Що пішло не так на «соціялістичному» Сході?

Андре Ґундер Франк

Реферат

Відповідь на питання, що пішло не так, варто шукати радше серед матеріялістичної дійсности нашої єдиної світової економіки, аніж у будь-якому ідеолоґічному дискурсі щодо «соціялізму» а чи у політиці колишнього Радянського Союзу або Східної Европи. Почнемо з того, що до конкуренційної гонитви за розвитком ці реґіони долучились під «соціялістичним» прапором, з величезним історичним відставанням в рямцях світового господарства. Радянський Союз і Східна Европа намагалися радше наздогнати, аніж побудувати «соціялізм», якщо дивитися з точки зору реалістичної деідеолоґізованої світової економіки. Був час, коли здавалося, що у них це вийшло, — аж ось вони знову відстали. Причиною був стільки ідеолоґічний «соціялізм» чи політичне «плянування» (усюди засуджені та відкинені), скільки історично-економічні розбіжності та досі актуальні відносини між двома частинами Европи в рямцях світового господарства, що вони відповідальні за відсталість Сходу.

Що пішло не так на «соціялістичному» Сході? Варіянти відповідей зазвичай коливаються у діяпазоні від «усього», з боку опонентів, до лише «сталінізму» або навіть «нічого», як уважають колишні прибічники. У цих відповідях і політика, і ідеологія, і цілі історичні епохи, починаючи першим радянським урядом і революцією 1917 року (або навіть ще раніше — народженням марксизму 1848 року) і завершуючи останнім урядом і реформами Міхаїла Ґорбачова (після 1985 року). Багато критиків, в тому числі сам Ґорбачов[1], визнавали поразки, а заразом і необхідність якихось змін на кшталт перебудови, але не необхідність докорінних перетворень. Инші критики натомість вважають реформаторські зусилля Ґорбачова неправильними і буквально такими, що призвели до зворотного результату. Дехто з цих критиків стверджує, що якби не помилки в політиці Ґорбачова, Радянський Союз і його економіка змогли б протриматися ще деякий час, а то й загалом стояла би досі. Серед цих критиків — Елман з Конторовічем[2] і Мєнщіков[3].

Усі ці — та їм подібні — відповіді, що їх буде розглянуто далі, є щонайменше напівправдою. Вони дуже не схожі на правду, бо: 1) зосереджуються майже виключно на ідеолоґічних причинах, пов’язаних із «соціялізмом»; та/або 2) стосуються переважно «орґанізаційних» і політичних хиб Радянського Союзу та Східної Европи; і 3) або повністю, або по суті нехтують причинами, пов’язаними з реаліями світового господарства. Я вважаю, що відповідь на запитання, «що пішло не так», потрібно шукати радше у матеріяльній дійсності нашої єдиної світової економіки, аніж у будь-яких ідеолоґічних словесних формулах про «соціялізм» а чи навіть у політиці колишнього Радянського Союзу та Східної Европи.

Історичне тло

Почнемо з того, що вступили в конкуренційну гонитву за розвитком ці реґіони під «соціялістичним» прапором, виходячи в рямцях світового господарства на старт з величезним історичним відставанням. Радянський Союз і Східна Европа намагалися радше наздогнати, аніж побудувати «соціялізм», якщо дивитися з точки зору реалістичної деідеолоґізованої світової економіки. На якусь хвилю здалося, що в них це вийшло — аж ось вони вибули із змагання. Причиною поразки був не стільки ідеолоґічний «соціялізм» чи політичне «плянування» (усюди засуджені та відкинуті), скільки історично-економічні розбіжності та досі актуальні відносини між двома частинами Европи в рямцях світового господарства, що вони відповідальні за відсталість Сходу.

Поділ Европи на розвиненіший «Захід» і відсталий або слаборозвинений «Схід», а також на «Центральну Европу» так географічно, як і економічно виникає щонайменше у XVI ст. — чи навіть IX ст.[4]. Сюч[5] зазначав, що «з точки зору економічної і суспільної структури після 1500 року Европу на дві частини насправді поділить дуже чітка лінія»[6]. Як це не дивно, але розмежувальна лінія вже давно проходила майже вздовж Ельби та «залізної завіси» (що вона 40 років істнувала після другої світової війни). «Таке враження, що з нагоди 1130-річчя смерти Карла Великого Сталін, Чорчилл і Рузвельт ретельно вивчали стан речей у добу його царювання»[7].

Цей вочевидь тривалий структурно-економічний, а отже політичний і культурний поділ Европи закріпився і досі істнує — й виглядає на те, що так триватиме ще довго. Ця історична та сучасна економічна дійсність є іронічною, тільки якщо сприймати її лише в рямцях загальноприйнятих політичних і культурних концепцій поділу Европи як такої й розмежування Европи всередині самої себе і сьогочасних — над міру оптимістичних — сподівань багатьох її жителів. Іронія в тому, що багато східних европейців із «другого світу», що вони прагнули долучитися до Заходу «першого світу», опиняться натомість у «третьому світі» — на Півдні. Таким чином, за всю історію Східна Европа, хай вона і є европейською культурно, ніколи не була такою економічно розвиненою, як Західна Европа. Отже, історичні претенсії цих народів на звання західноевропейських наразі обґрунтовані дуже слабо. Лише частина Східної Німеччини, Богемія і Моравія у Чехословаччині, а також — певною мірою — частини Угорщини, Словенії, можливо, частково Хорватія і, мабуть, прибалтійські республіки було історично подібними до Західної Европи. Недивно, що ці країни намагались вибратися з цього непростого становища почерез «соціялістичний» розвиток. Певний час і «попри все», включаючи той факт, що допомогу в рямцях пляну Маршала обмежили на Західній Европі, та инші торгівельні обмеження проти Сходу, Східній Европі неначе вдавалося досягати певних успіхів. Підтвердженням цьому було величезне зростання виробництва у цих країнах елєктроенерґії, вугілля, сталі та нафти. Згодом, 1957 року, Радянський Союз був першим, хто запустив супутник, лишив позаду США у «продукуванні» інженерів, нагнавши цим реального страху на американців. Мало хто вважав Хрущова за простого хвалька в конкуренційній гонитві у світовій економіці, коли він кілька років потому виголосив «Ми вас поховаємо!». Маленька Східна Німеччина вийшла на 9-те місце у гурті промислово-розвинутих країн світу. За ріжними економічними показниками, такими як виробництво сталі, енерґоносіїв тощо, а також людський капітал або соціяльне забезпечення (охорона здоров’я й освіта) кілька країн Східної Европи скоротили відставання, а подекуди навіть обігнали країни Західної Европи, не говорячи вже про країни Південної, у 1950-х і 1960-х рр.[8]. У 1970-х рр. Радянський Союз і Східна Европа все ще утримували здобуте та не на багато відставали у цій світовій гонитві економік. Проте Східній Европі це вдалося коштом залітання у борги перед Заходом, коли чимдалі нижчі темпи економічного зростання на Заході живили Схід західними позиками та уможливили позичання на Заході. Радянський Союз досяг певного паритету в гонитві озброєнь і значного успіху у космічній галузі. Однак у 1980-х рр. Радянський Союз і Східна Европа не встигли на науково-технічний потяг і перегони програли.

Тож коли прийшов час підбивати підсумки, стало ясно, що політика й ідеолоґія «соціялістичного розвитку» (не кажучи вже про «розвиток соціялізму») — 70 років у Радянському Союзі і 40 років у Східній Европі — не змінили докорінно економічне положення цих реґіонів, ані відносно один одного, ані відносно Західної Европи. Отже, якщо брати увесь післявоєнний період як ціле, розрив між Сходом та Заходом і розподіл місць на Сході істотно не змінилися. Ба більше, постає питання, чи змінили ці 40 років взагалі внутрішню клясову будову цих країн? Якщо і відбулися якісь зміни в клясовій розстановці а чи будові, це виявилось скоріше у занепаданні Богемії, Моравії, Словенії, Угорщини і, певне, прибалтійських країн у Центральній і «соціялістичній» Европі відносно деяких областей Еспанії, Італії, Греції в «капіталістичній» Південній Европі. Звісно індустріялізація змінила клясову будову усюди в Европі, але вочевидь не більше і, мабуть, менше на Сході, аніж на Заході і Півдні. Виходить, що лише вищезгадані реґіони Центральної Европи мають непогані шанси відновити свої історичні позиції в Европі, і в цьому їм треба буде позмагатися з Півднем. Громадська думка у Південній Европі вже демонструє, що свідома цієї загрози, тоді як у Центральній і Східній Европі про ці питання ніхто не задумується[9].

Перехід — від «другого» до «першого» чи «третього» світу?

Сьогодні Східна Европа — місце однакових політичних й ідеолоґічних змін, де народи прагнуть приєднатися до «першого світу» — Західної Европи, та економічний бік цих змін загрожує знову перемістити Східну Европу до «третього світу». Польщу вже було златиноамериканізовано. Румунії, чия залежна експортна економіка в минулому була переважно сільськогосподарською (і лише тимчасово нафтовою), поталанить, і вона буде вдячна, якщо їй вдасться посісти хоча б те саме місце, де сьогодні вона мусить конкурувати з Болгарією, що вона за часи «соціялістичного» режиму розвивала орієнтовану на експорт аґропромисловість.

Те саме стосується зокрема територій Радянського Союзу. Деякі території Росії і України було европеїзовано Петром І й індустріялізовано ним, Вітте і Сталіним. Проте більша частина колишнього Радянського Союзу має у ліпшому разі господарство типу «третього світу», як у Бразилії, Індії і Китаї, що вони також мають промислові потужності, надто у воєнній сфері. Закавказзя і реґіони Центральної Азії навряд чи буде латиноамериканізовано, радше економічно африканізовано або — боже збав! — політично уподібнено до Лівану, як колишню Югославію. Звідти війна й «етнічні чистки» можуть скоро розповсюдитись через Балкани, і в цьому є гірке передчуття будучини для багатьох народів. Перед багатьма цими реґіонами стоїть реальна перспектива, як в Африці, витіснення на узбіччя [за загальним визначенням експлоатаційного] міжнародного поділу праці. Природні ресурси цих країн було викручено як мокру ганчірку заради промислового розвитку на півночі, а тепер ці реґіони та народи можна викинути як непотрібні. З иншого боку, можна зрозуміти, що народи південних областей, що їх в минулому експлоатували й вони почувалися експлоатованими, вимагають встановлення нових відносин. Звідси заклики до повернення до «традиційної» етнічної і національної ідентичности (або відкриття цієї ідентичности), а також міжетнічна ворожнеча як реакція на скрутне економічне становище (наприклад, 30-відсотковий рівень безробіття у Центральній Азії, що був реалією вже за радянських часів). Одначе політична «незалежність» і міжетнічні конфлікти в Центральній Азії зараз навряд чи можуть принести хоч якусь економічну користь. Навпаки, встановлення політично обумовлених етнічних і инших бар’єрів перед економічною взаємодією — хай навіть експлоатацією — загрожує [знову] повернути ці країни — поодинці або разом — в глухий кут історії.

Революції 1989 року в Східній Европі і розпад СРСР були не стільки реакцією на гадані відмінності між економічними і політичними способами керування «соціялістичного» Сходу і «капіталістичного» Заходу, скільки наслідками їхньої участи в єдиній світовій економічній системі і очевидної світової економічної кризи. Світове господарство та криза виявила важливі схожості економічної політики на Сході й на Заході, а надто на Півдні — в Латинській Америці, Африці і — частково — Азії. Світова економічна криза означала не тільки розвал «соціялістично-плянових» «командних економік», а загибель «соціялістичних» економік. Економіки «другого світу» Радянського Союзу і Східної Европи, що мали спільні риси з економіками «третього світу» Латинської Америки і Африки, не могли витримати темп конкуренції у світовому господарстві, що він у період кризи прискорився. Як всі минулі економічні кризи, поточна криза змушує всіх перебудовуватися економічно та переґруповуватися політично. Правда в тім, що економічно-командна орґанізація і політична бюрократія зіграли ключову ролю в позбавленні Східної Европи та Радянського Союзу гнучкости, необхідної для пристосування до світової економічної кризи й науково-технічної революції, а також здатности перебудовуватися, чого вимагала ця криза. Проте краху зазнали також багато «ринкових» економік «третього світу» і секторів промислово-розвиненого світу, зосібна Сполучених Штатів. Тимчасом «корпорація Японія» і «нові індустріяльні країни» Східної Азії у забезпеченні просування шліхом технічного проґресу та розвитку спиралися на державні політико-економічні директиви.

Світова економічна криза і політика в Східній Европі та Радянському Союзі

То, може, повернімося до питання «що пішло не так»? Ми далекі від бажання шукати відповідь виключно або насамперед у «внутрішній» будові, політиці чи «соціялістичній» ідеолоґії Радянського Союзу і Східної Европи — ми маємо шукати її в структурі та розвиткові світового господарства загалом і у нещодавній світовій економічній кризі та нинішній, п’ятій рецесії зокрема. Щодо Східної Европи 1970-ті і 1980-ті рр. — і знову ж таки 1990-ті рр. — показують, що «соціялізм» здебільшого не мав відношення до поразок цих країн. Адже політика східноевропейських країн та її наслідки мало чим відріжнялися від політики «капіталістичних» країн-боржників Латинської Америки, які також зазнали краху. У 1970-ті рр. країни Східної Европи (так само як усі инші «соціялістичні» країни) перейшли від промислового імпортозаміщення до «зростання через імпорт». Згодом вони спробували підживити зростання за допомогою імпорту техніки та капіталу із Заходу, за який вони сподівалися розплатитися, експортуючи на Захід і світовий ринок відповідні промислові товари. Направду ж ця стратеґія «зростання через імпорт» з виробниками-експортерами для імпорту технолоґій східноевропейськими «новими індустріяльними країнами» було лише економічним, орієнтованим на пропозицію, обмеженим/дефіцитним варіянтом давно відомої стратеґії «зростання через експорт». Тут техніку і технолоґії імпортували для експорту промислових товарів, а продовженням цього стали орієнтовані на попит, з обмеженою доданою вартістю економіки східноазійських і південноамериканських «нових індустріяльних країн». Крім того східноевропейці проклали свої експортні маршрути до Радянського Союзу і між собою. На їх нещастя — і на нещастя дрібнооптових торговців ідеолоґічними моделями успіху, східноевропейські «нові індустріяльні країни» зазнали такого самого неуспіху як латиноамериканські та деякі південносхідні. Безперечно, всі ці поразки мали свої внутрішні причини, так само як і причини міжнародно-економічні. Якщо коротко, то міжнародно-економічні причини були наслідком кризи світового господарства, що вона допустила лише поодинокі успіхи в царині проникнення на ретельно захищені та рецесійні ринки імпорту на Заході і загалом в світі.

Однак загальним «розв’язанням» проблєми стала боргова кабала. Крім того у 1970-ті рр. через внутрішній попит на інвестиції, що скоротився через кризу, зробив кредитне фінансування експорту на Південь і Схід ще більш затребуваним і бажаним на Заході. Тим-то банки, переповнені вільними грошима, роздавали позики. Борги накопичувались так у Південної Америки, як і у Східної Европи, а також у деяких країнах Південно-Східної Азії, Філіппін, Індонезії. Ця боргова економіка процвітала доти, поки новий спад 1979-1982 рр. не перетворив «розв’язання» проблєми на нову проблєму, змусивши Південне/Східне «казино» закритися або обмеживши вхід у нього; замість нього у 1980-ті рр. відкрили «американську рулетку» рейґаноміки у «казино» США[10]. Ті, хто тепер ідеолоґічно задоволені — чи не задоволені — поразкою «реального соціялізму» й «успіхом» світового ринку, можуть розважитися наступним порівнянням «реального соціялізму» і «зростання через експорт»: у 1970-ті рр. однакових стратеґій «зростання через експорт/імпорт» дотримувались комуністичні уряди на Сході (Польща, Румунія, Угорщина) і військові диктатури на Півдні (Арґентина, Бразилія, Чилі). Ані відмінність у політичних ідеолоґіях, ані ріжниця в «економічних» системах не допомогли у виробленні суттєво відмінних політико-економічних плянів реагування на світову економічну кризу. Одна й та сама економічна політика зовнішніх запозичень згодом спричинила ту саму (боргову) кризу всередині кризи. Важливо зазначити: цю політику почали застосувати у Польщі 1981 року до Арґентини та Мексики 1982 року. Згодом, у 1980-х рр., схожу політику обслуговування боргу, базовану на моделі МВФ, запровадили компартійні уряди на Сході (Угорщина, Румунія, Югославія) і військові диктатури, авторитарні режими та їхні демократичні наступники на Півдні (Бразилія, Філіппіни). Ріжні підходи до обслуговування боргу були, проте їх важко прив’язати до політичних кольорів чи ідеолоґій режимів і урядів — тим паче важко цими кольорами чи ідеолоґіями пояснити. Найблискучішим учнем МВФ був Ніколае Чаушеску (Румунія), що він, до речи, скоротив борг настільки, що у країні згасили світло — спочатку для народу, а потім для нього самого. З иншого боку, у Перу новообраний президент Алан Ґарсія відкрито виступив проти МВФ і оголосив, що він обмежить обслуговування боргу 10 відсотками прибутку від експорту. Реальний прибуток впав наполовину, і президентський пост спробував обійняти романіст Маріо Варґас Льоса, що він з лівого центру перемістився на крайній правий флянґ. Та що це означає і чи означає щось взагалі? Президентські вибори виграв Альберто Фухіморі, привласнивши економічну проґраму Варґаса Льоси, а потім перейшовши до політики, що вона отримала в народі назву «Фухішок». Ґенерал-комуніст Ярузельський у Польщі та сандіністи-народники в Нікараґуа також вжили щодо своїх народів заходів «коригування» і «пристосування» за рецептами МВФ. Обидва уряди зробили це без тиску з боку МВФ, адже Польща не була членом Фонду, а Нікараґуа не мала доступу до грошей з Фонду. У Нікараґуа були «condicionalidad sin fondo», себто накидання умов без фінансових ґарантій, так само як без будь-яких перспектив коли-небудь довести Сізіфову політику до кінця. Угорщина мала найбільш реформовану економіку та найліберальніший політичний курс, при цьому що головувала в ній усе ще комуністичної партії і країна була членом Варшавського договору. Угорщина виплатила суму, що дорівнює трьом основним сумам боргу початку 1980-х рр., і все одно залишається винною — її борг подвоївся! Це більше ніж Польща, Бразилія чи Мексика, що вони в середньому виплатили борг один раз або максимум двічі, при цьому все одно подвоївши суму боргу. Уряд «Солідарности», що прийшов на зміну Ярузельському і компартії, скористався членством у МВФ і наклав на власне населення ще важчий економічний тягар, аніж його попередники. На перших вільних виборах Угорщини усі партії обіцяли виконувати приписи МВФ.

«Окремий» випадок Радянського Союзу

Радянська економіка здавалась більш відокремленою і незалежною за инші країни Східної Европи, проте вона теж була інтеґрована у світове господарство почерез країни Східної Европи, що від них вона залежала у пляні промислових товарів, — через них вона була зв’язана зі світом. Отже, навіть у Радянському Союзі єдиними — чи навіть головними — причинами його економічного краху була не місцева економічна орґанізація і політичний курс. Щоб продемонструвати, де і чому ті, хто вважає саме так, помиляються, розглянемо арґументи автора, що він — всупереч більшості — не відкидає «зовнішній вплив», але спочатку зусібіч розглядає його, а потім відкидає як несуттєвий. Отже Фред Голідей[11] дає одну єдину відповідь на питання «що пішло не так?». Винуватий не «соціялізм» і навіть не «капіталізм» — се був «винятковий крах». Він стверджує — можливо, цілком вірно — що «пояснити це єдиним чинником неможливо». Проте це не дає підстав заявляти, як це робить він, що «внутрішня слабкість системи відіграла головну ролю» у порівнянні з «міжнародними чинниками… що їхня важливість відносна»[12]. До чинників, що вони мають відносне значіння, Голідей[13] зараховує зокрема технічну конкуренцію і Афґаністан, що він їхню важливість він намагається применшити, але доволі невдало. З одного боку, він визнає, що «до змін у СРСР після 1985 року призвела неспроможність конкурувати на міжнародному рівні, що додалось до внутрішньої кризи»[14]. Разом з тим, з иншого боку, він стверджує, що «конкуренція між державами, хай там якою всеосяжною вона була, недостатньо пояснює як, чому і коли комуністична система збанкрутувала»[15]. Голідей[16] доходить хибного висновку, що «до розпаду призвело не вторгнення до цих країнах і економік „ринку” — у прямому значенні»[17]. Голідей[18] слушно зауважує, що зростання цін на нафту дало СРСР неочікуваний прибуток. Однак він легковажно не зауважує того, що те саме зростання цін на нафту несподівано підняло видатки для країн Східної Европи — імпортерів нафти, а нове падіння цін на нафту та золото після 1981 року позбавило Радянський Союз так необхідної іноземної валюти. Її давав експорт нафти та золота, що його частка як джерела твердої валюти становили більше 90%, а це, на думку Голідея, ніяк не впливало на радянську економіку чи суспільство!

Ба більше, як вже зазначалося, Радянський Союз, так само як східноевропейські «нові індустріяльні країни», додержувався експортних економічних стратеґій не менше за инших, але з меншим успіхом. Чимдалі гостріша криза економік Східної Европи вплинула й на Радянський Союз. Він залежав від імпорту зі Східної Европи важливих промислових товарів, вироблених за технолоґіями Західної Европи, що їх мали, але не могли імпортувати. Тож і на зовнішній, і на внутрішній економічній політиці Радянського Союзу позначилась економічна криза в Східній Европі; це на додаток до того, що радянська економіка вже серйозно постраждала від падіння цін на золото, нафту і газ після 1981 року. Це позбавило Радянський Союз іноземної валюти, що була необхідна, аби оминути Східну Европу та купувати безпосередньо у Заходу. Потім Голідей розглядає питання гонитви в озброєнні загалом і зосібна «зоряні війні», але фактично нехтує їх значінням. «Хоча імпорт озброєнь і важливий сам по собі, є причини обережно ставитися до нього як до вирішального чинника краху Радянського Союзу»[19]. Чому ж так? «Надзвичайно високий рівень військових витрат [Радянського Союзу] як відсоток ВНП зайвий раз указує на те, що ВНП був доволі низьким… Ув абсолютному вираженні США за видатками переганяли Радянський Союз. Звідси виходить, що уважно треба придивлятися так до ефективности і механізмів перерозподілу ресурсів, як і до впливу військової сфери на ВНП»[20]. Виходячи лише з доказів Голідея, усе можна трактувати й навпаки: ВНП уже був низьким, і темпи економічного зростання зменшувалися, аж поки геть не зупинились 1980 року[21]. Таким чином, рівною мірою можна стверджувати, що збільшення витрат на армію в поєднанні з падінням виручки в іноземній валюті неґативно вплинуло на ефективність і механізми розподілу ресурсів або щонайменше не давали їх покращити. А значить — всупереч твердженням Голідея — і «ринок», і «гонитва озброєнь» усе ж таки вплинули на радянську економіку і радянське суспільство.

Проте необхідно зазначити (чого майже ніколи не роблять), що гонитва озброєнь під час «другої холодної війни» була також спричинена ринком! Почнемо з того, що «другу холодну війну» розпочав президент США Картер у середині 1979 року — за кілька місяців до вторгнення Радянського Союзу до Афґаністану. Ця «війна» передбачала згоду країн-членів НАТО щороку збільшувати військові витрати на 3% понад рівень інфляції, «запасне» рішення про розташування у Західній Европі американських «Першингів-2» і крилатих ракет, а також розігрування проти Радянського Союзу «китайської карти». Радянське вторгнення до Афґаністану в грудні 1979 року, очевидно, стало наслідком прорахунку СРСР щодо завершення «розрядки». Керівництво СРСР помилилося: політична і військова реакція США, ескалація конфлікту були сильнішими, аніж очікувалося. Чому? Невипадково все почалося 1979 року під час чергового економічного спаду, що він тривав до 1982 року, — найбільш тривалого та найважчого спаду після другої світової війни (якщо не рахувати поточний спад, що розпочався 1989 року). Під час всіх економічних спадів після другої світової війни всі президентські адміністрації — до і після Картера — провадили воєнні операції та/або збільшували витрати на збройні сили, як от президент Буш зорґанізував напади на Панаму й Ірак[22]. Економічний спад й інфляція 1979 року, певне, більше за захоплення американського посольства в Ірані коштували Джиммі Картеру поразки на виборах і привели до влади Рональда Рейґана. Останній назвав Радянський Союз «імперією зла» і розпочав «зоряні війни» з чіткою метою через видатки поставити СРСР на коліна. Отже, в твердженнях його прес-секретарів про перемогу у «холодній війні» тільки половина правди. Але перш, ніж вдатися до своєї ідеолоґічно-військової політики, Рейґан встановив режим рейґаноміки. Вона була лише продовженням або загостренням «монетаристської» політики й орієнтації на пропозицію, започатковані уже Джиммі Картером, адже саме він [а не Рейґан] 1977 року розстався з кейнсіянством і 1979 року, коли почався спад, призначив Пола Волкера головою Федеральної резервної системи, щоби той керував монетаристською політикою рейґаноміки впродовж 1980-х років. Видатки на подолані кризи, зокрема спаду 1979-1982 рр., переклали на спини тих, хто мав найменше сил нести цей тягар і захиститися від кризи на Заході і на Півдні, і на Сході — це тягар переклали на світове господарство! Для цього пригодилися кредитно-грошова та бюджетно-податкова політика і виплата боргів, як вірно зазначив Десай[23]. Одначе він не пішов далі — він не зазначив, що боргова криза, що розпочалася у Польщі у 1980-1981 рр. під час спаду 1979-1982 рр., позбавила Південь і Схід можливости запозичувати для підтримування належного попиту в економіках Заходу. Необхідно було знайти заміну, і її знайшли в США, що вони вже станом на 1986 рік замінили усіх инших як найбільший боржник світу.

Допомогла в цьому та сама кредитно-грошова та бюджетно-податкова політика, одначе тепер вона називалась рейґаномікою і функціонувала через «військове кейнсіянство» чи «зоряні війни». Рейґанове збільшення військових видатків [що перевищили видатки уряду Картера] спричинило сумнозвісний «парний дефіцит» у федеральному бюджеті й торгівельному балянсі. Це дефіцитне фінансування бюджету США було необхідним не лише для підтримання американської економіки, але також для підтримання всієї західної економіки впродовж 1980-ті рр. Ця світова економічна повинність і постійно нерівномірний розподіл витрат на цю повинність пішли на користь деяким реґіонам Заходу, включаючи Західну Европу, Японію і східноазіятські «нові індустріяльні країни», залежним від американського ринку. Однак та сама кредитно-грошова та бюджетно-податкова політика в світовому маштабі підштовхнула Латинську Америку, Африку, Східну Европу та Радянський Союз до економічної кризи — кризи сильнішої навіть за «велику депресію» 1930-х рр. Головна ріжниця (про яку часто забувають) між Радянським Союзом і Сполученими Штатами 1980 року полягала у тому, що Радянський Союз не мав нікого, хто б міг допомогти йому уникнути банкрутства, тоді як США отримували величезні капіталовкладення із Західної Европи і Японії, а також — опосередковано, через сплату боргів — з Латинської Америки, що покривали американський дефіцит зовнішньої торгівлі та державного бюджету, спричинені «зоряними війнами».

Тож Голідей і багато хто крім нього сильно помилялися, стверджуючи, що (світовий) ринок не мав нічого спільного з радянською економікою чи суспільством. Голідей[24], як й инші, натомість стверджує, що «головною рисою краху» був «ідеолоґічний вимір… [що] певною мірою став вирішальним»[25]. «Центральною характерною рисою краху… [була] втрата впевнености в собі… спочатку у керівної верхівки, а у всього населення»[26]. Виходить, це було причиною капризуватої зміни поглядів Ґорбачова. Хоча сам Ґорбачов багаторазово стверджував, що альтернативи перебудові не було, адже радянська економіка зіткнулась з серйозними проблємами. Звісно, ці проблєми значною мірою посилив тиск світового господарства, що його складовою частиною був СРСР. Тим-то на перших сторінках першої глави його книжки «Перебудова та нове мислення» Ґорбачов[27] пояснив «джерела» перебудови:

«Перебудова — не примха. … Перебудова, це — назріла необхідність… Країна почала втрачати темпи руху … У своїй аналізі ситуації в країні ми зіткнулися насамперед з гальмуванням зростання економіки … до рівня, що він фактично наблизив нас до економічної стаґнації. Країна, що колись енерґійно наздоганяла найрозвиненіші країни світу, почала явно здавати одну позицію за другою. Причому відрив од цих країн … в науково-технічному розвитку, у виробництві та освоєнні сучасної техніки і технолоґії став збільшуватися не на нашу користь».

Так Радянський Союз, як і Східна Европа — особливо Східна Европа — почали з впровадження ринкових відносин у промислових і торгівельних державних монополіях, при цьому наділяючи їх широкими правами приватних монополій. Звісно ж, результатом цього стало підвищення цін для споживачів і посередників, що означало інфляцію. Одночасно інфляція живилася — і продовжує живитися — зростаючим дефіцитом державного бюджету, що його покривали за допомогою чимдалі швидшого друку паперових грошей. Важливими причинами цього стану речей було зростання військових видатків у період «зоряних війн», а також видатків, пов’язаних із підвищеними закупівельними цінами державних та/або приватизованих підприємств і із необхідністю субсидування збиткових державних та/або приватних підприємств. Наслідками могли бути тільки розвал системи постачання і невпинна інфляція. Замість обслуговувати споживача (не кажучи вже про робітника) краще, лібералізація — до і після «революції» — завела економіку в тупик. Після 1989 року — і надто після 1991 року — розвал Ради економічної взаємодопомоги і перехід на доляр у торгівлі між Східною Европою і колишнім Радянським Союзом безумовно підірвали попит і пропозицію, а відтак сильно скоротили виробництво та рівень зайнятости.

Перехід Східної Европи та колишнього Радянського Союзу у зовнішній торгівлі з перевідного облікового рубля на готівковий твердий доляр лише поглибило проблєму взаємної економічної залежности. Середньостроковим економічним результатом може бути тільки те, що короткостроковий внутрішній спад і безробіття у всіх країнах посилюється міжнародним спадом зовнішніх ринків у реґіоні та неможливістю замінити їх експортними ринками на Заході та на Півдні. Східнонімецька промисловість, звісно, втратила доступ до усіх зовнішніх ринків на Сході, щойно впровадила міцну німецьку марку та почала наполягати на розрахунку тільки в цій валюті. Ця промисловість особливо залежала від експорту на Схід після того, як експорт на Захід було унеможливлено гострою конкуренцією і технічною відсталістю, що зросла у 1980-ті рр. Недивно, що експортно-залежна економіка Східної Німеччини зазнала кризи. Доляризація і реґіоналізація серед республік колишнього Радянського Союзу, Югославії та инших країн переносить цю проблєму на «національний» рівень. Знову ж таки, нова ідеолоґія і політика швидко змінювала стару міжнародну орґанізацію. Іронія економіки полягає у тому, що крім списання зовнішнього боргу найкраще, що Східна Европа могла отримати від Заходу, це — фонд вільноконвертованої валюти для збереження старої мережі міжнародної торгівлі між собою і з колишнім Радянським Союзом (на час поки її не замінить більш багатостороння торгівля між Сходом і Заходом). Хоча і ця політика та засоби були «помилковою» реакцією на економічні запити, що майже вийшли з під контролю Радянського Союзу або його політичної верхівки — а тим більше Східної Европи — до революцій і фактично вийшли з-під контролю після них. Сьогодні вони повністю віддані на волю силам світового ринку та західним інституціям на кшталт Світового банку, МВФ і «місій» Джефрі Сакса та йому подібних. Себто політика не дуже-то й порядкувала. Надто, як не дивно, політика на Сході не порядкувала і не порядкує зараз. Якщо якась політика взагалі й порядкувала [на Сході], це була і є політика Заходу! Не порядкувала і не порядкує ідеолоґія, хай там що з цього питання «врешті-решт» заявляють Шіро[28], Десай[29] і навіть Гобсбаум[30].

Проте іронія економіки в короткостроковій перспективі полягає у тому, що перехід почасти пришвидшує економічний крах на Сході, адже цей перехід відбувається у найменш сприятливий час: у світовому господарстві знову починається глибокий спад, що вже відчувається на Заході. Вже 1990 року виробництво скоротилося у середньому на 20%, спричинивши тяжке падіння економіки і галопуючу інфляцію на Сході. 1991 і 1992 років ще більше скоротиться виробництво, а темп інфляції прискориться. Однак цю інфляцію вимірюють у національних валютах, а вони стрімко знецінюються. Тоді ці економіки переводять на доляр — він стає універсальною валютою розрахунків на ринку. Виходить, що реальна ринкова вартість майна чи товарів цих країн зазнає клясичної тяжкої дефляції відносно у світових валютах, що за них практично за безцінь можна скупити майно, землю і кваліфіковану робочу, що й роблять західники. Ріжниця вартість/ціна між Сходом і Заходом, що постала наслідком нереалістичних обмінних курсів, усюди на Сході продукує «вільну» ринкову корупцію, зокрема масовий контрабандний вивіз зі Сходу цінної сировини. Це не дає країнам та підприємствам заробити таку цінну іноземну валюту, що — наче як у стрімкому водоверті — тягне за собою ще більше знецінення національних валют Східної Европи, аж поки вони та їхні економіки не зійдуть на пси.

Таким чином, політика прискореної економічної інтеґрації і впровадження ринкових відносин на Сході є знову ж таки радше наслідком, аніж причиною; і мірою того, як вони щось спричиняють, наслідки їхньої дії радше протилежні тому, чого прагнули. Що, можливо, має ще більше значення, так це зростаючі можливості для промислових економік Заходу (Европі і не тільки) перекладати частину витрат, пов’язаних з пристосуванням до світової економічної кризи, на «другий світ» на Сході, так як вони вже роблять у «третьому світі» на Півдні. Так, «другий світ» перетворюється на «третій світ». Саме тут, одначе, починається цілеспрямована політика. Це наочно видко у західнонімецькій колонізації колишньої Німецької Демократичної Республіки, що нагадує історію із «саквояжниками», що їхали з Півночі на Південь після поразки Півдня в Американській громадянській війні. Захід систематично ліквідує дійсну та потенційну конкуренцію на Сході, примушуючи до банкрутства навіть економічно здорові підприємства та/або купуючи їх за штучно заниженими цінами[31]. Нескінченний потік місій «професійних консультантів» і політика МВФ, що вже призвели до занепаду економіки Півдня і Сходу у 1980-х рр., посилилися на Сході і штовхають просто до нових банкрутств. Вони радять «скорегувати ціни», збільшивши внутрішні «ринкові» ціни на всі товари, включаючи товари першої необхідности, до «світового» рівня, себто до рівня цін на Заході, при цьому не включають до цього підвищення ціни на найману працю і не обчисляють їх у долярах чи марках! На жаль, приватизація, що стала новою ідеолоґією, не допоможе в лікуванні недуг Центральної і Східної Европи, так само як політика стабілізації і приватизації не допомогла Латинській Америці та иншим країнам. Насправді у період світового спаду політика приватизації може лише ще більше усуспільнити та поглибити бідність. Сучасна манія приватизації є так само економічно ірраціональною і політично ідеолоґічною, як раніше була манія націоналізації. Кінцеві результати цієї політики — що на Сході, що на Заході — щонайменше сумнівні.

У короткостроковій перспективі пришвидшене включення Сходу до світового ринку має два іронічно суперечливі наслідки: з одного боку, Схід усе ще не здатен ефективно конкурувати, втративши частковий захист, що його забезпечував «соціялізм», а з иншого — навіть у цих умовах певні сектори сільського господарства, постачання сировини і дешеве промислове виробництво сприймаються на Заході, зокрема в Західній Европі, як загроза. У довгостроковій перспективі включення Східної Европи і окремих республік колишнього Радянського Союзу до европейської економічної зони чи блоку може допомогти Західній Европі подолати труднощі світової економічної кризи, підсиливши її конкурентоспроможність перед лицем східноазійського реґіону на чолі з Японією і американського реґіону на чолі зі США. Поділ на реґіони та формування блоків світової економіки самі по собі є наслідками тієї самої світової економічної кризи[32]. Поки точаться розмови про багатосторонність Ґенеральної угоди з тарифів і торгівлі, економічні тенденції де-факто та політико-економічні заходи де-юре сприяли розбивці світового господарства на реґіони внаслідок зростаючої конкуренції у період цієї і минулої світових економічних криз. Европейська Економічна Співдружність і її політика реґіонального ринку після 1992 року є найбільш інституціоналізованим вираженням цього процесу. Західна Европа може втратити певну частину американського ринку, від якого вона так залежить. Европа також зіткнеться зі зростаючою конкуренцією на світовому ринкові з Японією і США. Тим-то Західна Европа чимдалі більше потребуватиме (традиційних) ринків у Східній Европі та в колишньому Радянському Союзові, а також, можливо, на Близькому Сході й в Африці. У книзі «Складне завдання Европи»[33] я вже писав, що незважаючи на можливі ідеолоґічні перепони, ЕЕС може і мусить розширятися та включити де-факто до свого складу Східну Европу, навіть якщо остання є і лишатиметься залежною від Західної Европи. Цей процес зараз у самому розпалі, й усунення ідеолоґічних бар’єрів на його шляху є радше наслідком, аніж причиною. У цьому сенсі варто пам’ятати, як уже зазначено, що економічна колонізація Східної Европи її сусідами із Заходу має багатовікову історію.

Примітки

[1] Mikhail Gorbachev, Perestroika: New Thinking for Our Country and the World, London: Collins, 1987.

[2] Michael Ellman and Vladimir Kantorovich, The Disintegration of the Soviet Economic System, London: Routledge, 1992.

[3] Stanislav Menshikov, Catastrophe or Catharsis: the Soviet Economy Today, London: Inter-Verso, 1990; Stanislav Menshikov, Russia: Catastrophe or Catharsis?, paper presented at the Faculty of Economics of the University of Amsterdam, Nov. 26, 1992.

[4] Andre Gunder Frank, “Nothing New in the East: No New World Order”, in Social Justice, issue 19, 1992, pp. 34-61; Andre Gunder Frank, “Economic Ironies in Europe: A World Economic Interpretation of Politics in East-West Europe”, in International Social Science Journal, Paris: UNESCO, issue 131, 1992, pp. 41-56.

[5] Jeno Szucs, “The Three Historical Regions of Europe”, in Acta Historica Academiae Scientarium Hungaricae, Vol. 29, Nos. 2-4, 1983, p. 133.

[6] Szucs, op. cit.

[7] Ibid.

[8] Hannes Hofbauer and Andrea Komlosy, Eastern Europe: From “Second World” to First or Third World?, Paper presented at the Faculty of Economics of the University of Amsterdam, Nov. 26, 1992.

[9] Hofbauer and Komlosy, op. cit.; Hannes Hofbauer and Andrea Komlosy, “Restructuring (Eastern) Europe”, unpiblished manuscript, 1991.

[10] Andre Gunder Frank, “America Roulette in the Globonomic Casino: Retrospect and Prospect on the World Economic Crisis Today”, in Research in Political Economy, edited by Paul Zarembka, Greenwich, JAI Press, 1988, pp. 3-43.

[11] Fred Halliday, “A Singular Collapse: The Soviet Union, Market Pressures, and Inter-State Competition”, in Contention, No. 2, Winter, 1992.

[12] Ibid., p. 121.

[13] Ibid.

[14] Ibid., p. 133.

[15] Ibid., p. 137.

[16] Ibid.

[17] Ibid., p. 126.

[18] Ibid., p. 129.

[19] Ibid., p. 127.

[20] Ibid., p. 128.

[21] Ellman and Kantorovich, op. cit.

[22] Andre Gunder Frank, “Third World War in the Gulf: A New World Order Political Economy”, in Notebooks for Study and Research (Amsterdam/Paris), issue 19, 1991, pp. 34-61.

[23] Meghnad Desai, “Is Socialism Dead?”, in Contention, No.2, Winter, 1992.

[24] Halliday, op. cit.

[25] Ibid., pp. 137, 138.

[26] Ibid., p.135.

[27] Gorbachev, op. cit., pp. 17-19.

[28] Daniel Chirot, “After Socialism, What?”, in Contention, No.1, Fall, 1991.

[29] Desai, op. cit.

[30] Eric Hobsbawm, “What Went Wrong?”, in Contention, No.1, Fall, 1991.

[31] Michael Schneider, Die abgetriebene Revolution, Von der Staatsfirma in die DM-Kolonie. Berlin, Elefanten Press, 1990.

[32] Andre Gunder Frank, Reflections on the Economic Crisis, New York, Monthly Review Press, 1981; Andre Gunder Frank, “Is the Reagan Recovery Real or the Calm Before the Storm?”, in Economic and Political Weekly (Bombay), Vol. XXI, Nos. 21 & 22, 1986; Andre Gunder Frank, El Desafio de la crisis, Madrid, IEPALA Editorial and Caracas, Editorial Nueva Sociedad; Andre Gunder Frank, “America Roulette in the Globonomic Casino: Retrospect and Prospect on the World Economic Crisis Today”, in Research in Political Economy, edited by Paul Zarembka, Greenwich, JAI Press, 1988, pp. 3-43.

[33] Andre Gunder Frank, The European Challenge, Westbury, Conn.: Lawrence Hill Publishers, 1984.

Пер. за анґл. за: Andre Gunder Frank, “What Went Wrong in the “Socialist” East?”, in Humboldt Journal of Social Relations, Vol. 24, No. 1/2, Post-communist Systems (1998), pp. 171-193.

0 Responses to “Що пішло не так на «соціялістичному» Сході?”



  1. Напиши коментар

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.




Липень 2019
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Кві    
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031  

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: