Кваме Нкрума та неоколоніялізм в Африці

Роман Тиса

Після «переселення» України до «третього світу» та перетворення країни з промислово-розвиненої на аґрарно-індустріяльну, що в ній чимдалі більшу вагу мають сільське господарство (на базі великих лятифундій) і гірничодобувна галузь, зростає актуальність досвіду країн, що вони давно перебувають на периферії капіталістичного світу як виробники монокультури чи постачальники сировини і як такі є об’єктами імперіялістичного визиску з боку розвинених капіталістичних країн. Так само зростає актуальність авторів, що вони філософськи осмислили стан перманентного застою, характерний для «третього світу», і шукали шляхи до національного та соціяльного розкріпачення, економічного розвитку та культурного проґресу своїх народів.

Африка, як континент, що повністю перебуває на узбіччі капіталістичного світу (за частковим винятком Південно-Африканської Республіки), є батьківщиною багатьох борців національно-визвольного та революційно демократичного руху, що вони в одній особі поєднували революціонера та мислителя. Почесну місце в лавах цих видатних особистостей належить ґанському політичному діячеві та теоретикові Кваме Нкрумі. Він — помітний представник антиколоніяльного руху, непересічний ідеолоґ і політичний мислитель, що за життя мав величезний міжнародний авторитет, а після смерти став символом свободи та єдности Африки.

Борець за свободу Африки

Майбутній перший прем’єр-міністер і президент незалежної Ґани народився 1909 року в родині ремісника-ювеліра, що належала до етнічної ґрупи (народности) нзіма, що вона своєю чергою входила до народу акан — найчисельнішого народу британської колонії Золотий Берег. Після закінчення католицької школи в Хаф-Асіні, з 1926 по 1930 рік, він вчився у педаґоґічних коледжах Аккри (майбутньої столиці Ґани) й Ахімоти. У 1930-1935 роках, під час роботи учителем у католицьких школах в Елміні й Аксимі, Нкрума вперше познайомився з вченням ямайського чорношкірого націоналіста Маркуса Ґарві, що він першим висунув вимогу політичної рівности в правах для чорношкірих і вихідців з Африки.

1935 року Нкрума поступив до Університету ім. А. Лінкольна (м. Оксфорд, штат Пенсильванія, США), а після завершення навчання залишився в університеті на посаді молодшого викладача. В університеті він здобув ступінь маґістра з філософії й педаґоґіки, одночасно закінчивши при університеті богословську семінарію. Перебуваючи в США, Нкрума займав активну політичну позицію: орґанізував й очолював Асоціяцію африканських студентів, брав участь у кількох конференціях, присвячених питанням незалежности та розвитку Африки. 1945 року він переїхав до Великобританії, де вчився у Лондонському університеті й Лондонській школі економіки та політичних наук. Нкрума взяв участь у підготовці та роботі V Панафриканського конгресу (Манчестер, 1945), його діяльність сприяла переходу панафриканського руху до орґанізації боротьби за незалежність у африканських колоніях. Саме у Великій Британії Нкрума завершив роботу над своїм першим памфлєтом «До свободи від колоніялізму».

Повернувшись на батьківщину, Нкрума став ґенеральним секретарем Об’єднаного Конвенту Золотого Берегу — партії, що виступала за незалежність від Великої Британії. Проте його курс на перетворення Конвенту на масову партію призвела до напруження у стосунках із засновниками партії, і 1949 року Нкрума заснував нову орґанізацію — Народну партію Конвенту, що її судилося очолити боротьбу за незалежність. Нкруму неодноразово заарештовували за орґанізацію страйків і демонстрацій, одначе перші ж вибори до законодавчих зборів (1951), проведені ще під наглядом колоніяльної адміністрації, принесли перемогу саме партії Нкруми, а сам він став першим африканським прем’єр-міністром. 1957 року Ґана (так тепер називалась країна) здобула політичну незалежність, а 1960 року Нкруму обрали президентом Республіки Ґана. За його правління у країні розгорнулися широкомаштабні суспільні перетворення. На міжнародній арені Нкрума виступав як панафриканіст: 1958 був ініціятором скликання першої конференції незалежних держав Африки та першої конференції народів Aфрики, а 1963 року виступив співзасновником Орґанізації африканської єдности.

1966 року відбувся військовий переворот, що усунув Нкруму від влади, коли сам він здійснював державну візиту до Північного В’єтнаму. На батьківщину він повернутися не зміг й оселився в Республіці Ґвінея (Ґвінея-Конакрі), при цьому президент Ґвінеї та його політичний соратник Ахмед Секу Туре проголосив Нкруму своїм почесним співпрезидентом. У засланні він продовжував політичну діяльність і пропаґанду своїх ідей єдности африканських країн, писав книги та виступав на радіо «Голос революції». 1971 року сильно погіршилось здоров’я: у Нкруми діяґностували рак шкіри. На лікування він поїхав до Румунії, де помер наступного року. Спочатку його поховали у рідному селі, але пізніше його останки перенесли до столиці.

Діяльність Нкруми демонструвала суперечливі тенденції, притаманні багатьом лідерам антиколоніяльних рухів 1950-х — 1970-х рр.: з одного боку, демократизм вождя мас, а з иншого — прийоми влади, запозичені з середньовічних традицій африканського племінного ладу, одночасний потяг до соціялізму та націоналістичні настрої, прагнення служити народу та надмірне честолюбство. Так само не завжди послідовними були його громадсько-політичні погляди. Загалом заслуговує на подив сам факт того, що глава держави — надзвичайно активний так у внутрішній політиці, як і в міжнародних відносинах — знаходив час для систематичної теоретичної роботи. Нкрума залишив по собі велику літературну спадщину: він — автор більше як десяти книг і збірок статей, доповідей, промов, — автор найбільш плідний з-поміж усіх африканських політиків. Розгляньмо кілька найважливіших тем його теоретичної творчости.

В єдності сила

Від самого початку Нкрума був переконаний, що мета національно-визвольного руху не зводиться лише до завоювання державної незалежности, — вона передбачає встановлення демократичного ладу та підвищення добробуту народу на основі соціялізму. Щоправда, своє уявлення про соціялізм він не пов’язував з клясовою боротьбою, яку для Африки спочатку він загалом не визнавав. Разом із тим Нкрума стверджував, що справжня національна незалежність в економіці та політиці вимагає продовження боротьби з імперіялістичною експлоатацією і приборкання еґоїстичних устремлінь буржуазних елєментів. Ця боротьба, своєю чергою, вимагає об’єднання революційних сил всього континенту.

Публікація книги «Африка має об’єднатися» (1963) пов’язана зі створенням у травня 1963 року Орґанізації африканської єдности. Незадовго до відкриття установчої конференції, що вона відбулася в Аддис-Абебі (Етіопія), Нкрума розіслав примірники книги главам африканських держав, намагаючись заздалегідь підготувати сприятливий ґрунт для своїх поглядів — він виступав за якомога тіснішу політичну спілку африканських країн і співпрацю між ними на всіх рівнях. Політичний союз мав би протистояти процесу балканізації Африки — процесу створення невеличних, формально самостійних держав з нестабільними політичними режимами, які на практиці перебуватимуть у повній політично-економічній залежності від Заходу (яскравою ілюстрацією такого перебігу була доля Конґо-Кіншаси, перші п’ять років незалежности якої пройшли під знаком розпаду країни та громадянської війни, що вона супроводжувалась втручанням іноземних держав — насамперед Бельґії та США — у внутрішні справи країни та військовою інтервенцією).

Всеафриканський політичний союз мав би послужити бастіоном на шляху неоколніяльних замірів і створив би кращі можливості для поступового розвитку економіки, спрямованого не на максимізацію прибутків окремих транснаціональних корпорацій і їхніх африканських спільників, а на забезпечення всім необхідним стрімко зростаючого населення континенту. Центральним завданням загальноафриканського уряду було б економічне плянування у континентальному маштабі, що, на думку Нкруми, сприяло би раціональному використанню природних і людських ресурсів (на противагу хижацькому розграбовуванню часів колоніялізму), швидкій індустріялізації та економічному підйому відсталого континенту. Солідарна зовнішня політика, скоординована оборонна стратеґія і спільні збройні сили унеможливили би будь-яку зовнішню інтервенцію і допомогли би заощадити на військових видатках.

Проґрама Нкруми не знайшла підтримки. Багато хто загалом не побачив в ній нічого, крім демонстрації непомірних політичних амбіцій президента Ґани, що він бажає стати президентом всієї Африки. Лідери молодих незалежних країн мали свої амбіції. На щастя, пророцтво Нкруми щодо розпаду Африки на чимдалі менші держави справдилося лише частково: від початку 1960-х і до сьогодні не втримались купи тільки дві африканські країни — Етіопія (від неї відокремилась Ерітрея) й Судан (відпав Південний Судан). Після сотень державних переворотів, революцій і громадянських війн кордони між африканськими країнами проходять там саме, де вони пролягали шістдесят-п’ятдесят років тому, коли континент полишали колонізатори. Ба більше, 2001 року Орґанізації африканської єдности перетворилась на Африканський Союз, що він має на меті відтворити на континенті спілку, подібну до Европейського Союзу. Хоча він далекий від ідеалу, омріяного Нкрумою, він свідчить за рух — нехай вельми повільний — у напрямку до цього ідеалу. Натомість балканізація вразила власне Балкани та Східну Европу: практично одночасно 1991 року з військової мапи зникла Орґанізації Варшавського Договору, з економічної — Рада Економічної Взаємодопомоги, а з політичної — три «соціялістичні» країни — Югославія, Чехословаччина та Радянськи Союз, що вони не витримали відцентрових процесів і тиску з боку національних рухів. На додаток до двох десятків нових незалежних держав наслідком громадянських воєн постало кілько самопроголошених, невизнаних — або визнаних частково — «держав». Так Европа переживає історію, написану, задавалося б, для иншого континенту.

Філософська свідомість

«Філософія свідомости» (1964), написана як своєрідний підручник з філософії для партійних шкіл, є найбільшим теоретичним твором Нкруми, в якому старі питання колоніяльної залежности та економічної відсталости обговорюються на новому рівні. Обрисувавши історію та основі проблєми західної філософії, Нкрума висуває тезу про необхідність Африці виробити власну філософію й ідеолоґію, покликані допомогти в подоланні поточної кризи «африканської свідомости». Втрата африканцями своєї самобутности (ідентичности) пояснюється тим, що вони пережили зіткнення трьох конкуруючих між собою культурних течій — африканської традиції, християнства й ісламу. Подолання кризи потребує синтези трьох культурних моделей у новій філософії — філософії свідомости.

Боротьба за африканську свідомість означає не тільки боротьбу у царині культури, але також політичну боротьбу. Як пише Нкрума, «визволення Африканського континенту, це — визволення людини». Традиційне африканське суспільство було рівноправним і спільницьким (комунальним), в якому засоби виробництва перебували в спільному користуванні, спільною була земля, приватна власність не істнувала, і не було поділу на суспільні кляси. Поділ на кляси приніс із собою до Африки колоніялізм, що він створив африканську дрібну буржуазію, першу помічницю колоніяльної адміністрації. Колоніялізм — головний ворог Африки. Головним противником колоніялізму виступає визвольний націоналізм. Природним союзником націоналізму є соціялізм — вчення про гуманістичне, гармонійне та рівноправне суспільство. Капіталізм, несправедлива система, базована на визиску людини людиною, чужа африканській особистості, що вона по суті є соціялістичною. Тим-то на ідеолоґічному рівні у філософії свідомости мають злитися в єдине ціле традиція доколоніяльного комуналізму, революційний націоналізм і науковий соціялізм. Усі проґресивні сили мають об’єднатися у боротьбі з імперіялізмом, а кінцева мета цієї боротьби — покласти край експлоатації одних країн і народів иншими. Оскільки істнує «два колоніялізми — внутрішній і зовнішній» і «капіталізм вдома, це — внутрішній колоніялізм», антиімперіялістичні сили мають виступати єдиним фронтом; щоб цей фронт не розпадався, треба постійно шукати «шляхи стримування потенційних розкольницьких тенденцій».

Книга завершується словами про «загальну особливість філософської свідомости. Філософська свідомість є загальною філософією, що допускає застосування до будь-якої країни. Але вона надто застосовується до колоній і нових незалежних країн, що розвиваються». Після виходу «Філософії свідомости» заговорили про появу «нкрумаїзму» — ріжновиду африканського марксизму (хоча сам Нкрума себе марксистом не називав).

Неоколоніялізм в Африці і не тільки

Вже книга «Африка має об’єднатися» містила окрему главу про неоколоніялізм, в якій його було названо «найбільшою небезпекою, що сьогодні загрожує Африці», а «Філософія свідомости» наголошувала, що неоколоніялізм «для незалежних країн є набагато небезпечнішим, аніж колоніялізм». 1965 року вийшла друком окрема, присвячена цій темі книга — «Неоколоніялізм як остання стадія імперіялізму».

Продовжуючи роботу таких теоретиків імперіялізму як Владімір Лєнін, Роза Люксембурґ і Рудольф Гільфердінґ, Нкрума змінив маштаб аналізи та змістив центр уваги — від світового ринку він перейшов до окремо взятого континенту й зосередився на специфічному прояві імперіялізму в другій половині XX ст., коли від грабунку залежних, колоніяльних територій імперіялістичні держави «першого світу» перейшли до експлоатації політично незалежних країн «третього світу». За Нкрумою, «сутність неоколоніялізму полягає в тім, що держава, яка є об’єктом неоколоніялізму, в теорії незалежна та має всю зовнішню парадну амуніцію міжнародного суверенітету. На справді-ж її господарство, а значить і політика направляються ззовні». Неоколоніялізм, це — спосіб зберегти колоніяльну систему, маскуючи її розмовами про свободу та розвиток.

У кожної залежної держави, зазвичай, є колишня країна-колонізатор, що вона й здійснює неоколоніяльне управління, але це необов’язково. Наприклад, у Південного В’єтнаму колишньої імперіялістичною державою була Франція, але влада над неоколонізованою державою перейшла до США. Неоколоніяльне управління може здійснювати навіть консорціюм фінансових інститутів, безпосередньо не зв’язаних з жадною конкретною державою, як у Конґо.

Методи відновлення імперіялістичного панування в «постколоніяльну» епоху ріжноманітні: нав’язування «оборонних» угод і відкриття військових баз, підтримка маріонеткових урядів, економічний контроль через фінансову та технічну «допомогу» й позики, нерівноправні умови торгівлі (надто морської, адже для Африки головні транспортні шляхи, це — океани) й удушення місцевого господарства міжнародними корпораціями, проникнення у суспільство шляхом насадження місцевої буржуазії, ідеолоґічна пропаґанда, «реформування» освіти тощо.

Неоколонізовану державу можуть примусити отримувати готову продукцію тільки від певної імперіялістичної держави, виключаючи таким чином конкуренцію з иншими виробниками, можуть примусити знизити ввізні мита на товари, зняти обмеження на валютні операції та вивіз капіталу, «лібералізувати» ринок праці (наприклад, обмежити права профспілок), запровадити особливе законодавство із захисту приватних іноземних інвестицій. Контроль над політикою уряду неоколонізованої держави забезпечується через оплату видатків на утримання державного апарату та розстановкою «потрібних» державних службовців на відповідальні посади. Якщо не спрацьовують переконання і підкуп, можливе застосування инших метод — державний переворот або військова інтервенція.

Наслідком неоколоніялізму є те, що іноземний капітал використовується не для розвитку малорозвинених країн світу, а для експлоатації цих країн. За неоколоніялізму капіталовкладення не зменшують, а збільшують розрив між багатими та бідними країнами. Міжнародні фінансові інститути (Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, Міжнародна фінансова корпорація) використовуються не стільки для фінансування проєктів чи ініціятив, скільки для встановлення контролю над народним господарством позичальника, адже надання ними позик завжди супроводжується вимогами до позичальника звітувати про стан своєї економіки та про використання позик (а використовуватися позики мають завжди на цілі, указані міжнародним фінансовим інститутом), підпорядкувати свою кредитно-грошову та бюджетно-податкову політику вказівкам і рекомендаціям цих кредитних установ, провести реформи (зазвичай, спрямовані на погіршення життя широких народних мас).

Нкрума стверджував, що неоколоніялізм є також найгіршою формою імперіялізму. Для тих, хто запроваджує його, він означає владу без відповідальности, а для тих, хто від нього страждає, він означає експлоатацію без будь-якої компенсації. У часи старого колоніялізму імперіялістична держава мала принаймні виправдовувати заморські підприємства перед громадською думкою всередині країни. В колонії прислужники імперіялістичної держави могли розраховувати на захист від насильства з боку третіх сторін. За неоколоніялізму цього немає.

Як же постав неоколоніялізм? Проблєма, з якою зіткнулися багаті країні світу наприкінці другої світової війни (1939-1945), полягала в неможливості повернутися до довоєнного стану речей, коли в усіх країнах бідних від багатих відокремлювала правдива майнова прірва. Внутрішній тиск всередині країн був такий високий, що знизити його могла тільки побудова «держави загального добробуту». Розходились у думках щодо того, яку частку національного доходу треба виділити сільськогосподарським робітника, а яку — промисловим, але сходилися в одному: неприпустимими є масове безробіття і низький рівень життя населення.

Від початку XIX ст. колонії розглядались як джерело багатства, що його можна було використовувати для пом’якшення клясових конфліктів у капіталістичних країнах Заходу. Одначе ця політика була успішною лише частково: у капіталістичних країнах левова частка прибутків від заморських володінь присвоювалась клясою капіталістів — робітникам залишались крихті. Робітничі партії наголошували на тотожності інтересів робітничої кляси та колонізованих народів; тим-то імперіялісти часто змушені були вести боротьбу на два фронти: вдома з робітниками, закордоном — з чимдалі сильнішими національно-визвольними рухами.

Після другої світової війни було запроваджено вельми відмінну колоніяльну політику. Панівна кляса свідомо спробувала направити частку колоніяльних доходів, отримуваних надбагатіям, на фінансування «держави загального добробуту». Очікувалось, що це можна буде робити в рямцях істнуючої колоніяльної системи, проте досвід показав, що спроби зберегти колоніяльні імперії можуть мати лише катастрофічні наслідки — тривалі, криваві та дорогі колоніяльні війни. Першими це зрозуміли британці та голляндці, пізніше — бельґійці та французи («просвітленню» останніх надто посприяли війни у В’єтнамі й Алжирі). Так, у 1950-х — 1960-х роках відбулась деколонізація Азії й Африки, та постала неоколоніяльна система. Ефективна у найближчому майбутньому, вона, за Нкрумою, має закінчити великою кризою.

Неоколоніялізм виходить з принципу розвалу колишніх великих колоніяльних територій на відому кількість невеличких, нежиттєздатних держав, що вони не мають ресурсів для незалежного розвитку та мусять у всьому — навіть у питаннях оброни та підтримання внутрішнього порядку — покладатися на колишніх хазяїв-колонізаторів. Одночасно їхні фінансово-економічні системи залишається міцно з’єднаними із системами колишніх колоніяльних володарів, як у колоніяльну епоху. Разом з тим неоколоніялізм загострює конкуренцію за неоколонії між великими державами, розпочату ще за часів колоніялізму. Хоч би яку маленьку владу мав кожен окремий уряд неоколонізованої країни, він все одно — через самий факт офіційної незалежности та формальні атрибути влади — має простір для маневру на міжнародній арені. Як маріонетка, він не може істнувати без хазяїна-неоколонізатора, але може хазяїна змінити.

Неоколоніяльна система видається цілком вигідною для високорозвинених країн, адже вони присвоюють усі доходи від експлоатації колишніх колоній у будь-якому реґіону світу — головне, щоби там була достатня кількість країн, залучених до неоколоніяльної системи. Допоки нові незалежні країни не об’єднаються у спілку, вони будуть змушені продавати свою сировину та купувати готову продукцію за цінами, продиктованими високорозвиненими країнами. Допоки неоколоніялізм буде здатен гальмувати визрівання політико-економічних умов для розвитку, країни, що розвиваються, незалежно від того, чи підпали вони під неоколоніяльне панування чи ні, будуть неспроможні створити достатньо великий ринок для промислових товарів один одного, який би виправдовував проведення індустріялізації. Точно так само вони не матимуть сильних фінансових позицій і ніколи не зможуть примусити високорозвинені країни купувати сировину за справедливими цінами, натомість готову продукцію купуватимуть за цінами, продиктованими високорозвиненими країнами. Це б’є по економікам слаборозвинених країн надто в кризовий період, коли ціни на сировину падають на десятки процентів, а на промислові товари опускаються — якщо опускаються загалом — на одиниці процентів. Країни-експортери сировини втрачають грошовий дохід навіть попри нарощування фізичних обсягів експорту. Так відбувається перерозподіл вартости на користь імперіялістичних країн.

Ідеальна неоколонізована країна, це — країна, повністю підпорядкована неоколоніяльним інтересам. Одначе істнування соціялістичного табору унеможливлює запровадження повної та завершеної неоколоніяльної системи. Істнування альтернативної системи само по собі є викликом для неоколоніялізму. «Комуністична загроза» є подвійною: 1) вони вказує на принципову можливість иншого суспільного ладу; 2) вона примушує втягуватися у змагання — демонструвати принади капіталізму, підвищувати життєвий рівень тощо, а ставить під загрозу саме істнування система, адже суперечить суті неоколоніялізму — пограбування через експлоатацію і злидні.

Голови неоколонізованих держав тримаються при владі не через схвалення широких народних мас (адже демократія в їхніх країнах є суто формальною), а завдяки підтримці хазяїв-неоколонізаторів. Тим-то вони не зацікавлені у розвитку освіти, у зміцненні позицій найманих працівників, що працюють на іноземних фірмах, у змінах системи господарювання, перегляді правил торгівлі — їх цікавить лише «допомога», що вона по суті є лише автоматично відновлюваним кредитом, сплаченим неоколонізатором, пропущеним через неоколонізовану країну та повернутим неоколонізатору у вигляді надприбутку. Роля правлячої верхівка неоколонізованих країн у цих оборудка — бути високооплачуваними статистами. Така «допомога» створює ілюзію розвитку та поступу.

Неоколоніялізм є способом експорту капіталістичними країнами — з метою зняття напруги у себе вдома — суспільних конфліктів. Мірилом успіху цієї політики є чимдалі ширший розрив між багатими та бідними країнами, коли громадський спокій у багатих країнах купується коштом зубожіння народних мас у бідних. Проте, на думку Нкруми, внутрішні суперечності не дозволять неоколоніялізму досягти стійкої рівноваги, і неоколоніяльний етап світового капіталістичного розвитку рано чи пізно має закінчитися.

Неоколоніялізм не обмежуються Африкою: до встановлення режиму неоколоніялізму в Африці він устиг стати дійсністю на инших континентах. Хай там яких особливих рис він може набувати у кожній окремій країні, є дві речі, у яких він залишається незмінним, — він не спроможний підняти рівень життя широких народних мас і не здатен допомогти економічному розвиткові країни, що підпала під його панування. Економічно відсталому світові не варто чекати на розвиток завдяки добрій волі чи щедрости високорозвинених країн. Відсталий світ зможе розвиватися, тільки якщо опиратиметься зовнішнім силам, зацікавленими в його довічній відсталості.

Обов’язковими передмовами подолання відсталости в Африці, на думку Нкруми, є розвиток важкої промисловости, енерґетики та транспорту, знесення торгівельних бар’єрів всередині Африки, створення центрального африканського банку, узгоджена політика щодо експортного реґулювання, тарифів і квот — континент треба розглядати як єдине політико-економічне ціле. Щодо індустріялізації, то не варто повторювати европейську історію XVIII-XX ст.ст.: завдання, що стоять перед народами Африки, неможливо вирішити шляхом ліберальної економічної політики «вільного ринку» — адекватним рішенням може стати тільки повна мобілізації всіх ресурсів континенту в рамках всеохоплюючого соціялістичного плянування і розвитку. Для цього необов’язково розставатися з державним суверенітетом або касувати плянування на національних рівнях — необхідно просто координувати роботу національних плянових відомств на континентальному рівні.

Видко, що у книзі «Неоколоніялізм…» Нкрума виступив як один з першопрохідців теорій економічної залежности, залежного розвитку та нерівноцінного обміну, що вони активно розроблялись у другій половині 1960-х — 1970-х роках, — як критик західної економічної політики, що вона лише слугує увічненню вразливости країн, що розвиваються, перед лицем іноземних монополій й імперіялістичних держав. У нових формах західної технічної і фінансової допомоги, у «дешевих» позиках і військовій присутності Нкрума вбачав вірний шлях до економічного, політичного та культурного закріпачення і відкидання на узбіччя історії народів слаборозвинених країн.

Революційна війна і клясова боротьба

Політична поразка 1966 року змусила Нкруму зайнятися «переоцінкою цінностей». У вигнанні він зробив крок у бік марксизму та заговорив про соціялістичні революції по всій Африці. В цьому не можна не відчути певну абстрактність роздумів: замість переосмислити помилки власного правління, виявити причин реакційного перевороту в Ґані та висунути конкретні революційні цілі на найближче майбутнє, Нкрума, відсторонений від влади політичний еміґрант, міркує не про батьківщину, а про континент загалом й адресую свою нову ідейно-політичну плятформу одразу всій Африці. Очевидно, що він великою мірою втратив відчуття реальности: парадоксальна реакція на поразку, обумовлена відомою утопічністю громадсько-політичних поглядів і перебільшенням роли власної особистости.

Єдиним способом досягнення цілей будь-якого визвольного руху тепер Нкрума проголосив збройну боротьбу. У всіх книгах, написаних після 1966 року, він говорив про настання нової, вирішальної фази революції, що вона характеризується збройною боротьбою з силами реакції. Народну революційну війну Нкрума висунув як засіб не тільки завоювання незалежности, але й методу боротьби з неоколоніялізмом. У «Посібнику з революційної війни. Інструкції до етапу збройної боротьби африканської революції» (1968) африканську революцію розглянуто як складову світової революції і здійснюватиметься вона під гаслами націоналізму, панафриканізму та соціялізму — взаємопов’язаними й обов’язковими цілями революції.

Хоча умови та завдання демократично-революційних рухів у ріжних реґіонах Африки могли бути ріжними, всім їм Нкрума рекомендував універсальну методу — збройну боротьбу. У такій «уніфікації» Африки чується відгомін давнього прагнення Нкруми до створення всеафриканського уряду, тільки замість уряду тут виступають «всеафриканська народна революційна партія», «всеафриканський комітет політичної координації» і «всеафриканська народна революційна армія» — сили національного та соціяльного визволення африканських народів. Ця проґрама була малореалістичною, адже нехтувала відсутністю умов для такої орґанізації збройної боротьби, неоднорідністю африканських революційних рухів, політичної ситуацією всередині країн (наприклад, громадянськими війнами у Судані та Ніґерії, участю Єгипту у війні з Ізраїлем). Її можна було би розглядати серйозно, якби вона походила від крупного державного діяча чи ватажка боєздатної партизанської армії, але як твір, писаний політичним вигнанцем (до того ж без практичного досвіду збройної боротьби), вона нагадувала радше утопічне мрійництво самотнього дивака. Можливо, Нкрума хотів написати для Африки щось подібне до «Партизанської війни» (1961) чи «Революції в революції?» (1967), написаних відповідно Ернесто Ґеварою і Режісом Дебре для Латинської Америки, одначе кінцевий результат виявився схемою, відірваною від життя.

У «Клясовій боротьбі в Африці» (1970) Нкрума дещо видозмінив свою революційну плятформу, замінивши націоналізм «завоюванням справжньої національної незалежности». Він заявив, що правдива незалежність, як і панафриканізм на практиці можливі лише на основі соціялізму. Нкрума частіше згадував про істнування «тільки одного правдивого соціялізму — наукового соціялізм, що його принципи є постійними й універсальними». Соціялізм проголошувався таким, що його «можна досягти тільки через клясову боротьбу». Загальні міркування про політичні блоки проґресивних і реакційних сил поступилося місцем конкретній аналізі структури африканського суспільства, виходячи з положення ріжних суспільних верств у процесі виробництва, їхнього поділу на привілейованих і пригноблених.

Привілейовані, гноблячі кляси в Африці включають, за Нкрумою, бюрократичну буржуазію, офіцерський корпус армії та поліції, інтеліґенцію, працівників вільних професій і торгівельну (компрадорську) буржуазію. Пригноблені, це — пролєтаріят, селянство, дрібні землевласники та торговці. Тільки селянство та пролєтаріят здатні послідовно дотримуватись політики соціялізму, а вся африканська буржуазія є контрреволюційною силою, що остаточно зв’язала свою долю з міжнародним монополістичним капіталом і матеріяльно зацікавлена у збереженні неоколоніяльної системи. Нкрума виступив проти союзу не тільки з нею, але і з дрібною буржуазією, таким чином відмовившись від тактики єдиного антиімперіялістичного фронту, що її він пропаґував на початку 1960-х рр.

Література

Кваме Нкрума. Автобиография. — Москва: Иностранная литература, 1961.

— . Я говорю о свободе. Изложение африканской идеологии. — Москва: Издательство иностранной литературы, 1962.

Кваме Нкрума // Политические портреты борцов за национальную независимость / В.В. Вавилов, Р.А. Ульяновский, А.Ю. Юрьев и др. — Москва: Политиздат, 1983. — C. 269-287.

Ama Biney, The Political and Social Thought of Kwame Nkrumah, New York: Palgrave Macmillan, 2011.

Kwame Nkrumah, Africa Must Unite, London: Panaf, 1963.

—, Consciencism: Philosophy and Ideology for De-colonization and Development with Particular Reference to the African Revolution, New York: Monthly Review, 1964.

—, Neo-Colonialism, the Last Stage of Imperialism, Lonodn: Thomas Nelson & Sons, 1965.

— , Handbook of Revolutionary Warfare, New York: International Publishers, 1969.

— , Class Struggle in Africa, London: Panaf, 1970.

0 Responses to “Кваме Нкрума та неоколоніялізм в Африці”



  1. Напиши коментар

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.




Липень 2019
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Кві    
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031  

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: