Міхайло Марковіч
Поза очевидними відмінностями між теорією і практикою лібералізму, фашизму і соціялізму можна віднайти рису, спільну для традиційної політики як «сфери відчуження», і це — жорстока, аморальна, праґматична боротьба за владу, коли індивід і соціяльна ґрупа прагнуть звести инших індивідів і соціяльні ґрупи до рівня об’єкту. Звідси постає питання, чи можна в майбутньому раз і на завжди подолати межі політики як такої і за яких умов суспільні відносини і процеси могли б реґулюватися у спосіб, що він вже не є політичним у звичному значінні слова. Хай там як, але позаяк ми продовжуємо жити у політичних суспільствах, відмінності між ріжними політичними системами ХХ ст. зберігають величезне теоретичне і практичне значіння.
Якщо порівняти політичні вчення лібералізму, фашизму і соціялізму, можна одразу помітити одну важливу відмінність: мета політики і raison d’être [сенс істнування. — Пер.] політичних інституцій у першому випадку розглядається з точку зору ізольованого індивіда, у другому — з точки зору нації або раси, у третьому — з точки зору кляси, пролєтаріяту.
Більшість ліберальних теоретиків політики вважали і вважають за основну мету уряду встановлення і збереження ладу, у якому всі люди безпечно і вільно користуються певними базовими правами: на вільне висловлювання думки, право збиратися і вибирати своїх представників у політичні інститути, обирати місце проживання і роботи, право на власність, право конкурувати на ринку тощо. Суспільне життя очевидячки поділене на дві ріжні сфери — політичну та громадянську. Відомий ступінь порядку та колєктивности у першій є необхідною умовою для свободи та індивідуалізму у другій. Державу збудовано як інститут, що він височіє над усіма соціяльними ґрупами та всіма антаґоністичними клясами, національними, расовими, реліґійними, професійними, реґіональними та иншими особливими інтересами. Вона опікується загальним інтересом усього суспільства та інтересами всіх людей як абстрактних громадян. Вважається, що ціною, яку людина має заплатити за безпеку і свободу у сфері громадянського життя, є покора, відданість і підпорядкованість чинному законові та рішенням чинного уряду.
У теорії буржуазної демократії наявна певна двозначність щодо того, наскільки держава є відчуженою силою. З самого поняття демократичної держави випливає, що держава так чи так має виражати загальну волю, порядкувати справами за згоди громадян і бути головним знаряддям забезпечення їхніх інтересів. Усі клясичні праці, присвячені демократії, погоджуються з тезою, що верховна влада належить народові. Одначе при уважнім розгляді висновуєш, що клясична теорія демократії визнає, що насправді держава є більш-менш відчуженою владою, суспільною структурою, яка править народом і майже не контролюється ним.
Локк усвідомив, що державець і уряд можуть зловживати правами, наданими їм на підставі суспільної угоди, і що вони насправді здатні гнобити нарід. Не істнує демократичного механізму, за допомогою якого народ міг би по-справжньому контролювати правителів і змінювати їх. Ідею демократії можна врятувати визнанням права народу на повстання і застосування для повалення уряду. Одначе, щоби заспокоїти консервативних опонентів, схильних трактувати демократію як стан перманентної анархії, Локк пояснює, що народ готовий радше терпіти невелику несправедливість, аніж повставати. Тим-то справжні повстання можна очікувати тільки тоді, коли зловживання владою сягає рівня неперервної тиранії. Очевидячки для Локка демократія не означає активну участь кожного громадянина у процесі ухвалення рішень, не означає самоврядування. Сам факт того, що управління залишається у руках ґрупи людей, які правлять від імени инших і з активної чи мовчазної згоди инших, насправді веде до напружености, конфлікту, зловживання і несправедливости, яку до певних меж доводиться терпіти.
Ґроцій відкрито писав про формування держави як відчуження окремих особистих прав і повноважень. А Руссо дуже добре усвідомлював фундаментальну проблєму буржуазної демократії: вона не є і не може бути прямою демократією участи — особливо у великій країні. З иншого боку, він дуже скептично ставився до представницької демократії і не розумів, як народ може реально контролювати своїх представників і запобігти їхньому перетворенню на відчужену силу. Тим-то його теорія загальної воли є дуже неоднозначною: якщо загальна воля є волею всіх або більшости, важко зрозуміти, що саме насправді визначає, що таке загальна воля. Не можливо проводити загальнонаціональні вибори для вирішення всіх важливих питань. З иншого боку, якщо загальна воля не формується на основі спільних складових у волі кожної людини, якщо вона упредмечена й ототожнюється з правдивим загальним інтересом народу, тоді у найліпшому разі вона стає зайвим поняттям, що не додає нічого нового до теорії демократії, адже вона ніяк не збагачує наші знання про те, як втілити загальний інтерес народу в діяльності держави. У найгіршому разі нею для самовиправдання може скористатися тоталітарний режим.
Джефферсону було добре відомо про неминучість відчуження держави — надто по відношенню до нових поколінь, і єдине розв’язання проблєми він вбачав у періодичних повстаннях і перегляді та зміні всіх законів кожні двадцять років.
Одначе конфлікт поколінь є лише одним ріжновидом конфліктів між державою і частиною населення. Ба більше, конфлікт поколінь є зазвичай лише проявом набагато глибшого конфлікту — конфлікту між привілейованими і непривілейованими суспільними силами. Молоді люди ще не сильно пов’язані з жадною клясою, вони ще не мають усталених інтересів і відкриті гуманістичним і еґалітарним прагненням. Тим-то молодь схильна надто критично ставитися до чинного ладу й істнуючих форм соціяльної несправедливости і хоча б частково й тимчасово вступає у конфлікт з державою, яка переймається збереженням чинного ладу.
Навіть ув ідеальному, теоретичному вигляді буржуазна держава має глибоку ваду: вона допускає поділ людей на правителів і громадян, якими правлять. Справжнє політичне життя доступне лише першим: вони стають до боротьби, вони ухвалюють рішення, вони розробляють і затверджують закони та вони вдаються до заходів, необхідних для втілення їх у життя. Останні ж живуть удаваним політичним життям: у кращому випадку їм повідомляють ухвалені рішення, і вони погоджуються, їм пропонують двох або більше кандидатів — вони голосують за одного з них, з ґазет вони дізнаються про прийняття нових законів і їхню обов’язковість. Вони можуть висловити своє невдоволення — написати листа або утриматись від голосування, але, неорґанізовані, вони навряд чи сильно вплинуть на центри політичної влади. На наступних виборах вони можуть проголосувати за иншого кандидата, але ґарантії, що обранець буде ліпшим, немає.
На практиці у рамках суспільства, поділеного на «маєтних і немаєтних», відділення правителів від переважної більшости підвладних стає набагато серйознішим питанням. Основна функція держави — силою зберігати чинний лад — повністю співпадає з інтересом привілейованих суспільних клясів зберегти статус-кво. Держава, по суті, перетворюється на апарат примусу, що у кращому випадку поєднує максимально можливу раціональінсть з мінімумом необхідного насилля з метою направлення суспільних процесів у межах чинної суспільної структури і чинної форми розподілу суспільного багатства.
Не варто заперечувати важливість у буржуазному суспільстві політичних свобод. Так само не йдеться про заперечення величезної важливости визнання основних прав людини, вписаних у конституції і закони всіх демократичних держав. Проте у рамках суспільства з величезним соціяльним розшаруванням практичне значіння визнання цих свобод і прав далеке від обіцяного теорією буржуазної демократії. Саме поняття політичної свободи, прийняте цією теорією, є вкрай наївною і поверхневою. Припускається, що хтось є вільним, коли може обирати серед декількох істнуючих переконань і голосувати за одну з політичних партій і одного з кандидатів. Це є свободою лише у порівнянні зі станом, коли не істнує взагалі жадного вибору. Але це дуже поверхнева, обмежена і подекуди навіть ілюзорна свобода. Хто контролює великі політичні орґанізації і засоби масової інформації, має величезний вплив на формування звичок, політику і відбір кандидатів. Економічна влада означає владу політичну. І навпаки — політична демократія неможлива без демократії економічної.
Буржуазна демократія може вижити за двох умов: а) якщо вона вдало уникатиме економічних криз, ґарантуватиме стабільний економічний поступ і зведе до мінімуму політичний інтерес робітників шляхом переведення всією їхньої уваги на щоденну економічну боротьбу за підвищення зарплати та поліпшення умов праці; і б) яка є передумовою а), якщо вона проводитиме поступові суспільні перетворення, які пом’якшать жорсткі прояви соціяльної нерівности, при цьому зберігаючи базову структура суспільного розшарування, у рамках якої велика більшість населення тримається у непривілейованому становищі.
За відсутности цих двох умов соціяльні конфлікти набувають такої антаґоністичної гостроти, що суспільство опиняється перед двома варіянтами розв’язання цих конфліктів, причому обидва виходять зі скасування попередніх форм демократії:
Першим варіянтом є фашизм, який, щоби запобігти подальшому розвиткові клясових конфліктів, вдається до найжорстокіших засобів і намагається мобілізувати усі суспільні кляси в ім’я національних і расових інтересів.
Другим варіянтом є соціялізм, який прагне довести клясову боротьбу до лоґічного завершення, закінчити її шляхом знищення буржуазної держави і створення нової, пролєтарської держави. Завдання цього тимчасового, суто перехідного інструменту полягає у проведенні перетворення усього економічного базису та підготовці до скасування політики і самої держави як апарату примусу.
На відміну від парляментської демократії, фашизм повністю нехтує інтересами окремих громадян. Індивід цілковито підпорядкований тотальности, а тотальність, це — нація. Саме це мав на увазі Муссоліні, коли казав про «вищий закон» і «об’єктивну волю», які «долають рямці окремого індивіда і підносять його до рівня свідомої участи у духовному суспільстві». Він додає, що фашистська концепція спрямована «проти індивідуалізму», вона за державу і за індивіда «настільки, наскільки він співпадає з державою».
Без сумніву, усі ці розмови про духовне істнування індивіда всередині держави, що їй він повністю підпорядкований, є просто містифікацією. Чим більший притиск на «духовности» суспільства, тим частіше за цією риторикою проглядається політика, позбавлена будь-якої духовности, зведена до відвертої боротьби за владу і контроль над людьми.
Поняття всезагальної воли розглядається тут у дещо иншому значенні, аніж прийнято у демократії. Це вже не воля всіх або більшости — це воля небагатьох або навіть однієї людини, якій вдалося об’єднати натовп і повести його на боротьбу за владу.
Муссоліні визнавав, що фашистська держава є тоталітарною: «Все в державі та нічого людського чи духовного не існує і тим більше не має вартости поза державою. … Поза державою немає індивіда, немає і ґруп (політичних партій, об’єднань, профспілок, клясів)». Це означає, що не терпима буквально жадна непідконтрольна державі та некерована партією політична діяльність.
Звісно, навіть фашисти уникають заявляти, що вони проти свободи та демократії. «Фашизм за свободу. І за єдину свободу, яка тільки може бути дійсністю, — за свободу держави та свободу індивіда в державі. … Фашистська держава обмежила марні та шкідливі свободи і зберегла суттєві». Лоґіку цих суттєвих свобод по-філософськи уточнив Джентіле: це один з найогидніших прикладів, коли гідністю теоретичної думки скористалися і зловжили виключно, щоби за доволі простими і мерзенними речами створити видимість глибини та прихованої раціональности: «Сила і згода нероздільні, одне передбачає инше. Влада держави і свобода громадянина утворюють безперервне коло, де влада передбачає свободу, а свобода — владу». Це жахливий взаємозв’язок — немає нічого легшого за те, щоб нав’язати згоду силою, яка потім буде підсилюватися згодою. Що насамперед характеризує фашизм, то це не просто тоталітаризм, просто ліквідація всіх свобод і прославляння держави. Структура політичної влади одне, а її історичне значіння — инше. Призначення фашистського тоталітаризму є двоїстим: а) знищити робітничий рух і накинути єдність усієї нації під орудою буржуазії, що є недосяжним за инших умов, поки триває клясова боротьба всередині нації, і б) мобілізувати усю націю на експансію, на завоювання инших народів і територій, словом, примусити цілу націю боротися за характерно буржуазні інтереси.
Поверхневому ліберальному спостерігачеві може здатися, що між фашистською і соціялістичною політичною системою є вражаючі політичні схожості. Ув обох випадках державний апарат є надзвичайно сильним і керує всім економічним, суспільним і культурним життям. І там, і там однопартійна система. В обох системах проявляється тенденція до розвитку культу вождя. В обох системах проявляється тенденція до прославляння народної армії. Крім того, і там, і там прагнуть до воєнних інтервенцій і захоплення инших країн на догоду власним національним інтересам.
Одначе, якщо на мить відкинути ці дуже важливі спільні риси, вищезгадані явища постануть не як однакові:
1. Держава у посткапіталістичних країнах вже не є інструментом у руках буржуазних і дрібнобуржуазних сил — вона є результатом революції, розпочатої добре орґанізованим аванґардом робітничого руху. Вірно, що з історичної точки зору, аванґард пережив процес суттєвих змін і перетворився на нову панівну верхівку — бюрократію. Саме тому вона не збиралась відмирати, як передбачали Маркс, Енґельс і Лєнін, а навпаки розрослась і розширила свою владу. Проте головним завданням посткапіталістичної держави є не розширення своїх кордонів, а прискорена індустріялізація, урбанізація і якомога швидше зростання рівня життя населення — і все це в умовах постійного протистояння з провідними капіталістичними країнами. Завдання сучасних соціялістичних держав нагадують радше цілі розвинутих ліберальних капіталістичних країн. Безумовно, вони дуже сильно відріжняються від цілей розвинутого соціялістичного суспільства, що вони за Марксом будуть такими: вільне виробництво, ліквідація підпорядкування людей поділу праці, скасування суперечности між розумовою і фізичною працею, загальна участь в ухваленні політичних рішень і поступовий вихід за вузькі горизонти буржуазного права.
2. Деякі сучасні ідеолоґи лібералізму, що вони зводять демократію до багатопартійних систем, часто ототожнюють фашизм й істнуючі форми соціялізму, позаяк в обох системах політична влада зосереджена в руках однієї партії, а істнування будь-якої иншої конкурентної політичної орґанізації під суворою забороною. Враховуючи, що будь-яку політичну структуру такого штибу можна визначити як «диктатуру», ми не маємо іґнорувати деякі основні відмінності так у вихідній меті, як і подальшому напрямові розвитку.
Комуністичні партії створювали справжні революціонери, повстанці проти істнуючого гноблення і соціяльної несправедливости, які у більшості випадків хотіли визволити людей усіх клясів, націй і рас від рабства, бідности та отупляючої тяжкої праці. Фашистські партії створювали націоналісти-фанатики та расисти, готові вдаватися до жорстких засобів для збереження істнуючого суспільного ладу і розшарування, які розв’язання проблєм бідности та безробіття бачили в захопленні володінь инших народів і рас.
Абсолютна монополія на політичну владу була для фашистів принциповим питанням, наслідком елєментарної природньої, біолоґічної нерівности. Для марксистів — щонайменше напочатку — вона була необхідним злом. Істнує чимало емпіричних доказів того, що вони справді вірили у те, що після короткого перехідного етапу держава і партія зникнуть. На відміну від анархістів, вони добре знали історію і розуміли, що справедливіше, безклясове суспільство не можна побудувати без орґанізованої сили, що касує старі привілеї і економічну нерівність та закладає основи інститутів нової культури. Згідно з марксистським вченням, роля партії після революції мала б полягати не у порядкуванні і контролюванні усіх сфер суспільного життя, а в політичній освіті і у формуванні нової суспільної свідомости. Історія свідчить, що багато соціялістичних революцій пережили етап, коли сильний притиск робився на освіті та пошуку нової культури. І навіть в історії такої дуже бойової і суворої партії, якою була лєнінська партія більшовиків, був на початку період (1917-1920 рр.) широкої внутрішньої демократії, а також невдала спроба співпрацювати з иншими робітничими партіями.
Ліберальні критики соціялізму подекуди дуже поверхнево переповідають увесь процес переходу від революційного аванґарду до авторитарної бюрократії. У найгіршому випадку лібералізм пристає на теорію змови, згідно з якою комуністів насправді не цікавлять ні визволення, ні скасування експлоатації, а цікавить лише і від початку захоплення влади задля самої влади. У найкращому ж випадку є погляд, представлений, скажімо, Бертраном Расселом у «Теорії і практиці більшовизму», згідно з яким тривале перебування при політичній владі в умовах загальної відсталости і у протистоянні з недружелюбним і не готовим до співпраці селянством призведе до значного зсуву в свідомості нових правителів, хай там якими щирими з самого початку є їхні революційні ідеали. Це розуміння містить певне зерня істини. Крім того, воно цікаве з точки зору методолоґії: виходить з базового постуляту марксизму, а саме — свідомість людини визначається об’єктивними суспільними умовами життя. А ще вона доповнює нинішню доктринерсько-марксистську аналізу, що керується лише термінами економіки, коли до поняття об’єктивних суспільних умов додає політичну владу. Немає жадних підстав вважати, що продуктивні сили та продукційні відносини є завжди вирішальним суспільним базисом. Багато марксистів у своїх дослідженнях нехтували політичною владою як об’єктивним і — за певних історичних обставин — вирішальним базис усіх инших суспільних явищ, в тому числі економічного розвитку.
Одначе ліберальна критика геть не зауважує, що крім загальної відсталости і вірогідної жаги влади ув окремих революціонерів істнував ще один важливий причинний фактор, який змусив революціонерів залишитись при владі і проявити більшу суворість, ніж їм самим хотілось. Цим фактором була контрреволюційна інтервенція іноземних держав: експедиційні корпуси, підтримка всякого місцевого опору, військова, економічна і політична бльокада нової революційної республіки. На відміну від фашизму, у посткапіталістичних країнах однопартійна система і політична диктатура є у багатьох випадках не причиною, а наслідком ворожого ставлення з боку капіталістичного світу.
Не можна також забувати про те, що навіть у комуністичній партії, яка згодом стала ядром відчуженої політичної влади, де монолітність, сувора дисципліна і гієрархічний порядок цілком заступили початкові демократичні форми, ідеолоґія продовжує залишатися принципово гуманістичною. Хай там як бюрократія зловживає гуманізмом, але він продовжує впливати на поведінку людей, привносити теплоту і приязнь у людські стосунки, спонукати до еґалітарних настроїв, наголошувати на важливости науки, культури, освіти, раціональности і перешкоджати расизмові, відкритому шовінізмові, аґресивности, звеличуванню війни і усіх моделей поведінки, притаманних фашистській ідеолоґії і необхідних психолоґічних передумов для національної експансії та створення нових імперій.
3. Культ особистости вождя у сталінські часи, що він істнував зокрема в період від кінця 1930-х рр. і до смерти Сталіна, у 1940-х і напочатку 1950-х рр. імітували майже в усіх соціялістичних країнах; він і досі істнує у деяких з них. Це безперечно одне з найбільш неґативних явищ післяреволюційних перетворень, яке очевидно нагадує схожі культи у фашизмі. Проте ані у марксистській теорії, ані в історії перших двох Інтернаціоналів немає нічого, щоби вказувало на можливість такої авторитарної практики у посткапіталістичному суспільстві. Звісно, Маркс користувався у І Інтернаціоналі сильним впливом, але він очевидно був найрозумнішою головою і найсильнішою особистістю, він був primus inter pares [першим з рівних. — Пер.]. Це було природнє відношення, засноване не на владі, породженій порядкуванням поліцією і армією, а на природньому талянтові, силі і знаннях. Так, Маркс був надто нетерпимим до деяких своїх опонентів, зокрема до Прудона, Бакуніна, Ляссаля і Герцена. Але за свої погляди він мав боротися, і перемогу ніхто не ґарантував. Енґельс посідав визначне місце у ІІ Інтернаціоналі, особливо у німецькій соціял-демократії, але він був не вождем, а по суті радником. Лєнін безперечно був великим вождем, творцем руху, людиною, без якої Жовтневе повстання не відбулося б; він мав неймовірний авторитет. Та все одно ніхто його не боявся, за свої погляди він мав змагатися, йому завжди суперечили й кілька разів він зазнав поразки, але це не загрожувало його місцю лідера.
Якщо порівняти з Лєніним і навіть з иншими вождями більшовизму, Сталін був дуже незначною фіґурою. Він не був ориґінальним мислителем, і його не високо цінували, на відміну від Лєніна. Він не був чудовим оратором, як-от Троцький, він не зажив слави теоретика, як Бухарін, і він не був так відомий, як Зінов’єв. Як же він переміг? Відповідь на це запитання має так об’єктивний, як і суб’єктивний бік.
З об’єктивної точки зору, істнували певні історичні умови, які зробили появу диктатора можливою і навіть бажаною.
По-перше, наприкінці громадянської війни, у 1920-1921 рр., нова держава зіштовхнулася з майже нерозв’язним завданням: для соціялізму вона була занадто відсталою, для нормального життя — надто спустошеною. Вона була на самоті, у ворожому оточені, позбавлена якого-небудь відчуття безпеки. Европейський пролєтаріят не піднявся зі зброєю у руках, як очікувалось; відбувались повстання в Угорщині і Баварії, але не було успішних революцій. З иншого боку, були страйки голодних робітників і повстання селян та моряків у Кронштадті. Радянська держава мала пристосовуватися до абсолютно нової для себе ситуації. Були більшовицькі вожді, які вважали, що иншої альтернативи не було: треба віддавати політичну владу і йти у політичне підпілля. Проте, якщо революція мала вижити, хтось мав навести лад і вдихнути нову віру у можливість побудову соціялізму в одній країні, мобілізувати на нове патріотичне завдання захисту і побудови нової соціялістичної батьківщини — Радянського Союзу — не тільки маси трудящих, але цілі народи. Людина для такого завдання знайшлась, і нею був Сталін. Свою кар’єру він присвятив орґанізації, дисципліні та порядкуванню партією більшовиків. Поки Троцький керував Червоною Армією, Зінов’єв працював у Комінтерні, а Лєнін розробляв основні напрямки політики, Сталін працював ґенеральним секретарем партії і народним комісарам у справах національностей. Усі апаратчики, яких він відбирав і призначав на посади, стали ключовими фіґурами у наведенні ладу. Поки у попередні роки Троцький послідовно обстоював теорію перманентної революції, а Лєнін тримався думки, що соціялізм ув одній окремій державі неможливий, Сталін мовчав. Після смерти Лєніна Сталін став єдиним вождем, який обстоював переконання, що соціялізм можна і треба побудувати ув одній країні. І він був єдиним, кому не забракло жорстокости, щоб вимагати надзвичайних зусиль і жертв для досягнення майже неможливого завдання прискореної індустріялізації без капіталу і зовнішньої допомоги.
По-друге, після закінчення громадянської війни і НЕПу було кілька альтернативних шляхів. У попередній період було відносно легко визначити, що робити: вибору було катма. Точилась запекла боротьба і марнувалось багато енерґії, але знову ж таки робили те, що мали робити. Коли країна пройшла відновлення, ситуація змінилась, і відкривались нові можливості. Ліва опозиція вимагала розширення робітничої демократії, більше ініціятиви у стимулюванні пролєтарської революції закордоном; права опозиція вимагала розширення можливостей для селян і дрібних підприємців; центр під керівництвом Сталіна вважав, що сильна центральна державна влада має утриматися від будь-яких закордонних авантюр і зосередитись на прискореній індустріялізації і колєктивізації сільського господарства. Сталін виглядав більшим реалістом ніж Троцький і більшим революціонером ніж Бухарін. Однак амбіціозна проґрама побудови абсолютно нової економіки потребувала єдности країні та насамперед повної єдности задуму, ефективности і дисципліни всередині партії. У продовж років після смерти Лєніна і в період НЕПу, за відсутности будь-якого великого проєкту партія була розколота та витрачала майже всі сили на запеклі міжфракційні дебати. Під кінець 1920-х рр., коли настав момент нового революційного наступу, рядові члени партії втомилися від дебатів, і більшість в ім’я ефективности була готова підпорядкуватись будь-якому ладові, задушити будь-яке інакодумство і забути про власну свободу.
У цьому пункті треба взяти до уваги важливий соціяльно-психолоґічний фактор, а саме втечу від свободи — мало не мазохістське прагнення цілих людських колєктивів втекти від нестерпного відчуття самотности і ненадійности, бажання віднайти могутню особистість, з якою можна ототожнити себе, на яку можна перекласти тягар свободи й відповідальности. Упродовж століть росіяни ототожнювали себе з царями, і не випадково, що саме росіянин Достоєвський вперше звернув увагу на цей феномен втечі від свободи — у «Братах Карамазових», у відомій притчі про великого інквізитора. У XVI ст. Ісус Христос повертається на землю і прибуває до Еспанії. Великий інквізитор впізнає його і наказує заарештувати. Тієї ж ночі він приходить до Христа у в’язниці й під час довгої розмови намагається виправдати себе, інквізицію і навіть арешт Ісуса. Суть арґументації великого інквізитора полягає у тому, що Ісус намагався зробити людство вільним, але воно не хоче свободи і не може її винести. Свобода висуває людству вимоги, які те виконати не може, тому свобода є головною причиною страждань. Насправді людство жадає влади, загадки, чудес і когось, кому можна поклонятися.
Треба обирати: дати людству, чого воно хоче, хоча цей вибір є принизливим і змушує чинити жахливі речі, чи дати людству свободу з усім її шляхетством, і це рішення є жорстоким, адже воно завдасть людям болю. Ісус якраз і є жорстокою людиною: він заслуговує на те, щоби його звинуватили у жорсткости і потуранню своїм забаганкам. Натомість великий інквізитор вирішує бути людяним — від почуття жалю і співчуття забрати в людства цей жахливий подарунок, аби поставити над ним владу, якої воно так прагне. Це завдання не невинне і не приємне, воно вимагає дій, внаслідок яких великий інквізитор зробиться огидним. Але це тільки доведе ступінь його співчуття людству.
Цей текст, що у ньому великого інквізитора можна з легкістю замінити на Сталіна, а на місце Ісуса поставити Маркса, є не тільки чудовою іронією, а й глибокою аналізою моделі поведінки мас, типової для всіх цезаристських політичних структур. В історії бувають ситуації, коли широкі народні маси страждають від колєктивного відчуття небезпеки і тривоги, яке можна подолати лише через глибоку деперсоналізацією, ототожнення з великим вождем і участь у суворих орґанізаціях і інститутах. У такій ситуації дуже легко може з’явитися вождь, навіть якщо він не типовий харизматичний лідер, навіть якщо йому бракує якоїсь чарівної привабливості і здатности миттєво причарувати великі маси людей. Сталіну бракувало деяких рис харизматичного лідера: в його особі не було нічого привабливого, він був посереднім оратором і вельми слабким демаґоґом; він мало спілкувався зі звичайними людьми і роками не виїздив за стіни Кремля. Але він мав инші здібності, які допомогли йому перемогти супротивників і врешті-решт стати наймогутнішим лідером у сучасній історії. Він був спокійний, раціональний, дуже вмілий і жорстокий; крім того, він мав неймовірну здатність відчувати, яка саме політика може забезпечити підтримку партійних кадрів, яка політика — хай там яка жорстока і вимоглива — може бути у даний момент прийнятною для мас.
Міт Сталіна створила бюрократія: він був потрібен їй. Бюрократія наділила його надлюдськими і надприродними рисами: він був мудрим, далекоглядним, сміливим, з стальною силою воли і повною відданістю робітничій клясі (що нею він насправді гидував). Засоби масової інформації допомогли поширити цей образ і підсилити його. Так Сталін створив бюрократію, а бюрократія — Сталіна.
Радикальні суспільні перетворення уможливлюють особисту диктатуру, але не роблять її неминучою. Є кілька симптомів, які можуть допомогти запобігти диктаторському переворотові, якщо на них звернути увагу:
1. Треба одразу зрозуміти, що певні ріжновиди об’єктивних історичних ситуацій дуже сприяють появі вождів, які поступово перетворюються на диктаторів. Така ситуація виникає, коли суспільство явно переживає застій: ліберальний уряд заслабкий для започаткування необхідних реформ, а робітничий рух — достатньо сильний, аби настрахати буржуазію, — надто слабкий чи надто розколотий для захоплення влади. У такій ситуації постає серйозна загроза руху у бік фашизму.
Буває инша ситуація — після спроби здійснення соціялістичної революції у відсталій, переважно сільській країні, для чого потрібне тривале застосування сили та політичної пропаґанди з метою мобілізації всіх національних ресурсів для прискореної індустріялізації. За таких умов найкращим рішенням є радикальні суспільні перетворення, але треба з самого початку усвідомлювати всі політичні наслідки і не очікувати під час відносно довгого перехідного періоду широкої політичної демократії.
2. На противагу поширеній звичці звеличувати політичних вождів і повністю ототожнювати себе з ними, потрібна цілковито инша політична освіта мас. Люди мають вчитися виробляти у себе об’єктивне та критичне ставлення до вождів, люди мають бути відданими ідеям і проґрамам, а не окремим вождям. Така політична освіта й відповідні зміни у політичних поглядах можливі й успішні лише, коли суспільство сягає такого рівня загального розвитку, який ґарантує кожному мінімальну правову й економічну безпеку, а також мінімум загальної культури, необхідної для критичного мислення. Найголовнішою умовою широкого опору будь-якому ріжновиду авторитаризму, демаґоґії і культу особистости харизматичного вождя є вільний доступ до засобів масової інформації. Суспільство, яке вступає в період радикальних суспільних перетворень, не може дозволити собі монополію на засоби масової інформації. Єдиною можливою відповіддю на монополізацію засобів масової інформації панівною верхівкою є створення неофіційних, підпільних засобів масової інформації.
3. Суспільство, що перебуває у процесі суспільних перетворень, не може допустити створення соціяльних структур, здатних дозволити бюрократії перетворитися на панівну політичну силу.
Навіть якщо вдасться уникнути встановлення диктатури, залишається відкритим питання, як нарід може реально впливати на дії уряду. Так у соціялістичних, як у демократичних країнах найпоширенішою формою політичної орґанізації є політична партія. Можна висувати серйозні сумніви щодо роли політичних партій сьогодні, так само як можна висловити кілька критичних зауважень, що вони вказують на те, що партії не підходять для забезпечення максимальної участи народу у політиці.
Чи застаріли політичні партії?
По-перше, більш-менш задовільне демократичне політичне життя істнувало без політичних партій. Політичних партії у їхньому сьогочасному розумінні не було в Німеччині і Франції до середини ХІХ ст. чи навіть до 1870-х рр. Наявність політичних партій не є обов’язковою умовою демократії, і їх мають поступово заступити ріжні форми прямої демократії, принаймні тією мірою, якою це можливо у дуже великих спільнотах.
По-друге, концепція партії як єдиної форми політичної орґанізації можна критикувати з точки зору сучасного досвіду політичних партій. Вони стають все більше центром відчуженої політичної сили. Вони є конвеєрами чимдалі могутніших політичних бюрократій, і пересічні громадяни чимдалі частіше втрачають можливість впливати на керівництво партій і партійний апарат. Пересічний громадянин насправді не бере участи у політичному житті, він не бере участи в ухваленні основних рішень: його лише просять погодитися з певними проґрами, але обраних кандидатів ні до чого не зобов’язують навіть ці проґрами. Виборчі кампанії стають дедалі дорожчими. Гроші надходять від заможних соціяльних ґруп, і цілком лоґічно, що ґрупи, які фінансують партійну діяльність, після обрання кандидатів мають більший вплив на формування політики. За таких умов партії не достатньо представляють ґрупи ріжних інтересів — вони є радше представниками ріжних напрямів всередині економічно наймогутніших ґруп інтересів. Тим-то, не зважаючи на конкуренцію між двома або декількома партіями у двопартійній чи багатопартійній системах, більшість громадян особливого вибору не мають. Провідні політичні партії схожі між собою, їхні проґрами та кандидати — також. Наслідком цього є апатія і широко поширене падіння інтересу до політики[1]. У тривалі періоди виборчого міжсезоння на політичній сцені залишаються професійні політики та вузьке коло непрофесійних, обраних представників. Політична освіта, якщо про неї загалом можна говорити, отже, зводиться до промивання мізків і підготовки до наступних виборів.
Третім можливим напрямком критики партії як форми політичної орґанізації є критика з токи зору сучасних оптимальних можливостей. Можна стверджувати, що, мовляв, партії як посередники між неофіційними і офіційними можновладцями, як зв’язок між народом і урядом уже не потрібні. В період історії, коли переважній більшості населення бракує для політичної діяльности сил, освіти та часу, партії і партійна бюрократія відіграють важливу ролю в політичній орґанізації народу, у формулюванні проґрам, у контролі за урядами, у вреґулюванні конфліктів. У розвинутому індустріяльному суспільстві, коли продуктивність праці досягла такого високого рівня, що кожен громадянин може задовольнити власні матеріяльні потреби в їжі, одязі та житлі, може отримати добру освіту та має у своєму розпорядженні значний обсяг часу на дозвілля, професійні політики як орґанізатори, пропаґандисти, ідеолоґи та керівники будуть непотрібні. Вони будуть необхідні лише як експерти в державному апараті на обмеженій кількості посад, для потрібні фахова освіта та здібності.
Мірою зникнення професійної політики як особливої сфери у суспільному поділі праці природа політичних орґанізацій може докорінно змінитися. Одна партія, як-от у політичних системах радянського типу, двопартійні системи, на кшталт США і Великої Британії, і багатопартійні системи, як-от у Франції чи скандинавських країнах, — їх можуть поступово заступити плюралізм гнучких ad hoc [імпровізованих. — Пер.] політичних орґанізацій, що вони будуть представляти ґрупи за інтересами, зможуть запропонувати незрівнянно ширші можливості для прямої участи кожного громадянина і ширший вибір проґрам і кандидатів. Відмінними ознаками цих політичних орґанізацій буде відсутність постійних партійних машин і партійних бюрократій. Вони вже не будуть знаряддям привілейованої верхівки, яка зосередила в своїх руках економічну і політичну владу. Навпаки, ці політичні орґанізації стануть формою справжньої політичної демократії — так прямої, як непрямої.
Тим-то теза про те, що у розвинутому індустріяльному суспільстві партії застаріли, не означає заперечення усіх видів політичної орґанізації, так само як це не означає, що треба відкинути усі політичні функції партій. Багато з цих функцій необхідні для політичної демократії: а) вираження потреб, інтересів і прагнень ріжних соціяльних ґруп; б) закладення альтернативних довготермінових і безпосередніх політичних завдань; в) створення проґрам виконання цих завдань; г) об’єднання широких верств суспільства в ім’я досягнення певних спільних цілей; д) політична освіта мас; е) пошук компромісних рішень конфліктів між ріжними національностями, расами, реліґіями, клясами; ж) набір і обрання обдарованих (непрофесійних) політичних керівників і функціонерів; з) орґанізація виборчих кампаній для представників певних суспільних ґруп чи прошарків; і) контроль за урядом і його критика.
Одначе не для усіх з перелічених функцій потрібні постійні політичні орґанізації. Левова частка політичного життя у демократичному суспільстві може і має бути вільною, спонтанною і нереґляментованою. І якщо деякі з цих функцій инколи потребуватимуть орґанізаційних зусиль, політична орґанізація не повинна мати сталу форму партії зі штатними політиками, які у певному розумінні схожі між собою в усіх партіях при владі, не залежно від того, чи вони служать Брєжнєву чи Ніксону, Франко чи Мао.
Один з головних арґументів на користь істнування таких партій, якими вони є нині, полягає у тому, що вони зберігають певну кількість тяглости. Що означає ця тяглість у нашому контексті?
Якщо це тяглість певної проґрами, окремих важливих ідей про подальший розвиток країни, тоді ці ідеї у будь-якому разі виживуть за умови, що вони будуть правдиво важливими та виражатимуть реальні потреби країни та народу. Ув иншому випадку партія може зберегти свою тяглість лише у штучний спосіб, маніпулюючи переконаннями і поглядами людей почерез потужний вплив засобів масової інформації. За відсутности партій, ідеолоґій, партійної пропаґанди і обов’язкової політичної освіти великими партійними машинами люди матимуть кращі можливості для критичної аналізи ріжних поглядів і рішень, а також формування власних поглядів і переконань.
Врешті-решт тяглість може означати також міцну владу партійних начальників, харизматичних вождів або босів, що ховаються за лаштунками. Однак це саме та тяглість, якої необхідно позбутися. Ув останній главі ми докладно розглянемо, як уряд може бути ефективним засобом забезпечення реальної участи в політиці всього народу без політичних партій.
Примітка
[1] Звісно, у суспільствах з міцними демократичними традиціями трапляється, що окремий кандидат обирається всупереч волі партійного керівництва. Так буває в часи національної кризи, коли зростає запит на суспільні зміни і коли у відповідь на кризу сильна проґраму висуває людина непартійна. Але це винятковий випадок.
Пер. з анґл. за: Mihailo Markovic, From Affluence to Praxis: Philosophy and Social Criticism, Ann Arbor Paperbacks: The University of Michigan Press, 1974, pp. 147-168.
Вперед 