Тарас Шевченко в світлі епохи

Андрій Річицький

ВІД РЕДАКЦІЇ «ВПЕРЕД»

Пропонуючи читачам розвідку Андрія Річицького, ми свідомі того, що цим мимоволі долучаємося до загальної гістерії, що звичайно охоплює більшість свідомих людців щороку 9-10 березня. Ситуація смішна до безумства: одні пишаються власною свідомістю, инші тішаться зі своєї демонстративної несвідомости (котра насправді продумана й розіграна до деталів). Тимчасом ми, певна річ, обстоюємо геть иншу позицію – пильне дослідження творчости Шеченка з клясового погляду, а тому не можемо припуститися ані національ-демократичних молебнів, ані псевдоіронічного пхекання. Словом, «досить „фільствувати” – дайош свій власний розум!». Думаємо, що до нас таку позицію – з-поміж радянських критиків – обстоював саме Річицький.

Цікаво вивчити механізм «вознєсєнія на нєбєсі» певних культурницьких діячів, не беручи вже діячів громадських. Коли подумати, «чого стоїть Шевченко яко поет народний», розуміємо, що його найбільшою заслугою було остаточне – по Котляревському – впровадження в літературу народньої живої мови (зокрема почерез використання народніх віршових розмірів, надто коломийкового, а також поєднання народньої ритміки з силяботонікою). Шевченко пережив еволюцію від романтизму до реалізму, себто його творчість є порубіжньою що до цих літературних напрямів. Із огляду на це можна вважати Шевченка фундатором нової української літератури. Його доля не одинока: найближчими прикладами такої письменницької еволюції є доля Міцкевіча та Пушкіна. Та сам собою цей факт надто малий, щоби на ньому базувати вшановання Шевченка як найбільшого поета та письменника України. Приміром, Гребінка та Гоголь також пережили таку еволюцію, ба більше – вони не тільки представляли Україну в тодішній російській літературі, а й застнували «натуральну» школу (звісно, не самі). Шевченко також писав дещо російською, та слави ці твори не зажили. Якщо вважати Шевченка за палкого поборника реалізму, то ми знаємо инших письменників, котрі були палкими поборниками ріжних способів письма (Вовчок, Грінченко, Кобилянська, Українка), та їх так не славлено. Коли візьмемо славетних письменників-чужинців, котрі стали фундаторами инших літератур (Шекспір, Данте), то їх належно поціновано й уже забуто на батьківщині. І Шекспір, і Данте – страва для гостей, надто для школярів, що їх годовано «вічними образами». Говорити, приміром, що Сервантесів «Дон Кіхот» є екстрактом еспанської літератури (чи «духу»), може хіба що дурень або нечесний «науковець». Коли маємо один – навіть найкращий! – твір, се не визволяє нас від обов’язку студіювати й усі инші. До того ж маємо розуміти, що сучасні італійці чи анґлійці, по Мусоліні й «Червоних бриґадах» чи Чьорчілю й Тетчер – се не італійці чи анґлійці часів Ґарибальді чи Тюдорів. Розуміється, слоїк із екстрактом духу містить лишень повітря.

Ми не можемо поминути увагою той факт, що українці набагато пізніше усвідомили себе як націю, а отже набагато пізніше почали творити свою літературу. Це, розуміється, сталося не через нашу неповноцінність або недолугість, це пояснюване економічними та політичними причинами. Отже, треба дізнатися, чи не знає історія світової літератури подібної ситуації, а відтак остаточно вияснити особливості літературного процесу в Україні. Се робота, до якої треба притьмом узятися, адже матеріялів не бракує.

Проте коли взяти всі урочистості останніх років, то не пригадуємо жадного випадку, щоби Шевченко був поцінований суто з цього, літературознавчого, погляду. (Осібно стоять хіба шевченкознавчі студії, та коли хочете дізнатися щось нове, досить опрацювати відповідну літературу, ніж іти на це засідання. Принаймні це справедливо щодо стосунків Гребінки та Шевченка, що про них ішлося на одному з засідань.) Воно й не дивно, адже літературних критиків на кшталт Зерова сьогодні не маємо, а ті, що є, не варті того, щоби за них згадувати. Виходить на те, що письменник – і художник – Шевченко нікого не обходить. Видання, здійснене Гальченком – Томенком, справі не зараджує, бож загалові Шевченкова оголена натура цікавіша за – його ж – просто натуру. Чи треба зазначати, що «компактній більшості» нема переводу?

Що ж важить шевченкофаґам і шевченкофілам? Вони щиро переконані, що «Україна – це Шевченко, а Шевченко – це Україна». Ми вже вияснили хибність цього тверджіння, коли говорили за дух у слоїку. Навіть коли б у слоїку й було щось, то воно вже точно пересмерділося б за два століття. (Та наших -філів це не лякає: їм не первина дихати нафталіном, певніше, вони завсігди ним дихають. Вони просто не годні дібрати иншого способу зберігати традиції, як витягати й наново запихати їх до старосвітської скрині. Але! Та коли скриня бабунина, то нема чого й турбуватися.) Отже, тут щось инше. А се инше от що: Шевченко перший письменник, який на повен голос сказав, що він українець, а не малорос (Гоголь і Гребінка цього не зробили). Проте чого ж вартувало йому це! Коли Котляревський малював «забавных малороссов», се була етноґрафія. Коли Квітка малював марусь, се була сантиментальна дидактика. Коли Гребінка малював бідних студентів із Малоросії, се була російська реалістична література. Коли Шевченко повернувся з Петербургу й побачив правдиві справи на Україні, се вже заповідалася українська реалістична література. Коли він покинув писати козаків як історичну оповідку й узявся до тих же «Гайдамаків», себто почав писати історію, «земляки» (в особі Куліша) не захотіли зрозуміти цього. Певна річ, пан Куліш із його «хуторянством» не годен був цього зрозуміти. Инші земляки більше ні на що не спромоглися, крім «молодец, Матюша» (в Костомарова маємо, властиво, те саме). Російська критика зустріла Шевченка переважно вороже (відомий присуд Бєлінського ще реба докладно вивчити), крім Аполона Григор’єва. Отже, з улюбленця, поета-романтика, Шевченко став гнаним, поетом-реалістом. Знаменно! Коли дуже коротко сказати, що з нього зробили дальші критики, матимемо таке. По смерти Шевченко став ідеальною фігурою для народницької пропаґанди (портрети, що їх вішали в рушниках українофіли, висять по школах і досі). Уважати Шевченка за генія запропонував Сергій Єфремов. Радянська «критика» погодилася, тільки додала до цього наличку «революційний демократ». (Направду це термін, та тільки прихильники радянського термідору вміли робити з термінів жупел.) Се один бік справи. Инший – позиція Драгоманова, котрий оголосив, що «Шевченко вже мало на віщо й годиться», реаґуючи в цей спосіб на величання Шевченка українофілами. Зараз Драгоманова продовжує – у зумисне парадоксальний спосіб – Олесь Бузина. Пишучи про Шевченка, він ніби забуває, що має вищу філолоґічну освіту, й дивується, як то воно смішно – топитися з кохання, буцімто геть не знає за умовність літературного твору, за особливості літературних напрямів, за тропи. Це, певна річ, реакція на молебни, що ніяк не переведуться: студенти Острозької академії, очевидно, думають зарадити складній політичній ситуації читанням «Кобзаря». Ніяк не доберу: чи вони хочуть викликати поетів дух, чи себе загнати в могилу? Коли хочуть захистити Україну, то вони забулися намалювати чудодійне коло.

Та облишмо на часину надто палких українолюбів. Скажімо за той погляд, який нам ближчий. Певна річ, сприймати Шевченка – та й літературу загалом – може не кожен. Тому «компактна більшість», що про неї так правдиво писав Донцов, неодмінно радітиме з того, що всі великі також часом відвідували жінок і пивнички. Ця більшість нас не обходить. Проте позиція Донцова нам теж не близька. Ми не є націоналістами, щоби обмежитися тільки на слові «Україна», ми знаємо ще багато слів. Найближче до розуміння справи підійшов, на нашу думку, Георгій Грабович (що з його праці «Тарас Шевченко як міфотворець» Оксана Забужко зробила свою). Поет пише про сучасну йому Україну, думаючи про її минуле та майбутнє водночас, це правда. Та оскільки Грабович структураліст, він досліджує формальний бік справи, не надто переймаючись причинами, що покликали до життя спосіб думання Шевченка та витворювані ним міти. Тимчасом Андрій Річицький вивчає творчість Шевченка на тлі всесвітноісторичного процесу, що є неодмінною умовою роботи кожного чесного дослідника. Себто марксист Річицький робить те, що має робити кожен чесний літературознавець. Се теж знаменно. Ми не дуже переймаємося через те, що жаден критик, жаден літературознавець не спромігся цього зробити (вони й не можуть цього зробити), ми заповнюємо лакуну. Ми не бажаємо, щоби слово Річицького й багатьох инших діячів 1920-х було забуте. Коли розвідка направду варта уваги, наш читач має приступитися до неї, а «Тарас Шевченко» – саме така розвідка. Нарешті, розстріляний Річицький був першим директором Институту літератури, що його зараз обсіла ріжна академічна шалупонь. Тож цим ми хочемо, по-перше, вшанувати пам’ять Шевченка та самого Річицького, по-друге, взятися до чесної аналізи літературного твору. Річицький, властиво, продовжив там, де зупинився Франко. Ми мусимо продовжити там, де зупинився Річицький.

Певна річ, кожен письменник живе в свій історичний час, тому усі спроби «вичитати» з його творів щось своє, що стосується иншого, новішого, часу, звичайно приречені на поразку. Ми це розуміємо. Та дедалі гучніше говорять про те, що Шевченко «передбачив», «знав» абощо геть усе про наше сьогодення. Ці люди воліють співчувати шевченковій Катерині, ніж визнати, що сучасні катерини не топляться, а живуть… та їх не обходять умови, в яких ті живуть! Розуміється, «Кавказ». Та ми хочемо аналізувати «Кавказ» передусім як літературний твір, що має власну історію, а не зідхати за Нігояном! Ми хочемо дивитися на автопортрет Шевченка, знаючи, що його автор був нашим співвітчизником, а не квітчати його рушниками, вішати на будинок мерії чи малювати йому балаклаву! Кажуть: Шевченко – символ боротьби. Який же він символ, коли він сам боровся! Не кожен зрозуміє, як се складно – боротися. Шевченко не для всіх. Він навіть не для школи. (Правдивий Шевченко, що жив за миколаївщини, а не той, котрого хтось воліє бачити.) Ми знаємо, що школярі вже досить критичні до славнів на адресу Шевченка, і це не може не тішити нас. Самостверджуватися на тлі поета, як це робить журнал «ШО», можуть тільки вбогі земляки. Постмодерністи! Пострадянські! Може, ще й постукраїнці? Виходить на те.

А найцікавіше те, що коли сучасні «літературознавці» з подачі Соломії Павличко так палко обстоюють модернізм (бож реалізм – це фі, це радянське, це не для їхніх пудрених носиків), вони мають… викинути Шевченка з пантеону клясиків. По-перше, пантеон творено за радянських часів (се вже причина!), по-друге, і в Українки, і у Франка є модернові твори. Шевченко ж у цей спосіб є зайвим у цьому тріюмвіраті. Зізнатися, що Шевченко був одним із найкращих реалістів – це зізнатися, що вчився в радянській школі, отже, дещо знаєш, не можна. Викинути теж не можна – національні святощі! – инакше відколи вести лік «усьому українському»? Що діяти? Доводиться тільки молитися (икони ж звичайно не відповідають, тільки плачуть вряди-годи) на Шевченка, а читати… гм… читати когось «культурнішого», Гамсуна, приміром. І модерни не зрадили, і в «европейських» симпатіях зізналися, і «національному» шану віддали, процитувавши про око «Кохайтеся, дівчата»… І задемонстрували власні політичні погляди.

«Шевченко стоїть у тому таборі суспільної боротьби, що через ріжні етапи людської історії йде до визволення людства від усяких кайданів, від класового поділу та гніту й визиску одної частини людей иншою», – пише Річицький. Це правда. Шевченко цінний нам саме цим. І тому, що б не казали за «соціяльне» «соціяль-націоналісти», ми знаємо, що «Заповіт» неодмінно буде здійснено: у Шевченка будуть вдячні нащадки.

Орися Чоботар

7 березня 2014 року, Київ

ПЕРЕДМОВА ДО ДРУГОГО ВИДАННЯ

Дарма, що автор цієї роботи вважає її за публіцистичну, дарма, що „люди науки” здебільшого не мають нахилу зіходити зі своїх „наукових” високостей і реагувати на тую публіцистику, все-ж ця розвідка з поля історичного розвитку суспільної думки в нашій країні, взявши за об’єкта досліду Тараса Шевченка і його епоху, натрапила на де-яку увагу (більшу чи меншу) і з боку „учених” критиків, людей „високої інтелігенції”, як кажуть галичане, представників української інтелігенції, включно до вельми рафінованої…

Всі критичні вислови з цього боку об’єднуються основною тенденцією визволити Шевченка від його мужицького соціяльно-історичного й ідеологічного ґрунту та захи¬стити його інтелігентськість. Базується ця тенденція на тому, що мужики, звісно, народ необразований, темний, пересякнутий ріжноманітними забобонами, а Шевченко — чоловік високо інтелігентний, освічений, вільнодумний, і тому розкривання під Шевченком його суспільно-історичного ґрунту, погляд на нього через промінь світла від його епохи й суспільної верстви здається нашим найчистішої води інтелігентським критикам „поверховим жмаканням українофільського підходу до Шевченка”,[1] і то тільки /5/ через те, що підхід цей викриває під Шевченком тверду мужицьку базу і звідси пояснює і його „мужицьку мудрість”, і „примітивізм” і „мужицьку інтуїцію”.

„Шевченко,—кажуть ці критики,—був цілком у курсі ідеологічних шуканнів сучасної йому російської й польської інтелігенції, прекрасно орієнтувався в поточній журналістиці і літературних новинах і на цій твердій базі він будував свій світогляд”[2]. Отже, „науковий” підхід чи „наукове шевченкознавство”, якого, виявляється, „ми ще не маємо”,[3] полягає в тім, щоб „тверду базу” Шевченкового суспільного світогляду вбачати не в самім суспільстві, а в „літературних новинах”.

Розуміється, знати літературні новини треба, і дуже добре, що Шевченко „був у курсі ідеологічних шуканнів”, але це ще аж нічого не пояснює, чому саме Шевченко будував свій світогляд на революційних шуканнях, чому він з такою побожністю ставився до мучеників свободи, зокрема декабристів, чому так хапався за матеріялі-стичні й комуністичні ідеї. Тут ніякі пояснення від інтелігентських ідеологічних шукань самі собою не з’ясовують нічого, бо самі вони потрібують з’ясовання на тлі суспільних відносин, як ідеологічний відсвіт їх, користуючися з історико-матеріялістичної методи.

З цього погляду наш аналіз виявляє Шевченків світогляд побудованим на „твердій базі” соціяльних відносин /6/ кріпосницького рабовласницького суспільства часу й місця життя й діяльности Шевченка, виявляє його, як світогляд мужицький, при чім не абстрактно мужицький, а з елементами ідеології передпролетаріяту, запліднений впливами французького матеріялізму й утопійного соціялізму (також в значній мірі інтуїтивного), перейнятий революційними поривами, хоч і оздоблений релігійною формою, і саме от цей світогляд, поданий у геніяльно-поетичній формі, робить Шевченка великим, епохальним. Призирство-ж до „українофільського підходу” дуже похвальне для передових людей з кола „інтелігенції”, до якої автор „публіцистичної розвідки” не має чести і бажання належати, а тому не відмовляється й від де-якої спадщини українофільства, оскільки суспільний поступ переходив і через цей етап „ідеологічних шуканнів”, і оскільки всяке нове суспільство й усяка нова суспільна ідеологія не виникають подібно до Венери, що виходить із шумовиння морського, а зароджується в тім старім, що нове його заперечує.

Тому-то й нехіть до „жмакання українофільського підходу” ще аж нічого не доводить і Ол. Дорошкевича так само не визволяє від хисткої бази ідеалістичного світогляду (властивого, між иншим, і старому українофільству), як ні в якій мірі не може „визволити” Шевченка від його класової мужицько-пролетарської бази.

Звідки береться ця нехіть до Шевченкового мужицтва, це намагання заперечити його всупереч недвозначним поетичним заявам самого Шевченка? („громада у сіряках”)? От, скажім, навіть проф. Плевако (не критик, а сумлінний, до одчаю „безсторонній” реєстратор чужих думок) /7/ виходить зі стану своєї „безсторонности”’, коли з докором підкреслює, що „Річицький пробує довести, що винісши Шевченко основні елементи свого світогляду з селянства, назавжди й лишився на мужицькому ґрунті, з мужицькою філософією; надто в своєму націоналізмі— революційному і вкупі з тим обмеженому, і ще виразніше — в релігії і в поглядах на сім’ю і жінку”… Трохи згодом: “Далі — уся розвідка вражає особливим підкресленням “мужицького” у Шевченка, надто-ж розділ „Мужицька філософія” і в ньому надто твердження про мужицьку релігію Шевченка, що ніби так-же заповнена „богом”, як хата селянина „богами”. Автор не переконує читача в тому, що це справді так, і, припустивши це, сам-же собі суперечить в де-яких місцях своєї книги, коли говорить про „цілковите заперечення поетом усього, що „охороняє лад неволі”, та про „здирання ним всіх завіс і покровів релігійних”[4].

Насамперед маленька поправочка: в тексті розвідки говориться, що поезія й світогляд Шевченкові, а не його релігія, заповнені богом, як кут селянської хати богами. Далі, певно саме це порівняння має на увазі форму революційної поезії й світогляду Шевченкових, бо й наповнений богами кут селянської хати стосується до моменту форми в селянській релігії, тим часом, як зміст її більше в анімізмові і в пантеїзмові, як на вищому його щаблі. Щоб довести твердження, що Шевченкова поезія заповнена богом, треба лише перегорнути сторінки /8/ „Кобзаря”. Як іще инакше можна переконати в цім читача, а тим паче професора? А що до суперечностей ніби в трактовці релігійних поглядів Шевченка, то ця суперечність належить самому свідоглядові Шевченка. Не бачити в Шевченкові і не виявляти безлічи суперечностей — значить не розуміти його. Дивно було-б, якби в його поезії й світогляді цих суперечностей не було. І в цім Шевченко відбивав суспільний світогляд мужицький, двоїстий у своїй класовій основі і повний суперечностей.

Цікаво знати, через що нашого професора так „вражає” підкреслювання „мужицького” (взятого ним навіть в іроничні лапки) в Шевченкові? Чому такий натиск на спробі довести, що він „назавжди” й лишився на мужицькому ґрунті”? Невже-ж Шевченко зрадив свою „громаду у сіряках”, своїх крепаків та наймитів? Чи, може, він „у пани постригся”? Замісць такої „вразливости” краще було-б довести, що в основі соціяльної поезії Шевченкової і його світогляду не лежала суспільна свідомість закріпаченого панщиною й капіталізмом селянства, при чім свідомість, що в поезії Шевченковій досягає найвищої форми й історичного, епохального діяпазону, та свідо¬мість, що веде до ідеології пролетаріяту, що правда, перехоплюючи по дорозі й де-які елементи свідомости поступової для свого часу буржуазії, неминучі і для сучасного пролетаріяту, що в своїй революції дороблює, доводить до краю буржуазно-демократичну революцію, щоб перейти на вищий щабель революції—комуністичної.

Так отже, в чім неправда такого освітлення Шевченка, як постати історичної? Чи це освітлення його скривджує, /9/ звужує, чи, може, нашим інтелігентам ще й тепер не до вподоби запах дьогтю? В чім тут річ? А в тім твердженні, що Шевченко проніс через свій світогляд і низку забобонів, властивих мужицькій верстві, і заперечуючи це твердження, наші критики гадають, що роблять велику послугу величності Кобзаря, намагаючись довести його „вищість” над його соціяльну базу, над його мужицтво, і тим одірвати його від неї, зробивши з нього такого безґрунтовного інтелігента, з таким суспільно-історичним значінням, щоб від нього нікому не було ні тепло, ні холодно. Характерно, що Шевченко сам краще розумів свою соціяльну належність і класовий звязок зі своїм оточенням, аніж нинішні оборонці його інтелігентськости.

З того факту, що кріпак-поет своїм світоглядом стояв безмірно вище за рядового темного й затурканого кріпака, вони роблять висновок, що його світогляд „в цілости такий вольнодумний”, і на доказ цього наводять низку висловів „цілком а цілком не мужицького світогляду Шевченка”.[5] Навіть такий вдумливий і прихильний критик, як д-р Грицай, що сам не будучи марксистом, схиляється перед історико-матеріялістичною методою у її висновках що до Шевченка,—навіть він не удержався, щоб не взяти в оборону Шевченка проти закидуваного йому „мужицтва” в його філософії.

І то зовсім даремно. Бо саме ота мужицька, кріпацько-наймитівська, передпролетарська основа його суспільної ідеології як раз возвеличує Шевченка, а не принижує. /10/ Його звязок зі своїм оточенням не був механічним звязком пересічности. Це є непорушний звязок генія, що виявив і відсвітив поетичною творчістю своєю цілий історичний досвід своєї пригнобленої верстви і відчув її історичну місію в майбутніх поколіннях. Вільнодумність і вищість за своє оточення цього звязку не тільки не порушує, а, навпаки, його підтверджує. Щоб з’ясувати д-рові Грицаєві нашу думку, наведемо яскравий приклад. Світогляд Ленінів безмежно вищий і „вільнодумніший” за світогляд пересічного пролетаря, але від цього він не тільки не перестає бути пролетарським, а, навпаки, увесь історичний досвід пролетаріяту і його класової боротьби, його свідомість і підсвідомі поривання, освітлені науковою теорією, дають вищу єдність про летарського світогляду, сконцентрованого в особі Леніна.

Так само і та уважність, те визнання і навіть прихильність, що з ними наш поважаний критик поставився до висновків марксистського аналізу Шевченкової творчости, здається нам, мають якийсь звязок із симпатіями галицького селянства до радянської України, і це зовсім нашого доктора не принижує, а, навпаки, на нашу думку, робить йому честь.

І коли навіть критик-не-марксист побачив, що ця робота про Шевченка „виходить далеко по-за межі чисто літературно-критичної праці”,[6] коли вона хоч трохи прояснює процес суспільно-історичного розвитку, взявши Шевченка в комплексі соціяльних відносин і в історичній /11/ перспективі за об’єкта досліду, то автор може вважати своє завдання виконаним.

Друге видання виходить без особливих змін, лише з де-якими поправками і підтекстовими примітками.

Анд. Річицький

12 січня 1925 року, Харків /12/

„Матеріяльну силу можна подолати  тільки матеріяльною-ж силою; але й теорія обертається в матеріяльну силу, коли опановує маси”.

К.Маркс

ТАРАС ШЕВЧЕНКО
В СВІТЛІ ЕПОХИ /13/

І. КУЛЬТ І КРИТИКА ШЕВЧЕНКА

Н.Ленін в одній своїй праці говорить, що гнобительські класи за життя великих революціонерів платять їм постійними переслідуваннями, скаженою люттю та походом брехень і наклепів, а після їхньої смерти намагаються перетворити їх у нешкідливі ікони, так би мовити, канонізувати їх на „втіху” пригніченим класам, в той же час вихолощуючи революційний зміст з їхнього вчення та споганюючи його. Правда, це сказано з приводу „обробки” Маркса,[7] але в такій самій мірі можна прикласти ці слова й до „обробки” Шевченка, що аж створила культ „національного пророка”, одночасно затуляючи революційно-бунтарський зміст його творчости.

Своєю поезією Шевченко проорав досить глибоку борозну не тільки в розвиткові української літератури, але й в історії суспільного руху, щоб можна було переступити, не помітивши її. І тому з боку кожної суспільно-політичної групи виявляються спроби пристосувати Шевченка до своїх класових завдань, викреслюючи з нього все до них не відповідне, витлумачуючи на свою користь усе те, що може бути придатним до відповідної „обробки”. Навіть „махрові” чорносотенці типу Віталія Шульгина й /15/ Демченка, нащадки тих, хто закинув автора „возмутительных стихотворений” на десяток років у закаспійську каторгу миколаївської салдатчини, — навіть вони нама¬галися використати Шевченка в своїй погромно-антисемітській пропаганді.[8] Правда, їм у цьому не пощастило. Але знаменний є самий факт таких спроб.

Зате, цілі покоління, так сучасні Шевченкові, як і наступні, покоління так званого „українського громадянства”, покоління виразників „національного визволення” творили культ Шевченка, культ „національного пророка”, малювали собі ікону Кобзаря і поклонялися й молилися їй. І навіть коли серед цього шанування мощів, а не живого реального Шевченка, пролунав голос критики, то й тоді знайшлася досить характерна для клікуш націоналістичного культу відповідь на це: „Нехай собі Драгоманов говорить, що хоче, а Шевченко таки наш пророк, наш учитель, наш історик і взір українського патріота”. Річ природня, що українське міщанство, і в українофільських, і в хлопоманських поколіннях, і з поколіннях новітньої „демократії”, могло знаходити у Шевченка елементи для своєї ідеології. Характерно, що йшло воно в цьому стежечкою, залишеною царською цензурою,—що до старших поколінь українофілів це визнає навіть сучасний ідеолог „українського громадянства” А.Ніковський.[9] Обкраяний царською цензурою, вихолощений від усього соціяльно-революційного, „Кобзарь” зробився євангелією для /16/ куценьких лагідних культурницьких змагань українофілів і причепуреної хоча-б і на європейський лад національно-визвольної програми хуторянської демократії.

У свій час М.Драгоманов повстав проти культу „апостола й пророка божого Тараса”.[10] І цілком слушно писав він: „А звісне, що ніхто так не мучиться, як святі, пророки й апостоли, од тих, хто їм кланяється. — Починається з того, що кожне слово пророка стає святим, не розбираючи, коли, як, при чому воно сказане. Далі кожний вірний примазує до святих слів свої, святить словами пророка кожну свою думку, — вибирає з тих слів, що йому треба, перекручує їх”.[11] Драгоманов виступив з критикою Шевченка в той час, коли, як він каже, „хвиля матеріялістичних і соціялістичних думок… застала й на Україні російській і в Галичині вже міцний культ Шевченка”.[12] В цьому культі одні (російські українофіли і навіть сучасники Шевченкові — Костомаров, Куліш) виводили його, як вірнопідданого триєдиноруської імперії, инші (в Галичині) прославляли його, як пророка „козако-української республіки”, або-ж натягали на мужицьку постать Тараса ряску „смирненького уніятського попика”. А всі разом з усіх сил намагалися відділити Шевченка від таких „нігілістів і інтернаціоналістів в українофільській шкурі”, як, наприклад, Драгоманов, та доводили (словами Барвінського), що „довговікова борба нашого /17/ народу зовсім далека від комуністичних і соціалістичних переворотів, які проявились на Заході”.

Але Драгоманівська критика хоч і намагається глянути на Шевченка „власне історичним, об’єктивним поглядом”,[13] але, стоячи на ґрунті до-Марксового соція¬лізму й матеріялізму, вона не змогла виявити Шевченка в історично-матеріялістичному світлі. Для неї все зводиться до того, що Шевченко не відповідає вимогам цього соціялізму, вона натискує на „неподібність Шевченкового мужиколюбства до основ новішого соціялізму”,[14] хоч сам же Драгоманов визнає, що в умовах кріпацтва не могло бути й ґрунту для такого соціялізму. Ідучи слідом за Ласалем, що визнав селянські війки XVI віку в Німеччині за революційні лише формою, але реакційні змістом, Драгоманов так само поставився й до селянських та козацьких рухів в українській історії. Через те і в історичній поезії Шевченка він добачає лише реакційний націоналізм, спертий на „затемнених думках наших селян” та на „споминах темних рухів”. Почавши від „історичного” погляду на Шевченка, Драгоманов досить швидко переносить його аж у ветхозавітну історію, заявляючи, що „Шевченко власне тим так і любив пророків жидівських та Псалтир, що він сам думав їхнім способом про громадські справи”.[15]

Енґельс у „Селянській війні в Німеччині”, а Каутський у „Попередниках новітнього соціялізму” досить виявили хибність поглядів Ласаля що до реакційности селянських /18/ рухів по суті. Так само далі вияснюється, що й з Шевченковим мужицьким бунтарством не обов’язково „нічого не зоставалось, як вперти свої очі назад у XVII ст. та в селянство”,[16] як про це за Ласалівським поглядом думав і Драгоманов. Тут Драгоманов безперечно перегнув палицю в протилежний бік від спроб де-яких соціялістів творити ідеологію української демократії й соціялізму на Шевченкові, замісць щоб черпати її в західно-європейському соціялізмі. Звичайно, Шевченкові думки ні в якій мірі не можна ставити поруч з науковим соціялізмом, і намагання витягти з Шевченка програму для українського соціялізму тільки й можна розглядати, як реакційні спроби. Але це ще аж ніяк не робить реакціонером самого Шевченка, як це ніби виходить у Драгоманова. Привід до таких висновків дали йому вихвалювання „вільного народоправства козаччини, гетьманщини” та трактування Шевченка, як ідеолога, що „перший поставив у нас питання політично-національне й питання про кріпацтво на ґрунті соціялістичному, відкидаючи лібералізм у політиці” і т.д.[17]

Кінець-кінцем Драгоманівська критика Шевченка виконала одну лише негативну частину свого завдання: вона блискуче викрила всю вбогість творців Тарасового культу і виявила досить малу суспільну вартість того товариства, що в ньому мусив розвиватися талант Шевченка, але в позитивній своїй частині вона не /19/ дала відповіди, чим же був Шевченко на тлі певної історичної епохи. І навіть більше, виходячи з того основного положення, що „Шевченко й своєю наукою й своєю пра¬цею, і своєю любов’ю й зненавистю все товкся в тій Росії, та в Україні такій, яка прилагодилася до тієї Росії з XVIII ст.”,[18] Драгоманов приходить і до відповідного висновку, що „Кобзарь” тепер вже мало на віщо й годиться”.[19]

Через те ця критика залишилася „криком вопіющого в пустині”; вона не могла дати вихідних позицій для зрозуміння революційної сути Шевченкової поезії, вона з цій поезії добачила саме лишень залежале зерно і не змогла знайти в ньому зародків майбутнього. А значить і одмахнутися від неї не важко було: „Нехай собі Драгоманов говорить, що хоче”, а „українське громадянство” продовжувало побожно шанувати „національного пророка” щорічними панахидами та пристосовувати його до своєї вузько-міщанської класової природи. Згодом Шевченка демократизували в „народнього” поета, в „апостола правди і науки”, у великого демократа навіть з потугами на європейський лад, але це аж ніяк не допомогло йому зійти з ікони та виявитися в усій соціяльно-історичній правді.[20] /20/

Велика революція 1917—1920 років, розбиваючи всі старі уяви в царині суспільних відносин, ставлячи всі явища суспільства перед світлом нового світогляду нової класи, кусить відкрити нам справжнього Шевченка, що всім своїм корінням глибоко сидить у соціяльному ґрунті своєї епохи, і відвести йому належне історичне місце. Але хоч і проголошено вже революційною критикою „не культ, а шевченкознавство”, все-ж революційна публіцистика дала поки-що лише низку газетних та журнальних — /21/ переважно ювілейних — статей у цьому напрямі; серед них маємо й безперечно цінні для пізнання Шевченка в історичній перспективі, як, наприклад, стаття В.Коряка „Шевченко в поколіннях”,[21] але не більше. Та й тут національний культ Шевченка подекуди зміняється на революційний культ, иноді навіть ще гірший за колишній, гірший тому, що стає в повну суперечність з духом часу. Що це не безпідставно, можна послатися на Шевченківський збірник 1921 року, де в першій статті соціяльно-політичного характеру маємо досить кумедні речі.

Там Є.Григорук відкриває такі дива, що „нарід, на території якого майже не було індустрії, а сільське господарство провадилось допотопними засобами, — цей нарід виявляє несподівано пишний розквіт літератури і висовує генія, існування якого ні сучасним оточенням, ні попереднім розвитком—нічим не пояснюється“. А тому й творчість Шевченка належить до „мало з’ясованих явищ світової історії, що вимагають здебільшого штучного з’ясовання”.[22] І навіть більше, — „з’ясування цей факт не має і, мабудь, при теперішніх наукових силах ще довго не матиме”.[23] Тут уже Шевченко перетворюється просто /22/ таки у предивне диво, єму же нєсть пояснення. Виходить, що генії із себе творять історію, а не самі суть її продукти. Що й казати, з такими засобами революційна публіцистика далеко не заїде.

Завдання марксистської публіцистики, оскільки вона підходить до явищ літературної творчости, полягає в тому, що вона мусить студіювати соціяльно-економічну будову та витворені нею ідеології тих суспільних процесів, що на ґрунті їх зростають і філософи, і політики, і поети. Не сама собою художньо-поетична форма може бути мірилом суспільно-історичної та літературної вартости творчости якогось поета; ця форма так само залежить від суспільно-економічних та класових відносин певного часу чи певної епохи, як і соціяльний зміст поезії, що з них черпається та ставить певні вимоги й до форми, щоб відповідно виявляти психічні поривання людей чи людських груп, взятих на тлі певних економічних відносин у суспільстві.

Навіть виспівування краси, природи, кохання, то-що не менш відбиває соціяльну природу такої „чистої” поезії, як і поезії громадянської. Бо, скажемо, фабричний робітник і селянин по-ріжному приймають і красу, й природу, й кохання, бо їхню психіку витворено під впливом ріжних економічних обставин.

Як вивчити дійсну історію людства можливо лише підходячи до неї з погляду матеріялістичного її розуміння, так і розуміння ролі ріжних „великих” людей так само вкладається в рямки історично-матеріялістичного світогляду та діялектичної методи в досліджуванню, що лежить в основі класової ідеології пролетаріяту. /23/

І підходячи з таким розумінням до музи Шевченка, ми бачимо вагу її не так у тім, що Тарас Шевченко є геній, художник слова, пророк, апостол, як—переважно — в току, що цей геній став таким на тлі певних суспільних відносин, і в тому, як він ці відносини відбиває. Для пролетарської літературної критики важно встановити ролю й місце Шевченка в суспільно-історичному поступові, і в залежности від цього чи прийняти його, чи відкинути, чи взяти з нього все, що може придатися до формування й розвитку класової свідомости пролетаріяту. А для цього насамперед треба відкрити живого Шевченка, виявити його таким, який він є в усій сукупності суспільно-історичних обставин його місця й часу, в усій його величі й красі, з усіма його забобонами, властивими соціяльній верстві Шевченка та духові його часу.

Коли-ж проглянемо той історичний процес і ті соціяльно-економічні відносини, що на ґрунті їх зріс Шевченко-поет, то й побачимо, чи дійсно так-то вже цей геній аж ніяк—„ні сучасним оточенням, ні попереднім розвитком”— не пояснюється. /24/

II. УКРАЇНА ПЕРЕД ШЕВЧЕНКОМ

Поява Шевченка припадає на ті часи української історії, коли вона остаточно закінчила добу колонізаційних процесів, що тяглися від середніх віків, і звязаних з цими процесами суспільно-політичних рухів, що найвищоі точки кипіння досягли в XVII віці і потім поволі спадали аж до кінця XVIII віку. Бурхлива доба суспільних зрушень, широких масових рухів, повстань, внутрішніх заколотів і війн з боротьбою переплетених економічних інтересів врешті закінчилася тим, що Україна „втихомирилася” в лоні московського абсолютизму та підтяглася під дворянсько-поміщицький, опертий на кріпацтві, уклад суспільних відносин імператорської Росії.

Але свідомість найширших мас Шевченкових сучасників ще заповнена відгуками епохи козацької революції 1648—1654 років, в їхніх згадках живе ще ця козацька минувшина, вона заповнює поезію Шевченка і відбивається в ній відповідно до уяв тих суспільних верств, звідки поет черпає цей соціяльно-історичний матеріял.

А тому зрозуміння цієї історичної минувшини в значній мірі становить один із основних елементів в аналізі історичної постати Шевченка і його поетичної творчости. І щоб відразу-ж у дальшому ясно уявляти соціяльно-класовий ґрунт у Шевченковій поезії,—короткий історичний екскурс у цю епоху „рухів” є неминучий. /25/

Ця повна драматизму епоха „історично-державного” буття України, з її національно-релігійною боротьбою, як то змальовують українські історики, по суті, в основі своїй мала колонізаційну підвалину русько-(україно)-польської боротьби тих часів. „Національна формою, національно-релігійна в своїй ідеології, в свідомості самих тих сил, що боролися, боротьба ця по суті була соціяльною. Боролося два типи колонізації, втілені в двох суспільних групах: у козацтві, з одного боку, в великім земле посіданні — з другого. А що перше рекрутовалося переважно з людей руського язика й православної віри, а представниками другого були люди польської мови й польської культури, — а католицтво в Польщі цієї епохи стало чимсь на взірець станової релігії всіх людей „порядного суспільства” й „доброго” походження, — то національно-релігійна форма класової війни, яка тут відбувалася, була досить природньою… Козак ненавидів польського пана насамперед через те, що йому, дрібному землевласникові-хуторянинові, не лишалося більше місця серед панських фільварків, що зростали з казковою хуткістю та звідусіль насувалися на козацьку землю”.[24] І коли цей козак, видряпавшись із „лядської неволі”, та опинивсь кінець-кінцем у сфері російської державности, то винна в цім його соціяльна близькість до того московського поміщика, що панував у Московській державі після „смути”.

Історик М.Грушевський малює картину, як Придніпрянщина в середні віки колонізувалася біглецьким /26/ селянством, що тікало на південь і схід на порожні землі від польської панщини, і як за ним сунула сюди шляхта з королівськими грамотами на ці „порожні” землі, себ-то на землі, що не мали ще феодального власника-магната з відповідною королівською грамотою; як людність вороже зустрічала цих нових власників і земель і людей, на них осілих, тікала від шляхетського ярма, йшла в козаки і взагалі становила матеріял для народніх рухів проти шляхти.[25]

Отже, в цій картині ми бачимо, як магнатська колонізація натикається тут на иншу полонізаційну хвилю — на колонізацію вільну козацьку. Але не треба собі уявляти, що козацтво складалося лише з того біглецького селянства, яке, тікаючи від кріпацтва, шукало землі й волі на цих просторах. Марксистський історик М.Покровський цілком певно виявляє, що козак „дуже нагадує тодішнього окраїнного поміщика”, звязаного взагалі з землевласницькою класою; що в багатьох місцях „козакувала” переважно дрібна шляхта, а иноді урядові акти розуміють козаків під загальною назвою міщан.[26] Але, звичайно, і верхи „поспільства”, себ-то простого народу, „черни” — селянства, могли виходити в козаки.

Ми вже бачили козаків у ролі хуторян земельних власників, при чому на їхніх землях частенько сиділи й працювали на господарів безхатники, „підсусідки”, розвязуючи таким способом для них „робітниче питання”. Крім того, економічною основою козацтна були промислові /27/ „уходи”: ловецтво, рибальство і бортництво. Характерно, що з одній народній пісні Богдан Хмельницький, закликаючи козаків „жидів та ляхів з України зганяти”, називає їх: „Друзі панове молодці, охотники, броварники”. Взагалі промислові ватаги і дали основу козацтву.

Тим часом козацтво хоч і становило собою щось на взірець шляхти друго сорту, хоч і нагадує це українське лицарство відповідні групи на заході з такою самою назвою, але в силу його колонізаторської основи воно не було верствою, різко відмежованою від инших суспільних верств. Що до цього, то маємо таку посвідку одного історика: „Шляхта була свобідна від усяких міських повинностей; козаки-ж, користаючи зі свого неозначеного положення, ухилювалися від них. В Стародубі перебувала козацька „корогва”, що користувалась значними привілеями. В Переясловськім старостві козаки „засіли” на міських хуторах, себ-то заволоділи ними насильно. Ріжниця між ними й міщанами в заняттях була невелика: одні й другі були рівночасно вояками й хліборобами та промисловцями”.[27]

Але економічна природа козацтва з умовах колонізаційної окраїни Річи Посполитої неминуче накладала на нього військовий характер. „Беззбройна людина тут жити не могла. Треба було або одмовитись од колонізації цих місць, або-ж іти сюди не тільки з ралом, косою та со¬кирою, але й з рушницею”.[28] До промислів прилучалося /28/ також і „лупленіє чабанов татарских”, а иноді й „лупленіє” татарських міст. Тут уже зброя стає й „знаряддям продукції”, не кажучи вже про її ролю в самообороні. Коли житомирські міщане повинні були „рушниці мать і стріляти добре уміти”, а волинський селянин „ідучи на роботу, ніс на плечі рушницю, а до боку чепляв шаблю або меч”, то ясно, що від мирного промислу до військового, себ-то до „козакування”, — лише один крок. Ясно також, чому козакувала переважно молодь. Для польського уряду козацтво було бажаним елементом, бо охороняло кордони Річи Посполитої від татар, турків, то-що, і за це користувалося „вольностями козацькими”. Коли-ж „козакування” шкодило польській дипломатії в її стосунках з Туреччиною, то уряд звертався до старшого покоління, „аби отцове синов своїх на козацтво не випущали”.[29]

Найтісніше козацтво звязане було з земельною власністю. В XVII віці „земельна власність стає навіть основою для партійного угруповання козацтва”.[30] Польський уряд, заводячи реєстра, намагався обмежити козацькі привілеї невеликим числом заможного козацтва — „дуків”, що серед них багато було багатіїв і шляхти, і ці дуки становили лояльний до польського уряду елемент козацтва. Козацька-ж„сірома”, або „нетяги”, зовсім инакше ставились до нього, бо заборона грабувати позбавляла їх засобів до життя.

І от, коли зіткнулися дві соціяльні сили — феодальна шляхта й козацтво, зіткнулися в боротьбі за спосіб /29/ ліквідації первісного „натурального”’ феодалізму, то цілком ясно, що козацтво, мавши „земельну власність, в масі середню або дрібну, знавши наймитів і „підсусідків” — але не знавши ні організованої панщини сотень селян, ні сеньйоріяльних прав землевласника, ні імунітета, ні права суду, ні дрібних земян васалів[31] — займало в цій боротьбі до певної міри „буржуазну” позицію проти феодально-кріпаковласницької позиції шляхти, і цим виявилася поступова роля козацької боротьби. „Козацька буржуазія в особі Богдана Хмельницького і підняла по¬встання проти польського феодалізму. Як і всяка инша буржуазія, вона не могла обійтися без „чорноробів”, без маси „поспільства”, — і, завдяки цьому, вона в гаслах своїх була демократичніша за свою соціяльну суть. Але, коли бойовий момент минув, економічні відносини взяли своє: козацтво розташувалося на горі, поспільство ли¬шилося внизу”.[32]

Не дивно, отже, що ідеологія (національно-релігійна) козацьких рухів формувалася серед буржуазних елементів. Міста з їхнім міщанством, з братствами, що були цеховими національно-земляцькими й релігійними організаціями, та з православною церквою, що була по суті буржуазною всупереч уніятству, як феодальній реакції на вплив міщанських братств на справи церковної ієрархії, — так от ці міста надали козацькій революції національно-релігійного характеру. Цікаво, що до Київського братства вписувався й гетьман „з усім войском запорозким”. /30/

А в тім, роля міст у соціяльній боротьбі козацької доби загалом була не велика. Міста в Річі Посполитій не здобули собі й тіни такої сили, як на заході, де вони хутко розвивали торговлю й промисловість, вибороли собі незалежність від феодалів і були підпорою центральній владі в її боротьбі проти феодалів за централізовану абсолютну монархію. Тут міста лише животіли, дарма, що королівська влада, намагаючись спертися на них проти шляхти, надавала їм ріжних привілеїв і заводила маґдебурзьке право. Дослідник українських міст цього часу констатує, що „без огляду на всякі заходи правительства коло піднесення торгу й промислової діяльности остання не могла розвинутись в українських містах”.[33]

Хоч у сферу натурального феодалізму і протискувалося грошево-мінове господарство, але українське міщанство в цьому процесі не захопило собі командних високостей. Носієм цього процесу став економічно рухливіший і поступовіший елемент — єврейство. Воно стояло на вищому ступені економічного розвитку, було представником грошевого господарства та капіталу. В силу своєї національно-релігійної окремішности воно становило міцно спаяну замкнуту в собі групу з відповідною громадською організацією та з налагодженим у середині кредитом.

Хоч на євреїв і падали ріжні заборони й утиски, але все-ж вони, як свідчить дослідник українських міст, „показались у далеко вигіднішім економічнім положенню, /31/ ніж протеговані правительством міські обивателі-християне; вони змогли заволодіти майже всіма промислами й торговими підприняттями, зіпхали останніх на задній план і приневолили їх здебільшого звернутися до хліборобських занять і не змагатися з жидівською людністю в торговельній та промисловій діяльності. Всі міста українські безнастанно скаржаться на переміну одне перед другим, що жиди не вважають на постанови, які їх стісняють та обмежують, загарбують всю торговлю й промисли в свої руки й випирають зовсім християн із ринків”. [34]

Євреї не входили до складу міщанської верстви, не несли її повинностей і тому мали вигідніше становище в конкуренції, і нею вони й доконали міщанство. Єврей¬ський торговельний капітал спирався на шляхту, маючи від неї ріжні монополії, використовуючи її перевагу, та на старост. Євреї брали на одкуп у старост усе, що тільки можна було, включно до збору податків і до церков. Безпосередньо визискуючи людність, ці „жиди-рандарі” навіть затуляли собою тих, до кого врешті йшла пере¬важна доля наслідків цього визиску.

Народня поезія повна скарг на цих „жидів-рандарів”, що через них козакові життя немає. От, наприклад:

„То то не бідна вдова—то королівська земля:
Що стали жиди великий одкуп давати,
Стали один од одного на милю оранди становити”,

і як наслідок цього:

„А на Україні козак за жидом похожає,
Ще його вельможним паном називає”. /32/

В цьому причина різанини жидів, що за Хмельниччини була звичайним явищем. Але це-ж саме пояснює кволість тодішньої української буржуазії, відсутність її самостійної ролі в боротьбі і те, що „міста при першій нагоді злилися з козацтвом”.[35]

Через те саме й козацька революція не могла закінчитися буржуазною реформацією, а дала лише нову фазу кріпацьких відносин з заміною польської шляхти на козацьку старшину…

Центром козацьких рухів була, звичайно, „гідна представниця козацької дрібної буржуазії”[36] — Запорізька Січ, що мала для козацтва значіння організаційного закордонного центру, мало досяжного для польського уряду. Ця — в уявах історичного романтизму „демократична” і навіть своєрідно „комуністична” — дружина в дійсності організована була досить аристократично. Класовий поділ козацтва й панування „дуків” виявлялися тут досить виразно існуванням двох „кол”, при чому в першому засідала старшина (дуки), і фактично вершила всі справи, а в другому „колі” брала участь „чернь”, але ця участь галасуванням далека була від фактичного впливу на справи Січи. В основі цієї військової організації з поділом на два кола лежав економічний чинник, бо старшина переважно й була власниками човнів, що становили головне знаряддя „продукції” в січовому господарстві.

Повстання запорізького козацтва проти польської шляхти на протязі всієї доби „рухів” мають перманентний /33/ характер. Завжди починаються вони з заборони польського уряду виходити козакам на море „віру боронити”, грабуючи турецьких купців та нападаючи на татарські й турецькі міста, після чого їм нічого не лишається, крім як „вигребтися” вгору на Київ. Тут вони знаходять добрий ґрунт у придушеного панщиною селянства, — і починається повстання проти „лядської неволі”. Але кожного разу після перших успіхів виявляється неоднаковість інтересів козацтва й селянства, що звужує розмах руху, кожного разу з’являється коронна армія й ліквідує вибух.

Повстання Хмельницького відріжняється від такої ходи дії лише тим, що економічний розвиток підвів під нього далеко міцніший ґрунт. Шляхетські латифундії, поширюючись, зачепили й козаків-хуторян, які не могли вже спокійно господарювати по своїх хуторах, і частенько доводилося їм тікати з них від нападу якогось феодального претендента. Особиста доля Хмельницького, ограбованого й вигнаного з хутора шляхтичем Чаплинським, становить лише ілюстрацію. Розвиток „оранд” приводить до того, що козакові не можна ні рибки піймати, ні лисички убити, не заплативши спочатку „жидові-рандареві”, як співається з пісні.

Попередні розправи польського уряду з козаками (1638 р.), знищення їхніх морських човнів, поставлення над козаками польських полковників, об’єднали дуків з нетягами на ґрунті оборони козацьких вольностей. Для козацької старшини не було иншого виходу, крім повстання, вона-ж надала йому організованого характеру. А соціяльну базу дало селянство, шукаючи від панщини волі в козаках. /34/

Участь широчезних мас поспільства, що всюди були авангардом війська Хмельницького в його повстанському поході, та спілка з татарською ордою і дали перемогу козацько-міщансько-селянській революції 1648—1649 років. Розплачуватися за татарську спілку мало, звичайно, „поспільство, — десятки тисяч молоди мусили за це піти в „ясир” на східні невольничі ринки”.

Хлопське повстання, вибухаючи масами ще до виступу козацтва і розлившись широкою хвилею збройної боротьби з „тисячами самопалів” проти шляхти, активна допомога Хмельницькому міщанства,—порохом і кулями, змовами по містах,—це однодушне повстання проти шляхти всіх суспільних клас, що стояли під нею, власне й перетворило козацький бунт у справжню революцію.

Не можна сказати, щоб провідні круги цього руху з Хмельницьким на чолі не розуміли значіння в ньому „черни”, як про це думає проф. М. Грушевський і цим пояснює орієнтацію Хмельницького виключно на чужоземні союзи. Адже-ж у розпалі боротьби Богдан Хмельницький заявляв польським посланцям: „Допоможе мені вся чернь до Люблина, до Кракова. Як вона не зраджувала (православної віри), так і я не зраджу її, це права рука наша”. Але такі заяви мали лише агітаційне значіння, і вони ніяк не пошкодили козацькій старшині розірвати спілку з „черню” при першій нагоді. Уже татарський союз не віщував для неї нічого доброго. Та й взагалі провідники боротьби не мали ніяких намірів обстоювати інтереси поспільства. Козацтво протестує не проти неволі взагалі, а проти того, що „польське начальство /35/ поводиться з нами, людьми лицарськими, гірше, ніж з невільниками”, козака борються не проти чиншів і повинностей, а проти того, що й з них беруть чинш, „як з инших хлопів” та ганяють їх на панщину „нарівні з міщанками”.

Правда, згодом вузько-станові вимоги козацтва набирають ширшого національно-релігійного характеру; це цілком ясно після тріумфального походу Хмельницького по Україні, по таких містах, як Львів, Київ, де творилася ширша політика. Але, виступаючи проти шляхти, старшина ввесь час орієнтувалася на короля. Богдан увесь час війни лишається його вірнопідданим, затягує рішучу боротьбу, поки вибрано буде нового короля, підтримує певну кандидатуру і взагалі в основі своєї „державної” ідеології він має централізовану абсолютну монархію з військовою диктатурою на чолі, що на Україні мала належати, звичайно, „войску запорозкому”. Він ладен навіть примиритися з магнатами, „тільки-б війська запорозького слухались та на короля не „брикались”.

Цей глибокий монархізм Січи Запорізької досить яскраво розбиває легенду про республіканізм козацтва та республіканський лад гетьманщини. Виборність гетьмана тут мала такий самий зміст, як і виборність польського короля. Після перемоги цей монархізм змінився лише в тому напрямі, що Богдан почав дивитися на себе, як на „єдиновластця самодержця руського” (його власні слова), а пізніше й на спадкового монарха, обіцяючи в одній грамоті свою протекцію „з потомками нашими” й усім войском запорозким”. Та в ті часи „буржуазна” ідеологія /36/ й не могла дати ніякої иншої „державної” програми, крім абсолютної монархії.

З цього розрив із хлопством випливав, як неминучість. І коли після одпаду татарської орди повстало питання, чи війна з шляхтою в спілці з хлопством, чи мир з нею і розрив з хлопством, відповідь була ясна, — „відступитися від черни, щоб хлопи орали, а козаки воювали”. Забезпечивши свої козацькі вольності, запорізьке військо охоче згодилось „разом з коронним військом спільними силами як давати відсіч усякому закордонному ворогові, так і „втихомирювати всілякі бунти”. І військо запорізьке виявляло досить ретельности, заводячи „порядок” у козацькій Україні. В Богданових універсалах цей „порядок” виявляється досить ясно: не тільки селянам, але й нереєстровим козакам приписується, щоб вони „панам своїм були послушні, як раніш, і ніяких бунтів і своєвільних вчинків не чинили”. Селянам, що бунтували, Хмельницький писав, „абисте ви всі по-старому послушенство оддавали”. Не дарма-ж народня поезія далеко не прихильно згадує Богдана Хмельницького. Почавшися під гаслом вибити нарід з „лядської неволі”, Хмельниччина скінчилася тим, що „можнійшії пописались в козаки, а подлійшії осталися в мужиках”.

Отже, на чолі революції й держави Хмельницького опинилось козацтво з його старшиною, як активна й організована група. „Найближче до козацтва стояла українська шляхта: „скасовав шаблею козацькою” права й привілеї великого феодального землепосідання, польського культурою й католицького вірою, козацька революція /37/ не зачепила середнього землепосідання, руського й православного”.[37] Далі йшло міщанство, що не на багато поширило свої права, одержавши можливість обирати з себе війта, затверджуваного гетьманом, тоді як раніше королі становили на війта переважно католиків, не міщан. Треба сказати, що „самі українські міста намагались тільки зберегти status quo; вони не робили ніякої проби розширення своїх прав по вдатнім висліді повстання Хмельницького… Українське міщанство і давніше ще не висказувало бажань ризширити свою автономію”.[38]

Нічого не здобула від революції найнижча соціяльна верства тогочасного суспільства — селянство, хлопство. Як ми вже бачили, воно залишилось при своїх „звічних обов’язках”. І хоч безпосереднім наслідком повстання і було вигнання з України феодального панства, хоч і стала земля „сполною”, але число учасників цієї „спільности” обмежувалось лише козацтвом, себ-то по суті революція звелася до заміни однієї форми земельної власности, феодальної, на другу — поміщицьку.

Це стремління козацьких верхів перетворитись у поміщиків, захопивши „порожні” землі польських утікачів, визначило й московську орієнтацію їх, хоч старшині й не дуже подобалися намагання московського уряду „Малую Россию к рукам прибрать”. Адже „оскільки московська держава була дворянською, а не боярською, то вона була ближче до козаків, ніж до польських панів; але оскільки козацька революція, в початковому свому /38/ періоді, була й селянською, то була вона однаково страшна і панській, і дворянській „державності”,[39] „войско запорозке” показало, що воно зразково може навести „порядки” та втихомирити “чернь”.

Ми вже бачили, як старшина мріяла про дужу абсолютну монархію. Вона її й знайшла в особі царя Олексія. „Ми-б бажали собі такого государя-самодержця на своїй землі, як ваша царська вельможность”, писав йому гетьман Богдан Хмельницький.[40]

Здобуття козацької автономії України знову приводить до загострення класових суперечностей в середині самого козацтва. І Москва, як колись і Польща, вміло грала на цих суперечностях, найближчим наслідком чого, як зазначає М.Н.Покровський, і було „повільне перетворення козацької держави в московську провінцію”.[41]

Коли треба було обмежити політичну автономію козацької старшини, то царський уряд загравав с поспільством, пояснюючи, наприклад, що „Малоросійську колегію” встановлено „не для чего иного, токмо для того, дабы малороссийский народ ни от кого как неправедными судами, так и от старшины налогами утесняем не был” (з указу Петра І-го).[42] В той же час сама старшина не почувала себе досить дужою, щоб справлятися з своєю „чернью”, що постійно бунтувала, і сама мусила звертатися за допомогою до Москви чи Петербургу, знову /39/ підрізуючи цим свою владу. В звязку з повстаннями 1710—1720 років поміщики писали російському урядові, що „найрозсудливіші з старшин козацьких молять бога, щоб хто-небудь узяв їх у тверді руки та не допускав грубу чернь до свавілля”. Автор української економічної історії М.Слабченко додає до цього, що „інтервенція московського протектора глушила бунти й рятувала поміщиків”.[43]

Все більше відбираючи у старшини політичні права, російський уряд компенсував її в сфері економічних здобутків. „Желання к чинам, а особливо к жалованию” на думку цариці Катерини мусили перемогти „умоначертания прежних времен”, себ-то автономізм старшини. [44] Не треба, одначе, думати, що українська шляхта так легко здавала свої політичні позиції. Автономію своєї держави вона обстоювала як тільки могла. Перекидання від спілки з Москвою назад до Польщі (гетьман Виговський), союз шведський (Хмельницький, а пізніше Мазепа) і татарська дружба (гетьман Дорошенко) — все це суть до цього ілюстрації. Але найбільше бажала вона захоплювати землі й закріпощати не тільки посполитих селян, але й козаків, і це визначило її долю—заспокоїтись у лоні Російської Імперії, де тільки за її допомогою вона й могла закінчити цей процес витворення великої поземельної власности та закріплення селян.

Увесь цей процес відбувався, звичайно, коштом поту й крови селянства, воно розплачувалося і за політичне /40/ підтягання України під московський рівень, і за компенсацію шляхти „сельцами” та „душами” кріпаків. Відомий історик кріпацтва В. Семевський так малює картину загострення кріпацтва на Україні в XVIII віці:

„Тим часом, як тут (Московщина) мова мовилась за те, щоб коли не знищити, то принаймні обмежити кріпацьке право, на Україні, навпаки, відбувався протилежний процес: правно вільні селяне, мавши право переходу від одного до одного землевласника, поволі що-раз більше підпадали закріпаченню. Ще в 30-их роках ми¬нулого (ХVІІІ-го) віку українська старшина починає подавати гетьманові прохання про заборону переходів; московські урядовці укріпляють українців у вічне холопство: беруть на них акти, женять на своїх кріпачках”.[45] Українська шляхта в проханнях до Катерини не безпідставно посилається на те, що „в пунктах гетьмана Богдана Хмельницького і инших гетьманів такого вільного з місця на місце переходу ніде українським мужикам не дозволено”. І тому „гетьман з усім малоросійським шляхетством” просить припинити такі нелади.[46] З розвитком грошевого поміщицького господарства „українські поміщики більшу скруту мають на мужиків та їхню роботу, аніж на землі”, — так писав один з поміщицьких депутатів.[47]

Що шляхта не дуже-то церемонилася з „чернью”, видно з такої посвідки історика: в історії старих родів /41/ України, говорить В. Семевський, „ми ясно бачимо, яку важливу ролю відогравали насильство й брутальна сваволя в утворенню великого земельного посідання в цім краю”.[48] Звичайно, російський уряд на ділі вельми мало турбувався, щоб український нарід „от старшини утесняєм не был”. В цьому його інтереси цілковито збігалися з інтересами старшини.

Через те для українського селянства заміна польського панування над Україною на російське не принесла нічого нового, крім поступового зростання над ним кріпацького гніту. Мужицька свідомість пізніше зафіксувала цю зміну влади в такій характерній для оцінки її пісні (подаємо тут уривки з неї):

„Наступила чорна хмара—настала ще й сива:
Була Польща, була Польща, та стала Росія…
Живуть люде, живуть люде, живуть слободою;
Іде мати на лан жати разом із дочкою;
Прийшли вони до ланочку: помагай нам, боже,
І святая неділенька, велика госпоже!
Сіли-ж вони обідати,—гіркий наш обіде!
Оглянуться назад себе, аж оконом їде.
Приїхав він до ланочка, нагай розпускає:
„Ой, чом же вас, вражих людей, по-троє немає?”
Ой зачав же їх оконом лаяти та бити:
„Ой, чом же вам, вражим людям, снопів не носити?”…
А в наглого оконома шовкові онучі;
Плачуть, плачуть бідні люде, на панщину йдучи.
Пооблазили волам шиї, бідним людям руки”…

Навіть церква порожня від того, що людям „од неділі до неділі кажуть молотити”. /42/

Російський уряд мусив загострювати кріпацький гніт на Україні, з одного боку, — щоб вибити з голів шляхти політичний автономізм, а з другого боку, — треба було забезпечити й своїх поміщиків од утікання їхніх хлопів від ярма панщини до цієї колись вільнішої країни.

З часу переходу козацької старшини під „високую руку” царя московського його політика зводилась до того, щоб, як писав англійський посол Шірлей, — „урівняти становище українців зі становищем російських селян, що, як чутно, викликало велике незадоволення, так що вельми багато з тамтешніх мешканців брали діяльну участь у повстанні польських селян”, себ-то в коліївщині 1768 року на Правобічній (польській) Україні.[49]

Кріпацьке ярмо де-далі глибше врізалося в шию селянства. Гетьман Розумовський „довірив урядування країною тій самій старшині, що прагнула до остаточного пригноблення народу і поспішала захоплювати села, що лишалися ще вільні; він став роздавати на Україні маєтки „у вічну спадкову власність”.[50]

В 1783 році вільний перехід посполитих селян від поміщика до поміщика зовсім заборонено. Рівнобіжно до цього-ж часу закінчено й ліквідацію політичної автономії козацької старшини, завдавши їй останнього удара зруйнуванням Січи в 1775 році. Рівнобіжність цих двох процесів досить характерна.

Отже, „козацька Україна Хмельницького за сто років устигла перетворитись у таку саму дворянську країну, /43/ якою була московська держава XVII віку”.[51] На нівельованому революцією ґрунті зростають нові латифундії, „можнійші” з козацтва й міщанства перетворюються в поміщицтво-шляхту, а „подлійші” з козацтва та хлопство попадають у ярмо кріпацької неволі. Закріпачення рядового козацтва відбивається й у народній поезії,—наприклад, в одній пісні запорожці на питання, де їхні жупани, списи та рушниці, відповідають:

„Ой, наші жупани поносили пани,
Самі ми пропали…
Ох, і наші списи у пана в стрісі,
Самі ми у лісі…
Ой, наші рушниці в пана у світлиці,
Самі ми в темниці”…

Звичайно, націонал-романтичні уяви про нашу минувшину малюють собі справу так, що українська старшина (иноді до неї чепляють навіть псевдонім „інтелігенції”) зрадила свій „нарід”, національно асимілювавшись з Росією, лишився „темний нарід”, що не міг творити історичного життя, і національне буття його завмерло на довгий час. Але от з ХІХ віку з’явилися письменники і почали писати „рідною” народові мовою. З цього починається „національне відродження” українського народу, що знов створив „свою” національну інтелігенцію.

З попереднього ми бачили, скільки наївні можуть бути такі уяви. Коли під „народом” розуміти хлопство, то українська шляхта не могла зраджувати його в силу /44/ тієї простої причини, що ніколи вона й не боронила його, а лише боролася за те, щоб найміцніше сісти на його шиї. Коли-ж виходити з мови (а культ мови має досить поважне місце в ідеології „українського громадянства”), то й тут такої „зради” не знаходимо, бо шляхта, як і все середньовічне освічене суспільство, в „офіціяльному й літературному вжиткові говорила таким „язичієм”, виплеканим церковно-слов’янщиною та схоластичною культурою, що нічого спільного не мало з мовою мас,[52] — і перехід на офіціально-російську мову викликався лише потребами зручности, маючи на увазі „желание к чинам, а особливо к жалованию”, хоч мова ця була не дуже ближчою до мови Тургенєва, ніж рутенське язичіє до мови Шевченка.

Культурна асиміляція української шляхти з офіціяльним російським суспільством була неминучим наслідком економічної асиміляції її з російським дворянством та ліквідації її політичної автономії. Ця остання відбувалася не без опору і боротьби з боку козацької старшини й шляхти, і вислід цієї боротьби ніяк не дається пояснити бажаннями шляхти, а чи її „зрадою”.

Де-далі все більше втрачаючи свої політичні позиції і втративши всі рештки своєї колишньої „слави”, шляхта не менше кохалася в своїй минувшині, не менш тужила за нею, як і ці епігони козаччини, а разом і перші піонери літературного відродження. І вся національно-козацька романтика цього відродження в великій мірі живилася з настроїв шляхти. Власне й початок літературного /45/ відродження був нічим иншим, як продовженням боротьби шляхти проти послідовно провадженого змагання росій¬ського уряду „Малую Россию к рукам прибрать”, хоч і перейшла вона на инші позиції, бо до того підвів економічний процес,

Це визнає й проф. М.Грушевський. Він пише, що „не вважаючи на обрусіння вищих клас України, у них лишався певний краєвий патріотизм, туга за гетьманщи¬ною, романтичні спогади про колишню славу козацтва. Легкість, що з нею втрачали вони своє національне обличчя, не виключала певної національної шаноби, а відчуження від народу не перешкоджало їм прихильно ставитись до особливостей, хоча-б і зверхніх, українського побуту, до українського письменства і його мови”.[53]

Економічний розвиток ХІХ століття неухильно йшов до того, що архаїчне поміщицьке господарство з рабською непродуктивною працею ставало гальмом економічному поступові. Народження капіталістичних відносин в середині поміщицько-кріпацького суспільства, зріст цін на хліб, вихід української пшениці на закордонні ринки,—все це вимагало переходу на нові форми визиску праці, вимагало заміни непродуктивної праці кріпака на працю вільного наймита. І от поступовіша частина поміщицтва, відчуваючи дух нового часу, раптом починає відкривати в цьому кріпакові-хлопові людську душу, розкопує й знаходить у ньому цілі скарби „народньої душі”, „народньої поезії”, „народнього розуму”. От тоді-то, як прибіль¬шує це явище М. Грушевський, „народність” стає бойовим /46/ кличем культурного руху, предметом запального культу”,[54] себ-то в основі національно-літературного відродження лежав поміщицький лібералізм, прокладаючи шляхи для майбутньої національно-буржуазної демократії.

От тоді-то поміщики-„народолюбці” „потинялись коло шинку, та й думають, що от коли вже ми розпізнали своїх мужиків”, як глузував із них справжній мужик Тарас Шевченко.[55]

Та не будемо забігати наперед що до Шевченка.

Ясно буде тепер, що вся передшевченкізська українська література лише відбивала це зрушення в українському поміщицтві. Таке твердження, звичайно, зовсім не відкидає її великої поступової ролі в розвиткові суспільної думки, але її „демократичність” і „народність” повинно поставити на належне місце.

Адже ціла низка літературних попередників Шевченка й його сучасників — то були вихідці з поміщиків, чи й просто поміщики. Котляревський, Квітка-Основ’яненко, Гребінка, Гулак-Артемовський, Куліш — всі ці славні піонери нової літератури були лише літературними виразниками ідеології українофільського поміщицтва. Більше того, бувши людьми „реальними” що до політичних можливостей, вони своє українофільство і народолюбство обмежували лише сферою чистого етнографізму, лишаючись одночасно вірнопідданими царської Росії. „Як Бог милосердний посила нам і жизнь, і світ, і хліб насущний, так і цар наш милосердний”,—таке політичне credo /47/ цієї „генерації” творців українського письменства й ідеології.[56]

Такий літературний та ідеологічний ґрунт мав під собою Шевченко.

Але Шевченко виріс на зовсім иншому соціяльному ґрунті. Його породило закріпачене селянство…

Ми вже бачили, як це селянство-хлопство в козацькій революції шукало визволення від польської панщини. Свій суспільний ідеал вбачало воно в вольностях козацьких, і не дивно, що маса посполитих прагнула перейти в козацький стан, себ-то в стан вільного хлібороба чи промисловця. Але козацтво—„люде лицарські”—зовсім не збиралося перевести до свого стану все поспільство, воно лише використовувало чернь і нею розплачувалось і за перемоги і за поразки. Не дарма-ж в народніх піснях для Богдана Хмельницького немає иншого побажання, крім того, щоб його перша куля не минула.

Хмельниччина не тільки не знищила панщину для селян, а, навпаки, після неї, як уже пояснено, панщина повільно зростала і в XIX віці досягла найвищої точки гніту. Цілком природньо, що за причину цьому хлопство вважало старшину й шляхту — взагалі панів. Їхні насильничі способи загарбання земель та закріпачення посполитих в умовах московської політики, що иноді загравала з хлопством і боролася за обмеження політичної автономії старшини, витворювали у селян таку свідомість, що цар ніби-то за мужиків, та пани йому шкодять. /48/

Характерно, що й повстання 1768-го року, підняте й кероване „гультяйством запорозким”, себ-то переважно козацькою голотою, йшло під гаслом мітичної „золотої грамоти” цариці Катерини. Але навіть і це „гультяйство” відріжняло себе від хлопства й намагалося лише повторити козаччину з гетьманами та полковниками, з „князями” уманськими та смілянськими (таких титулів набрали собі Гонта й Залізняк).

З часом кріпацька неволя зростала де-далі все більше. І що більше козацькі часи відходили в минувшину, то привабливішими ставали вони в уявах селянства. Адже як не як, а в Хмельниччині брало активну участь і селянство. Воно там хоча-б через те, що козацька влада не мала стільки сили, щоб упоратись одразу с хлопством, все-ж якось боронило свої права. Безупинне погіршення його становища цілком природньо навертало його погляди на козацьку минувшину. Коли шляхта могла ідеалізувати козаччину, як свою політичну владу, то селянство, терплячи соціяльно, оглядалося на неї, як на свій соціяльний ідеал. Це тим больше, що й низи козацькі потрапляли в ярмо кріпацтва і тим звязувалися з селянством, але – ж вони найбільше відчували цей свій упад до хлопства.

Таким чином, і в селянстві складалися сприятливі умови для козацької романтики. Багата народня поезія, виспівуючи боротьбу козацтва проти панства за волю, проти турецької неволі, оплакуючи лиху козацьку долю, як найкраще відбиває ці настрої. Правда, ця поезія переважно має класово-козацький характер, але в силу упаду досить широких низів козацтва до кріпацького стану /49/ вона таким чином поширює свою соціяльну базу на все поспільство. Тяжке й безпорадне становище кріпаків і повна безнадійність що до його поліпшення лишали їм на „втіху” тільки сумування над спогадами про минувшину.

В одній пісні, наприклад, співається про козацьку славу, про те, що

„Вона тепер в темному лузі,
Лежить на широкому возі,—
Мочулами звязана, звита,
Бичовою обвита,
Та й рублем прибита”,—

тут народня свідомість з жалем констатує підупад колись вільного лицарства й козацького вояцтва до стану хліборобської мужицької верстви з рублем прибитою на возі козацькою славою, або з долею козацькою, затоптаною сірими волами. Ця сама пісня закінчується таким порівнянням минулого з сучасним:

„Батькам було добре
На Вкраїні жити,
А синам досталось,
Панщину робити”.[57]

Численні кобзарі ходять по селах і виспівують цю минувшину в ідеалізованій формі, де козацтво виступає, як оборонець народніх прав і волі, як местник панству за народню кривду. /50/

З такого закріпаченого селянства, з такими мріями й спогадами, з поглядом, обернутим назад у минувшину,— з цього селянства й вийшов Шевченко. Все це не могло не відбитись відповідно й на його першому періоді поетичної творчости, тим більше, що літературний ґрунт до цього, як уже зазначено, був підготовлений. /51/

VII. МУЖИЦЬКА ФІЛОСОФІЯ

Річ природня, що основні елементи свого світогляду Шевченко виніс із селянства, звідки й сам він вийшов. Правда, піднімаючись над загальним рівнем свідомости своєї верстви, він і світогляд цей розсовував, але все-ж міцно стоючи на мужицькому ґрунті. Від роздушеної царським гнітом України, від спогадів „столітнього діда”— закріпаченого селянства—про колишню „козацьку волю” Шевченко одержав свій націоналізм і патріотизм до України. Уже в цьому націоналізмові мужицтво Шевчен-кове протистояло панському патріотизмові до „престолу”, „отечества”, що поєднувався з етнографічними забавками українських панів.

Своїм запальним культом пригнобленої України, що „обідрана, сиротою по-над Дніпром плаче”, своєю пристрасною любов’ю до неї („я так її, я так люблю мою Україну убогу”), Шевченко став у повне заперечення панської „вдячної любови до спільної батьківщини”—як царської Росії. Його такі звертання до України, як

„Світе тихий, краю милий,
Моя Україно!”—

або —

„Україно, Україно,
Ненько моя, ненько!”

і вся його національна поезія, — все це дає ґрунт для пізнішого буржуазного націоналізму, коли брати цей /112/ Шевченків націоналізм окремо від його епохи й його соціяльної основи — пригніченого кріпацького люду. Але, звичайно, ця революційна для свого часу основа націоналізму аж ніяк не зменшує його вузькости, обмежености й тупої замкнутости. Такі риси, як національна виключність, замкнутість і ворожість до всього чужого, взагалі властиві для селянського світогляду, витвореного на ґрунті економічної обмежености й замкнутости селянського дрібновласницького господарства. Цей світогляд усяких чужинців розглядає, як поганців, нехристів, взагалі ворогів, а тим паче, коли вони несуть селянству визиск і поневолення.

Національна обмеженість у Шевченка виявляється просто таки класично. Його посланіє до земляків дає такі зразки мужицької мудрости, як от порада землякам:

„У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тільки
На чужому полі…
В своїй хаті — своя правда,
І сила, і воля.
Нема на світі України,
Немає другого Дніпра;
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра,
Добра святого, волі, волі,
Братерства братнього” ..

Оце „в своїй хаті — своя правда, і сила, і воля” містить у собі всю суть мужицької філософії, філософії, /113/ обмеженої оборою, що відгорожує од усього світу тую „хатиночку в гаю”, і „садок вишневий коло хати”. Мужик-господарь не любить „шукати доброго добра” по-за цією оборою. Тому він зневажливо ставиться до паничів, що пруться на чужину.

Ясна річ, що слідом за національною виключністю іде ворожість до чужинців, які вдираються до цієї обори. Селянин стикається з цими чужинцями то у вигляді мо¬скалів—окупаційних військ з їхніми постоями, з їхніми поборами та рекрутськими наборами, то у вигляді ляхів-панів, то—жидів-рандарів, шинкарів та лихварів, то у ви¬гляді німців-колоністів і промисловців. Всі ці соціяльні елементи з ріжних боків натискують на селянське господарство, визискують мужика,—і свою класову ворожість до них він переносить загалом на цілі чужі національності.

„Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі—чужі люди,
Роблять лихо з вами”,

так починає Шевченко свою поему „Катерина”. Характерно, як у цій поемі москаль, що його покохала Катерина, в кінці якось несподівано обертається в пана, що в „берлині шестернею” „їде шляхом до Київа”. Тут мужицька психологія не видержала у Шевченка, — вона мусила підвести під москаля класово ворожий ґрунт панства. Ця москалефобія переходить у Шевченка в глум, коли він натрапляє на земляків „з цинковими ґудзиками”, що „по-московськи так і чешуть”, та ще й лають /114/

“Батьків своїх, що з-малечку
Цвенькати не вчили
По-німецьки”—

і Шевченко майстерно вкладає в уста цих землячків таку московську мову, що тільки на глум і годиться.

Мужик у Шевченкові трохи глузливо й скептично ставиться до всього, що виходить за межі його ідеологічної околиці, до чужої мудрости, до всього того, що йде всупереч одвіку встановленим істинам про бога, про пекло, про рай. Він і своїм землякам докоряє:

„Як би ви вчились так, як треба,
То й мудрость би була своя;
А то залізете на небо:
І ми — не ми, і я — не я.
І все те бачив, все те знаю:
Немає пекла, ані раю,
Немає й Бога, тільки я,
Та куций німець узловатий,
А більш нічого” …

Отже, за всім, що є од лукавого, завжди стоїть німець. Не дурно в Гоголя в якомусь з оповідань „Вечера на хуторе близ Диканьки” чорт виявляється схожим на німця. Нехристь-німець у селянській свідомості обов’язково знається з чортом, бо він орудує з ріжними хитрими машинами, він економічно й культурно стоїть вище від слов’янського мужика. А для цього останнього все незрозуміле йому — то або-ж од бога, або від чорта.

Загально-слов’янська німцефобія, як продукт історичного процесу, глибоко вгніздилася і в голові Шевченковій. Ця німцефобія до певної міри звязана у нього /115/ з слов’янізмом, але виявлена далеко виразніше й гостріше, ніж слов’яністські ідеї. Та це цілком ясно. Німцефобією виявлявся деструктивний, руйнацький елемент селянської соціяльної психіки. А слов’янізм намагався дати якусь конструктивну систему, якусь позитивну програму. Селянство-ж, як відомо, є чудова руйнацька сила в суспільному рухові, але зовсім не має позитивної програми суспільної перебудови. Це загалом виявляється і в поезіях „Кобзаря”. Елемент критики, бунту, протесту, гострого осуду соціяльної кривди виявлено в них надзвичайно яскраво. Елементи-ж позитивної програми суспільної перебудови виявлені дуже невиразно. Так і німцефобія, як негативна сторона слов’янізму, густо засіяна на поетичній ниві Тарасовій, ілюструється цілком конкретними явищами й фактами. Натомісць панславізм своїми побудованнями лише промайнув через Шевченкову поезію.[58]

Посланіє до земляків особливо нападає на них за те, що вони пруться „сонця правди дозрівать в німецькі землі”. „Німота” в Шевченка—то завжди—ворог України /116/ („степи мої запродані жидові, німоті”), ворог слов’янства („отак німота запалила велику хату і сем’ю слов’ян роз’єдинила…, а німчики пожарище й сиріт поділили”). Він сумує, що

„І на Січі мудрий німець
Картопельку садить”,—

він німців протиставляє людям, вважає слово „німець” за лайку. „На Україну я не надіюсь, там чорт-ма людей, німці прокляті, більш нічого”. Так писав Шевченко в листі до Кухаренка 24 березня 1844 року. Шафарика він прославляє за те,

„Що не дав ти потонути
В німецькій пучині
Нашій правді”…

З суто мужицького погляду Шевченко негативно ставиться до наслідування чужої, знов таки німецької, культури, він у цьому добачає лише прагнення командних клас — панів-поміщиків — прикрити своє гнобительство його „України убогої”. /117/

„Гірше ляха свої діти
Її роспинають;
Замість пива — праведную
Кров із ребер точать, —
Просвітити, бачиш, хочуть
Материнські очі
Современними огнями,
Повести за віком,
За німцями недоріку
Сліпую каліку”.

Москалефобія й німцефобія в Шевченка часто стоять поруч; так, наприклад, про своїх землячків із московської бюрократії він пише, що вони

„Чорнилом политі,
Московською блекотою,
В німецьких петлицях
Замучені”.

Навіть більше, в згоді з слов’янофільською концепцією про те, що Росія відступилася від свого самобутнього слов’янського шляху до розвитку та піддалась німцям, і Шевченко трактує про запроданість Московщини німцям, так само, як і „Книги битія українського народу”, що найбільше ганьбили „німку царицю Катерину”. Його „третя ворона” (злий дух Росії) у „Великому Льохові” так говорить про свою роботу:

— „И  я  т а к и  п о ж и л а:
С  т а т а р а м и  п о м у т и л а,
С  М у ч и т е л е м  п о к у т и л а,
С  П е т р у х о ю  п о п и л а,
Д а  в с е  н е м ц а м  п р о д а л а”. /118/

На це перша ворона (злий дух України) відповідає:

„Та й ти добре натворила:
Так кацапів закріпила
У німецькі кайдани,—
Хоч лягай та і засни”.

Таке пояснення німецьким засиллям невідповідної до „слов’янського духу” поведінки Росії що до пригноблених нею слов’янських народів потрібне було українським слов’яністам, щоб якось утримати хистку позицію слов’янської спілки. Слідом за цим ішов і Шевченко; викриваючи запроданість і мізерність своїх сучасників-земляків, він говорить про те, як батько, викохавши свого сина

„Та й продасть в різниці
Москалеві… Себ-то, бачиш,
Лепта удовиці.[59]
Престолові, „отечеству”
Та німоті плата”…

Правда, зо своїм активним націоналізмом, що бачить у москалеві найближчого ворога, Шевченко не міг утриматися на одній лише німоті, як на причині гніту слов’ян (Росія) над слов’янами (Україна). Його перша ворона в згаданім творі, похвалившись тим, що

„Уже й Січ їх біснувата
Німотою поросла”,

не витримує й додає:

„Та й москаль — незгірша штука:
Добре вмів гріти руки. /119/
І я люта, а все-таки
Того не зумію,
Що москалі в Україні
З козаками діють”.

Отой центр світогляду Шевченкового, що ним є визвольний націоналізм український з його виключністю, лишився непорушним на все життя Шевченкове, хоч і еволюціонувала його соціяльна основа, або, краще сказати, її різкість. Це є націоналізм убогого народу, а не його гнобительских клас, націоналізм мужицький. Особливо загострився він на засланні, де поет-салдат жив мріями

         „Хоч глянуть
На народ отой убогий,
На тую Вкраїну”.

Другою після національної обмежености й виключности складовою частиною селянського світогляду є релігія. Увесь побут селянський переплітається нею так, що склалося навіть прислів’я „без бога ні до порога”. Але в суті річи селянський релігійний світогляд далекий є від догматичного християнства. Для селянина абстракцій взагалі не існує. Для нього й бог—то щось конкретне, від чого залежить його господарство. А що його господарство залежить від сил природи, то й бог його втілюється в силах природи, або уявляється, як володар її. Що до цього, то селянська рільнича ідеологія передфеодальних часів через усю християнську епоху пронесла свої поганські уяви про одухотворення й обожествлення сил природи (анімізм), замасковуючи їх лише під покровом християнського культу, що з’явився на старій Русі під /120/ впливом потреб ледви тільки ще народжуваного феодалізму. Бог посилає дощ і негоду, йому треба молитись, щоб дав урожай. Формула—„як бог дасть” має досить широкий вжиток у селянстві. І селянин виконує свої повинності до бога подібно, як і повинності до пана. Він молиться йому й несе жертви… у кишені попів; він звикся з ним, як із неодмінним елементом свого побуту, але в усьому релігійному культі селянина переважає елемент формальний і нормативний. Скільки бог в уяві селянина править світом так, як пан править кріпаками, і як сам селянин править своїм господарством та родиною, то може бути й обурення проти цього правування, коли воно не задовольняє інтересів селянського господарства, коли бог попускає існування суспільного ладу, що душить селянина; і це обурення виявляється формулою „немає господа на небі”, себ-то немає бажаного селянинові ладу, немає правди і т. д., або й протестом проти бога („гнівити бога”).

Також, як і селянський побут, Шевченкова поезія заповнена богом. В його віршах бог фігурує аж занадто часто. І основні риси селянського бога відбиваються й у Шевченковому богові. Правда, Шевченко у відношенню до релігії значно вийшов за межі примітивних селянських уяв. Він рішуче повставав проти церковщини, візантій-щини, особливо під кінець свого життя. Він стояв на межі цілковитого заперечення релігії, трактував релігійні теми в світлі суспільних відносин і як земні суспільні явища, а не небесні. На цьому ще доведеться зупинитись при аналізі соціяльної еволюції поглядів поета. /121/

Але загалом релігійні уяви Шевченка становлять у ньому елемент мужицького світогляду. Правда, тут у нього намічається вже пантеїзм, але й його коріння лежить у селянському соціяльному оточенню. Його бог витає над природою, а то й просто втілюється в ній; до того-ж ця божественність особливо виявляється в природі, тісно переплетеній з життям і побутом селянським. Найяскравіше це виявляється в таких поетичних рядках:

„Село! І серце одпочине…
Село на нашій Україні —
Неначе писанка: село
Зеленим гаєм поросло;
Цвітуть сади, біліють хати,
А на горі стоять палати,
Неначе диво, а кругом
Широколистиї тополі;
А там і ліс, — і ліс, і поле,
І сині гори за Дніпром:
Сам Бог витає над селом!”

І от за цими ідилічними лаштунками природи й селянського оточення, до того прекрасними, що над ними поет бачить бога, розгортаються жорстокі й безрадісні суспільні відносини, що спираються на оті „веселі здалека палати”, прокляті поетом-мужиком („бодай ви терном поросли”), бо з них іде гніт і здирство „убогого брата” кріпака, бо там сидить поміщик-князь і „дочку й теличку однімає у мужика”. На тлі таких суспільних відносин, що на одному полюсі

„Музика тне, вино рікою
Гостей неситих налива”, /122/

а на другому

„Мужицтькі душі аж пищать”,—

на такому тлі безрадісного соціяльного життя мужицтва уже й сам бог відміняє свій характер, виявляє свою байдужість до цього соціяльного лиха, бо, може, про це

         — „І Бог не знає…
А може, знає, та мовчить!”

У другому місці і в инший час релігійне почуття Шевченкове з огидою тікає з церкви, з „християнського капища”, і коли перед ним показалася „на темному тлі широкого лугу, граційно вигинаючись, блискуча красуня Волга”, то його релігійний запал знаходить уже тут своє заспокоєння. „Я вільно зітхнув,—говорить поет,—мимохіть перехристився й пішов додому”.[60]

Ця „божественна” природа, що посилає світло, тепло й росу на вбогу мужицьку ниву, тільки й дає поетовій душі відпочинок од кривди людської, що дала багатим і силу і владу гнобити вбогих та дерти з них шкуру. Коли-ж поет повертається до цих людських відносин, то тут перед нами вповні селянин-кріпак, що, шукаючи в бога порятунку від свого лиха, виявляє релігійний діяпазон від покірної молитви до бога і до прокльонів йому. Безнадійність його злидарського становища виявляється то в покорі своїй долі, то в розпуці проти неї. Кілька ілюстрацій з „Кобзаря” до цих переходів релігійного настрою: /123/

В момент особистої руїни, вкинутий до тюрми-цітаделі, поет схиляється перед долею:

„То — воля Господа!.. Годіть,
Смирітеся, молітесь Богу” —

радить він своїм друзям по нещастю, а головне, за Україну просить він —

„За неї Господа моліть!”

Або-ж звертається він до бога—

„Молюсь тобі, Боже милий,
Господи великий,
Що не дав мені загинуть,
Небесний владико!
Що дав мені добру силу
Пересплять горе”…

Але-ж, пересилюючи це горе (соціяльне особливо), молючись свому богові, мужик-поет, природня річ, мусить поставити і таке питання:

„Чи Бог бачить із-за хмари
Наші сльози, горе?”

— і відповідає:

„Може й бачить, та помага—
Як і оті гори
Предковічні, що политі
Кровію людською!..”

Це вже є початок критики бога, але характерним є порівняння його ролі з ролею мертвої природи що до пролиття крови людської. За цим іде вже скарга на бога, що “може, знає” людське лихо, “та мовчить”. /124/

„Може, Бог так хоче?
Боже, Боже! даєш волю
І розум на світі,
Красу даєш, серце чисте,
Та не даєш жити!”

Отже, що то за бог, що не дає людям жити? Або-ж таке запитання сприводу християнської тези — „на все воля божа” —

„І всє-то те лихо, все, кажуть, од Бога!
Ци вже-ж йому любо людей мордувать?”

Та чи всіх же людей однаково мордує цей „праведний, неумолимий, неублажимий” бог? І тут наочна стає його класова приналежність:

„Гуляє князь, гуляють гості;
Ревуть палати на помості,
А голод стогне на селі…
І стогне він, стогне по всій Україні,
Кара Господева; тисячами гинуть
Голодниї люде. А скирти гниють,
А пани й полову жидам продають,
Та голоду раді, та Бога благають,
Щоб ще хоч годочок хлібець не рожав,—
Тоді-б і в Парижі, і иншому краї
Наш брат хуторянин себе показав!..
Чи Бог теє знає?—бо се було-б диво,
Щоб чути і бачить, і не покарать!
Або вже аж надто довготерпеливий!”

Виявляється, що „кара господева” — то кара тільки для людей голодних — мужиків. Пани-ж їй раді, бо вона дає їм зиск (навіть і за полову). Люди гинуть, а в панів скирти гниють, і бог їх не карає. /125/

„А може, й сам на небеси
Смієшся, батечку, над нами,
Та, може, радишся з панами,
Як править миром?” —

запитує поет цього пана-бога. Не дурно-ж селяне часто звуть його „пан-біг”. А раз він такий, то

„І не благай, бо пропаде
Молитва за Богом”.

От цей панський бог посилає добро одним лише панам, а вони приймають його, як належне, навіть не почувають ласки божої, здобутої потом і кров’ю кріпака, —

„Даєш ти, Господи єдиний,
Сади панам в твоїм раю,
Даєш високиї палати, —
Пани-ж неситиї, пузаті
На рай твій, Господи, плюють,
І нам дивитись не дають
З убогої малої хати”.

Після всього цього від релігії лишаються самі лише „рожки да ножки”. І з хвилину розпачу поет заявляє, що „немає Господа на небі”. Більше того, Шевченко під кінець свого життя навіть стягає бога з неба і з глумом садовить його в “кіоті”. Він так глузує з цього „всевидящого ока”:

„А ти, всевидящеє око!
Чи ти дивилося звисока,
Як сотнями в кайданах гнали
В Сибір невольників святих,
Як мордували, роспинали
І вішали?.. А ти не знало? /126/
І ти дивилося на них
І не осліпло?! Око, око!
Не дуже бачиш ти глибоко!
Ти спиш в кіоті”…

А все-таки Шевченко не вигнав бога зо свого світогляду. Як мужицька ідеологія немислима без зверхньої авторитарної сили, в даному разі у вигляді бога, як се¬лянський побут заповнено богом, як цілий куток селянської хати заставлено богами, — так і Шевченкові і світогляд і поезія заповнені богом, хоч поет і богохульствує й знущається над ним. Але богохульство не перейшло в цілковите заперечення релігійного світогляду, хоч і дає для цього добрий ґрунт. Поет сам, згадуючи про своє дитинство та матір, говорить, що

„Лучче було не родити
Або утопити,
Як мав би я у неволі
Господа гнівити”.

Оцим „господа гнівити”, цією невеличкою рисочкою так виразно підкреслюється мужицький характер Шевченкової філософії що до релігії, дарма, що він у ній дав елементи її заперечення.

Ще непорушніше, ніж релігійні, відбиваються в Шевченкові мужицькі погляди на родину й жінку, хоч і тут він пішов трохи далі за свою соціяльну верству.

Родина в селянському житті й світогляді є основна одиниця — клітинка селянського господарства й суспільного устрою, найнепорушніша його підвалина. Своя хата, своє поле, жінка й діточки — такий є круг ідеалів /127/ селянина. Лише здійснюючи їх, селянин стає добрим господарем, а стати ним є завданням його життя. Вся селянська ідеологія зосередковується навколо своєї хати, свого поля й патріярхальної родини; вона, як до центру, тяжить до індивідуалістичного дрібновласницького господарства. Ця ідеологія, освячена віками традиції й релігією, цупко тримає мужика в межах свого вузесенького обрію, роблячи з нього міцну підпору економічного й суспільного консерватизму та силенної сили всіляких забобонів. Вірним цій мужицькій ідеології до кінця днів своїх лишається й поет-Кобзар. Він благає в бога —

         „Тільки хату,
Одну хатиночку в гаю,
Та дві тополі коло неї,
Та безталанную мою,
Мою Оксаночку”…

Кріпачка в його вірші „На панщині пшеницю жала” бачить у сні свої мрії, те, що бажає вона свому синові-немовляткові:

„І сниться їй: той син Іван
І уродливий, і багатий,
Уже засватаний, жонатий,
На вольній, бачиться,—бо й сам
Уже не панський, а на волі;
І на своїм веселім полі
У-двох собі пшеницю жнуть,
А діточки обід несуть”…

До цієї ідилії селянського добробуту на клаптикові вільної землі, у „хаточці в тім раї”, до своєї родини /128/ на цьому тлі Шевченко прагнув, як у поезії, так і в особистому житті, особливо під кінець його, клопочучись купівлею невеликого ґрунту над Дніпром, будівлею хатини та одружінням з простою дівчиною. Там він бачить свою „благодать” —

„Поставлю хату і кімнату,
Садок-райочок насажу;
Посижу я і похожу
В своїй маленькій благодаті”…

Ці рядки написано в кінці 1860 року, коли поет клопотав уже над здійсненням своєї мрії. Раніше, на засланню, коли в нього не було на це надій, він міг тільки заз¬дрити тому, хто цю хату має:

„Благо тобі, друже-брата,
Як є в тебе хата!
Благо тобі, як у хаті
Є з ким розмовляти,
Хоч дитина немовляща”..

При таких уявах про основу економічного й суспільного побуту, про свою хату й родину, — всякий, хто порушує освячені мужицьким свідоглядом патріярхально-родинні звичаї, мусить уважатись за злочинця. І мужицька громада суворо карає такого злочинця: покритку вона виганяє з свого кола, байстря засуджує на поводатар-ство старців та на вічне призирство.

Шевченко що до цього не міг цілком іти за своєю громадою. У нього покритка й байстря — це найпокривдженіші, найбезталанніші елементи суспільства, продукт /129/ лихих суспільних відносин, і тому він плаче над їхньою гіркою долею. Покритка й байстря надзвичайно часто виступають у поезіях „Кобзаря”. Але завжди трактуються вони, як наслідіки панського гнобительства, або як наслідок кохання селянських дівчат з панами й паничами. Він з таким болем пише про ці соціяльні продукти кріпацького лиха:

„А он бачиш? Очі, очі!
На-що ви здалися?
Чом ви з-малку не висохли,
Слізьми не злилися?
То покритка по-під-тинню
З байстрям шкандибає, —
Батько й мати одцурались,
Й чужі не приймають,
Старці навіть цураються…
А панич не знає:
З двадцятою недолюдок
Душі пропиває”.

Так само й „Відьма” в його творі, що з байстрюками від пана повертался острижена на Україну, з жахом про це згадує—

„І що з мене
Люди насміялись!..
Трохи була не втопилась,
Та жаль було кинуть
Близняточок”,

а коли ця покритка вмерла, — „у калюжі стару відьму чорти утопили” з погляду сільської громади, то на /130/ могилі її „осиковий кілок забивали”. Тому-то поет так закликає дівчат —

„не кваптеся
На панів лукавих,
Бо згинете осміяні” —

і гаряче радить їм:

„Кохайтеся
Хоч із наймитами,—
З ким хочете, мої любі,
Тільки не з панами!”

Тяжка пропаща доля покритки в такій громаді. Вона марнує світом, аж поки не загине

„Межи псами на дорозі,
Де-небудь під тином”,

з дитини її не вийде нічого, бо й вона пропаща з погляду цієї громади,—

„І ніколи із байстряти
Не матиме мати
Собі доброї дитини”.

Навіть „матір божу” Марію Шевченко трактує, як наймичку „у Йосипа, у тесляра”, що „благовістилася” від кохання „з веселим гостем молодим”, і коли не стала покриткою, то лише через те, що старий тесляр покрив її „благовісний гріх”, а то-б убили її, і не було-б Месії. Таким чином

„Не од Сіона благодать,
А з тихої твоєї [61] хати /131/
Нам позвістилася. Як би
Пречистій їй не дав ти руку,
Рабами-б бідниї раби
І досі мерли-б”.

А все-таки й Марія

„під тином,
Сумуючи, у бур’яні
Умерла з голоду”.

Таке людське, і навіть більше — мужицьке трактування релігійної легенди могло зародитися лише в голові, заповненій цією мужицькою мудрістю. І ні на хвилину не зароїлася в цій самій голові думка протесту проти тої своєї вже громади, що виганяє зо свого кола покритку і цурається цієї порушниці норм селянського звичаю. Ні одного слова осуду проти цього варварського звичаю! Поет приймає його, як щось належне, непорушне, що не підлягає критиці. Увесь гнів його виливається лише проти панів, винуватців цього лиха, що роблять дівчат покритками та плодять байстрят.

В таких трагічно-епічних тонах малює поет сцену, як батько й мати виганяють Катерину з дитиною.

         „Доню моя!
Що ти наробила?..
Оддячила! їди-ж шукай
У Москві свекрухи!
Не слухала моїх річей,
То її послухай!..
…Іди од нас!”…

говорить мати, — /132/

“Ледви-ледви
Поблагословила:
„Бог з тобою!”—та, як мертва,
На діл повалилась.
Обізвався старий батько:
„Чого ждеш небого?”
Заридала Катерина”,—

просячи у батька простить її, а він їй говорить:

— „Нехай тебе Бог прощає
Та добрії люде!
Молись Богу та йди собі —
Мені легче буде”…
„Отаке-то на сім світі
Роблять людям люде”, —

зауважує поет. Немає тут у нього бунту, немає протесту. Лишається тільки „дрібними сльозами лихо виливати”.[62] /133/ Своїми думками про жінку, про родину Шевченко залишався в основному на рівні мужицької філософії. Кріпак /134/ і ворог кріпацтва, мужицький поет не зміг рішуче повстати проти забобонів і темної філософії своєї „громади у сіряках”. /135/

XI. ЗАРОДКИ ІДЕОЛОГІЇ ПЕРЕДПРОЛЕТАРІЯТУ

Основою своєю, як ми вже бачили, Шевченкова ідеологія була мужицька. Але Шевченко відбивав не загального абстрактного мужика-кріпака, а мужика з певним і конкретним соціяльним ухиленням у бік наймитівської голоти. У центрі його житечних прагнень стоїть бажання наймита бути добрим господарем, а зниження господаря до наймита він розглядає, природня річ, як нещастя. „До нитки звівся мій козак”, — сумує він над долею одного з героїв своїх поезій — сироти-наймита, що піднявся був до стану господаря, а потім пан допік його так, що „хоч продавай хату та йди в найми”. — „А був хазяїн”, — з жалем зазначає поет.

Кожен наймит мріє мати „свою хатину”, „одну хатиночку в гаю”, мріє здобути собі хазяйствечко та стати добрим господарем-мужиком, здобувши собі таким чином права громадянства у сільській громаді, бо ці парії з кріпацькому суспільстві не мали ніякісіньких прав, навіть у своїй мужицькій громаді, не мали навіть того, що мав середній кріпак, — своєї хати. І хоч ці шари наймитів і намагалися повернутися в дрібновласницьке становище та мали відповідну до цього психологію, але вони вже становили собою продукт розкладу кріпацької економіки, в них зароджувалася вже нова суспільна формація, що мала дати початок найманому пролетаріятові для майбутньої /180/ відносно того часу буржуазної економіки. Нема чого говорити про якусь класову в сучасному значінню свідомість цієї голоти часів розкладу кріпацтва — її не могло бути. Але по-де-куди їхні поривання йдуть уже далі, аніж намагання заможніших селян перетворитись у вільних від кріпацтва дрібних буржуа-господарів на своїй землі, під охороною буржуазної держави. Ці поривання можна знайти й у Шевченка: він говорить про землю всім даную і протестує проти панського торгу нею, він хоче полетіти за сині хмари, де „немає там власти, немає там кари”, або натякає на якусь спільність майна —

„Чи є що краще, лучче в світі,
Як укупі жити,
З братом добрим добро певне
Пожить, не ділити?”

Такі натяки певних суспільних думок, бо думками їх ще назвати не можна, на ґрунті послідовного співчуття до вбогих і наймитів і неприязні до багатих, не кажучи вже за ненависть до панів,—ці натяки становлять уже щось близьке до зародків свідомости передпролетаріяту— тих безмаєтних убогих і невільницьких шарів феодально-кріпацького суспільства, що могли творити основу для ідей примітивного комунізму й первісного християнства.

Зі співчуттям до стародавнього, первісного вільного чабана, Шевченко складає собі ідеалістичні уяви про ці початкові кроки людської культури без царів, без катів, без князів і без темних рабів, значить без поділу /181/ на багатих і вбогих — без класового поділу й гніту в суспільстві. Він так малює цього чабана:

„В непробудимому Китаї,
В Єгипті темному, у нас,
І по-над Індом і Євфратом
Свої ягнята і телята
На полі вільнім вольно пас

Чабан було, в свойому раї, —

І гадьки-гадоньки не має:
Пасе, і доїть, і стриже
Свою худобу та співає,
Аж ось—лихий царя несе
З законами, з мечем, з катами,
З князями, темними рабами” —

і пішла від цього неволя, рабство та гнобительске панування царів, магів, бонз і жерців (та й наших пан-отців).[63] Для того, щоб Шевченкові думки про братолюбіє, рівність і волю набрали виразнішого й сучаснішого комуністичного характеру, для цього не могло бути ґрунту /182/ в кріпацькому добуржуазному суспільстві Миколаївської Росії, що стояла на століття позаду від Європи, де вже в Шевченкові часи був розвинений капіталізм, де пролетаріят виступав уже навіть, як самостійна сила, і де науковий комунізм Маркса-Енґельса уже було проголошено. Шевченкові, з його наймитами, здавленими лещатами класових суперечностей зароджуваного буржуазного суспільства та кріпацького гніту, лишалось єдине джерело для мрій і боротьби проти царсько-попівської ієрархії кріпаковласницького суспільства, — це євангельський християнізм, ідеалізована первісна християнська церква з її проповіддю братолюбія, спільности майна, блаженства для нищих, з осудом для багатих і т.д. В таких умовах і для таких елементів протест проти суспільного — кріпаковласницького — ладу неминуче мусив виходити з критики його охоронної ідеології — офіціяльного християнства. Така критика знаходить собі зброю в євангелії. На неї спираються ріжноманітні селянські секти, на ній ґрунтуються й комуністичні поривання їх і практичні спроби відбудувати „церкву Христову”, уряджуючи громадське господарство на комуністичних основах, як, наприклад, духобори.

Ми вже зупинялись на Шевченковій критиці попівства й візантійської церкви, при чому ця критика поширюється на подібні церкви й жрецьку касту всіх релігій. Він не тільки розкривав ролю попівської касти, як знаряддя царського ладу, але й самого „Візантійського Саваофа”, оте „Всевидящеє око”, що спить в кіоті, стягав на землю й піддавав на сувору критику. В основі його релігійної філософії лежав, як ми бачили, пантеїзм. /183/ Бога він бачить і в сільській природі („сам Бог витає над селом”), і перед красунею Волгою він мимохіть робить знак релігійного шанування (перехристився); бога він бачить, як буде цітовано нижче, в усьому зримому й незримому світі. Що до християнства, то в біблії і євангелії він черпав близькі йому думки про братолюбіє і рівність, осуд багатим, цареборство та ин. Його критика богів, — і „ідолів в чужих чертогах”, і „батечка на небеси”, що, може, радиться з панами, як править миром, — наближається майже до атеїзму. І в той же час християнство стає для нього ідеалом суспільних відносин на землі. Він його трактує, як революційне вчення і як революційний рух проти кесарів, фараонів та фарисеїв.

В його „Неофітах” Христос та апостоли „слово правди понесли по всій невольничій землі”, а те слово возвістило

„Любов, і правду, і добро,
Добро найкращее на світі—
То братолюбіє”.

За цю правду Христа „мордували, во узи кували” і розп’яли, повісили між злодіями, як каже поет. Порівнюючи долю цього легендарного „божественного учителя” бідноти з сучасними борцями за волю, Шевченко цим самим розкриває революційну основу свого євангелізму. За що повісили Христа?

         — „Не говорить
Ні сам сивий Верхотворець,
Ні його святиї
Помощники, поборники
Кастрати німиї. /184/
Чи не за те, що й ми тепер
(Сам себе питаю)
Отакими злодіями
Тюрми начиняєм,
Як і син оцей Марії?

До божественної ієрархії тут досить глузливе відношення. Зате й християнство малюється не в світлі небесних, а в світлі суспільних відносин. Тому Шевченко з таким співчуттям ставиться до релігійно-революційних рухів (гусити, таборити), як рухів проти феодальної церковної організації, проти папства, кардиналів, прелатів і баронства за „євангеліє правди” („Єретик, або Іван Гус”), за „просту, прекрасну ясну істину” братерства, рівности й любови. В протилежність до цього він висміює „гидких суздальських ідолів” і обурюється сприводу „найогиднішої вакханалії”, себ-то церковної служби в честь апостолів (Петра й Павла), яких поет ідеалізує, як провоз-вісників цієї істини.[64] В церковній обстанові та „службі божій” з її декораціями Шевченко вбачав „щось тибетське або японське”, протестуючи, що „при цій кукольній комедії читається євангелія”, вбачаючи в цьому „найпідлішу суперечність”.[65]

Загалом первісний християнізм з його боротьбою проти попівства й церковної ієрархії, як одного з апаратів панування експлуататорів, з його запереченням бо-жественности обрядової сторони релігії, з його примітивним комунізмом („братерством”) був у Шевченка формою, /185/ що в ній він висловлював свої революційні й соціяльні вчення, як-що так можна назвати його поетичну проповідь. І Христа Шевченко трактує не в дусі релігії, як бога, висміюючи тут же „сивого Верхотворця”, а як „праведного чоловіка”, що дав людству заповідь, як збудувати людські, суспільні відносини на землі, дав зброю „труждающим і обремененним” проти своїх „гордиїх владик”— кесарів і фарисеїв. Через те й „царство боже” поет стя¬гає з небес на землю, обгортаючи релігійним покровом визволення убогих людей, закованих, невільників, уявляючи його, як суд божий над катами — царями та панами:

„Се Бог судить, визволяє
Довготерпеливих
Вас, убогих, і воздає
Злодіям за злая”.

Правда, такий революціонізм у релігійній оздобі з примітивно-християнським комунізмом в ідеалі має середньовічний характер, він нас ніби переносить в епоху середньовічних селянських і плебейських рухів, хоча-б до тих самих таборитів, що й Шевченкові давали натхнення, хоч історичні знання його про них були дуже й дуже незиразні, ледве чи далі йдуть вони від того, що

„Старий Жижка з Таборова
Махнув булавою”.

Сприводу цієї біблійно-євангельської форми соціяльної поезії Шевченка дуже правдива є увага Луначарського: „Селянські війни в Німеччині XVI віку і рух пуритан в Англії ХVІІ-го, що знайшли свою ідеологію в Біблії, /186/ духом, культурним рівнем своїм найбільше нагадують загальний духовий тип Шевченківської поезії. Томас Мюнцер, великий проводар селян, анабаптисти й левеллери, якийсь Іван Лейденський — ось люде, що найскорше зрозуміли-б цілу душу Шевченка, душу, в котрій прагнення правди, рівности, щастя для всіх, скорботна любов і великодушний гнів одягнені ще в релігійні вбрання невиразного старого світогляду”.[66]

Цей ідейний звязок Шевченкового світогляду з середньовічними „попередниками новітнього соціялізму” ледви чи має підставою знайомство поета з ними, але він такий разючий, що напрохується на порівняння. Майже всі думки Кобзаря можна знайти в єресі епохи реформації, що була „безпосереднім виразом селянських та плебейських потреб і майже завжди звязана з повстанням”.[67] Така селянсько-плебейська єресь, як вияснює Ф. Енґельс, була поглибленням бюргерської єреси міст: вона поділяла її вимоги „відновлення первісної християнської церкви та скасування осібної верстви священників”, і таким способом удешевлення церкви, але одночасно йшла безмежно далі. „Вона вимагала відновлення рівности, що існувала по-між членами громади у первісних християн… Урівняння шляхти з селянством, патриціїв і привілейованих громадян з плебеями, скасування /187/ панщини, поземельного і инших податків, привілеїв і, принаймні, найгостріших ріжниць майна—ось ті вимоги, що ставилися з більшою чи меншою виразністю, як неодмінні висновки з доктрини первісного християнства”.[68] Не потрібно доводити, що й Шевченкова боротьба проти „візантійства” за просту, ясну істину апостольського вчення, за братолюбіє і рівність („і царята і старчата — Адамові діти”), за істину, осквернену лжеучителями, попами і прелатами („так звані учителі вселенські побилися, як п’яні мужики, на Нікейському вселенському соборі”), і його ідеалізація первісного християнського комунізму, і відношення до панщини та податків,—все це ріднить його з селянсько-плебейською ревормацією середньовіччя. Навіть більше: є й соціяльні умови такого споріднення між епохами й людьми, відокремленими трьома століттями. Середньовічні плебеї, не маючи ніякої власности і ніяких прав, придушені податками, витиснуті з рямців феодальних відносин та ігноровані феодальними установами — подекуди нагадують і Шевченківських наймитів, також позбавлених власности, також витиснутих навіть із кріпацької громади, також стиснутих подушним і панщиною. І там, і тут „хіліястичні мрії перших віків християнства” могли знаходити серед цих шарів добрий ґрунт, що приводило їх до невиразного передхоплення у фантазії такого-ж невиразного комунізму.

Таборитський рух після своєї перемоги намагався втілити в життя ці ідеї християнської рівности і деякої /188/ спільности майна, що викликано було військовими потребами.[69] В ученню таборитів були й такі пункти:

„В цей час на землі не повинно бути ні королів, ні владарів, ні підданих; податки мусять бути скасовані; ніхто не може примусити до будь-чого иншого, бо всі повинні бути братами й сестрами”.

„Подібно до того, як у місті Таборові немає нічого твого або мого, але все спільне, так і для всіх людей все повинно бути спільним; і ніхто не може мати власности; а хто її має, той творить смертний гріх”.[70]

Що до першого з цих пунктів, то до нього зводиться майже вся Шевченкова соціяльна поезія. Не так виразно відбиває вона ідею спільности майна, але все-ж і на неї натякає. Поет, як уже доводилося, протестує проти торгу землею, всім даною, говорить, що найкраще вкупі жити, не ділячи майна. Він же міркує сприводу царських палат, що

“Як би то, думаю, як би
Не похилилися раби,
То не стояло-б над Невою
Оцих осквернених палат;
Була-б сестра і був би брат;
А то.. . нема тепер нічого,—
Ні Бога навіть, ні пів-бога:
Псарі з псарятами царять,
А ми—дотепні доїзжачі
Хортів годуємо та плачем” …/189/

Тут, як у каплі води, і бажання, щоб раби вийшли із покори, і мрії про братерство, звязане з царством бога, бо поки панують царі та псарі, доти немає навіть і півбога, бо, як говорить Шевченко в иншому місці, бога

„Пани вкрали, та в шкатулі
У себе ховають”, —

загалом поетичні мрії, що в конкретній формі, продиктованій революційною епохою селянських воєн, знаходимо їх у примітивно-хрястиянсько-комуністичній ідеології цих воєн.

Але ніде подібність Шевченкового світогляду до світогляду селянсько-плебейських революційних елементів доби реформації не виступає так яскраво, як коли ми порівняємо вчення славетного провідника селянської війни в Німеччині Томаса Мюнцера і соціяльну поезію Тараса Шевченка—не провідника, а лише проповідника такої війни на Україні. Ця подібність і в ідеології, і в тактиці, і навіть в особистому характері цих двох людей, відокремлених одне від одного історичною епохою в три віки, така разюча, що коли-б можна було припустити хоч якесь знайомство Шевченка з історією Мюнцера, то його треба було-б визнати за наслідувача Мюнцера. Але дані біографії Шевченка не дають ніяких підстав гадати про таке знайомство. Коли взяти на увагу, що навіть про гуситський рух наш поет не міг дістати більш-менш порядних історичних відомостей та джерел і не минав ні одного випадкового чеха в Київі, щоб зібрати в нього історичні та географичні відомості про те, /190/ що його інтересувало,—і це в часи захоплення слов’янізмом, коли чехи були в осередкові цієї тоді „свіжої ідеї”,—то що вже говорити про „німців”, таких нелюбих, про німецьку селянську війну та її ватажка!

Мюнцер виступив у 20-их роках XVI віку, як проповідник і політичний агітатор та як представник і ватажок революційної плебейської партії в протилежність буржуазній реформації Лютера. Спочатку й він, як і Лютер, закликав князів стати на бік народу (так само, як Шевченко земляків-панів) і повстати проти попів і взагалі католицької церкви — цієї фортеці феодалізму. Своє вчення він висловлював, природня річ, у релігійній формі. „Його теолого-філософська доктрина критикує всі основні пункти не тільки католіцізму, але й християнства взагалі. Під християнськими формами він навчає пантеїзму”,[71] проповідуючи, що людина „повинна знати, що Бог перебуває в ній, що він не вигаданий, не перебуває за тисячі миль від неї, але що небо й земля повні Бога”.[72] Цікаво порівняти з цим запис Шевченка в Щоденнику, де він „присутність всемогутнього творця вселенної в усьому зримому й незримому нам світі” називає старою, як світ, істиною.[73] Як бачимо, ці двоє людей говорять однією мовою, не вважаючи на 300 років часу по-між ними.

Правда, по-між ватажком німецьких революційних воєн XVI віку й українським поетом-революціонером XIX віку стояв багато ближчий до Шевченка що до часу й місця, /191/ а також близький до нього своєю релігійною ідеологією український мандрівний філософ XVIII віку Григорій Сковорода, і він своєю критикою релігії й церковщини, своїм пантеїзмом,—сполученням бога з природою й життям серед неї, безперечно вплинув і на Шевченка. Сам поет, як уже зазначалося мимохідь, иноді згадує про Сковороду, хоч і не захоплюється нам. Як виразник протесту кріпацько-наймитівських низів суспільства проти царсько-поміщицького гнобительского ладу, Шевченко все-ж лишається значно ближчим до далекого йому часом і місцем революційного ватажка Мюнцера, аніж до свого недалекого попередника, самітнього що до суспільства еґоцентрика — філософа-гуманіста Сковороди.

Христа Мюнцер уважав (Шнвченко, як уже відомо, так само) не за бога, а за людину, пророка й учителя. Його філософія релігії через пантеїзм, як перехідний щабель, наближалася до атеїзму (у Шевченка теж), а політична програма — до комунізму. „Ця програма, — каже Енґельс, — є не так узагальнення вимог тодішніх плебеїв, як геніяльне передхоплення визвольних вимог пролетарських елементів, що ледве тільки розвивалися ще серед цих плебеїв, — ця програма вимагала негайного встановлення царства Божого, провіщеного тисячолітнього царства на землі, способом відновлення первісної церкви і скасування всіх установ, суперечних до цієї удано-справжньої, а в дійсності дуже нової церкви. А під царством Божим Мюнцер розумів не що инше, як становище суспільства, де нема ні класових ріжниць, ні приватної власности, ні самостійної державної влади, чужої членам /192/ цього суспільства. Всіх властей, що існують, повинно скинути, як-що вони не покоряться й не прилучаться до революції; всі роботи й всі добра мусять стати спіль¬ними і мусить бути встановленою цілковита рівність”.[74] Для здійснення цієї програми Мюнцер проповідував силу меча. Він говорив, що „головні лихварі, злодії й розбійники — то князі та лицарі… вони грабують і здирають шкуру з селян та ремісників… Ці панове самі поводяться так, що вбога людина стає їхнім ворогом. І тому, — закінчує Мюнцер свою промову,—я буду підбурювати нарід”.[75] У другому агітаційному творі Мюнцер розкриває владарів свого часу, які перетворили бога в „розмальованого чоловіка” (чим гірші від цього „суздальські ідоли” у Шевченка?). Мюнцер віщує, що „безбожники будуть повалені, а нижчі будуть возвеличені”, що загинуть „дужі, безбожні тирани”.[76]

І всі заклики Мюнцера до повстання, і його ненависть проти попів, князів та лицарів, і програма християнського комунізму, — все це в тих чи инших відмінах, до речи невеликих, не істотних, відповідно до відмін Шевченкової епохи—знаходимо і в поезіях нашого Кобзаря. Мюнцер діяв у епоху „чистого” феодалізму з владою князів та римської церкви і був представником селян-кріпаків і плебеїв, а Шевченко писав в епоху кріпаковласницького абсолютизму з владою царя, поміщиків та візантійської церкви; його соціяльна верства — ті сами кріпаки-селяни /193/ та наймити. Тут, як бачимо, є й ріжниці, є й однаковість. Однакова суспільна підвалина в обох цих людей, а саме: убогий нарід, поневолені селяни, наймити й плебеї та однакова їхня суспільна ідеологія, однакова класова ненависть до гнобителів. Ріжниця лише в об’єктах цієї не-нависти: там князі та лицарі, тут царі й пани, та й то є й однакові об’єкти — дворянство, попівство й феодально-кріпацька церква. Мюнцер був ватажок революційного руху, і тому він мусив звернути багато уваги на формулування своєї позитивної програми, бо нею організовував боротьбу. Шевченко був поет доби розквіту абсолютизму й кріпацького ладу, тому з нього гостріше виявлені моменти протесту й бунтарства за, кошт меншої виразности позитивної програми, але й у натяках висловлює вона в основі те саме, що й Мюнцер.

З часом в ході революційної боротьби Мюнцерова проповідь ставала що-раз гострішою. Особливо, коли, бувши на чолі влади міста Мюльгаузена, він починав роз¬уміти, як перекручено прищеплюються його ідеї до життя, даючи замісць християнського комунізму буржуазний республіканізм. Та класа, що в комунізмові має свою суспільну ідею, „ледви-ледви тільки народжувалась”. Як і Шевченкові наймити, так і Мюнцерові плебеї становили лише зародки пролетарської суспільної формації, в них сучасний пролетаріят мав своїх попередників, в них зароджувався в феодальному суспільстві той передпролетаріят (Vorproletariat), що став сучасним пролетаріятом лише в буржуазному суспільстві. /194/

Таке виродження ідей Мюнцера на практиці ще більше запалювало його, доводячи до революційного фанатизму. „Наївний юнацький гумор його революційних памфлетів, — як характеризує Мюнцера під кінець його діяльности Енґельс,—зовсім зник; спокійної з логічним розвитком мови, що була йому раніш не чужа, теж більше немає. Мюнцер тепер увесь пророк революції; він безупинно роздуває ненависть проти командних клас, розпалює найдикішу пристрасть і говорить лише в тих виразах, які релігійний і національний запал вкладав в уста ветхозавітним пророкам”.[77] Цю характеристику без ніяких змін можна прикласти й до Шевченка. Справді, коли пригадати його революційний гумор у поетичному памфлеті „Сон” і порівняти його з проповіддю кари, ненависти і лютої розправи в останніх творах не тільки з ветхозавітним запалом, але й з темами біблійними (ріжні „Подражанія” пророкам), то аналогія з Мюнцером стане наочною. Причина цієї аналогії лежить не в особистих характерах цих двох людей з двох епох, але в їх соціяльних характерах. Мюнцер виділився з буржуазно-лютеранської реформації, як представник селянсько-плебейської революції; спочатку він кликав князів приєднатись до народу, а під кінець розпалював проти них „найдикішу пристрасть”. Шевченко відокремився від поміщицького лібералізму, спочатку кликав своїх земляків-панів обняти найменшого брата, а під кінець обіцяв їхньою кров’ю собак напоїти.

В обох цих випадках причина загострення класової ненависти представників найнижчих верств суспільства /195/ лежить у розпаді спочатку об’єднаної проти старого ладу опозиції. Поміркована фракція цієї опозиції (Лютер з містами, шляхтою й князями в XVI віці, українська козацька старшина в 1648—1649 рр., буржуазія в новітніх революціях) — після першої-ж бурі зраджує народні маси, нею-ж і підняті до боротьби, та кидається в обійми реакції. Це поглиблює розкол і загострює класові про¬тивенства. Таку еволюцію в ложці води що до суспільного її значіння, без ніякого революційного руху мас, пережили й Шевченкові приятелі з освічених поміщиків і кирило-методіївських братчиків. Репресія з боку царату, а потім віддалений гуркіт європейської революції 1848 року повергли їх до ніг абсолютизму. А Шевченко залишився при своїх невільниках — мужиках і наймитах, що й визначило поглиблення його революційної й соціяльної поезії.

Із цього порівняння ідеологій і людей, відокремлених трьома віками, кікець-кінцем виникає питання, який зміст має це порівняння і чи не говорить воно проти Шевченка? Мюнцерова ідеологія, породжена пориваннями ледве зароджених у феодальному суспільстві пролетарських елементів, геніяльно передхоплювала визвольні комуністичні вимоги сучасного пролетаріяту. Мюнцер нічого спільного не має з науковим комунізмом, але він стоїть на тому шляхові суспільного руху, що неминуче веде до сучасного пролетарського руху. Але Мюнцерова ідеологія у поета XIX віку, що пише свого „Кобзаря” в ті часи, коли Маркс і Енґельс заклали вже підвалини новітнього соціялізму й матеріялістичного світогляду, — чи не є для цього часу християнський революціонізм річ /196/ безнадійно реакційна, хоч він і має невиразно-комуністичне офарблення? Так, очевидно, має нахил ставити питання і Драгоманов, коли він доводить несоціялістичність Шевченка і неуцтво його, беручи собі в свідки Сен-Сімона, Прудона й Фаєрбаха, та й годі, — до діялектичного матеріялізму Маркса—Енґельса ще й Драгоманов не дійшов, хоч жив на багато пізніше за Шевченка, і жив у Європі, і працю про Шевченка написав у 1878 році — і все-ж за це й марксистами не вважається за реакціонера.

Але так ставити питання немає ніяких суспільно-історичних підстав. Хоч Мюнцер і накреслив свої комуністичні натяки ще в XVI віці, але „й після Мюнцера, — за посвідкою Енґельса, — ми на них знову натрапляємо в усякому великому народньому рухові, поки вони поступінно не зливаються з сучасним пролетарським рухом”,[78] і „багато з сучасних комуністичних сект не мали ще напередодні лютневої революції (1848 року) багатшого теоретичного арсеналу, ніж „мюнцерці” XVI віку” [79] І це в Європі з її культурним і економічний розвитком, з її капіталізмом. То що вже говорити про архаїчну, майже цілком феодальну Росію 1840—50-х років, в тому числі й Україну, затриману абсолютизмом на культурному рівні XVII—XVIII віку?

На ґрунті кріпаковласницьких відносин у царській Росії в добу найбільшої могутности абсолютизму та розквіту кріпацького ладу, що захиталися лише після /197/ кримської війни 1853—55 рр., коли російський капіталізм ледви-ледви тільки спинався за допомогою царської влади на свої кволі ноги, себ-то в умовах, коли не існувало ще буржуазного суспільства, що на його основах розвивається робітнича класа, — в таких умовах не могла розвинутись і класова пролетарська ідеологія, а голови навіть і найнижчих верств такого суспільства не могли вмістити в собі Марксового комунізму, хоча-б вони й чули про нього, чого насправжки не було ще.

Але-ж такі елементи кріпацького суспільства, як от наймити, що випихаються із його рямців, що підпадають під гніт і визиски на ґрунті найманого рабства, не по-збавляючись і рабства кріпацького, — такі елементи в своїх мріях не могли не сягати і за межі відносин „вільного” найму, хоч, може, багато в чому і передхоплювали ці — буржуазні — відносини (республіканізм, формальна рівність, воля визиску найманої праці, то-що). На такому зародковому ступені свого розвитку ці передпролетарські елементи не могли відбити в своїй свідомості чогось більшого за Мюнцерів комунізм. І Шевченко в поетичній творчості своїй приходить до уяв, так подібних до вчення Мюнцера, в силу того, що відбиває вона несвідомі поривання зародків пролетаріяту в кріпацькому суспільстві до кращого жистя без хлопа й без пана, себ-то без класового гніту та визиску. А що ці предки українських пролетарів — наймити — становлять продукт розкладу закріпаченого селянства, як і сучасний український та російский пролетаріят є селянського походження, /193/ то й уяви їхні про своє визволення не виходять за межі „веселих сел”.

Як Мюнцер зі своїми плебеями XVI віку, так і Шевченко зі своїми наймитами стоять на тому флангові суспільних відносин, що в розвиткові свому приходить до сучасної класової боротьби пролетаріату та до сучасного комунізму Маркса-Енґельса.

З цього погляду й безмежне бунтарство Шевченкове, і його повний нігілізм відносно всіх підпор офіціяльного суспільства, його терористичні заклики до руйнування всіх святинь цього суспільства, заперечення релігії, але-ж у релігійній формі, — стають зрозумілими, як вияви народження на тлі кріпацьких відносин передпролетаріяту з його несвідомими протестом і поривами, з його невиразною ще класовою природою. Власне поява в середині кріпацького суспільства таких упосліджених наймитівських соціальних елементів, витиснутих уже з рямців патріархальних відносин і придушених уже, крім рабства кріпацького, ще й рабством найманим, — поява цих елементів і характеризує нестерпучість дальшого існування кріпацького ярма. Вони, природня річ, найгостріше мусили відчувати на своїх спинах суперечності кріпаковласницького ладу. Ці наймитівські елементи суть виразники особливої напружености соціальної атмосфери в кріпацькому селі. Ця напруженість соціяльної атмосфери Шевченкової громади, переливаючись у його поезію, і робить її такою динамічною, що кожним словом, кожним рухом її думки поет рветься з задушливої атмосфери, прагне зруйнувати всі підвалини гнобительського /199/ суспільства, відкидаючи геть і заперечуючи все, що існує, все освячене охоронними силами ідеології командних клас.

Говорити, що

         „Будем, брате,
З багряниць онучі драти,
Люльки з кадил закуряти,
,.Явленими” піч топити,
Кропилами будем, брате,
Нову хату вимітати”, —

так говорити міг зародок лише тієї антирелігійної класи, що остаточно розквиталася з богом та з усяким иншим чортовинням, ставши на ґрунт послідовно-матеріялістич-ного світогляду.

Характерно, як майже інстинктовно мужицько-пролетарська натура Шевченка тяглася до матеріялізму. Правда, для нього ще неприступний (і невідомий) був матеріялізм Фаєрбаха-Маркса-Енґєльса, але він де-що знав про французький матеріялізм енціклопедистів XVIII віку та про німецький ідеалізм XIX віку. І от як реагує на них наш Кобзар (про це маємо, правда, лише натяки з записах його в Щоденникові, але й ці натяки де-що говорять). Шевченко записує свої вражіння сприводу прочитаної книжки і так характеризує автора її: „Він так само вірить у нежиттьову принадність німецького сухого й довгого ідеалу, як і покійний В. А. Жуковський”. Трохи згодом уже трохи мнякше ставиться до свого автора за те, що той трохи зменшив свій ідеалізм. „Сьогодні й Лібельт здався мені поміркованим ідеалістом і більше схожим на людину з тілом, ніж на безплотного німця. В одному місці він (розуміється, обережно) доводить, /200/ що воля й сила духу не може проявитись без матерії. Лібельт покращав у моїх очах”, спішить зауважити сприводу цього Шевченко.[80] Така похвала ідеалістові за те, що він обмовився матеріялістичною істиною,—до речи сказати, саму цю істину поет сформулував досить виразно,—виявляє в Шевченкові представника і революційної класи, і революційної думки. Матеріялізм на ріжних ступенях свого розвитку завжди виступав у ролі ідейної зброї поступових клас проти реакційних. Матеріялізм Шевченка має природницький характер, як і у французьких енціклопедистів, бо на них він і спирається. Він, наприклад, заперечує ту ідеалістичну думку, цр художник-творець вище від своєї натури. „Мені здається, – занотовує поет,—що вільний художник настільки-ж обмежений околишньою природою, наскільки природа обмежена своїми вічними, незмінними законами”.[81] Чому Шевченко не віддав перевагу німецькому ідеалізмові черед французьким матеріялізмом? В обох випадках виразницею цих філософій виступала буржуазія. Але французька буржуазія (було це напередодні Великої Революції) виступала, як революційна сила, проти феодалізму і всі підвалини його піддала на критику розуму, матеріялізм став зброєю проти старого ладу й зокрема проти духовенства. Німецька-ж буржуазія вже не була революційною, а розвивалася (як і російська) під крильцем абсолютизму. Тому і в філософії вона ідеалістична; а матеріялізм продовжував розвиватись уже як діялектичний /201/ матеріялізм, як філософія пролетаріяту. Шевченко-революціонер не міг приняти „сухого й долгого” ідеалізму, бо він рвався вперед, а його ненависть до абсолютизму, візантійства й кріпацтва єднала його з французькими матеріялістами, що силу своєї філософії теж звертали проти абсолютизму й духовенства. Можна заперечити, що таке співчуття до натуралістичного матеріялізму ще не означає зародження з ньому пролетарського світогляду, що, може, він у ньому лише передхоплював буржуазну демократію. Безперечно, що Шевченко своїми гаслами волі, рівности й братерства та впертим цареборством без виразности позицій у сфері соціяльно-економічної боротьби міг сприяти формуванню буржуазної ідеології, оскільки буржуазія російська (й українська) того й пізніших часів була революційна. Але-ж цього не було. Буржуазія того часу загалом стояла на позиціях німецької ідеалістичної філософії, те саме й серед російської зі зверхнього погляду й радикальної інтелігенції. І навпаки, російський „ніглізм” з його натуралістичним матеріялізмом знаменував народження російського пролетаріяту, хоч і він був дуже далекий від історичного матеріялізму та значно ближчий до французьких енціклопедистів, хоч і в ньому закладено багато ознак буржуазно-демократичної ідеології. Така переплутаність і в російському „нігілізмові”, і в Шевченка елементів буржуазної ідеології з революційністю й зародками пролетарського світогляду передхоплювала ролю російського пролетаріяту, як єдиного носія революції, навіть і буржуазно-демократичної. Історія підтвердила цю його ролю. /202/

Оскільки німецька ідеалістична філософія була реакцією буржуазії на Велику Французьку Революцію, остільки її матеріялистичні ідеї знайшли своє продовження в пролетарському світогляді. Від Мюнцера, натуралістичного матеріялізму і пантеїзму, близького до атеїзму, маючи з основі передпролетарську суспільну верству, Шевченко в дальшому свому розвиткові міг стояти лише на тому шляхові, що неминуче веде до класової пролетарської ідеології.

І це не тільки припущення, це є не тільки висновок із аналізу соціяльного ґрунту еволюції Шевченкової ідеології. На це є відповідь і самого поета. Ми не знаємо, які відомості мав він про німецький комунізм Маркса-Енґельса. Але-ж певно, що якісь відомості про німецьку революцію 1848 року проходили й через китайські мури Миколаївської Росії. Не могло, наприклад, залишитися зовсім невідомим для російського суспільства червневе повстання паризького пролетаріяту 1848 року. А може, по ліберальних салонах з острахом говорили і про славетну спілку комуністів (з Марксом і Енґельсом на чолі) та про її змови проти „порядку”.

І от, ніби у відповідь на це, Шевченко у 1858 році в повісті „Прогулка з приємністю та й не без морали” між іншим обмовлюється такою фразою: „Виходить, що ідея про комунізм не сама тільки пуста ідея, не глас вопіющого в пустелі, а що вона цілком здатна й до справжнього прозаїчного життя. Слава та шана борцям за нову цівілізацію!”[82] Така слава виривається в нього в честь /203/ борців за цю ідею комунізму, звичайно, в примітивному розумінню її.[83] Уже сама ця фраза в устах поета ставить його на почесне місце в лавах пролетаріяту, — того пролетаріату, що проголосив уже комунізм, як практичну ідею, себ-то класи пролетаріяту промислового, якого на Україні були лише зародки, й ідеї якого могли доноситись сюди лише як відгук німецької революції й паризького повстання.

Але наймитівський і кріпацький поет так чутливо переймає всі подібні відгуки лише через те, що сам він відбивав народження робітничої класи майбутнього в особі передпролетарських соціяльних елементів кріпацького села, рабів кріпацької й найманої праці.

Цей передпролетарський соціальний зміст виявляється в творчості Шевченка, особливо під кінець її, не тільки в світогляді, але й у революційному пориві, що прагне в майбутнє. Поет не тільки в минувшині шукав кращого життя, чому у вигляді історичного романтизму віддав данину,—в останніх своїх творах, навпаки, він увесь у майбутньому. Він безупинно закликає до повстання, пророкує загибель царям, панам і попам і активно вірить у визволення роботящих людей. На питання

„Чи буде суд? чи буде кара
Царям, царятам на землі?
Чи буде правда на землі?”/204/

поет з певністю відповідає:

„Пувинна буть! бо сонце стане
І оскверненну землю спалить”…

Таке саме є глибоке переконання у поета, що це визволення неухильно йде:

         „Сонце йде
І за собою день веде.
І вже тії хребетносилі,
Уже ворушаться царі…
І буде правда на землі!.. ”

Останні роки свого життя Шевченко з найбільшою силою рветься в майбутнє. Активність і динамізм його поезії в цей час доходять до свого вершка. В той час, як усе „освічене громадянство” жило сподіванням на знесення з царської волі кріпацтва, Шевченко в цей час найбільше нападає на царат. Повалити царат, розтрощити трон — лише так уявляє він собі „сподівану волю”. В часи ілюзій від подиху лібералізму та сподіванок на еру реформ, що захоплювали Шевченкових сучасників із ліберального громадянства, він сам не піддавався цим ілюзіям, бо становище кріпака — убогого наймита — мало чим могло змінитися на краще від царсьгого знесення кріпацтва. Він мріяв про далеко більше:

         „Буде бите
Царями сіянеє жито
А люде виростуть. Умруть
Ще незначатиї царята—
І на оновленій землі /205/
Врага не буде, супостата,
А буде син і буде мати,
І будуть люде на землі”

Це прагнення такого оновлення землі, щоб не було серед людей врага і супостата, а щоб були просто люди на землі, в замаскованій невиразній поетичній формі, але ясно в усьому комплексі соціяльної постати Шавченка виявляє жадання неподіленого людського суспільства, значить безкласового суспільства. А щоб досягти цього, треба масою підготуватись і організуватись, щоб перемогти в боротьбі, а не ждати по-рабському добра від ласки царської.

         „Добра не жди,
Не жди сподіваної волі—
Вона заснула: царь Микола
Її приспав, а щоб збудить
Хиренну волю, треба миром,
Громадою обух сталить,
Та добре вигострить сокиру
Та й заходиться вже будить”.

Шевченко кличе тут до революційного здобуття волі шляхом організованого повстання, на що розпорошене й придушене селянство неспроможне було. Через те в історичному світлі такий заклик означав передбачання громади, здатної організовано відрубати голову царсько-поміщицькому ладові, а такого громадою став пролетаріят. Невиразні почування й передчування, швидче інтуїтивні, аніж свідомі, ворушаться в поетовій голові.[84] Він /206/ передчуває, що мусить виступити нова сила і дати нове слово, себ-то нову программу, новий світогляд для перетворення суспільства й оновлення землі. Це нове мусить знищити все старе, віджите, струхнявіле. Старі способи й старі думки не придатні, щоб будити волю. Поет не може конкретно сказати, що-ж то за нове слово, але він його передчуває і до нього прагне. Він це так висловлює:

„Скажи їм ось-що: брешуть боги,
Ті ідоли в чужих чертогах!
Скажи, що правда оживе,
Натхне, накличе, нажене
Не ветхеє, не древлє слово
Ростліннеє, а слово нове
Між людьми криком пронесе
І люд окрадений спасе
Од ласки царської” .. .

Шевченко не міг знайти це нове слово. Занадто мало було в нього ґрунту, щоб передбачити процес розвитку /207/ його верстви,—нижчого шару закріпаченого селянства— злиднів, наймитів, — угадати його майбутню історичну ролю. Це слово прийшло з Заходу, озброєне наукою й філософією, витвореною поступом капіталізму та підняттям свіжої суспільної сили—зашмарованого велетня— пролетаріяту. І слово нове над людьми криком пронеслось, а слово те — Пролетарі всіх країн, єднайтеся!

В поступові техніки ввижається поетові визволення людства, він цілком інтуїтивно відчуває велику революційну ролю машини, але йому не ясно ще, як вона зробить революцію, через яку соціяльну силу. За ревом машини йому вчувається якась могутня сила, що дасть змученому людству волю і спочинок. З цього погляду Шевченкове пророцтво про машину стає геніяльним передчуттям соціяльної революції, тієї революції, що до неї він так натхненно кликав невольників-рабів, сам не уявляючи її конкретних рис. Звуки скрипки вільноодпущеника-кріпака, буфетника на волзькому пароплаві, звуки під акомпанімент ревіння машини навіяли на поета це пророцтво:

„Під впливом скорботних, вопіющих згуків цього бідного вільноодпущеника, пароплав у нічному похоронному спокої уявляється мені якимсь величезним, глухо ревучим дивовищем з роззявленою пащею, готовою проковтнути поміщиків – інквізиторів. Великий Фультон і великий Уатт! Ваша молодая дитина, що росте не днями, а годинами, у швидкому часі пожере кнути, престоли і корони, а дипломатами та поміщиками тільки закусить, поласує, як школяр цукеркою. Те, що почали у Франції /208/ енціклопедисти, те довершить на всій нашій планеті ваша велетенська, геніяльна дитина. Моє пророцтво безсумнівне”.[85] Поет лише жадає, щоб цей час настав якнайскорше.

От у цьому пророцтві вже не для України, а для цілої планети, передчувається визвольна місія пролетаріяту, породженого, об’єднаного й згуртованого в міцну силу на основі розвитку машинової продукції. Такого пророка й проповідника соціяльиої революції могла дати тільки верства, що в умовах ще кріпацьких відносин відчувала свою велику історичну ролю бути могильником капіталістичного суспільства.

Через те пролетаріят — український особливо — має в Шевченкові одного з своїх безпосередніх передсоціялістичних попередників, провісника своєї визвольної місії. /209/

ХII. БЕЗ СУСПІЛЬНОГО ҐРУНТУ

В попередньому розділі розглядалося, що і як ріднить Шевченка з селянсько-плебейськими рухами епохи реформації та порівнювалося його з ватажком цих руків у Німеччині — Мюнцером, що викрило у них спільність багатьох рис соціяльно-ідеологічного характеру. Але в суспільних обставинах, що були основою для творчости Шевченка, є одна ґрунтовна відміна від епохи Мюнцера. Останній діяв у тих обставинах, коли феодальне суспільство вийшло зі стану своєї рівноваги, коли прийшли в рух усі його соціяльні сили. Мюнцер був ватажком певної революційної фракції, був звязанйй з нею організаційно й ідейно, і керував її збройною боротьбою проти феодалізму. Він був організатором і виразником інтересів свого соціяльного оточення.

У Шевченка не було ні організованого його соціяльного оточення, ні революційної ситуації. Йому самому так доводилося характеризувати становище суспільних сил свого часу й місця:

„Од молдованина до фіна —
На всіх язиках все мовчить”…

Абсолютизм почував себе так міцно, що міг навіть допомогти австрійській монархічній реакції роздушити угорську революцію (в 1848 році). Селянське незадоволення /210/ могло виливатися лише в неорганізованих бунтарських вибухах, легко подавлюваних військовою силою. І навіть після Кримської війни, коли в старому режимові виявилася де-яка тріщина, в російському суспільстві не знайшлося сили, яка-б могла привести в рух і організувати проти нього всі сили руйнації. Селянсько-наймитівська верства взагалі не була ще політичною силою, не витворивши ще навіть зародків політичної організації. Щоб привести її в масовий рух, потрібний був натиск буржуазної опозиції з міста. Але й буржуазія стояла майже на такому самому щаблі політичного розвитку, як і наймити. В таких умовах не могло бути Мюнцера, бо не було й Лютера.

Російська буржуазія, репрезентована переважно „нашим темним напівтатарським купецтвом”, як характеризує її Шевченко, дуже далека була від того, щоб становити якусь опозиційну силу, і без опіки абсолютизму не могла й кроку зробити. Свого „інтелігентського” шару вона майже зовсім не мала. Передпролетарська ідеологія Шевченка, таким чином, не мала суспільного ґрунту для її розвитку та політичного вжитку. Щоб революційні поривання Шевченка мали ширше суспільне значіння і вплив, для нього потрібна була, як вихідний пункт, буржуазна опозиційна суспільність, де-б він стояв, звичайно, на крайньому лівому флангові, передхоплюючи цим політичну еволюцію пролетаріяту в буржуазному суспільстві. Але замісць такої буржуазної опозиції Шевченкові доводилось мати стосунки з освіченою аристократією та з поміщиками. Це освічене панство в де-якїй мірі грало /211/ опозиційну ролю, але така опозиція ні в якій мірі не відкривала шляху для буржуазної реформації, чи то революції, — її роля починалася й кінчалася кріпацькою реформою з гори.

І треба сказати, що поет-кріпак Шевченко виявив надзвичайну спостережливість, зрозумівши все негативне значіння від такої нікчемности буржуазії. Він також дуже влучно оцінював і характер розвитку російської промисловости. В Астрахані, наприклад, його здивувало те, що під губернаторським будинком розташувалися крамниці. „Дивно, — зауважує він сприводу цього. — Але як мирна промисловість не може квітувати инакше, як під егідою влади, то я на цій думці помирився й пішов далі”.[86] Консервативне й відстале, перейняте забобонами, російське купецтво вельми далеко було від тієї політичної ролі, яку відограє буржуазія, як виразниця нового суспільства в межах феодалізму. Варте уваги те, що Шевченко розумів соціяльний звязок цього напівтатарського купецтва з рядовою офіцерською кастою, яку він теж залічує до середнього стану, „з тою лише ріжницею, що купець увічливіший: він називає офіцера — ви, ваше благородіє, а офіцер його називає—ей, ти, борода. А проте, їх ніяк не роз’єднує ця зверхня ріжниця, бо вихованням вони (для Шевченка) рідні брати. Ріжниця тільки та, що офіцер є вольтер’янець, а купець — старовір, а в суті річи — те-ж саме”).[87] Цей знак рівности між вольтер’янцем і старо¬віром виявляє в Шевченкові сміливість думки і критицізм, /212/ що далеко виходить за межі ліберальних ідей і ставить його в становище далекосяглого споглядача й критика середнього стану — буржуазії. Але історичний поступ не міг перескочити через нього, або лишити його з боку. Народження й розвиток капиталізму так чи инакше мусили висунути буржуазію на політичну арену. Це розумів, очевидно, й Шевченко, бо вважав суспільне виховання цієї буржуазії за конче потрібне.

Він писав у свому „Журналі”: „Мені здається, що для нашого часу й для нашої середньої напівграмотної верстви потрібна сатира… Наше молоде середнє суспільство, подібно до ледачого школяра, зупинилося на складах і без понукання навчителя не хоче й не може переступити через цю безглузду тму, мну”. На аристократію Шевченко не покладав ніяких надій, розглядав її, як гнилу породу, і тому не вважав за потрібне якось її перевиховувати. „А середня класа, — писав він, — це величезна й на нещастя напівграмотна маса, це половина народу, це серце нашої національности”.[88] Тим часом ні в селянстві, ні з буржуазії того часу поет не міг знайти ідеологічних осередків, щоб розгорнути в них свою діяльність.[89] Революційний і опозиційний рух, як виявив політичного пробудження цих верств, з’явився вже після Шевченка, зокрема народовольство було вже продуктом післякріпацьких відносин. /213/ Суспільну опінію в часи Шевченка творила виключно шляхетсько-поміщицька верства. Але в ній, ясна річ, наш поет був соціяльно й ідеологічно самотній. Його звязок з українським панством був недовготривалий. Він мусив урватись як у наслідок того, що поет дуже швидко поквитався з ним ідеологічно, розвінчавши його історичних героїв та ставши до нього в запекло вороже становище, так і в силу реакції цього самого панства. Після заслання поета воно й зовсім од нього відсахнулося, Шевченко мало помилявся, коли писав до одного з приятелів — Лизогуба — в листі з Орську 1-го лютого 1848 року: „Було, на собаку кинь, то влучиш друга, а як прийшлось до скруту, то святий їх знає, де вони поділись! Чи не вимерли, крий Боже! Ні, здраствують: та тільки одцуралися безталанного свого друга”. Ці друзі носили на руках „українського барда”, поки він співав про козацтво, червоні жупани та про гетьманів. Коли-ж він за баламутні вірші проти царату й панства опинився за Каспієм, то й захоплення ним землячків охолонуло: не компромітувати-ж себе через якогось бурлацького поета! Тим паче, що й начальство де-коли робило попередження що до зносин з засланим поетом. Це, звичайно, не виправдує цього розриву панів з Шевченком, як це роблять деякі його біографи, а лише пояснює класову основу розриву. В поезії Шевченка цих невільницьких часів його суспільна самотність, закинутість і забутість — б’є в вічі. Не раз він звертався до колишньої своєї громади, шукаючи собі моральної підпори в особистому лихові та прагнучи перевірити свій суспільний шлях. А замісць /214/ того йому тільки й лишається, що клясти людей та бога, виливаючи в поезії от такі настрої:

„І знов мені не привезла
Нічого почта з України…
… Колись божились та клялись,
Братались, сестрились зо мною,
Поки, мов хмара, розійшлись
Без сльоз, роси тії святої.
І довелося знов мені
Людей на старості. .. Ні, ні!
Вони з холери повмирали—
А то-б хоч клаптик переслали
Того паперу”..

Не випадає говорити, що українофільске панство могло дати потрібну для розвитку поета оцінку та критику його творчости. Воно тільки цмокало та било об поли, коли батько Тарас утне що-небудь про гетьманів та козацьку славу, але не могло співчувати його мужицькому революціонізмові. Лише пізніше, уже в 1860-х роках, після смерти Шевченка, літературна критика підійшла до правдивої оцінки його поезії. Це була російська критика в особі Аполона Григорьєва, що відбивала вже наростання народництва, тому й до Шевченка її приваблювало те, що в нього „сяє та гола краса поезії народньої, якої у Пушкіна й у Міцкевича лишень іскорки блищать”. В кінці-ж 1840-х років, в добу зміцнення реакції, Шевченкові ні від кого було ждати якоїсь поради. Не од земляків же? Йому тільки й лишалося, що

„Хіба самому написать
Таки посланіє до себе, /215/
Та все до-чиста росказать, –
Усе, що треба, що й не треба:
А то не діждешся його,
Того писанія святого,
Святої правди ні од кого.
Та й ждать не маю од кого.
Бо вже-б, здавалося, пора;
Либонь уже десяте літо,
Як людям дав я „Кобзаря”,
А їм неначе рот зашито:
Ніхто й не гавкне, не лайне,
Неначе й не було мене.
Не похвали собі, громадо, —
Без неї, може, обійдусь —
А ради жду собі, поради”…

Поетові так потрібна була уважна критика, яка-б вияснила йому його самого та накреслила його шляхи; він так хотів, щоб хто-небудь йому сказав

„Хоч слово мудре, щоб я знав,
Для кого я пишу, для чого”…

Але це йому могла сказати лише революційна критика, а в тій громаді, що оточувала Шевченка, для неї не було ґрунту, особливо-ж у роки заслання. Після ам¬ністії, коли таким чином кару з поета знято офіціяльно і коли в верхах „освіченого” суспільства знову повіяло лібералізмом, то Шевченко став навіть модним у петер¬бурзьких салонах, що йому не дуже подобалося. От із такою суспільною опінією доводилося мати справу поетові. Вона цілком заслужила на призирство з його боку —

„А на громаду хоч наплюй —
Вона капуста головата!”/216/

Шевченко кляне людей із цієї громади, себ-то „освічених панів” і за їхні лестощі до нього, бо вони-ж звали колись його душу

         „і молодою
І непорочною, святою
І ще якоюсь… Вороги!”

обурюється він на них, бо від їхніх опозиційних балачок почав він свою революційну критику кріпацтва й абсолютизму, вони-ж злякалися її і кинули поета посеред шляху.

„Тепер іду я без дороги,
Без шляху битого… А ви
Дивуєтесь, що спотикаюсь,
Що вас і долю проклинаю” —

так нарікає на них поет. От таку муку від самотности терпів наш Кобзар! Але така нікчемність „освіченого громадянства” Шевченкових часів, що не тільки не могло дати сили для розвитку поета, але й нищило його, тягнучи назад,—ще більше підкреслює силу його плебейського духу, що поставив його на багато вище від його освіченої громади. У найтяжчі часи на засланню він знаходить вихід із свого становища:

„Що-ж діяти? На те й лихо,
Щоб з тим лихом битись”.

І справді, каторга миколаївської казарми не зламала його, що він і сам сконстатував у свому „Журналі”, про що свідчить і поезія його, що стала гостріша й виразніша /217/ соціяльно, як поезія найнижчих селяясько-наймитівських шарів. Але ці рідні йому соціяльні елементи не могли дати поради свому Кобзареві, не могли написати критику зі свого погляду його поезії, бо на ґрунті кріпацтва вони не тільки не могли витворити своєї суспільности, але ледви чи й знали „Кобзаря”, а хоч подекуди й чули та навіть легенди про нього складали, так це темне забите хлопство тільки й могло, що легенди творити.

Своєю соціяльною поезією Шевченко міг би знайти собі ґрунт в революційній плебейсько-пролетарській суспільності, але-ж вона могла розвинутися лише в буржу¬азному суспільстві, де вбогі шари селянства й наймити переформовуються на підставі розвитку капіталістичної продукції й техніки в пролетаріят. Лише при капіталізмові зростає цей конечний визвольник суспільства від усякого гніту й визиску—пролетаріят. Він своєю класовою боротьбою несе визволення й дрібному селянству. З ним приходить і той „апостол правди і науки”, якого так ждав великий поет-кріпак. Лише капіталістична фабрика з її машиною перетворює Шевченкових перед-пролетарів у силу, здатну „громадою обух сталить, та добре вигострить сокиру, та й заходиться вже будить”… хиренну волю та здійснити геніяльне пророцтво про ма¬шину. Але Шевченко сам був продуктом кріпацтва і жив у кріпацькому суспільстві на світанку капіталізму, коли ще такої суспільности бути не могло.

Самотній у класово чужому й ворожому йому панському суспільстві, Шевченко і в своїх поезіях, /218/ і в особистому житті всіма силами прагне вирватись із нього та повернутися до свого соціяльного оточення—

„Ходимо в селища: там люде!
А там, де люде, — добре буде”.

А для цього в тих умовах міг бути лише один засіб— повернутися до мужицького буття. Звідси й випливає таке жагуче бажання Шевченка хоч кінець життя провести в „хатиночці в гаю” та пожити серед своєї „громади у сіряках” та серед своєї природи. Та навіть і цьому не судилося здійснитись…

Не маючи навколо себе такого суспільного оточення, яке-б було ґрунтом для розвитку Шевченка в його соціяльному напрямі, як виразника недолі й поривань при¬гнічених трудящих мас, бувши самотнім серед освіченого пансько-поміщицького суспільства, поет-Кобзар, як правдиво зауважує Драгоманов, „зоставсь необробленим, або й захованим у землю золотом”, і то найбільше завдяки своїм землякам українолюбцям. Характерно, що не серед них мав він найближчого свого друга. Таким найщирішим його друзякою був „москаль”, видатний артист Щепкін — також, як і Шевченко, з кріпаків, що й єднало їх. Цей артист-кріпак, не довго думаючи, приїхав до Нижкього-Новгороду, де через „незалежні обставини”, повертаючись з заслання, застряв його друг, щоб побачитись з поетом-кріпаком, в той час, як пан-земляк Куліш під ріжними приводами ухилився одвідати того, на кого колись дивився, як на „світильник небесний”, а тепер тільки й спромігся на нотації поетові сприводу його /219/ „Неофітів”, присвячених Щепкіну, і замісць, щоб передати на прохання Шевченка цей твір артистові, заховав у себе, щоб він, мовляв, не пошкодив авторові.

Отже, Шевченкове суспільне оточення тільки й придатне було, щоб заховати в землю золото революційности в його поезії. Та все-ж не можна погодитись і з Драгомановим у тім, що Шевченків „Кобзарь” багато в чому є зерно, яке перележало в коморі й не послужило як слід і в свій час, коли було свіже, а тепер уже мало на віщо й годиться”. [90] Така думка була природньою реакцією на молебні Шевченкові та на його культ з боку ретроградних українських громадян, що брали з „Кобзаря” не зерно його революційного змісту,а лише націоналістично-релігійну шкаралупу з нього, та й ту перефарбовували на свій смак. Коли-ж витягти це зерно з землі,—зерно класової зне-нависти до визискувачів-гнобителів, до царів, панів і попів, дух протесту й боротьби проти них, то стане ясно, що „золото” не втратило свого блиску і для пізніших часів. Власне кажучи, тільки з виникненням пролетарської суспільности і прояснюється з-за кадильного диму молебнів та панахид ріжних „громадян” справжнє обличчя Кобзаря.

Сам поет, хоч і з сумнівами, а все-ж сподівався, що його праця дасть колись наслідки. Він писав:

         „Орю
Свій переліг — убогу ниву,
Та сію слово: добрі жнива
Колись-то будуть!”…/220/

Иноді, правда, такі надії на майбутнє переходять у безнадійність:

„На батька бісового трачу
І дні, і пера, і папір!
А иноді то ще й заплачу.
Таки аж надто”…

Але кінець-кінцем поет знаходить відповідь на всі свої сумніви і на свою суспільну безпорадність,—і на питання—

         „Чи не дурю себе я знову
Своїм химерним добрим словом?”

відповідає:

         „Дурю! Бо лучче одурить
Себе таки, себе самого,
Ніж з ворогом по-правді жить”…

От це все — і класова мораль боротьби, і мужицька впертість, що не вважає ні нащо, і віра в краще майбутнє для своєї вбогої громади — не дали Шевченкові загинути в дні лихоліття та потонути в оточенню освіченого панства. У цій вірності трудящим пригніченим верствам усе його величезне значіння для майбутнього, для поступу, для пролетаріяту. /221/

XIII. СУСПІЛЬНО-ІСТОРИЧНЕ ЗНАЧІННЯ ШЕВЧЕНКА

При розгляді соціяльно-історичної сути Шевченкової творчости впадає у вічі надзвичайний історичний діяпазон її, що охоплює низку віків — цілі епохи в розвиткові суспільства. Від оглядання на середньовічну ідеалізовану й обвіяну романтизмом минувшину через гостру критику сучасности до пророчого заглядання в майбутність, — в такому напрямі розвивається Шевченко, як поет, сплітаючи до купи ідеології ріжних епох і поезію соціяльної революції оздоблюючи стародавніми релігійними визерунками.

З погляду суспільно-історичного в розвиткові поетичної творчости Шевченка схематично можна намітить такі етапи: 1) ідеалізація козацько-гетьманської України й ідейний звязок з українським панством; 2) розвінчання гетьманів та старшини і критика земляків з освічених поміщиків; 3) повстання проти феодально – кріпаковласницького ладу й ненависть до царів, панів і попів; 4) прагнення в майбутнє царство рівности, волі та братерства без поділу суспільства на ворожі табори з неясними уявами про безкласове суспільство. Але в цій еволюції поета від національної романтики до соціяльної революції незмінною лишалася класова основа його творчости, і вона й визначила цей напрям її розвитку. Ця основа — /222/ закріпачене й придушене селянство, найубогіші шари його — майбутній найманий пролетаріят.

В самій еволюції соціяльного змісту поезії Шевченка ніби відбивається ціла історія селянської ідеології, що подвоюється між далеким дофеодальним минулим вільної колонізації — „займанщини” з селянським привіллям, або принаймні з кращим супроти кріпацтва й панщини в сучасному життям, і між майбутнім пролетарським світом, що в нього упирається воно нижчими своїми шарами — наймитами — і в ньому знов таки шукає кращого життя. Пригнічена економічно й національно з усім тягарем гніту найбільше як раз на селянстві країна була ґрунтом, що на ньому класова мужицька ідеологія Шевченка розвивалася і відбивала його в усіх своїх виявах. І от ця придушена Україна, а в ній придушене кріпацтвом селянство й батрацтво власне й визначають цілу постать їхнього Кобзаря.

Є в Шевченка один вірш, написаний у 1860 році, що дає найкращий підсумок цілого поета. Ось цей вірш:

„Бували війни й військовиї свари:
Галагани і Кисілі, і Кочубеї-Ногаї,
Було добра того чимало!
Минуло все та не пропало—
Остались шашелі: гризуть,
Жеруть і тлять старого діда.
А од коріння тихо, любо
Зелені парості ростуть.
І виростуть; і без сокири
Аж зареве та загуде,
Козак безверхий упаде, /223/
Рострощить трон, порве порфиру,
Роздавить вашого кумира,
Людськиї шашелі! Няньки,
Дядьки отечества чужого!
Не стане ідола святого,
І вас не стане! Будяки
Та кропива, а більш нічого
Не виросте над вашим трупом!
І стане купою на купі
Смердячий гній,—і все те, все
Потроху вітер рознесе;
А ми помолимося Богу
І не багатиї й невбогі”.

Тут зведено до купи всю суспільно-історичну ідеологію Шевченка. Починається з історичної минувшини козацько-старшинської України (Галагани, Кисілі, Кочубеї). З цим „добром” поет поквитався, а крім того, цю минулу історію України догризають „людськиї шашелі” — сучасні поетові земляки-поміщики—„дядьки отечества чужого” — царської Росії. Та й їх чекає та сама доля, бо од коріння, від народу ростуть нові сили. Ці сили, через старого „козака безверхого”, підточеного шашелями і віджилого свій вік, що упаде, розтрощать царський лад і знищать панство так, що й смердячий гній його вітер рознесе. Тоді настане так бажаний рай на землі без багатих і вбогих. Тут не обходиться й без бога.

Такий Шевченко для сучасности — для епохи пролетарського соціялізму — є, звичайно, пережиток минулого. І суперечки на тему, чи соціяліст чи не соціяліст Шев¬ченко, є марна трата часу. Соціялістом у сучасному /224/ розумінні він не був і не міг бути в умовах напівфеодальних, — кріпаковласницьких, — відносин, коли капіталізм і буржуазне суспільство, як вихідний пункт для розвитку пролетарського соціялізму (комунізму Маркса-Енґельса), ще майже не існували.

Але це аж ніяк не зменшує величезного суспільно-історичного значіння Шевченка для сучасного пролетаріяту, і це його значіння полягає в тім, що він був поетом-борцем за визволення соціяльної верстви—матери сучасної робітничої класи, тієї верстви, що визволення своє здобуває лише в боротьбі цієї класи проти капіталізму і в поваленню його.

Поет-кріпак, співець трудящих мас, виразник свідомости зародків пролетаріяту в кріпацькому суспільстві,— Шевченко стоїть у тому таборі суспільної боротьби, що через ріжні етапи людської історії йде до визволення людства від усяких кайданів, від класового поділу та гніту й визиску одної частини людей иншою. Пролетаріят — остання в історії людського суспільства експлоатована й пригнічена класа — шанує, як своїх попередників і провісників, всіх тих, хто на ріжних ступенях історії був у лавах визискуваних, хто боровся проти експлуататорів.

А цього Шевченкові заперечити ніхто не може.

Породжений злиднями в кріпацько-наймитівській родині, поет-Кобзар всю соціяльну душу своєї верстви вклав у свою поезію. Його люта зненависть до гноби¬телів роботящих мас, убогого люду, до панів, попів і царів, натхненна проповідь запеклої боротьби проти них, прагнення майбутнього раю на землі без холопа /225/ й без пана, коли будуть просто люди-брати, глибока віра в це майбутнє оновлення людства і перетворення його в велику сім’ю, вільну, нову, — динамічність і простота його поезії — його огненне слово, — все це суть зародкові елементи класової свідомости трудового пролетаріяту, що підводить під них підвалини наукового світогляду та силу класової організації.

„Його ідея нерозмежованої землі, — як правдиво зазначає один з новітніх літературних критиків, — оновленої землі, його прометеїзм і гімн роботящим рукам і слава пророча машині, яка визволить людство, велика його любов і люта його зненависть, бажання проклинати і світ запалити — все це вже для нас тепер—паростки нової культурної свідомости”.[91]

Пролетарська культура витягне з землі золото соціяльної поезії Кобзаря, заховане туди буржуазним „громадянством” та замінене ним націоналістично-попівським культом, і прилучить його до своєї всесвітньої скарбниці.

Все велике суспільно-історичне значіння поета-невільника Тараса Шевченка в тім, що він ішов шляхом, наміченим історією людської боротьби такими маяками, як Спартак, Мюнцер, Бабеф, Маркс, Ленін. А цей шлях веде до оновленого комуністичного суспільства. Тяжкий і кривавий цей шлях, багато жертв залишено на ньому трудящим людом. „Що-ж діяти? На те й лихо, щоб з тим лихом битись”, як говорив Шевченко. Тільки сучасний /226/ пролетаріят ходою історії поставлений здійснити заповіт великого Кобзаря:

“Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте—
І вражою, злою кров’ю
Волю окропіте”.

Нове трудове суспільство виросте на руїнах і крові старого гнобительського класового ладу, і не забуде це суспільство виконати кінцеву частину заповіту Тараса:

„І мене в сем’ї великій,
В сем’ї вольній, новій,—
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом”.

Пролетарське суспільство „поки живуть люде” шануватиме великого співця трудящого люду — невольників-наймитів, і в пантеоні великих людей — борців за визволення праці від всілякого гніту й визиску її паразитичними командними класами — збудує величного пам’ятника і нашому КОБЗАРЕВІ.

Листопад 1922 року

Харків /227/

Примітки

[1] „Шевченківський Збірник”, том І, 1924 рік, вид. „Сорабкоп”, стаття Ол.Дорошкевича „Шевченко в соціялістичному оточенні”, стор. 42.

[2] „Шевченківський Збірник”, том І, 1924 рік, вид. „Сорабкоп”, стаття Ол.Дорошкевича „Шевченко в соціялістичному оточенні”, стор. 43. Підкреслення моє. А.Р.

[3] Ibid.

[4] Проф. М. Плевако. „Шевченко й критика”. „Черв. Шлях”, №4-5, 1924 р., стор. 138, 140.

[5] Д-р Остап Грицай. „З нової літератури про Шевченка”. „Нова Громада”, № V—VI, Відень, 1924 р.

[6] Д-р Остап Грицай. „З нової літератури про Шевченка”. „Нова Громада”, № V—VI, Відень, 1924 р.

[7] Н.Ленин (В.Ильин). „Государство и революция. Учение марксизма о государстве и задачи пролетариата в революции”. Вид. Петрогр. Ради, 1919 р., стор. 5.

[8] Демченко. „Оклеветание Шевченка некоторыми патриотами”.

[9] Передмова до „Шевченко, українофіли й соціялізм” Драгоманова. Вид. „Криниця”, Київ, 1914 р., стор. VII.

[10] М.Драгоманов. „Шевченко, українофіли й соціялізм”, ст. 15.

[11] Ibid., стор. 21.

[12] Ibid., стор. 8.

[13] М. Драгоманов. „Шевченко, українофіли й соціялізм”, стор. 22.

[14] Ibid., стор. 119.

[15] Ibid., стор. 72.

[16] М.Драгоманов. „Шевченко, українофіли й соціялізм”, стор. 140.

[17] Ф.Сірко, “Тарас Шевченко і його думки про громадське життя”. Укр.-Руська Вид. Спілка. Львів, 1906 р.

[18] М.Драгоманов. „Шевченко, українофіли й соціялізм”, стор. 117.

[19] Ibid., стор. 115.

[20] Найбільше для пристосовання Шевченка до ідейних потреб української буржуазної націонал-демократії дав С.Єфремов. Див. його „Тарас Шевченко, життя його та діла”, вид. 1908 р., або „Шевченко. — Збірка”, вид. „Вік” 1914 р. —низка статей. Там такі речі, як „національний поет”, „інтереси рідного народу”, „любов до рідного краю”, гуманізм, демократизм, переспівуються на всі лади. А що не можна обминути соціальної гостроти Шевченкової поезії, його класової зненависти проти гнобительських верств суспільства, то відносно цього все зводиться до боротьби Шевченка з кріпацтвом, і сумовито зауважується, що бідному Тарасові так і не довелося дочекатися „великого акту визволення” (це селянська реформа 1861 року — великий акт визволення!), щоб сказати „нині отпущаєши”. Звичайно, що С.Єфремов належав до передової в свій час буржуазної демократії, тому він виступав проти клерикально-міщанської моральности в оборону Шевченкого вільнодумства, і ідеологію „всепрощення”, примирення „між вищими класами та народом” просмикує під народницько-культурницьким прапором.

Зате сучасний видавець і редактор творів Шевченка Б.Лепкий, видаючи їх і в 1920-их рр. з пропусками, поробленими царською цензурою, просто притягає Шевченка за чуба до ідеології петлюрівської буржуазно-контрреволюційної державности. Він відкриває, що Шевченко своє слово „поставив на сторожі зразу окремішности національної, а дальше й независимости державної” (Б.Лепкий. „Про життя і твори Тараса Шевченка”); у нього Шевченко народ, „баламучений ворожими кличами, розбитий всілякими програмами, гуртував, збирав до купи”… Просто таки „міжкласовий” і „надкласовий” політик, а не мужицький поет-революціонер!

А галицькі туподумні клерикали все на старій позиції „глибоко релігійної вдачі Шевченка”, перейнятого „глибокою боязнию Божою” та піднесеного „до найвисших ідей, до яких дійшло освічене христовою наукою людство” (Ол. Барвінський. „Історія української літератури”. ІІ часть. Вид. 1921 р. Львів).

Горбатого виправить лише домовина.

[21] Додаток до №39 „Вістей” 1921 р. У нього-ж є й невелика брошура „Тарас Шевченко”. Вид. „Рух”.

[22] Є.Григорук. „Великий бунтарь”. Збірник „Тарас Шевченко” Держ. Вид. Київ, 191 р., стор. 9.

[23] Ibid., стор. 22. (Курсиви мої. А.Р.).

[24] М.Н.Покровский. “Русская история с древнейших времён”, т. II, стор. 177-178.

[25] М.Грушевский. „Очерк истории украинского народа”.

[26] М.Н.Покровский. “Русская история”, т. II, стор. 193–198.

[27] Д.Багалій. „Маґдебурґське право на Лівобічній Україні”. Збірники „Розвідки про міста й міщанство на Україні-Русі”, част. II, стор. 398—399. Курсиви мої. А.Р.

[28] М.Н.Покровский. „Русская история”, т. II, стор. 197.

[29] М.Н.Покровский. „Русская история”, т. II, стор. 198.

[30] Ibid., стор. 199.

[31] М.Н.Покровский. „Русская история”, т. II, стор. 200.

[32] Ibid.

[33] В.Антонович. „Українські міста”. Збірники „Розвідка про міста й міщанство на Україн”, ч. ІІ, стор. 364.

[34] В.Антонович. „Українські міста”.

[35] В.Антонович. „Українські міста”.

[36] М.Н.Покровский. „Русская история”, т. II, стор. 209.

[37] М.Н.Покровский. „Русск. ист.”, т. II, стор. 232.

[38] Д.Багалій. „Маґдебурське право”… стор. 404.

[39] Покровский. “Русск. ист.”, т. II, стор. 228.

[40] Ibid., стор. 229.

[41] Ibid., стор. 234.

[42] М.Грушевский. „Очерк истории украинского народа”.

[43] М.Слабченко. „Организация народного хозяйства Украины от Хмельнищины до мировой войны”, ч. І.

[44] М.Грушевский. „Очерк истории украинского народа”.

[45] В.Семевский. „Крестьянский вопрос в России”, т. І, ст. 148.

[46] Ibid.

[47] Ibid.

[48] В.Семевский. „Крестьянский вопрос в России”, т. І, ст. 149.

[49] В.Семевский. „Крестьянский вопрос в России”, т. І, ст. 153.

[50] Ibid.

[51] Покровский. „Русск. ист.”, т. II, стор. 245.

[52] Правда, в хатньому побуті багато поміщицьких родин уживали народню мову.

[53] М.Грушевский. „Очерк истории украинского народа”.

[54] М.Грушевский. „Очерк истории украинского народа”.

[55] Передмова Шевченка до другого видання „Кобзаря”.

[56] Квітка, „Листи до любезних земляків”. Процітовано з статті В.Коряка „Шевченко в поколіннях”.

[57] М.Драгоманов. “Нові українські пісні про громадські справи”.

[58] Д-р Грицай з Віденської „Нової Громади” не хоче згодитися з трактовкою проти чужинецьких висловів, як національної обмежености рільничої селянської верстви, що пояснюється, звичайно, соціяльно-економічними причинами. Щоб виправдати Шевченка за елементи національної обмежености й патріотичної вузькости, він наводить такі вислови, як „і чужому научайтесь”, „треба буде і на чужі люди поди¬витись”, заявляє, що у вислові про німця — „учитель великий” іронії не конечно добачувати. Але коли поставити поруч такі епітети, як „мудрий німець”, „куций німець узловатий”, то можна і в „учитель великий” добачувати іронію. А фраза з повісти „Артист”: „Ви певно завважаєте, що всі мої знайомі — німці, але які гарні німці! Я просто влюблений в отцих німців!” — ця фраза швидче підкреслює загальну німцефобію, бо Шевченко ніби виправдує своє приятелювання з німцями тим, що це „гарні німці”. Всі ці докази д-ра Грицая мали-б рацію, коли-б йому доводилося виправдувати Шевченка проти обвинувачень у зоологічному націоналізмові, але-ж цього немає навіть і в масі селянській, не кажучи вже за Шевченка. Шевченків націоналізм, мавши під собою класово-революційну основу протесту проти чужи¬нецьких, а разом і класових гнобителів трудящих убогих людей — кріпаків, не потрібує виправдування. А в своїх поясненнях Шевченкової ксенофобії д-р Грицай лише повторює й деталізує, може навіть за кошт звуження, те освітлення цієї риси у Шевченка, що дано в розвідці.

[59] Під удовицею треба розуміти, очевидно, Україну. А.Р.

[60] Щоденник Шевченка — „Журнал” 27/ІХ. 1857 р.

[61] Себ-то Йосипа тесляра. А.Р.

[62] Наш уважний критик д-р Грицай думає, що такий підхід до поглядів Шевченка на родину й жінку „припинився, сказати-б, на половині дороги. Бо так воно все-таки не є, щоб ми в Шевченка не подибували ні слова протесту проти такого обурюючого поневолення бідної жінки власним її середовищем”. На доказ цього наводиться низку цитат і вказівок на жіночі постаті з поезій Кобзаря. Зокрема такі вирази з „Катерини”: „батько-мати—чужі люди”, „оттак-то люди людям творять”,—мають показати, що „в колі заскорузлих поглядів його середовища й те вже значучий відгук поетового протесту”.

Але, певно, і д-р Грицай згодиться, що в порівнянню з протестами проти гообительств царів, панів і попів ці вислови лише з натяжкою можна назвати протестом. Далі — такі слова, як:

„Страшно дівувати,
Увесь вік свій дівувати,
Ні з ким не кохатись”…

або вірш: „Ой, крикнули сірі гуси”, що „стала слава недобрая „про тую вдову”, яка од вільного кохання з козаком із Січи „удовиця у м’ясниці сина привела” та, випестивши,

„Одягла його в червоний
В жупан дорогий,
Посадила на коника:
„Гляньте, вороги!
Подивітесь!” Та й повела
Коня вздовж села…
(Підкресл. д-ра Грицая).

Ці вислови, що правда, підтверджують, що Шевченко був далекий від міщанської морали в полових відносинах, проте все-ж і він говорить про славу недобрую, до того-ж удова—не дівчина-покритка, хоч Шевченко завжди був на боці покривджених покриток, але характерно, що й ця вдова

„…сама на прощу в Київ
В черниці пішла”…

мабудь, замолювати „гріха прелюбодійного”.

Річ не в тім, що „Шевченко своєю вільнодумністю стояв вище за свою кріпацьку верству, — це не підлягає сумніву, — а в тім, що навіть у цій вільнодумності є прослідки світогляду його верстви і немає виразного обурення і боротьби проти забобонів цього світлогляду. Тут, звичайно, не обходиться і без суперечностей у самого Шевченка. Тут з одного боку

„Начхай на ту дівочу славу,
Та щирим серцем, не лукаво,
Хоч раз, сердего, соблуди”,

або „не ймуть нам віри без попа”, а з другого боку:

„І ніколи із байстряти
Не матиме мати
Собі доброї дитини”,

або заочне сватання Харити через Вартоломея Шевченка і обурення, що вона, „дурна”, одмовилася піти за старого без кохання.

А врешті не так-то вже й зле, що Шевченко міцно звязаний зі своєю соціяльною верствою, з тою верствою, що була матір’ю єдиної нині поступової класи, єдиного носія культури майбутнього — пролетаріяту. Перед цим основним прослідки забобонів мужицького середовища суть покажчики соціяльного звязку, а не пакти звинувачення.

[63] Драгоманов знизує плечима сприводу таких уяв Шевченка про історію людства та культури, бо „не можна-ж признати правдою, щоб царі завелись так, як розказує Шевченко („Шевченко, українофіли й соціялізм”, ст. 108). Він трохи глузує з видуманого нашим Кобзарем ,.небувалого Риму за Нерона” („Неофіти”). Звичайно, дивно було-б радити учитися історії — чи то Риму, чи то України — з Шевченкового „Кобзаря”. Для цього звертатися треба зовсім до инших джерел А от щоб студіювати й розуміти Шевченка, його ідеологію та суспільні основи її, щоб оцінювати суспільне значіння поезії Кобзаря, то ці „історичні” писання дають чудовий матеріал і з цього погляду мають і об’єктивну вартість. Не історичної правди в них треба шукати, а думки поетові аналізувати.

[64] Щоденник, 29/VІ 1857.

[65] Ibid., 16 ІІ 1858.

[66] А.Луначарський. „Шевченко і Драгоманов”, стаття в збірникові пам’яти Михайла Драгоманова. Харк. 1920 р. Мову цього очевидного перекладу я трохи змінив у цітаті. А.Р.

[67] Фр.Энгельс. „Крестьянская война в Германии”. Госиздат. Петербург, 1921, стор. 45—46.

[68] Фр.Энгельс. „Крестьянская война в Германии”. Госиздат. Петербург, 1921, стор. 45—46.

[69] Свого роду „військовий комунізм” у середньовіччі в межах околиці Таборова.

[70] К.Каутский. „Предшественники новейшего социализма”, ч. І, ст. 213.

[71] Фр.Энгельс. „Крест. война в Германии”. ст. 56.

[72] К.Каутский. „Предшественники новейшего социализма”, стор. 271.

[73] Щоденник, 11/VІІ 1857 р.

[74] Фр.Энгельс. „Крест. война в Германии”, ст. 57—58.

[75] Ibid., ст. 59.

[76] Ibid., ст. 59 – 60.

[77] Фр.Энгельс. „Крест. война в Германии”, ст. 120.

[78] Фр.Энгельс. „Крест. война в Германии”, ст. 49.

[79] Ibid., ст. 57.

[80] Щоденник, 9, 11 липня 1857 р. Курсив мій. А.Р.

[81] Ibid., 12/VІІ 1857 р.

[82] Повний Збірник Творів Т.Г.Шевченка під редакцією Д.Дорошенка. Видання Ротенберга. Катеринослав, 1914 р., стор. 641.

[83] Цю думку Шевченко висловив сприводу одружіння передового поміщика з кріпачкою. Тут, звичайно, від сучасного комунізму немає нічого. Але характерно, як Шевченко чіпляється за незначний факт, щоб підтвердити, що комунізм не „пуста ідея”.

[84] Це твердження дає привід ученим критикам з української літературної богеми знущатися з „небесно-романтичного інтуїтивізму Шевченкової творчости” („Шевченківський Збірник” 1924 р., стор. 43). Вони спростовують класову інтуїцію Шевченка доказами його знайомства з утопійним соціялізмом, сен-симонізмом і фур’єризмом. Їм невтямки той факт, що й утопійний соціялізм являє собою що правда геніяльну, але все-ж інтуїцію — „просвітки думки”, „сховані під фантастичною облудкою”, як висловився Енґельс (Анти-Дюрінґ), що відповідало „нестиглому станові капіталістичної продукції та нестиглій класовій свідомості”. В цім соціяльно-історичнім розумінні і Шевченкові геніяльні заклики й „просвітки думки” суть вияви не класової свідомости, а лише класової інтуїції передпролетаріяту, його мужицько-наймитівської верстви в суспільстві напів-феодальному з капіталізмом у пелюшках. Впливи недостиглих соціялістів (утопістів) і таких самих недостиглих російських революціонерів (Герцен, побожне шанування декабристів) це твердження не спростовують, а підтверджують.

[85] Щоденник, 27/VІІІ 1857 р.

[86] Щоденник, 8/VІІІ 1857 р.

[87] Ibidem, 27/VІ 1857 р.

[88] Щоденник 26/VІ 1857 р.

[89] Сфера літературних впливів (французький матеріялізм, утопійний соціялізм, Ґерцен, Бєлінський) і революційний ореол декабристів ще не дають суспільного оточення для революційної творчости Шевченка.

[90] „Шевченко, українофіли й соціялізм”, ст. 115.

[91] В.Коряк. „Шевченко в поколіннях”. Додаток до № 39 „Вістей” 11/ІІІ 1921 р.

Джерело: Андрій Річицький. Тарас Шевченко в світлі епохи. Публіцистична розвідка. — Харків: Держвидав України, 1925.

Advertisements

0 Responses to “Тарас Шевченко в світлі епохи”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Березень 2014
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Гру   Кві »
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31  

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: