Ґевін Джейкобсон
Рец. на кн.: Vincent Bevins, The Jakarta Method: Washington’s Anticommunist Crusade and the Mass Murder Program that Shaped Our World, PublicAffairs Books, 320 p.
Село Петулу на острові Балі відоме чаплями — кококанами — що вони із заходом сонця спускаються на дерева. Надвечір тисячі коричневих єґипетських чапель і малайських жовтих чапель здіймаються з сусідніх рисових полів, а потім величезною зграєю налітають на гілки, що висять над місцевим храмом. Вперше вони прилетіли сюди на початку листопада 1965 року, за місяць після того, як індонезійська армія, бандити і воєнізовані загони смерти почали винищувати підозрюваних у членстві в Індонезійській комуністичній партії (ІКП). Подорожуючи країною на початку 2000-х рр., я познайомився з чоловіком, який вважав, що кококани, це — душі померлих, що повертаються, яких місцеві дуже цінують за їхню гадану здатність відвертати лихо.
З жовтня 1965 та по березень 1966 року на острові Балі було вбито близько 80 тис. людей (5 % населення острова), а загалом на архіпелазі було вбито не менше 420 тис.. ЦРУ назвало цю різанину «одним з найстрашнішим і найкоротших кровопролить нашого часу». Жертв зганяли в одне місце й розстрілювали, душили або рубали мачете і залізною арматурою. У похмуро-сюрреалістичному фільмі Джошуа Оппенгаймера «Акт вбивства» (2012) кат з Північної Суматри згадує лютий садизм: «Ми засовували ломаччя їм у задній прохід доти, поки вони не вмирали. Ломаками ламали їм шиї. Вішали. Душили їх дротом. Відрубували голови. Давили машинами». Трупи скидали у колодязі, викидали в річки і озера або ховали у неглибоких могилах під банановими деревами. Річка Брантас у Східній Яві була завалена трупами без голів. Як пише Вінсент Бевінс у книжці «Джакартська метода», це був «вибух насилля» проти ІКП, що нагадував «апокаліптичну бійню».
У книжці Бевінса йдеться про масове вбивство індонезійських комуністів і зосібна про співучасть у злочинах США. Його цікавлять не так докладні описи тортур і вбивств, як ґеополітика, що до них привела. Найбільша ориґінальність книги, її найсильніший бік полягає у її наголосі на міжнародному вимірі подій 1965 року. На прикладах, взятих з ріжних континентів — від Індокитаю до Латинської Америки, Бевінс розкриває, як Вашингтон удосконалював форму жорстокої — хоча й невидимої — інтервенції, створюючи «міжнародну мережу знищення», що її робота була націлена проти комуністичних режимів і прихильників комунізму в країнах, що розвиваються.
У цьому сенсі «Джакартська метода» є історією про 1965 рік як про перипетію холодної війни: поворотний пункт, коли честолюбним ґеґемоном було знищено новонароджений альтернативний «третій світовий» порядок. Слідом за істориком Оддом Арне Вестадом Бевінс розглядає «холодну війну» як «світові обставини, за яких велика більшість країн світу від прямого колоніяльного управління перейшла до чогось иншого в рамках нової світової системи». Індонезія 1965 року була моментом, коли все це почалося.
Колись ІКП була третьою — після Радянської Росії і Китаю — комуністичною партією в світі за кількістю членів: станом на 1965 рік вона нараховувала 3,5 мільйони членів, а крім того 20 мільйонів у дочірніх орґанізаціях. У 1930-х рр. комуністи взялися за зброю, щоби боротися проти голляндського колоніялізму, пізніше — проти японської окупації і нарешті з 1945 по 1949 рр. — знову проти голляндської окупації. І з боротьби ІКП вийшла як воєнізована партія, але наступна ґенерація керівників присвятила себе інституціям, громадській орґанізації і виборам.
У результаті станом на 1965 рік ІКП під керівництвом 42-річного Діпи Нусатри Айдіта була неозброєною і не плянувала революції. Це був масовий, ідеолоґічно гнучкий рух, що він часто нехтував вказівками з Москви та відкладав настання соціялізму «на кінець століття». Почуття, які панували у Вашингтоні у 1950-і рр., можна коротко виразити словами віце-президента США Річарда Ніксона: «Демократичний уряд — не найкращий варіянт для Індонезії, … [адже] комуністів навряд чи вдасться перемогти на виборах — вони дуже добре орґанізовані».
ІКП і армія були двома з трьох головних головних центрів влади у незалежній Індонезії. Третьою, найважливішою був президент країни Сукарно, що він очолював боротьбу з голляндцями і японцями. Харизматичний, самолюбний та з підсиленим лібідо, що його відволікало (чи навпаки — направляло), він додержувався гібридної ідеолоґії під назвою «Насаком» (таку скорочену назву їй дав він сам) — дивним поєднанням націоналізму, ісламу та марксизму. Сукарно був також відданим інтернаціоналістом. Як італійський революціонер ХІХ ст. Джузеппе Мадзіні, Сукарно вважав, що інтернаціоналізм «не може розквітнути, якщо він не вкорінений у землю націоналізму». Так само і націоналізм «не може квітнути, якщо він росте не у квітнику інтернаціоналізму».
Цей мадзінівський погляд на національну незалежність і міжнародну солідарність поділяли инші лідери ґлобального Півдня, як-от президент Бурми У Ну і президент Ґани Кваме Нкрума. На короткий час він знайшов своє втілення на Бандунзькій афро-азійській конференції 1955 року. Поняття «третього світу», введене в обіг французьким економістом Альфредом Сові 1952 роки для позначення убозтва ґлобального Півдня, означало радше надію, аніж місце на мапі — надію звільнитися від мертвої хватки колоніялізму і перетворити звільнені народи Африки і Азії на новий світ справедливости, свободи і творчости. Хоча цій конференції передували схожі явища — Ліґа проти імперіялізму (1927), Ліґа південно-східної Азії Пріді Паноміонга (1947) і дві конференції у Богорі (1949 і 1954), Бандунг був кульмінаційним пунктом «третього світу». У своїй вступній промові Сукарно заявив: «Я сподіваюся, що [ця конференція] доведе, що Азія і Африка відродились, чи радше, що народились нова Азія і нова Африка!»
Певний час США терпіли «третєсвітовий» націоналізм Сукарно, адже сприймали його як доволі антикомуністичний. Одначе таке поблажливе ставлення не могло тривати довго, і вже за президентства Ліндона Джонсона політика США щодо дороговказної зірки афро-азійської солідарности ставала чимраз менш великодушною. Мірою скорочення економічної допомоги Індонезії з боку США Сукарно перетворювався на чимдалі більш антиамериканського діяча і йшов на такі кроки, як-от встановлення відносин з урядом Хо Ші Міна у В’єтнамі. Він заявив про «вісь Джакарта—Пномпень—Ханой—Пекін—Пхеньян» і призупинив членство Індонезії в ООН.
Зростаючу стривоженість Вашингтону діями Сукарно треба розуміти у контексті ґеостратеґічних амбіцій США. Після другої світової війни США воліли побудувати світ безпечний для капіталізму, — світ, захищений ґлобальним куполом верховної вогневої міці США та керований США. Це вимагало готовности відповісти на радянську загрозу в будь-якому куточку земної кулі. Стратеґи США усвідомили, що театр воєнних дій проти комунізму охоплював не тільки Західну Европу, що перемогу може завоювати ув Африці, Азії або Латинській Америці. Починаючи з 1948 року, поки доляри плану Маршала відроджували економіку країн Европи і вимивали підтримку з-під комуністичних партій, надважливою ділянкою у протистоянні між Америкою і Радянським Союзом ставала Південно-Східна Азія. Джордж Кеннан, творець американської політики стримування, заявляв, що «на даний момент найважливішим питанням нашої боротьби з Кремлем, напевне, є індонезійське питання».
Політика стримування ніколи не мала на меті протистояти просуванню Радянського Союзу через «невпинне застосування протидійної сили» — так про це Кеннан казав 1991 року. Завданням політики було радше протистояння і знищення. Як писав історик Андерс Стефансон:
«Боротьбою на смерть холодна війна, безумовно, була, але це була своєрідна боротьба на абстрактну смерть. Зламати волю ворога до боротьби — перемогти — означало більше, ніж перемогти на полі бою. Перемога означала в принципі саме ліквідацію ворога, що його право на істнування, не кажучи вже про рівність, не визнавалось. Мир могла принести тільки ліквідація. Ліквідація, це — „правда“ „холодної війни“».
Згідно з історичними хроніками аґресії США проти ґлобального Півдня, «доктрина ліквідації» сягнула своєї вищої точки саме в Індонезії. Провівши схожі «таємні операції» проти неслухняних режимів, що прагнули до економічної незалежности в Ірані (1953), Ґватемалі і на Філіппінах (1954), в Іраку (1963), американські та британські спецслужби почали прискорено розробляти пляни повалення уряду Сукарно. На початку 1960-х рр. Вашингтон і Лондон навіть обговорювали те, що casus belli [приводом для війни. — Пер.] могла би стати необдумана спроба перевороту силами ІКП, що дало би привід для виступу проти Сукарно армії.
Як виявилось пізніше, 30 вересня 1965 року ґрупа офіцерів армії, що назвались G30S, під час дій, що нагадували спробу державного перевороту, викрала та вбила шістьох індонезійських ґенералів. Ґенерал Сухарто, маловідомий на той час військовий з Центральної Яви, у вбивстві звинуватив ІКП і перебрав на себе керівництво збройними силами, а згодом захопив всю владу в країні. Ріжноманітних теорій щодо того, хто і чому розпочав переворот, істнує безліч. Найбільш вірогідну представлено у «Корнельській доповіді» 1996 року авторства Бенедікта Андерсона та Рут Мак Вей: в них стверджується, що це була сутичка всередині збройних сил Індонезії. Ані ІКП, ані Сукарно причетні до неї не були, проте саме вони стали жертвами перевороту.
Вбивство ґенералів і фальшиві історії про те, що вбили їх і катували жінки-комуністи, використали для розпалювання антикомуністичних настроїв. За лічені дні армія і місцеві ескадрони смерти — бандити і члени найбільших індонезійських мусульманських орґанізацій — почали затримувати всіх, пов’язаних з ІКП. Коли темніло, заарештованих виводили на вулицю, розстрілювали або їм відрубували голову — усе це відбувалося в рямцях операції «Знищення». Було страчено Айдіта та инших керівників ІКП.
Більшість індонезійців ніколи не чули про Сухарто, але ЦРУ заздалегідь виявило у ньому союзника у справі протидії комунізму. Він входив до мережі, що тримала зв’язок між індонезійською армією і командними висотами військово-розвідувального комплєксу США: дипломати і аґенти спецслужб, теоретики модернізації, на кшталт Волта Вітмена Ростоу, технократи з Берклі і корпорації «РЕНД», військові радники з Форту Левенворт, де станом на 1962 рік пройшли навчання більш ніж тисяча індонезійських офіцерів. Лоґічним результатом усіх цих зв’язків було те, що армія засвоїла, що її безпосереднє завдання — ліквідацію комуністів — служить великому завданню забезпечення технократично-авторитарного розвитку країни і введення країни до реформаторського царства американського капіталу. Коли настав час, ЦРУ допомогла армії і більш відкрито, зводячи наклепи на ІКП через пропаґанду і передаючи армії списки ймовірних співчуваючих комуністам. Бевінс рішуче засуджує американське втручання: «Вашингтон розділяє провину за кожну смерть. Сполучені Штати Америки були невід’ємною частиною операції на всіх її етапах». Що ж до Сухарто, то його реакція на масові вбивства нагадувала скоріше уникання неприємних запитань: «Знову й знову одне й те саме», — як сказав він одній ґрупі журналістів. — «Леза, леза, леза, леза, леза і братська могила на тисячу людей, ще одна могила на тисячу людей!»
Для адміністрації Джонсона кривава бійня стала приводом для святкування. Вона відтермінувала початок катастрофи у В’єтнамі та створила новий ринок для корпорацій (1967 року, за два роки після найжахливіших вбивств, до острівної держави зграєю полетіли «Дженерал елєктрік», «Американ експрес» та инші американські компанії зі своїми товарами). Відчуття полегшення спостерігалося у міріядах дипломатичних телеґрам, що ними обмінювалися Вашингтон, посольство США у Джакарті та урядові канцелярії европейських країн. Невдовзі після початку масових вбивств Говард Ґрін, посол США в Індонезії, надіслав до Державного департаменту США комюніке, в якому повідомляв, що армія «важко працює над знищенням ІКП, і особисто я відчуваю глибоку повагу до її рішучости й орґанізованости у справі виконання цього надважливого завдання». «Індонезійська справа розвивається доволі вдало,» — писав заступник держсекретаря Джордж Бол. — «Якщо … ІКП буде зачищено, … в Індонезії розпочнеться нова ера».
Ентузіязм Ґріна багато хто поділяв ув американських засобах масової інформації, що вони ще переживали ейфорію від атмосфери протистояння «холодної війни». У статті під назвою «Проблиск світла в Азії» від червня 1966 року відомий політичний коментатор «Нью Йорк Таймз» Джеймс Рестон радо вітав «варварський перехід Індонезії з прокитайського політичного курсу Сукарно на відкрито антикомуністичний курс ґенерала Сухарто». Ліквідацію ІКП журнал «Тайм» назвав «найкращою новиною останніх років для Азії». «Ю-ес Ньюз енд Ворлд Ріпорт» пішли ще далі: «Індонезія: Надія… Там, де колись не було жадної надії».
Бевінс не перший, хто береться написати про аґресивні дії американського імперіялізму під час «холодної війни» та проаналізувати їх. Виявленню правди про зовнішню політику США як про політику аґресивно-експансіоністську присвятила себе школа істориків — від Вільяма Еплмена Вільямса у 1950-х рр. до Брюса Камінгса та Ґреґа Ґрандена в наші часи. Проте більше за инших Бевінс демонструє, що комуністів у ріжних країнах єднала не стільки віра у міжнародну революцію, як спільний досвід поразок і розправ. Крім Індонезії «джакартська метода» знайшла найвідданіших прихильників у Бразилії та Чилі.
В обох країнах слово «Джакарта» набуло особливого сенсу для ультраправих, перетворившись на синонім слів «винищення комуністів». У дні, що передували підтриманому США державному переворотові, що він 1973 року скинув Сальвадора Альєнде, на стінах Сантьяґо писали вислів «Джакарта наближається» — страшна заява про прийдешню атаку на лівицю. Тимчасом у Бразилії, що перебувала під владою жорстокої військової диктатури Еміліу Гарастазу Медічі, секретно плянували операцію «Джакарта», що вона мала на меті знищення — у співпраці з ультраправими — місцевої комуністичної партії.
Жадна з цих операцій напряму з Ленґлі не орґанізовувалась. ЦРУ радше використовувала розбрат всередині країни і готувало підбурювачів на місцях — місцевих аґентів, що їхній антикомунізм підживлювався таємною матеріяльно-грошовою підтримкою. У цьому й полягала «джакартська метода», відпрацьована у Південно-східній Азії 1965 року. Починаючи з середини 1950-х рр., як показав історик Джеремі Кузмаров, Адміністрація міжнародної співпраці забезпечувала індонезійську поліцію джипами, патрульними катерами та навчальними посібниками ЦРУ, такими як «Начальний курс з підготовки таємних воєнізованих загонів» (1952) і «Підручник диверсанта» (1954). Радники з питань безпеки, які мали досвід у Греції, Кореї, Філіппінах, облаштували у Джакарті центр зв’язку, а у штабі Національної поліції — шифрувальний кабінет для збирання розвідувальної інформації про ІКП. Надихаючись практикою европейських колоніялістів, проґрама «1920-d», започаткована адміністрацією Айзенгавера для підготовки поліцейських сил Південно-Східної Азії до протидії підривній діяльності, також допомагала направляти гроші ісламським екстремістам і «тимчасовим загонам з відновлення» (так називались пошуково-бойові загони, що їх створювали з банд, представників невдоволених меншин й колишніх поліцейських і офіцерів).
Згодом Вашингтон почав надавати збройним силам і поліції країн Латинської Америки, Південно-східної Азії і Африки матеріяльну підтримку і готувати їх до протидії повстанським силам, а також влаштовувати пропаґандистські кампанії, спрямовані проти комуністів і лівиці. Хоча Бевінс називає цю мережу «слабо зв’язаною», над тими, хто чинив насилля щодо комуністів, зрештою стояв один замовник, над ними панував дух захоплення тим, що відбулось ув Індонезії 1965 року.
Вплив Джакарти не обмежився правим антикомуністичним насильством. Бевінс демонструє, як знищення ІКП вплинуло на стратеґічні рішення комуністичних партій по всьому світу. У Камбоджі Пол Пот і «червоні кхмери» винесли уроки з катастрофи ІКП і згодом дійшли висновку, що рішення ІКП роззброїтися і довіритися демократичному процесові було фатальним. Пол Пот заприсягнувся, що його рух утримуватиме владу почерез насилля і силу зброї — диявольськи страшні наслідки цього відомі. У Китаї війна проти Сукарно і лівиці посприяла мобілізації хунвейбінів 1966 року, під час Культурної революції. На Філіппінах засновник Маоїстської комуністичної партії Хосе Марія Сісон («Хома») побачив, що сталося з неозброєною ІКП, і вирішив, що його партія спиратиметься на тактику збройної боротьби у сільській місцевості (партизанські загони досі діють зі своїх таборів, розташованих у джунглях архіпелаґу). Ґеноцид підбурив диктатури на Тайвані і в Південній Кореї до створення Всесвітньої антикомуністичної ліґи.
До середину 1960-х рр. «третій світ» і його мрії про радикально инший порядок — вільний, рівний, мирний і братерський — зникли повністю. Лідери постколоніяльного руху, такі як Неру в Індії, Сукарно в Індонезії, Нкрума в Ґані й У Ну в Бурмі, або померли, або були усунуті від влади. Дуже символічно, що інтернаціоналізм «бандунського духу» 1967 року змінився на Асоціяцію держав Південно-Східної Азії (АСЕАН) — ґрупу країн, об’єднаних не довкола справи миру та справедливости, а довкола відданости технократичним й авторитарним вимогам капіталу і ґлобалізації по-американськи. Мораль історії з приголомшливою простотою проступає з розмови Бевінса з головою «Секретаріяту Берсама 1965», ґрупою людей, що вижили під час Індонезійського геноциду:
«— США перемогли. Тут, в Індонезії, ви отримали, чого хотіли, і по всьому світові ви отримали, чого хотіли…
Я спитав, як саме ми перемогли.
Вінарсо спокійно вимовив:
— Ви нас вбили».
Звертаючись до подій в Індонезії, Бевінс спирається на академічні дослідження останнього десятиліття, такі як книги Джефрі Робінсона «Сезон вбивств: історія звірячих бійнь ув Індонезії 1965–1966» (найдокладніше дослідження, базоване на судових справах), Бредлі Сімпсона «Економісти з рушницями: авторитарний розвиток і американо-індонезійські відносини 1960–1968» (найцікавіша) і Джесса Мелвіна «Армія й індонезійський ґеноцид: механіка масового вбивства» (найбільш викривальна). Але «Джакартська метода» є майстерним і необхідним оглядом 1965 року зі своїм особливим кутом зору: вона писана колишнім журналістом «Лос Анджелес таймс» у Бразилії та «Вашингтон пост» ув Індонезії. Бевінс провів багато часу з людьми, що вони пережили ці події; саме це підштовхнуло його до написання історії, що покаже західному читачеві незручну правду про те, що насправді означала «холодна війна» для тих, хто потрапляв на вістря влади США.
Ми всі досі живемо в тіні Джакарти. Ув Індонезії захист комуністичних ідеї досі поза законом, а ґеноцид 1965 року замовчують; ґеноцид — непроговорений жах, що лежить важким тягарем на колєктивній совісті народу. У Бразилії дороговказною зіркою сучасного антикомунізму — і залишком американського кривавого минулого є Болсонару. У самих США історія 1965 року і його наслідків ледь відома. Питання у тому, чи повернувся додому гіркий відгомін імперських амбіцій. Адже один з уроків Джакарти полягає в тому, що хоча США й здобули перемогу у «холодній війні», але криваву вакханалію, розв’язану для перемоги, тепер не вдається ані вгамувати, ані стримувати. Насильство та величезний комплєкс військових баз, сил особливого призначення, приватних охоронних компаній, таємних операцій і систем зі спостереження і контролю, необхідний для підтримки насильства на певному рівні, набули власної лоґіки істнування й перетворилися на рушійну силу самих себе: вони у постійному пошуку нових реґіонів світу, що їх треба приборкати та перебудувати за власним взірцем.
Схоже, що нині імперська машина перекинулася на власних творців: президент, що не виправдав очікувань; незаконне стеження за народними масами; гіпермілітаризація поліції; шельмування проґресивних сил у культурі та політиці; міські центри як «поля бою». Два світи, що вони колись жили окремими життям, — жорстокість закордоном і мир вдома — зіштовхнулись сьогодні на вулицях Америки.
Пер. з анґл.: «Вперед»
Джерело: Gavin Jacobson, “Razors, Razors, Razors”, at The Baffler, 11 August, 2020 (https://thebaffler.com/latest/razors-razors-razors-jacobson)
Вперед 