Цезаризм

Антоніо Ґрамші

Зошит 9, §‹133›. Макіавеллі. Цезаризм. Цезар, Наполеон І, Наполеон ІІІ, Кромвель та ин. Зібрати каталоґ історичних подій, що кульмінували у великій «героїчній» постаті. Можна сказати, що цезаризм або бонапартизм є відображенням тієї ситуації, коли протиборчі сторони врівноважуються у катастрофічний спосіб, себто вони врівноважуються у такий спосіб, що продовження боротьби може закінчитися не інакше як взаємним знищенням. Коли проґресивна сила А бореться з реакційною силою Б, може статися не лише так, що А переможе Б, або Б переможе А — може статися так, що перемогу не здобуде ні А, ні Б, вони вимотують одна иншу, і ззовні прийде третя сила В та підпорядкує собі те, що залишиться від А та Б. В Італії після смерті Лоренцо Пишного[1] сталось саме це, так само як це відбувалося в давні часи варварських навал. Проте цезаризм, навіть якщо він завжди виражає вихід з історико-політичної ситуації катастрофічної рівноваги сил через наділення великої особистости правами «третейського судді», він не завжди має одне й те саме історичне значення. Цезаризм може бути як проґресивним, так і реакційним, і точне значення будь-якої форми цезаризму, в кінцевому підсумку, можна відтворити, лише звернувшись до конкретної історії, а не за допомогою соціолоґічної схеми.  Проґресивним цезаризм є тоді, коли його втручання допомагає тріюмфу проґресивної сили, хай із певними компромісами, що вони роблять перемогу неповною; а реакційним він є тоді, коли його втручання допомагає перемозі реакційних сил, і в цьому випадку також хай із певними компромісами та обмеженнями, які, одначе, мають зовсім иншу цінність, значення, смисл, ніж у попередньому випадку. Цезар та Наполеон І є прикладами проґресивного цезаризму. Наполеон ІІІ (і Бісмарк) — реакційного цезаризму. Йдеться за те, аби побачити, чи в діялєктичному зв’язку «революція—реставрація» переважає елємент революції чи елємент реставрації, оскільки зрозуміло, що в історичному русі ніколи не можна повернутися назад, і не істнує «реставрації» in toto[2].

Зрештою, явище «цезаризму» — це радше полємічно-ідеолоґічна формула, ніж історично-політична. Можна віднайти «цезаристичний вихід» навіть і без цезаря, без великої «героїчної» та керівної особистости. Парляментський лад теж виробив механізм для таких компромісних рішень. «Лейбористські» уряди МакДональда[3] певною мірою представляли такого роду рішення; рівень цезаризму підвищився, коли було сформовано уряд на чолі з МакДональдом та консервативною більшістю. Так само в Італії від жовтні 1922 р. до виходу Народної партії, а потім поступово до 3 січня 1925 р. та потім до 8 листопада 1926 р.[4] розвився політико-історичний рух, що пройшов через різні ступені цезаризму, досягнувши чистої та постійної форми, хоча й вона не залишається нерухомою та статичною. Кожний коаліційний уряд є початковим ступенем цезаризму, що він спроможний або неспроможний розвинутися до вищого рівня.

В сучасному світі з його великими економічно-профспілковими та партійно-політичними коаліціями механізм явища цезаризму суттєво відрізняється від того, що істнував у часи до Наполеона ІІІ; у період до Наполеона ІІІ вирішальним елєментом цезаризму були реґулярні збройні сили та лінійні війська, і це проявлялося у вигляді заздалегідь обдуманих державних переворотів, у вигляді військових дій тощо. В сучасному світі профспілкові та політичні сили з необмеженими фінансовими засобами, що можуть мати у своєму розпорядженні невеликі ґрупи громадян, ускладнюють це явище; партійних і профспілкових функціонерів можна підкупити або залякати, і це не потребує широкомаштабних військових дій, у дусі Цезаря або 18-го брюмера[5]. Тут складається така сама ситуація, яку ми може бачити у якобінській формулі (вона ж формула 1848 року) так званої «безперервної революції».[6] Сучасна політична «технолоґія» повністю змінилась після 1848 року, після поширення парляментаризму, профспілково-партійного режиму, утворення величезної державної та «приватної» бюрократії (себто, політично-приватної, що вона належить до партій і профспілок) та перетворень, що відбулись в орґанізації поліції в широкому розумінні, себто мається на увазі не лише державна служба, призначення боротися із злочинністю, а сукупність сил, орґанізованих державою та приватними особами для захисту влади — економічної та політичної — панівної кляси. У цьому розумінні цілі «політичні» партії та инші орґанізації — економічні чи иншого роду — слід вважати орґанами політичної поліції, за своїм характером, «репресивними» та «слідчими».

1933 р.

Примітки

[1] Лоренцо Медичі («Пишний») (1449-1492) — італійський державний діяч, фактично правитель Флорентійської республіки. Смерть Лоренцо позначила кінець рівноваги сил між італійськими державами та початок періоду іноземного панування, що тривав аж до Рісорджименто. Саме Лоренцо призначався твір «Державець» Макіавеллі. — ту і далі прим. «Вперед»

[2] — повністю, в цілому (лат.)

[3] Ремсі МакДональд (1866-1937) — анґлійський політичний діяч, лєйборист. 1931 року очолив Національний уряд, більшість в якому становили консерватори, за що був виключений з Лєйбористської партії.

[4] 22-29 жовтня 1922 року Національна Фашистська партія орґанізувала марш на Рим, після котрого король Віктор Еммануїл III передав владу Муссоліні. Вже до того в парляменті фашисти мали 36 місць і підтримку Народної партії, що вона навіть взяла участь у формуванні спільного уряду. Проте влітку 1923 року вона розійшлась з фашистами і на вибори у січні 1924 року пішла з власним списком. Після виборів вона відмовилась від участі у спільному фронті опозиційних партій. 3 січня 1925 року фашистський уряд скасував свободу слова. 8 листопада 1926 року було розпущено опозиційні партії і позбавлено мандатів депутатів з нефашистських партій; серед цих депутатів був і Ґрамші.

[5] 18 брюмера VIII року Республіки (9 листопада 1799) у Франції відбувся державний переворот, який завершив контрреволюційний рух, що розпочався з падінням якобінців 1794 року, і призвів до встановлення військової диктатури Наполеона Бонапарта, майбутнього імператора Франції.

[6] Якобінська формула так званої «безперервної революції», це — заклик до «безперервної революції» (або «перманентної революції»), висунутий Карлом Марксом 1848 року підчас европейської хвилі буржуазних революцій, сподіваючись, що вони безпосередньо переростуть у революції пролєтарські. Ці його погляди виражено у відозві Центрального Комітету Союзу Комуністів від 1850 року: «В той час як демократичні дрібні буржуа хотять по можливости швидче скінчити революцію, наше завдання полягає в тому, щоби робити революцію перманентною (безперервною) аж доти, доки всі більше або меньше маєтні кляси не будуть скинуті з їхнього панування, доки пролєтаріят не здобуде державної влади і доки асоціяції (спілки) пролєтарів не тільки в одній країні, але в усіх пануючих країнах, не поступлять так далеко наперед, що в цих країнах зникне конкуренція пролєтарів, що принайменьше головні продуктивні сили будуть сконцентровані в руках пролєтарів.» (Карл Маркс і Фрідріх Енґельс. Про диктатуру пролетаріяту (зібрав Е.Дран). — Берлін-Київ, 1921. — Стор. 7.)

Переклад з італійської: «Вперед»

Джерело: Antonio Gramsci. Quaderni del carcere. Torino: Giulio Einaudi editore, 1975. — Quaderno 9 (XIV), §‹133›. — Pp. 1194-1195.