Панас Веселицький
Хвилі лівацького тероризму прокотились останнім часом практично всім капіталістичним Заходом. У чому ж причина цього явища, на які сили спираються лівоекстремістські організації, як реагують різні політичні партії на криваві злочини терористів? На ці питання дає відповідь книжка Панаса Веселицького «Чорні сліди „червоних бригад “ (хто вбив Альдо Моро)», що її готує до друку Видавництво політичної літератури в Москві. Пропонуємо нашим читачам уривок із цієї книжки.
I
16 березня 1978 року о 8.55 ранку офіцер карабінерів Оресте Леонарді, що вже п’ятнадцять років супроводжував Альдо Моро в усіх поїздках, як звичайно, чекав біля його будинку на вулиці Форте Тріонфале, 79. Зателефонував з автомату дружині, та, побачивши, що Моро виходить, швидко закінчив розмову: «Чао, подзвоню пізніше!»
За кілька хвилин машина лідера ХДП виїхала на вулицю Фані, але перед поворотом різко загальмувала: дорогу несподівано перегородив якийсь «фіат-128». Тієї ж миті пролунали перші постріли. Терористи, які вибігли з-за кущів, принаймні четверо, всі — в формі стюардів італійської авіакомпанії, відкрили автоматний вогонь по машині охорони. За кілька секунд машина нагадувала решето.
Двоє інших терористів, що сиділи в «фіаті», мали захопити Альдо Моро живим. Вискочивши з машини, один з них припав до землі й першим же пострілом убив Оресте Леонарді, що сидів поряд шофера. Водія ж убив другий терорист. /216/
Упоравшись із охороною, злочинці силоміць витягли Моро й заштовхали в свою машину, яка їхала вулицею слідом за автомобілем його охорони. В цій операції, що тривала всього декілька хвилин, за підрахунками спеціалістів, брало участь щонайменше шістдесят осіб: дванадцять автоматників, вісім водіїв на машинах, які змінювали одна одну під час утечі, ще десятеро прикривали їх з тилу, а не менше тридцяти чекало на Моро в різних схованках…
О 10.10 в агентстві «АНСА» пролунав телефонний дзвінок. Жіночий голос із сильним німецьким акцентом повідомив: «Моро викрали ми, „червоні бригади“».
«Після п’яти років збройної боротьби, яка почалася з епізодичних підпалів промислових складів, викрадення керівників підприємств і суддів та „показових процесів“ над ними, „червоні бригади“ дійшли до вбивства діячів, яких вважали «прислужниками держави». З викраденням Альдо Моро ця злочинна діяльність досягла своєї найвищої точки», — писав у ті дні італійський тижневик «Панорама».
Тим часом депутати італійського парламенту збирались на історичне засідання: вперше за останні тридцять років до парламентської більшості мала ввійти фракція комуністів. Ініціатором цього був саме Альдо Моро, який у складній боротьбі, насамперед серед своїх однопартійців, зрештою досяг перемоги.
За «кривавим четвергом» 16 березня потяглися ті 55 довгих днів, коли розпач змінювався проблисками надії, а страх за долю Моро — благенькою вірою в розважливість «бригадистів»; політичну рішучість одних партій не піддаватися шантажеві авантюристів потьмарювали демагогічні викрутаси інших партій, які намагалися й на «справі Моро» зажити сякий-такий політичний капітал. У повоєнній Італії не було іншої події, котра, як оця, зачепила б кожного справжнього демократа.
«Пролетарські збройні осередки», «робітнича автономія», «передній край» —ось гучні демагогічні назви лише деяких груп, що проповідують партизанську війну як засіб «підірвати систему». Найорганізованішими серед них вважаються «червоні бригади» — БР («брігате россе»].
Спекулюючи окремими вихопленими з історичного контексту положеннями марксизму, не переосмисленими практично в конкретній обстановці й свавільно спотвореними, а також узявши на озброєння розпачливі гасла найзлиденніших економічно й позбавлених будь-якої політичної підготовки прошарків населення, новий тероризм знайшов поживне середовище в умовах суспільно-економічної й політичної кризи на Апеннінах. /217/
…Зі слів бригадистів Моро зрозумів: надії немає. «Мене невдовзі вб’ють,— писав він до дружини, — цілую тебе востаннє… Повторюю: я не визнаю несправедливого вироку, що його винесла мені християнсько-демократична партія. Я ніколи й нікого не виправдаю, й не прощу. Нехай ХДП не думає, що вона вирішить свої проблеми, знищивши мене…»
Його розбудили вдосвіта, охоронець мовчки подав одяг. Усе було ціле, випране й випрасуване: темно-голубий костюм-трійка, такого ж кольору шкарпетки, бежева майка, сорочка в голубу смужку… (Моро був спокійний: коли пізніше, вже в морзі, його оглядатимуть фахівці, вони побачать, що всі гудзики акуратно застебнені й тільки шкарпетки вдягнуто навиворіт).
Потім його вивели в двір, до машини марки «рено» червоного кольору, й кивнули в бік відчиненого багажника, на дні якого було розстелено оранжевий плед. Він ледве вліз усередину. Коли один бригадист підійшов з парабелумом в руках, Моро інстинктивно затулив рукою груди. Він чув усі одинадцять пострілів: жодна куля не зачепила серце, смерть настала від внутрішнього крововиливу.
Його накрили пледом, зачинили багажник. «Машину поставимо ось тут»,— прибравши зброю й розгорнувши карту, показав бригадист на якусь вулицю в центрі Рима.
…Червоний «рено» в’їхав на вулицю Каетані десь біля восьмої. За кермом була висока худорлява блондинка в джинсах, поряд з нею сидів невисокий кремезний чоловік. Незважаючи на ранню годину, стати було ніде. Та це, очевидно, їх не бентежило. Проїхавши ще метрів сто, машина спинилася, тієї ж миті озвався мотор білого «фіата», а «рено» став на його місце. Дівчина й чоловік вийшли з машини, зачинили дверцята й неквапом попрямували до площі Лователлі.
«Родина Альдо Моро бажає, щоб керівництво держави й партії цілком дотримались його останньої волі: жодних публічних маніфестацій, промов і церемоній; ніякої національної жалоби, урядового ритуалу або пам’ятних медалей. Родина замикається в мовчанні. Про життя й смерть Альдо Моро висловиться історія…»
II
…Коли 1974 року до Італії прибув американець Рональд Старк, це не привернуло нічиєї уваги: хіба мало американців щодня з’являється на Апеннінах у пошуках розваг, відпочинку, в справах…
Мандруючи країною, він зупинявся в найдорожчих готелях, і хто міг подумати, що цей «тихий американець»; перебравшись увечері в дрантя — за останньою модою «бунтарів», — ішов у ті бари й клуби, де звичайно збирались активісти різних лівацьких організацій. Налагоджуючи численні знайомства, Старк ніколи не забував натякнути, що має солідні зв’язки з міжнародними центрами тероризму, а декому, хто, на його думку, викликав довіру, навіть пропонував детально розроблену методику організованих утеч із в’язниці.
Одне слово, службовці «Гранд-отелю Бальоні» були надзвичайно здивовані, коли в лютому 1975 року їхній постійний, щедрий на чайові клієнт покинув готель у супроводі поліції. Перебування в тюрмі, куди Старк потрапив за звинуваченням у торгівлі наркотиками, він так само використав досить активно: йому пощастило навіть здобути довіру деяких керівників БР.
Престиж американця зростав так швидко, що невдовзі він, як знавець доброго десятка способів передавання інформації в тюремних умовах, став центральною ланкою зв’язку між групами терористів, ув’язнених у різних містах. /218/
Така бурхлива діяльність не лишилася поза увагою охорони, і якось уночі в його камері провели несподіваний обшук. «Здобич» виявилася значною: численні документи й внутрішні циркуляри «червоних бригад», листи терористів, шифрувальні таблиці. Старка офіційно звинуватили в організації збройних банд.
Під час слідства з’ясувалося багато надзвичайно цікавих деталей: починаючи з 1971 року, Старк підтримував тісні зв’язки із співробітниками посольств США в різних європейських країнах, із спеціальними агентами ФБР та відомствами в справі боротьби з наркотиками, які займалися й боротьбою з тероризмом.
У Європі, якщо вірити офіційним відомостям, Старк опинився не з доброї волі: саме 1971 року ФБР занесло його до списків осіб, які займаються виробництвом і продажем наркотиків, і вік, не бажаючи мати справу з американським правосуддям, утік до Бельгії. Тут, знову ж таки за даними ФБР, Старк налагодив виробництво наркотиків з мексіканських грибів, уклавши в це понад 300 тисяч доларів, знятих з анонімних рахунків у швейцарських банках. Відомо також, що того самого року двоє спеціальних агентів ФБР відвідали в Парижі його адвоката і мали з ним тривалу розмову. Випадково чи ні, але саме після неї Федеральне бюро розслідувань перестало цікавитися Старком, хоча чудово знало, де перебуває цей громадянин їхньої країни: в його досьє, наприклад, знайдено кілька листів на бланках посольства США в Лондоні, відправлених на адресу його бельгійської контори. До одного з них було прикладено чек на солідну суму, який згодом незрозумілим чином зник із сейфа прокуратури.
Звертає на себе увагу й інша обставина: у в’язниці Старка неодноразово відвідували співробітники американського посольства; вони пояснювали це тим, що «допомога кожному громадянинові США — їхній прямий обов’язок» (при цьому якось випадало з пам’яті, що Старка свого часу було оголошено в США поза законом і, за логікою, власті мали б вимагати його видачі). З ним зустрічалися й високі чини італійських секретних служб.
Справу Старка було передано начальникові служби безпеки в Болоньї — Граціано Горі.
Незабаром, 4 липня 1978 року, Горі загинув у звичайній автомобільній катастрофі. Можна було б, звісно, повірити і в цю «звичайність», і в те, що Старк — справді Старк, а його «революційна» діяльність — наслідок особистих політичних поглядів. Можна було б. Але…
Нині в руках міжнародної громадськості надто багато документів, щоб вона могла повірити у випадкову появу «тихих американців» саме в тих країнах, де назрівають гострі соціальні конфлікти, й саме в ту мить, коли ситуація досягає найвищої напруги.
Згадаймо Грецію. Згадаймо Чілі, Португалію, Іспанію…
Італія, так зручно розташована в Середземному морі, здавна була об’єктом найпильнішої уваги США та їхніх секретних служб. Офіційні чини Сполучених Штатів Америки неодноразово й недвозначно заявляли, що розглядають збереження нинішнього режиму на Апеннінах як один з вузлових елементів своєї зовнішньої політики й що для досягнення цієї мети можуть бути використані будь-які засоби, зокрема й різні канали ЦРУ.
З інтерв’ю колишнього агента Центрального розвід у-вального управління США Філіппа Ейдж.. Тижневик
«Е у р о п е о», 30 січня 1976 року.
З а п и т а н н я: Як діє ЦРУ в Італії?
В і д п о в і д ь: У ЦРУ давня традиція присутності в Італії та втручання в її внутрішнє життя. Інтерес цей виник наприкінці війни, коли стало зрозуміло, що соціалісти /219/ й комуністи, які відіграли найактивнішу роль у русі Опору фашизмові, відіграватимуть першорядну роль і тепер. Американці одразу ж обрали християнських демократів як альтернативу марксистським партіям зокрема ще й тому, що контакти ХДП з церквою гарантували підтримку й католицької партії.
Отже, діяльність американських секретних органів розвивалася двома напрямками, як, утім, це завжди й буває: «дестабілізація» (за невдалим висловом колишнього державного секретаря Кіссінджера) лівих партій, — з одного боку, й підтримка християнсько-демократичної партії як «греблі, що стримує комунізм», — з другого.
Цілком зрозуміло, що в зв’язку з наявністю сильної комуністичної партії резидентура ЦРУ в Італії завжди була дуже активною. Але ЦРУ виявляло також чималий інтерес, особливо в роки економічного буму, до збирання промислової інформації: патентів, статистики промислової потужності, промислових планів тощо…
З а п и т а н н я: А сьогодні?
В і д п о в і д ь: Останніми роками становище докорінно змінилося — внаслідок загрозливого зміцнення комуністичної партії.
Повинен зазначити, що в ЦРУ завжди було крило, яке вважає, що, перш ніж удатися до репресій, слід спробувати провести «реформістську» операцію. Саме так ЦРУ впливає на соціал-демократичні партії. А втім, вони та пов’язані з ними профспілки й самі намагаються копіювати американську демократію й «американський спосіб життя». Якщо такі партії приходять до влади в європейських країнах, вони виявляються найкращими союзниками Сполучених Штатів Америки, як це сталося, скажімо, у ФРН.
Але в Італії цього не сталося зокрема ще й тому, що, по суті, підтримкою ЦРУ тут користувались найконсервативніші, а то й відверто реакційні сили. Таким чином дійшло до плутанини, політичної кризи й репресій.
З а п и т а н н я: Чи проникає ЦРУ в політичні організації?
В і д п о в і д ь: Проникає, й для цього є різні способи. Насамперед — вербування активістів, яких або шантажують, або вплутують у карні справи. Але трапляються й «добровольці». Цих агентів використовують для збирання відомостей, а також для провокаційних операцій, демонстративних актів насильства, якими, наприклад, були висадження в повітря експреса «Італікус» та бійня на майдані Фонтана. Це дуже характерно[1].
З а п и т а н н я: А чи проникають співробітники секретних органів у державний апарат?
В і д п о в і д ь: ЦРУ працює в найтіснішому контакті з італійською, а також з іншими європейськими службами розвідки. Так, саме італійці розробили апаратуру для підслуховування телефонних розмов, якою користується ЦРУ. Крім того, американська розвідувальна служба перевербовує чимало італійських агентів, найліпших і найнадійніших. Ну, а державним органам надається величезне значення, так само як і банкам та деяким політичним і релігійним організаціям. У провідних установах, як, наприклад, міністерство внутрішніх чи міністерство закордонних справ, ЦРУ завжди має своїх людей — від низів до верхів.
Щодо армії, то тут найлегше. Вона входить до структури НАТО, й ЦРУ завжди точно знає, на яких офіцерів усіх рангів можна покластися, якщо доведеться вдатись до насильницьких дій, державного перевороту або виняткових репресій. /220/
Усе це, звичайно, дуже схематично. Можна було б докладніше сказати про діяльність багатьох відділів ЦРУ, але й так можна скласти уявлення про масштабність засобів, які Сполучені Штати застосовують без вагань, коли йдеться про захист їхніх інтересів.
До речі, інші служби США працюють приблизно так само…
Це інтерв’ю Філіппа Ейджі викликало свого часу хвилю гострих відгуків, хоча насправді нічого сенсаційного в ньому не було. Вже давно відомо, що США пильно стежать за тим, щоб союзники дотримувались внутрішньої й зовнішньої політики, ви гідної американським керівним колам. Але в ситуації, яка склалася після вбивства Альдо Моро, питання про можливу причетність до цієї провокації ЦРУ та інших секретних служб США набуває особливого значення.
Чи здатні внутрішні сили італійської реакції самостійно спланувати й здійснити такий акт, як викрадення голови національної ради ХДП, слідів якого марно шукали майже два місяці десятки тисяч чоловік!
Самі американці не дуже в це вірять. Аналізуючи «справу Моро», відомий експерт Норман Бірнбаум, наприклад, прямо твердить, що «участь секретних служб НАТО не виключена», а його колега Брайян Дженкінс, проаналізувавши «якісний бік операції», теж дійшов висновку, що втручання ЦРУ чи інших служб США можливе.
Справа Рональда Старка ще більше заплуталася, хоч офіційні слідчі органи просто все зводять до «особистої ініціативи американця та випадкового збігу обставин, за яких він опинився в Італії, з активізацією терористичних груп усередині країни».
III
Якщо припустити (а в світлі наведеного вище документа це більш ніж правомірно), що США відіграли в «справі Моро» досить активну роль,— усе стане на місце. Зрозумілішою буде діяльність італійської поліції та органів правосуддя протягом цих 55 днів.
Ось досить симптоматичний епізод: якось увечері, в середині квітня 1978 року, керівництво ХДП звернулося до начальника поліції Джузеппе Парлото з проханням простежити за двома підозрілими юнаками, які досить довго сиділи на сходинках навпроти будинку партії, незважаючи на зливу.
Поліція зреагувала аж за годину, вирядивши на майдан Ісуса одного агента. «Як же так! — обурився той самий партійний діяч, що розмовляв з Парлото. — Я просив організувати стеження. Однієї людини не досить». /221/
За сорок п’ять хвилин з’явилося ще кілька поліцейських, які відразу ж почали вимагати в підозрілих документи. «Заарештуйте мене за образу, — прокричав, не втримавшись, один з керівників ХДП, завжди розважливий і максимально ввічливий, — але ви стопроцентні кретини!»
Намагаючись виправдати подібні дії, що, м’яко кажучи, свідчать про брак фахової підготовки поліцейських, якщо не про злочинну недбалість, керівництво найчастіше посилалось на «об’єктивні труднощі», нібито викликані реформою органів внутрішніх справ.
Після того, як громадськості стали відомі факти антидемократичної діяльності Інформаційної служби оборони (СІД), справді було вирішено розпустити її й створити кілька нових служб, які довго перебували на стадії становлення.
Перебудова викликала й масове переміщення чиновників, унаслідок чого недосвідченіші слідчі та фахівці з боротьби проти терористів раптово опинилися поза ділом: одних вирядили керувати периферійними органами поліції, інші посіли адміністративні посади в різних бюрократичних відомствах. А значна кількість змушена була вийти на пенсію…
І все ж деталі реформи не могли бути відомі широкій громадськості: це не та сфера, котра рекламується в пресі. Однак, як показали події, бригадисти були чудово поінформовані про все. Звідки ж!..
У трагічні дні весни 1978 року один високопоставлений чиновник поліції скаржився на реформу: «Наші служби абсолютно сліпі й глухі. Про терористів ми знаємо мало або й нічого, тоді як вони чудово знають усі наші найдошкульніші місця, завдають нам ударів, коли й де їм заманеться».
«Знаємо мало або й нічого»… Чи справді це так!
5 травня 1978 року генерал Джуліо Грассіні, начальник наново створеної Служби інформації та захисту демократичної безпеки, запросив усі документи Інформаційної служби оборони, що стосувалися боротьби з тероризмом. Більшість документів безнадійно застаріла, проте один став для генерала сюрпризом. Його було складено 30 березня 1972 року (!) і в ньому прямо говорилося про «червоні бригади»:
«Близьким для нас і для всіх політичних діячів прикладом тероризму може бути ота зросла злочинність, яку дехто намагається видати за типовий зразок організованого соціального бандитизму, далекого від політики. Насправді ж це звичайнісінька підпільна боротьба, хоч і в зародковому стані, й ведуть її люди, давно зневірені в корисності й можливостях легальної діяльності.
Маємо достатньо підстав стверджувати, що ця організація й далі розширює свій вплив серед молоді й робітництва, готуючи таким чином грунт для майбутніх баз міської партизанської війни.
Зважаючи на таку перспективу, варто старанно аналізувати ситуацію, щоб у потрібну мить ужити рішучих заходів… Бо й справді може настати час, коли антиурядові настрої в масах так розпечуться, що всі пропагандистські зусилля зведуться намарне…»
Далі в документі докладно проаналізовано найтиповіші методи діяльності БР, а також їхню структуру. І цей матеріал, важливість якого годі переоцінити, пролежав без руху понад шість років! Недбальство чи злий намір!
Найпевніше, все-таки, друге. Не варто робити з генералів італійської поліції отаких собі простачків, які не читають документів і не реагують на них!
Як правило, поліція звинувачує прокуратуру в тому, що вона ігнорує всі її донесення про терористів та їхні організації. Прокуратура ж відбивається: мовляв, ці донесення мають надто загальний, розпливчастий характер, часто не називають жодних фактів, на підставі яких можна було б порушити слідство.
Класичним прикладом подібних стосунків є арешт семи бригадистів, яких поліція застала в ту мить, коли вони вправлялися в стрільбі поблизу озера Маджоре. Суд /222/ засудив їх до двох років тюремного ув’язнення за незаконне зберігання та застосування зброї. Однак через певний час вищі інстанції скасували вирок і випустили «чудову сімку» на волю. (Ще до того, як схопити цю групу зі зброєю в руках, карабінери були надіслали до прокуратури донесення, де імена всієї сімки прямо пов’язувалися з діяльністю терористичних організацій. Поліція просила ордер на обшук, але прокуратура визнала це недоречним.)
Інший не менш показовий епізод. Наприкінці 1977 року в Мілані розкрито таємну базу терористів. Квартиру наймала якась Каті Чірелла. її заарештували як активістку «збройної партії». Проте вже після першого допиту Чірелла вийшла на волю: за недостатністю доказів.
Дивлячись на підозрілу неефективність органів охорони порядку в боротьбі з тероризмом, не можна не звернути увагу на те, що слідчих іноді просто ігнорують. Так, міланський слідчий Антоніо Ломбарді, закінчивши розслідування в справі п’ятьох бригадистів (серед них був і один з керівників БР Джорджо Семеріа, якого схопили в березні 1976 року на центральному вокзалі), направив до управління в справах боротьби проти тероризму пам’ятну записку, де вказував, що в одному сховку організації знайдено документ, який подає досить точні дані про Центральний італійський інститут попередження злочинності: імена співробітників, розпорядок роботи охорони, її чисельність, а також схема багатьох приміщень інституту й можливі варіанти проникнення всередину будинку.
Все це, підкреслював Ломбарді, «доводить, що БР мають своїх людей і в міністерствах, оскільки таку інформацію міг дати лише працівник, обізнаний з найделікатнішими сферами діяльності інституту». Це було 14 грудня 1976 року. А десь за рік бригадисти застрелили одного з відповідальних працівників цього інституту Ріккардо Пальму. І тільки тоді з’ясувалося, що свого часу на записку Ломбарді ніхто не зреагував.
Убивство Пальми — один, але далеко не єдиний доказ «недбалості» певних органів. Серед документів, знайдених у тому ж міланському тайнику, був і смертний вирок трьом «К». За три місяці — перша жертва: Франческо Коко, головний прокурор Генуї. Знаючи цілі й методи дій БР, невже так важко було з’ясувати, хто з людей, чиї прізвища починаються з «К», може стати потенційною жертвою «червоних бригад»!
Як за таких умов не з’явиться песимізм!! Ось що каже один чиновник міністерства внутрішніх справ (керівники різних служб охоче дають інтерв’ю, але нині дедалі частіше вимагають не називати їхніх прізвищ. Причина! Зайве питати: страх і цілком виправданий — у січні 1979 року бригадисти застрелили заступника головного прокурора Мілана Е. Алессандріні. Це сталося через декілька тижнів після того, як він виступив з досить гострою публічною заявою проти терористів): «Коли зважити, що понад п’ятдесят донесень, прямо чи опосередковано пов’язаних з «червоними бригадами» і в різний час направлених прокуратурі, й досі лишаються поза увагою, то марно сподіватися на щось. Більше того, під час перевірки з’ясувалося, що більшість донесень взагалі безслідно зникла».
Говорячи про «м’якотілість» касаційних органів, турінський суддя Джанкарло Казеллі, який вів процес над БР, відзначає: «У переважній своїй більшості касаційні суди складаються з народних засідателів, які не знають законів, та ще й залякані. Ось чому багато хто з них охоче погоджуються на формулювання «за недостатністю доказів».
Однак страх охопив не тільки народних засідателів. Факт лишається фактом: жоден із свідків, викликаних на суд, не розпізнав жодного бригадиста. Навіть секретарка депутата ХДП Де Кароліса, на очах якої терористи поранили її шефа, сказала, що не запам’ятала жодного бригадиста, бовту мить «дивилася в інший бік».
Одне слово, як у столиці, так і на периферії почався гарячковий пошук засобів самооборони. Дехто з багатших наймає охоронців, наприклад, граф Луїджі Россі Ді /223/
Монтелера, депутат правого крила ХДПГ який уже побував одного разу в лабетах «червоних бригад». На першому поверсі його контори постійно чергує п’ятеро чоловік — колишні поліцейські агенти. В броньованій машині графа повсякчас супроводить відставний офіцер карабінерів Джузеппе Савоя, який підтримує по радіо зв’язок з поліцією та постом охорони в конторі фірми.
У тих, хто не має коштів на утримання кваліфікованих охоронців, вибір методів захисту виявився дуже обмеженим. Як наслідок — одні, попрощавшись із багаторічними звичками, раптом підхоплюються з ліжка й біжать ночувати в недалеке село, інші квапливо купують зброю…
* * *
Повідомлення, які щоденно публікувалися в газетах, лише підкладали дров до цього багаття страху й паніки:
«…Курсанти вищої школи поліції чергують з незарядженими автоматами в руках; група агентів із Сардінії, яких терміново перекинули до Рима, не знаючи міста, заблукала й лише через кілька годин хтось із них подзвонив до управління з проханням надіслати… гіда».
«…Кореспондент під’їжджає до поста охорони в столичному районі Тріонфале: декілька джипів із солдатами загородили вулицю й пропускають машини одну по одній.
— Які машини ви зупиняєте!
— Підозрілі.
— Тобто!
— Ну великі, а також з іноземними номерами.
— А чому саме такі!
— Згідно з наказом.
— А як ви перевіряєте документи!
— Ну, якщо є печатки, все гаразд…»
«…Трагедія на вулиці Фані показала безсилля тих відділів поліції, що забезпечують охорону видатних політичних діячів. Люди, що працюють у цих відділах, не мають ні часу, ні можливостей на спеціальну підготовку. їхні машини не броньовані, куленепробивних жилетів на всіх не вистачає, хоча міністерство внутрішніх справ давно вже збирається закупити достатню кількість. Постійний брак психологічної готовності до самозахисту призводить до постійних порушень елементарних норм безпеки. Так, за інструкцією охоронці повинні їхати не менше як за п’ятдесят метрів, однак здебільшого їдуть майже впритул, і терористи можуть стріляти відразу по обох машинах, як це було у випадку з Моро…»
* * *
Мабуть, ці витяги з італійської преси викличуть у радянського читача сумну посмішку. Але не поспішаймо з посмішками! «Якщо музика грає, то хтось її замовляє». Італійські органи охорони порядку в минулому не раз і не двічі доводили свою ефективність, і якщо вони так і не вийшли на слід убивць Моро, то це комусь було потрібно й вигідно.
Звісно, було б значним спрощенням убачати в цій злочинній бездіяльності лише тінь ЦРУ та інших секретних іноземних організацій. Факти переконливо доводять, що в знищенні Моро був зацікавлений цілий конгломерат різноманітних сил і в самій Італії,—аж до відверто антикомуністичних та фашистських елементів, яких не бракує в керівних партіях, державному апараті, армії.
Як сказав у цьому зв’язку Генеральний секретар ІКП Енріко Берлінгуер, мимоволі /224/ напрошується висновок, що «червоні бригади», здатні на такі масштабні злочинні акції, не можуть діяти без сторонньої допомоги або принаймні потурання.
Слушність цього висновку підтверджується щоденно. Ось хоча б такий факт: поліція, яка під час розшуку лідера ХДП неначе впала в летаргічний сон, раптом «оживилась». Одразу ж після вбивства Моро було розкрито перші конспіративні квартири. Не минало жодного дня без сенсацій: знайшли машинку, на якій друкувалися повідомлення БР та листи Моро; виявили друкарню «червоних бригад», упіймали спершу одного ватажка злочинної організації, потім другого, третього…
* * *
Ми прилетіли до Рима опівдні 3 травня 1978 р. Аеропорт Ф’юмічіно — гомінкий і різномовний — жив своїм звичайнісіньким життям. І якби не сила-силенна автоматників у залах та коло переходів, ніщо не нагадувало б про драму, яку переживала країна. Це заспокоювало: отже, Італія не здалася, не пішла на повідку в навіжених злочинців. Альдо Моро не забутий, його пам’яттю жили мільйони італійців; у цьому ми пересвідчилися, зустрічаючись із колегами по перу, слухаючи радіопередачі і читаючи пресу. І все ж таки, як і раніше, діти зранку поспішали до школи, рівно о 8.30 відчинялися банки й магазини, за своїми звичними маршрутами курсували поїзди й літаки…
Викравши Моро, терористи сподівалися паралізувати нормальне життя в країні, викликати паніку й хаос. їхні сподівання виявились марними: Італійська республіка, народжена в суворій антифашистській боротьбі, в цю важку пору знайшла в собі сили згуртуватися й відповісти політичним авантюристам твердим «ні».
7 травня в палаці конгресів Флоренції відбувся міжнародний мітинг літераторів з багатьох країн, присвячений боротьбі проти тероризму. Виступив на мітингу й керівник радянської делегації Борис Полевой. Він нагадав про те, що В. І. Ленін завжди навчав комуністів не давати себе спантеличити жодною ультрареволюційною патетикою і застерігав, що індивідуальні терористичні замахи є недоцільними засобами політичної боротьби. Як попередня, так і вся наступна практика революційного руху довела правоту цього ленінського положення.
«Своїми діями, сказав Борис Полевой, «червоні бригади» кинули зухвалий виклик масам. Ми вже мали нагоду переконатися: цьому викликові дано гідну й тверду відповідь, і вона вселяє впевненість, що демократичне майбутнє країни має надійний захист…»
А потім було 9 травня. Я переглядаю свої нотатки, хоча взагалі в них і немає потреби: так виразно зберігає пам’ять усі події того дня…
Засідання II Конгресу профспілкових письменницьких організацій Європи було призначено на третю годину, й, пообідавши, ми вирішили прогулятися містом. Та коли побачили нашого добровільного гіда й помічника Сільвану Де Відович, що схвильована бігла нам назустріч, зразу ж збагнули: «Моро». /225/
Засідання не відбулось. По-літньому яскраве, сповнене енергії, життя, місто раптом принишкло.
Багатотисячні колони рушили на площу Національної єдності, до пам’ятника жертвам фашизму й нацизму — на знак протесту проти злочинів «червоних бригад», бо в «червоний» колір нинішніх терористів мало хто вірив і вірить, відзначаючи на кожному кроці їхні чорні сліди — сліди реакції, політичного авантюризму, презирства до демократії та свободи.
…Постріли в Італії лунають практично щодня. Стріляють то «червоні», то «чорні». Але це — не боротьба двох екстремізмів. І ті, й ті ціляться в одне: в серце Республіки, і одні й другі виступають проти комуністичної партії, навіть проти поміркованих лідерів соціалістичного руху. Всіх політичних бандитів спрямовує одна рука — рука реакції.
Початок «стратегії напруженості» — курсу правлячих кіл на різке зміщення вправо всієї осі політичного життя Італії, відноситься на кінець 1960-х — початок 1970-х років, коли робітничий клас домігся значних перемог. На виправдання цього консервативні сили висунули власну тезу про те, нібито численні заворушення в різних районах країни є наслідком боротьби «двох протилежних екстремізмів — лівого й правого», отже, держава має скерувати свої удари саме на них. Відомо, до чого призвела подібна логіка у ФРН: прийнято «закон про радикальні елементи»; відбувається неприховане потурання неонацистам; почався масовий наступ на права трудящих, їхні демократичні організації.
В Італії, завдяки високій зрілості робітничого класу, масовому й бойовому характерові його комуністичної партії, цю атаку реакції було відбито, однак «стратегія напруженості» пустила глибоке коріння і знайшла численних прихильників не тільки на Апеннінах, але й далеко за їхніми межами, насамперед у США.
На початку 1970-х років «червоний терор» спричинився до провокаційних закликів про встановлення «сильної влади». На цей час політика й діяльність малих лівацьких груп уже не виражала протесту молоді, хай би навіть спотворено, інфантильно й авантюристично. Навпаки, спостерігалося тривожне переродження.
«З одного боку,— відзначав Енріко Берлінгуер на XIII з’їзді ІКП, — керівники цих груп відверто протиставляють себе організованому робітничому рухові, профспілкам, ІКП з єдиною метою — розколоти їх. З іншого боку, нині стає цілком зрозуміло, що, незалежно від їхньої волі й щирості прагнень, діяльність цих груп може бути використана консервативними й реакційними силами як складник темних провокаційних планів.., скерованих проти підвалин італійської демократії й передовсім проти робітничого класу».
Справедливість цієї думки була повністю підтверджена подіями останніх років. Викрадення, покалічення десятків людей і, зрештою, «справа Моро». Важко не помітити надзвичайного збігу провокацій «червоних бригад» з моментами найвищого загострення політичної обстановки в Італії! Реакція підшукала своєрідний «ключ» до цих організацій, з успіхом використовуючи їх для дестабілізації обстановки.
Нині можна з певністю сказати, що головної своєї мети — виступити в ролі антидержави — «червоні бригади» не досягли, наразившись на організований опір усієї країни. Проте не можна заплющувати очі й на інше. Трагічні події, пов’язані з убивством Моро, викрили безпорадність урядового апарату в боротьбі проти екстремістів, які ллють воду на млин найреакційніших шарів суспільства.
«Маркс, Ленін, вся історія робітничого руху, — писав теоретичний журнал ІКП «Критика марксиста», — вчать нас, що головною метою справді революційної партії є мобілізація найширших трудящих мас і боротьба за їхню єдність, за демократичну орієнтацію всіх формувань, що представляють ці маси, за створення навколо робітничого класу максимально широкого блоку сил. Це — єдиний шлях боротьби проти реакції, а, отже, і проти тероризму, в який би колір він не забарвлював свої прапори».
Москва. /226/
Примітка
[1] Міжнародний поїзд «Італікус», що курсував між Римом та Мюнхеном, неофашисти пустили під укіс 4 серпня 1974 року, коли експрес саме виходив з тунелю «Апенніно» — одного з найдовших у Європі. Внаслідок дванадцять чоловік загинуло, сорок вісім тяжко поранено. Бійня на міланському майдані Фонтана також неофашистського зразка. 12 грудня 1969 року вибух величезної сили зруйнував центральний зал Сільськогосподарського банку. Шістнадцять чоловік убитих і вісімдесят вісім поранено. Процес у цій справі триває й досі, викриваючи все нові деталі причетності до злочину американських секретних служб.
Джерело: «Всесвіт». — 1980. — №8. — Стор. 216-226.
Вперед 