В. Левинський
Як серед инших народів, так і серед українського сливе чи не всї полїтичні партії називають себе «народними», а кожда з них з окрема любить голосити, що тільки вона заступає інтереси і справи «народу», що тільки вона а нїхто більше не сьміє виступати в імені «народу».
За примірами не далеко нам шукати.
Возьміть от хочби польських народних демократів, чи вшехполяків, як їх загально називають. Як би вірити в усе те, що вони пишуть у своїх ґазетах і що голосять, то вийшло би, що серед польського народу нема лїпшої партії понад партію вшехполяків. Тільки вони відважно і гордо несуть прапор польського народу! Тільки вони його боронять і заступають! Тільки в них спасенє народу! — так голосять вшехполяки, а находять ся люди, що в усе те навіть вірять.
Або возьміть партію «Союза русского народа» в Росії, себто московських чорносотенцїв. Вони теж, подібно як вшехполяки, тільки з іще більшим ґаласом, криком і ревом горлають на цїлий рот, що тільки вони єдина народна партія на всю Росію, як далека вона й широка, що тільки вони являють ся правдивими, «істинними» заступниками й спасителями московського народу.
А чи відбігли від одних і других наші народні (національні) демократи?
Нї! Слово «нарід» не сходить їм з уст. Партію свою назвали вони не инакше як «народною». Свій головний комітет називають «народним», свої ґазети «народними», все, що тільки роблять, роблять «для народу». Словом, тільки українські націоналдемократи, коли вірити їх крикливим словам, мають патент на весь український нарід, тільки вони взяли його справи й добро в виключну аренду.
Тому місце для кождого, хто тільки почуває себе Українцем, може бути після запевнень, українських націоналдемократів тільки в їхній партії. І є люди, які дїйсно вірять в усе те, що їм націоналдемократи до віруваня подають.
Насуваєть ся отже питанє: чи дійсно такі партії, як вшехполяки, московські чорносотенцї, або икіншї українські націоналдемократи можна вважати за народні партії? Чи дійсно кожда з тих партій ні являєть ся єдиним і виключним оборонцем і заступником «народу»? Чи дїйсно в тих партіях спасенє народу?
Щоби на се питаннє дати ясну відповідь, ми перш усього повинні знати, що то таке нарід.
Під словом «нарід» треба розуміти спільноту людий, котрих історична доля споріднила спільністю характеру, культури, мови і т.н. Так отже Нїмцї, Французи, Поляки, Москалі, Українці і т.д. все те окремі народи, які ріжнять ся від себе характером, культурою, мовою.
Але нарід ніколи не становив і не становить щось одноцїльного в собі.
Ріжницї маєтку, походженя, працї, уряду все дїлили його на ворожі собі гурти людий, які завсїгди ненастанно вели між собою боротьбу. Так у старих часах істнував подїл народу на вільних і невільників. Середновічні часи знають подїл народу на ріжні ґрупи і стани: побіч найбільш упривілейованої ґрупи великоземельних посїдачів, які в ріжних народів инакше називали ся (на Заході були се т. зв. февдальні пани, у нас просто шляхтичі) маємо тоді кріпаків, що мусіли робити панщину, побіч богатих міщан, майстрів цехових бідних челядників і робітників. Нові часи, котрі називаємо добою капіталїзму, знищили, правда, цілі верстви з попередної доби, але на їх місце поставили нові суспільні кляси. Міщанство, инакше буржуазія, і біднота міст і сїл, инакше пролєтаріят — то дві кляси, два великі табори, на які розколюєть ся нинї кожний нарід. Коротко, у сїй спільнотї людий, шо називаємо «народом», ми завсїгди стрічали і стрічаємо поділ її на упривілєйованих і безправних, визискувачів і визискуваних, пануючих і гноблених.
Таким способом ми вже знаємо, що таке нарід. Знаємо теж, хто його становить.
Погляньмо, хто в ріжні часи вважав себе за представника народу, хто виступав у його імени, хто говорив просто: Я є нарід?
Тільки упривілєйовані, тільки визискувачі, тільки пануючі уходили во всі часи за нарід, тільки вони почували себе в праві говорити й дїлати іменем народу, тільки вони голосили: Ми є нарід!
В старій пр. римській державі вільний Римлянин уважав себе в праві, виступати і дїлати іменем римського народу. Невільника вважали вільні Римляни навіть не за чоловіка а за звичайну собі річ, з котрою що вгодно можна було зробити. Захотїв такий вільний Римлянин подарувати невільника кому иншому, міг се зробити, а захотів його вбити, міг його вбити.
Подібно було у нас на старій Руси за княжих часів.
В середних віках тільки висші верстви уходили за нарід. У нас приміром за польських часів, за часів Козаччини, тільки шляхтичі-бояри, богаті міщани, попи й вільні козаки вважали себе народом. Кріпаки, що робили панщину, козацька чернь, що була безправною, — вони стояли поза народом.
А в нових наших часах?
Перед сто роками з горою міщанська (буржуазна) кляса у Франції, побідивши в великій революції февдальну клясу, кинула їй у лице слова: «Я є всїм», «Я є нарід». Вона була в праві так сказати, бо в її руках опинила ся вся власть, держави, вона стала її господарем і паном. А так само як у Франції, так і в инших державах міщанство, прийшовши до власти, почуло себе в праві проголосити себе повновласником цїлого народу.
Українське міщанство (буржуазія), що правда, дрібне, яке тепер почало буйно розвивати ся, яке почуває себе вже при власти, або близьким її, зовсім не инше і зовсїм не виродилось від міщанства инших народів. — «Мої інтереси се інтереси народу!» «Моя воля — є народна воля!» «Нарід то я». Так говорить про себе наше дрібне міщанство, яке творять наші пани, попи й урядники, підприємці і купцї, міські промисловцї і заможні селяни. Український пан чи піп тільки себе уважає за представника народу. Так як польський шляхтич уважає нашого мужика за «бидло», так гордить цим і стидаєть ся його український пан. А робітник у його очах, то щонайменше «бараба», сотворінє без даху, хлїба і крейцара, яким треба тільки бідувати.
Коли ми далї возьмемо під увагу, що партії полїтичні се нїчо инше, як тільки гурти людий поодиноких суспільних ґруп і верств, які і єднають ся на те до купи, аби заступати інтереси тих ґруп і верств, то маємо вже ясну відповідь на питанє, яке на самім початку нашої статї ми поставили. Коли отже питаємо, чи дїйсно партія українських націоналдемократів, яка є найкращим виразником інтересів нашого дрібного міщанства, української буржуазії, є дійсно народною партією, чи вона має право говорити іменем цїлого народу, то на се відповідаємо:
Партія українських націоналдемократів є партією міщанською, буржуазною. Є вона такою тому, бо найвисша ціль і мета сеї партії се здобутє власти й сили для українського мішанства, яке нинї становить величезну меншість нашого народу. Ся партія є буржуазною ще й тому, бо вона поклала в свою програму береженє сучасного капіталїстичного ладу, основаною на визиску одної кляси другою. А нїхто так не нищить і не руйнує сили народу, як капіталїстичний визиск. Визиск сей рабує здоровлє і житє сеї кляси, яка становить величезну більшість нашого народу, себто українського пролєтаріяту, української сїльської і міської бідноти. Визиск сей заминає нинї сій бідноті доступ до всіх блаґ і скарбів національної культури. Колиж мимо те партія українських націоналдемократів боронить сучасний лад і капіталїстичний визиск, то ним самим вона одверто признає, що вона може і має право говорити й дїлати не іменем цілого народу, а тільки іменем посїдаючих верств українського народу.
Затямте собі добре сї слова в своїй голові ви всї, що належите до кляси української сільської і міської бідноти, до кляси українського пролєтаріяту, ви всї, що так легко даєте себе ловити на крикливе націоналдемократичне слово! Знайте, що скільки разів доводить ся вам чути чи читати слова про українських народних демократів і про так званий «Народний Комітет», буцїм то тільки вони заступають інтереси українською народу, буцїм то вони одинокі боронять його прав, добра й будучности, то знайте, що не інтереси, права, добро, будучнісіть цїлого українською народу їм ходить, а тільки о інтереси, права, добро й будучність маленької частини українською народу — українського міщанства.
Коли українські націоналдемократи в парляментї дають австрійському правительству рекрута і мілїони на військо, армати і воєнні кораблї, коли вони виступають проти суспільною обезпеченя робітників, їх жінок, вдів і сиріт по них, коли у всїх важних справах, де ходить о добро найширших народних мас ідуть вони все з панськими послами инших народів а проти інтересів тих мас і при тім голосять, що все те роблять для «народу», то кождому стає ясно, перед яким богом палять вони сьвічку, кому вони служать.
Так дійшли ми до зрозуміня, як належить розуміти слова «нарід», «народний», «народні інтереси» в устах члена міщанської (буржуазної) партії. Зрозумівши сї слова, нам уже не так трудно довести наші думки до кінця і дати відповідь на питанє: чи можна говорити про інтереси, силу й будучність народу, а коли так, то на чім вони полягають? Чи може бути хто покликаний до оборони й заступництва сих інтересів, а коли так, то в кого і де треба шукати сеї оборони?
До тепер ми пізнали, що пролєтарська кляса, себто кляса міської і сільської бідноти становить величезну більшість кождого народу. І завсїгди визискувані й ограблені кляси так у старих, як і в середних, як і в нових часах становили й становлять сю більшість. Ми підемо далї і скажемо, що й у будучности кляса пролєтаріяту зростатиме, судячи по тім, як вона тепер з непереможною силою серед кождого народу росте і розвивається. Явище се цїлком природне. Капіталїзм має те до себе, що скрізь, де він не ступить своєю велитенською ногою, там ширить з одного боку гори богацтва й роскоший, а з другого море нужди й сліз. Ласкою своєю і се иншим промінєм обдаровує ту клясу, яка йому служить себто міщанство, а проклятєм палить ту клясу, яку він полонив на свої услуги — себто пролєтаріят. Але без пролєтаріяту капіталїзм одної хвилинки не міг би існувати. Відійміть від машини, від варстату, від фабрики, від панського загону додаток до них, котрий ми називаємо робітником, а весь сьвіт став би подібним до одного великого цвинтарища, де все завмерло. Помірно отже з тим, як розвиваєть ся міщанство, то є капітал, помірно з тим розвиваєть ся і росте пролєтаріят, кляса робітнича міста й села. Пролєтаріят не може таким способом загинути, він може тільки рости й розвивати ся.
Але що далї, то визиск, на якім основуєть ся сучасний лад, стає для пролєтаріяту нестерпним. Визиск сей так довго може істнувати, як довго є в руках міщанства засоби сього визиску: фабрики, земля, машини, копальнї і т.и. Впаде капіталїстичний лад, коли приватна власність на засоби визиску перейде з рук дотеперішних її посїдачів у руки цїлого народу, цїлого суспільства. А той лад, де фабрики, земля, машини, копальнї і т. и. стануть власністю всього народу, де зникнуть визиск і дотеперішні кляси, той лад називаємо соціялїстичним.
В поваленю сучасного капіталїстичного ладу, основаного на визиску одних другими і в збудованю на його руїнах соціялїстичного ладу, заінтересований нинї тільки пролєтаріят кождого народу, що становить, як знаємо, більшість кождого народу. Таким чином соціялїзм, як остаточна цїль пролєтаріяту, се не тільки його клясова цїль, але й народна та загально-людська. Тому ми кажемо, що тільки соціялїзм несе визволенє цілому народови з кайдан сучасної неволї, що тільки в соціялїзмі будучність кождого народу.
Але осягнути свою цїль може пролєтаріят тільки зорґанїзованою боротьбою. Задля сеї боротьби він єднаєть ся до купи, в орґанізацію, в соціялдемократичну партію. Завданєм соціялдемократичної партії кождого народу є осьвідомити найширші маси народу, а тим самим зробити їх здатними й готовими до важкої боротьби за свої права, домаганя і бажаня, за хлїб, волю і сьвітло — за соціялїзм.
Клясовою боротьбою називаєть ся ся боротьба, але є вона й народна. Є вона клясовою, бо соціялдемократія веде її в інтересах пролєтаріяту. А що пролєтаріят становить більшість кождого народу, то боротьба за його інтереси є народною боротьбою.
Зараз ми се краще побачимо.
Коли нам закидають, що ми, соціялдемократи, вороги власного народу, а соціялїзм то добра одежа, тільки не из нас шита, або що соціялїзм то жидівська вигадка, то спитаймо: на чім полягає сила, могучість і будучність народу?
Сила й могучість кождого народу залежить перш усього від того, як великий числом нарід, від того, як він родить ся, як живе, як працює, як вмирає.
Наш нарід числом дуже великий: усіх Українців у Росії і Австрії є поверх 34 мілїони, з чого тільки на австрійську Україну припадає 4 мілїони. Числом богатий наш нарід, але який-же він бідний? Як розглянути ся по всій країні, де жиють Українцї, то побачимо, що більш як ¾ всіх Українців належить до бідноти, яка живе з працї своїх рук. Житє сеї бідноти, се не житє, а животїнє. Чи вам треба описувати, як живе український робітник по містах і селах? Конина краще відживляєть ся, як наш мужик на селї і робітник у містї. А як він працює? Все одно, чи в своїх чи в чужих панів? Скільки годин на день мусить він працювати, чи то в варстатї, чи в фабрицї, чи в панських ланах, аби заробити на сей дрянтивий кусник хлїба для себе, жінки і дїтий? Українські пани люблять говорити про велику й могучу Україну, а чи не бачите, а-бо чи не чуєте, скільки то соток тисяч нашого народу, нашої бідноти рік-річно покидає ізза злиднїв і нужди рідну землю і тікає в сьвіт за очи, аби тільки з працї рук своїх на чужій землі вижити? Як вітер зерня піску на всі сторони сьвіта розкидає, так еміґрація розпорошує українську бідноту по цілім сьвітї! Коли в таких злиднях живеть ся українській біднотї, то нїчого дивного, що наш нарід як учені виказали тїлесно занепадає, карловатїє, що порівняючо, дуже великий процент припадає мертвих дїтий уже при самім родженю, що задля браку удержаня живих дїтий, дуже великий процент їх за молоду вже гине, що смертельність нашого народу сливе чи не найбільша з поміж усіх народів в Европі.
А коли соціялдемократія бореть ся за те, аби наші робітники міста й села коротше працювали й більшу платню за свою кроваву працю діставали — аби злекшити умови їх праці і житя, аби берегти їх здоровлє, їх жінок і дїтий, до чи се домаганє вороже народови? Чи українські соціялдемократи, борючи ся за хлїб, добробут і здоровлє величезної більшости нашого народу є його ворогами, ворогами власного народу?
Та сила й могучість народу не залежить тільки від того, як великий він числом і яке матеріяльне (тїлесне) його становище й житє, але також від того, як він духово живе, яка його культура, осьвіта і т. и.
А коли духове житє і культура народу стоять високо? У нас звичайно думають, що культура народу залежнить від того, кілько має нарід своїх мислителів, учених, поетів, музиків, артистів-малярів і т.д. Колиб воно дійсно так було, то пр. московський нарід, який має свого Турґенєва, Достоєвського, Пушкіна, Толстого, Лєрмонтова, Ґорького, Мєчнікова, Чайковського, Шаляпіна, висше стояв би культурою від такого маленького народу, пр., яким є Фінляндці, котрі таких велитів не мають. А одначе так не є. Бо культура народу залежить не від тих, що пишуть, не від тих, що читають, не від тих, що компонують, але від тих, що грають і слухають, не від тих, що творять і малюють, але від тих, що дивлять ся і подивляють.
І ми маємо свою культуру, навіть богатою величають її деякі. І ми маємо свого IIІевченка, Драгоманова, Франка, Винниченка, Лесю Українку, Лисенка, Заньковецьку, і ми маємо вже свою лїтературу, науку, штуку, театр і т. и., але чи богато є споживачів скарбів нашої національної культури? Богато у нас читає, слухає, дивить ся, подивляє?
Нї! Темнотою і некультурністю жиють широкі маси нашого народу. На 100 людий є аж 71, що не вміють, нї читати нї писати. В безпросьвітности загибає наш нарід. Бо культура мас — то є культура народу.
І коли українська соціялдемокатія змагає до того, а-би повалити сучасний капіталїстичний лад, який не тільки рабує здоровлє і житє народу, але позбавляє його сьвітла і всїх скарбів культури українські націоналдемократи змагають, аби нинїшний лад, оснований на визиску пролєтаріяту, задержати; коли українська соціялдемократія бореть ся за те, аби, здобуваючи кращі умови працї і житя для широки мас українського народу, дати їм можність жити духовим житєм, жити новочасною культурою і творити свою національну культуру то чиж се ворожий замах з її боку на нарід? Чи тому українські соціялдемократи вороги власного народу? І коли тільки соціялїзм забезпечує найширшим його масам, отже більшости народу, повний і всесторонний їх фізичний (тїлесний) і духовий розвій, то чи соціялїзм — се одежа не на наш нарід шита, чи він жидівська вигадка?
Кождий сам дасть відповідь на се питанє.
Так отже клясова боротьба пролєтаріяту за хлїб, волю і сьвітло, за соціялїзм, се є народна боротьба. Соціялдемократія, що боронить інтересів пролєтаріяту, боронить рівночасно народних інтересів.
Ся боротьба горить, ясним полумням скрізь, де тільки живе пролєтаріят. На Заході филї сеї боротьби знїмають ся високо. В Анґлії, в маленькій Бельґії, Нїмеччинї, Франції і инших західноевропейських державах пролєтаріят, орґанізований в сильну і могучу соціялдемократичну партію, з гордістю може собі сказати: Нарід — то я!
У нас те далеко до сеї радісної хвилі. Алє день, коли прокинеть ся наша біднота сіл і міст зі свого камінного сну та через орґанізацію і осьвідомленє стане сильною і могучою, хоч як віддалений, але неминучий.
От тоді теж вона і гордо заявить:
Нарід — то я! Моя воля і мої інтереси — се воля і інтереси народу! Соціялїзм, мій прапор — то є народний прапор!
Х а й ж и в е с о ц і я л ї з м !
Джерело: Фрідріх Енґельс. Основні засади комунїзму. — Віннїпеґ: «Робочий народ», 1918. — Стор. 51-60.
Вперед 