Українська ідеолоґія. Частина 1. Евроентузіязм

Роман Тиса

Мене здивувала наполегливість, з якою Степан Величенко, науковий співробітник Університету Торонто, домагався у редакції «Впереду» публікації свого допису «Україна: остання велика колонія у світі і ліві ЄС»[1]. Справи стояли ще чудніше: Величенко усвідомлював нетотожність власної позиції та позиції «Впереду» щодо зимових подій в Україні та, попри все, притьмом прагнув побачити свій текст у виданні, що не є ані популярним, ані впливовим в гурті «лівих» в Україні чи загалом серед україномовних читачів. Попередньо коротко відмовивши авторові  в публікації, тепер хочу докладно відгукнутися на «Україну: останню велику колонію…», позаяк з його допису знати, що Величенко є носієм певних характеристичних уявлень, що є фраґментом тієї пістрявої, непевних форм мозаїки з ідей, що її я пропоную називати «українська ідеолоґія». Звідси — заголовок.

Текст Величенка важко критикувати, як важко критикувати уламки не вияснених остаточно думок. У цьому вигляді його текст подібний до недолугого оксюморону. Додають перцю й кульбіти по рядках: наш автор в межах одного абзацу спромігся від французьких колоністів в Алжирі скакнути до розкрадання державного бюджету в Україні! Тим-то і мій відгук може вимушено містити повтори. Попри те, що автор «України…» нібито нікого відкрито не анґажує, нікому не пропонує пристати до нього з його гаслами, цей «нарис» з поточної української історії є ідеолоґічним посланням, до того ж цілком ясним посланням — усі проґресивні сили в Україні мають згуртуватися навколо «хороших» «українських» буржуа проти «поганих» «малоросійських» буржуа, щоби нарешті жити за «правильний» капіталізм із «людським, европейським обличчям» — не ідеальний, але у будь-якому разі кращий за капіталізм «неофевдальний», «за російський зразком». До того ж цілком досяжний. Виходячи з цього принципово розуміння «Української…» ідеолоґії, я і написав свій відгук.

1.

       От таким то робом повстав февдальний соціялїзм, що був почасти жалїсною піснею, почасти пашквилем, почасти відгомоном минулого, почасти погрозою на будуче; він часом утрапляв в саме серце буржуазії гірким і дотепно-вразливим присудом, але завжди робив сьмішне вражіннє своєю цїлковитою наздатністтю зрозуміти ходу сучасної історії.

Фрідріх Енґельс, Карл Маркс

Як свідчить назва Величенкового тексту, автора турбує статус України як «останньої великої колонії» та думка про це «лівих ЄС» (одразу треба зазначити, що в цьому місці назва вводить в оману, адже про «лівих ЄС» у тексті буквально речення чи два). Розпочнемо з того, що мені байдуже, що там собі думають сьогоднішні західноевропейські ліві (та «ліві») про події в Україні чи в будь-якому иншому куточку світу. Сьогоднішні ліві в країнах Европейського Союзу можуть вважати себе продовжувачами революційної традиції чи називатися лівими партіями, але, за нечисленними винятками, вони не є революціонерами чи навіть радикалами. Замість революцій вони займаються парляментською політикою, себто грають за правилами буржуазії, точно так само, як це роблять буржуазні політичні орґанізації. Вони виступають за реформи, часткове покращення життя «трудящих» в межах наявного капіталістичного ладу й імперіялістичної системи, що на її верхньому щаблі розташувалися Західна Европа, США та Японія. Европейські ліві не просто борються за реформи, що покращують життя «пересічного громадянина» «першого світу», – вряди-годи їхня боротьба навіть є успішною. Щоправда, вони не тільки не усвідомлюють, звідки беруться матеріяльні ресурси для такого покращення, але й не зізнаються в цьому «трудящим» (коли таки усвідомлюють). Їм соромно зізнатися, адже це означає викрити себе — зізнатися, що ти злодій: привласнюєш те, що тобі не належить, себто те, що ти не виробляєш. А коли ти злодій, такий самий, як капіталіст, проти якого нібито маєш виступати, що ж ти за лівий? А ми знаємо, звідки беруться ресурси — з-поза меж Европи, США та Японії: покращення якости життя (матеріяльного рівня) в цих країнах можливе завдяки погіршенню відносного стану — замороження розвитку чи відкидання у розвитку назад — країн «третього світу», зокрема таких, як Україна[2]. Покращивши життя, але не знісши капіталістичного економічного ладу, европейські ліві украй успішно гасять полум’я клясової боротьби в країнах «першого світу» та вичерпують там революційний потенціял підпорядкованих кляс. Так, останню велику клясову битву — передусім економічну (але також і політичну, адже за капіталізму економічна влада завжди зв’язана з політичною, одне ніколи не істнує окремо від иншого) — ліві програли тридцять років тому. Я маю на увазі шахтарський страйк у Великій Британії 1984-1985. Відтоді европейські ліві переважно не відіграють жадної важливої роли в світовому революційному процесі, а їхня позиція геть не важить. Сьогодні вони мають охоронну функцію — стережуть руїни «держави всезагального добробуту», побудованої на Заході в повоєнне «золоте тридцятиліття» 1945-1973 рр.[3]

Крім того, я не вважаю Україну за останню колонію чи велику колонію, чи російську колонію, чи загалом за колонію. Коли я читаю слова «Україна: остання велика колонія у світі», у мене заходить вражіння, що на ґлобусі, яким послуговується Величенко, зображено лише одну частину світу — Европу. Хай так. Але навіть такий — бракований — ґлобус не вгамує нашу цікавість: а де ж Ірляндія? Забули намалювати? Чи вона не досить велика, щоб уміститися на ґлобусі колоніяльних володінь? Чи не досить колонія? Навіть якщо візьмемо небракований ґлобус, ми все одно будемо цікаві знати, що значить «остання велика колонія». Себто питань не поменшає, а побільшає. Західна Сахара не те? Ґренляндія? Чому Україна, це — колонія, а от, наприклад, Аляска — ні? Пуерто-Ріко? Зрештою чи направду незалежною є країна проживання автора «України: останньої великої колонії…»? Над цим варто замислитися. От інформація для роздумів. Відомо, що опріч усіх инших терористичних орґанізацій уряд Канади вважає армію колумбійських селян-партизанів ФАРК також за терористів[4]. Цікаво, канадський уряд сам до цього додумався (страх, що за терор колумбійські селяни розгорнули проти канадських громадян! яку страшну загрозу становлять національній безпеці! бігають по Торонто з автоматами!), чи, може, хтось підказав? «Колоніяльна» Україна (як, до слова, й уряди країн-сусідок Колумбії) не вважає ФАРК за терористів, а от «незалежна» Канада (і, до речі, не менш «незалежна» Нова Зеландія, і оцей «борець із тероризмом», звісно, геть кумедний) з якогось дива вважає. А що за «незалежно»-національні інтереси привели канадських військових до Іраку 2003-го? Рішення про їхню участь ув інтервенції канадський уряд ухвалив цілком незалежно від уряду однієї відомої країни? Дійсно Канада, це — не незалежна держава, а домінійон. Домінійон, це — форма колоніяльного панування, і главою Канади є глава геть иншої держави — анґлійська королева. Сама вона, як відомо, не живе в Канаді; її інтереси представляє ґенерал-ґубернатор. Якщо цей ґенерал-ґубернатор захоче, він може, наприклад, розігнати законно обраний канадський уряд, як це зробив ґенерал-ґубернатор аналоґічного домінійону Австралії чотири десятки років тому. Тоді метрополії не сподобалось, що до влади прийшов занадто лівий лєйбористський прем’єр-міністер[5]. І ще франко-канадцям у Монреалі не кажіть, що «остання велика колонія», це — Україна. Візьмуть на глум!

Це ілюстрації з царини політики. Але є ще економіка. Я не знаю, що там видно на канадському ґлобусі, але статистика ЕС свідчить, що саме ЕС — а не Росія — є найбільшим торгівельним партнером України[6]. Серед инших важливих торгівельних партнерів — Росія, Китай, Білорусь[7]. Чи може колонія мати таку розгалужену мережу зовнішньоторговельних партнерів? Ні, не може. Колонія торгує тільки з однією країною — своєю метрополією. Як-от згаданий Величенком Алжир на початку 1960-х, що його економічне життя було нерозривно пов’язане з однією-єдиною країною — Францією[8]. Більшість промислових, сільськогосподарських і торгівельних підприємств, банків в Україні належить або місцевим фінансово-промисловим ґрупам і окремим капіталістам, або державі. Наприклад, з десяти найбільших аґроголдінґів, що дають половину всієї сільськогосподарської продукції в країні, лише два належать іноземцям — і в обох випадках це не росіяни[9]. Серед власників п’ятнадцяти найбільших українських банків і держава, і приватний капітал, й іноземні банки (австрійські, італійські, російські, французькі)[10]. «Укрзалізниця» (головний перевізник країни) — державне підприємство. «Енерґоатом» (виробник 50 % елєктроенерґії) — державне. Те саме бачимо і в инших галузях. У колонії не може цього бути. У колонії основні активи мають бути власністю господарів переважно з метрополії. Це неодмінна умова. То чия колонія Україна? Нічия. Україна — не колонія, а країна, залежна від світового капіталу, країна периферії капіталістичного світу, країна «третього світу».

І найголовніше: я не вважаю тотожними національно-визвольні рухи і процеси деколонізації в Африці 1950-1970-х та національні рухи в республіках СРСР 1960-1980-х і розпад СРСР у 1989-1991 (та Величенко доходить взагалі до абсурду, намагаючись прирівняти ситуацію в Алжирі 1960-х до реалій України 2010-х). Вульґарна суспільна наука — що історія, що соціолоґія, що політолоґія — працює переважно з «абстракціями». «Абстрагувавшись», вона виокремлює випадок із цілісної дійсности, що її складовою є цей випадок, і витворює із нього абстрактний шаблон, щоби прикладати його до всіх позірно подібних ситуацій. Так витворено абстракції «колонія», «націоналізм», «національно-визвольний рух», «опозиція», «революція» тощо, що в дальшому продукують сенсаційній «наукові» відкриття на кшталт «останньої великої колонії в світі» та «совєтський російський колоніальний проект», які вже є не просто абстракціями, а безглуздими — під науковим оглядом — словосполученнями. Я не вважаю тотожними поступ і реґрес тільки тому, що і те, і те — рух. Я не вважаю тотожними революційне насильство та контрреволюційне тільки тому, що і перше, і друге, це — кров, жертви, руйнування, порушення «нормального» функціонування суспільного орґанізму. Я вважаю, що як буржуазія після 1848 року перестала бути проґресивною, завоювавши владу у більшості розвинених країн і підпорядкувавши собі суспільство в них, а тим і здійснивши свою історичну місію розвитку продукційних сил, так само національно-визвольні рухи втратили свій проґресивний характер у формально незалежних країнах, якщо тільки ці рухи поряд із проґрамою мовно-культурної емансипації не порушують питання антиімперіялістичної боротьби, причому боротьба ця має бути не вибірковою — не проти одного імперіялізму (як у Величенка проти російського, що він насправді навіть не є імперіялізмом у тому розумінні, в якому цей термін вживано щодо США чи Европейського Союзу, адже Росія, як і Україна, є країною «третього світу», себто російський імперіялізм, це — ублюдочний імперіялізм, так званий «субімперіялізм»), а проти будь-якого національного, культурного та економічного пригноблення. Иншими словами, боротьба цих рухів має бути власне антикапіталістичною боротьбою, спрямованою і проти «своїх» капіталістів також. Саме такими були національно-визвольні рухи на Кубі 1950-х та в Нікараґуа 1970-х — у формально незалежних країнах. Саме такими були рухи та діяльність революційних урядів в Алжирі, Анґолі, Ґвінеї-Бісау тощо, і саме таким не був «Народний Рух України» та дрібніші націонал-демократичні ґрупи в Україні. Перші боролися за визволення колоній, «від’єднання» від світової капіталістичної системи та налагодження співробітництва безпосередньо між собою, поминаючи імперіялістичні центри, другі — за «друге видання» капіталізму в своїй країні (цього разу окремо від Росії, не так, як до 1917 року); перші об’єктивно сприяли розвалу капіталістичної системи, розширенню зони світової соціяльної революції та початку нової ери в історії людства, другі слугували посиленню та тріюмфу реакції. Отже, розвал світової колоніяльної системи я вітаю беззастережно, відокремлення ж радянських республік від РСФСР я можу назвати благом лише умовно. Сама історія свідчить проти українського національного руху як руху консервативного та провінційного, позбавленого розуміння історичної перспективи та неспроможного вийти за вузькі межі міщанського горизонту: процвітаючу капіталістичну країну та буржуазну демократію націонал-демократи 1990-х збиралися будувати у часи структурної кризи капіталізму та постання світового корпоративно-фашистського режиму[11].

2.

       Якщо ми хочемо перетворити Африку та Латинську Америку на нову Европу, тоді довіримо долю своїх країн европейцям. Вони краще від найталановитіших з нас знають, що треба робити.

        Якщо ж ми хочемо, щоб людство зробило крок уперед, якщо ми хочемо вивести його на новий рівень, на рівень, вищий за европейський, треба поставитися до справи творчо, треба шукати нові шляхи.

Франц Фанон

Величенко пише: «Більшість українців, а також росіян та російськомовних в Україні, за винятком міського населення Криму та Донбасу, вважають ЄС єдиною альтернативою неосовєтському русофільському олігархічному режиму, в якому вони живуть. Мільйони громадяни з усіх куточків країни на вулицях не тільки Києва, але й усіх найважливіших міст, продемонстрували, що вони бажають інтеграції до ЄС, дивлячись на Польщу, Словаччину та Угорщину як на її зразок». На це хочеться вигукнути: «Авжеж! Більшість не може помилятися! Якщо більшість хоче, треба давати! Нумо в Европу!» Коли серйозно, то відколи це наукові співробітники орієнтуються на думку більшости, підданої не радикальній просвіті (наприклад, підчас масового революційного руху та тривалої революційної війни), а ідеолоґічній обробці впродовж десятиріч «другого видання» капіталізму в Україні? От думають громадяни, що буде як в Словаччині (дійсно, високий — як для напівпериферійної країни — рівень життя, відносно високий ВВП на душу населення у 18.000 дол. США; але так само високий рівень безробіття у 14 %), а буде як у Болгарії  (ВВП на душу населення 7.000 дол. і велике безробіття — 13 %; і болгарський «оліґархічний режим» аж ніяк не менш корумпований за український) чи як у Македонії (5.000 дол. і 31 % відповідно)[12]. І це ще не найгірше. Зовсім нещодавно громадяни Лівії, що зі зброєю у руках вийшли на вулиці не тільки Триполі, але й «усіх найважливіших міст», очевидно, бажали кращої долі. Але що вони мають три роки потому? Подібний «рай» вже два роки «будують» в «усіх найважливіших містах» Сирії. Погляньте на сирійські міста: вельми повчально. Такою ж повчальною є історія протестів 1996-1997 в — уже тоді зменшеній порівняно з «радянськими» часами — Югославії, де студенти виходили на вулиці з плакатами «Белгард, це — світ». Майже як у нас: «Україна, це — Европа»![13] Отже, незрозуміло, на чому ґрунтоване переконання, що будь-які зміни, особливо коли вони постають перед нами як повалення диктатури, — обов’язково на краще. Якщо громадян цікавить перш за все матеріяльний бік справи, тоді треба асоціюватися з Білорусією (7.000 дол.; 1%; мільйонерів — бо мільярдерів там немає — жорстко контролює держава). Її успіхи не вражають? Але навіть вони кращі за українські «досягнення» (4.000 дол.; 9 %). І асоціюватися, напевно, легше буде. А безвізовий режим (мрія всіх евроентузіястів) вже є.

Величенко визнає, що не все гаразд з Европою: «Сьогодні транснаціональні корпорації через різні „угоди про вільну торгівлю”, захоплюють та нищать ці свободи в країнах, де вони існують і були виборені, часто збройним шляхом і через кровопролиття». Але: «Менше з тим, навіть у такій урізаній і загроженій формі, ці буржуазні свободи у країнах-членах ЄС все ще є маяками надії для людей, що живуть у неофеодальних авторитарних постсовєтських республіках.» А я питаю себе: чому би нам, знаючи, яке невеселе майбутнє чекає на нас в ЕС, не бігти йому назустріч, а навпаки — не тікати геть від нього якомога швидше? І тікати не у февдалізм, а рухатися до соціялізму? Чому би не розширити коло можливих альтернатив? Чому би не спробувати зазирнути за обрії, вийти за межі фатального вибору — уявімо на хвилю, що автор правий у визначенні реальних альтернатив, і їх лише дві (а не три чи чотири) — між підкоренням владі бонапартистського режиму та переданням відповідальности за власне життя евробюракратії? У чому тут полягає «надія»? Для кого саме? Хто такі «люди»? Хто така «людина» в клясовому суспільстві?

Нагадаю, що наші громадяни вже думали, що буде «як в Европі» 2004 року. Хтось навіть зміг зробити собі в оселі «евроремонт», а «по-европейському»  жити не став. Чи не на часі задуматися, чому сталося не так, як гадалося? Чи не на часі зрозуміти, що світова капіталістична система для периферійних і напівпериферійних країн (країн «третього світу»), таких, як Україна, пропонує місце лише серед реґіонів, що структурно залежать від капіталістичних центрів (США, Західної Европи, Японії), і яким саме буде це місце визначають не «мільйони громадян з усіх куточків країни на вулицях», а конкретно-історичні умови та економічна кон’юнктура? Хоча місце цих реґіонів можуть бути і гірші, і кращі, проте це неодмінно будуть місце другорядних країн, причому завжди другорядних[14]. Не треба довго розводитися, щоби проілюструвати цю тезу. Киньте оком на европейську історію XX ст. і пересвідчитеся, що жадна з країн Східної та Південно-східної Европи не посіла місце в лавах економічних лідерів капіталістичного світу ані в період «першої незалежности» (1918-1938), після розвалу трьох европейських імперій, ані після падіння Берлінського муру 1989 року (що він символізував повернення з «хибного» соціялістичного шляху розвитку до «природного» капіталістичного). Це не може бути збігом обставин. Про політичне лідерство годі й казати: найбільше, на що можуть претендувати країни на кшталт Польщі, — бути собачками на короткому повідку США, гавкаючи то на Росію, то на «старих европейців». Я переконаний, що завдання чесного науковця, інтелєктуала загалом (якщо, звісно, Величенко претендує на це звання, а не на місце лакея у палаці «хорошого», «українського» оліґарха) — роз’яснювати це «мільйонам громадян з усіх куточків», а не потурати їхнім бажанням, наче дитині. «Хочеш цукерочку? Буде тобі цукерочка.»

Інтелєктуал не мав би ховати від співвітчизників правди про сучасні суспільні реалії. Він мав би пояснити, що сьогоднішню дійсність треба аналізувати з двох оглядів. Для першого визначальним є капіталістичний спосіб виробництва з притаманною йому клясовою боротьбою між пролєтаріятом і буржуазією, для другої — нерівномірний розвиток, що призводить до розшарування і утворює прірву між матеріяльними умовами життя ріжних ґруп населення всередині певної країни — між багатими (капіталістами) і бідними (робітничою клясою), між багатими, розвиненими країнами («першим світом», «центрами») і бідними, відсталими країнами («третім світом», «периферіями»). Ці два виміри капіталізму визначають соціяльну боротьбу, і саме вона, а не уявний цивілізаційний вибір, хай там якого вигляду він набуває уві сні замріяного обивателя — «евроінтеґрації» чи «русскаго міра», є головною в історії. З цього огляду розвиток периферій був і є історією пристосування до потреб панівних центрів капіталу. Щоразу, коли центри перебудовуються, периферії мають пристосовуватися до нових умов. Наприклад, переживаючи від початку 1970-х кризу нагромадження капіталу, система «відкрила» для себе нові ринки на Сході (спочатку в КНР, потім в Східній Европі та колишньому СРСР), частково повернувши собі сили на наступні двадцять років (до 2008). Проте периферії «закінчуються» і розчищати ділянки для подальшої експансії дедалі важче. Скоро це можна буде зробити тільки через велику світову війну.

Розшарування на міжнародному рівні є невід’ємною складовою капіталізму. «Закон всесвітньої вартости», як назвав його Самір Амін, базовано на дискримінації: цей закон передбачає вільну торгівлю та вільний рух капіталу, але виключає вільний рух робочої сили. Відтак закон всесвітньої вартости прямує до усереднення цін на товари, але не до усереднення заробітної плати, оскільки розподіл вартости по світу, в тому числі через заробітну плату найманих працівників, не співпадає з розподілом продуктивности праці. У периферіях загалом продуктивність праці нижча за продуктивність у центрах на десятки процентів, одначе винагорода за роботу менша у рази, тим-то норма експлоатації найманої праці (і норма прибутку) на периферії вища. Звідси нерівність у світі, звідси багаті країни та бідні країни. На додачу до закону всесвітньої вартости нерівномірний розвиток у світі підсилюється нерівноправністю у доступі до корисних копалин, монополією на технічні винаходи і технолоґії, позаекономічним примусом, політично-військовим тиском, а також культурною геґемонією центрів.

Оскільки панівні кляси центрів діляться часткою акумульованої додаткової вартости з підпорядкованими клясами, революція у капіталістично-розвинених країнах відкладається доти, доки істнує можливість отримувати цю «імперіялістичну ренту». Хоча рента не розв’язує питання майнового розшарування всередині країн центру (поділ на бідних і багатих лишається), так само як питання відчуженої праці та зрештою відчуженого життя, всі ґрупи населення капіталістичних центрів отримують свою частку, що допомагає задовольнити їхні елєментарні матеріяльні потреби, а значить, що вони так чи так зацікавлені у збереженні єдиного капіталістичного світу й навіть у приєднанні до нього нових країн і тіснішого прив’язування до капіталізму старих. Усі вони об’єктивно зацікавлені в накиданні Европи — капіталістичної Европи — за ідеал. Та на периферії капіталістичного світу ситуація инша: питання соціяльної революції (не плутати з «буржуазно-націоналістичною революцією» чи «помаранчевою»!) є актуальним, адже стосується буквально фізичного виживання (про скорочення народонаселення в Україні знають всі). Для країн-аутсайдерів, що опинились у світовому капіталістичному господарстві у непривілейованому положенні, єдиний спосіб розірвати зачароване коло надексплоатації і відсталости — «від’єднання» від капіталістичної системи. Від’єднатися означає підпорядкувати економічний розвиток своєї країни не потребам світового ринку, що їх завжди визначають центри, але потребам внутрішнього розвитку. Від’єднання означає перехід від закону всесвітньої вартости до справедливого розподілу продуктів у суспільстві відповідно до внеску кожного та вироблення продукції не для задоволення ринкового попиту, а для задоволення людських потреб.

Таке від’єднання неможливе без соціяльної революції, інакше це буде не від’єднання, а автаркія — ізольоване від зовнішнього світу суспільство. Від’єднання, це — не розірвання зв’язків зі світом, а розірвання зв’язку з капіталістичним світом, як із зовнішнім, так і всередині країни. Від’єднання від капіталістичної системи не відбуватиметься без боротьби, адже в периферійних країнах влада належить «національній» буржуазії, що по суті є аґентурою капіталістичних центрів на периферіях. Ця буржуазія є компрадорською — живе з розпродажу національних багатств чи торгівлі місцем країни на політичній мапі світу. Вона не залишить свої прибутки добровільно, а значить не віддасть і владу. Для перемоги над нею необхідний, якщо вжити термін Антоніо Ґрамші, «національно-народний» союз, що висуне гасло антикапіталістичної революції. Звісно, таке від’єднання не є миттєвим і не тотожне поваленню уряду. Це буде тривалий період боротьби, в т.ч. збройної, але навіть попри свою тривалість є насправді лише першим кроком на шляху переходу до світової соціялістичної системи, що його слід розглядати як цілу історичну епоху.[15]

3.

       Щож се значить? Щож стало ся з містом? Деж те міське багацтво і ті великі фабрики, що де инде тисячами приймають до себе голодну масу бездомних пролетарів? Деж ті міста, де фабрики ті?

        Не в нас, не в нас…

Юліян Бачинський

Welcome to Tijuana:
Tequila, sexo y marihuana.

Manu Chao

Звідки взялися ті «мільйони громадяни з усіх куточків країни на вулицях не тільки Києва, але й усіх найважливіших міст»? За моєю оцінкою, в акціях протесту взяли участь 1-2 млн. чол. 80 % протестувальників зосереджено на одній площі одного міста — столиці. А дорослого населення потенційного «протестного віку» (16-65) в України бл. 30 млн.[16] За моїми спостереженнями, в Києві в акціях протесту взяли участь, їх підтримала, їм співчувала абсолютна меншість населення, причому меншість буржуазна та дрібнобуржуазна — власники всіляких «бізнесів» і службовці.

Мені незрозуміло, кого має на увазі автор, коли пише про «деяких  демократичних та антисталіністських лівих, які засуджують очолений Америкою неоліберальний корпоративний наступ, спрямований на зруйнування європейського повоєнного соціал-демократичного ладу, цей український потяг до ЄС може видатися незрозумілим», і хто з них «ігнорує Україну», отже, не зрозуміло, є вони більшістю чи ні. Я розумію, що всі «ліві» в Україні так чи так відреагували на події останніх місяців. Ще мені не до кінця зрозуміло, як сам автор ставиться до «очоленого Америкою неоліберального корпоративного наступу». Він ніби засуджує його, але якось сором’язливо. Хоча я не знаю, хто з «лівих» вважає, «що путінська бандитська версія неоліберального капіталізму є кращою за анґло-американську версію, і толерують чи навіть підтримують його неоімперіялістську мету утримати російську геґемонію, якщо не повний контроль, над Україною», але думаю, що якщо такі люди є, то вони або дурні, або плекають свій інтерес. Я їхніх ілюзій — чи політичних устремлінь — не поділяю. Вибір на користь «меншого зла», це — хибний вибір.

Автор пише: «По-перше, відмова Януковича підписати угоду про асоціацію 21 листопада — подія, що запалила масові протести — є результатом успішного російського колоніального проекту в Україні». Торгівлю української правлячої верхівки місцем країни в Европі та програш у цій торгівлі правлячих кіл країн ЕС автор сприймає як успіх «колоніального проекту». Але тут усе вкрай просто: цим правлячим колам — якщо їм так потрібна Україна — не треба бути жадібними. Треба вміти платити — у капіталізмі треба платити за все. І «успішний російський колоніальний проект» тоді б програв… торги.

Зі слів «цей проект був започаткований Петром І після Полтавської битви в Центральній та Східній Україні, і був успішно поширений Сталіним на Україну Західну після 1945 року» можна зрозуміти, що, на думку Величенка, було би краще, якби Західна Україна залишилася в складі Польщі (залишилася польською колонією, якщо ми запозичимо термінолоґію в автора). Чи може Сталіну — задля об’єднання українських земель — треба було подарувати Центральну та Лівобережну Україну «українофілу» Пілсудському ще до другої світової війни? Чи приєднати Україну до Польщі після війни? А заразом і Литву, і Білорусь. Чому ні? Відновити, так би мовити, історичну справедливість.

В иншому місці мене збентежила така заява: «Україна здобула формальну політичну незалежність у 1991 році, але вона залишалась країною, що ніколи не мала успішної „буржуазно-націоналістичної” революції. Хоча і були окремі українські капіталісти до 1917 року, через політику царського уряду не існувало українського національного капіталістичного класу». Що таке «буржуазно-націоналістична революція»? Я знаю, що в СРСР історики та суспільнознавці переймалися клясифікаціями революцій і для позначення ріжних етапів розвитку ріжних країн послуговувалися термінами «буржуазно-демократична революція», «національно-демократична», «народно-демократична» тощо. «Буржуазно-націоналістичної» серед них не пригадую. Очевидно, це канадський — чи ширше, Західний — внесок у політичну науку або витвір останніх років. Що ж він має пояснити? Чи, може, приховати? Замаскувати той факт, що в 1989-1991 в Східній Европі відбулось відкочування, запущено історичний час назад — у минуле, до капіталізму, а отже не революція, а контрреволюція. Революцією вважають суспільний переворот, що дає поштовх до руху вперед, до вивільнення продукційних сил, бурхливого розвитку науки, техніки, культури, суспільного поступу загалом. Нічого цього в Східній Европі останніх двадцять років немає. Проте є «велике переселення народів»: переїзд країн разом з усім населенням з «другого світу» («соцтабору») до «третього» — на околиці світу й історії. Сьогодні країни Східної Европи, це — європейська провінція (европейська колонія, послуговуючись термінолоґією Величенка) зі зруйнованою промисловістю та великою резервною армією праці[17]. Якщо автор має їх за взірець, а свій ідеал вбачає у формальному приєднанні України до цього клюбу невдах (а неформально вона вже давно найактивніший член клюбу), тоді виходить, що він просто пропонує змінити табір, уґрупування (опіку Росії змінити на опіку ЕС), але зберегти статус другорядної, залежної, малорозвиненої країни. Можна сказати: змінити господаря, але залишитися холопом. «Хороша» позиція, немає мови! Борець із колоніялізмом!

Я не можу не погодитися з тим, що «як і всі колоніальні проекти, царський та совєтський російський проект в Україні передбачав … зведення тубільного населення та його мови до етнографічного курйозу придатного для фольклору, але непридатного для модерності.» Я не наважуюся заперечувати помилки, зроблені у національному питанні російськими й українськими комуністами. Проте сприймати СРСР просто як продовження Російської імперії під иншою назвою, не враховуючи всю складність історії цього державного утворення, обумовленої ріжними етапами, що їх воно пережило, я вважаю неприпустимим спрощенням.

Мене не може не турбувати патолоґічність ситуації в Україні, де національне питання досі не вирішено в справедливий спосіб. Національне питання багато в чому є мовним питанням. Російська є мовою панівної верхівки, і російська ж є мовою «лівих» в Україні — особливо парляментських і тих, хто намагається їх наслідувати, часто-густо поділяючи їхні цінності орієнтири, традиції, відтворюючи їхню політику, риторику, щоправда, на мікрорівні. Причому ні капіталісти, ні ліваки жадною мірою не почуваються дискомфортно за цих умов. Одначе, на мою думку, справа не стільки в «колоніальному проекті», а в особливих рисах капіталізму як такого. Коли капіталіст зацікавлений отримати від робітника працю, причому в процесі виробничих відносин послуговуючись будь-якою мовою, аби вона сприяла (чи не заважала) виробленню додаткової вартости, той-таки робітник готовий відпрацювати свої вісім, десять, дванадцять чи скільки там годин будь-якою мовою (бажано тією, яку він знає змалку), аби отримати свою платню. Для обох мова є лише одним із знарядь праці та має суто утилітарну цінність. Якщо російська не заважає отримувати прибуток і зарплатню, навіщо вчити українську? Якщо суржик не заважає, навіщо вчити українську (чи російську)?[18] Те саме й зі згаданими «ліваками», що претендують представляти робітників. Одначе вихід з цієї ситуації зовсім не в формальній асоціяції із ЕС.

Не слід думати також, що мовна ситуація в Україні є унікальною («останньою великою колонією у світі»). Анґлійський імперіялізм звів до «етнографічного курйозу» ірляндську[19]. Американський допомагає військово-бюрократичному режиму Пакистану зміцнювати своє панування через своєрідний «мовний імперіялізм»: накидає анґлійську як мову освіти, культури та техніки, у такий спосіб позбавляючи голосу більшість населення[20]. Про долю корінних народів обох Америк, зведених — геть не росіянами! — навіть не до курйозу, але просто в могилу, страшно думати. Питання мови істнує і в самому «серці» капіталістичної системи[21].

Хай там хто який жаль відчуває від того, що «номінальна політична незалежність не була доповнена ані культурною, ані економічною незалежністю від російської метрополії», за збереження наявної світової капіталістичної системи всі країни, крім однієї, приречені на ту чи ту економічну залежність, а економічна залежність неминуче веде до політичної, а та, своєю чергою, — до культурної. Порвати ці кайдани залежности можна тільки через антикапіталістичну революцію.

Читаю у Величенка, що «…хоча „буржуазна революція” зрештою перемогла у Східній Європі у 1989 році, вона тоді зазнала поразки в Україні. З марксистського погляду це означає, що націоналізм неминуче грає відмінну роль у все ще неофеодальній колоніальній Україні, ніж у незалежних постіндустріальних капіталістичних країнах ЄС». Можу сказати на це, що в Україні, як у всіх країнах колишнього «соцтабору», перемогла буржуазна контрреволюція і побудовано справжнісінький капіталізм, а відродження елєментів февдалізму є пряма заслуга бюрократ-буржуазії, що сформувалась з колишньої партійно-господарчої номенклятури, поліцейської верхівки, криміналу та нуворишів. А що ще, крім неофевдалізму, може відродитися в деіндустріялізованій країні, заселеній «новими кочівниками» («ґастарбайтерами» та внутрішньоукраїнськими робітниками-міґрантами)? Ну, є одна індустрія, що може народитися, — порноіндустрія, як в Угорщині.[22] А хто ж примушував тутешніх «бізнесменів» продавати заводи на металобрухт (що знищувало робочі місця та створювало резервну армію праці — майбутніх «ґастарбайтерів»)? І чи тільки Москва — і тут можемо говорити тільки про місто Москву, а не про всю Росію, як специфічний випадок: своєрідний анклав «першого світу» у «третьому» — мала зиск від експлоатації дешевої української робочої сили? А Европа, зокрема Італія?[23] Невже «рука Москви» тримала за горло тих недоумків і ідеолоґічних повій, що день-у-день з телєекранів і ґазетних шпальт повторювали (а дехто й досі повторює), наче мантру, слова про «розвиток і стимулювання середнього та малого бізнесу», так ніби платоспроможний попит на продукцію цього бізнесу — незалежно від того, товари то будуть чи послуги — сам впаде з неба? Чи не була то насправді «невидима рука ринку», що через ріжноманітні фонди та проґрами «технічної допомоги» купувала послуги речників ідеолоґії «розвитку та стимулювання», цих фахівців з напинання «димової завіси» перед однією з наймаштабніших деіндустріялізацій XX ст. та — а одне неодмінно веде до иншого — провінціялізацій? А тепер, виявляється, немає «культурної незалежности». Так, а звідки вона візьметься? Чому наші інтелєктуали, що так палко закликали своїх співвітчизників вбити в собі «совєтську людину» та ввійти до капіталізму, приховали від них, що капіталізм, це — не тільки Канада, але й Конґо, і що одне не істнує без иншого? Вони не знали? Вони здогадувалися, що про щось таке писав Маркс, але ненавиділи Маркса, а тому його не читали, не цитували, не згадували? То почитали б Геґеля[24]. Двадцять років вони віддали розбудові «громадянського суспільства», себто правдивого буржуазного суспільства, життя поклали на боротьбу з — давно насправді мертвим — більшовизмом. «Молодці»! Тепер час усвідомити, якщо остаточно не отупіли у своєму «громадянському» багні, що перемога над більшовизмом на практиці, це — перемога неофевдалізму (так само як в царині теорії перемога над марксизмом, це — перемога обскурантизму та мракобісся).

Що ж до націоналізму, то в Україні, як в будь-якій формально незалежній країні, націоналізм може грати «відмінну роль» лише за умови, якщо гасла національного визволення він поєднає з гаслами докорінних суспільних перетворень, з гаслами соціяльними — у наших теперішніх умовах антикапіталістичної революції, як «Рух 26-го липня» на Кубі чи Сандиністський Фронт Національного Визволення у Нікараґуа[25]. Інакше це буде не революційний націоналізм, не «відмінна роль», а банальний неофашизм.

Коли читаю таке: «Протягом двадцяти років політичної незалежності лише деякі плутократи намагалися зменшити економічну залежність від російських ринків та державно-капіталістичних конгломератів. Більшість не вкладали прибутки у виробництво, модернізацію, диверсифікацію й інфраструктуру і не приєдналися до „національного класу капіталістів”. Натомість вони вирішили залишитися в стані залежної „компрадорської буржуазії”, як їх назвали би марксисти», пригадую слова Фанона, що ще п’ятдесят років тому вказував на імпотенцію «національної» буржуазії «третього світу» та попереджав про небезпеку її утворення та захоплення нею лідерства в суспільстві: «Серед цієї національної буржуазії ви не побачите ані промисловців, ані фінансистів. Національна буржуазія слаборозвинених країн орієнтована не на виробництво, винаходи, будівництво, працю. Всю себе вона присвячує посередницькій діяльності. Ось воно, її справжнє покликання, — бути посередником. Національній буржуазії притаманна психолоґія не великого підприємця, а крамаря. … На нашу думку, історичною місією справжньої національної буржуазії у слаборозвиненій країні є заперечити себе як буржуазію, заперечити себе як знаряддя капіталу та перетворитися на вірну служницю революційного капіталу — народу. … На жаль, ми побачимо, що часто національна буржуазія відвертається від цього героїчного та позитивного, плідного та правильного покликання і спокійнісінько виходить на жахливий — адже він є антинаціональним — шлях клясичної буржуазії: вульґарної, пихатої, цинічно буржуазної буржуазії»[26].

4.

       Для того, щоб усе залишилось по-старому, треба, щоб усе спочатку змінилося.

Джузеппе Томазі ді Лямпедуза

Я не бачу потреби докладно аналізувати такі твердження: «…коли пересічні українці дивляться на ЄС, вони бачать те, що Маркс вважав видатними досягненнями буржуазних революцій XVIII і XIX століть — революцій, яких в Україні ніколи не було: свободу друку, виборність представницьких органів, конституції, верховенство права, міцні офіційні профспілки. Ці свободи ще мають бути впроваджені в Україні». Ілюзії пересічного українця щодо Европи я, як зміг, розглянув. Розглядати ілюзії канадійця щодо України я вважаю зайвим, адже пишу для українського читача, а йому абсурдність вищезазначеної заяви очевидна. Те саме стосується таких реплік, як «цей суспільно-політичний лад був поставлений під загрозу у 2004 році…» і тому подібної заокеанської екзотики.

Як я вже писав, іноді Величенко ніби розкриває справжню суть речей: «Культурно російський і російськомовний „креольський” „украинский” правлячий клас, що прагне формальної інтеграції з ЄС, вже там живе, тримає там свої гроші, дружин, дітей, коханок та виголошує там промови російською про свою „Украину”. … Як „національний капіталістичний клас”, що зароджується, вони більше не ідентифікують себе з російською метрополією і розглядають членство в ЄС як засіб захистити свою політичну владу над територією, з якої вони отримують прибутки, а також капітали, що їх вони накопичили завдяки крадіжці державного майна після 1991 року.» Виходить, не може «колоніяльна адміністрація» без метрополії і готова — чи навіть прагне — змінити її, аби тільки незмінним залишилося її місце панівної кляси. Особливо мене витішило це зізнання: «Деякі з них [з культурно російського та російськомовного „креольського” „украинского” правлячого класу] дають центи зі своїх вкрадених капіталів українській діаспорі, сподіваючись у такий спосіб пом’якшити засудження уряду, який вони фінансують, з цього середовища». Жаліються, що «дають центи», себто копійки, а не доляри! Давайте, мовляв, більше, і все буде о-кей. Можете на нас розраховувати. Вас підтримає діяспора, і владі вашій, себто владі «національної» буржуазії, нічого не загрожуватиме.

Нарешті вельми цікавою з огляду на факти є така заява автора: «Український націоналізм в Україні, відповідно, як і в кожній колонізованій країні, не може ототожнюватися лише з правими екстремістами. Особливо тоді, коли лідери таких нібито українських угруповань, як-от Дмитро Корчинський з „Братства” чи організація „Патріот України”, за детальнішого розгляду, виявляється, мають зв’язки з „украинскими” проросійськими олігархами та російською ФСБ — які засновують такі організації з виразною метою дискредитації українського націоналізму загалом. Діяльність спонсорованих росіянами таких угруповань „п’ятої колони” в Україні не повинна закривати від оглядачів справжню реальність того, що, як і всякий націоналізм, виплеканий імперіалізмом і спрямований проти нього, український націоналізм, спрямований проти російського путінського неоімперіалізму, є демократичною прогресивною силою і має бути підтриманий». З цієї заяви достеменно незрозуміло, хто претендує на звання «демократичної проґресивної сили» і де той націоналізм, що протиставляється тим, хто «мають зв’язки з „украинскими” проросійськими олігархами та російською ФСБ»? Але якщо це «Евромайдан», тоді виникає питання, чи не має він сам «зв’язків з „украинскими” проросійськими олігархами та російською ФСБ», якщо його комендантом є народний депутат Андрій Парубій, один із засновників і свого часу керівників «Патріоту України», а сам «Патріот України» був заснований 1999 року як філія ВО «Свобода» (тоді відомої під назвою «Соціял-національна партія України»)?[27] Якщо саме так, тоді цікаво, хто з ким чиїми руками змагався за владу в Україні і що ховалося за спектаклем позиційної війни в центрі Києва? Не революція ж[28].

Примітки

[1] Stephen Velychenko, “Ukraine: The World’s Last Big Colony and the EU Left”, New Left Project, 30 December 2013 (http://www.newleftproject.org/index.php/site/article_comments/ukraine_the_worlds_last_big_colony_and_the_eu_left); Степан Величенко. Україна: остання велика колонія і ліві ЄС, Historians.in.ua, 14 січня 2014 (http://historians.in.ua/index.php/dyskusiya/1012-stepan-velychenko-ukraina-ostannia-velyka-koloniia-u-sviti-i-livi-yes).

[2] Докладніше про перерозподіл додаткової вартости на користь країн «першого світу» та акумуляцію капіталу в них див. книги єгипетського економіста Саміра Аміна: L’échange inégale et la loi de la valuer, Anthropos, Paris, 1973; Accumulation on a World Scale, 2 vols., New York: Monthly Review Press, 1974; La loi de la valeur et le matérialisme historique, Minuit, Paris, 1977; Classe et nation dans l’histoire et la crise contemporaine, Minuit, Paris, 1979; L’eurocentrisme: critique d’une idéologie. Anthropos, Paris, 1988; The Law of Worldwide Value, New York: Monthly Review Press, 2010. Також инших авторів: Arghiri Emmanuel, Unequal Exchange, New York: Monthly Review Press, 1972; Andre Gunder Frank, Dependent Accumulation and Underdevelopment, New York: Monthly Review Press, 1979. Карл Маркс писав про це явище вже 1847 року: «Коли кажуть про підвищення заробітної плати, то слід зазначити, що завжди треба мати на увазі світовий ринок і що підвищення заробітної плати купується лише тим, що робітників в інших країнах позбавляється хліба» (Заробітна плата [1847] // Карл Маркс. Капітал. Критика політичної економії. Том I. Книга I. — Харків, Партвидав «Пролетар», 1933. — Стор. 724).

[3] Про немічність лівих «першого світу» див. статтю російського публіциста Алєксандра Тарасова «Світова революція-2: повернення до ґлобальної революційної стратеґії з урахуванням досвіду XX століття» та дискусію щодо неї у ж-лі: «Левая политика» (Москва). — №10-11 (2010). — С. 10-66.

[4] Див.: http://www.publicsafety.gc.ca/cnt/ntnl-scrt/cntr-trrrsm/lstd-ntts/crrnt-lstd-ntts-eng.aspx#2021

[5] Про це див.: Paul Kelly, November 1975: The Inside Story of Australia’s Greatest Political Crisis, St Leonards: Allen & Unwin, 1995.

[6] Див.: http://eeas.europa.eu/delegations/ukraine/eu_ukraine/trade_relation/bilateral_trade/index_en.htm

[7] Див.: The CIA World Factbook: https://www.cia.gov/library/publications/the-world-factbook/geos/up.html

[8] Про глибоку залежність алжирської економіки від французької на початку 1960-х див.: Richard Fletcher, “Algerian Economy”, The Socialist Register, 1965, pp. 90-100; Phillip C. Naylor, France and Algeria: A History of Decolonization and Transformation, University Press of Florida, 2000, pp. 58-65 (“A Privileged Cooperation”).

[9] Анна Ковальчук. Первые парни на зерне: топ-10 агрохолдингов по выращиванию зерновых культур в Украине // «Forbes», 22 жовтня 2012 (http://forbes.ua/business/1340737-pervye-parni-na-zerne-top-10-agroholdingov-po-vyrashchivaniyu-zernovyh-kultur-v-ukraine); Ирина Гамалий, Валерия Липка, Дмитрий Фионик. Аграрные короли. Десять крупнейших производителей украинских продуктов // «Фокус», 13 серпня 2013 (http://focus.ua/charts/278316).

[10] Власний капітал банків України станом на 01.07.2013 р., Національний банк України (http://www.bank.gov.ua/doccatalog/document?id=2302908); Юрій Віннічук. Кому належать найбільші банки України // «Наші гроші», 15 січня 2014 (http://nashigroshi.org/2014/01/15/komu-nalezhat-najbilshi-banky-ukrajiny).

[11] Про структурну кризу капіталізму, що триває від кінця 1960-х — початку 1970-х, а також про реакцію щодо цього правлячих кляс провідних капіталістичних країн (зокрема зсув у політиці праворуч) див.: Samir Amin, Alexandre Faire, Mahmoud Hussein, Gustave Massiah, La crise de l’impérialisme, Minuit, Paris, 1976. Samir Amin, Giovanni Arrighi, Andre Gunder Frank, Immanuel Wallerstein, The Dynamics of Global Crisis, New York: Monthly Review Press, 1982; Andre Gunder Frank, Economic Genocide in Chile: Monetarist Theory versus Humanity, Nottingham: Spokesman Books, 1976; Andre Gunder Frank, Crisis: In the World Economy, New York: Holmes and Meier, 1980; Andre Gunder Frank, Crisis: In the Third World, New York: Holmes and Meier, 1981; Andre Gunder Frank, “The Political Economic Crisis and the Shift to the Right”, Crime and Social Justice, No.17 (Summer 1982), pp. 4-19; David Harvey, A Brief History of Neoliberalism, Oxford University Press, 2005; Harry Magdoff, Paul M.Sweezy, The End of Prosperity: The American Economy in the 1970’s, New York: Monthly Review Press, 1977; Istvan Mészáros, The Structural Crisis of Capital, New York: Monthly Review Press, 2010.

[12] Я розумію, що не досить указати показники внутрішнього валового продукту на душу населення та рівня безробіття, щоби всебічно оцінити економічну ситуацію в тій чи тій країні. Проте, щоби задемонструвати нерівномірність капіталістичного розвитку в Европі, цих макроекономічних показників досить. Тут і далі показники підраховано за The CIA World Factbook (https://www.cia.gov/library/publications/the-world-factbook) та IndexMundi (http://www.indexmundi.com).

[13] Див.: http://djordjebobic.com/?p=1525; «Український тиждень» (Київ). — №1-2 (321-322). — 10-16 січня 2014. — Стор. 1. Чим завершилось повалення «диктаторського режиму», див.: Александр Тарасов. Бомбы для конкурента. В однополярном мире ваши успехи в бизнесе могут обрушить на ваши головы бомбы конкурентов // «Первая гильдия России» (Москва). — №2. — Декабрь 1999, або: Александр Тарасов. Экономические причины Югославской войны (http://www.screen.ru/Tarasov/Yugo.htm); Noam Chomsky, The New Military Humanism: Lessons from Kosovo, London: Pluto Press, 1999; Andre Gunder Frank, “NATO’S Kosovo Political Bomb” [1999] (http://rrojasdatabank.info/agfrank/kosovo_bomb.html); Andre Gunder Frank, “NATO Bombs” [1999] (http://rrojasdatabank.info/agfrank/nato_kosovo/msg00000.html); Human Rights Watch: Civilian Deaths in the NATO Air Campaign, Volume 12, Number 1 (D), February 2000 (http://www.hrw.org/reports/2000/nato). Коли 2000 року я читав на веб-сайті «Братства» Дмитра Корчинського (зарахованого Величенком до «нібито українських угруповань», що «виявляється, мають зв’язки з „украинскими” проросійськими олігархами та російською ФСБ») слова «Коли американці почнуть бомбити Київ…», я сприймав їх за епатаж. Сьогодні вони читаються як ймовірне майбутнє.

[14] Про приреченість країн капіталістичної периферії на вічне відставання у розвитку від країн центру див. книжки американського економіста Андре Ґундера Франка: Capitalism and Underdevelopment in Latin America, New York, Monthly Review Press, 1967; Latin America: Underdevelopment or Revolution? New York: Monthly Review Press, 1969; Lumpenbourgeosie, Lumpendevelopment, New York: Monthly Review Press, 1972. Також инших авторів: Samir Amin, L’impérialisme et le développement inégal, Minuit, Paris, 1976; Geoffrey Kay, Development and Underdevelopment: A Marxist Analysis, London: Macmillan, 1975; Tamas Szentes, The Political Economy of Underdevelopment, Budapest, 1971.

[15] Думками, висловленими в останніх чотирьох абзацах, я багато в чому завдячую таким авторам і творам: Samir Amin, “Democracy and National Strategy in the Periphery”, Third World Quarterly, Vol. 9, No. 4, October 1987, pp. 1129-1156; Samir Amin, The Law of Worldwide Value, New York: Monthly Review Press, 2010, pp. 83-130 (Chapter Four, “Accumulation on a Global Scale and Imperialist Rent”; “Concluding Political Remarks”); Frantz Fanon, Les damnés de la terre. François Maspero, Paris 1961, pp. 53-62 (“De la violence dans le contexte international”).

[16] Підраховано за The CIA World Factbook: https://www.cia.gov/library/publications/the-world-factbook.

[17] Andre Gunder Frank, “Revolution in Eastern Europe: Lessons for Democratic Socialist Movements (and Socialists?)”, Third World Quarterly, no. 12 (2), April 1990, pp. 36-52; Andre Gunder Frank, ‘The “Thirdworldization” of Russia and Eastern Europe”, Mohiaddin Mesbahi (ed.), Russia and the Third World in the Post-Soviet Era. University Press of Florida, 1994, pp. 45-72.

[18] Про примітивізацію мови за капіталізму, зокрема зменшення словникового запасу, див.: Alexander M.Petersen, Joel Tenenbaum, Shlomo Havlin, H.Eugene Stanley, “Statistical Laws Governing Fluctuations in Word Use from Word Birth to Word Death”, Scientific Reports, 15 March 2012 (http://www.nature.com/srep/2012/120315/srep00313/full/srep00313.html#/affil-auth). Привіт Джорджу! А ми думали, що «1984», це — антиутопія, а це, виявляється, критичний реалізм.

[19] У Північній Ірляндії мірою поширення місцева мова є четвертою після анґлійської, польської (!) та литовської (!): нею послуговуються 0,24% населення (див.: Northern Ireland Statistics and Research Agency. Census 2011: Key Statistics for Northern Ireland, December 2012, p. 17). В Ірляндській республіці цей відсоток дещо вищий — 3% (див. Manchán Magan, “Cá Bhfuil Na Gaeilg eoirí?”, The Guardian, 5 January 2007).

[20] Див.: Zubeida Mustafa, “English as a Barrier”, Dawn.com, 19 April, 2011 (http://www.dawn.com/news/622292/english-as-a-barrier); Zubeida Mustafa, “Pakistan Ruined by Language Myth”, Pakistan Today, 12 Januray, 2012 (http://www.pakistantoday.com.pk/2012/01/12/city/karachi/pakistan-ruined-by-language-myth/?printType=article). Треба зауважити, що тільки половина пакистанців вміє читати та писати на елєментарному рівні; легко зрозуміти, що кількість випускників шкіл і університетів ще менша (див.: Munir Ahmed Choudhry, Pakistan: Where and Who Are the World’s Illiterates? (background paper prepared for UNESCO Education for All Global Monitoring Report 2006), April 2005).

[21] «Чи можливо ще врятувати німецьку?» — питає журналіст: Ulrich Greiner, “Ist Deutsch noch zu retten?”, Die Zeit, 7. Juli 2010 (http://www.zeit.de/2010/27/Deutsch-Muttersprache). Греки «дякують» за анґлізацію: “La Grèce résiste au tout anglais et on lui dit merci!”, Coulisses de Bruxelles, 15 Janvier 2014 (http://bruxelles.blogs.liberation.fr/coulisses/2014/01/la-gr%C3%A8ce-r%C3%A9siste-au-tout-anglais-et-on-lui-dit-merci-.html).

[22]
Pedro Picon, “‘Buda-sex’ and the Hungarian Porn Industry”, Cafebabel, 27 May 2008 (http://www.cafebabel.co.uk/politics/article/buda-sex-and-the-hungarian-porn-industry.html)

[23] Наталка Кудрик. Італія: українські автобуси з передачами заробітчан нелегальні, «Радіо Свобода», 3 липня 2013 (http://www.radiosvoboda.org/content/article/25034841.html); Заробітчани в Італії через кризу і грубе поводження з гастарбайтерами мріють повернутися в Україну, «ТСН», 15 листопада 2013 (http://tsn.ua/groshi/zarobitchani-v-italiyi-z-za-krizi-i-brutalnogo-povodzhennya-z-nayihali-mriyut-povernutisya-v-ukrayinu-320502.html).

[24] «Через узагальнення взаємозв’язку людей через їхні потреби і спосіб готувати й діставати засоби для них примножуються накопичення багатства, бо з цієї подвійної загальності отримується найбільший прибуток, з одного боку, як і з другого роз’єднання й обмеження особливої роботи і з цим залежність і нужда прив’язаного до цієї роботи класу, з чим пов’язана нездатність сприйняття й споживання подальших свобод і особливо духовних переваг громадянського суспільства». «Опускання великої маси нижче міри певного способу осмисленого буття, який реґулюється самостійно як необхідний для члена суспільства, і через це до втрати почуття права, правоти й честі існувати за рахунок власної діяльності й роботи веде продукування голоти, яке знову ж водночас несе з собою більшу легкість концентрації невідповідних багатств у незначній кількості рук» (Ґеорґ В.Ф.Геґель. Основи філософії права [1820]. — Київ: «Юніверс», 2000. — Стор. 204-205).

[25] До речі, обидва воювали під червоно-чорним прапором, відомим в Україні як «бандерівський».

[26] Frantz Fanon, op. cit., pp. 96-97.

[27] Маніпуляція буржуазією — за посередництва спецслужб — крайніми правими радикалами та фашистськими ґрупами (без їхнього відома, звісно) є новиною тільки для України. Про те, як це відбувалось, наприклад, в Італії у «свинцеві» 1970-ті, див. фільм “Operation Gladio” (BBC, 1992). Також читай: Franco Ferraresi, Threats to Democracy: The Radical Right in Italy after the War, Princeton University Press, 1996; Daniele Ganser, NATO’s Secret Armies: Operation GLADIO and Terrorism in Western Europe, London: Routledge, 2005, pp. 3-14, 63-83 (“A Terrorist Attack in Italy”, “The Secret War in Italy”); Thomas Sheehan, “Italy: Terror on the Right”, The New York Review of Books, 22 January 1981; Philip Willan, Puppetmasters: The Political Use of Terrorism in Italy, iUniverse, 2002. Цікаве зізнання зробив багато років потому італійський ґенерал Джанаделло Малєтті, керівник військової контррозвідки у 1971-1975: «Великі західноевропейські країни поставилися до Італії як до якогось протекторату. Мене охоплює сором на саму думку про те, що ми досі перебуваємо під особливим наглядом» (Philip Willan, “Terrorists ‘helped by CIA’ to stop rise of left in Italy”, The Guardian, 26 March 2001).

[28] Впадає в око брак політичної проґрами у протестувальників: обмежитися вирішили ріжними варіяціями гасел «Ми — Европа!» та «Слава Україні!» й вимогою «повного перезавантаження влади», себто перевиборів. Хоча слів про «радикалів» і «революцію» лунало чимало, дуже швидко стало зрозуміло, що учасники протестів не збираються висувати вимог, що бодай би натякали на спробу змінити суспільний лад. Найрадикальніша вимога, що на неї спромоглися «революціонери», — повернення до конституції 2004 року, що має просто перерозподілити владу в межах правлячої кляси. Зверніть увагу: повернення, себто рух в минуле. Крайній «Правий сектор» поклав собі за мету не ліквідувати репресивний апарат, а стати його частиною: «А перемога — це що?» — «…Введення представників Правого сектору до складу СБУ» (див.: http://glavcom.ua/articles/16910.html). «Революціонери»! Отже, хоча це прикро визнавати, але все говорить за те, що в Україні відбулося зіткнення контрреволюції із контрреволюцією. А з огляду на зовнішній вигляд учасників — справжній маскарад контрреволюції.

Advertisements

2 Responses to “Українська ідеолоґія. Частина 1. Евроентузіязм”


  1. 1 sv 14/04/2014 о 00:06

    Марксистські пуристи теоретизують щодо можливості економічної автаркії, себто розвитку країн ізольованих від капіталістичної світової економіки через соціалістичну революцію, поняття, що тільки ізолює їх самих, як Леніна у Цюріху, позбавляючи будь-якого політичного впливу у реальному світі. Вони звертаються до боротьби цього типу у Венесуелі, Болівії та Колумбії, ігноруючи той факт, що географічне положення України унеможливлює вибір автаркії, котра є для українців неприйнятною розкішшю. Вже не говорячи про те, що серед населення немає критичної маси, яка б підтримала радикальну соціалістичну альтернативу. Отож Україна може тільки вибирати, з якою зі світових потуг з’єднатися: включатися до світового ринку за посередництва ЄС чи Євразійського союзу

    http://historians.in.ua/index.php/dyskusiya/1126-stepan-velychenko-chomu-ukraintsi-maiut-obraty-neoliberalnyi-kapitalistychnyi-yec-a-ne-neoliberalnyi-kapitalistychnyi-yevraziiskyi-soiuz-putina

  2. 2 Орися Чоботар 14/04/2014 о 14:34

    “Ми з Тео — пуристи”.

    Ми ізолювалися, як Лєнін у Цюриху, щоби якраз мати змогу впливати на “реальний світ”: коли серед населення немає критичної маси (а її справді нема), як же ми можемо впливати на нього безпосередньо? Орґанізувати сотню ім. Мао? Так бігати за ліберальною масою не звикли. Ergo, “самоізоляція”. Взагалі ви мали би зауважити в своєму тексті, що наша позиція одмінна від позиції “лівих”, що, до прикладу, виступають за “Европу соціялістичну” (“Ліва опозиція”). А то читач (той “пересічний українець”, котрий дивиться на Польщу так, що аж повилазило) не розуміє, хто такі “деякі ліві”, “всі ліві” й “марксистські пуристи”. Дайте людям орієнтир! Он “Ліва опозиція” — хороші хлопці, вони на київські вибори йдуть і на Майдані були. А “Вперед” — погані хлопці, вони не хочуть дивитися на Польщу. У вас немає конкретики, самі викрутаси, за які казав Роман. (Він вам 15 сторінок, а ви йому один абзац, та й то без адреси! Недобре. Напишіть нам лист на Наддніпрянську Україну. Щоправда, позицій д. Вартового додержуєте якраз ви.)

    Ще цікаво: які це ліві “сподіваються” на світову революцію в разі війни? Притомні ліві роблять революцію!

    І потім: хіба Україна не залучена до світового ринку, що ще має з кимось з‘єднуватися задля цього?


Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Березень 2014
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Гру   Кві »
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31  

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: