Теолоґія визволення: християнський та ісламський варіянти

Роман Тиса

Реліґійне убозтво є в один і той самий час вираз дійсного убозтва і протест проти цього дійсного убозтва. Реліґія, це — зітхання пригнобленої істоти, серце безсердечного світу, подібно до того як вона — дух бездушних порядків. Реліґія є опіюм народу.

Карл Маркс

Соціялістичний католицизм

У 1940-і — 1970-і рр. Латинську Америку охопила революційна боротьба. Немаєтні, голодні, безправні народні маси повстали проти багатих і успішних «господарів життя» — лятифундистів, компрадорської буржуазії, військово-бюрократичних диктатур. Маштаб боротьби був такий, що Латинську Америку називали «палаючим континентом». Вщухнувши в одній країні, боротьба з новою силою розгоралася в инший. Одночасно з практичною політичною боротьбою розгорталась боротьба теоретична: філософи, соціолоґи, громадські діячі ріжних країн сперечалися про кращій устрій суспільства.

У Колумбії — країні в північно-західній частині Південної Америки — з 1948 по 1958 рр. йшла громадянська війна. Розпочавшись як суперництво між двома традиційними партіями — консерваторами і лібералами, вона поступово переросла в селянську війну. Колумбія була країною різких соціяльних контрастів, де національне багатство належало невеличкій купці багатіїв, а решта людности жила бідно чи навіть у злиднях. Ситуація на селі (половина населення країни) була гірша, ніж у місті: у руках лятифундистів, що становили менше 4% землевласників, зосередились 64% всієї землі, а 56% селян володіли лише 4%. Війна охопила мало не всю країну. З’явилися навіть незалежні селянські «республіки», що на їхній території розгорнулись аґрарні перетворення. Жертвами політичного терору влади, спрямованого проти селян, а також насильства воєнізованих «сил самооборони» землевласників стало більше ста тисяч людей. Проти партизанів застосовували авіяцію, скидали на них напалмові, протиповстанські загони готувались під керівництвом інструкторів зі США. Але опір селян зламано не було.

На цьому тлі на початку 1960-х постала своєрідна течія громадської думки, що вона отримала згодом назву «теолоґія визволення». Визволення тут треба розуміти не в абстрактному сенсі, а цілком конкретно — всезагальне визволення від економічної експлоатації та соціяльного і політичного гноблення, свобода, рівноправність, осмислена праця і життя або — якщо говорити словами християн — побудова Царства Небесного на землі. Інакше кажучи, змичка соціялізму (часто соціялізму в марксистському розумінні цього слова) і християнства. Поява цієї течії пов’язана насамперед з ім’ям одного католицького священика.

Каміло Торрес Рестрепо (1929-1966), виходець з аристократичної родини, почав своє навчання в Національному університеті Боготи, а продовжив здобуття вищої освіти в єзуїтському Центрі соціяльно-реліґійних досліджень в Лувене (Бельґія) і в католицькому університеті в США. У 1956 р. він в інтерв’ю одному журналісту заявив, що Латинська Америка, це — колонія імперіялістичних США, а «Маніфест комуністичної партії» приніс велику користь церкви, оскільки змусив її зайнятися соціяльним питанням. По поверненню в Колумбію Торрес отримав місце капелана Національного університету та виступив з ініціятивою створення факультету соціолоґії. Торрес з величезним інтересом стежив за драматичними подіями в колумбійському селі, виступав на підтримку селян і за аґрарну реформу.

Після знайомства з життям колумбійської глибинки, з формами експлоатації й утиску селян з боку лятифундистів і уряду, з побутом учасників збройної боротьби і звірствами карателів, після усвідомлення матеріяльної і — що надто важливо для священика — моральної шкоди, заподіяної країні правлячим ліберально-консервативним режимом, погляди Торреса зазнали великих змін: від проповіді реформ він перейшов до проповіді насильства та висунув власну схему проґресивного суспільного розвитку, давши їй назву «зміни через насильство».

Відповідно до теорії «зміни суспільного ладу через насильство», селянський партизанський рух розглядається як своєрідна форма переходу від сільського до міського суспільства, при цьому перетворення селянина на міського мешканця відбувається через засвоєння нових принципів соціяльної орґанізації і мислення під час військових дій. Аґрарне суспільство, за Торресуом, характеризується недостатнім поділом праці, браком спеціялізації і диференціяції соціяльних ролей, ізольованістю соціяльних громад, підвищеною конфліктністю відносин сільських жителів із зовнішнім світом, почуттям соціяльної меншовартости, а партизанська війна сприяє спеціялізації і диференціяції ролей, пов’язаних з військовими діями. Під час війни виникають нові спільності (партизанські загони, громади біженців, армійські підрозділи), а з ними і нові варіянти ототожнення селянина. У боях з професійною армією, а ще важливіше у перемогах над нею селяни знаходять почуття впевнености. Участь в партизанській війні відкриває перед селянами можливість висунутися на командні пости — партизанський загін перетворюється на своєрідний «соціяльний ліфт». У тім, що масовою силою нового суспільства у католицького священика виступають селяни — найбідніші верстви населення, немає нічого дивного, адже і в Нагірній проповіді говориться: «Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне». Слід додати, що Торрес вітав не всяке насильство: насильство загалом він засуджував як аморальне — морально тільки насильство пригнобленого у відповідь на насильство гнобителя.

У своїх поглядах на збройну боротьбу Торрес ніби повторює положення теорії, викладеної алжирським революціонером Францом Фаноном (1925-1961) у книзі «Гнані і голодні» (1961). Атеїст своїм світоглядом, психіятр за професією і учасник національно-визвольної війни волею долі, Фанон розглядав збройну боротьбу і як методу, і як процес. На його думку, під час збройної боротьби відбувається духовне розкріпачення народних мас — маси з політичного «глядацького залу» виходять на політичну «сцену» і з об’єкта політики перетворюються на суб’єкт, з небуття пасивного споглядання повертаються до діяльного творення. У збройну боротьбу, якщо вона набуває масового характеру і супроводжується роз’яснювальною роботою, вбудовані механізми, що вони згодом — після перемоги — сприяють встановленню революційно-демократичного режиму. Збройна боротьба — не самоціль, але в умовах колоніяльного світу — вона єдино можливий шлях. Збройна боротьба мобілізує народ, ставить перед ним загальний напрямок руху, викликає в свідомості кожного учасника боротьби відчуття причетности до спільної справи та до творення історії.

На початку 1960-х рр. Торрес ще відокремлював свою позицію священика як носія ціннісних орієнтирів від позиції соціолоґа, але його погляд на можливість «збереження дистанції» між двома своїми іпостасями змінився під впливом активної участи у політичному житті країни. 1963 року він був змушений покинути Національний університет через свої виступи на підтримку страйкуючих студентів. Недовго пробувши ректором Вищої школи цивільної адміністрації, 1965 року він створив й очолив політичну орґанізацію «Єдиний фронт колумбійського народу», покликану об’єднати проґресивні сили і досягти соціяльних перетворень у Колумбії. Конфлікт Торреса так з правлячим режимом, як і з церковною гієрархією зайшов так далеко, що його позбавили церковного сану. На одному з мітинґів «Єдиного фронту» він був поранений і затриманий поліцією.

Практична політична робота давала імпульс до теоретичної творчости, і Торрес сформулював нову концепцію «практичного соціялізму»: демократизація суспільства, безкоштовна освіта, експропріяція церковного майна, всеохоплююча земельна реформа. Своїм посланням він надавав форму «проповідей», підкріплюючи моральне викриття оліґархії фактичним матеріялом. Залишаючись вірним католиком, він підкреслював, що революція не тільки допустима, але й обов’язкова для християн, оскільки представляє можливість здійснити любов до ближнього на практиці: «Якщо любови до ближнього можна досягти тільки шляхом революції, то любов має розглядати революцію як одну зі своїх цілей, і якщо ця революція збігається в діях з деякими цілями марксистів-лєнінців, то справа буде не в тому, щоб марксисти навернулися на християн чи християни на марксистів, а в їхній єдності дій для практичного розв’язання проблєм, що стосуються більшости колумбійців. Участь у цих діях має бути не тільки дозволеною для католиків-мирян, але й стати обов’язковою для священиків».

Революція може бути мирною, якщо привілейована меншість не вдасться до насильницького опору. В иншому випадку обов’язок кожного християнина — боротися зі зброєю руках. Основною силою прийдешньої революції Торрес вважав селянство. Проте він не заперечував союзу з робітниками, відкидаючи як необґрунтовану вигадку тезу про «вбудованість» («інтеґрованість») робітничої кляси в капіталістичне суспільство. Він навіть не виключав приєднання до боротьби армії, адже і в її рядах є селяни і робітники — просто їх одягнуто у військову форму. Армія має стати захисницею народу. Торрес скептично ставився до студентських орґанізацій, що їх багато соціолоґів на початку 1960-х рр. поквапилися оголосити аванґардом революції. На його думку, студенти, що є привілейованою ґрупою серед молоди, здатні зробити внесок у справу революції, тільки позбувшись еґоїзму та схильности до спонтанних дій. Торрес вважав, що під впливом громадянської війни в сільській місцевості на тлі загального загострення соціяльних суперечностей у країні народні маси дозрівають для революції швидше за лідерів, швидше позбавляються забобонів минулого та знаходять почуття революційної солідарности.

Восени 1965 р. колумбійські урядові війська розгорнули широкі операції проти партизанських «республік». Хоча наступ на повстанців вівся за підтримки артилерії й авіації, він був відбитий, і в наступ перейшли самі партизани. У ситуації, що склалася, Торрес закликав бойкотувати майбутні президентські вибори, склав із себе обов’язки керівника «Єдиного фронту» й приєднався до одного з партизанських загонів в горах. Приєднавшись до партизанів, Торрес оприлюднив «Послання до вірних»: «Коли влада виступає проти народу, вона незаконна і є тиранією. Християни можуть і мають боротися проти тиранії».

За відсутности керівника «Єдиний фронт» припинив своє істнування. 15 лютого 1966 р. Торреса було вбито в бою. Його ім’я набуло світової відомости й стало символом боротьби з імперіялізмом у «третьому світі». Його гибель обірвала процес духовного формування одного з найбільш ориґінальних філософів Латинської Америки.

На щастя, справа Каміло Торреса не загинула разом з ним. Її продовжили колумбієць Мануель Перес Мартінес (керівник у 1970-х — 1990-х рр. селянської Національно-визвольної армії), арґентинець Енріке Дюссель (провідний представник «філософії визволення»), бразилець Леонардо Бофф і инші. Варто згадати книгу перуанського католицького священика Ґуставо Ґутьєрреса «Теолоґія визволення» (1972) — саме вона й дала назву всьому напрямку суспільної думки.

Ісламський соціялізм

Приблизно десятиліттям раніше на иншому континенті — в Африці — в лоні иншої світової реліґії — ісламу — розроблялися ідеї, що їх також можна було б охарактеризувати як теолоґію визволення, хоча їх так тоді ніхто не називав.

Махмуд Мохаммед Таха (1909-1985) народився в селі неподалік міста Руфи (тоді територія Анґло-Єгипетського Судану) в небагатій, багатодітній родині. 1936 року закінчив Коледж ім. Ч. Дж. Ґордона в Хартумі (тепер Хартумський університет), де навчався на інженера. Пропрацювавши кілька років на залізниці та в сільському господарстві, Таха відкрив власну справу. Одночасно з підприємницькою діяльністю він брав участь в національно-визвольному русі. 1945 року став одним із засновників Республіканської партії («Аль-Хізб аль-джумхурі»), що виступала за незалежність Судану і побудову суспільства на основі модернізованого ісламу. Неодноразово піддавався арештам і кілька років провів у в’язниці.

На початку 1950-х рр. Таха сформулював своє особливе розуміння ісламу і перетворив Республіканську партію з політичної орґанізації на просвітницький рух «Братів-республіканців» («Аль-Іхван аль-джумхурійюн»). Назва не повинна вводити в оману: насправді рух будувався за принципом ґендерної рівності та включав жінок — так рядових учасниць, як і керівників. Незабаром Таха відійшов від безпосередньої участи в політиці, присвятивши себе публічним лєкціям, виступам у пресі та написанню трактатів, найвідомішим з яких стала книга «Друге послання ісламу» (1967).

На перший погляд Таха виглядає як правдивий фундаменталіст — з його закликом повернутися до витоків ісламу. Але насправді його проповідь протистояла консервативному ісламізму, надзвичайно поширеному — так за часів Тахи, як і сьогодні — в усіх арабських країнах.

Таха розмежовував період, коли пророк Мухаммед проповідував в Мецці, і період його наступного проповідування в Медині. У Мецці пророк виступає неозброєним, він в меншості; його послідовниками є вихідці головно з незаможних кляс, серед них майже немає багатіїв, і проти нього об’єднуються всі правлячі кляси. Тому проповідь цього періоду адресована всьому людству і просякнута духом свободи. У своєму посланні світові Мухаммед робить упор на моральних цінностях і благословляє всякі суспільні перетворення, якщо вони здійснюються на користь знедолених. Згідно з Тахою, у цій проповіді міститься заклик до скасування рабства і всіх форм гноблення, надто тих, жертвами яких є жінки. Це проповідь рівноправ’я й особистої свободи. У Медині же Мухаммед проповідує в иншому середовищі: він вступає в союз з пануючими клясами, які беруть іслам, і править за їхньою згодою. Як наслідок, його проповідь втрачає соціяльний зміст і обмежується питаннями віри, а проповідь мирного звернення і мирного переконання в правоті ісламу змінюється войовничою проповіддю обов’язкових правил, покликаних жорстко реґляментувати життя, і проповіддю неминучого покарання за порушення цих правил.

Медіна була «золотим часом» пророка, але не всі закони, що дійшли до нас від тієї стародавньої спільноти, доречні сьогодні. Обов’язковими є тільки одкровення меккського періоду. Справжнє послання ісламу, це — послання меккського періоду, а працювати над його практичним втіленням в життя сьогодні означає підтримувати боротьбу пригноблених — робітничої кляси й жінок. Мають бути скасованими багатоженство, обов’язковість хіджабу та привілеї чоловіків у спадкоємному праві, жінок треба допусти до професії суддів.

Приписи шаріяту — не вічні, вони підпорядковується законам розвитку та мають оновлюватися. Вони не вічні, бо мають свої недоліки, хоча це не властиві їм недоліки, які не можна усунути, — вони пояснюються середовищем, в яких постали, адже ці приписи були покликані слугувати конкретній ґрупі людей — відсталих і неосвічених. Приписи шаріяту перехідні, свого часу їх було достатньо, і вони довго виконували свою функцію, доживши до наших — складніших — часів. Наше завдання — узгодити їх з потребами цивілізованого та складного суспільства, доповнити в дусі Корану, вважав Таха.

Варіянт політичного ісламу, розроблений Тахою, передбачав реформування суданського суспільства на нових принципах — на принципах, згідно з якими особисте прагнення людини до абсолютної свободи має гармонійно поєднуватися із суспільною потребою в дійсній соціяльній справедливості. Таха вважав, що Судан має бути федеративною, демократичною і соціялістичною республікою. Цього ідеалу швидше за все можна досягти, керуючись не марксизмом або лібералізмом, запозиченими на Заході (ці доктрини занадто матеріялістичні), а ісламом в його первісному вигляді, незаплямованому компромісами з консервативними елєментами. Цей справжній іслам заперечує дискримінацію жінок і носіїв иншої віри, стверджує рівність і свободу всіх людей.

Всі режими, що встановлювалися в Судані в 1950-і — 1960-і рр. — і до, і після здобуття незалежности (а це сталося 1 січня 1956 р.) — рано чи пізно забороняли публічні виступи й книги Тахи. Він не вписувався в ідеолоґічні шаблони: виступав проти примітивного тлумачення ісламу (як у єгипетських «Братів-мусульман» — «Аль-Іхван аль-Муслімун»), проти арабського націоналізму, за мирне співістнування з Ізраїлем. Не став винятком і режим «Травневої революції» 1969 р., що він постав наслідком військового перевороту. Заколотники «Вільні офіцери» («Харакат-ад-Дуббат аль-Ахрар») на чолі з полковником Джафаром Німейрі, з одного боку, проголосили Демократичну Республіку Судан, заявляли про мирне вирішення проблєми Південного Судану (де центральний уряд майже п’ятнадцять років воював з сепаратистами) і про некапіталістичний шлях розвитку, з иншого — заборонили всі партії, крім Суданського соціялістичного союзу («Аль-Іттіяд аль-Іштіракій ас-Судані») і потурали повзучій ісламізації країни.

Напруга у відносинах з владою сягнула апоґею 1983 р., коли Таха засудив пляни запровадити в Судані закони шаріяту, що вони, на думку Таха, могли тільки спричинити розкол країни на мусульманську Північ і християнський Південь. У травні 1983 р. його та близько п’ятдесяти инших «братів-республіканців» було кинуто за ґрати: проти них не було висунуто жадних звинувачень. Їх випустили у грудні наступного року, після чого Таха одразу опублікував памфлєт проти «вересневих законів» (президент Німейрі проголосив Судан «ісламською республікою» у вересні 1983 р.), охарактеризувавши їх як антиісламське перекручення шаріяту та образу для суданського народу, а також закликав зупинити братовбивчу війну між Північчю та Півднем, що вона спалахнула роком раніше. За це Таху знову заарештували, звинуватили в віровідступництві та засудили на смерть через повішення. Президент Німейрі у телєвізійному зверненні підтвердив вирок, що його було виконано у п’ятницю, 18 січня 1985 р., публічно. Так, першопроходець визвольного, проґресивного — на противагу фундаменталістському, реакційному — політичного ісламу став мучеником за свої ідеї.

Після цього режим Джафара Німейрі протримався недовго. 6 квітня 1985 р., після шести тижнів масових демонстрацій протесту та триденного загального страйку, Німейрі, який перебував з державною візитою у США, було усунуто від влади наслідком військового перевороту.

* * *

Приблизно в той самий час, коли Махмуд Таха проповідував у Судані, в протилежних куточках світу троє його молодших сучасників шукали шляхів поєднання ісламу з визвольною боротьбою і працею над поліпшенням життя найменш привілейованих верст населення. Йдеться за Мелколма Ікс у США, Мусу аль-Садра в Лівані та Алі Шаріяті в Ірані, яких об’єднує з Тахою — крім всього иншого — передчасна насильницька смерть, мученицька смерть.

Якщо повернутися до християнства, то цікаво відзначити, що в 1000-річній історії православ’я не видно жадного помітного прикладу проґресивної або визвольної течії в церкві. Православ’я служило ідейною «закваскою» для фашистів у Румунії («Лєґіон Михайла-архангела») і чорносотенців у Росії, але аж ніяк не для революціонерів (на відміну, скажімо, від протестантизму — достатньо згадати радикального лютеранина Томаса Мюнцера та пуританина Олівера Кромвеля). Очевидно, вирішальним чинником тут є менша автономія церкви, її тісніший зв’язок, як одного з ідеолоґічних апаратів, з державою. Недарма в царській Росії за часів селянських бунтів і селянських воєн повсталі серед перших завжди розправлялися зі священиками — їх сприймали як «представників влади на місцях». А у випадку попа Гапона благодійність і реформізм межують з політичним авантюризмом і поліційною провокацією. У будь-якому разі, так було до недавнього часу. Подивимося, що покаже майбутнє.

Література

И.Р. Григулевич. «Мятежная» церковь в Латинской Америке. — Москва: «Наука», 1972. — С. 147-162.

А.В. Шестопал. Леворадикальная социология в Латинской Америке. Критика основных концепций. — Москва: «Мысль», 1981. — С. 170-178.

Samir Amin, Eurocentrism, New York: Monthly Review Press, 2009, pp. 83-85.

Abdullahi Ahmad an-Na’im, “Sudan’s Republican Brothers: An Alternative Islamic Ideology”, in MERIP Middle East Report, no. 147 (July—August, 1987), pp. 40-42.

Leonardo Boff and Clodovis Boff, Introducing Liberation Theology, Maryknoll, NY: Orbis Books, 1987.

Khalid Duran, “An Alternative to Islamism: The Evolutionary Thought of Mahmud Taha”, in CrossCurrents, vol. 42, no. 4 (Winter 1992/93), pp. 453-467.

W. Stephen Howard, “Mahmoud Mohammed Taha: A Remarkable Teacher in Sudan”, in Northeast African Studies, vol. 10, no. 1 (1988), pp. 83-93.

Michel Löwy, Marxism and Liberation Theology, Amsterdam: IIFE/IIRF, 1988.

George Packer, “The Moderate Martyr: A Radically Peaceful Vision of Islam”, in The New Yorker, September 11, 2006.

Advertisements

0 Responses to “Теолоґія визволення: християнський та ісламський варіянти”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

This site uses Akismet to reduce spam. Learn how your comment data is processed.




Жовтень 2018
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Тра   Гру »
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти

Advertisements

%d блогерам подобається це: