Революція в Ґвінеї-Бісау 1963-1974

Роман Тиса

Є на південно-західному узбережжі Африки маленька країна — Ґвінея-Бісау. Малонаселена, небагата на природні ресурси, вона перебуває на периферії міжнародного життя. Та були такі часи, коли про неї знав увесь світ — коли в 1960-1970-х народ Ґвінеї самовіддано збройно боровся проти портуґальських колонізаторів. Війна за незалежність точилася більше десяти років, але повсталий народ, очолюваний Африканською Партією Незалежности Ґвінеї та Кабо-Верде (Островів Зеленого Мису) (ПАЇҐК), зрештою переміг. Революція в Ґвінеї зробила свій внесок у розвал світової колоніяльної системи, до того ж країна першою з-поміж портуґальських колоній позбулася влади заокеанського володаря. Перемога маленького народу продемонструвала, як поразка колонізаторів у колоніях може спричинити зміну політичного режиму в метрополії: в Портуґалії 1974 року сталася «революція гвоздик», що поклала край фашистській «Новій державі». Під цим оглядом Ґвінейська революція неначе ілюструє етап «село захоплює місто» партизанської стратеґії Мао Цзе-дуна, тільки не в національному, а в міжнародному маштабі (ще добрий приклад — Алжирська революція: внаслідок колоніяльної війни, що на той час тривала вже чотири роки, 1958 року у Франції стався військовий путч і впала Четверта Республіка).

Портуґальський колоніялізм

По другій світовій війні (1939-1945) Портуґалія була однією з найбідніших країн Европи та найбіднішою колоніяльною державою, а отже й її колонії були найбіднішими щодо инших. Формально (з 1951 року) всі колонії були «заморськими провінціями», невіддільними орґанічними частинами Портуґалії. Було до смішного: на офіційних мапах Портуґалію та її африканські володіння навмисно зображували так близько одна від одної, що заходило враження ніби жадної Африки немає, а Ґвінея, Анґола та Мозамбік — це европейські землі. Офіційна доктрина визнавала портуґальську націю за таку, що має нести народам, що жили за морем, блага портуґальської цивілізації.

«Портуґальська» Ґвінея, крихітна країна (площа — 36.000 кв. км) між Сенеґалом і Ґвінеєю-Конакрі (двома колишніми французькими володіннями), була, напевне, найбіднішою з усіх колоній. Наприкінці 1950-х, за портуґальськими оцінками, її населення становили близько 500.000 тубільців (чорношкірих, позбавлених будь-яких громадянських прав), 6.000 «асимільованих» (чорношкірих, що мали права правдивих громадян) і 8.000 білих портуґальців. Це була сільськогосподарська колонія, що торгувала лише з метрополією: рис і арахіс, головні продукти, експортувались лишень до Портуґалії. Тубільців (головно язичників народности баланта, але також мусульман народности фула) експлоатовали і торгівці-колоністи, і «свої» вожді-землевласники. Саме ці тубільці-селяни стануть рушійною силою визвольного руху, саме їх мобілізуватиме ПАЇҐК, що рекрутуватиме кадри з гурту дрібних буржуа та міських найманих працівників.

На Кабо-Верде — островах, розташованих у 1000 км на захід від Африки — людність (прибл. 200.000 чол.) становили головно мулати. На Кабо-Верде було більше «асимільованих», що вони часто навіть були молодшими офіцерами у портуґальській колоніяльній армії.

Примусова праця не була так широко застосована в Ґвінеї, як в инших портуґальских колоніях — Анґолі та Мозамбіку — головно через брак корисних копалин. Ув Анґолі та Мозамбіку сотні тисяч чорношкірих працювали на копальнях, також і за межами портуґальської колоніяльної імперії — у Родезії (тепер Зімбабве) і Південній Африці.

З усього африканського населення портуґальці вважали 99% «нецивілізованими», а «цивілізованими», «асимільованими» — лише 1%. Щоби стати «цивілізованим», африканець мав довести, що він має стабільний дохід, сплачує всі податки та служив ув армії, живе «по-европейському» та має принаймні середній рівень життя (не нижче за середній рівень життя портуґальського населення). «Асимільований» мав грамотно читати та писати портуґальською. Та коли б самі портуґальці мали додержати всіх цих вимог, напевне, «цивілізованими» була би хіба що половина жителів метрополії. Хоча «асимільовані» мали значні привілеї, коли рівняти їх із тубільцями, та їхні статки і політичні права та статки й політичні права білих поселенців ріжняться між собою так, як ріжняться земля і небо. За ту саму роботу «асимільований» отримував платню набагато — іноді у десять і більше разів — меншу за колоніста. Право голосувати звичайно мав тільки кожний другий «асимільований».

Рівень писемности був такий низький, що сьогодні це видається неймовірним,  — 1 %. Для африканців — виїмково для «асимільованих» — приступною була тільки початкова освіта. З усіх африканських колоній, де жили мільйони, в університетах (звісно, в самій Портуґалії, адже в Африці жадних університетів не було) навчалось до 100 студентів. Усі вони були з родин «асимільованих». Більшість вчителів початкової школи та всі вчителі середньої школи були европейцями. Викладання провадилося тільки портуґальською. Мови африканських народів були заборонені.

Підручники з історії змальовували білу людину як таку, що вища за африканця, а завойовників-колонізаторів — як святих і героїв. Місцева культура та ідентичність заперечувались. Комплєкс меншовартости формувався в маленького африканця, щойно той ішов до школи. Кіно, кав’ярні, ресторани — все це мали тільки портуґальці, бо для африканців були нетрі на міських околицях. «Нецивілізований» африканець після дев’ятої вечора повинен мати з собою перепустку, щоби уникнути проблєм. Засвідчити, що ти — людина, може тільки перепустка, а тому мудрий «асимільований» завжди носить перепустку.

ПАЇҐК

Хоча портуґальська влада докладала всіх зусиль, щоб ізолювати свої заморські володіння від зовнішнього світу та позбавити їх відомостей щодо процесу деколонізації, їй це зробити не вдалося. «Асимільовані», надто ті, котрі їздили навчатися до Портуґалії, були дуже добре обізнані щодо подій ув Африці. Вони знали, що в другій половині 1950-х низка британських і французьких колоній виборола незалежність. Тепер навколо Ґвінеї-Бісау були не колонії, а нові незалежні країни — Сенеґал на півночі та Ґвінея-Конакр на півдні, що їхні уряди підтримували визволення африканських країн.

Національно-визвольний рух у Ґвінеї-Бісау зачинався за надмірної відсталости країни, відтак політичний аванґард, що мав очолити цей рух, треба було готувати вкрай ретельно. Цим аванґардом стала Африканська Партія Незалежности Ґвінеї та Кабо-Верде (ПАЇҐК). Саме відданість її членів ідеалам свободи, їхня близькість до народу, знання його життя та його прагнень і пропаґандистська вправність мобілізували народ, допомагали йому зрозуміти цілі та методи боротьби.

Активна робота розпочалась, коли всередині 1950-х службовці-африканці (вихідці з дрібнобуржуазного середовища), що мали антиколоніялістські настрої, зачали залучати робітників міста Бісау до підпільного руху за національне визволення. У вересні 1956 року з активною участю майбутнього лідера національного руху Амілкара Кабрала було засновано партію ПАЇҐК, що мала на меті боротися за національну незалежність. Два роки у вкрай тяжких умовах колоніяльного режиму творилася підпільна мережа. До 1959 року ПАЇҐК діяла здебільшого серед робітників і міських службовців, вдаючись до традиційних метод лєґальної економічної та політичної боротьби — демонстрацій і страйків. Проте розстріл учасників страйку докерів у порту Піджіґуїті 3 серпня 1959 року, коли загинуло більше 50 чол., а близько 100 поранених страйкарів «зникло» з лікарень, переконав керівництво ПАЇҐК у тому, що лєґальної боротьби замало: сама собою вона не може нічого змінити. Лєґальні методи боротьби були не тільки неефективними — через них кращі кадри були загрожені.

У вересні 1959 року відбулася конференція ПАЇҐК, що на ній ухвалили історичне рішення мобілізувати сільські маси та поклали готувати збройну боротьбу, не полишаючи  конспіративної роботи по містах. Конференція закликала всі етнічні ґрупи та суспільні верстви згуртуватися навколо ПАЇҐК і зміцнювати зв’язки з національно-визвольними рухами в Африці. Відтепер ПАЇҐК мала стати боєздатною орґанізацію, що діяла б по всій країні. Члени партії вирушали до різних районів, щоби мобілізувати населення. Потому розпочали ретельно готуватися до збройної боротьби проти колоніяльного панування. Керівництво партії перевели до Конакрі (столиці колишньої «французької» Ґвінеї), де було відкрито партійну школу. По закінченні курсу політичної просвіти (вироблення в слухачів «способу мислення робітника», як писав про це Кабрал), патріотів переправляли в Ґвінею-Бісау, щоби вони орґанізовували там опір. За кілька років, що передували початку збройної боротьби, ці школи відвідало близько 1000 чол.

18 квітня 1961 року в Марокко ПАЇҐК разом з ФРЕЛІМО (Мозамбік), МПЛА (Анґола) та МЛСТП (Сан-Томе) створила Конференцію націоналістичних орґанізацій портуґальських колоній, щоби координувати зусилля та разом боротися проти портуґальского колоніялізму.

Партизанська війна

Бойові дії почалися від 23 січня 1963 року — нападу на портуґальський ґарнізон у містечку Тіте, що на південь від Бісау. Відтоді історія боротьби ПАЇҐК — неперервна низка нелегких випробувань, поразок і зрештою дедалі більших успіхів. Розпочавши з актів саботажу і диверсій і згодом перейшовши до щоденних дій у партизанських загонах, ПАЇҐК продемонструвала всьому світові, що народ, який поклав завоювати собі свободу та відстояти свою гідність, може перемогти в нерівній боротьбі проти добре підготовленої та муштрованої армії колонізаторів.

Певна річ, виходило не все. Спершу в звільнених зонах деякі командири партизанських з’єднань були не так вірними демократичним принципам, як свавільними, спраглими влади та приватних володінь. Йшла така собі деколонізація-федералізація. Через авторитаризм цих тамтешніх «отаманів» і масовані повітряні нальоти портуґальської авіяції із партизанських районів масово тікали. Рівень дезертирства з партизанських загонів сягнув 40%.

У лютому 1964 року ПАЇҐК провела свій перший з’їзд на звільненій території, куди викликали всіх командирів істнуючих тоді партизанських загонів. З’їзд мав зупинити деґрадацію кадрів і очистити партію від елєментів, що пописалися жорстокістю щодо місцевих жителів. Зокрема, двох командирів, що їх звинувачувано у звірствах у звільнених зонах, стратили, щодо решти провели ротацію — всіх командирів було призначено в инші райони.

Перший з’їзд ПАЇҐК на звільненій території реорґанізував партію, зробивши її більш демократичною. Країну було поділено на зони та райони, де створювали партійні комітети. Наголошено на політичному характері збройної боротьби та безпосередній відповідальності партійних комітетів за партизанські дії. Ухвалено рішення про створення реґулярної повстанської армії — Народних Революційних Збройних Сил, що власне позначило новий етап боротьби: партія перейшла від дій окремих партизанських загонів до централізації командування та плянування широких операцій. Також з’їзд закликав орґанізувати у звільнених районах орґани народної влади, налагодити господарське життя, опікуватися освітою та охороною здоров’я, ширити політичну роботу. Останнє мало вияснювати цілі ПАЇҐК, мобілізувати маси до боротьби з колоніялізмом і водночас активізувати господарську діяльність на засадах самоврядування.

Невдовзі після першого з’їзду ПАЇҐК збройний спротив охопив усю країну. Боротьба розпочалася на південному фронті, також військові дії охопили схід і північ. Крім Ґвінеї-Конакрі партизанські бази з’явилися у Сенеґалі. Ґвінейці заатакували бази колонізаторів. Саме тоді повстанцям почали допомагати Куба, КНР і СРСР. Розпочавши війну з однією гвинтівкою на трьох, на початку 1970-х вояки ПАЇҐК були озброєні важкими кулеметами, мінометами, ґранатометами, переносними зенітно-ракетними комплєксами, системами сальвого вогню і навіть літаками, що здійснювали епізодичні бойові вильоти з аеродромів у Ґвінеї-Конакрі. Наприкінці війни партизан було більше, ніж будь-коли — 10.000 чол. (щоправда, армія колонізаторів усе одно була втричі більшою).

Попри те, що Портуґалія була членом НАТО від часу застнування цієї орґанізації (1949), широкомаштабна військова допомога країн-учасниць НАТО не зарадила справі. Справді, на початку 1960-х Велика Британія продала Портуґалії 200 джипів, 150 легких літаків, три бойові кораблі, що були використані останньою в колоніяльних війнах. Танки були переважно американського виробництва, бронеавтомобілі — французького, стрілецька зброя — німецького. Протягом 1960-70-х портуґальські військово-повітряні сили отримали 40 винищувачів Фіат G.91 з Німеччини, 190 винищувачів Ріпаблік F-84 і Норт Емерікен F-86 з США, 80 гелікоптерів «Алует» і «Пума» з Франції. Але портуґальці, замкнені у великих містах і на військових базах (на село вони боялися потикатися), змушені були обмежитися на вилазках, локальних наступах, артилерійських нальотах і повітряних ударах.

До того ж кількість дезертирів та ухильників від військової служби наприкінці 1960-х була такою великою, що спричинила дефіцит живої сили. Портуґальці вдалися до «африканізації» військових конфліктів у колоніях. В Ґвінеї-Бісау цей процес сягнув глибше, ніж в Анґолі чи Мозамбіку, і тут на кожного салдата-портуґальця припадало троє африканців. Було навіть сформовано батальйон, що його становили тільки чорношкірі, в тому числі й офіцери.

Портуґальці не могли перемогти, але не могли й піти. Коли инші колоніяльні держави наражалися на збройний опір, вони небавом залишали свої колишні володіння, та портуґальці були в Африці понад 500 років. Евакуювати одну колонію для них означало евакуювати всі. Тому боротьба у Ґвінеї затягнулася на десять з гаком років.

Суспільні перетворення у звільнених районах

Успіхи визвольного руху великою мірою ґарантували реформи 1964 року, що їх проводили в звільнених районах протягом 1964-1965. Було введено нову політико-адміністративну структуру, базовану на низових ініціятивах населення. На звільнених територіях почав складатися новий суспільний лад, що не знав нерівности й експлоатації, ґрунтований на взаємодопомозі, дисципліні, самовідданості, колєктивній праці задля спільної справи. Саме цей ентузіязм і довіра, що з ними народні маси сприйняли суспільно-політичні перетворення, стали здобутком ПАЇҐК, а це важило більше за військові перемоги. Зрештою саме вони вирішили передній результат війни: народ, що відчув себе господарем на своїй землі, не міг більше миритися з тягарем колоніялізму.

Влада на звільнених територіях переходила до рук новостворених сільських комітетів, що формувалися на основі вільних і відкритих виборів. Кожен комітет складався з п’ятьох членів (двоє з них — неодмінно жінки) та опікувався життям своєї громади. Паралєльно, це вже починаючи від 1970, створювали народні суди, що займалися всіма цивільними справами. За злочини карали переважно натуральним штрафом (гроші було скасовано); за деякі злочини карали ув’язненням, але смертної кари — зауважимо, що це відбувалося за війни, — не було. Певна річ, що на звільнених територіях не платили податків колоніяльній владі. ПАЇҐК заборонила практику насильницького одруження дівчат (поширену серед народностей фула та мандінґо, що сповідували іслам).

«Ми є озброєними активістами, а не військовими», — сказав якось Кабрал. Найкраще потверджувала його слова робота з побудови освітньої системи. Вже за два роки від початку боротьби ПАЇҐК створила перші школи для дітей у звільнених районах. За 1965-1966 на територіях, де ніколи не було  навчальних закладів, було відкрито 127 початкових шкіл, а 1967 року їх було вже 156. Восени 1972 року до школи ходили 8.600 африканських дітей, у тому числі 2.200 дівчаток. Одну середню школу та притулок для сиріт ПАЇҐК відкрила у сусідній Ґвінеї-Конакрі. Варто додати, що революційна система освіти залучила не тільки дітей, але й їхніх батьків — 7.000 дорослих вчилися читати, писати та рахувати.

Вперше в історії ґвінейського села ПАЇҐК відкрила 130 маленьких поліклінік і 12 лікарень на 490 ліжок, в тому числі близько 300 в самій Ґвінеї-Бісау, що в них разом з 290 ґвінейськими лікарями та сестрами працювали добровольці з Куби та Югославії. Більшість медичних сестер навчалися у СРСР. Навчання зазвичай тривало близько року.

На політичному фронті

Через довіру, що її мала ПАЇҐК у масах, вдалося взяти гору і над розкольницькими псевдонаціоналістичними орґанізаціями, що вони змагалися з ПАЇҐК за право представляти народи Ґвінеї-Бісау та Кабо-Верде. Таким був Фронт боротьби за національну незалежність Ґвінеї (ФЛІНҐ), який після кількох рейдів 1963 року фактично залишив політичну сцену. Підтримка мас і тісний зв’язок з ними ПАЇҐК позбавили розкольників можливості впливати на процес деколонізації по падінні фашизму в Портуґалії.

Цікаво зазначити думку Портуґальської Комуністичної Партії (ПКП) щодо антиколоніяльної боротьби. З 1926 року ПКП було заборонено, вона діяла в підпіллі. Якщо порівняємо її, приміром, з французькою компартією, що діяла цілком лєґально та була представлена у парламенті, побачимо разючий контраст. Якщо французькі комуністи підчас Алжирської війни не поспішали висловлюватися щодо надання Алжирові незалежности, власне, стали на охоронні позиції, то портуґальці беззастережно підтримали боротьбу національно-визвольних рухів у «портуґальській» Африці. 1957 року, на V з’їзді ПКП — єдиному закордонному з’їзді, що, до слова, відбувся в Києві, — було ухвалено заяву про право кожного народу на самовизначення та про солідарність з усіма визвольними рухами. Майже одночасно зі збройними виступами в Анґолі, Мозамбіку та Ґвінеї-Бісау на початку 1960-х компартія сформувала власну бойову ґрупу, що діяла на території Португалії до «революції гвоздик».

Незалежність

Військові успіхи ПАЇҐК ставали дедалі серйознішими. Наприкінці 1972 року вона контролювала дві третини території країни. Під владою колонізаторів залишалися лише міста Бісау, Бафата, Булама та деякі військові бази. Склалося ситуація, коли ПАЇҐК власне здійснювала суверенітет у країні, що її частина була окупована іноземною державою. Щоби увідповіднити політичну надбудову з фактичними справами, ПАЇҐК орґанізувала 1972 року вибори до Народних Національних Зборів, що у вересні наступного року проголосили народження Республіки Ґвінея-Бісау. На превеликий жаль, Амілкарові Кабралу, визнаному лідеру революції, не довелося дожити до цього: в січні 1973 року його було вбито найманцями портуґальських колонізаторів. Для партії це було величезною втратою. Одначе злочин аґентури імперіялізму не засяг мети — він не призвів до кризи ПАЇҐК, не викликав внутрішні чвари, не зірвав наступ патріотичних сил. Кабрал залишив по собі тисячі вірних послідовників, об’єднаних у ПАЇҐК роками запеклої боротьби.

Неминуча військова поразка портуґальських колонізаторів була цілком очевидною. Війна в колоніях ставала дедалі непопулярнішою. 1967 року термін обов’язкової служби в армії збільшили до чотирьох років (два з яких салдат мусив відслужити в Африці), та юнаки почали масово тікати з країни, передусім до Франції. Так само стояли справи і з офіцерськими кадрами: між 1961 і 1973 кількість охочих вступити до військової академії зменшилася в чотири рази. У колоніях воювали збройні сили у 196.000 (в т.ч. 115.000 портуґальців), що пропорційно до загальної кількости населення країни було більше, ніж свого часу Франція тримала в Алжирі чи США у В’єтнамі. Видатки на армію зросли непомірно — вони становили 40% державного бюджету. Падіння фашизму в Портуґалії у квітні 1974 року внаслідок виступу військових, підтриманого народом, прискорило деколонізацію. ПАЇҐК розпочала переговори з колонізаторами як єдиний та повноправний представник народів Ґвінеї-Бісау і Кабо-Верде. Вона домоглася цього ціною самовідданої боротьби за свободу та соціяльний проґрес. 26 серпня 1974 року в Алжирі представники ПАЇҐК і портуґальського уряду підписали угоду, що за нею Портуґалія погоджувалася визнати повну незалежність Ґвінеї-Бісау та Кабо-Верде, що й було зроблено 10 вересня. До кінця жовтня колоніяльні війська залишили країну.

Звісно, ця боротьба мала свої жертви. Щоправда, їх було небагато, коли порівняти з иншими колоніяльними війнами. Війна коштувала життя близько 10.000 партизанам і 2.000 портуґальських військовим. Також загинуло близько 5.000 цивільних.

Кілька теоретичних узагальнень

1. Для будь-якого національно-визвольного руху раніше й тепер питання полягає не тільки в тому, як примусити ворога (колоніялізм й імперіялізм) відступити чи евакуюватися, але як завдати йому такої поразки, щоби він не зміг оговтатися та втрутитися у процес революційного перетворення суспільства, в процес соціялістичної перебудови, а також у тому, щоб по перемозі революціонерів постав не авторитарний соціялізм, а еґалітарний і демократичний. Революційна партія, прийшовши до влади, зазвичай бачить, що її влада  обмежена міжнародною системою, що в ній усі — незалежно від їхнього бажання — мають якщо не підпорядковуватися капіталістичним законом господарювання, то відчувають їхній постійний тиск.

2. Період переходу від капіталізму до соціялізму може — за аналоґією переходу від февдалізму до капіталізму — тривати кількасот років (зауважимо, що якщо за символічні дати перемоги капіталістичного ладу взяти роки приходу буржуазії до влади та встановлення республік, то в Европі цей період тягнувся майже триста років — від встановлення Голляндської республіки 1588 року до скасування монархії французькою революцією 1848 року). Підчас цього переходу клясова боротьба може прибирати ріжних форм. Це пояснюється тим, що, по-перше, форми видобутку прибуткової вартости теж ріжняться і, по-друге, порівняно, скажімо, з Анґлією часів написання «Становища робітничої кляси» (1844) світова клясова структура стала складнішою. Національно-визвольну боротьбу можна і варто розглядати як форму клясової боротьби у міжнародному маштабі там, де національні сили виступають ворогами імперіялістичних держав і загрожують капіталістичній метрополії. Ба більше, по другій світовій війні, у 1950-70-х, ми навряд чи знайдемо національно-визвольні рухи, які б разом з проґрамою політичної незалежности не висували б гасел корінних суспільних перетворень, що їхньою остаточною метою був би соціялізм. І це зрозуміло — інакше на національну боротьбу важко чи навіть неможливо мобілізувати маси.

3. Національно-визвольну боротьбу можна розглядати як форму клясової боротьби у світовому маштабі також з огляду на поділ праці та розподіл багатств у світі загалом. Якщо поглянути на світовий капіталізм як на велике національне господарство та перенести на нього соціяльну структуру окремої країни, що за умов вільного руху капіталу та — щоправда, не такого вільного — руху робочої сили, це видається цілком слушним. У цьому випадку ми побачимо, що національно-визвольні рухи (йдеться передусім за національно-визвольні рухи у «третьому світі») є низовими рухами світового пролєтаріяту. Клясова боротьба — справа саме цих рухів, а не держав.

4. Національно-визвольний рух на периферії може спричинитися до кризи в метрополії та коли не зробити соціяльну революцію, то принаймні змінити політичний режим. «Третій світ» годен здобувати своєрідні перемоги над «першим». Поразка в колоніях і спровокована нею політична криза змінювали політичний режим у метрополії бодай двічі: у Франції 1958 року, підчас Алжирської війни, впала Четверта Республіка та ледь не стався військовий переворот, а в Портуґалії 1974 року «революція гвоздик» скинула авторитарний режим «Нової держави» (встановлений наслідком військового перевороту ще 1926 року). Під цим оглядом революція в Ґвінеї-Бісау та инших портуґальських колоніях може наочно ілюструвати партизанську стратеґію Мао Цзе-дуна в міжнародному маштабі.

5. Захоплення влади в країні видається сьогодні єдиною перспективною тактикою світової клясової боротьби. Захоплення державної машини таїть у собі багато далекосяжних небезпек (звуження кола долучених до влади, згортання демократизації, розчарування в результатах революції та апатію, постання нової панівної кляси тощо), особливо якщо вона сталась дуже швидко, поминаючи тривалий період боротьби. Але не взявши державну владу, національно-визвольний рух буде ізольованим, відтертим від суспільно-політичного життя, згубить темп, ініціятиву та зазнає суто військової поразки, стане мішенню «війни з тероризмом» чи «боротьби з наркоторгівлею», словом, навіть не заходиться коло побудови нового суспільства. Ширше завдання національно-визвольного руху по взяттю державної влади — налагодити міжнародну співпрацю та активно творити інтернаціональний союз із близькими країнами (тут йдеться передусім за економічно-політичну співпрацю) та антикапіталістичними рухами (тут скоріше за все можлива лише військово-політична співпраця).

6. Розвиток капіталістичного господарства в окремій визволеній країні (хай там як його названо — «наздогнати і перегнати», «модернізація», «економічний нацоіналізм») неодмінно зазнає поразки.

7. Багато важить колєктивна революційна свідомість, політизація народних мас, надто підчас взяття революційною партією влади. Історія показує, що, на жаль, ентузіязм, такий потрібний, щоби рішуче провадити докорінні суспільні перетворення, — ентузіязм, що він запалює маси після перших перемог і що він після рішучої перемоги (взяття влади) мав би стати своєрідним автоматизмом позитивної дії, часто по взяттю революційною партією влади загасає; маси розчаровуються і стають пасивними. Щоби «реактивізувати» маси, керівники революційних партій видають численні проклямації і маніфести про «продовження боротьби», «новий етап боротьби», «новий фронт боротьби» тощо, та все намарне. Причина в тім, що навіть по перемозі революції влада часто-густо належить меншості, і маси не мають змоги творити власну долю, а тому й «втомлюються» — «втомлюються» від «політики». Подолати цю пасивність можна тільки через неперервну політичну емансипацію аж до відмирання відчуженої політики та тріюмфу самодіяльности — так, щоб господарство, політика та культура стали єдиною діяльністю. Цей процес має тривати разом із боротьбою за визволення праці, так само відчуженої в буржуазному суспільстві, як і політика. Результатом політика (в буржуазному розумінні) може зникнути, а саме це поняття зазнати радикальної зміни. Заразом такі поняття, як «ентузіязм», «втома», «аполітичність», «пасивність», також мають бути переосмисленими.

8. Мірилом побудови соціялізму є не підвищення продуктивности праці чи рівня життя, але передача влади від представників робітничої кляси (партійних функціонерів) чи представників народу (депутатів ріжних рівнів) вільним асоціяціям безпосередніх виробників або спільнотам добровільно об’єднаних індивідів, себто поступ у переході від урядування до самоврядування.

Література

Peter Abbott, Ribeiro Rodrigues, Modern African Wars (2): Angola and Moçambique 1961-74, London: Osprey, 1988.

Amilcar Cabral, Return to the Source: Selected Speeches, New York: Monthly Review Press, 1973.

Amilcar Cabral, Unity and Struggle: Speeches and Writings, New York—London: Monthly Review, 1976.

Basil Davidson, “No Fist Is Big Enough to Hide the Sky: A Report on the Further Liberation of Guinea”, The Socialist Register 1973, pp. 283-301.

Ruth First, Portugal’s Wars in Africa, London: International Defence and Aid Pamphlet, 1972.

Immanuel Wallerstein, “The Integration of the National Liberation Movement in the Field of International Liberation”, Contemporary Marxism, No. 6, Proletarianization and Class Struggle (spring 1983), pp. 166-171.

Immanuel Wallerstein, “The Lessons of the PAIGC”, Africa Today, Vol. 18, No. 3, China and Africa (July, 1971), pp. 62-68.

Advertisements

0 Responses to “Революція в Ґвінеї-Бісау 1963-1974”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Березень 2014
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Гру   Кві »
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31  

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: