Деякі висновки на майбутнє

Режіс Дебре

Звідси напрямок діяльности.

Звідси історична відповідальність, яку Кубинська революція ніколи не вагалась взяти на себе.

Коли товариш Че Ґевара в черговий раз зайнявся партизанською діяльністю, він на міжнародному рівні взяв за основу висновки з напрямку, що її втілює вождь Кубинської революції Фідель Кастро.

Коли Че Ґевара знову з’явиться на людях, можна не сумніватися, що він стоятиме на чолі партизанського руху, буде його беззаперечним політичним та військовим керівником.

Сьогодні всі можуть окреслити загальні висновки з кубинського внеску в справу Латинської Америки.

І. В майбутньому справу вирішуватиме створення не політичних, а військових вогнищ. Ця відмінність, що є вирішальною з точки зору практичних наслідків, є більше, аніж просто відмінністю. Між військовими та політичними вогнищами істнує відмінність не тільки з точки зору терміновости, з точки зорку вирішальности: цю відмінність визнає кожний, починаючи з тих, хто думає, що можна підготувати партизанський фронт, спочатку відкривши фронт політичний — «марксистсько-лєнінський» або націоналістичний, за клясичними правилам. Ні. Йдеться за нову діялєктику завдань. Зобразимо це схематично й уявімо, що має відбутися перехід від військового вогнища до політичного руху — природне продовження по суті політичної збройної боротьби; проте — за поодинокими винятками — майже неможливо від «чисто» політичного руху перейти до військового вогнища. Буржуазію неможливо перемогти на її території. У більшості країн, де істнують умови для збройної боротьби, є можливим перехід від військового до політичного вогнища, проте рух у зворотному напрямку практично неможливий.

Звідси клясична, доволі часто повторюваний зворотній розвиток: на політичній сцені з’являється нова революційна орґанізація. Вона прагне істнувати в правовому полі та брати участь у «нормальному» політичному житті, щоб зміцнитися, зробити собі ім’я і так підготувати умови для збройної боротьби. Саме тут вона поступово розчиняється, її поглинає повсякденність громадсько-політичного життя, що стає звичною ареною її діяльности. Вона приростає кільком членами, кількома активістами, приходить час для першого з’їзду, виходять самодруком ґазета та кілька брошур. Наступає пора сотні щорічних зборів, тисячі мітингів, «перших міжнародних контактів», делєґацій закордон (бо є безліч конґресів, що їх обов’язково треба відвідати), постійних представництв при инших орґанізаціях, зв’язків з громадськістю. Балянсовий звіт завжди з прибутком: працюють партійні працівники, друкують друкувальні верстати, їдуть у відрядження делєґати, міцнішає дружба з іноземними орґанізаціями, керівники перевантажені роботою. Одним словом, машину запущено. Вона дорого коштує і потребує обслуговування. Орґанізація «міцнішає».

Перспектива повстанської боротьби зникає, спочатку їх відкладають на кілька місяців, пізніше — на роки. Минає час, чергуються щасливі і нещасливі періоди, чимраз частіше початок бойових дій розглядається як богохульство, ріжновид авантюризму, перманентна «передчасність». Звісно, треба заспокоювати активістів, які можуть втратити терпіння і вимагати пояснень: щороку орґанізовуватиметься невеликий континґент «військових кадрів», що ним опікуватиметься «на вищому рівні»; про цей контингент знатимуть всі активісти: вони пошепки ділитимуться один з одним сподіваннями. На жаль, час ще не прийшов, завжди з’являються непередбачені обставини. Бійці мають зрозуміти, що початок збройної боротьби у даний момент ризикує знищити священну єдність орґанізації, підірвати її лєґальність та спровокувати репресії проти керівництва. Словом, політична орґанізація стала самоціллю. Вона не перейде до збройної боротьби, бо спочатку треба зачекати, поки вона не стане тривкою аванґардною партією, хоча, чесно кажучи, вона не дочекається визнання свого аванґардного місця, поки не розпочне збройної боротьби. Це зачароване коло роками руйнує революційну боротьбу.

Тим-то безглуздо створювати антитіла в серці істнуючих політичних орґанізацій: опортуністична інфекція, замість зупинитися, загострюватиметься і підсилюватиметься. Уже доведено, що певна політична або ідеолоґічна боротьба, певна громадська дискусія лише затримують початок вирішальної боротьби мас. Створення додаткового політичного «вогнища» мобілізує лише вже мобілізованих: жменька активістів і старих лідерів з однієї партії перетікає до иншої; професійна діяльність переживає дрібні внутрішні кореґування, але клясова боротьба залишається на тому самому рівні. Ба більше: такий розвиток зменшує її рівень, адже боротьба тут точиться не щодо справжніх позицій (її тут годі шукати з обох сторін, зокрема, що стосується національної дійсности), а навколо пліток, образів та дрібниць. З одного боку, ці зміни не цікавлять робітників і селян, що вони навіть і не знають про них. З иншого боку — вони не турбують панівну клясу. Вони локалізують інфіковану ділянку. Центральні райони столиці рясніють з’їздами, відкритими лєкціями, брошурами, плякатами — все абсолютно законне. Одночасно в тих самих країнах, ті самі уряди полюють на «активістів», не таких голосних, але, на думку урядів, небезпечніших.

Отже антитіла треба створювати на низовому рівні, на рівні мас, висуваючи справжню, приступну альтернативу. Тільки тоді відбудеться зміна сьогочасного політичного керівництва. У більшості латиноамериканських країн вихід революції з ґетто, за межі університетських конференцій, за межі касти «постійних туристів» відбувався саме з початком збройної боротьби або безпосередньо напередодні її початку. Якщо говорити філософською мовою, після Кубинської революції зникла певна проблєматика, себто певний спосіб постановки запитання, що він визначає значення усіх можливих відповідей. Та не відповіді потрібно змінювати, а самі запитання. Ці «марксистсько-лєнінські» фракції або партії діють у рямцях політичної проблєматики, нав’язаної буржуазією. Замість змінити її, вони допомагають її подальшому закріпленню: вони занурюються у надумані проблєми і є посіпаками опортуністичної проблєматики, сваряться щодо старшинства чи місць ув апараті лівих орґанізацій, виборчих фронтів, профспілкових маневрів, шантажують власних членів. Ця проблєматика називається політиканство. Щоб уникнути цього, необхідно змінити ґрунт у всіх значеннях цього слова.

Саме тому, нові політичні організації — всі «марксистсько-лєнінські» партії або ґрупи що постали після Кубинської революції, — за власними словами, були створені з метою прискорення збройної боротьби, яку саботували «ревізіоністи», але вони не досягли своєї мети. Ба більше, щоби виправдати свою заявку на виключну ролю політичного аванґарду пролєтаріату, ці організації зрештою дійшли до саботування збройної боротьби там, де вона ще на завершилась. Засуджуючи тих, хто слідував власній пропаґанді на практиці, ці орґанізації часом опиняються на одному боці разом з керівництвом партій, з якими вони розірвали зв’язок: на словах — супротивники, а на ділі — спільники, що грають ув одну і ту ж саму гру. Якби істнувала якась особлива аритметика саме для Латинської Америки, ми би сказали, що ділення дорівнює множенню. Ця хибна альтернатива фактично подвоює вади, що їм вона буцімто протистоїть. Було б дуже нудно та виснажливо аналізувати помилки орґанізацій чи партій, що вони визначають себе як «прокитайські». По-первах вони здатні залучити чесних і рішучих бійців, адже мають хороші проґрами та обіцянкам. Одначе дуже швидко їхня метода роботи, галасливий опортунізм їхнього політичного курсу, лицемірний саботаж власної офіційної позиції щодо збройної боротьби призводять до того, що революційне верства — насамперед молодь — покидає їх[1]. Тоді вони опиняються у стані боротьбі з ворожістю з боку ще однієї політичної орґанізації (фракції множаться, але не діляться). На жаль, у деяких країнах революційні ґрупи, занурені у серйозну роботу з підготовки збройної боротьби, відчувають, що за ними ретельніше спостерігають або їх енерґійніше переслідують радше «марксистсько-лєнінські» партії, звідки багато хто з них вийшов, аніж каральні орґани. Хай там як, але вони зрозуміли, що розколи між комуністичними партіями — продовження суперечок на міжнародному рівні — виник з хибних причин і що справжній історичний поділ на революційних марксистів і решту має инше походження і відбувається на иншому ґрунті.

Засудити «фракціонізм» не означає схвалити певне політичне керівництво або зайняти певну ідеолоґічну позицію: це означає засудити певну методу, форму революційної боротьби як безплідну та неефективну, повільну та суперечливу щодо заявлених цілей. Це означає попередити про тупиковий напрямок і показати альтернативний шлях.

Ув Америці — в країнах, де є збройний політичний аванґард, — вже немає місця ані для словесно-ідеолоґічного ставлення до революції, ані для певного виду полєміки: ми вийшли на нову територію, ми маємо справу з новими питаннями. Насправді де б не розгорталась боротьба проти імперіялізму, окремі політичні ґрупки поглинаються, а революціонери об’єднуються навколо метод і завдань, тісно пов’язаних з народною війною[2].

Спробуємо трохи розважитися соціолоґією. Окремих політичних — «аванґардистських» або инших — ґрупок немає там, де є активний партизанський рух — у Венесуелі, Ґватемалі, Колумбії — у країнах, що їх партизанські рухи вбачають у Кубинській революції захисника та морально-політичний ідеял. Такі ґрупки є у країнах, де збройна боротьба стоїть на порядку денному історії — у Перу, Болівії, Бразилії тощо. Вони дійсно щось важать лише у країнах далеких од збройної боротьби, де немає ясно окресленого діючого революційного аванґарду. Інакше кажучи, важливість цих «марксистсько-лєнінських» груп обернено пропорційна революційній ситуації в їхніх країнах. Своїм умовним успіхом вони зобов’язані не власній послідовній революційності, а ситуації — нереволюційній ситуації.

Саме тому треба уникати відколікання зусиль і ресурсів на «чисті» політичні або ідеолоґічні фронти; так само треба уникати марнування революційної енерґії у сектантських суперечках або ворожнечах.

Ось чому в більшості країн Латинської Америки, як вважається, революційний рух може «вирушити» лише за наявности перспективи повстання, в зусилля треба зосереджувати на політико-військовій орґанізації. Для забезпечення для революційної політики вільного руху, її треба відвернути від власне політики. Щоб зрушити справу, треба докладати зусиль до створення орґанізації одночасно військової і політичної, що виходила би за межі будь-яких дискусій.

ІІ. Без збройної боротьби немає чітко визначеного аванґарду. У країнах, в яких не ведеться збройна боротьба (попри наявні обставини), причина полягає у відсутності політичного аванґарду. (Винятком є, наприклад, Уруґвай, в якому наразі немає умов для збройної боротьби, але є сильний і бойових масовий рух.)

Якщо в цих країнах досі не створено аванґард, це тому, що всі ліві орґанізації однаково заявляють про себе як про аванґард.

Якщо на ролю авангарду претендують усі, підтримка зв’язків тільки з однією орґанізацією не прискорить формування правдиво представницького аванґарду. За таких умов сектантство буде рівною мірою і безглуздим, і пустопорожнім.

Не так давно Фідель заявив: «Ми не належимо до жадної секти, ми не належимо до міжнародного масонського ордену, ми не належимо до жадної церкви».

Треба запобігти представленню «марксистсько-лєнінськими» партіями, що вони не виконують своїх революційних зобов’язань, себе як об’єднань із захисту загрожуваних інтересів, тим самим перешкоджаючи неминучій появі нових форм орґанізації та революційної діяльности. За своєю назвою та ідеолоґією вони де-юре займають місце народного аванґарду. Якщо-ж вони не займуть це місце де-факто, їм не можна дозволити зберігати це місце вакантним. Революцію ніхто не має права привласнити.

«Наша політика виходить з підтримки активних відносин з усіма лівими та народними орґанізаціями, згідно з Гаванською деклярацією,» — неодноразово повторював останнім часом Фідель Кастро.

Такому фронтові буде важко сформуватися до збройної боротьби, якщо мається на увазі дійсно революційний фронт, а не союз, створений на період виборів, або угода, укладена між ґрупами буржуазії з метою відновлення втраченої влади. Формування широкого антиімперіялістичного фронту здійснюється почерез народну війну.

На відміну від инших країн революційна Куба висуває до тих, хто прохає її про підтримку, лише одну вимогу: претендувати на ролю аванґарду можна, якщо на ділі опираєшся мперіялізмові, а не на словах; такою була вимога, що її висунув Лєнін до всіх марксистських орґанізацій, що хотіли вступити до III Інтернаціоналу.

Марксисти-лєнінці мають також слідувати наступному Лєніновому принципу: щоб дізнатись, що думають соціял-демократи, слідкуйте не за їхніми ротами а за їхніми руками.

ІІІ. Неможливо не помітити, що сьогодні в Латинській Америці вирішальною є боротьба проти імперіялізму. Якщо вона має вирішальне значення, то все инше другорядне.

Якщо збройна боротьба мас з імперіялізмом сама по собі врешті-решт здатна створити аванґард, спроможний повести народ до соціялізму, вона не може самовизначатися з точки зору ставлення до реформізму чи будь-якої иншої істнуючої політичної орґанізації, але принципово має самовизначатися щодо ставлення до імперіялізму. Коригувати темп її діяльности в залежности від бездіяльности реформістів означає не просто марнувати час, але також принесту вирішальний чинник у жертву другорядному.

Ба більше, найкращий спосіб покінчити з ваганням, це — перейти в наступ на імперіялізм і його місцеву аґентуру всюди, де для цього дозріли умови. У такий спосіб проблєму перевернуто: нехай тепер примирителі визначаються щодо революціонерів, а не навпаки. Вони мають визначитися щодо дійсности та реальних фактів. Якщо вони вступлять у боротьбу проти імперії, тим краще для всіх. Якщо-ж вони вагатимуться, тим гірше для них — історія подбає про те, щоби покинути їх на узбіччі. Успішна засідка, застрелений каратель, захоплена зброя — найкраща відповідь на будь-яку реформістську слабодухість, що може мати місце в тій чи тій країні Латинської Америки.

Після Кубинської революції та вторгнення у Санто-Домінґо Латинська Америка живе у надзвичайному стані. Морські піхотинці стріляють у все, що ворухнеться, незалежно від партійної приналежности. З огляду на надзвичайність ситуації і принциповість збройний революційний фронт є обов’язком. Всюди, де боротьба розвивалась по висхідній і на надзвичайний стан реагувала народні сили, вони опинялись у маґнітному полі єдности. У будь-яких инших обставинах вони розпорошені та слабкі. Все вказуватиме, очевидно, на необхідність зосередити всі зусилля на практичній орґанізації збройної боротьби з метою досягнення єдности на основі принципів марксизму-лєнінізму.

Хто сьогодні у Латинській Америці взявся за зброю, згуртувалися навколо цього напряму дії. Усі ґрупи, що вони наближаються до збройної боротьби, також рухаються у цьому напрямку. Цей збіг не є результатом ані випадковости, ані змови. Ніхто не давав сиґналу до повстання, як вважають оліґархи. Цей збіг є розумним. У даній історичній ситуації про революцію можна говорити в тисячу способів, одначе між тими, хто наважився її здійснити, достатньо однієї необхідної злагоди.

Примітки

[1] Так, 1965 року комсомол покинув перуанську «прокитайську» комуністичну партію «Червоний прапор» і створив «Збройні сили національного визволення». Втративши опору, партія пізніше розламалась на декілька невеличких фракцій. Аналоґічний процес повторювався і в инших країнах.

[2] Навіть якщо ми припустимо, добряче напруживши уяву, що, скажімо, в Ґватемалі чи Венесуелі «прокитайська» ґрупа зібрала би близько п’ятдесяти диваків чи ренеґатів, вони не протрималися би і два тижні. Не знайти спільної мови колумбійським чи ґватемальським партизаном і «прокитайським» партизаном з Сантьяґо чи Монтевідео: коли вони зустрічаються закордоном, вони буквально не розуміють один одного. Більш-менш схоже явище бачимо в Африці. Ми стикаємося з парадоксом: ці форми «антиревізіоністських» орґанізацій знаходять сприятливий ґрунт ув Европі на теоретичному рівні; там у них об’єднуються більше чесних і послідовних людей з «марксистсько-лєнінськими» поглядами. «Штурмові центри» і їхні революційний аванґард, схоже, чимдалі відходять від орґанізаційних й аґітаційних форм китайських товаришів, тимчасом як ці форми завойовують нових прибічників у гурті европейських активістів і у політично стабільних реґіонах.

Покажчик назв і власних імен

вогнище (есп. foco) — у теорії партизанської війни, як її розробляли Ернесто Ґевара та Режіс Дебре, збройний загін, осередок партизанів-революціонерів й автономний район, що він править за початковий пункт революції.

Гаванські деклярації — низка промов Фіделя Кастро, прочитаних у відповідь на деклярації Орґанізації американських держав. Перша промова прочитана 2 вересня 1960 р., друга — 4 лютого 1962 р.

Ґевара де ля Серна Ернесто (1928-1967) — латиноамериканський революціонер, кубинський політичний і державний діяч, один з лідерів Кубинської революції (1953-1959), голова Центрального банку (1959-1961) і міністер промисловости (1961-1965) Куби. Загинув у Болівії.

Кастро Рус Фідель (1926-2016) — кубинський політичний діяч і революціонер, лідер Кубинської революції (1953-1959), перший секретар (1965-2011) Комуністичної партії Куби, прем’єр-міністер (1959-1976), голова ради міністрів (1976-2008) і президент (1976-2008) Куби.

Комуністична партія Перу «Червоний прапор» (есп. Partido Comunista Peruano — Bandera Roja) — комуністична партія, що орієнтувалась на Комуністичну партію Китаю.

Санто-Домінґо — стара, колоніяльна назва Домініканської республіки.

«Деякі висновки на майбутнє» — 3-й розділ книги «Революція в революції» (1967).

Пер. з фр. за: Régis Debray, Révolution dans la révolution?: Lutte armée et lutte politique en Amérique latine, Paris, Maspero, 1967, pp. 127-138.

0 Responses to “Деякі висновки на майбутнє”



  1. Напиши коментар

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.




Липень 2019
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Кві    
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031  

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: