Щодо стратеґії переходу

Самір Амін

Совітська модель продукції

Де соціялізм сьогодні? Якщо ми відштовхуватимемося від принципу, що соціялістичний спосіб продукції не є товарним способом, що продукти та робоча сила в рамках цього способу не є товарами, тоді совітську модель не можна вважати соціялістичною. Так само, звісно, як не є вона капіталістичною. Капіталістичний спосіб не тільки характеризується загальним поширенням товарної форми продукту та товарної природи капіталу, але також розподілом додаткової вартости пропорційно до вкладеного капіталу, себто додаткова вартість перетворюється на прибуток, а вартість — на ціну. Цю рису не спостерігаємо у совітському способі продукції, тому що капітал замість приватних власників (що їх завжди кілька) повністю належить державі.

Саме цю ріжницю наводять як обґрунтування того, що совітська система є соціялістичною. Що це означає, одначе, так це зведення поняття виробничих відносин до відносин власности, себто зведення суспільства до його економічного базису та нехтування відносинами між економічним моментом й ідеолоґічно-політичним моментом. Саме через спробу підходити до питання у такий спосіб у Совітському Союзі зниклі дослідження заснованого на сплаті данини («азійського») способу продукції. За цього способу продукції виробничі відносини не можна звести до відносин власности, адже відсутнє привласнення землі, й правомірно говорити лише про управління засобами продукції — колєктивне, клясове управління, що здійснюється державою. Чи може совітська модель продукції вважатися способом продукції, базованим на сплаті данини? Очевидно, що ні; адже заснований на сплаті данини спосіб продукції не знає товарної форми продукту та не знає робочої сили, а додатковий продукт видобувається в натурі та згідно із законами, не пов’язаними з ринком.

Проте не можна вважати задовільним і опис совітського способу продукції як державного капіталізму. Цим епітетом нагороджують ціле розмаїття ситуацій: розвинений капіталізм, коли централізація капіталу веде до появи монополій і конкретних форм взаємопроникнення між державою і монополіями; форми, що напряму взаємодіють з капіталізмом і постають там, де держава відіграє вирішальну ролю у створенні нових підприємств капіталістичного характеру; форми, притаманні деяким малорозвиненим країнам, де держава перехоплює функції управління у недолугих приватних підприємців; нарешті, форми, характерні для перехідного періоду, такі як у Росії за часів НЕПу (нової економічної політики).

Я, отже, говоритиму про совітський спосіб продукції, як про особливий спосіб, що його характеризує наступне: 1) головні засоби виробництва — тут мається на увазі обладнання, вироблене суспільною працею, — є власністю держави; 2) робоча сила є товаром; 3) споживчі продукти також є товарами; й 4) основний капітал і обладнання не є товарами, принаймні на початку, хоча мають тенденцію швидко на товари перетворюватися.

Впродовж тривалого періоду часу, що він насправді в Росії ще не завершився, спрямування капіталовкладень визначалось пляном, незалежно від ринку та притаманного йому закону вирівнювання прибутків. Це дозволяло збільшити темп акумуляції шляхом пріоритетного спрямування ресурсів на основний капітал, покликаний продукувати новий основний капітал й обладнання, а не на безпосереднє задоволення кінцевого попиту на товари широкого споживання. Цей порядок звільнив від необхідности дотримуватися певного співвідношення між цими двома сферами суспільного виробництва (а саме цього співвідношення вимагає ринок); або, говорячи точніше, він дозволив відтягнути момент, коли постане потреба у взаємному корегуванні. Такий порядок явно задумувався як перехідний.

Отже щойно було досягнуто головних цілей акумуляції, система почала розвиватися шляхом, що веде до прийняття правил розміщення ресурсів, подібних до правил капіталістичного способу продукції. Завершену модель такого способу продукції ще 1908 року описав Барон: він вважав, що завдання плянового міністерства соіялістичної країни полягало в тому, щоб заступити ринок через розрахунок ex ante [очікуваних показників], що має призвести до результатів, схожих на результати, яких досягають ex post [фактично] у господарстві чистої і бездоганної конкуренції. Тематика совітських статей і книжок, присвячених економіці, за зазначені рамки не виходить. Піднімаються два питання: 1) чи є спрямування ресурсів у підрозділ I у перехідний період ефективним способом прискорення акумуляції, та наскільки далеко можна заходити у такій свідомій деформації? 2) якою є найефективніша метода розміщення ресурсів, щоб це розміщення відповідало ринковим законам (себто рівномірному розподілу прибутку на капітал) — децентралізація управління чи навпаки повна централізація, що супроводжується точним виконанням псевдо-ринкових розрахунків, зроблених центральною пляновою установою?

Проте ані перше, ані друге питання не має нічого спільного з проблєматикою соціялізму. Соціялізм, це — не «капіталізм без капіталістів». Уже Маркс й Енґельс передбачали небезпеку тлумачення у такому дусі, яке вони пояснювали пережитками капіталістичної ідеолоґії у робітничому русі. Щоб довести свою тезу, Барон мусив відокремити питання виробництва від питання розподілу, а питання базису (економічного моменту) — від питання надбудови (ідеолоґії). Слідуючи такому напрямку думки, Росія створила спосіб продукції sui generis [особливого роду]. Стійкість і міць держави свідчать про клясову природу способу продукції та своєрідну природу узгодження моментів цього способу продукції.

Совітський спосіб продукції означає першість ідеолоґічного моменту. В цьому відношенні він символізує розрив з капіталістичним способом продукції та повернення до ріжновиду акумуляції, характерного для докапіталістичних способів продукції. Привласнення додаткового продукту державною клясою та контроль нею за його розподілом очевидні — щоб це побачити, варто просто відкинути капіталістичну ідеолоґію, згідно з якою прибуток на капітал об’єктивно пов’язаний з розподілом доходу серед суспільних кляс. Система працює лише, якщо суспільство погоджується з контролем за розподілом додаткового продукту з боку державної кляси. Так, ідеолоґія перетворюється на знаряддя відтворення умов функціонування суспільства, як у докапіталістичних способах продукції. Її двома необхідними засадами є елітизм і націоналізм. Елітизм робить усе можливе, щоб суспільство змірилось з контролем за додатковим продуктом з боку кляси-меншости. Він диктує порядок суспільного відтворення, базований на смутній повазі до «знання», «науки» та «техніки». Одночасно він підживлює міт про соціяльну мобільність. Функція еліти, що утворює державну клясу, полягає у забезпеченні національної згуртованости та міцности. Саме мірою успішного виконання цих завдань вона сприймається пролєтаріятом, що продає свою робочу силу. Отже, життєво важливими для системи є зовнішні успіхи.

У капіталістичному способі продукції демократія народжується з двох внутрішніх вимог системи: з одного боку, конкуренції між приватними капіталістами та, з иншого боку, панування економічного моменту й економічної природи ідеолоґії. Відсутність демократії та свободи слова в Росії, отже, відображає не «відхилення» чи «недоліки», не «пережитки минулого». Навпаки, відсутність демократії — необхідна умова функціонування системи, що не зможе вижити, якщо буде поставлена під сумнів її елітистська та націоналістична ідеолоґія.

Головним законом капіталістичного способу продукції є закон акумуляції капіталу. Капіталістичний спосіб продукції передбачає необхідність економічного проґресу, який у докапіталістичних способах продукції не є внутрішньої вимогою відтворення. Конкуренція лежить в основі цієї своєрідности капіталістичного способу продукції, що він переймається лише розширеним відтворенням (на відміну від докапіталістичних способів продукції, базованих на простому відтворенні). Зникнення конкуренції через винесення питання економічного проґресу за межі способу продукції є передумовою повернення суспільством собі контролю над власним майбуттям; це також обов’язково для того, щоб покласти край відчуженню. В цьому відношенні соціялістичний спосіб продукції набуде рис докапіталістичних способів, що в них не панував економічний момент. Проте, якщо докапіталістичним способам продукції бракувало розвитку продукційних сил, що прирекло їх на просте відтворення, соціялістичний спосіб продукції може дозволити собі розширене відтворення, що, одначе, відріжнятиметься від капіталістичного розширеного відтворення тим, що воно буде керованим.

Совітський спосіб продукції — принаймні що стосується засобів виробництва — не знає конкуренції. Прискорена, максимальна акумуляція з метою «наздогнати» передові капіталістичні країни є головним мотивом економічного проґресу, що безпосередньо відображається на ідеолоґічно-політичному рівні. Превалювання політичного моменту фактично уможливлює прискорену акумуляцію через часткове звільнення економічного моменту від обмежень, що їх накладає ринок. На цьому етапі головним законом совітського способу продукції є прискорена акумуляція. Головна, характерна суперечність цього способу продукції розташована не в економічній царині, але між економічним моментом і моментом ідеолоґічно-політичним. Через неї заявлене завдання побудови соціялізму вступає в конфлікт із завданням прискореної акумуляції.

Цю суперечність поступово подолано через зменшення ваги соціялістичних елєментів і дедалі впевненіше накидання «капіталізму без капіталістів». Цим пояснюється, чому цей спосіб продукції схильний еволюціонувати у бік відновлення товарної природи основного капіталу та засобів виробництва. Це не обов’язково означає конкуренцію. Коли остання по-справжньому відроджується через посередництво реального ринку (як у Югославії), руйнується єдність даного суспільства, та ґрупи конкуруючих робітників переживають відчуження посеред економічно-товарної ідеолоґії; соціялістичне завдання зникає з поля зору, а економічний проґрес, що знову повертається до економічних механізмів, веде лише до втрати контролю над сам собою. Але коли конкуренція не відроджується, плян діє замість ринку, згідно з тезами Барона; економічний проґрес залишається незалежним від економічних механізмів і напряму залежним від політичного моменту. Але ідеолоґія цього несоціялістичного способу продукції є також ідеолоґією економістичного товарного відчуження, передумовою для відтворення клясового суспільства. Цей спосіб продукції керується законом нерівного розвитку ріжних секторів діяльности: сектори, що їхній поступ є необхідним для зміцнення панівного ідеолоґічного моменту, систематично отримуватимуть більше ресурсів на свою користь за рахунок инших секторів, що відставатимуть у розвитку. Цим пояснюються вражаючі досягнення у військовій царині (необхідні для успіху націоналізму) та у секторах, що обслуговують привілейоване споживання (необхідне для успіху елітизму); ці досягнення супроводжуються хронічною недорозвиненістю инших секторів, зокрема тих, що відносяться до виробництва продукції, необхідної для відтворення робочої сили, яку саму розглядають як товар.

Совітський феномен іноді пояснюють «виродженням», обумовленим відсталістю Росії. Насправді стихійні тенденції центру капіталістичної системи рухається цим самим напрямком, і можна стверджувати, що економістична ідеолоґія, що від самого початку лежить в основі совітської орієнтації, запозичена з розвиненого центру.

На початку XX століття Росія була не периферійною країною, а однією з відсталих країн капіталістичної центру. Її структури відріжнялись від структур у малорозвинених районах світу, себто від структур залежного капіталізму. Тим-то революція 1917 року, хоча й задумувалась більшовиками, що її здійснили, як соціялістична, уможливила прискорення процесу акумуляції, по суті залишивши без змін капіталістичну модель акумуляції. Скасування приватної власности на засоби виробництва та передача їх державі була обов’язковою умовою цього прискорення. Історія показала, що у російських умовах було можливо досягти темпів акумуляції, неможливих за капіталізму, та здійснити акумуляцію в умовах відмінної форми власности. Ця можливість знайшла своє відображення у совітській теорії соціялістичної революції, що її розглядають як зміну форми власности, що дозволяє пристосувати останню до рівня розвитку продукційних сил (потенційних продукційних сил, себто відповідно до досягнутих цілей індустріялізації). Ця теорія веде до економістичної ідеолоґії переходу, сформульованої таким чином: пріоритет важкої промисловости над легкою промисловістю та промисловости над сільських господарством, копіювання західної техніки та моделей споживання тощо з метою «наздогнати» розвинені країни.

Оскільки саме Анґлія була краєм, де народився промисловий капіталізм, всі инші країни, що сьогодні є розвиненими, були колись у певному сенсі «відсталими» по відношенню до неї. Але жадна з цих країн ніколи не була периферією. За певний час континентальна Европа та Північна Америка наздогнали — і навіть перегнали, якщо говорити про США та Німеччину, — Велику Британію, слідуючи моделям, подібним до анґлійської. Японія врешті-решт виробила першоклясну модель завершеного капіталізму, проте вже у випадку цієї країни форми перехідного періоду представляють певні цікаві відмінності, зокрема це стосується центральної ролі держави. Росія здійснила останній експеримент із застосуванням цієї моделі акумуляції, і відріжняється він лише тим, що державна форма власности є не тільки перехідною формою.

У всіх цих моделях перехідний період характеризувався підпорядкуванням мас, зведених до пасивної ролі резерву робочої сили, що поступово спрямовується у новостворений і дедалі ширший сучасний сектор доти, доки він не поглине усе суспільство. Колгоспи та адміністративний примус виконали ролю, що її в анґлійській моделі виконали закони про огороджування та бідняків.

Гонитва за максимальним зростанням за будь-яку ціну відображена у гаслі сталінської доби: «Наздоженемо та переженемо Америку в усіх сферах виробництва!» Поставлене у такий спосіб як на теоретичному, так і практичному рівні, це завдання заздалегідь нехтує суттю вимірюваного економічного зростання. А проте аґреґати, що вимірюються у національному обліку, включають тільки величини, що мають товарну вартість, себто величини, цікаві з огляду капіталістичного способу продукції. У свідомості, зосередженій на валовому національному продукті, затуманюється факт, що зростання такого порядку можна досягти в кінцевому підсумку через руйнування продукційних сил: людини та природних ресурсів. Останні факти є лише засобами у капіталістичному способі продукції — єдиною метою є максимальний прибуток. На жаргоні економістів «аналіза співвідношення видатків і прибутковости фірми сприймає як природні істнування зовнішніх економічних чинників» — тих зовнішніх економічних чинників, що саме постають внаслідок знищення людських і природних ресурсів. Цим пояснюється, чому капіталістичному способу продукції притаманна більша внутрішня здатність до зростання (в економістичному сенсі) у порівнянні не тільки з усіма попередніми способами продукції, але безсумнівно також з соціялізмом, якщо останній ставить людину понад гонитвою за прибутком.

У докапіталістичних способах продукції людина все ще відчужена в природі, але суспільні відносини є відкритими, тому панує ідеолоґічний момент. Бідність прирікає людей на модель простого відтворення, але ідеолоґія дає обґрунтування для цієї моделі за допомогою «вічного» бачення світу. Ось чому люди будували піраміди та собори. Капіталістичний спосіб продукції сприймає технічний проґрес як свою рису, що уможливлює швидку акумуляцію, а отже і звільнення людини від відчуження у природі. Проте одночасно відчуження переходить у площину суспільства, адже ціною цієї акумуляції є підпорядкування суспільства закону прибутку. Підпорядкування виражається у зведенні людини до рівня робочої сили та нехтуванні природним еколоґічним середовищем. Капіталізм припинив будувати собори, так і не визволивши людину. Короткострокова перспектива, на яку він орієнтується од самого початку, є причиною суспільних проблєм, з якими він нічого не може вдіяти.

Перетворюючи передумову капіталістичної акумуляції на абсолют, економізм заперечує світову систему, в якій він бачить лише протистояння національних систем, нерівномірно розвинених, розміщених згідно з певною ієрархією та вбудованих в єдине ціле. Що стосується периферії, вона приречена на занепад, навіть якщо там випадково до влади прийдуть сили соціялістичної орієнтації. Диво соціялістичної революції може прийти лише з центру. Пріоритет, що він у механістичний спосіб надається у цих поглядах продукційним силам, вражаюче нагадує найбільш буржуазну «філософію історії».

Насправді, починаючи з кінця XIX ст., німецька соціял-демократія тлумачила Маркса в термінах економізму. Лінійно-механістичне розуміння ланцюжка, що, починаючи з техніки, веде до продукційних сил, виробничих відносин і клясової свідомости, нехтувало Марксовою діялєктичною аналізою відносин між базисом і надбудовою. Кауцький популяризував цю механістичну ідеолоґію, що знайшла сприятливий ґрунт не у відсталих реґіонах капіталістичного світу, а у найрозвиненіших центрах: у Німеччині під маскою марксизму; в Британії у відверто еклєктичній формі, засвоєній Лєйбористською партією; у США у формах, що були ще більш відчуженими в ліберальній ідеолоґії. А річ у тім, що в центрі робітнича кляса перебувала у полоні буржуазної ідеолоґії: як і буржуазія, вона примирилась з фетишистським відчуженням товарів і економізму.

Ідеї Кауцького щодо орґанізації робітничої кляси були пов’язані з цією економістичною ідеолоґією. Ідея партії, що представляє зовнішню свідомість пролєтаріяту, — еліти, що розуміється на науці про суспільство та вміє застосовувати її, є продуктом  поверхового засвоєння европейською робітничою клясою «марксизму» після 1870 року. Відчуження робітників, що з ним відтепер змірилися (тоді як до 1870 року пролєтаріят усе ще тримався комуністичних утопій), призвело до відокремлення — у так званих марксистських партіях — теорії від практики, до ліквідації філософії практики на користь економістичному доґматизму. Проте і більшовики мали виходити у своїй діяльності з цих орґанізаційних форм, тому централізація — що у Німеччині відображала елітистську економістську ідеолоґію — була життєво важливою практичною необхідністю в Росії, де робітнича кляса була меншістю, а інтеліґенція перебувала в опозиції. Звідси «розмова глухих» між Лєніним, що був здивований «зрадою» Кауцького 1914 року, та Розою Люксмебурґ, що краще розуміла суть справи.

Більшовики, отже, 1917 року вирушили шляхом, що призвів до сьогоднішньої Росії. Вірно, що обставини, такі як руйнівна громадянська війна, винищення пролєтаріяту тощо обумовили їхні дії. Рівною мірою вірно й те, що Лєніна це непокоїло, але це не хвилювало ані Троцького, ані Сталіна, що вони представляли два боки тієї самої економістичної медалі. Перший чекав на диво визволення із Заходу, а останній був переконаний, що треба було наслідувати Захід — «наздоганяти» та переганяти. Саме Китайська культурна революція повернула Маркса на належне місце, продемонструвавши справжнє значення закону нерівного розвитку та розірвавши зв’язок з політикою пристосування виробничих відносин до стихійного розвитку продукційних сил.

Історія Китаю не єдиний доказ того, що совітський спосіб продукції підходить розвиненим країнам більше, ніж відсталим. У самій Східній Европі найбільш переконливі економічні показники продемонстровано не у відсталій Росії (попри централізацію), не в Югославії, так само відсталій (попри децентралізацію), але в Східній Німеччині. Робітнича кляса центру, відмуштрована десятиліттями капіталістичного відчуження, як про це свідчить дотримання «економізму», була готова подолати протиріччя капіталістичного способу продукції, не звільнивши себе від відчуження. Ось чому вона змірилась з фашизмом і мириться з профспілковою бюрократією, а також елітарною партією, як кандидатом на звання спадкоємця бюрократії, спроможною довести централізацію до рівня, необхідного для подолання суперечности між суспільним характером продукції та обмежуючими формами приватної власности.

Стихійні тенденції системи

Історичний досвід Совітської Росії нагадує нам, що стихійна тенденція капіталістичної системи зовсім не в тому, щоб сприяти встановленню соціялізму. За відсутности свідомої дії капіталістична система на певному етапі розвитку долає притаманні їй суперечності, одночасно зберігаючи свій вирішальний чинник — товарне відчуження. Тоді ми переходимо до нової стадії капіталізму, яка ніколи не буває «найвищою» (але просто «вищою») та на якій головне протиріччя капіталістичного способу продукції виражається у нових формах.

У центральній капіталістичній системі усвідомлення приналежности до соціяльної ґрупи (пролєтаріяту, наприклад) само по собі не визначає клясової свідомости. Остання може бути «реформістською свідомістю». На периферії, одначе, така суспільна свідомість неможлива, адже об’єктивне функціонування системи не дозволяє залучати до неї маси. Як наслідок, усвідомлення ситуації повинно привести до відмови від системи. Єдиним питанням тоді є, чи в даній країні та в даний момент народні маси (що є пролєтаризовані чи ось-ось пролєтаризуються) пояснюють свою вдачу об’єктивним функціонуванням системи, чи вони вбачають у ній дію неправомірних або навіть надприродних суспільних сил, і в цьому разі їхня політична дія приречена завжди залишатися у рамках повстань без стратеґії.

У капіталістичному центрі соціял-демократична свідомість, відчужена в «економізмі», у поєднанні із законами зростаючої концентрації економічної влади, прискорює рух у бік певного державного капіталізму. Вже підчас історичного розвитку відповіді на головне протиріччя капіталістичного способу продукції послідовно були знайдені спочатку в формі товариства з обмеженою відповідальністю, потім у формі тресту, голдінґу, конґломерату. Союз соціял-демократів з технократами уможливлює «конверґенцію» систем західного ліберально-капіталістичного та совітського походження. Орвеллів «1984» чи «Одновимірна людина» Маркузе нагадують нам, що така перспектива, замість бути неможливою, навпаки представляє ймовірний напрямок стихійної еволюції системи.

На периферії превалює тенденція до засвоєння вищих форм залежности. Чи може стихійний розвиток такого типу створити умови для подолання самого себе, не виходячи за рамки системи (що в такому разі виглядало б як необхідний етап розвитку)? Щодо цього є сильні сумніви: модель, що лежить в його основі, є насправді моделлю відтворення власних умов. Поглиблення залежного периферійного розвитку слідує шляхами, що в майбутньому становитимуть головні форми передової слаборозвинености. Технічне панування проявляється у пріоритеті, що його надають секторам, які мусять бути конкурентноздатними на міжнародному рівні, незалежно від того, чи йдеться за експорт чи престижні товари, просування яких відображає засвоєння західних моделей споживання.

На першому етапі формування периферійних економік, коли технічне відставання було ще незначним, капітал панівного центру, щоб забезпечити функціонування системи на свою користь, безпосередньо керує сучасними секторами, що їх засновує. Політичні засоби впливу також є необхідними на цьому етапі, звідси колонізація. Пізніше у процесі периферійного розвитку технічне панування, основане на дедалі більшому відставанні та пов’язане з істнуванням місцевої суспільної страти та кляс, інтеґрованих через їхню модель споживання та ідеолоґію прислужника, забезпечує умови для відтворення системи, що не потребують капіталовкладень в адміністрацію та прямого політичного втручання. В цьому значення неоколоніялізму (неоімперіялізму). Тягар капіталовкладень тепер можна полегшити за рахунок місцевих заощаджень — приватних і (частіше) державних. Розвиток державного сектору, що стає надзвичайно важливим і навіть пануючим на національному рівні, таким чином не виключає залежности системи разом (включно з державним сектором) від розвиненого світу. Залежність ґарантується через взаємодію місцевих суспільних сил, навіть якщо вони орґанізовані у державний капіталізм, що заявляє про себе, що він — соціялізм. У подальшому можна уявити розвиток важкої промисловости, що — хоча й набуває форми державного сектору — служить збереженню на місцевому рівні загального залежного розвитку. Будучи рушійною силою залежного державного капіталізму, дрібна буржуазії стає приводним ременем імперіялістичного панування, у такий спосіб займаючи місце латифундистської компрадорської буржуазії, що була рушійною силою залежного приватновласницького капіталізму в попередній період.

Якщо ця система істнуватиме достатньо довго, чи є шанс, що ті країни периферії, що найдальше просунулись цим шляхом, таки дістануться пункту «визволення» від залежности та завоюють собі місце у центрі? Чи варто виключати можливість автоцентричного капіталістичного розвитку в напівіндустріяльних країнах, зокрема Бразилії, Мексиці й Індії, де діє ефект маштабу? Чи не можуть Мексика та Канада перетворитися на повністю розвинені провінції США в тому сенсі, що видимі сьогодні побічні явища зменшаться і нарешті зовсім зникнуть? Автоцентричний розвиток забезпечувався би не тільки національним капіталом, але й капіталом США, у порівнянні з яким можливості цих країн виглядали б скромними. В такому разі протиріччя перемістилося б з економічної царини у царину культури та політики.

Пам’ятаємо, що ми визначили три симптоми слаборозвинености: нерівномірна продуктивність праці в ріжних секторах, роз’єднання і панування. Роз’єднання не проявляється у Бразилїі так, як у тропічній Африці. У випадку напівіндустріяльних країн Латинської Америки (Бразилії, Мексики, Арґентини) вже істнує єдиний промисловий комплєкс. Цей комплєкс сам по собі має тенденцію до своєрідної автоцентричности: він спирається не на великий внутрішній ринок, що охоплює все населення, як у розвинених країнах, а на частковий ринок багатої, інтеґрованої частки населення. Промисловість, отже, викидає на узбіччя ринку більшість населення, що воно проживає у сільській місцевості та міських нетрях (продовженні села в місті). Сільське господарство, розвинене на початковому етапі інтеґрації у світову систему, зберігає свою орієнтацію на зовнішні ринки та, отже, страждає від надзвичайно низького рівня заробітної плати робітників. Роз’єднання, що не проявляється на рівні промисловости, відбувається між сільським господарством і промисловістю на національному рівні. Як видно на прикладі Бразилії, внаслідок цього явища зовнішньоекономічна діяльність набуває особливої структури. Схема експорту є типовою для клясичної малорозвиненої країни (превалюють продукти слабого ступеня обробки, особливо сільськогосподарські), тоді як імпорт нагадує імпорт розвиненої країни (превалюють елєктроенерґія, напівфабрикати, засоби виробництва та продукти харчування, але не промислові товари широкого споживання). Мусимо спитати себе далі, чи слідуватиме слабкий розвиток — у разі поступового зникнення роз’єднання через інтеґрацію секторів, що досі перебувають на узбіччі господарського життя, — у напрямку, абсолютно відмінному від теперішнього, як ми його загалом знаємо?

Видима сьогодні перспектива не свідчить про поступове скорочення розриву — у контексті капіталізму — між центром і периферією. Транснаціональні корпорації насправді користуються цим розривом (та наслідками цього розриву, наприклад, для розміру винагороди за працю). На Тайвані, у Південній Кореї, Гонконґу та Синґапурі ми вже можемо споглядати результати розміщення там великої кількости транснаціональних корпорацій. Масоване перенесення видів промисловости з інтенсивним використанням праці, що їхня продукція призначена на експорт до США та Японії, прискорює створення нового поділу праці, що залишається нерівним. У цьому новому поділі периферія успадковує види промисловости, що мають обмежений запас для розширення, тоді як центр зберігає за собою види промисловости, що мають найвищий потенціял для проґресу.

Вірно, що дедалі ширший розрив між центром і периферією веде до зростання міґрації зі слаборозвинених до високорозвинених країн. Все розпочалось із «втечі мізків» по другій світовій війні: тоді йшлось за осіб з високою професійною кваліфікацією. Як завжди, праця надається у розпорядження капіталу там, де останній її потребує. Але навіть якби ці міґраційні потоки могли стати потужними, навіть тоді капітал міг би експлоатувати відмінності у національних культурах, як про це свідчить теперішній нерівний статус робітників-міґрантів у розвинених країнах. У найгіршому випадку це масове переміщення робочої сили може призвести до «внутрішнього колоніялізму», як у Південній Африці.

Ба більше, концентрація нових видів економічної діяльности транснаціональних корпорацій та розвиток державного сектору — зокрема в базових галузях промисловости — у деяких країнах «третього світу» вже спричиняє появу нового виду ієрархічного розвитку на периферії. Деякі реґіони периферії «мають зиск» з ґеоґрафічної концентрації на їхній території виробництв предметів розкоші чи навіть засобів продукції, що виробляють не тільки на свій власний національний ринок, але також на ринки сусідів, яким лишається тільки служити резервами дешевої робочої сили. Такі перспективи можна бачити не лише у кількох великих країнах «третього світу» (найкращим прикладом тут є Бразилія, але в цьому світлі треба також розглянути ролю, що її, можливо, гратиме Індія), але вони істнують також у менших реґіонах — в арабському світі або чорній Африці.

Проблєматика переходу

Для периферії вибір по суті є наступним: або залежний розвиток, або автоцентричний розвиток (неминуче своєрідний своєю формою і відмінний від теперішніх розвинених країн). Тут знову проявляється закон нерівного розвитку цивілізацій: периферія не може просто наздогнати та перегнати капіталістичну модель — вона має подолати її.

Насправді необхідно радикально переглянути капіталістичну модель розміщення ресурсів і відкинути правила прибутковости. Адже вибір, що робиться, виходячи з прибутковости, в рамках структури відносних цін, накинутої інтеґрацією у світову систему, викликає до життя і відтворює модель чимдалі більш нерівного розподілу доходу (а отже витіснення більшости населення на узбіччя життя), залишаючи для країни периферійну модель розміщення ресурсів. Корегування розміщення ресурсів треба проводити незалежно від ринкових правил шляхом безпосередньої оцінки потреб — потреб в їжі, будинках, освіті та культурі тощо.

Невипадково, що будь-яка серйозна спроба периферії звільнитися від політичного панування центру призводила до конфліктів, що підштовхували до розгляду соціялістичного шляху. Вірно, що в залежности від обставин здійснення такої проґрами може відкладатися чи навіть спотворюватися чи перериватися. Проте залишається фактом, що Куба розпочала соціялістичну революцію, не знаючи цього, що кубинське селянство прийняло колєктивізацію (їй опирались у Росії) і шанси побудови соціялізму на Кубі більші, ніж у США чи Европі. Також невипадково те, що саме в Китаї заново відкрито Маркса.

Перехід, якщо говорити за світовий маштаб, має розпочатися з визволення периферії. Остання має — від самого початку — брати до уваги початкову місцеву модель акумуляції. За істнуючих умов нерівности націй розвиток, що рухається не шляхом слабого розвитку, буде — через сам світовий проєкт, що його частиною цей розвиток є, — як національним, народно-демократичним, так і соціялістичним.

Оскільки капіталізм уже набув плянетарного виміру та відповідно орґанізував виробничі відносини, соціялізм може постати тільки у світовому маштабі. Тим-то перехід включатиме низку конкретних суперечностей між соціялістичними цілями (своєю природою неодмінно всесвітніми) та традиційними рамками (що залишаються національними). Проте наскільки мета більш зрілої та розвинутої соціялістичної свідомости на жадному етапі не буде приноситися у жертву меті економічного проґресу, настільки цю стратеґію можна назвати стратеґією переходу. Перехід вимагає набагато більше, ніж просто поширення державної власности чи розвитку важкої промисловости. Якщо він не супроводжується радикальним переглядом питання економічного вибору, навіть якщо це означає певне уповільнення темпів зростання, таке поширення містить у собі небезпеку увіковічення на периферії моделі залежного розвитку. Мета повинна бути в тім, щоб поєднати найсучасніші промислові об’єкти з безпосереднім покращенням умов у бідних секторах, що в них зосереджена більшість населення, аби використати сучасну техніку для безпосереднього покращення продуктивности праці та становища мас. Це безпосереднє покращення — і тільки воно — може звільнити продукційні сили та людську ініціятиву, а також дійсно мобілізувати весь народ. Це поєднання сучасної техніки та безпосереднього покращення становища мас вимагає радикальної зміни напрямку науково-технічних досліджень. Копіювання техніки розвиненого світу навряд чи стане відповіддю на проблєми сьогоднішнього слаборозвиненого світу. Але ця конкретна діялєктика переходу, проте, не означає відмови від модерної перспективи. «Протестний» рух на Заході через критику повсякденности показав, що не варто змагатися за максимальний темп зростання за будь-яку ціну, і спробував реабілітувати інтенсивне використання праці, виходячи з поєднання ідеолоґії гіппі, повернення до міту про шляхетного дикуна та критики дійсности капіталістичного світу. Виходячи саме з таких помилкових установок, деякі люди хибно сприйняли себе вповноваженими на свій лад тлумачити певні аспекти китайської політики окремо від розуміння майбутнього, якому вони належать.

Соціялістична мета не може визначатися в термінах економізму, хоча вона й включає економічний момент. Доконаний соціялізм неодмінно спиратиметься на сучасне господарство з високою продуктивністю праці. Думати інакше означає вірити, що «все погано через техніку», а не через суспільний лад, що визначає сьогоднішні рамки застосування техніки. Насправді саме капіталістичний спосіб продукції суперечить модернізації та не дає розвинути весь її потенціял. Багато писалось про руйнівний вплив фраґментації та монотонности праці у промисловості. Ця форма праці в майбутньому розглядатиметься як риса, притаманна капіталістичному способу продукції, що виконав свою історичну ролю (акумуляцію) та проклав шлях для свого зникнення. Сучасна технічна революція замінить фраґментовану некваліфіковану працю, що була головною формою праці з часів запровадження машинного виробництва, автоматизацією. Вона дасть більше вільного часу та створить нові види робіт, що вимагатимуть від працівника високої кваліфікації.

Як сучасна система реагує на цю перспективу? Вона вбачає в ній не світанок людського визволення, але небезпеку масового безробіття, що супроводжуватиметься витісненням дедалі більшої частини населення (особливо у «третьому світі») на узбіччя системи (яка інтеґрує лише меншість). Так думати природно для тих, хто завжди розраховує прибутковість, хто розглядає прибуток як мету саму по собі в системі економістичного відчуження, що бачить у людині лише «робочу силу». Звільнившись від ідеолоґії, що накидає капіталістичний спосіб продукції, людство визволить продукційні сили.

Між зростанням і будівництвом світової соціялістичної системи конфлікту бути не може.

Перекладено з анґлійської за кн.: Samir Amin, Unequal Development: An Essay on the Social Formations of Peripheral Capitalism, New York: Monthly Review Press, 1976, pp. 370-385.

Advertisements

0 Responses to “Щодо стратеґії переходу”



  1. Напишіть коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Грудень 2015
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Лис   Січ »
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: