антанти.

«Стампа» ( «Преса») — щоденна ґазета, що виходить у Турині з 1867 року (до 1895 року виходила під назвою «Ґазетта п’ємонтезе»).

Умберто Террачіні (1895-1983) — соціяліст і комуніст, член туринської редколєґії «Ордіне нуово». Був депутатом парлямента (1921-1926, 1946-1983) і в’язнем фашистського режиму (1926-1943). По другій світовій війні вів активну політичну діяльність як один з керівників Італійської Комуністичної Партії.

Клаудіо Тревез (1869-1933) — адвокат і журналіст, активний діяч соціялістичного руху.

Філіппо Тураті (1857-1932) — адвокат і журналіст, один із засновників Італійської Соціялістичної Партії. Називаючи себе марксистом і визнаючи за головну мету визволення робітничої кляси, обстоював реформістський шлях досягнення цієї мети. Підчас першої світової війни, після поразки під Капорето (1917), закликав відкласти клясову боротьбу в ім’я захисту батьківщини, за що був звинувачений в опортунізмі. 1922 року виключений з партії. Після приходу фашистів до влади еміґрував до Франції, де і помер.

«Уніта» («Єдність») — див. Ґаетано Сальвеміні.

Франческо Фанчелло (1884-1970) — письменник і політичний діяч, один із засновників сардинської Партії Дії. У 1930-1943 сидів у фашистській в’язниці. Після звільнення брав участь в антинімецькому підпіллі. По другій світовій війні вступив до Італійської Соціялістичної Партії. Автор книжок «Партія Дії в її методах і її цілях» (Il Partito d’Azione nei suoi metodi e nei suoi fini, 1944), «Диявол серед пастирів» (Il diavolo tra i pastori, 1945), «Стрибок отари божевільних овець» (Il salto delle pecore matte, 1949) та инших.

Енріко Феррі (1856-1929) — італійський психолоґ, криміналіст і політичний діяч, член Італійської Соціялістичної Партії. Досліджував причини злочинности і склав відповідну клясифікацію злочинців (природжений злочинець, душевнохворий злочинець, злочинець через звичку тощо), що її треба було додержувати, призначаючи покарання. Вважав, що соціялізм виходить з дарвінізму. Наприкінці життя почав підтримувати фашизм. Автор книжок «Криміналістична соціолоґія» (Sociologia criminale, 1884), «Соціялізм і позитивна наука» (Socialismo e scienza positiva, 1894) та инших.

Томмазо Фіоре (1884-1973) — письменник і політичний діяч, співробітничав з журналами «Ріволюціоне ліберале» і «Кварто стато», де в своїх дописав порушував південне питання. Автор книжок «Муравлиний народ» (Un popolo di formiche, 1952), «Чолов’яга в пеклі» (Il cafone all’inferno, 1956), «Земля Апулії та Базилікати» (Terra di Puglia e Basilicata, 1968) та инших.

Роберто Фордже-Давандзаті (1990-1936) — журналіст і політик, спочатку соціяліст, пізніше синдикаліст і націоналіст, згодом став одним з керівників Національної Фашистської Партії і був членом Великої фашистської ради (1928-1929).

Джустіно Фортунато (1848-1932) — італійський історик і політичний діяч. Виступав за справедливішу економічну політику щодо Півдня. Його статті про нерівний розвиток Італії зібрано в двотомовому виданні «Південне питання й італійська держава. Політичні тексти» (Il Mezzogiorno e lo Stato italiano. Discorsi politici, 1880-1910; 1911).

Леопольдо Франкетті (1847-1917) — аристократ (барон) і політик-ліберал, одним із перших, разом із Сідні Сонінно, порушив південне питання ще у 1870-х. Депутат парляменту (1880-1904) від «Ліберально-монархічної спілки»; пізніше сенатор.

Джованні Антоніо Колонна ді Чезаро (1878-1940) — аристократ (маркіз) і політичний діяч, депутат парляменту (1909-1926) та міністер пошти в уряді Муссоліні (1922-1924). Допомагав поширювати в Італії антропософію і цікавився старовинними поганськими культами. Автор книжок «Колонії» (Le colonie, 1915), «Імперіялістична Німеччина та її проґрама в Італії» (Germania imperiale e il suo programma in Italia, 1915), «„Таємниця” виникнення Риму. Міти та вірування» (Il “mistero” delle origini di Roma. Miti e tradizioni, 1938) та инших.

«Червоний тиждень» — масові антивоєнні та антиімперіялістичні виступи пролєтаріяту 7-14 червня 1914. У великих містах реґіонів Емілі, Марка та Романьї було проголошено загальний страйк.

Франческо Чіккотті Скодзезе (1880-1937) — журналіст і діяч соціялістичного та робітничого руху. Після приходу фашистів до влади був змушений залишити країну; жив у Франції та Арґентині.

Переклад з італійської та покажчик власних імен: «Вперед».

Ориґ. див.: Antonio Gramsci. La questione meridionale. Riuniti, Roma 1966, pp. 131-160.